475. Крім того, різні національні та міжнародні звіти і доповіді вказують, що багато з тих, хто брав участь або кого підозрювали в участі в акціях протесту на Майдані, ризикували або їх насправді залякали та піддали жорстокому переслідуванню органи державної влади. Слід зазначити, що у своїй доповіді від 28 лютого 2014 року Уповноважений Верховної Ради України з прав людини вказала, що "порушення чинного порядку щодо затримання, допиту та тримання під вартою" було однією з "системних проблем" у зв’язку із ситуацією з правами людини під час акцій протесту (див. пункт 233); у своїй доповіді від 23 грудня 2013 року, посилаючись, inter alia, на справи п. Г. Черевка та п. В. Загоровки (заяви № 31174/14 та № 42180/14), організація "Amnesty International" зазначила, що десятки протестувальників трималися під вартою та зіткнулися із несправедливим судовим розглядом виключно через реалізацію ними права на мирні зібрання (див. пункт 257); у доповіді КЗК для Уряду України за результатами візиту до України з 18 до 24 лютого 2014 року, опублікованій 13 січня 2015 року, міститься інформація, яка вказує, що під час розгляду справ щодо тримання під вартою під час проведення акцій протесту на Майдані судді не вживали жодних заходів у зв’язку зі скаргами протестувальників на жорстоке поводження працівників міліції і "обмежувалися тим, що просто зачитували вочевидь підготовлені [до судових засідань] рішення" (див. пункт 46 цієї доповіді, наведений у пункті 250); за результатами візиту до України з 04 до 10 лютого 2014 року Комісар з прав людини Ради Європи вказав, що "поширеними було переконання, що судова система не служ[ила] справі правосуддя та не функціону[вала] незалежно та безсторонньо" (див. пункт 50 його звіту від 04 березня 2014 року, наведеного у пункті 236), та, оцінюючи проведення розслідування на національному рівні випадків насильства під час акцій протесту на Майдані, МДГ зазначила, inter alia, що на той момент "МВС України намагалося розігнати мітинги за допомогою насильства, залякування, неправомірного притягнення до відповідальності і затримання протестувальників" (див. пункт 419 її звіту від 31 березня 2015 року, наведеного у пункті 248).
476. На думку Суду, факти, які конкретно стосуються чотирьох заявників, та висновки, які можуть бути зроблені із зазначених матеріалів вказують на значну ймовірність, що затримання та тримання під вартою заявників було принаймні частково результатом дій та рішень, які становили частину більш масштабної стратегії стосовно акцій протесту, які розпочались як мирні та які, хоча й характеризувалися спалахами насильства, у більшості випадків проводилися мирними протестувальниками.
477. Загалом на підставі всіх наявних у його розпорядженні матеріалів Суд вважає, що у справах чотирьох заявників не було дотримано мінімальний стандарт, встановлений підпунктом "с" пункту 1 статті 5 Конвенції щодо обґрунтованості підозри, та були наявні елементи свавілля.
479. З огляду на зазначений висновок Суд не вважає за необхідне розглядати окремо за пунктом 3 статті 5 Конвенції, чи навели національні органи державної влади відповідні та достатні причини для обґрунтування необхідності тримання під вартою п. Г. Черевка та п. В. Загоровки (див. рішення у справі "Луканов проти Болгарії" (Lukanov v. Bulgaria), від 20 березня 1997 року, пункт 45, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1997-II, та, в якості нещодавнього джерела, рішення у справі "Ільгар Мамедов проти Азербайджану" (Ilgar Mammadov v. Azerbaijan), заява № 15172/13, пункт 102, від 22 травня 2014 року).
480. За обставин цієї справи та з огляду на висновок Суду щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту у зв’язку зі скаргами відповідних заявників за статтею 5 Конвенції (див. пункти 449-451), Суд вважає, що немає необхідності розглядати чи було порушено пункт 5 статті 5 Конвенції у частині щодо п. В. Загоровки (заява № 42180/14).
481. Насамкінець, беручи до уваги характер та обсяг висновків Суду за пунктом 1 статті 5 Конвенції, немає необхідності розглядати будь-які інші аргументи за статтею 5 Конвенції, висунуті відповідними заявниками.
482. Посилаючись загалом на статтю 11 Конвенції, але в деяких заявах також на статті 7 та 10 Конвенції, п’ятнадцять із шістнадцяти заявників скаржились на стверджуваний незаконний та жорстокий розгін працівниками міліції демонстрацій 30 листопада, 01 та 11 грудня 2013 року, 23 січня та 18 лютого 2014 року. Вони зазначили, що їх було самовільно позбавлено їхнього права на вільне вираження своїх політичних поглядів шляхом участі в акціях протесту на Майдані. Лише п. В. Загоровка не подав скарги такого характеру. Скарги п. І. Сіренка були визнані неприйнятними (див. пункт 280).
483. За обставин цієї справи Суд вважає, що зазначені скарги решти чотирнадцяти заявників слід розглядати виключно за статтею 11 Конвенції, яка передбачає:
"1. Кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об’єднання з іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів.
2. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції чи адміністративних органів держави".
А. Прийнятність
1. Доводи сторін
484. Стосовно більшості заяв Уряд стверджував, що скарги за статтею 11 Конвенції були передчасними, посилаючись на аналогічні твердження, висунуті за статтею 3 Конвенції (див. пункт 284).
485. Стосовно скарги п. О. Задоянчука (заява № 36845/14) Уряд зазначив, що скарги заявника за статтею 11 Конвенції по суті були такими ж, як скарги за статтею 5 Конвенції, і тому мали бути відхилені у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту із зазначених причин (див. пункт 445).
486. Відповідні заявники не погодились, посилаючись, по суті, на свої аргументи щодо прийнятності їхніх відповідних скарг за статтею 3 та/або статтею 5 Конвенції (див. пункти288, 289 та 446).
