Справа «Шморгунов та інші проти України» (Заява № 15367/14 та 13 інших заяв - див. перелік у додатку)

У своїй доповіді від 29 квітня 2015 року КЗК зазначив, що у всіх справах, які розглянула делегація, слідчі та прокурори провели "багато важливих слідчих дій (наприклад, допитали всіх ... відповідних потерпілих, а також різних свідків, у тому числі працівників правоохоронних органів; провели судово-медичні експертизи; огляд великої кількості відеозаписів; відтворення обстановки та обставин події тощо)".

Однак згідно з доповіддю вбачалося, що проведенню відповідних розслідувань перешкоджали різні фактори, у тому числі тривалі судово-медичні експертизи; значні затримки із затвердженням суддями проведення певних слідчих дій (таких як обшуки або відновлення інформації щодо використання мобільних телефонів); неналежна співпраця та обмін інформацією між органами, які проводили розслідування у справах Майдану; дублювання розслідувань у певних справах, які паралельно проводилися цими органами; невстановлення слідчими особи працівників правоохоронних органів, які під час відповідних подій носили балаклави або шоломи і не мали індивідуального ідентифікаційного номера на своїй формі або шоломі; неотримання слідчими офіційних документів щодо розміщення працівників правоохоронних органів на той момент, оскільки вони були або знищені, або класифіковані як таємні; та недоступність багатьох вищих посадових осіб правоохоронних органів і працівників МОП "Беркут", які або виїхали з України, або були направлені в східні регіони країни для участі в антитерористичній операції. У доповіді також зазначалося, що "у випадках, коли жорстоке поводження було, як стверджувалося, здійснено приватними особами ("тітушками") за підтримки працівників правоохоронних органів, розслідування проводили самі ж працівники міліції".

У всіх справах, які розглянула делегація КЗК, розслідування "зайшло в глухий кут, оскільки слідчі не встановили жодного працівника правоохоронних органів як потенційного нападника".

IV. ДОКУМЕНТИ УПРАВЛІННЯ ВЕРХОВНОГО КОМІСАРА ОРГАНІЗАЦІЇ ОБ’ЄДНАНИХ НАЦІЙ З ПРАВ ЛЮДИНИ (ДАЛІ - УВКПЛ)

252. Після протестів на Майдані Уряд України запропонував УВКПЛ провести моніторинг ситуації з правами людини в країні та регулярно публікувати звіти щодо цього. З цією метою 14 березня 2014 року УВКПЛ розмістило моніторингову місію Організації Об’єднаних Націй в Україні (далі - ММПЛУ). Відповідно до Угоди між Урядом та УВКПЛ від 31 липня 2014 року однією з цілей ММПЛУ є "встановлення фактів та обставин і проведення співставлення заяв щодо порушень прав людини, які були вчинені у ході антиурядових демонстрацій, і застосування у зв’язку з ними насильства, що мали місце у період між листопадом 2013 року та березнем 2014 року"-19.

У зв’язку з цим у період з 2015 по 2019 роки ММПЛУ збирало різну інформацію щодо стверджуваних порушень прав людини під час протестів на Майдані та пов’язаних з ними розслідувань і судових проваджень, inter alia, шляхом опитування численних потерпілих і свідків, моніторингу розгляду справ у судах, відвідування місць тримання під вартою та спілкування з урядовими та неурядовими організаціями. На підставі цих відомостей УВКПЛ та ММПЛУ опублікувало низку доповідей, які містять інформацію щодо цієї справи.

Зокрема, у своїй доповіді від 15 травня 2014 року про ситуацію з правами людини в Україні УВКПЛ вказало на інформацію, що у січні-лютому 2014 року "низка нападів, викрадень, жорстоких побоїв і вбивств активістів Майдану, а також підпалів автомобілів, що належали представникам АвтоМайдану, [були вчинені] так званими "тітушками", яких також називали "групою антимайдану".

253. У доповіді від 25 вересня 2017 року про ситуацію з правами людини в Україні в період з 16 травня по 15 серпня 2017 року УВКПЛ зазначило, що "було досягнуто незначного прогресу у притягненні винних осіб до відповідальності, а багато підозрюваних [вже] втекли з України, посилюючи безкарність за [ті] грубі порушення прав людини та позбавляючи потерпілих доступу до правосуддя". У зв’язку з цим УВКПЛ зазначило, inter alia, що, хоча деякі з колишніх працівників МОП "Беркут", яких підозрювали у вчиненні тяжких злочинів під час протестів Майдану, брали участь у судових провадженнях, які тривали, органи державної влади не забезпечили явку більшості підозрюваних у судові засідання. Зокрема, УВКПЛ посилалося на інформацію ГПУ, що двадцять один колишній працівник МОП "Беркут" утік з України до Російської Федерації, а російські органи влади відмовили в їхній видачі Україні.

254. Доповідь про ситуацію з правами людини в Україні в період з 16 листопада 2017 року по 15 лютого 2018 року, опублікованій УВКПЛ 19 березня 2018 року, містила, inter alia, інформацію щодо підозрюваної причетності "тітушок" до нападів на протестувальників Майдану та розслідування цих випадків.

У доповіді зазначалося, що "тітушками" були "озброєні цивільні особи, іноді в камуфляжному одязі і масках, які часто мали судимості і [були] залучені працівниками правоохоронних органів для нападу на протестувальників". УВКПЛ вважало, що між СБУ, міліцією та "тітушками" існувала "очевидна співпраця", і у зв’язку з цим навело певні деталі з відповідних кримінальних проваджень, які тривали на той момент, у тому числі стосовно наявності підозри про передачу вищими посадовими особами МВС України автоматичної вогнепальної зброї та боєприпасів "тітушкам" для використання проти протестувальників.

УВКПЛ висловило занепокоєння, що така співпраця не була відображена у відповідних кримінальних обвинуваченнях та існували вказівки на "особливе ставлення, що надавалося "тітушкам" судами. У зв’язку з цим УВКПЛ посилалося, серед іншого, на справу підозрюваного лідера "тітушок", якому пред’явили обвинувачення у тому, що він як організатор ніс відповідальність за вбивство журналіста під час акцій протесту. Під час судового розгляду останнього звільнили з-під варти, хоча, як стверджувалося, він продовжував вчиняти злочини, зокрема насильницькі дії. Зрештою він був визнаний винним у вчиненні хуліганства та звільнений від відбування покарання з іспитовим строком чотири роки.

