307. Таким чином, Суд вважає, що ці дев’ять заявників подали свої скарги до національних органів влади достатньо оперативно та співпрацювали під час здійснення подальших проваджень на національному рівні (див. пункти 297-298). Отже, заперечення Уряду щодо цього слід відхилити.
- Стверджуване неподання п. О. Задоянчуком (заява № 36845/14) скарги до національних органів влади
308. Пан О. Задоянчук доводив, що від нього не вимагалося подання такої скарги до органів державної влади, оскільки це не призвело б до проведення ефективного розслідування жорстокого поводження працівників міліції.
309. У цій справі Суд не може виключити, що певна інформація про наявність у п. О. Задоянчука тілесних ушкоджень під час його затримання була відома органам державної влади (див. пункт 178). За дещо схожих обставин Суд раніше встановлював, що відмова заявника подати скаргу не могла бути вирішальною, якщо органи державної влади повинні були знати, що він міг зазнати жорстокого поводження (див. рішення у справі"Велєв проти Болгарії" (Velev v. Bulgaria), заява № 43531/08, пункти 59-60, від 16 квітня 2013 року, та, в якості нещодавнього джерела, рішення у справі "Джині проти Сербії" (Gjini v. Serbia), заява № 1128/16, пункти 93-94, від 15 січня 2019 року).
310. Однак Суд вважає, що за обставин цієї справи неподання заявником окремої скарги до органів державної влади могло потенційно призвести до саме того результату, на який він скаржиться до Суду,- стверджуваної неспроможності органів державної влади встановити факти, визнати відповідні дії незаконними та накласти санкції (див. аналогічні висновки Суду щодо заяви п. І. Сіренка (№ 9078/14) у цій справі у пункті 277).
311. Хоча Уряд повідомив Суд, що заявнику було надано статус потерпілого в межах триваючого провадження на національному рівні стосовно відповідних подій, і питання про жорстоке поводження з ним працівників міліції мало бути розглянуто в межах цього провадження (див. пункт 179), немає жодної конкретної інформації, яка б свідчила про те, що заявник коли-небудь клопотав про отримання такого статусу, коли-небудь бажав брати участь у відповідному провадженні або воно справді стосувалось його індивідуальної ситуації. Таким чином, з огляду на субсидіарний характер механізму подання скарг за Конвенцією, а також статтю 35 Конвенції (див. пункти 291-298) Суд не може розглянути його скарги за статтею 3 Конвенції по суті.
312. Отже, Суд відхиляє скарги п. О. Задоянчука за статтею 3 Конвенції у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту відповідно до пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції (заява № 36845/14).
(b) Статус потерпілого
313. Уряд зазначив, що п. Г. Черевку (заява № 31174/14) було сплачено відшкодування шкоди у зв’язку зі стверджуваним жорстоким поводженням (див. пункт 193 щодо суми у розмірі 2 270 євро, сплаченої у вересні 2016 року), і він не оскаржував цю суму. Тому Уряд стверджував, що п. Г. Черевко більше не міг вважатися потерпілим у зв’язку з його скаргою за матеріальним аспектом статті 3 Конвенції.
314. Уряд також стверджував, що п. В. Загоровка (заява № 42180/14) більше не міг вважатися потерпілим у зв’язку з його скаргою на жорстоке поводження працівників міліції та неефективне розслідування цього питання, оскільки згідно з національним законодавством він міг вимагати відшкодування шкоди у зв’язку з цими твердженнями. Зокрема, п. В. Загоровка був включений до списку осіб, які мають право на отримання спеціальної допомоги відповідно до Закону України "Про встановлення державної допомоги постраждалим учасникам масових акцій громадського протесту та членам їх сімей" 2014 року та переліку Міністерства охорони здоров’я України щодо виплат тим, хто отримав тілесні ушкодження середньої тяжкості (див. пункти 214-217).
315. Заявники заперечили проти доводу Уряду, вказавши, що розслідування в їхніх справах ще тривало.
316. Суд зазначає, що у цій справі, яка стосується тверджень заявників про незаконне застосування сили до них працівниками міліції, висновок, що органи державної влади не провели ретельного та ефективного офіційного розслідування цих тверджень, вплине на оцінку питання, чи надали органи державної влади відповідним заявникам достатнє відшкодування шкоди у зв’язку з їхніми скаргами за статтею 3 Конвенції (див. пункт 296).
317. З огляду на зазначене Суд не може відповісти на питання, чи втратили заявники статус потерпілих у зв’язку зі стверджуваним порушенням статті 3 Конвенції у розумінні статті 34 Конвенції, спершу не розглянувши суть скарг заявників за статтею 3 Конвенції, і, зокрема, не встановивши, чи виконали органи державної влади свої процесуальні зобов’язання за статтею 3 Конвенції. Тому Суд долучає заперечення Уряду щодо статусу потерпілих п. Г. Черевка та п. В. Загоровки (див. пункти 313 та 314) до розгляду суті скарг цих заявників за статтею 3 Конвенції (заяви № 31174/14 та № 42180/14).
(c) Висновок щодо прийнятності
318. Суд також вважає, що скарги за статтею 3 Конвенції п. П. Шморгунова, п. Б. Єгіазаряна, п. Ю. Лепявка, п. О. Грабця, п. О. Бали, п. Г. Черевка, п. С. Дименка, п. Д. Полтавця, п. В. Загоровки, п. Ф. Лапія, п. А. Рудчика, пані О. Ковальської, п. Р. Ратушного та п. А. Соколенка (заяви № 15367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 20546/14, № 24405/14, № 31174/14, № 33767/14, № 36299/14, № 42180/14, № 42271/14, № 54315/14 та № 19954/15) не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції, і не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому ці скарги мають бути визнані прийнятними.
319. На противагу, як зазначалося раніше, скарги п. О. Задоянчука за статтею 3 Конвенції визнаються неприйнятними відповідно до пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції (заява № 36845/14).
(2) Суть
(а) Стверджуване жорстоке поводження з п. П. Шморгуновим, п. Б. Єгіазаряном, п. Ю. Лепявком, п. О. Грабцем, п. О. Балою, п. Ф. Лапієм, п. А. Рудчиком, пані О. Ковальською, п. Р. Ратушним і п. А. Соколенком 30 листопада 2013 року та стверджуване непроведення ефективного розслідування (заяви № 15367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 20546/14, № 24405/14, № 42271/14 та № 19954/15)
(і) Доводи сторін
320. Перераховані десять заявників скаржились за статтею 3 Конвенції на жорстоке поводження працівників міліції та неефективне розслідування у їхніх справах.
