Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців сьомого, одинадцятого статті 2, статті 3, пункту 9 статті 4 та розділу VIII "Третейське самоврядування" Закону України "Про третейські суди" (справа про завдання третейського суду)

Конституційний Суд України у складі суддів:

Стрижака Андрія Андрійовича - головуючого,

Бринцева Василя Дмитровича,

Головіна Анатолія Сергійовича,

Джуня В'ячеслава Васильовича,

Дідківського Анатолія Олександровича,

Домбровського Івана Петровича,

Кампа Володимира Михайловича - доповідача,

Колоса Михайла Івановича,

Лилака Дмитра Дмитровича,

Маркуш Марії Андріївни,

Стецюка Петра Богдановича,

Ткачука Павла Миколайовича,

Шишкіна Віктора Івановича,

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців сьомого, одинадцятого статті 2, статті 3, пункту 9 статті 4 та розділу VIII "Третейське самоврядування" Закону України "Про третейські суди" від 11 травня 2004 року N 1701-IV (Відомості Верховної Ради України, 2004 р., N 35, ст. 412) із змінами та доповненнями.

Приводом для розгляду справи згідно зі статтями 39, 40 Закону України "Про Конституційний Суд України" стало конституційне подання 51 народного депутата України.

Підставою для розгляду справи відповідно до статей 71, 75 Закону України "Про Конституційний Суд України" є наявність спору щодо відповідності Конституції України (конституційності) зазначених положень Закону України "Про третейські суди".

Заслухавши суддю-доповідача Кампа В.М. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України

у с т а н о в и в:

1. Суб'єкт права на конституційне подання - 51 народний депутат України - звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення Закону України "Про третейські суди" (далі - Закон), а саме:

- абзацу сьомого статті 2 стосовно "захисту (позивачем) своїх порушених чи оспорюваних прав або охоронюваних законом інтересів";

- абзацу одинадцятого статті 2, за яким "Третейська палата України - постійно діючий орган самоврядування третейських суддів";

- статті 3, яке визначає завданням третейського суду "захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів сторін третейського розгляду шляхом всебічного розгляду та вирішення спорів відповідно до закону";

- пункту 9 статті 4, за яким "самоврядування третейських суддів" є принципом утворення, організації і діяльності третейського суду;

- розділу VIII "Третейське самоврядування", які визначають засади третейського самоврядування.

Посилаючись на статті 124, 125 Конституції України, народні депутати України стверджують, що в абзаці сьомому статті 2, статті 3 Закону третейські суди фактично наділяються статусом органів правосуддя і водночас складової судової гілки влади. Крім того, суб'єкт права на конституційне подання вважає положення абзацу одинадцятого статті 2, пункту 9 статті 4 та розділу VIII "Третейське самоврядування" Закону щодо засад третейського самоврядування такими, що не відповідають частині першій статті 36, частині другій статті 85, пункту 11 частини першої статті 92 та частині другій статті 130 Конституції України.

2. Свою позицію щодо конституційності оспорюваних положень Закону висловили Президент України, Прем'єр-міністр України, Голова Верховної Ради України, Комітет Верховної Ради України з питань правової політики, Комітет Верховної Ради України з питань правосуддя, Міністерство юстиції України, Верховний Суд України, Вищий господарський суд України, Рада суддів України, Третейська палата України, Інститут держави і права імені В.М.Корецького НАН України, Академія правових наук України.

3. Конституційний Суд України, вирішуючи спір щодо конституційності оспорюваних положень Закону, виходить з такого.

3.1. Згідно з Конституцією України Україна є демократичною, соціальною, правовою державою (стаття 1); права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (частина друга статті 3).

Гарантуючи судовий захист з боку держави, Основний Закон України водночас визнає право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (частина п'ята статті 55). Це конституційне право не може бути скасоване або обмежене (частина друга статті 22, стаття 64 Конституції України.