255. У доповіді про ситуацію з правами людини в Україні з 16 лютого по 15 травня 2019 року, опублікованій 25 червня 2019 року, містяться, inter alia, подальші зауваження УВКПЛ щодо розслідувань, пов’язаних з Майданом (цитати опущено):

"...

68. УВКПЛ занепокоєне тим, що незалежні та неупереджені розслідування, а також притягнення до відповідальності за фактами вбивств і насильницьких смертей, вчинених під час протестів на Майдані, гальмуються відсутністю співпраці між Управлінням спеціальних розслідувань (УСР) Генеральної прокуратури України, Міністерством внутрішніх справ України та СБУ. Крім того, низка вищих посадових осіб міліції, яких підозрюють або обвинувачують у вчиненні злочинів проти протестувальників, продовжують обіймати свої посади, що має демотивуючий ефект для їхніх підлеглих свідчити про причетність працівників міліції до згаданих убивств. Тодішні вищі посадові особи міліції також знехтували своїм обов’язком забезпечити можливість ідентифікації їхніх підлеглих, що серйозно перешкодило встановленню тих, хто брав участь у сутичках із протестувальниками. На додаток до викладеного відсутність організаційної підтримки та фінансування роботи бюро судово-медичних експертиз ускладнює встановлення конкретних нападників. УВКПЛ також зазначає, що "закон про звільнення від відповідальності" заважає УСР ефективно проводити розслідування вбивств 13 працівників правоохоронних органів під час подій на Майдані.

...".

256. Більш детальна інформація стосовно зазначених проблем, які заважають проведенню розслідувань, пов’язаних з Майданом, міститься в "Інформаційній довідці про відповідальність за вбивства та насильницькі смерті під час протестів на Майдані", опублікованій ММПЛУ в лютому 2019 року і на яку було зроблено посилання у згаданій доповіді УВКПЛ від 25 червня 2019 року. В інформаційній довідці також міститься короткий опис прогресу в розслідуваннях вбивств і насильницької смерті дев’яносто восьми осіб. Згідно з нею лише одну особу було визнано винною у ненавмисному вбивстві протестувальника, тоді як двох інших засуджених було визнано винними в хуліганстві у зв’язку з подіями, що призвели до вбивства іншого протестувальника. На той момент провадження щодо більшості встановлених підозрюваних тривало. Зокрема:

"...

65. Триває розгляд справ або розслідування щодо дванадцяти інших осіб: (і) лідера групи "тітушок" за обвинуваченням у викраденні та вбивстві протестувальника 22 січня 2014 року у м. Києві; (іі) колишнього начальника Головного управління СБУ у м. Києві та Київській області і колишнього заступника начальника Департаменту громадської безпеки МВС України за обвинуваченнями у перевищенні влади, що призвело до вбивства 15 протестувальників 18 лютого 2014 року у м. Києві; (ііі) члена групи "тітушок" за обвинуваченням у вбивстві протестувальника в ніч на 19 лютого 2014 року у м. Києві; (iv) двох працівників Головного управління СБУ у Хмельницькій області за обвинуваченням у перевищенні влади, що призвело до неумисного вбивства жінки у м. Хмельницькому 19 лютого 2014 року; а також (v) п’ятьох колишніх працівників МОП "Беркут" за обвинуваченням у вбивстві 48 протестувальників та колишнього снайпера внутрішніх військ, якого підозрювали у вбивстві одного з цих протестувальників 20 лютого 2014 року у м. Києві.

...".

Також згідно з інформаційною довідкою під час розслідування вбивства сімнадцяти протестувальників і тринадцяти працівників правоохоронних органів все ще не було встановлено особу нападників.

V. ДОПОВІДІ ІНШИХ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

А. Організація "Amnesty International"

257. 23 грудня 2013 року організація "Amnesty International" опублікувала доповідь під назвою ""Євромайдан": Порушення прав людини під час протестів в Україні". Згідно з доповіддю організація "Amnesty International" здійснювала моніторинг за дотриманням українськими органами влади стандартів у сфері прав людини від початку протестів на Майдані і задокументувала різні "порушення права на мирні зібрання, надмірне застосування сили працівниками правоохоронних органів, несправедливі судові провадження і переслідування тих, хто скаржився на надмірне застосування сили". З цією метою вона опитала понад двадцять осіб, які стверджували, що стали потерпілими від порушень прав людини, а також їхні сім’ї та захисників.

Організація "Amnesty International" повідомила, що "десятки осіб, які [брали] участь у демонстраціях [на той момент] трималися під вартою, зіткнулися із несправедливим судовим розглядом та були обвинувачені у вчиненні кримінальних правопорушень". Вона висловила переконання, що це було зроблено "виключно через реалізацію ними права на мирні зібрання".

Згідно з твердженнями організації "Amnesty International" судді, які постановляли ухвали про тримання цих протестувальників під вартою, не враховували "очевидних протиріч і неточностей" у клопотаннях працівників правоохоронних органів й не розглядали можливості застосування альтернативних запобіжних заходів, хоча захисники оскаржували клопотання щодо цього. У зв’язку з цим організація "Amnesty International" посилалася, серед іншого, на справи п. Г. Черевка, п. В. Загоровки (заяви № 31174/14 та 3 42180/14) та п. В. Кадури (див. згадане рішення у справі "Кадура та Смалій проти України" (Kadura and Smaliy v. Ukraine).

258. 01 лютого 2014 року організація "Amnesty International" опублікувала публічну заяву, в якій повідомила, що вона задокументувала численні подібні порушення прав людини, допущені органами державної влади під час протестів в Україні, і деякі з них призвели до летальних наслідків. Організація "Amnesty International" також зазначила, що особи, які скаржились на жорстоке поводження працівників міліції, мали "небагато шансів на те, щоб їхні скарги були почуті, не кажучи вже про вжиття заходів", і що були протестувальники, які боялися наслідків у зв’язку з поданням ними своїх скарг. Також не велося офіційної статистики про кількість осіб, які скаржилися на жорстоке поводження від початку протестів на Майдані.