321. Заявники також стверджували, що важливі слідчі дії проводилися із затримкою або не проводилися взагалі. На розслідування не було виділено достатньо ресурсів. Це призвело до втрати ключових доказів, неспроможності органів державної влади точно встановити, що сталося, у тому числі характер і походження тілесних ушкоджень заявників, а більшість підозрюваних переховувалися від слідства. Крім того, МВС України відмовилось надати інформацію щодо працівників міліції, які брали участь у розгоні протестувальників, а також використовувало інші засоби, аби перешкодити проведенню допиту та інших слідчих дій стосовно працівників міліції, які продовжували працювати в міліції. Загалом розслідування тривали протягом значного періоду часу і не були закінчені. Жодна особа не була визнана винною або покарана за жорстоке поводження із заявниками. Заявникам або широкій громадськості не було надано достатньо інформації про розслідування.
322. На підтвердження своїх аргументів заявники посилались на різні звіти та доповіді національних і міжнародних організацій та органів, зокрема на звіт МДГ за 2015 рік (див. пункти 240-249).
323. Відповідні заявники також стверджували, що проблема ідентифікації стверджуваних нападників була пов’язана з тим, що норми національного законодавства дозволяли працівникам міліції носити шоломи та балаклави, фактично перешкоджаючи встановленню їхньої особи, а працівники МОП "Беркут" носили форму без розпізнавальних знаків.
324. Уряд висунув доводи щодо ефективності відповідних розслідувань, які по суті були подібними до тих, які він висунув щодо прийнятності скарг заявників за статтею 3 Конвенції (див. пункт 284), і з огляду на це стверджував про відсутність порушення процесуального аспекту цього положення. Уряд також зазначив, що відповідні заявники не подавали жодних скарг до національних органів влади на непроведення конкретних слідчих дій чи бездіяльність.
(іі) Оцінка Суду
(1) Процесуальний аспект
326. Суд зазначає, що скарги заявників стосуються як матеріального, так і процесуального аспектів статті 3 Конвенції. Беручи до уваги субсидіарний характер своєї ролі та визнаючи, що він має бути обережним, перебираючи на себе роль суду першої інстанції під час вирішення фактологічних питань, якщо це неминуче не вимагається обставинами конкретної справи, Суд вважає за доцільне спершу перевірити, чи були скарги заявників на жорстоке поводження належним чином розслідувані органами державної влади (див., наприклад, рішення у справах "Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонія" [ВП] (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia) [GC], заява № 39630/09, пункти 155 та 181, ЄСПЛ 2012, "Каверзін проти України" (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, пункт 107, від 15 травня 2012 року, "Бакланов проти України" (Baklanov v. Ukraine), заява № 44425/08, пункти 70, 71 та 91, від 24 жовтня 2013 року, "Джулай проти України" (Dzhulay v. Ukraine), заява № 24439/06, пункт 69, від 03 квітня 2014 року, "Кінез проти Румунії" (Chinez v. Romania), заява 2040/12, пункт 57, від 17 березня 2015 року, та "Ярошовець та інші проти України" (Yaroshovets and Others v. Ukraine), заява № 74820/10 та 4 інші заяви, пункт 77, від 03 грудня 2015 року).
- Загальні принципи
327. Обов’язок провести ефективне офіційне розслідування небезпідставних тверджень про поводження представників держави, яке становить порушення статті 3 Конвенції, є усталеним у практиці Суду (див., в якості нещодавнього джерела, рішення у справі "Буїд проти Бельгії" [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], заява № 23380/09, пункти 114-123, від 28 вересня 2015 року, а повний виклад принципів Великою палатою див. у згаданих рішеннях у справах "Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонії" (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), пункти 182-185, та "Мокану та інші проти Румунії" (Mocanu and Others v. Romania), пункти 316-326).
328. Для того, щоб бути "ефективним", таке розслідування, як і розслідування за статтею 2 Конвенції, повинно бути належним (див. рішення у справах "Рамсахаї та інші проти Нідерландів" [ВП] (Ramsahai and Others v. the Netherlands) [GC], заява № 52391/99, пункт 324, ЄСПЛ 2007-II, та "Мустафа Тунч та Феджіре Тунч проти Туреччини" [ВП] (<...>) [GC], заява № 24014/05, пункт 172, від 14 квітня 2015 року). Це означає, що воно має бути здатним призвести до встановлення фактів справи стосовно того, чи було за цих обставин застосування сили виправданим або ні, а також до встановлення і - у разі потреби- покарання винних осіб (див., inter alia, рішення у справах "Ассенов та інші проти Болгарії" (Assenov and Others v. Bulgaria), від 28 жовтня 1998 року, пункт 102, Збірник 1998-VIII, "Лабіта проти Італії" [ВП] (Labita v. Italy) [GC], заява № 26772/95, пункт 131, ЄСПЛ 2000-IV, "Джуліані та Гаджо проти Італії" [ВП] (Giuliani and Gaggio v. Italy) [GC], заява № 23458/02, пункт 301, ЄСПЛ 2011 (витяги), та згадане рішення у справі"Мустафа Тунч та Феджіре Тунч проти Туреччини" (<...>), пункт 172).
329. Головною метою розслідування за статтею 3 Конвенції має бути забезпечення чіткого дотримання національного законодавства, яке забороняє катування та нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження та покарання у справах за участю представників держави або органів, а також забезпечення притягнення їх до відповідальності за жорстоке поводження, яке відбувається під час виконання ними службових обов’язків (див. рішення у справі "Ахмет Озкан та інші проти Туреччини" (<...>), заява № 21689/93, пункт 358, від 06 квітня 2004 року). Конвенція вимагає лише проведення "розслідування, яке має бути здатним призвести до покарання винних осіб" (див. рішення у справі "Егмез проти Кіпру" (Egmez v. Cyprus), заява № 30873/96, пункт 70, ЄСПЛ 2000-XII). Однак результат розслідування і подальшого кримінального провадження, у тому числі накладена санкція, а також вжиті дисциплінарні заходи, теж вважаються вирішальними. Надзвичайно важливим є забезпечення того, щоб стримуючий ефект діючої судової системи і важливість тієї ролі, яку вона має відігравати в запобіганні порушень заборони жорстокого поводження, не підривалися (див. рішення у справі "Гефген проти Німеччини" [ВП] (<...>) [GC], заява № 22978/05, пункт 121,ЄСПЛ 2010).