Одним із способів реалізації права кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань у сфері цивільних та господарських правовідносин є звернення до третейського суду (абзац перший пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі про виконання рішень третейських судів від 24 лютого 2004 року N 3-рп/2004) . Відповідно до чинного законодавства підвідомчий суду загальної юрисдикції спір у сфері цивільних і господарських правовідносин може бути передано його сторонами на вирішення третейського суду, крім випадків, встановлених законом (стаття 17 Цивільного процесуального кодексу України, стаття 12 Господарського процесуального кодексу України, стаття 6 Закону) . З метою забезпечення реалізації зазначених положень кодексів, керуючись пунктом 3 частини першої статті 85 Конституції України, Верховна Рада України прийняла Закон, який регулює порядок утворення та діяльності третейських судів в Україні.

3.2. Функціонування третейських судів в Україні базується не лише на засадах національного, а й міжнародного права.

Можливість передачі державою на розгляд третейських судів спорів сторін у сфері цивільних і господарських правовідносин визнана зарубіжною практикою, заснованою, в тому числі, на міжнародному праві. Загальні засади арбітражного розгляду цих спорів визначені Європейською конвенцією про зовнішньоторговельний арбітраж від 21 квітня 1961 року та рекомендовані державам Арбітражним регламентом Комісії ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ) від 15 червня 1976 року.

Практика Європейського суду з прав людини свідчить, що звернення фізичних та/або юридичних осіб до третейського суду є правомірним, якщо відмова від послуг державного суду відбулася за вільним волевиявленням сторін спору (Рішення у справі "Девір проти Бельгії" від 27 лютого 1980 року).

4. Зі змісту клопотання випливає, що його автори порушують питання щодо відповідності положень абзацу сьомого статті 2, статті 3 Закону частинам першій, п'ятій статті 124, статті 125 Конституції України. Вони вважають, що в цих нормах Закону фактично закріплюється статус третейських судів як органів здійснення правосуддя.

На основі порівняльного аналізу Конституційний Суд України дійшов висновку про відповідність Конституції України зазначених положень Закону.

Правосуддя - це самостійна галузь державної діяльності, яку суди здійснюють шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях в особливій, встановленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних та інших справ (пункт 3 мотивувальної частини Ухвали Конституційного Суду України від 14 жовтня 1997 року N 44-з) .

Згідно з положеннями частини першої статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Суд, здійснюючи правосуддя, забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави (підпункт 4.1. пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі про призначення судом більш м'якого покарання від 2 листопада 2004 року N 15-рп/2004. Тому в контексті статті 55 Конституції України органи судової влади можуть здійснювати функцію захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та/або юридичних осіб у сфері цивільних і господарських правовідносин.

Третейський розгляд спорів сторін у сфері цивільних і господарських правовідносин - це вид недержавної юрисдикційної діяльності, яку третейські суди здійснюють на підставі законів України шляхом застосування, зокрема, методів арбітрування. Здійснення третейськими судами функції захисту, передбаченої в абзаці сьомому статті 2, статті 3 Закону, є здійсненням ними не правосуддя, а третейського розгляду спорів сторін у цивільних і господарських правовідносинах у межах права, визначеного частиною п'ятою статті 55 Конституції України.

Народні депутати України вважають, що визнання державою на підставі Закону рішень "арбітражних" (фактично третейських) судів помилково ототожнено із здійсненням ними правосуддя.

Згідно з положеннями частини п'ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. Відповідно до Закону третейські суди приймають рішення тільки від свого імені (стаття 46), а самі ці рішення, ухвалені в межах чинного законодавства, є обов'язковими лише для сторін спорів. Забезпечення примусового виконання рішень третейських судів перебуває за межами третейського розгляду та є завданням компетентних судів і державної виконавчої служби (стаття 57 Закону, пункт 1 частини другої статті 3 Закону України "Про виконавче провадження") .

Отже, оспорювані положення Закону не порушують припис статті 124 Конституції України про здійснення правосуддя виключно судами, оскільки третейський розгляд не є правосуддям, а рішення третейських судів є лише актами недержавної юрисдикційної діяльності з вирішення спорів сторін у сфері цивільних і господарських відносин.

Суб'єкт права на конституційне подання стверджує, що в абзаці сьомому статті 2, статті 3 Закону третейські суди визначаються як складова судової гілки влади.