259. 18 лютого 2015 року організація "Amnesty International" опублікувала доповідь "Україна: рік після Майдану - з правосуддям затягують, у правосудді відмовляють", в якій вона здебільшого оцінила ефективність офіційних розслідувань стверджуваних порушень прав людини, вчинених працівниками правоохоронних органів під час акцій протесту на Майдані. Організація "Amnesty International" вважала, що органи державної влади не провели оперативного, ефективного та неупередженого розслідування цих порушень, та вказала низку факторів, які нібито сприяли такій ситуації.

Це, зокрема, (i) відсутність співпраці МВС України та СБУ з ГПУ у проведенні розслідувань, а також опір і перешкоджання спробам останньої зібрати та зберегти докази й забезпечити участь працівників правоохоронних органів як підозрюваних чи свідків у відповідних провадженнях; (ii) неспроможність слідчих допитати багатьох відповідних працівників міліції, оскільки після протестів на Майдані вони втекли до Російської Федерації; (iii) відсутність у слідчих належних навичок і досвіду для проведення повноцінних розслідувань великого обсягу відповідних матеріалів справ, брак працівників та обладнання для проведення судових експертиз, а також відсутність у судів ресурсів для швидкого розгляду великої кількості процесуальних клопотань, поданих слідчими; (iv) неспроможність слідчих зберегти значну частину відповідних речових і задокументованих доказів під час акцій протесту на Майдані та після них, а також обмежені зусилля, зроблені для збору показань потерпілих і свідків; та (v) отримання потерпілими "невеликої або жодної інформації про хід розслідування у їхніх справах".

У цій доповіді організація "Amnesty International" також навела короткий огляд розгону протестувальників працівниками міліції 30 листопада та 01 грудня 2013 року. Вона, серед іншого, зазначила, що "у ніч з 29 на 30 листопада під час жорстокого розгону мирного протесту у відеоматеріалах було зафіксовано, що працівники міліції били протестувальників, які не чинили опору, кийками та ногами", і що "на деяких кадрах було видно, що працівники міліції переслідували чоловіків і жінок, щоб завдати їм ударів".

Щодо протесту на вулиці Банковій 01 грудня 2013 року, вона зазначила, inter alia (посилання опущено):

"...

Щонайменше 50 працівників МОП "Беркут" та сотні протестувальників отримали тілесні ушкодження 01 грудня 2013 року в ході сутичок на Банковій між працівниками правоохоронних органів і протестувальниками, у тому числі невеликою групою агресивно налаштованих протестувальників. Того ж дня в центральній частині м. Києва відбувався багатотисячний протест, що засуджував жорстокий розгін мирного зібрання напередодні вночі. Протест мав загалом мирний характер. Попри це, невелика група протестувальників на вулиці Банковій (на якій розташована Адміністрація Президента України) вдавалася до насильства. На відеоматеріалах зафіксовано декількох осіб, які рухалися на бульдозері до кордону міліції та зупинилися перед ним. Деякі чоловіки, що стояли перед переважно мирним натовпом, жбурляли каміння в працівників правоохоронних органів, використовували важкі ланцюги і палиці. Працівники міліції атакували натовп декілька разів, невибірково спрямовуючи свої удари на протестувальників, які втікали. Деяких з тих, хто падав на землю або ж перебував в оточенні працівників міліції, працівники неодноразово били кийками чи ногами, хоча протестувальники не чинили жодного опору.

...".

У зв’язку з цими подіями організація "Amnesty International" посилалася, серед іншого, на справи п. І. Сіренка, п. Г. Черевка та п. В. Загоровки, яким працівники міліції завдали тілесних ушкоджень 30 листопада та 01 грудня 2013 року відповідно (заяви № 9078/14, № 31174/14 та № 42180/14). Вони звернулися до органів державної влади зі скаргами на жорстоке поводження, а п. Г. Черевко та п. В. Загоровка надали відео- та фотоматеріали на підтвердження своїх скарг до органів державної влади, однак їм не було надано інформації щодо будь-якого прогресу у відповідних розслідуваннях.

260. 26 лютого 2016 року організація "Amnesty International" опублікувала доповідь під назвою "Два роки після Євромайдану: перспектива справедливості під загрозою", в якій вона також здебільшого розглянула питання ефективності офіційного розслідування протиправних дій, пов’язаних з Майданом, у тому числі злочинів, стверджувано вчинених "тітушками", "яких, як вважалося, часто залучали органи державної влади під час протестів для залякування протестувальників". Зокрема, організація вказала на ознаки певного прогресу у розслідуваннях "краще задокументованих епізодів насильства працівників міліції", включаючи розгони протестувальників у центральній частині м. Києва 01 грудня 2013 року, 23 січня та 18 лютого 2014 року. Слідчі провели низку судово-медичних експертиз, встановили свідків та допитами їх. Згідно з доповіддю організації "Amnesty International" прогрес, про який повідомлялося, був досягнутий завдяки головним чином діяльності Управління спеціальних розслідувань ГПУ у 2015 році; зокрема, цей орган краще координував розслідування та регулярно надавав громадськості оновлену інформації щодо відповідних проваджень.

Однак організація "Amnesty International" вважала, що більшість факторів, що перешкоджали ефективному проведенню відповідних розслідувань, вказаних нею у доповіді від 18 лютого 2015 року, все ще існували. Загалом вона зазначила, що "через два роки після "Євромайдану" органи державної влади України не змогли забезпечити відправлення правосуддя та надання належного відшкодування шкоди потерпілим від протиправних дій, вчинених під час акцій протесту, або відновлення довіри до системи правосуддя та принципу верховенства права в Україні".

В. Організація "Х’юман Райтс Вотч"

261. 02 грудня 2013 року організація "Х’юман Райтс Вотч" опублікувала повідомлення-20 під заголовком "Україна: Надмірна Сила Проти Демонстрантів. У Києві сотні осіб отримали поранення внаслідок силових дій спецпідрозділів міліції". Вона повідомила, що її експерти задокументували розгін протестувальників у центральній частині м. Києва 30 листопада та 01 грудня 2013 року та опитали низку потерпілих і свідків подій. Повідомлення містило доволі докладний опис цих подій, а також цитати або узагальнення відповідних показань свідків.

Стосовно подій 30 листопада 2013 року було зазначено, що протестувальники поводилися мирно і працівники міліції їх "жорстоко розігнали" без попередження. Працівники міліції били протестувальників руками та ногами, у тому числі тих, хто впав на землю, а також били їх кийками. Також організація "Х’юман Райтс Вотч" отримала відеозаписи, на яких було видно, що працівники міліції також переслідували, хапали та нападали на протестувальників на прилеглих вулицях.