330. Суд вже постановив, що процесуальне зобов’язання, передбачене статтею 3 Конвенції, продовжує застосовуватись у складних умовах безпеки. Навіть тоді, коли події, що призводять до виникнення обов’язку провести розслідування, відбуваються в контексті загального насилля, і слідчі стикаються з перешкодами та обмеженнями, які змушують застосовувати менш ефективні заходи розслідування або викликають затримку у розслідуванні, фактом залишається те, що стаття 3 Конвенції вимагає вжиття всіх розумних заходів для забезпечення проведення ефективного та незалежного розслідування (див. згадане рішення у справі "Мокану та інші проти Румунії" (Mocanu and Others v. Romania), пункт 319).
331. Хоча ця вимога не є обов’язком досягнення результатів, а обов’язком вжиття заходів, будь-який недолік у розслідуванні, який перешкоджає встановленню обставин справи або відповідальної особи, може призвести до порушення необхідного стандарту ефективності (див. згадане рішення у справі "Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонії" (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), пункт 183).
332. У зв’язку з цим існує вимога оперативності та розумної швидкості. Навіть у випадку існування перешкод або труднощів, які заважають прогресу в розслідуванні конкретної ситуації, оперативна реакція органів державної влади під час розслідування тверджень про жорстоке поводження загалом є надзвичайно важливою для підтримання громадської довіри в їхню відданість принципу верховенства права та здатність запобігати проявам змови або терпимості до протиправних дій (див. згадане рішення у справі "Буїд проти Бельгії" (Bouyid v. Belgium), пункт 121).
333. Розслідування має бути ретельним, а це означає, що органи державної влади завжди повинні добросовісно намагатись з’ясувати, що трапилось і не покладатися на поспішні або необґрунтовані висновки для закриття кримінальної справи (див. згадане рішення у справі "Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонії" (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), пункт 183).
334. Щоб розслідування було ефективним, особи, відповідальні за його проведення, повинні бути незалежні від тих, кого воно стосується. Це означає не лише відсутність ієрархічного чи інституційного зв’язку, а й існування незалежності на практиці (див. згадане рішення у справі "Буїд проти Бельгії" (Bouyid v. Belgium), пункт 118).
335. Незалежно від того, яка форма розслідування застосовується, органи державної влади мають діяти за власною ініціативою, а потерпілий повинен мати можливість ефективно брати участь у розслідуванні (див. згадане рішення у справі "Буїд проти Бельгії" (Bouyid v. Belgium), пункт 122).
336. Окрім ретельного та ефективного офіційного розслідування, яке вимагається за процесуальним аспектом статті 3 Конвенції, для усунення порушення статті 3 Конвенції на національному рівні держава повинна надати заявнику відшкодування шкоди, де це доцільно, або принаймні надати йому можливість звертатися та отримувати відшкодування шкоди, яку він зазнав внаслідок жорстокого поводження (див. згадане рішення у справі"Гефген проти Німеччини" (<...>), пункт 118 та пункт 399 цієї справи щодо питання статусу потерпілого за статтею 3 Конвенції).
- Застосування зазначених принципів у цій справі
337. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що скарги заявників на жорстоке поводження працівників міліції під час розгону протестувальників 30 листопада 2013 року були належним чином висунуті на національному рівні та були небезпідставними, зважаючи на їхні докладні доводи, наявні медичні докази та інформацію з відповідних проваджень на національному рівні, а також інформацію, яку можна отримати з відповідних міжнародних звітів і доповідей (див., inter alia, пункти 47-50, 55-57, 63-64, 236, 243, 250, 259, 261 та 268). Таким чином, з огляду на згадану усталену практику Суду органи державної влади повинні були провести ефективне розслідування стверджуваного жорстокого поводження із заявниками.
338. Суд також зазначає, що органи державної влади оперативно розпочали офіційне розслідування розгону протестувальників працівниками міліції 30 листопада 2013 року (див. пункт 54).
339. З огляду на те, що працівники міліції відкрито застосовували значну силу до протестувальників і велика кількість відео- та фотоматеріалів щодо відповідних подій була загальнодоступною, на початковій стадії цього розслідування слідчі повинні були мати принаймні загальне розуміння того, що сталося. Сторони не заперечили цього, і на це також вказує те, що у грудні 2013 року декілька високопосадовців були встановлені як особи, яких підозрювали у відданні незаконного наказу про здійснення відповідного розгону (див. пункти 47 та 55).
340. Крім того, протягом відносно коротких періодів часу (як правило, протягом декількох тижнів) усі відповідні заявники, а також багато інших протестувальників, надали слідчим досить детальні описи стверджуваного жорстокого поводження з ними, а у справах п. П. Шморгунова, п. Б. Єгіазаряна, п. Ю. Лепявка, п. О. Грабця, п. О. Бали, п. Ф. Лапія, п. А. Рудчика та п. А. Соколенка (заяви № 15367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 20546/14, № 24405/14, № 42271/14 та № 19954/15) й відповідні медичні документи (див. пункти 47-50, 57 та 63-64).
341. Крім того, у січні 2014 року МВС України завершило службове розслідування подій та склало висновок, в якому були вказані працівники міліції, що керували та контролювали розгін 30 листопада 2013 року (див. пункти 82-84).
342. Однак хоча розслідування тривали більше шести років, вони досі не призвели до встановлення осіб, які, як стверджувалося, безпосередньо застосували силу до відповідних заявників (див. пункти 59 та 61-62).
343. У зв’язку з цим Суд зазначає, що розслідування стосувалось подій, в яких брали участь не лише перелічені десять заявників, але й також десятки або навіть сотні інших стверджуваних потерпілих, свідків і потенційних підозрюваних. Немає сумнівів, як визнано також у звіті МДГ, що для проведення необхідних слідчих дій у таких справах може правомірно знадобитися значний час та зусилля.