Третейські суди не віднесені до системи судів загальної юрисдикції (стаття 125 Конституції України) . З аналізу положень Закону випливає, що третейські суди є недержавними незалежними органами захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та/або юридичних осіб у сфері цивільних і господарських правовідносин. Відповідно до статті 7 Закону третейський розгляд здійснюють постійно діючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного спору.

Таким чином, третейські суди не здійснюють правосуддя, їх рішення не є актами правосуддя, а самі вони не входять до системи судів загальної юрисдикції.

5. Автори клопотання порушують питання щодо відповідності положень абзацу одинадцятого статті 2, пункту 9 статті 4, розділу VIII "Третейське самоврядування" Закону частині першій статті 36, частині другій статті 85, пункту 11 частини першої статті 92, частині другій статті 130 Конституції України.

Порівняльний аналіз положень Конституції України та цих положень Закону дає підстави Конституційному Суду України для висновку, що вони не суперечать Конституції України (є конституційними), виходячи з такого.

5.1. Оспорюючи положення абзацу одинадцятого статті 2, пункту 9 статті 4, статей 58, 59 розділу VIII "Третейське самоврядування" Закону, народні депутати України вважають, що повноваження органів третейського самоврядування повинні збігатися з повноваженнями суддівського самоврядування, яке закріплене в частині другій статті 130 Конституції України, статті 102 Закону України "Про судоустрій України".

Правова держава сприяє розвитку громадського самоврядування, тобто самоорганізації громадян за місцем проживання, роботи, навчання або за іншими ознаками в межах, визначених Конституцією України і законами України.

Окремі закони України закріплюють громадське самоврядування як одну з форм участі громадян в управлінні державними справами, у вирішенні питань їх соціального захисту, корпоративного життя тощо. Зокрема, громадське самоврядування запроваджено в територіальних громадах (частина шоста статті 140 Конституції України, статті 8, 9, 13, 14 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні") , в освіті (статті 16, 17 Закону України "Про освіту") , у вищій школі (статті 37, 38 Закону України "Про вищу освіту") .

Однією з форм громадського самоврядування є третейське самоврядування, яке відповідно до частини першої статті 58 Закону створюється для представництва та захисту інтересів третейських суддів постійно діючих третейських судів. Оскільки питання третейського самоврядування стосується закріплення гарантій прав і свобод людини і громадянина такої групи фізичних осіб, як третейські судді постійно діючих третейських судів, то відповідно до пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України Верховна Рада України наділена правом його законодавчого регулювання.

Третейське самоврядування не є тотожним суддівському самоврядуванню, оскільки третейські суди не входять до системи судів загальної юрисдикції, а третейські судді не наділені статусом професійних суддів. Третейське самоврядування як одна з форм громадського самоврядування слугує самоорганізації третейських суддів постійно діючих третейських судів, тоді як суддівське самоврядування належить до системи конституційного устрою держави (частина друга статті 130 Конституції України) і є формою самоорганізації професійних суддів.

Отже, законодавче закріплення третейського самоврядування в положеннях пункту 9 статті 4, частини першої статті 58 Закону не суперечить частині другій статті 130 Конституції України.

5.2. Суб'єкт права на конституційне подання вважає, що "унормування Законом самоврядування третейських судів (статті 2, 4, 58 та 59) фактично є спробою законодавчого врегулювання діяльності окремої громадської організації - Третейської палати України, що не належить до конституційних повноважень Верховної Ради України" і не відповідає положенням частини першої статті 36, частини другої статті 85, пункту 11 частини першої статті 92 Конституції України. Посилаючись на правову позицію Конституційного Суду України, викладену в Рішенні у справі про молодіжні організації від 13 грудня 2001 року N 18-рп/2001, народні депутати України стверджують, що "питання реалізації права на свободу об'єднання в громадянському суспільстві не підлягають державному регулюванню і мають вирішуватися на вільний розсуд його членів".

Конституційний Суд України, аналізуючи положення Конституції України, а також оспорювані положення Закону, дійшов висновку, що третейське самоврядування є формою громадського самоврядування, тоді як громадські організації є формою добровільних громадських формувань. Відмінність цих правових інститутів обумовлена особливостями законодавчого закріплення порядку утворення, системи, повноважень тощо органів третейського самоврядування та громадських організацій.