У частині повідомлення стосовно подій 01 грудня 2013 року, серед іншого, було зазначено, що біля будівлі Адміністрації Президента України на вулиці Банковій відбулася низка жорстоких сутичок між працівниками міліції та протестувальниками; що згідно з повідомленнями засобів масової інформації у відповідь на жорстоку поведінку "групи активістів", яка кидала різні предмети в працівників міліції та використовувала бульдозер, намагаючись прорвати оточення міліції, останні напали на протестувальників, застосували сльозогінний газ і димові гранати, били їх кийками; а різні свідки розповіли представникам організації "Х’юман Райтс Вотч", що працівники міліції побили "багатьох осіб, у тому числі тих, хто [не поводився] жорстоко або [намагався] сховатися від сутичок на прилеглих вулицях".

262. У 2019 році організація "Х’юман Райтс Вотч" опублікувала 29-ту щорічну "Всесвітню доповідь", в якій було зазначено, що "[протиправні дії та злочини, вчинені під час акцій протесту на Майдані у 2014 році... залишалися без розгляду вже декілька років, незважаючи на численні обіцянки української влади забезпечити відправлення правосуддя". Згідно з твердженнями організації "Х’юман Райтс Вотч" після цих подій правоохоронні органи не зберегли докази та не запобігли втечі підозрюваних з країни.

263. 27 листопада 2019 року організація "Х’юман Райтс Вотч" опублікувала на своєму вебсайті статтю щодо подій, пов’язаних з розслідуваннями справ Майдану станом на 20 листопада 2019 року (див. пункт 22). У витягу із цієї статті зазначено:

"Минулого тижня всі поточні справи про злочини на Майдані були фактично припинені, що пов’язано з передачею більшості з них з Генеральної прокуратури України до Державного бюро розслідувань. Ця передача досудового розслідування була частиною ширшої реформи прокуратури, яка передбачає обмеження наглядової функції прокуратури.

У своєму зверненні до вищих посадових осіб активісти та захисники, які представляють інтереси потерпілих Майдану, висловили занепокоєння з приводу останнього розвитку подій, оскільки жодному конкретному підрозділу в ДБР не було доручено розслідування справ Майдану. Усунення слідчих, які роками працювали над колосальним обсягом доказів у цих справах, означало б велику втрату послідовності, знань та розуміння. Активісти попередили про "критичні наслідки" для розслідування справ".

С. Офіс Прокурора Міжнародного кримінального суду

264. Хоча Україна не є членом Міжнародного кримінального суду (далі - МКС), вона визнала юрисдикцію МКС щодо стверджуваних злочинів, вчинених на її території з листопада 2013 року.

265. Зокрема, 17 квітня 2014 року Уряд України подав заяву за пунктом 3 статті 12 Статуту МКС про визнання його юрисдикції щодо стверджуваних злочинів, вчинених на її території у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року.

266. 25 квітня 2014 року відповідно до політики його Офісу щодо проведення попередніх розслідувань Прокурор МКС почав попереднє розслідування цих питань.

267. До листопада 2015 року Офіс Прокурора МКС отримав більше двадцяти повідомлень за статтею 15 Статуту . Офіс також отримав детальне спільне повідомлення від приблизно тринадцяти громадських організацій щодо стверджуваних злочинів, вчинених у контексті подій на Майдані. Крім того, Офіс Прокурора МКС проаналізував загальнодоступну інформацію декількох неурядових і міжурядових організацій. У період з 09 листопада 2014 року до 29 жовтня 2015 року Офіс здійснив три візити до України для проведення зустрічей з представниками українських органів влади та представниками громадських організацій, а також провів зустрічі з різними відповідними суб’єктами в штаб-квартирі Суду у м. Гаага та в інших місцях.

268. У своєму звіті щодо діяльності з попереднього вивчення за 2015 рік Офіс Прокурора МКС навів попередній аналіз злочинів, які, як стверджувалося, були вчинені під час акцій протесту на Майдані. Офіс зазначив, що наявна у нього інформація вказувала, що в контексті подій на Майдані сталися серйозні порушення прав людини. Зокрема, згідно з цією інформацією у відповідь на протести на Майдані українські силові структури часто застосовували надмірну та невибіркову силу до протестувальників та інших осіб, таких як журналісти, які висвітлювали події. Як повідомлялося, подібне насильство та жорстоке поводження відбувалося переважно в контексті жорстоких зіткнень та сутичок з протестувальниками, а також під час та одразу після затримання протестувальників. Крім того, під час відповідних подій протестувальники та інші особи, які брали участь у подіях Майдану або пов’язані з ними, часто зазнавали жорстоких нападів з боку "провладних груп громадян, яких часто називали "тітушками", і які співпрацювали та допомагали правоохоронним органам під час операцій з охорони громадського порядку". Здійснюючи ці дії, працівники силових структур та "тітушки" переслідували осіб у зв’язку з їхньою фактичною або передбачуваною політичною приналежністю (а саме: перебування в опозиції до Уряду В. Януковича).

На підставі цієї інформації Офіс Прокурора МКС вважав, що така поведінка могла становити "переслідування" та "напад на цивільне населення" за статтею 7 Римського статуту . У контексті останньої він зазначив (посилання опущено):

"...

92. Крім того, акти насильства не вбачаються простою сукупністю випадкових дій, а скоріше свідчать про наявність закономірної поведінки, і це вказує, що такі дії були частиною кампанії або операції проти протестного руху Майдану. У зв’язку з цим слід зазначити, що стверджувані вчинені дії мають спільні риси з точки зору їхніх особливостей і характеру (у тому числі щодо практики надмірного і невибіркового застосування сили, наприклад, під час операцій з охорони громадського порядку, і застосування таких засобів, як кийки, вогнепальна зброя та інші спеціальні засоби), громадян, які піддавалося нападу (протестувальники Майдану та інші цивільні особи, які перебували в безпосередній близькості від протестів), стверджуваних нападників (представники силових структур - найчастіше МОП "Беркут" і внутрішні війська - та "тітушки") і місць (в основному це місця проведення демонстрацій, переважно у центральній частині м. Києва і меншою мірою в інших областях та містах України, таких як м. Черкаси і м. Дніпропетровськ).