344. До того ж, слід враховувати інформацію - як з національних, так і міжнародних джерел - що розгін 30 листопада 2013 року, вочевидь, був частиною цілеспрямованої стратегії органів державної влади щодо припинення та подальшого запобігання проєвропейським акціям протесту. За словами Офісу Прокурора МКС, "не вбачається, що акти насильства були просто сукупністю випадкових дій, а скоріше свідчать про наявність закономірної поведінки, і це вказує, що такі дії були частиною кампанії або операції проти протестного руху Майдану" (див. пункт 92 звіту Офісу Прокурора МКС щодо діяльності з попереднього вивчення за 2015 рік, частково наведений та узагальнений у пункті 268). Цей факт беззаперечно розширив та ускладнив питання, які мали розглядатися у відповідному провадженні. Крім того, розслідування подій 30 листопада 2013 року стало частиною матеріалів більшого розслідування на національному рівні, яке охоплює інші події під час акцій протесту на Майдані (див., серед іншого, пункти 18-21, 54 та 57).
345. Крім того, були випадки, коли деякі потерпілі не співпрацювали з розслідуванням (див. пункт 60), хоча, як встановив Суд (див. пункт 307), заявники, скарги яких за статтею 3 Конвенції були визнані прийнятними, не належать до них.
346. Водночас у відповідних матеріалах справ також міститься велика кількість документів, які свідчать про значні недоліки у дотриманні різними органи державної влади вимоги про проведення ефективного офіційного розслідування у перші місяці після подій 30 листопада 2013 року.
347. Зокрема, є вказівки, що встановлення працівників міліції, які брали участь у розгоні 30 листопада 2013 року, суттєво ускладнилося, оскільки жоден з них не мав індивідуальних ідентифікаційних номерів на формі чи шоломах. Багато з них також носили балаклави.
348. Хоча у січні 2014 року комісія МВС України, яка провела службове розслідування подій 30 листопада 2013 року, встановила та допитала командирів (див. пункти 82-84), жоден працівник міліції, безпосередньо залучений до розгону на місці, не був встановлений або допитаний негайно або одразу після подій.
349. Крім того, жодного разу до зміни Уряду наприкінці лютого 2014 року ГПУ, яка з 02 грудня 2013 року проводила відповідні розслідування, не намагалася отримати документи щодо планування або проведення відповідних операцій працівників міліції або відповідні протоколи допитів командирів у межах розслідування МВС України. До того ж, є вказівки, що відповідні службові документи МВС України, у тому числі оперативні плани та особові справи відповідних працівників міліції, зрештою могли бути знищені (див. пункти 85 та 259).
350. Суд також зазначає, що згідно зі звітом МДГ до 22 лютого 2014 року загалом не було жодної реальної спроби провести розслідування актів насильства, які відбулися під час демонстрацій на Майдані, і в кінці лютого 2014 року в більшості справ матеріали щодо розслідування фактично були відсутні (див. пункт 248 (пункти 393 та 399 звіту МДГ за 2015 рік).
351. Зазначене дає достатні підстави для висновку Суду, що під час розслідування подій 30 листопада 2013 року було допущено суттєві недоліки, і важливі докази не були зібрані вчасно.
352. Стосовно розслідувань, проведених після 22 лютого 2014 року, коли відбулася зміна Уряду, Суд зазначає, що слідчі досягли певного прогресу. Слід зазначити, що протягом 2014 року було встановлено та допитано майже всіх працівників міліції, які знаходилися в центральній частині м. Києва 30 листопада 2013 року, включаючи тих, які знаходилися поблизу території, де цього дня перебували десять відповідних заявників. Також було допитано десятки потерпілих і свідків, а також проведено різні інші слідчі дії, у тому числі обшуки приміщень та судово-медичні експертизи.
353. Як зазначено в обвинувальних актах, копії яких були надані Суду, слідчі зрештою встановили обставини значної кількості відповідних подій та багатьох осіб, які, на думку слідчих, мали понести відповідальність за віддання наказу працівникам міліції застосовувати, як стверджувалося, надмірну силу до протестувальників під час відповідних подій. Крім того, слідчі встановили, що було близько тридцяти працівників міліції, які фактично застосовували надмірну силу до протестувальників, і встановили щонайменше двох з них (див. пункти 57, 59 та 61-62).
354. Проте вбачається, що працівники міліції, які фактично застосовували, як стверджувалося, надмірну силу саме до заявників 30 листопада 2013 року, залишалися невстановленими (див. пункти 61 і 62).
355. У зв’язку з цим Суд звертає особливу увагу на те, що повідомлялося про випадки відмови МВС України співпрацювати під час проведення розслідувань, зокрема коли ГПУ намагалася допитати діючих працівників міліції, в тому числі тих, хто брав участь у розгоні протестувальників 30 листопада 2013 року. На це вказує інформація від ГПУ та з різних міжнародних звітів та доповідей (див. пункти 20, 21, 248, 249, зокрема, пункти 438-445 та 538 звіту МДГ за 2015 рік, наведеного у цих пунктах) та 259 (доповідь організації "Amnesty International" від 18 лютого 2015 року). Деякі з цих звітів і доповідей вказують на перешкоджання та стверджувану відсутність ознак незалежності МВС України у зв’язку з тим, що вищі посадові особи міліції, яких підозрювали у вчиненні протиправних дій щодо протестувальників, продовжували працювати (див., наприклад, пункт 21 та пункти 419-420 звіту МДГ за 2015 рік, наведеного в пункті 248).
356. Суд також вказує на відсутність суттєвого прогресу в судових провадженнях щодо тих підозрюваних, чиї справи зрештою були передані на розгляд до суду. Деякі з цих проваджень продовжують розглядатися у першій інстанції з лютого та червня 2015 року (див. пункти 57 та 61-62). Жодної інформації, чому ці провадження ще не закінчені, Суду надано не було. У зв’язку з цим слід належним чином врахувати національні та міжнародні звіти та доповіді, які свідчать про те, що розгляд справ, пов’язаних з Майданом, затягувався і не вживалося всіх необхідних заходів для забезпечення явки потерпілих, свідків і підсудних у судові засідання (див., inter alia, пункти 20, 21 та 253).