2. Оцінка Суду
487. Перш ніж розглянути твердження сторін щодо прийнятності цієї частини справи, Суд зазначає, що у частині стосовно п. Г. Черевка скаргу на порушення його права на свободу мирних зібрань слід відхилити як безпідставну, оскільки він зазначив, що лише спостерігав за акціями протесту, а не брав в них участь (див. пункт 125). Хоча Суд нагадує, що стаття 11 Конвенції також може бути застосована до осіб, які просто спостерігають за демонстрацією (див., наприклад, рішення у справі "Галстян проти Вірменії" (Galstyan v. Armenia), заява № 26986/03, пункт 100, від 15 листопада 2007 року), заявник не навів жодного переконливого аргументу, що одна лише його присутність на відповідному мітингу для спостереження за цією подією могла вважатися реалізацією його права на мирні зібрання (див. подібні обставини в рішенні у справі "Каспаров та інші проти Росії" (Kasparov and Others v. Russia), заява № 21613/07, пункти 72 і 73, від 03 жовтня 2013 року). Крім того, ця скарга за статтею 11 Конвенції вбачається сформульованою загально, і заявник не уточнив її. Отже, цю частину скарг заявника слід відхилити як явно необґрунтовану відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
(b) Скарги за статтею 11 Конвенції таких тринадцяти заявників: п. П. Шморгунова, п. Б. Єгіазаряна, п. Ю. Лепявка, п. О. Грабця, п. О. Бали, п. С. Дименка, п. Д. Полтавця, п. О. Задоянчука, п. Ф. Лапія, п. Р. Ратушного, п. А. Рудчика, пані О. Ковальської та п. А. Соколенка (заяви № 15367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 20546/14, № 24405/14, № 33767/14, № 36299/14, № 36845/14, № 42271/14, № 54315/14 та № 19954/15)
488. Стосовно цих тринадцяти заявників Суд зазначає, що він уже відхилив аналогічні заперечення Уряду щодо невичерпання засобів юридичного заходу за статтями 3 та/або 5 Конвенції (див. пункти 307 та 454). Суд не вбачає підстав для іншого рішення щодо одних і тих самих заперечень стосовно прийнятності скарг заявників за статтею 11 Конвенції. У будь-якому випадку ці скарги тісно пов’язані зі скаргами заявників за статтями 3 та/або 5 Конвенції, і тому їх також слід визнати прийнятними.
В. Суть
489. Заявники скаржились на те, що органи державної влади порушили їхнє право на свободу мирних зібрань. Уряд не надав зауважень щодо суті цих скарг.
1. Загальні принципи
490. Право на свободу зібрань є основоположним правом у демократичному суспільстві та, як і право на свободу вираження поглядів, є однією з основ такого суспільства. Таким чином, його не слід тлумачити вузько. Загальні принципи щодо права на свободу зібрань наведені в рішенні у справі "Кудревічюс та інші проти Литви" [ВП] (<...>) [GC], заява № 37553/05, пункти 92, 94, 100, 102, 108-110 та 142-160, ЄСПЛ 2015) і нещодавно повторені в рішенні у справі "Навальний проти Росії" [ВП] (Navalnyy v. Russia) [GC], заява № 29580/12 та 4 інші заяви, пункти 98-103, 114 та 128, від 15 листопада 2018 року. У відповідних витягах зазначено:
"92. ... гарантії статті 11 Конвенції... поширюються на всі зібрання, крім тих, де організатори та учасники мають [насильницькі] наміри, підбурюють до насилля або іншим чином виступають проти основ демократичного суспільства (див. рішення у справах "Сергій Кузнєцов проти Росії" (Sergey Kuznetsov v. Russia), заява № 10877/04, пункт 45, від 23 жовтня 2008 року, "Алєксєєв проти Росії" (Alekseyev v. Russia), заяви № 4916/07, № 25924/08 і № 14599/09, пункт 80, від 21 жовтня 2010 року, згадане рішення у справі "Фабер проти Угорщини" (Faber v. Hungary), пункт 37, рішення у справі "Гюн та інші проти Туреччини" (<...>), заява № 8029/07, пункт 49, від 18 червня 2013 року, і згадане рішення у справі "Тараненко проти Росії" (Taranenko v. Russia), пункт 66).
...
94. ... [Жодна] особа не позбавляється можливості користуватися правом на свободу мирних зібрань в результаті спалаху насильства чи інших дій, які підлягають покаранню, вчинених іншими особами під час демонстрації, якщо відповідна особа й надалі має мирні наміри або мирно поводиться (див. згадане рішення у справі "Зіліберберг проти Республіки Молдова" (Ziliberberg v. Moldova)). Можливість приєднання до демонстрації осіб з насильницькими намірами, які не є членами об’єднання організаторів, не може позбавити особу цього права (див. згадане рішення у справі "Примов та інші проти Росії" (Primov and Others v. Russia), пункт 155). Навіть якщо існує реальний ризик, що масова демонстрація може призвести до заворушень внаслідок подій, що не залежать від її організаторів, така демонстрація охоплюється пунктом 1 статті 11 Конвенції і будь-які обмеження, накладені на неї, повинні відповідати умовам пункту 2 цього положення (див. згадані рішення у справах "Швабе та М.Г. проти Німеччини" (Schwabe and M.G. v. Germany), пункт 103, та "Тараненко проти Росії" (Taranenko v. Russia), пункт 66).
...
100. ... [Цей] Суд встановить, чи було втручання у право заявників на свободу зібрань. Суд повторює, що втручання не має становити сувору юридичну чи de facto заборону, але може полягати в застосуванні різних інших заходів органами державної влади... в тому числі заходів, вжитих до або під час зібрання, а також тих, які мають каральну мету та вживаються згодом... [у тому числі] розгін мітингу або затримання учасників, а також покарання за участь у мітингу (див. згадане рішення у справі "Каспаров та інші проти Росії" (Kasparov and Others v. Russia), пункт 84 з подальшими посиланнями).
...