93. Хоча деякі з актів насильства, як вбачається, були спровоковані і пов’язані із заворушеннями, наявна інформація, як правило, вказує, що вчинення насильства проти протестувальників, у тому числі надмірне застосування сили, що призвело до смерті і тяжких тілесних ушкоджень, а також інші форми жорстокого поводження, активно заохочувалося або підтримувалися українськими органами влади. У зв’язку з цим Офіс вважає, що можна зробити висновок про існування державної політики щодо нападу на цивільне населення у розумінні підпункту "а" пункту 2 статті 7 Статуту МКС на підставі наявної інформації щодо: координації дій та співпраці з цивільними добровольцями, які виступали проти Майдану (тобто "тітушками" або групами невстановлених приватних осіб) та жорстоко поводилися із протестувальниками; систематичне невжиття органами державної влади (на декількох рівнях) будь-яких суттєвих або ефективних дій для запобігання або стримування повторення випадків насильства (у тому числі для реального розгляду або розслідування скарг, чи вжиття інших заходів для організації або притягнення до відповідальності працівників підрозділів правоохоронних органів, які, як стверджувалося, були винні у жорстокому поводженні з протестувальниками); й очевидні спроби замовчати вчинення або приховати стверджувані злочини. Ці міркування, розглянуті разом із загальною політичною ситуацією та повторенням такої поведінки, дозволяють припустити, що насильницькі дії силових структур і "тітушок" були вчинені згідно із державною політикою, спрямованою на придушення протестного руху, або в межах його стримування.

...".

У зв’язку з цим Офіс Прокурора МКС висловив думку, що наявної у нього інформації не було достатньо для висновку, що "напад" був систематичним або широко розповсюдженим у розумінні статті 7 Статуту МКС , і висловив готовність переглянути свій попередній аналіз з урахуванням будь-якої нової інформації.

269. Згідно зі звітом щодо діяльності з попереднього вивчення за 2017 та 2018 роки Офіс Прокурора МКС отримав і розглянув додаткову інформацію щодо періоду, зазначеного в першій заяві України за пунктом 3 статті 12 Римського статуту (з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року), щоб визначити, чи змінила така інформація попередню оцінку стверджуваних злочинів, вчинених у контексті подій на Майдані.

I. ОБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ

270. Беручи до уваги спільну фактологічну та правову основу чотирнадцяти розглянутих заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні (пункт 1 правила 42 Регламенту Суду ). Щодо інших заяв, пов’язаних з Майданом, із вказаних причин (див. пункт 5), певні з них були розділені на групи, не всі могли бути об’єднані, але всі рішення стосовно цих заяв, які були ухвалені Судом в один день разом із цим рішенням, слід розглядати в їхній сукупності.

II. ЗАЯВА ПАНА І. СІРЕНКА (№ 9078/14)

271. Пан І. Сіренко скаржився за статями 3 та 5 Конвенції на жорстоке поводження та тримання під вартою у відділі міліції 30 листопада 2013 року, а також за статтями 8, 11 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку зі стверджуваним незаконним і жорстоким розгоном акції протесту того дня. Він також посилався на статтю 13 Конвенції у зв’язку із статтями 3 та 5 Конвенції.

272. Уряд стверджував, що скарги заявника були неприйнятними у зв’язку із невичерпанням національних засобів юридичного захисту, зазначивши, inter alia, що п. І. Сіренко відмовився брати участь у розслідуванні.

273. Пан І. Сіренко відповів, що вважав відповідне розслідування неефективним, і тому його участь у ньому не вимагалася. Зокрема, під час акцій протесту на Майдані всі правоохоронні органи функціонували з метою свавільного придушення цих акцій протесту.

274. Суд зазначає, що основна скарга п. І. Сіренка за всіма положеннями Конвенції, на які він посилався, стосується протиправних дій, зокрема жорстокого поводження працівників міліції, яким він, як стверджувалося, був підданий у зв’язку з його участю в акції протесту 30 листопада 2013 року. Загальні принципи щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту у зв’язку зі скаргами, подібними до поданих п. І. Сіренком, наведені в пунктах 291-299.

275. На національному рівні п. І. Сіренко подав скаргу на жорстоке поводження працівників міліції 30 листопада 2013 року та пройшов судово-медичну експертизу 03 грудня 2013 року. Однак згодом він відмовився брати участь у будь-яких слідчих діях, на які його викликали, хоча йому, вочевидь, надали процесуальний статус потерпілого. Згідно з його твердженнями первинною причиною відмови співпрацювати з розслідуванням був страх, що органи державної влади могли несправедливо притягнути його до відповідальності та піддати залякуванню у зв’язку з його участю в акціях протесту на Майдані. Після зміни уряду в лютому 2014 року він зазначив, що потребував додаткового часу для підготовки своєї правової позиції, і на цій підставі він відмовився давати показання слідчим. Зрештою, він не надав слідчим жодної причини для відмови від співпраці (див., зокрема, пункти 69-71).

276. Суд зазначає стосовно періоду до кінця лютого 2014 року, що дійсно були зареєстровані випадки викрадення та жорстокого поводження з протестувальниками (див., inter alia, пункти 236 (звіт Комісара Ради Європи з прав людини за 2014 рік), 248 (зокрема, пункт 392 звіту МДГ за 2015 рік) та 257 (доповідь організації "Amnesty International" за 2013 рік). Згідно з твердженнями МДГ під час акцій протесту на Майдані "через недовіру до органів державної влади потерпілі не подавали скарг, які б свідчили про їхню присутність у місцях проведення акцій протесту" (див. пункт 392 звіту МДГ за 2015 рік, наведений у пункті 248).

277. Однак п. І. Сіренко не надав прийнятного обґрунтування своєї відмови брати участь у провадженні після зміни уряду в кінці лютого 2014 року. Заявник мав знати, що його відмова могла потенційно призвести до саме того результату, на який він скаржився до Суду,- стверджуваної неспроможності органів державної влади встановити факти, визнати відповідні дії незаконними та накласти санкції. Хоча дійсно, провадження на національному рівні триває (див. пункти 61-64), ніщо не свідчить про те, що п. Сіренко коли-небудь змінював думку і пізніше вирішив співпрацювати з органами державної влади.