357. Вказаних серйозних недоліків у дотриманні органами державної влади вимоги про проведення ефективного офіційного розслідування та невстановлення через більше ніж шість років обставин стверджуваного жорстокого поводження із заявниками, а також тих, хто, як стверджувалося, застосовував надмірну силу до них, достатньо для висновку Суду, що досі не було проведено ефективного розслідування скарг заявників на жорстоке поводження працівників міліції.
358. Зазначених міркувань достатньо для висновку Суду, що було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції щодо відповідних заявників у заявах № 15367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 20546/14, № 24405/14, № 42271/14 та № 19954/15 (п. П. Шморгунов, п. Б. Єгіазарян, п. Ю. Лепявко, п. О. Грабець, п. О Бала, п. Ф. Лапій, п. А. Рудчик, пані О. Ковальська, п. Р. Ратушний та п. А. Соколенко).
(2) Матеріальний аспект
- Загальні принципи
359. Суд повторює, що стаття 3 Конвенції втілює одну з основоположних цінностей демократичного суспільства. Вона містить абсолютну заборону катування або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання, незалежно від обставин або поведінки потерпілого (див., серед багатьох інших джерел, згадане рішення у справі "Лабіта проти Італії" (Labita v. Italy), пункт 119). Стосовно особи, яка позбавлена свободи або взагалі, якій протистоять працівники правоохоронних органів, будь-яке застосування фізичної сили, яке не було викликано суворою необхідністю внаслідок власної поведінки особи, принижує людську гідність та є порушенням права, гарантованого статтею 3 Конвенції (див. згадане рішення у справі "Буїд проти Бельгії" (Bouyid v. Belgium), пункти 100 і 101, та рішення у справі "Сарібекян та Балян проти Азербайджану" (Saribekyan and Balyan v. Azerbaijan), заява № 35746/11, пункт 81, від 30 січня 2020 року). Щодо застосування фізичної сили під час затримання стаття 3 Конвенції не забороняє застосовувати силу для здійснення законного затримання (див. рішення у справі "Анненков та інші проти Росії" (Annenkov and Others v. Russia), заява № 31475/10, пункт 79, від 25 липня 2017 року). Однак така сила може застосовуватися тільки за необхідності та не повинна бути надмірною (див. рішення у справі "Іван Васильєв проти Болгарії" (Ivan Vasilev v. Bulgaria), заява № 48130/99, пункт 63, від 12 квітня 2007 року). Тягар доведення, що саме так і було, покладається на Уряд (див. рішення у справах "Ребок проти Словенії" (Rehbock v. Slovenia), заява № 29462/95, пункт 72, ЄСПЛ 2000-XII, та "Борис Костадінов проти Болгарії" (Boris Kostadinov v. Bulgaria), заява № 61701/11, пункт 53, від 21 січня 2016 року).
360. Під час оцінки доказів, на яких ґрунтується рішення, чи було порушено статтю 3 Конвенції, Суд загалом застосував стандарт доведення "поза розумним сумнівом". Така доведеність може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій факту (див. рішення у справі "Яллох проти Німеччини" [ВП] (Jalloh v. Germany) [GC], заява № 54810/00, пункт 67,ЄСПЛ 2006-IX, та згадане рішення у справі "Сарібекян та Балян проти Азербайджану" (Saribekyan and Balyan v. Azerbaijan), пункт 82).
361. Суд повторює, що він може на свій розсуд оцінювати не тільки прийнятність і відповідність, але й доказову вагу кожного представленого йому доказу. Під час оцінки доказів він не зв’язаний формулами і робить висновки, що підтверджуються вільною оцінкою всіх доказів, у тому числі такими умовиводами, які можуть випливати з фактів і доводів сторін (див. згадане рішення у справі "Мерабішвілі проти Грузії" (Merabishvili v. Georgia), пункт 315, з подальшими посиланнями). У цьому контексті також може бути врахована поведінка сторін під час отримання доказів. Крім того, рівень переконання, необхідний для досягнення відповідного висновку та у зв’язку з цим розподілу тягаря доведення, нерозривно пов’язаний зі специфікою фактів, характером висунутого твердження та відповідним конвенційним правом (див. рішення у справі "Тагаєва та інші проти Росії" (Tagayeva and Others v. Russia), заява № 26562/07 та 6 інших заяв, пункт 586, від 13 квітня 2017 року). Суд також уважно ставиться до серйозності, що надається рішенню про порушення Договірною державою основоположних прав (див. згадане рішення у справі "Джуліані та Гаджо проти Італії" (Giuliani and Gaggio v. Italy), пункт 181, з подальшими посиланнями). У зв’язку з цим Суд також повторює, що у всіх випадках, коли неможливо точно встановити обставини справи з причин, об’єктивно пов’язаних з діями органів державної влади, Уряд держави-відповідача повинен достатньо та переконливо пояснити послідовність подій та надати вагомі докази, що можуть спростувати твердження заявника (див. рішення у справі "Мансуроглу проти Туреччини" (<...>), заява № 43443/98, пункт 80, від 26 лютого 2008 року з подальшими посиланнями). Суд також вказав на труднощі, з якими можуть стикнутися заявники під час отримання необхідних доказів для доведення своїх тверджень у справах, коли відповідні документи були у розпорядженні Уряду держави-відповідача, але він не надав їх. Якщо органи державної влади в подальшому не надають ключові документи, які б дозволили Суду встановити факти або іншим чином надати задовільне та переконливе пояснення, то Суд може зробити відповідні висновки (див. згадане рішення у справі "Варнава та інші проти Туреччини" (Varnava and Others v. Turkey), пункт 184, з подальшими посиланнями). Посилання Суду на докази, отримані в результаті розслідування на національному рівні, та на факти, встановлені в межах провадження на національному рівні, значною мірою залежатиме від якості процесу розслідування на національному рівні, його ретельності та послідовності (див. рішення у справі "Фіногенов та інші проти Росії" (Finogenov and Others v. Russia), заяви № 18299/03 та № 27311/03, пункт 238, ЄСПЛ 2011 (витяги), з подальшими посиланнями).