102. Таке втручання становитиме порушення статті 11 Конвенції, якщо воно не буде "встановлено законом", не переслідуватиме одну або декілька законних цілей за пунктом 2 і не буде "необхідним у демократичному суспільстві" для досягнення відповідних цілі або цілей (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Вєренцов проти України" (Vyerentsov v. Ukraine), заява № 20372/11, пункт 51, від 11 квітня 2013 року, і згадане рішення у справі "Нємцов проти Росії" (Nemtsov v. Russia), пункт 72).
...
150. Незаконна ситуація, така як проведення демонстрації без отримання попереднього дозволу, не обов’язково виправдовує втручання у право особи на свободу зібрань (див. рішення у справі "Сісс проти Франції" (Cisse v. France), заява № 51346/99, пункт 50, ЄСПЛ 2002-III, згадані рішення у справах "Ойя Атаман проти Туреччини" (Oya Ataman v. Turkey), пункт 39, "Баррако проти Франції" (Barraco v. France), пункт 45, та ухвалу щодо прийнятності у справі "Скіба проти Польщі" (Skiba v. Poland). Хоча правила, які регулюють проведення громадських зібрань, такі як система попереднього повідомлення, мають важливе значення для безперешкодного проведення масових демонстрацій, оскільки вони дозволяють органам державної влади мінімізувати порушення руху транспорту та вжити інші заходи безпеки, їхнє застосування не може стати самоціллю (див. згадане рішення у справі "Примов та інші проти Росії" (Primov and Others v. Russia), пункт 118). Зокрема, якщо демонстранти не беруть участь в актах насильства, важливо, щоб органи державної влади проявляли певний ступінь толерантності до мирних зібрань, оскільки свобода зібрань, гарантована статтею 11 Конвенції, не може бути позбавлена всієї суті (див. згадані рішення у справах "Ойя Атаман проти Туреччини" (Oya Ataman v. Turkey), пункт 42, "Букта та інші проти Угорщини" (Bukta and Others v. Hungary), пункт 37, "Нуреттін Альдемір та інші проти Туреччини" (Nurettin Aldemir and Others v. Turkey), пункт 46, "Ашугян проти Вірменії" (Ashughyan v. Armenia), пункт 90, "Єва Мольнар проти Угорщини" (Eva Molnar v. Hungary), пункт 36, "Баррако проти Франції" (Barraco v. France), пункт 43, "Берладір та інші проти Росії" (Berladir and Others v. Russia), пункт 38,"Фабер проти Угорщини" (Faber v. Hungary), пункт 47, рішення у справі "Ізджі проти Туреччини" (Izci v. Turkey), заява № 42606/05, пункт 89, від 23 липня 2013 року, та згадане рішення у справі "Каспаров та інші проти Росії" (Kasparov and Others v. Russia), пункт 91).
...
155. Будь-яка демонстрація в громадському місці може спричинити певний рівень порушення звичних умов життя, у тому числі дорожнього руху (див. згадане рішення у справі "Баррако проти Франції" (Barraco v. France), пункт 43, рішення у справі "Діск та Кеск проти Туреччини" (Disk and Kesk v. Turkey), заява № 38676/08, пункт 29, від 27 листопада 2012 року, згадане рішення у справі "Ізджі проти Туреччини" (Izci v. Turkey), пункт 89). Цей факт сам собою не виправдовує втручання у право на свободу зібрань (див. згадані рішення у справах "Берладір та інші проти Росії" (Berladir and Others v. Russia), пункт 38, та "Гюн та інші проти Туреччини" (<...>), пункт 74), оскільки органам державної влади важливо проявляти певний рівень толерантності (див. згадане рішення у справі "Ашугян проти Вірменії" (Ashughyan v. Armenia), пункт 90). Відповідний "рівень толерантності" не може бути визначений in abstracto: Суд повинен розглянути конкретні обставини справи, зокрема, ступінь "порушення звичних умов життя" (див. згадане рішення у справі "Примов та інші проти Росії" (Primov and Others v. Russia), пункт 145). З огляду на це, об’єднанням та іншим організаторам демонстрації, як учасникам демократичного процесу важливо дотримуватися правил, що регулюють цей процес, діючи відповідно до чинних норм (див. згадані рішення у справах "Ойя Атаман проти Туреччини" (Oya Ataman v. Turkey), пункт 38, "Балчик та інші проти Туреччини" (<...>), пункт 49,"Єва Мольнар проти Угорщини" (Eva Molnar v. Hungary), пункт 41, "Баррако проти Франції" (Barraco v. France), пункт 44, та згадана ухвала щодо прийнятності у справі "Скіба проти Польщі" (Skiba v. Poland)).
...
173. ... [Умисне] грубе порушення демонстрантами звичних умов життя та діяльності, яка законно здійснюється іншими особами, у випадку якщо таке порушення мало більший вплив, ніж викликаний звичайним здійсненням права на мирні зібрання в громадських місцях, може вважатися "протиправною дією"... [і], таким чином, виправдати накладення санкцій, навіть кримінального характеру.
...".
491. Суд також повторює, що для встановлення, чи може заявник вимагати захисту за статтею 11 Конвенції, слід взяти до уваги, (i) чи мало зібрання бути мирним або чи мали організатори насильницькі наміри; (ii) чи продемонстрував заявник насильницькі наміри, приєднавшись до зібрання; та (iii) чи завдав заявник кому-небудь тілесних ушкоджень (див. рішення у справі "Гюльджю проти Туреччини" (<...>), заява № 17526/10, пункт 97, від 19 січня 2016 року).
492. Якщо на підставі зазначених критеріїв Суд визнає, що заявник користується захистом статті 11 Конвенції, він зосереджується на аналізі втручання та пропорційності накладеної санкції. У цьому останньому контексті Суд визнає, що коли особи беруть участь в актах насильства, органи державної влади користуються ширшою свободою розсуду під час розгляду необхідності втручання у свободу зібрань і накладення санкції за такі протиправні дії вважається сумісним із гарантіями статті 11 Конвенції (див. згадане рішення у справі "Гюльджю проти Туреччини" (<...>), пункт 116). Хоча в низці справ тримання під вартою протягом тривалого строку за беззбройне протистояння працівникам міліції або кидання каміння чи фаєрів без нанесення тяжких тілесних ушкоджень вважалося непропорційним (див. згадане рішення у справі "Гюльджю проти Туреччини" (<...>), пункт 115, рішення у справах "Ярослав Бєлоусов проти Росії" (Yaroslav Belousov v. Russia), заяви № 2653/13, та № 60980/14, пункт 180, від 04 жовтня 2016 року, та "Барабанов проти Росії" (Barabanov v. Russia), заяви № 4966/13 та № 5550/15, пункти 74 і 75, від 30 січня 2018 року).