278. Таким чином, беручи до уваги субсидіарний характер механізму подання скарг за Конвенцією, а також статтю 35 Конвенції, і зокрема, причини, наведені у попередніх пунктах, відмова заявника співпрацювати з органами державної влади заважає Суду розглянути його скарги за статтею 3 Конвенції по суті.

279. Крім того, з тих самих причин не можна вважати, що п. І. Сіренко вичерпав відповідні національні засоби юридичного захисту також стосовно його скарг за статтями 5, 8 та 11 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції , з огляду на те, що всі ці скарги тісно залежали від спроможності органів державної влади встановити факти щодо подій 30 листопада 2013 року. Із зазначених у попередньому пункті причин його скарга за статтею 13 Конвенції є явно необґрунтованою.

280. Отже, Суд оголошує всі зазначені скарги заявника і, таким чином, його заяву № 9078/14 неприйнятними на підставі пункту 1, підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

А. Стверджуване жорстоке поводження з п. П. Шморгуновим, п. Б. Єгіазаряном, п. Ю. Лепявком, п. О. Грабцем, п. О. Балою, п. Г. Черевком, п. С. Дименком, п. Д. Полтавцем, п. В. Загоровкою, п. Ф. Лапієм, п. А. Рудчиком, пані О. Ковальською, п. Р. Ратушним, п. О. Задоянчуком і п. А. Соколенком та непроведення ефективних офіційних розслідувань (заяви № 15367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 20546/14, № 24405/14, № 31174/14, № 33767/14, № 36299/14, № 36845/14, № 42180/14, № 42271/14, № 54315/14 та № 19954/15)

281. Перелічені п’ятнадцять заявників, прямо або по суті посилаючись на статтю 3 Конвенції, скаржились на те, що їх було піддано катуванню, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню працівниками міліції під час розгону протестувальників у центральній частині м. Києва 30 листопада, 01 та 11 грудня 2013 року, 23 січня та 18 лютого 2014 року. Вони зазначили, що внаслідок цього зазнали фізичного болю та страждань, відчули страх і приниження.

Вони стверджували, що жорстоке поводження було частиною організованих і спланованих заходів органів державної влади з метою придушення акцій протесту на Майдані непропорційними засобами і було спрямовано на покарання та залякування їх у зв’язку з їхньою фактичною участю або підозрою їхньої участі в акціях протесту.

Вони також скаржились на те, що органи державної влади не провели ефективного офіційного розслідування відповідних подій.

282.Стаття 3 Конвенції передбачає:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".

1. Прийнятність

(а) Вичерпання національних засобів юридичного захисту

(і) Доводи сторін

283. Уряд стверджував, що скарги заявників були неприйнятними у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту.

284. Зокрема, Уряд зазначив, що, за винятком п. О. Задоянчука (заява № 36845/14), скарги заявників були передчасними, оскільки відповідні розслідування та судові провадження ще тривали. Ці розслідування, які стосувались дуже складних і безпрецедентних фактів, були ефективними для цілей Конвенції, оскільки були розпочаті негайно після відповідних подій і включали проведення великої кількості слідчих дій, у тому числі допити численних свідків, потерпілих і підозрюваних, обшуки та судово-медичні експертизи. Крім того, деякі відповідні заявники брали активну участь у відповідних провадженнях. Як це вбачається з листів, складених ГПУ у період із січня до серпня 2016 року, органи державної влади вживали всіх розумних заходів і регулярно оприлюднювали актуальну інформацію щодо прогресу у відповідних кримінальних справах (див. пункт 60).

285. Уряд також зазначив, що п. Г. Черевко, п. Д. Полтавець та п. В. Загоровка (заяви № 31174/14, № 36299/14 та № 42180/14) не подавали скарг до національних органів влади щодо проведення конкретних слідчих дій чи бездіяльності слідчих.

286. У своїх зауваженнях щодо суті скарг заявників за статтею 3 Конвенції у заявах № 15367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 24405/14 та № 42271/14 (п. П. Шморгунов, п. Б. Єгіазарян, п. Ю. Лепявко, п. О. Бала та п. Ф. Лапій) Уряд також зазначив, що із середини грудня 2013 року відповідні заявники не співпрацювали зі слідчими та не з’являлись на певні слідчі дії, для участі в якій вони були належним чином викликані.

287. Насамкінець Уряд стверджував, що скарги п. О. Задоянчука були неприйнятними у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту, оскільки він не подав жодної скарги до національних органів влади на стверджуване жорстоке поводження працівників міліції (заява № 36845/14).

288. Заявники стверджували про існування низки недоліків у проведенні розслідування, і тому вже декілька років органи державної влади не можуть встановити та покарати осіб, винних у жорстокому поводженні із заявниками.

289. Пан П. Шморгунов, п. Б. Єгіазарян, п. Ю. Лепявко, п. О. Бала та п. Ф. Лапій (заяви № 15367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 24405/14 та № 42271/14) також стверджували, що вони не отримували повісток, на які посилався Уряд, що загалом вони не були поінформовані про проведення слідчих дій та що їм доводилося неодноразово звертатися із запитами і скаргами до органів державної влади, щоб дізнатись про будь-який прогрес у розслідування. Ці заявники зазначили, що брали активну участь у провадженні та подали різні документи у зв’язку з цим (див. пункти 72-77).

290. Пан О. Задоянчук (заява № 36845/14) стверджував, що від нього не вимагалося подання скарги до органів державної влади, оскільки це не призвело б до проведення ефективного розслідування жорстокого поводження працівників міліції.

(іі) Оцінка Суду

(1) Загальні принципи

291. Основоположною особливістю механізму захисту, встановленого Конвенцією, є його субсидіарність щодо національних систем, які забезпечують захист прав людини. Цей Суд займається наглядом за виконанням Договірними державами своїх зобов’язань за Конвенцією. Він не повинен брати на себе роль Договірних держав, які відповідальні за забезпечення того, щоб основоположні права та свободи, закріплені в Конвенції, були дотримані та захищені на національному рівні. Правило вичерпання національних засобів юридичного захисту ґрунтується на припущенні, відображеному у статті 13 Конвенції, з яким воно тісно пов’язано, що існує ефективний засіб юридичного захисту у зв’язку зі стверджуваним порушенням. Отже, це правило є невід’ємною частиною функціонування цієї системи захисту (див. рішення у справі "Вучковіч та інші проти Сербії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 17153/11, пункт 69, від 25 березня 2014 року).