362. Суд також зазначив в згаданому рішенні у справі "Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонії" (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), пункт 155, що, хоча він визнав, що має бути обережним, перебираючи на себе роль суду першої інстанції під час вирішення фактологічних питань, якщо це неминуче не вимагається обставинами конкретної справи (див. ухвалу щодо прийнятності у справі"Маккерр проти Сполученого Королівства" (McKerr v. the United Kingdom), заява № 28883/95, від 04 квітня 2000 року), він має провести "особливо ретельний аналіз", коли висуваються твердження за статтею 3 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справах "Рібіч проти Австрії" (Ribitsch v. Austria), від 04 грудня 1995 року, пункт 32, Серія A № 336, та "Георгій Биков проти Росії" (Georgiy Bykov v. Russia), заява № 24271/03, пункт 51, від 14 жовтня 2010 року), навіть якщо на національному рівні вже мали місце певні провадження та розслідування (див. рішення у справі "Кобзару проти Румунії" (Cobzaru v. Romania), заява № 48254/99, пункт 65, від 26 липня 2007 року). Іншими словами, у такому контексті Суд готовий ретельно перевірити висновки національних судів, де такі висновки справді є. Розглядаючи їх, він може враховувати якість провадження на національному рівні та будь-які можливі процесуальні недоліки під час ухвалення рішень (див. рішення у справі "Денисенко та Богданчиков проти Росії" (Denisenko and Bogdanchikov v. Russia), заява № 3811/02, пункт 83, від 12 лютого 2009 року).
363. Жорстоке поводження, заборонене статтею 3 Конвенції, може набувати різних форм: від катувань, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження до поводження, що принижує або ганьбить особу, демонструючи відсутність поваги або приниження її людської гідності або викликає почуття страху, страждань чи неповноцінності, здатні зламати моральний та фізичний опір особи (див., наприклад, згадане рішення "Буїд проти Бельгії" (Bouyid v. Belgium), пункти 87 і 88). Визначаючи, чи слід кваліфікувати певну форму жорстокого поводження як катування, має враховуватися закріплена в статті 3 Конвенції відмінність між цим поняттям і поняттям нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження. Як зазначалось у попередніх справах, вбачається, що розрізнення цих понять у Конвенції свідчить про намір надати особливої ганебності навмисному нелюдському поводженню, яке завдає дуже тяжкі й жорстокі страждання. Окрім тяжкості поводження, існує елемент навмисності, наведений у статті 1 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження чи покарання , яка визначає катування як навмисне заподіяння сильного болю або страждання, серед іншого, для отримання відомостей, покарання або залякування (див., серед інших джерел, рішення у справі "Акташ проти Туреччини" (<...>), заява № 24351/94, пункти 310-313, ЄСПЛ 2003-V (витяги), та згадане рішення у справі "Сарібекян та Балян проти Азербайджану" (Saribekyan and Balyan v. Azerbaijan), пункт 83).
- Застосування зазначених принципів у цій справі
364. Суд повторює, що сторони не заперечували, що 30 листопада 2013 року працівники міліції застосували силу до всіх десяти перелічених заявників. Також не заперечувалося, що в результаті застосування сили працівниками міліції п. П. Шморгунов, п. Б. Єгіазарян, п. Ю. Лепявко, п. О. Грабець, п. О. Бала, п. Ф. Лапій, п. А. Рудчик та п. А. Соколенко отримали тілесні ушкодження, у зв’язку з якими було зібрано відповідні медичні докази того дня та згодом під час розслідування (див. пункти 49, 50 та 66), тоді як пані О. Ковальська та п. Р. Ратушний, як стверджувалося, страждали від фізичного болю та тривоги (див. пункти 47-50). Детальні доводи заявників щодо того, як і за яких обставин працівники міліції застосовували до них силу, частково відображені в обвинувальних актах, складених під час розслідування розгону протестувальників 30 листопада 2013 року (див. пункти 47, 48 та 57).
365. Хоча на національному рівні провадження ще не закінчено, й немає остаточної оцінки питання законності та пропорційності застосованої сили, Суд вважає, що інформація, яка міститься у матеріалах відповідних справ, може певною мірою враховуватися під час розгляду цих питань (див., наприклад, рішення у справі "Ізджі проти Туреччини" (Izci v. Turkey), заява № 42606/05, пункт 57, від 23 липня 2013 року).
366. Таким чином, з огляду на наявні у Суду відповідні матеріали справ вбачається, що на початковій стадії офіційного розслідування розгону 30 листопада 2013 року,- а саме, у грудні 2013 року - слідчі мали достатньо підстав вважати, що декілька високопосадовців віддали незаконні накази працівникам міліції застосувати силу до протестувальників, які того дня брали участь у цілодобовій варті на Майдані Незалежності, займаючи частину його пішохідної зони (див. пункти 54-55).
367. Відомості, що містяться у висновку комісії МВС України від 30 січня 2014 року, яка провела службове розслідування подій 30 листопада 2013 року паралельно з офіційним розслідуванням, проведеним ГПУ, свідчать, що того дня деякі протестувальники намагалися перешкодити діям працівників міліції, кидаючи в них каміння, скляні та пластикові пляшки, палаючі палки та інші предмети, тим самим завдавши тілесних ушкоджень одинадцятьом працівникам міліції. У цьому висновку також зазначено, що деякі невстановлені працівники міліції застосували надмірну силу до невстановлених протестувальників, порушивши національне законодавство (див. пункти 82-84).
368. Під час подальших офіційних розслідувань слідчі ГПУ встановили достатньо підстав вважати, що акція протесту 30 листопада 2013 року було мирною; більшість протестувальників, у тому числі десять відповідних заявників, як вбачалося, майже чи зовсім не чинили опору працівникам міліції; сила була застосована працівниками міліції до них незаконно; а розгін проводився за незаконними вказівками високопосадовців, як засіб стримування та придушення акцій протесту на Майдані (див. пункти 47, 48, 56 та 57).
369. У зв’язку з цим Суд зазначає, що наявні міжнародні документи по суті підтверджують зазначену оцінку про здебільшого мирний характер акції протесту 30 листопада 2013 року; що більшість протестувальників тоді майже чи зовсім не чинили опору працівникам міліції, на відміну від наступних акцій протесту в інші дати у період з грудня 2013 року по лютий 2014 року (див., серед іншого, пункти 24-39); та що працівники міліції застосовували надмірну силу для розгону протестувальників і під час затримання деяких з них, незважаючи на відсутність згадуваного опору (див., зокрема, пункт 30 доповіді КЗК від 13 січня 2015 року, наведений у пункті 250, а також інші звіти, узагальнені та частково наведені в пунктах 259 (доповідь організації "Amnesty International" від 18 лютого 2015 року) та 261 (доповідь організації "Х’юман Райтс Вотч" від 02 грудня 2013 року).