493. Слід також повторити, що застосування правоохоронних заходів, таких як застосування сили для розгону зібрань, затримання учасників, тримання під вартою та/або винесення обвинувальних вироків, може знеохотити учасників та інших осіб брати участь у подібних зібраннях у майбутньому та, загалом у відкритих політичних дебатах (див. згадане рішення у справі "Балчик та інші проти Туреччини" (<...>), пункт 41, та рішення у справі "Навальний та Яшин проти Росії" (Navalnyy and Yashin v. Russia), заява № 76204/11, пункт 74, від 04 грудня 2014 року).
494. Насамкінець, основним завданням статті 11 Конвенції є захист особи від свавільного втручання органів державної влади у здійснення захищених прав (див. згадані рішення у справі "Кудревічюс та інші проти Литви" (<...>), пункт 158, та рішення у справі "Нємцов проти Росії" (Nemtsov v. Russia), заява № 1774/11, пункт 72, від 31 липня 2014 року).
2. Застосування загальних принципів у цій справі
495. Суд зазначає, що скарги за статтею 11 Конвенції тринадцяти відповідних заявників стосуються подій, що відбулися у м. Києві 30 листопада та 11 грудня 2013 року, а також 23 січня та 18 лютого 2014 року, і були пов’язані з їхньою участю в акціях протесту на Майдані. Суд вважає за доцільне розглянути ці скарги разом, звернувши належну увагу на відповідні фактологічні розбіжності щодо кожного заявника та події. Суд також зазначає, що розгін протестувальників працівниками МОП "Беркут" у центральній частині м. Києва 30 листопада 2013 року (див. пункти 10 і 24) став важливою подією в хронології протестів на Майдані, своєрідним поворотним моментом, після якого кількість залучених осіб значно зросла, а масштаби акцій протесту збільшилися. Дійсно, Суд зауважує, що на підставі наданих матеріалів, вбачається безліч ознак, що швидке застосування органами державної влади надмірної, а часом і грубої сили до протестувальників, зокрема, 30 листопада 2013 року та випадки необґрунтованого тримання під вартою (див. висновки за статтями 3 та 5 Конвенції), порушило хід проведення спочатку мирної акції протесту та призвело до, якщо не сприяло, ескалації насильства.
496. Суд зауважує, що десять заявників, п. П. Шморгунов, п. Б. Єгіазарян, п. Ю. Лепявко, п. О. Грабець, п. О. Бала, п. Ф. Лапій, п. А. Рудчик, пані О. Ковальська, п. Р. Ратушний та п. А. Соколенко (заяви № 15367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 20546/14, № 24405/14, № 42271/14 та № 19954/15), були серед протестувальників, яких розігнали працівники міліції в центральній частині м. Києва 30 листопада 2013 року. Це був один із дуже ранніх етапів акцій протесту на Майдані, коли діяла цілодобова варта і серед присутніх були в основному студенти (див., inter alia, пункт 9 звіту МДГ за 2015 рік, який частково узагальнений та частково наведений у цьому рішенні у пунктах 237-249).
497. На підставі поданих до Суду матеріалів вбачається, що протестувальники прагнули, аби цілодобова варта на Майдані Незалежності становила собою обструкційне, але водночас мирне зібрання, яке зайняло простір на центральній площі столиці (частину пішохідної зони) і таким чином привернуло б увагу органів державної влади та громадськості в цілому до причин проведення акції протесту (див. пункти 9, 24 та 46). Згідно з усталеною практикою Суду такі обструкційні мітинги загалом користуються захистом статей 10 та 11 Конвенції (див. рішення у справі "Карпюк та інші проти України" (Karpyuk and Others v. Ukraine), заяви № 30582/04 та № 32152/04, пункт 207, від 06 жовтня 2015 року з подальшими посиланнями).
498. Крім того, під час розгляду пов’язаних скарг тих самих заявників за статтею 3 Конвенції Суд зазначив про відсутність доказів чи інформації, які б свідчили, що застосування працівниками міліції фізичної сили до цих заявників під час відповідного розгону було суворо необхідним внаслідок їхньої поведінки (див. пункт 371). У зв’язку з цим Суд взяв до уваги відповідні національні та міжнародні документи, які підтверджують, що більшість протестувальників, у тому числі десять відповідних заявників, майже або взагалі не чинили опору працівникам міліції під час розгону 30 листопада 2013 року (див. пункти 368 і 369 та наведені в них посилання, серед іншого, на обвинувальний акт, складений ГПУ 26 червня 2015 року щодо чотирьох командирів МОП "Беркут", яких підозрювали у незаконному розгоні протестувальників того дня, та доповідь організації "Amnesty International" від 18 лютого 2015 року, положення яких підсумовані у пунктах 57 та 259).
499. Пан С. Дименко та п. Р. Ратушний (заяви № 33767/14 та № 54315/14) брали участь в акціях протесту у центральній частині м. Києва і знаходилися там у перші години 11 грудня 2013 року, коли працівники міліції намагалася силою розігнати протестувальників. Хоча на той момент протестувальники встановили барикади, намети та сцени, а також зайняли декілька адміністративних будівель (див. пункти 13 та 24-31), немає інформації, яка б вказувала на те, що початкова мета або намір протестувальників - який був обструкціоністським, але мирним - змінився на момент подій, тобто 10 або 11 грудня 2013 року (див. пункти 135-136).