292. Зобов’язання щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту вимагає від заявника належним чином користуватися засобами юридичного захисту, які є доступними та достатніми у зв’язку з його скаргами за Конвенцією. Існування відповідних засобів юридичного захисту має бути достатньо визначеним не лише в теорії, але і на практиці, оскільки без цього їм бракуватиме належної доступності та ефективності (див. рішення у справі "Акдівар та інші проти Туреччини" (Akdivar and Others v. Turkey), від 16 вересня 1996 року, пункт 66, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1996-IV та згадане рішення у справі "Вучковіч та інші проти Сербії" (<...>), пункт 71). Аби вважатися ефективним, засіб юридичного захисту має бути здатним безпосередньо виправити оскаржуваний стан справ і надавати обґрунтовані перспективи успіху (див. рішення у справах "Балог проти Угорщини" (Balogh v. Hungary), заява № 47940/99, пункт 30, від 20 липня 2004 року, та "Сейдовіч проти Італії" [ВП] (Sejdovic v. Italy) [GC], заява № 56581/00, пункт 46,ЄСПЛ 2006-II).

293. Не існує обов’язку використовувати засоби юридичного захисту, які є неналежними або неефективними (див. згадані рішення у справах "Акдівар та інші проти Туреччини" (Akdivar and Others v. Turkey), пункт 67, та "Вучковіч та інші проти Сербії" (<...>), пункт 73). Однак наявність самих лише сумнівів щодо перспектив досягнення успіху у результаті застосування конкретного засобу юридичного захисту, який не є очевидно марним, не є вагомою підставою для невичерпання цього засобу для отримання відшкодування (див. згадане рішення у справі "Акдівар та інші проти Туреччини" (Akdivar and Others v. Turkey), пункт 71, рішення у справі "Скополла проти Італії (№ 2)" [ВП] (Scoppola v. Italy (№ 2) [GC], заява № 10249/03, пункт 70, від 17 вересня 2009 року, згадане рішення у справі "Вучковіч та інші проти Сербії" (<...>), пункт 74).

294. Суд також часто підкреслював необхідність застосування правила вичерпання засобів юридичного захисту з певною мірою гнучкості та без надмірного формалізму (див. рішення у справі "Рінгейзен проти Австрії" (Ringeisen v. Austria), від 16 липня 1971 року, пункт 89, Серія A № 13, згадані рішення у справах "Акдівар та інші проти Туреччини" (Akdivar and Others v. Turkey), пункт 69, і "Вучковіч та інші проти Сербії" (<...>), пункт 76). Отже, під час застосування цієї норми слід враховувати той факт, що він застосовується в контексті механізму захисту прав людини (див. згадане рішення у справі "Акдівар та інші проти Туреччини" (Akdivar and Others v. Turkey), пункт 69, та рішення у справі "Куріч та інші проти Словенії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 26828/06, пункт 286, ЄСПЛ 2012 (витяги)).

295. Стосовно тягаря доведення, то саме Уряд, який заявляє про невичерпання засобів юридичного захисту, має переконати Суд у тому, що на момент подій відповідний засіб юридичного захисту був ефективним та існував як на практиці, так і в теорії. Після того, як цей тягар буде задоволено, заявник має довести, що вказаний Урядом засіб юридичного захисту, дійсно був вичерпаний, або був з якихось причин неналежним і неефективним за конкретних обставин справи, або що існували особливі обставини, які звільняли його від виконання цього зобов’язання (див. згадане рішення у справі "Акдівар та інші проти Туреччини" (Akdivar and Others v. Turkey), пункт 68, ухвалу щодо прийнятності у справі "Демопулос та інші проти Туреччини" [ВП] (Demopoulos and Others v. Turkey) [GC], заява № 46113/99 та 7 інших заяв, пункт 69, ЄСПЛ 2010, рішення у справі"МакФарлейн проти Ірландії" [ВП] (McFarlane v. Ireland) [GC], заява № 31333/06, пункт 107, від 10 вересня 2010 року, і згадане рішення у справі "Вучковіч та інші проти Сербії" (<...>), пункт 77).

296. У низці справ, коли скарги стосувалися стверджуваного незаконного застосування сили представниками держави, Суд встановив, що цивільні або адміністративні провадження, спрямовані виключно на отримання відшкодування шкоди, а не на встановлення та покарання винних осіб, не є належними та ефективними засобами юридичного захисту, здатними забезпечити відшкодування шкоди у зв’язку зі скаргами за матеріальним аспектом статей 2 та 3 Конвенції (див., inter alia, рішення у справах "Єроновіч проти Латвії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 44898/10, пункт 116, від 05 липня 2016 року, та "Мокану та інші проти Румунії" [ВП] (Mocanu and Others v. Romania) [GC], заява № 10865/09 та 2 інші заяви, пункт 227, ЄСПЛ 2014 (витяги)).

297. Як правило, у справах стосовно тверджень про поводження, яке суперечить статті 3 Конвенції, та непроведення ефективного офіційного розслідування на тих, хто заявляє, що є потерпілим від такого поводження, покладається тягар забезпечити висунення своїх тверджень як у відповідних національних органах державної влади, так і у Суді з необхідною оперативністю та обґрунтуванням, щоб забезпечити правильне та справедливе вирішення. Крім того, особи зобов’язані співпрацювати під час проведення процедур, що випливають з подання їхніх скарг, допомагати у роз’ясненні будь-яких фактологічних питань, якщо такі їм відомі, а також підтримувати та обґрунтувати свої скарги і твердження (див., зокрема, рішення у справах "Селмуні проти Франції" [ВП] (Selmouni v. France) [GC], заява № 25803/94, пункти 74 та 79, ЄСПЛ 1999-V, "Варнава та інші проти Туреччини" [ВП] (Varnava and Others v. Turkey) [GC], заява № 16064/90 та 8 інших заяв, пункт 160, ЄСПЛ 2009, та згадане рішення у справі "Мокану та інші проти Румунії" (Mocanu and Others v. Romania), пункти 263-268).