Що стосується Третейської палати України, то вона формується Всеукраїнським з'їздом третейських суддів (частина третя статті 58 Закону) шляхом виборів з числа третейських суддів постійно діючих третейських судів, а тому не є громадською організацією і на неї не поширюються як положення статті 36 Конституції України, так і обмеження законодавця щодо врегулювання її назви, статусу та компетенції. Тому посилання авторів клопотання на положення частини другої статті 85, пункту 11 частини першої статті 92 та правову позицію Конституційного Суду України, викладену в Рішенні від 13 грудня 2001 року N 18-рп/2001, є безпідставним.

Отже, унормовуючи Законом назву, статус і компетенцію Третейської палати України, Верховна Рада України не вийшла за межі конституційних повноважень, а відтак положення абзацу одинадцятого статті 2, частин другої, третьої, четвертої статті 58 Закону не суперечать частині першій статті 36, частині другій статті 85, пункту 11 частини першої статті 92 Конституції України, тобто є конституційними.

6. Відповідно до пункту 4 частини другої статті 39 Закону України "Про Конституційний Суд України" у конституційному поданні має бути наведене правове обґрунтування тверджень щодо неконституційності правового акта або його окремих положень.

Суб'єкт права на конституційне подання стверджує, що положення статті 59 Закону не відповідають Конституції України, оскільки "право Голови Третейської палати України бути третейським суддею є виключенням із загального правила щодо окремої особи". Однак народні депутати України не наводять, яке саме загальне правило щодо окремої особи мається на увазі. Вони також не обґрунтовують, у чому саме полягає невідповідність частин п'ятої, шостої статті 58 Закону наведеним у конституційному поданні статтям Конституції України.

Таким чином, суб'єкт права на конституційне подання не додержав вимог пункту 4 частини другої статті 39 Закону України "Про Конституційний Суд України", що є підставою для припинення конституційного провадження у справі щодо перевірки частин п'ятої, шостої статті 58, статті 59 Закону на відповідність Конституції України згідно з пунктом 2 статті 45 Закону України "Про Конституційний Суд України" - невідповідність конституційного подання вимогам, передбаченим Конституцією України, Законом України "Про Конституційний Суд України".

Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 153 Конституції України, статтями 39, 45, 51, 61, 63, 65, 69, 71, 73, 75 Закону України "Про Конституційний Суд України", параграфа 51 Регламенту Конституційного Суду України, Конституційний Суд України

в и р і ш и в:

1. Визнати такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення Закону України "Про третейські суди" від 11 травня 2004 року N 1701-IV, а саме:

- абзацу сьомого статті 2 "про захист своїх порушених чи оспорюваних прав або охоронюваних законом інтересів";

- абзацу одинадцятого статті 2, за яким "Третейська палата України - постійно діючий орган самоврядування третейських суддів";

- статті 3 "захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів";

- пункту 9 статті 4, згідно з яким одним із принципів організації та діяльності третейського суду є "самоврядування третейських суддів";

- частин першої, другої, третьої, четвертої статті 58, відповідно до яких:

"Для представництва та захисту інтересів третейських суддів постійно діючих третейських судів утворюються органи третейського самоврядування.

Вищим органом третейського самоврядування є Всеукраїнський з'їзд третейських суддів.

Всеукраїнський з'їзд третейських суддів обирає Третейську палату України.

Третейська палата України є постійно діючим органом третейського самоврядування, який представляє та захищає соціальні і професійні права та інтереси третейських суддів і третейських судів, здійснює методичну та видавничу роботу, аналізує практику правозастосування третейських судів і здійснює інші повноваження, визначені вищим органом третейського самоврядування".

2. Припинити конституційне провадження у справі в частині перевірки щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин п'ятої, шостої статті 58, статті 59 розділу VIII "Третейське самоврядування" Закону України "Про третейські суди" на підставі пункту 2 статті 45 Закону України "Про Конституційний Суд України" через невідповідність конституційного подання вимогам, передбаченим Конституцією України, Законом України "Про Конституційний Суд України".

3. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України" та в інших офіційних виданнях України.