500. Під час розгону 11 грудня 2013 року частина протестувальників, як вбачається, чинила опір працівникам міліції. Однак, розглядаючи відповідні скарги за статтею 3 Конвенції тих самих заявників, Суд зазначив, що наявні матеріали, у тому числі матеріали справ на національному рівні щодо подій 11 грудня 2013 року, вказували, що п. С. Дименко та п. Р. Ратушний не чинили опору працівникам міліції (див. пункти 135-138, 147 та 421).
501. У зв’язку з цим Суд повторює, що простого факту виникнення насильства під час зібрання недостатньо для висновку, що організатори мали насильницькі наміри (див. згадане рішення у справі "Карпюк та інші проти України" (Karpyuk and Others v. Ukraine), пункт 202). До того ж, особа не позбавляється можливості користуватися правом на свободу мирних зібрань в результаті спалаху насильства чи інших дій, які підлягають покаранню, вчинених іншими особами під час демонстрації, якщо відповідна особа і надалі має мирні наміри або мирно поводиться (див. згадане рішення у справі "Кудревічюс та інші проти Литви" (<...>), пункт 94 з подальшими посиланнями).
502. Крім того, Суд повторює, що можливість приєднання до демонстрації осіб з насильницькими намірами, які не є членами об’єднання організаторів, не може позбавити права на свободу мирних зібрань (див. згадане рішення у справі "Примов та інші проти Росії" (Primov and Others v. Russia), пункт 155). Суд встановив, що демонстрації, які включають жорстокі сутички між протестувальниками та працівниками міліції, можуть підпадати під дію статті 11 Конвенції, а подальший аналіз Суду зосереджується на тому, чи було втручання у права, передбачені статтею 11 Конвенції, виправданим мотивами запобігання заворушенням чи вчиненню злочинів та/або для захисту прав і свобод інших осіб (див., наприклад, згадані рішення у справах "Примов та інші проти Росії" (Primov and Others v. Russia), пункт 156, "Карпюк та інші проти України" (Karpyuk and Others v. Ukraine), пункт 211, та "Гюльджю проти Туреччини" (<...>), пункти 93-97).
503. Повертаючись до справ п. Д. Полтавця та п. О. Задоянчука (заяви № 36299/14 та № 36845/14), Суд зазначає, що акції протесту, в яких вони брали участь 23 січня та 18 лютого 2014 року відповідно, супроводжувалися більш жорстокими сутичками між працівниками міліції та протестувальниками, і це призвело до отримання численних тілесних ушкоджень та загибелі декількох осіб (див., зокрема, пункти 33-39). Відповідні подробиці щодо насильства, захоплення адміністративних будівель, смертей та тілесних ушкоджень наведено у пунктах 50-86 звіту МДГ за 2015 рік, який частково узагальнено та частково наведено у цьому рішенні у пунктах 237-249.
504. Тоді як наявні у Суду матеріали містять посилання на випадки застосування насильства до працівників міліції окремими протестувальниками під час цих пізніших подій, Суд повторює, що його завдання полягає в конкретному розгляді справ відповідних заявників. Як вказувалося в попередніх пунктах, участь протестувальників із насильницькими намірами у демонстраціях не впливає на застосування статті 11 Конвенції у справах заявників, але може мати значення для перевірки, чи вважатиметься втручання в їхні права виправданим за цим положенням. Такими чином, на цьому етапі Суд зазначає стосовно застосовності статті 11 Конвенції, що матеріали справ у частині щодо п. Д. Полтавця та п. О. Задоянчука (заяви № 36299/14 та № 36845/14) не містять жодних доказів, які б свідчили, що під час протестів ці заявники мали намір вчинити насильство або вчиняли насильницькі дії чи чинили будь-який опір працівникам міліції (див. пункти 153-157 та 167, а також пункти 465-468 та 477-478).
505. З огляду на зазначене Суд доходить висновку, що всі тринадцять відповідних заявників користувалися захистом статті 11 Конвенції під час участі у відповідних акціях протесту.
(b) Втручання у право заявників на свободу мирних зібрань та його обґрунтування
506. Суд зазначає, що органи державної влади затримали двох із тринадцяти відповідних заявників (п. Д. Полтавця та п. О. Задоянчука), а також застосували силу до дванадцяти з них у зв’язку з їхньою участю в акціях протесту 30 листопада та 11 грудня 2013 року, а також 23 січня та 18 лютого 2014 року. Ці заходи призвели до припинення їхньої участі в акціях протесту у ті дні (див. пункти 47-50, 135-139, 153-157 та 167-168).
507. Таким чином, було втручання у право всіх тринадцяти заявників на свободу мирних зібрань (див. згадані рішення у справах "Кудревічюс та інші проти Литви" (<...>), пункт 100 з подальшими посиланнями, "Ізджі проти Туреччини" (Izci v. Turkey), пункт 82, та рішення у справі "Нємцов проти Росії" (Nemtsov v. Russia), заява № 1774/11, пункт 74, від 31 липня 2014 року). Подібне втручання становитиме порушення статті 11 Конвенції, якщо воно не "встановлено законом", не переслідує одну або декілька законних цілей за пунктом 2 і не є "необхідним у демократичному суспільстві" для досягнення цих цілей (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Кудревічюс та інші проти Литви" (<...>), пункт 102).
(і) "Встановлено законом"
508. Суд зазначає, що у згаданих рішеннях у справах "Шмушкович проти України" (Shmushkovych v. Ukraine), пункт 40, та "Вєренцов проти України" (Vyerentsov v. Ukraine), пункт 55, проаналізувавши нормативно-правові акти, що діяли на момент подій і стали причиною подання цих двох справ у 2009 та 2010 роках відповідно, Суд встановив, що в Україні не існувало чіткого та передбачуваного законодавства, яке б встановлювало правила проведення мирних демонстрацій. Зокрема, на момент подій Верховною Радою України ще не було прийнято жодного закону, який би регулював процедуру проведення мирних демонстрацій, хоча статті 39 та 92 Конституції України чітко вимагали, щоб така процедура була встановлена законом, тобто актом Верховної Ради України (там само, а також див. пункти 195 і 196).
