395. Крім того, згідно з твердженнями п. В. Загоровки, незважаючи на тяжкість отриманих тілесних ушкоджень та інтенсивність болю, який він відчував, перебуваючи під вартою у відділі міліції, йому лише наклали пов’язку (бинт) та дали знеболюючий засіб. Хоча Суд розглядатиме окремо цю скаргу на неналежність наданої цьому заявнику медичної допомоги, він не може проігнорувати твердження щодо цього, оцінюючи загальний контекст і характер поводження працівників міліції за статтею 3 Конвенції (див. пункти 91-95).
396. З огляду на зазначене та беручи до уваги наявні докази і висновки судово-медичних експертиз у справах заявників, жорстоке поводження працівників міліції, якому були піддані п. Г. Черевко та п. В. Загоровка, мало завдати їм сильний біль та страждання, які були особливо серйозними і жорстокими. Окрім того, на підставі цих доказів неможливо не звернути уваги на ознаки навмисного та спланованого характеру жорстокого поводження (див. пункти 87-90, 116, 119 та 125-126). Отже, Суд вважає, що було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції, коли 01 грудня 2013 року працівники міліції піддали п. Г. Черевка та п. В. Загоровку (заяви № 31174/14 та № 42180/14) катуванням у м. Києві.
(ііі) Статус потерпілих п. Г. Черевка та п. В. Загоровки
397. Повертаючись до заперечень Уряду щодо статусу потерпілих заявників, які раніше були долучені до розгляду їхніх скарг за статтею 3 Конвенції по суті (див. пункти 313, 314 та 317), Суд посилається на загальні принципи усталеної практики стосовно статусу потерпілого (див., наприклад, згадане рішення у справі "Гефген проти Німеччини" (<...>), пункти 115-119, та наведені у ній джерела). У цій справі Суд зазначає, що п. Г. Черевку сплатили одноразову грошову допомогу у зв’язку з отриманням ним тілесних ушкоджень під час акцій протесту на Майдані (див. пункти 193 та 214-217).
398. Безумовно, відповідна виплата, яка ґрунтувалася на тяжкості тілесних ушкоджень п. Г. Черевка, була пов’язана зі шкодою, якої він зазнав у зв’язку зі жорстоким поводженням працівників міліції, і могла пом’якшити певною мірою негативні наслідки цієї шкоди. Така виплата цілком може бути частиною необхідних національних засобів юридичного захисту у зв’язку з виправленням порушення статті 3 Конвенції (див. пункт 336).
399. Однак, оскільки на національному рівні розслідування досі не призвело до встановлення всіх обставин жорстокого поводження працівників міліції з п. Г. Черевком, отримана ним виплата не може вважатися достатнім відшкодуванням у зв’язку з його скаргою за статтею 3 Конвенції. Суд повторює, що у випадках навмисного жорстокого поводження представників держави, особливо серйозного жорстокого поводження, яке в деяких випадках зводиться до катувань або наближається до них, порушення статті 3 не може бути виправлено лише шляхом присудження відшкодування шкоди потерпілому. Це пов’язано з тим, що якби органи державної влади могли обмежити свою реакцію на такі випадки навмисного жорстокого поводження представників держави лише виплатою відшкодування шкоди, не вчиняючи достатніх дій для притягнення до відповідальності та покарання винних, представники держави у деяких випадках могли б фактично безкарно порушувати права тих, хто перебуває під їхнім контролем, а загальна юридична заборона катувань і нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження, незважаючи на її основоположне значення, була б неефективною на практиці (див. згадані рішення у справах "Гефген проти Німеччини" (<...>), пункти 116 та 119, "Єроновіч проти Латвії" (<...>), пункт 116, а в якості нещодавньої справи, в якій були повторені ці принципи, рішення у справі "Греку проти Республіки Молдова" (Grecu v. the Republic of Moldova), заява № 51099/10, пункт 21, від 30 травня 2017 року).
400. З тих самих причин, за відсутності прямого або опосередкованого визнання порушення права заявника за статтею 3 Конвенції та за відсутності ефективного офіційного розслідування жорстокого поводження працівників міліції із заявником, включення п. В. Загоровки до переліку осіб, які мають право на отримання подібної допомоги, також не може вважатися здатним забезпечити відшкодування шкоди у зв’язку з його скаргами за цим положенням.
401. З огляду на зазначене Суд вважає, що заперечення Уряду щодо статусу потерпілих п. Г. Черевка та п. В. Загоровки у зв’язку з їхніми скаргами за статтею 3 Конвенції, раніше долучені до розгляду справи по суті (див. пункти 313, 314 та 317), мають бути відхилені.
(с) Стверджуване жорстоке поводження з п. С. Дименком і п. Р. Ратушним 11 грудня 2013 року та стверджувана відсутність ефективного розслідування (заяви № 33767/14 та № 54315/14)
402. Пан С. Дименко та п. Р. Ратушний скаржились за статтею 3 Конвенції на те, що під час та після розгону демонстрації в центральній частині м. Києва 11 грудня 2013 року вони зазнали катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження працівників міліції. Жорстоке поводження з ними було частиною організованих і спланованих дій органів державної влади щодо придушення протестів на Майдані та було спрямовано на покарання та залякування їх через їхню участь в акціях протесту.