298. Зокрема, обов’язок проявляти старанність, що покладається на заявників, містить два різні, але тісно пов’язані аспекти. З одного боку, заявники мають оперативно контактувати з національними органами влади щодо прогресу відповідного розслідування, що передбачає необхідність старанно повідомляти про скарги, оскільки будь-яка затримка може поставити під загрозу ефективність розслідування. З іншого боку, вони повинні невідкладно подати свою заяву до Суду, щойно дізналися чи мали дізнатися про неефективність розслідування (згадане рішення у справі "Мокану та інші проти Румунії" (Mocanu and Others v. Romania), пункт 264, з подальшими посиланнями).

299. Щодо другого аспекту цього обов’язку проявляти старанність - тобто обов’язку заявника подати заяву до Суду, щойно він дізнався чи мав дізнатися про неефективність розслідування - Суд зазначає, що питання визначення точного моменту часу, коли це відбувається, обов’язково залежить від обставин справи, і точно визначити такий момент часу складно (там само, пункт 266 з подальшими посиланнями).

(2) Застосування зазначених принципів у цій справі

300. Насамперед Суд зазначає, що розглянуті скарги стосуються стверджуваного застосування сили працівниками міліції у період з листопада 2013 року по лютий 2014 року до протестувальників на Майдані, у тому числі п’ятнадцяти перелічених заявників у зв’язку з їхньою фактичною участю або підозрою їхньої участі в акціях протесту у центральній частині м. Києва. Суд також зауважує, що, за винятком п. О. Задоянчука (заява № 36845/14), відповідні заявники подали індивідуальні скарги до прокуратури та були допитані слідчими щодо вказаних подій. Їхній статус потерпілих у відповідних провадженнях, які тривали на момент ухвалення цього рішення, залишався незмінним.

- Стверджувано передчасні скарги

301. Стосовно тверджень Уряду, що скарги відповідних заявників за статтею 3 Конвенції, за винятком п. О. Задоянчука (заява № 36845/14), були передчасними, оскільки відповідне провадження все ще тривало, Суд повторює, що у таких справах заявник зобов’язаний подати заяву до Суду, щойно він дізнався чи мав дізнатися про неефективність відповідного розслідування (див. джерела, наведені у пунктах 297 і 298). Питання визначення точного моменту часу, коли це відбувається, обов’язково залежить від обставин справи, і точно визначити такий момент часу складно (там само). У цій справі слід зазначити, що у численних національних і міжнародних звітах та доповідях вказано на різні недоліки на початковій та пізніших стадіях відповідних розслідувань (див., inter alia, звіти та доповіді, наведені або узагальнені в пунктах 232, 233, 236, 240, 241, 250, 251, 253, 257, 258, 259 та 262). Побоювання заявників, які певною мірою ґрунтуються на цій інформації, не вбачається необґрунтованими. До того ж, відповідні провадження тривали вже більше шести років.

302. Хоча дійсно, на момент подання заяв було занадто рано робити висновки щодо ефективності розслідувань, оцінка Судом питання прийнятності заяв не може бути здійснена без урахування відповідного прогресу в розслідуванні з моменту подання цих заяв. У цій справі сторони подали докладні доводи, посилаючись на такі подальші зміни, а Уряд посилався на документи та інформацію про незавершені провадження на національному рівні, деякі з яких тривають донині. Щодо того, чи діяли заявники, за винятком п. Сіренка (див. пункти 277-280), старанно, співпрацюючи з поточними розслідуваннями на національному рівні, у тому числі після подання своїх заяв (див. пункти 298 та 299) та беручи до уваги міркування наведені у попередньому пункті, Суд не може погодитися, що наразі їхні заяви повинні бути відхилені як передчасні. Крім того, Суд послідовно встановлював, що під час розгляду скарги він може враховувати факти, що мали місце після подання заяви, але безпосередньо пов’язані з тими, які в ній розглядаються (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Мерабішвілі проти Грузії" [ВП] (Merabishvili v. Georgia) [GC], заява № 72508/13, пункти 249-251, від 28 листопада 2017 року).

- Стверджуване неподання скарг щодо ефективності розслідувань на національному рівні

303. Стосовно аргументу Уряду, що п. Г. Черевко, п. Д. Полтавець та п. В. Загоровка (заяви № 31174/14, № 36299/14 та № 42180/14) не подали скарг до національних органів влади щодо проведення конкретних слідчих дій слідчими або їхньої бездіяльності, на думку Суду, ніщо в доводах Уряду чи взагалі в матеріалах справи не свідчить, що подання такої скарги могло призвести до більшої оперативності або ефективності в здійсненні провадження, на яке скаржились заявники. Отже, заперечення Уряду щодо цього слід відхилити.

- Стверджувана відсутність співпраці певних заявників з розслідуванням

304. Суд зауважує, що п. П. Шморгунов, п. Б. Єгіазарян, п. Ю. Лепявко, п. О. Бала та п. Ф. Лапій (заяви № 5367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 24405/14 та № 42271/14) надали копії різних процесуальних документів для доведення того, що у проміжний період, а особливо у 2014-2016 роках, вони особисто або через своїх захисників брали участь у різних стадіях провадження; зокрема, вони давали показання та зверталися з різними процесуальними запитами (див. пункти 74-77). Уряд не оскаржував достовірність цих доказів, і на підставі наявних матеріалів Суд не вбачає причин вважати, що ці заявники не співпрацювали з розслідуванням.

305. Хоча сторони не повідомили Суд, чи з’явилися п. А. Рудчик, пані О. Ковальська, п. Р. Ратушний та п. А. Соколенко (заява № 19954/15) зрештою для участі у проведенні будь-яких подальших слідчих дій у зв’язку з повістками, надісланими їм у грудні 2015 року, або про будь-які інші зміни у зв’язку з цим, Суд не вбачає підстав вважати, що вони не виконали свій обов’язок проявляти старанність. Як вказують документи, які вони подали до Суду, у 2015 році відповідні заявники зверталися до ГПУ з різними процесуальними запитами щодо проведення конкретних слідчих дій, тоді як Уряд не надав жодних відомостей стосовно проведення слідчих дій, в яких їх запросили взяти участь у грудні 2015 року (див. пункти 79-81).

306. Крім того, Суд вказує на відсутність інформації, яка б свідчила про те, що поведінка відповідних заявників під час провадження була такою, що перешкоджала чи іншим чином негативно вплинула на розслідування та/або суміжне судове провадження (див., для порівняння та в якості протилежного прикладу, рішення у справі "Тимошенко проти України" (Tymoshenko v. Ukraine), заява № 49872/11, пункти 240-241, від 30 квітня 2013 року).