509. В рішенні у справі "Чумак проти України" (Chumak v. Ukraine), заява № 44529/09, пункти 41-44, від 06 березня 2018 року, Суд зазначив, inter alia, що якщо розгін демонстрації відбувся на підставі рішення національного суду, який визнав, що учасники порушили конкретні вимоги матеріального права та посягнули на важливі захищені законом права та інтереси інших осіб, накладення обмежень на таке зібрання не обов’язково могло бути, як таке, непередбачуваним. Крім того, в рішенні у справі "Чернега та інші проти України" (Chernega and Others v. Ukraine) Суд зробив такі висновки:
"238. ... [к]онституційне положення, [пов’язане з реалізацією права на свободу мирних зібрань] вбачається, передбачає механізм регулювання, відповідно до якого судова процедура обмеження зібрань пов’язана з порядком завчасного сповіщення … що дозволяє органам державної влади звертатися до суду із заявою про певні обмеження на проведення запланованого зібрання. Це випливає з Рішення Конституційного Суду України, який надає авторитетне тлумачення відповідного положення Конституції України... Це наочно продемонстровано положенням Кодексу адміністративного судочинства України, яке вимагає, щоб суд залишив без розгляду позовну заяву про заборону зібрання, якщо її було подано із запізненням, тобто у запланований день подій або пізніше... Це останнє положення було предметом розгляду Суду в рішенні у справі "Чумак проти України" (Chumak v. Ukraine), в якій він саме на цій підставі висловив сумніви щодо того, чи може зазначена судова процедура належним чином застосуватися для розгону триваючого зібрання (див. пункт 42).".
510. У цій справі доступні Суду матеріали вказують, що з листопада по грудень 2013 року декілька політичних партій та політиків подавали письмові повідомлення до Київської міської ради та/або Київської обласної державної адміністрації, інформуючи ці органи про намір організувати мітинги у центральній частині м. Києва, у тому числі цілодобову варту на Майдані Незалежності 30 листопада 2013 року та зібрання в інші дати у грудні 2013 року (див., зокрема, пункти 12 та 147).
511. Ці матеріали також вказують, що у перші години 30 листопада 2013 року ще не було ухвалено судового рішення, яке б обмежувало право протестувальників на зібрання (див. пункт 57). Вбачається, що розгін протестувальників працівниками міліції того дня був здійсненний за наказом вищих посадових осіб міліції, які, у свою чергу, діяли за вказівками інших представників органів влади (див., inter alia, пункти 57 та 83). Оскільки Суду не було надано копій відповідних наказів чи пов’язаних з ними документів, а Уряд нічого не повідомив щодо цього аспекту справи, Суд не може оцінити, на яких конкретних правових підставах ґрунтувалися ці накази або послідовність дій працівників міліції. Водночас Суд повинен належним чином враховувати відповідні основні конституційні принципи України і, крім того, той факт, що згідно з чинним на момент подій законодавством України працівники міліції мали право втручатися в проведення громадських зібрань, в тому числі, застосовуючи пропорційну силу, де це було необхідно для припинення вчинення правопорушень, для подолання опору їхнім законним вимогам, для підтримання громадського порядку, а також у випадку виникнення загрози життю чи здоров’ю громадян, заподіяння матеріальної шкоди державі, колективній чи приватній власності або порушення правил дорожнього руху чи санітарії (див. пункти 195 та 208). За обставин цієї справи, незважаючи на існування чітких проблем відповідності положенням Конвенції законодавства України, що регулює організацію та проведення мирних демонстрацій (див. пункти 196 та 233), Суд не вважає за необхідне висловлювати свою думку щодо законності втручання. З огляду на винятковий характер акцій протесту на Майдані та спосіб втручання органів державної влади, ключове питання у цій справі стосується необхідності втручання відповідно до статті 11 Конвенції. Таким чином, у зв’язку з акціями протесту загалом, а також акцією протесту, яка відбулася 30 листопада 2013 року, Суд буде виходити з припущення, що у національному законодавстві існували правові підстави для відповідного втручання працівників міліції (див., аналогічні ситуації в рішенні у справі"Християнсько-демократична народна партія проти Республіки Молдова" (Christian Democratic People’s Party v. Moldova), заява № 28793/02, пункт 53, ЄСПЛ 2006-II, та згаданому рішенні у справі "Чумак проти України" (Chumak v. Ukraine), пункти 43 та 48). Однак Суд підкреслює, що чітко вбачається відсутність у національному законодавстві правових підстав для використання органами державної влади послуг "тітушок" для проведення будь-яких правоохоронних операцій з метою розгону, затримання та врегулювання дій протестувальників як під час цієї акції, так і під всіх подальших акцій протесту, а держава-відповідач також не посилалася на подібну підставу (див. пункт 15 з подальшими посиланнями).
512. Стосовно протесту 11 грудня 2013 року Суд зазначає, що формальною підставою для спроби розгону протестувальників того дня було рішення, ухвалене Печерським районним судом 09 грудня 2013 року, яким будь-якій особі заборонялося перешкоджати праву пішоходів і транспортних засобів користуватися вулицями у центральній частині м. Києва (див. пункт 29). Суд пам’ятає, що у доводах відповідних заявників - п. С. Дименка та п. Р. Ратушного (заяви № 33767/14 та № 54315/14) - і наявних в їхніх справах матеріалах містяться вказівки, що національний суд ймовірно не мав повноважень для вирішення цього питання (див. пункт 30), і загалом цивільно-процесуальні норми, зокрема ті, що стосуються тимчасових заходів, не могли бути застосовані для розгляду заяв, які, по суті, мали на меті втрутитися у триваючі демонстрації (див. пункт 29, а також згадане рішення у справі "Чумак проти України" (Chumak v. Ukraine), пункт 44). Однак з огляду на викладені в попередніх пунктах міркування щодо втручання працівників міліції 30 листопада 2013 року Суд готовий виходити з припущення, що у національному законодавстві існували підстави для втручання в акції протесту 11 грудня 2013 року у частині щодо п. С. Дименка та п. Р. Ратушного.