370. Той факт, що працівники міліції відкрито застосовували силу для розгону навіть спершу мирних демонстрацій може бути доведено великою кількістю наявних відео- та фотоматеріалів, на яких містяться сцени подій.
371. У частині наявних матеріалів щодо конкретних десяти заявників, Суд не вбачає жодних доказів чи інформації, які б свідчили про те, що застосування працівниками міліції до них фізичної сили було суворо необхідним внаслідок їхньої поведінки. Їм не було пред’явлено обвинувачень у зв’язку з подіями 30 листопада 2013 року. Також у наявних матеріалах відсутні докази чи інформація, які б свідчили про те, що сила застосовувалась до них відповідно до національного законодавства.
372. Зважаючи на це та беручи до уваги, що десять відповідних заявників були піддані побиттю, у тому числі гумовими та/або пластиковими кийками, і це було здійснено публічно та в деяких випадках супроводжувалося нецензурними висловлюваннями (див. пункти 47 та 48), Суд вважає, що вони зазнали жорстокого поводження, що суперечить статті 3 Конвенції.
373. Хоча тілесні ушкодження деяких заявників були тяжкими, на підставі наявних доказів Суд не вважає, що жорстоке поводження, якому вони піддавалися, мало такий характер і тяжкість, аби характеризувалося як катування (див. mutatis mutandis, згадане рішення у справі "Гефген проти Німеччини" (<...>), пункт 108). Стосовно п. Р. Ратушного, беручи до уваги його тілесні ушкодження та всі відповідні обставини, Суд не вбачає підстав для іншого висновку у зв’язку з цим з огляду на те, що на момент подій він був неповнолітнім, хоча жорстоке поводження дійсно могло мати значний психологічний вплив на нього (див. згадане рішення у справі "Буїд проти Бельгії" (Bouyid v. Belgium), пункт 109).
374. Отже, Суд встановив, що п. П. Шморгунов, п. Б. Єгіазарян, п. Ю. Лепявко, п. О. Грабець, п. О. Бала, п. Ф. Лапій, п. А. Рудчик, пані О. Ковальська, п. Р. Ратушний та п. А. Соколенко (заяви № 15367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 20546/14, № 24405/14, № 42271/14 та № 19954/15) зазнали жорстокого поводження всупереч статті 3 Конвенції.
(b) Стверджуване жорстоке поводження з п. Г. Черевком і п. В. Загоровкою 01 грудня 2013 року та стверджувана відсутність ефективного розслідування (заяви № 31174/14 та 42180/14)
375. Пан Г. Черевко та п. В. Загоровка скаржились за статтею 3 Конвенції на те, що під час та після розгону демонстрації в центральній частині м. Києва 01 грудня 2013 року вони зазнавали катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження працівників міліції. Вони також скаржилися, що органи державної влади не провели ефективного розслідування відповідних подій. Вони стверджували, що жорстоке поводження з ними було частиною організованих і спланованих дій органів державної влади щодо придушення протестів на Майдані та було спрямовано на покарання або залякування їх у зв’язку з їхньою фактичною участю або підозрою про їхню участь в акціях протесту.
376. Окрім аргументу, що розслідування у справах заявників було ефективним, який був висунутий у контексті його заперечення стосовно прийнятності скарг заявників (див. пункт 284), Уряд не подав жодних зауважень щодо суті.
(і) Процесуальний аспект
377. Суд зазначає, що п. Г. Черевко та п. В. Загоровка належним чином подавали свої скарги на жорстоке поводження працівників міліції на національному рівні (див. пункти 109 та 134), і ці скарги були небезпідставними. Зокрема, вони підтверджувалися детальним описом заявниками фактів, відео- та фотоматеріалами та відповідною медичною інформацією (див. пункти 87-90 та 125-126).
378. Насамперед Суд зазначає, що хоча органи державної влади розпочали офіційне розслідування розгону протестувальників працівниками міліції 01 грудня 2013 року незабаром після цієї події, а саме наступного дня (див. пункт 108), як вбачається, до 2015 року не було вжито жодного суттєвого заходу для встановлення та оцінки всіх відповідних обставин.
379. Дійсно, декілька разів у грудні 2013 року слідчі допитували заявників щодо подій. Однак судово-медичні експертизи у зв’язку з їхніми тілесними ушкодженнями не проводились до липня 2015 року (див. пункти 109, 110, 112 та 134). Уряд не надав пояснень цієї затримки. Беручи до уваги копії документів з матеріалів справи на національному рівні, які були надані Суду, вбачається, що затримка могла бути спричинена ненаданням слідчими усіх необхідних документів судово-медичним експертам (див. пункт 112).
380. Також відсутня інформація, що до 2015 року слідчі робили будь-які спроби встановити особу та допитати працівників міліції, які фактично були причетні до розгону 01 грудня 2013 року, незважаючи на те, що підрозділи міліції, які брали участь у подіях, і працівники міліції, які командували цими підрозділами або контролювали їхні дії, були зазначені у висновку МВС України від 24 квітня 2014 року (див. пункти 121-124). Як вбачається, невелика кількість працівників міліції, допитаних у 2014 році, не брали активної участі у подіях (див. пункт 111).
381. Так само відсутня інформація, що слідчі намагалися отримати та дослідити будь-які документи стосовно дій працівників міліції з 01 грудня 2013 року по січень 2016 року, хоча принаймні деякі відповідні деталі могли бути знайдені в документах, на яких ґрунтувався висновок МВС України від 24 квітня 2014 року (див. пункти 121-124).
382. У зв’язку з цим Суд зазначає, що у звітах та доповідях різних національних і міжнародних джерел також вказано, що розслідування проводилися із затримкою у більше ніж рік з грудня 2013 року (див., наприклад, доповідь організації "Amnesty International" від 18 лютого 2015 року, узагальненій у пункті 259).
383. Беручи до уваги наявні матеріали, вбачається, що з 2015 року розслідування активізувалось, і слідчі провели низку важливих слідчих дій, у тому числі дії, які передбачали участь заявників (див. пункти 113 та 134). Це призвело до певних вартих уваги результатів, зокрема встановлення особи працівника міліції, який насправді жорстоко поводився з одним із заявників, та визнання іншого працівника міліції винним у недбальстві у зв’язку із захистом протестувальників від насильства працівників міліції (див. пункти 115-119).