403. Вони також скаржились, що органи державної влади не провели ефективного розслідування відповідних подій. Розслідування затягнулося і призвело до встановлення лише двох підозрюваних, хоча була залучена велика кількість працівників міліції, а накази про застосування сили до протестувальників 11 грудня 2013 року віддало їхнє керівництво. Зокрема, не було встановлено жодного працівника міліції, який жорстоко поводився з п. С. Дименком, тоді як було встановлено лише одного з працівників, які жорстоко поводились з п. Р. Ратушним. Ніхто не був визнаний винним.
404. Уряд вказав на складність розслідувань та зазначив, що в результаті їхнього проведення було встановлено декількох працівників МОП "Беркут", яких підозрювали у вчиненні протиправних дій щодо протестувальників 11 грудня 2013 року. Справи стосовно двох із цих працівників були направлені до суду для розгляду по суті, а провадження стосовно ще одного працівника було призупинено, оскільки він переховувався.
405. Уряд також стверджував, що під час розслідування було належним чином досліджено тілесні ушкодження заявників, заявникам була роз’яснена інформація про їхні процесуальні права та обов’язки, вони були допитані та брали участь в інших невказаних слідчих діях. Відповідні заявники не зверталися до національних органів державної влади зі скаргами щодо проведення конкретних слідчих дій або бездіяльності слідчих. Насамкінець, належна інформація про хід відповідних проваджень та зміни у них регулярно публікувалась на спеціальному вебсайті ГПУ та під час брифінгів ГПУ для засобів масової інформації.
(і) Процесуальний аспект
407. Суд зазначає, що п. Р. Ратушний та п. С. Дименко належним чином подали свої скарги про жорстоке поводження працівників міліції на національному рівні 25 грудня 2013 року та 05 лютого 2014 року відповідно, про що свідчать копії документів, які вони подали до Суду (див. пункт 141), і ці скарги були небезпідставними. Зокрема, вони підтверджувалися детальним описом заявниками фактів, відео-, фотоматеріалами та відповідною медичною інформацією (див. пункти 135-139).
408. Суд зазначає, що, по-перше, хоча органи державної влади розпочали офіційне розслідування на наступний день після подій 11 грудня 2013 року (див. пункт 140), як вбачається, до лютого 2015 року не було вжито жодного суттєвого заходу для встановлення та оцінки всіх обставини, пов’язаних зі стверджуваним жорстоким поводженням із заявниками (див. пункти 141-142).
409. Зокрема, лише в лютому 2015 року слідчі допитали заявників. Судово-медичні експертизи у зв’язку з їхніми тілесними ушкодженнями були проведені через декілька місяців, у квітні та липні 2015 року відповідно (див. пункти 143-144). Уряд не пояснив цих затримок і з огляду, зокрема на лист ГПУ від 09 червня 2016 року, можна зробити висновок, що до 26 січня 2015 року стверджуване жорстоке поводження із заявниками не розслідувалось (див. пункт 142).
410. Хоча службове розслідування, проведене комісією МВС України в період з 24 лютого по 24 квітня 2014 року, призвело до встановлення декількох вищих посадових осіб МВС України, які відповідали за операції з охорони громадського порядку 11 грудня 2013 року, не було зроблено жодної спроби встановити особу та допитати працівників міліції, які фактично були залучені до розгону 11 грудня 2013 року (див. пункти 151-152). Також відсутня інформація, що була зроблена спроба забезпечити зберігання будь-яких документів або речових доказів, пов’язаних з діями працівників міліції 11 грудня 2013 року.
411. Дійсно, з лютого 2015 року відповідні розслідування активізувались, і слідчі провели низку важливих слідчих дій, у тому числі тих, в яких брали участь заявники (див. пункти 143-144). Це призвело до вартих уваги результатів, зокрема встановлення особи працівника міліції, який насправді жорстоко поводився з одним із заявників, та встановлення командира підрозділу МОП "Беркут", який безпосередньо брав участь у розгоні 11 грудня 2013 року (див. пункти 145-147). Зрештою цим працівникам міліції було пред’явлено обвинувачення, і згідно з останньою наявною у Суду інформацією їхня справа була направлена на розгляд до суду (див. пункти 146 та 148). Суд також зазначає, що згідно з твердженнями Уряду слідчі встановили ще одного працівника МОП "Беркут", який нібито брав участь у відповідних подіях, хоча залишається незрозумілим, як його дії пов’язані зі стверджуваним жорстоким поводженням із заявниками (див. пункт 150).