513. Ті самі міркування однаково застосовні до подій у центральній частині м. Києва 23 січня та 18 лютого 2014 року конкретно у частині щодо п. Д. Полтавця та п. О. Задоянчука (заяви № 36299/14 та № 36845/14). Хоча надані Суду сторонами матеріали не містять жодних документів чи інформації щодо конкретних правових підстав для втручання працівників міліції у ці дати, з огляду на доступні матеріали Суд не може сумніватися, що відповідні положення Закону України "Про міліцію" у редакції, чинній на момент подій, могли також бути правовою підставою для втручання працівників міліції в триваючі акції протесту, якщо це було необхідно, із застосуванням фізичної сили та інших примусових заходів для реагування на акти насильства або інші загрози громадському порядку, враховуючи значне погіршення ситуації у сфері безпеки в центральній частині м. Київ на той момент.
514. У контексті зазначених міркувань та враховуючи конкретні обставини цієї справи, Суд не вважає за необхідне розглядати питання стосовно якості відповідної національної нормативно-правової бази. У цій справі Суд виходитиме з припущення, що розглянуте втручання мало підставу у національному законодавстві, при цьому повторно вказавши на проблеми стосовно якості застосовного національного законодавства, які Суд встановив у попередніх справах проти України за статтею 11 Конвенції і на які також посилалися Уповноважений Верховної Ради України з прав людини та Рада ООН з прав людини (див. пункти 196 та 233).
(іі) Законна мета
515. Зрозуміло, що масштаб і характер акцій протесту суттєво перешкоджали пересуванню пішоходів по частині головної площі м. Києва та будь-яким роботам, які органи державної влади мала намір провести там, і зрештою руху транспорту на декількох прилеглих вулицях. Оскільки в певний момент часу протестувальники зайняли декілька адміністративних будівель на цій території, звичайна діяльність відповідних органів державної влади також була явно порушена. Крім того, дедалі частіші сутички між працівниками міліції та протестувальниками ставали більш жорстокими, і загалом ситуація у сфері безпеки в центральній частині м. Києва значно погіршувалась (див. пункти 24-39).
516. За цих обставин могло знадобитися певне втручання органів державної влади з метою забезпечення упорядкованого руху пішоходів і транспорту та в цілому запобігання заворушенням, а також захисту прав інших осіб, які могли і були обмежені внаслідок масштабних акцій протесту на Майдані, щодо звичайних умов життя в центральній частині м. Київ. Зважаючи на наявні у нього матеріали, згадані законні цілі могли бути доречними в конкретних обставинах тринадцяти вказаних заявників. Таким чином, Суд продовжить, розглянувши необхідність застосування оскаржуваних заходів на підставі таких обмежених законних цілей. Однак Суд не вважає за необхідне вирішувати це питання (див. згадане рішення у справі "Християнсько-демократична народна партія проти Республіки Молдова" (Christian Democratic People’s Party v. Moldova), пункт 54, рішення у справі"Фрумкін проти Росії" (Frumkin v. Russia), заява № 74568/12, пункт 140, від 05 січня 2016 року, та згадане рішення у справі "Навальний проти Росії" (Navalnyy v. Russia), пункт 127). Як зазначалося раніше, у цій справі Суд зосередиться на питанні необхідності оскаржуваних втручань.
517. Стосовно аргументу заявників, що мали місце недобросовісність або введення в оману органами державної влади, Суд пам’ятає про вказівки, що ще 30 листопада 2013 року органи державної влади розпочали впровадження цілеспрямованої стратегії припинення та подальшого запобігання проведенню мирних за своїми цілями акцій протесту (див. пункт 520 з відповідними посиланнями). Однак будь-яка стратегія органів державної влади або їхніх структур та конкретний підхід, застосований щодо протестувальників, будуть розглянуті далі в контексті оцінки пропорційності втручань.
(ііі) "Необхідність у демократичному суспільстві"
518. Суд повторює, що незалежно від того, чи втручаються працівники міліції у відповідь на порушення звичайних умов життя, спричиненого зібранням, наприклад, перешкоджання руху транспорту, або з метою обмеження насильницьких дій його учасників, застосування сили повинно залишатися пропорційним законним цілям запобігання заворушенням і захисту прав інших осіб (див. згадане рішення у справі "Ойя Атаман проти Туреччини" (Oya Ataman v. Turkey), пункти 41-43).
519. У цій справі Суд вже встановив, що дванадцять із тринадцяти відповідних заявників зазнавали жорстокого поводження у зв’язку з їхньою участю в акціях протесту у м. Києві 30 листопада та 11 грудня 2013 року і 23 січня 2014 року (див. пункти 371-372, 421-422 та 430-433 з подальшими посиланнями). Щодо п. О. Задоянчука (заява № 36845/14) під час розгляду його скарг за статтею 5 Конвенції Суд встановив, що тримання його під вартою у зв’язку з його участю в акції протесту не було виправданим і воно включало певний елемент свавілля (див. пункти 477 і 478). З цього випливає, що участь заявника в акції протесту 18 лютого 2014 року була невиправдано припинена. Хоча цих висновків може бути достатньо для висновку Суду, що було непропорційне "втручання" за статтею 11 Конвенції у зв’язку з необґрунтованим застосуванням сили до заявників працівниками міліції, що призвело до припинення їхньої участі в акціях протесту у ці дати (див., в якості нещодавнього джерела, згадане рішення у справі "Анненков та інші проти Росії" (Annenkov and Others v. Russia), пункти 132 та 141), Суд вважає, що у цій справі необхідно також розглянути інші аспекти скарг заявників за статтею 11 Конвенції.