384. Також Суд зазначає, що питання законності та пропорційності сили, застосованої до протестувальників і відповідних заявників, 01 грудня 2013 року, певною мірою було розглянуто слідчими в обвинувальних актах, складених ними під час провадження, і що найважливіше, Печерський районний суд у своєму вироку від 18 липня 2016 року визнав одного з працівників міліції винним у недбальстві у зв’язку із захистом протестувальників від насильства працівників міліції. Слід зазначити, що у вироку містилися деякі подробиці застосування сили до п. В. Загоровки. Однак провадження щодо працівника міліції, який фактично застосовував силу до цього заявника, ще не закінчено, і жодного іншого працівника міліції, який жорстоко поводився з ним, не встановлено. Конкретні обставини, пов’язані зі стверджуваним жорстоким поводженням з п. Г. Черевком, та особи винних ще не встановлені під час розслідувань, які тривають, і відповідних судових проваджень (див. пункти 116-120).
385. Так, в цілому розслідування подій 01 грудня 2013 року та пов’язані з ними судові провадження досі не призвели до встановлення обставин щодо стверджуваного жорстокого поводження із заявниками. Вони також не призвели до встановлення осіб, які насправді застосували силу до заявників.
386. Крім того, з відповідних матеріалів розслідування та вироку Печерського районного суду від 18 липня 2016 року випливає, що колишні високопоставлені державні чиновники, у тому числі декілька високопосадовців МВС України, підозрювались у наданні незаконних вказівок та/або відданні незаконних наказів тим, хто знаходився під їхнім командуванням, застосовувати силу до протестувальників 01 грудня 2013 року (див., зокрема, пункти 115, 116 та 119). Однак відповідне провадження досі не призвело до остаточного вирішення цих питань.
387. Суд пам’ятає, що розслідування подій 01 грудня 2013 року, які стосувались сотень осіб і стали частиною більшого переліку подій, включаючи розгін протестувальників 30 листопада 2013 року (див. пункти 116, 119, 343 та 344 та подальші посилання), було складним.
388. Однак у результаті зазначених затримок і бездіяльності до моменту активізації розслідування у 2015 році деякі підозрювані та можливі нападники, які могли нести відповідальність за застосування насильства під час відповідних подій, як вбачається, втекли з України і тому опинилися поза межами юрисдикції органів державної влади (див., inter alia, пункти 18-21, 117 та 259). Також є вказівки, що на той момент слідчі стикнулися із проблемами в отриманні відповідних службових документів міліції (див. пункти 114 та 121).
389. Крім того, як зазначалося щодо розслідування подій 30 листопада 2013 року, існують вказівки, що встановленню працівників міліції, які брали участь у подіях, суттєво перешкоджали відповідні органи державної влади (див. пункти 124, 347 та 355), і це дуже негативно вплинуло на можливості розслідування встановити всі обставини стверджуваного жорстокого поводження із заявниками.
390. Суд звертає особливу увагу на зареєстровані випадки відмови МВС України співпрацювати зі слідчими ГПУ та підозри у "перешкоджанні" з боку МВС України (див. пункт 355 з подальшими посиланнями).
391. З викладеного випливає, що було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції у справах п. Г. Черевка та п. В. Загоровки (заявки № 31174/14 та № 42180/14).
(іі) Матеріальний аспект
392. Беручи до уваги докладні доводи заявників щодо стверджуваного жорстокого поводження, які значною мірою підтверджуються відповідними доказами - у тому числі медичними висновками, фотографіями та відеозаписами події, документами з проваджень на національному рівні та різними національними і міжнародними звітами й доповідями,- які не оскаржувались Урядом, Суд доходить висновку, що тілесні ушкодження заявників були отримані в результаті застосування сили працівниками міліції (див., inter alia, пункти 86-90, 125 126, 134 та 257). Водночас наявні у Суду матеріали свідчать, що застосовувана сила не може вважатися результатом поведінки заявників під час акції протесту. Зокрема, у відповідних документах у кримінальному провадженні щодо заявників, включаючи повідомлення про підозру, вручені їм у зв’язку з їхньою стверджуваною участю у протиправних діях, і клопотаннях про обрання їм запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, було зроблено посилання на стверджувані докази, яких не було знайдено у матеріалах та які в будь-якому випадку не були підтверджені під час подальшого провадження (див. пункти 96-103 та 127-132). Зрештою обвинувачення щодо заявників було знято, а справи - закрито (див. пункти 107 та 133).
393. З огляду на наявні у Суду матеріали, зокрема обвинувальні акти щодо працівників міліції та вищих посадових осіб, а також відповідні судові висновки у справах заявників, вбачається наявність підстав вважати, що ті, хто віддав наказ застосувати силу до відповідних заявників, та ті, хто фактично застосував силу, явно вийшли за межі того, що могло б вважатися необхідним за цих обставин. Крім того, є вказівки, що застосування сили до протестувальників 01 грудня 2013 року було частиною цілеспрямованої стратегії органів державної влади щодо припинення та подальшого перешкоджання акціям протесту на Майдані (див. пункти 116-119).
394. Суд, зокрема, зазначає, що згідно з версією подій заявників, яка певною мірою підтверджується інформацією, що міститься у відповідних матеріалах справ, вироком Печерського районного суду від 18 липня 2016 року, а також, доповіддю організації "Amnesty International" від 18 лютого 2015 року (див., зокрема, пункти 116, 119 та 259), вони зазнали неодноразового побиття у зв’язку з їхньою фактичною участю або підозрою про їхню участь в акціях протесту. У результаті обидва заявники отримали тяжкі тілесні ушкодження та декілька разів втрачали свідомість. У п. Г. Черевка був струс мозку, закрита травма грудної клітки, переломи пальців і множинні крововиливи на обличчі, тулубі і кінцівках (див. пункти 125-126). У п. В. Загорівки, побиття якого супроводжувалося нецензурними висловлюваннями та приниженням, були множинні садна на обличчі, тулубі та кінцівках, а також травматична ерозія рогівки правого ока, що призвела до погіршення зору (див. пункти 87-90).