520. Суд зауважує, що у зв’язку зі скаргами відповідних тринадцяти заявників за статтями 3 та/або 5 Конвенції він зазначив про наявність вказівок, що дії органів державної влади стосовно протестувальників загалом були частиною цілеспрямованої стратегії органів державної влади щодо припинення та подальшого перешкоджання акціям протесту на Майдані, в яких брали участь заявники (див. пункти 368-369 щодо десяти заявників, які брали участь у протесті 30 листопада 2013 року, пункт 420 щодо акцій протесту 11 грудня 2013 року (заяви № 33767/14 та № 54315/14) та пункти 432 та 473-474 стосовно акцій протесту 23 січня та 18 лютого 2014 року (заяви № 36299/14 та № 36845/14). Конкретні чіткі приклади наслідків застосованої сили наведено у відповідних витягах зі звіту МДГ. Розглядаючи чотирнадцять заяв і порушені в них скарги загалом, Суд не може не дійти висновку, що збільшення масштабу застосування насильства під час розгону низки розглянутих акцій протесту і застосування репресивних заходів, розглянутих у цій та інших справах щодо Майдану, явно мали значно серйознішу мету, окрім частково правоохоронної,- змусити протестувальників і громадськість у цілому утриматися від участі в акціях протесту та загалом від участі у відкритих політичних дебатах (див. у цьому контексті рішення у справі"Мушег Сагателян проти Вірменії" (Musegh Saghatelyan v. Armenia), заява № 23086/08, пункт 254, від 20 вересня 2018 року, та "Навальний та Гунько проти Росії" (Navalnyy and Gunko v. Russia), заява № 75186/12, пункт 92, від 10 листопада 2020 року, не остаточне).
521. З огляду на зазначені міркування Суд вважає, що втручання у свободу мирних зібрань усіх тринадцяти відповідних заявників - п. П. Шморгунова, п. Б. Єгіазаряна, п. Ю. Лепявка, п. О. Грабця, п. О. Бали, п. С. Дименка, п. Д. Полтавця, п. О. Задоянчука, п. Ф. Лапія, п. Р. Ратушного, п. А. Рудчика, пані О. Ковальської та п. А. Соколенка (заяви № 15367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 20546/14, № 24405/14, № 33767/14, № 36299/14, № 36845/14, № 42271/14, № 54315/14 та № 19954/15) - були непропорційними будь-яким законним цілям, які могли переслідуватися і тому не були "необхідними в демократичному суспільстві". Отже, було порушено статтю 11 Конвенції у зв’язку з цим.
VI. ІНШІ СКАРГИ ЗАЯВНИКІВ
А. Скарги, які не потребують окремого розгляду
522. Низка заявників також скаржилися на порушення статті 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю у національному законодавстві ефективного та доступного засобу юридичного захисту щодо їхніх скарг за статтями 3 та/або 11 Конвенції на жорстоке поводження та свавільний розгін працівниками міліції акції протесту 30 листопада 2013 року (заяви № 15367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 20546/14, № 24405/14, № 33767/14, № 42180/14, № 42271/14, № 54315/14 та № 19954/15).
523. З огляду на факти справи, доводи сторін і висновки за статтями 3 та 11 Конвенції (див. пункти 342-358, 372, 391, 396, 417, 422 та 521) Суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання, порушені у цій справі, і немає потреби у винесенні окремого рішення щодо прийнятності та суті інших скарг, зазначених у попередньому пункті (див., наприклад, рішення у справі "Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).
В. Інші неприйнятні скарги
524. Пан В. Загоровка (заява № 42180/14) скаржився за статтею 5 Конвенції на те, що він не постав негайно перед суддею, а його апеляційну скаргу на ухвалу суду про обрання йому запобіжного заходу у виді тримання під вартою розглянуто не було.
525. У своїх доводах від січня 2017 року той самий заявник висунув нові скарги за статтею 3 Конвенції. Зокрема, він скаржився на те, що: (i) його тримали в клітці під час судового засідання з 03 по 04 грудня 2013 року; (ii) він був закутий у наручники під час перевезення його до лікарні в автомобілі бригади швидкої медичної допомоги, а також він був прикутий наручниками до ліжка, поки перебував в Олександрівській клінічній лікарні, не зазначивши відповідних дат; (iii) працівники міліції і прокуратури чинили на нього тиск, змушуючи його підписати зізнавальні показання про порушення ним громадського порядку, на підставі яких на нього був накладений штраф.
526. Зважаючи на всі наявні у нього матеріали та з огляду на належність цих скарг, порушених лише у січні 2017 року, уже під час провадження у Суді, до сфери його компетенції, Суд вважає, що ці скарги не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією та протоколами до неї. Отже, ці скарги мають бути відхилені відповідно до пункту 1, підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
VII. ЗАКЛЮЧНІ ЗАУВАЖЕННЯ
527. Насамкінець Суд зауважує, що у цій справі встановлено безліч порушень статті 3, пункту 1 статті 5 та статті 11 Конвенції у зв’язку із застосуванням працівниками правоохоронних органів, задіяними в операціях з охорони громадського порядку на Майдані під час акцій протесту у 2013 та 2014 роках, надмірної сили та, у деяких випадках, навмисного жорстокого поводження до певних протестувальників, що призвело до катування двох заявників, а також у зв’язку з відсутністю в Україні донині незалежного та ефективного механізму розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та іншими недержавними агентами, яким було дозволено діяти за мовчазної згоди якщо не за схвалення правоохоронних органів. Суд також посилається на висновки, зроблені у чотирьох інших рішеннях, ухвалених того ж дня щодо решти заяв стосовно Майдану, в яких здебільшого розглядаються скарги за цими самими статтями Конвенції, а в одній справі також за статтею 2 Конвенції (див. згадані рішення у справі "Луценко та Вербицький проти України" (Lutsenko and Verbytskyy v. Ukraine), пункти 90-93, 115 та 121, "Кадура та Смалій проти України" (Kadura and Smaliy v. Ukraine), пункт 153, "Дубовцев та інші проти України" (Dubovtsev and Others v. Ukraine), пункти 81 і 83, "Воронцов та інші проти України" (Vorontsov and Others v. Ukraine), пункти 48 та 51). Ці рішення вказують на існування цілеспрямованої стратегії органів державної влади або їхніх структур щодо запобігання та припинення спочатку мирних акцій протесту, яка включала швидке застосування надмірної сили, що призвело до, якщо не сприяло, ескалації насильства.