412. Однак до теперішнього часу, через більш ніж шість років після подій, на національному рівні відсутня остаточна оцінки усіх обставин стверджуваного жорстокого поводження із заявниками працівників міліції. Відповідні судові провадження, порушені у період з лютого по березень 2016 року, досі розглядаються у першій інстанції (пункти 146-148). Жодної інформації, чому ці провадження досі не закінчені, Суду надано не було. У зв’язку з цим національні та міжнародні звіти та доповіді свідчать, що судові провадження у справах, пов’язаних з Майданом, затягувалися і не вживалося всіх необхідних заходів для забезпечення явки потерпілих, свідків і підсудних у судові засідання (див. пункт 356 з подальшими посиланнями).
413. Як і під час розгляду скарг, пов’язаних з подіями 30 листопада та 01 грудня 2013 року (див. пункти 343, 344 та 387), Суд враховує складність відповідних розслідувань та об’єктивні труднощі, з якими стикнулися органи державної влади після активізації зазначених розслідувань (див. пункти 18-21, 259 та 388 з подальшими наведеними у них посиланнями).
414. Однак, як і у скаргах інших заявників, які Суд уже розглянув у цій справі, Суду не було надано жодної інформації, яка б свідчила про те, що органи державної влади - особливо ГПУ та МВС України - вжили належних заходів для подолання цих труднощів у справах п. С. Дименка та п. Р. Ратушного.
415. За цих обставин, беручи до уваги те, що через понад шість років після подій розслідування все ще не призвело до встановлення всіх обставин і винних у стверджуваному жорстокому поводженні із заявниками, Суд вважає, що органи державної влади досі не провели ефективного офіційного розслідування цих подій.
416. Стосовно твердження Уряду, що заявники не звернулися до національних органів державної влади зі скаргами щодо проведення конкретних слідчих дій чи бездіяльністю слідчих, на думку Суду, ніщо у доводах Уряду, ні загалом у матеріалах справи не свідчить, що подання такої скарги могло призвести до більшої ефективності у здійсненні провадження в результаті або його пришвидшення, або виправлення недоліків, на які скаржились заявники.
417. Отже, було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції у справах п. С. Дименка та п. Р. Ратушного (заяви № 33767/14 та № 54315/14).
(іі) Матеріальний аспект
418. Беручи до уваги докладні доводи заявників щодо стверджуваного жорстокого поводження, які значною мірою підтверджуються відповідними доказами - у тому числі медичними висновками, фотографіями та відеозаписами події, документами проваджень на національному рівні та різними національними і міжнародними звітами,- які не оскаржувались Урядом, Суд доходить висновку, що тілесні ушкодження заявників були отримані в результаті застосування сили працівниками міліції 11 грудня 2013 року. Суд також вказує на недоведеність того, що застосована сила була необхідною у зв’язку із поведінкою заявників (див. пункти 135-139, 144, 145 та 147).
419. Беручи до уваги наявні у Суду матеріали, вбачається, що у справах заявників слідчі мали достатньо підстав вважати, що ті, хто віддав наказ застосувати до них силу, і ті, хто фактично застосував силу, ризикували вийти або вийшли за межі того, що могло б вважатися необхідним за цих обставин (див. пункти 145-147, в яких міститься інформація із матеріалів справи на національному рівні).
420. Крім того, згідно з цією інформацією існують вказівки, що застосування значної сили до протестувальників 11 грудня 2013 року було частиною цілеспрямованої стратегії органів державної влади щодо припинення та подальшого перешкоджання акціям протесту на Майдані (там само).
421. Суд також зазначає, що згідно з версією подій заявників та обвинувальним актом щодо працівників міліції п. С. Дименко та п. Р. Ратушний зазнали неодноразового побиття, хоча вони, як вбачається, не чинили опору працівникам міліції. Крім того, відповідний обвинувальний акт містить вказівки, що метою жорстокого поводження з ними могло бути покарання та залякування у зв’язку з їхньою участю в акціях протесту (див. пункти 135-138та 147).
422. З огляду на зазначене Суд вважає, що було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції у зв’язку з жорстоким поводженням працівників міліції з п. С. Дименком і п. Р. Ратушним у м. Києві 11 грудня 2013 року (заяви № 33767/14 та № 54315/14).
(d) Стверджуване жорстоке поводження з п. Д. Полтавцем 23 січня 2014 року та стверджувана відсутність ефективного розслідування (заява № 36299/14)
423. Пан Д. Полтавець скаржився за статтею 3 Конвенції на те, що 23 січня 2014 року його піддали катуванням, нелюдському чи такому, що принижує гідність поводженню, через підозру в його причетності до акцій протесту. Він також стверджував, що жодного ефективного офіційного розслідування проведено не було.
424. Окрім свого аргументу, що розслідування у справі заявника було ефективним (див. пункт 284), Уряд не подав жодних доводів щодо суті.
(і) Процесуальний аспект
425. Стосовно процесуального аспекту скарг заявника за статтею 3 Конвенції Суд зазначає, що п. Д. Полтавець належним чином подав свої скарги на жорстоке поводження працівників міліції на національному рівні (див. пункт 164), і ці скарги були небезпідставними. Зокрема, вони підтверджувалися його детальним описом фактів і відповідною медичною інформацією (див. пункти 153-157).
426. Як Суд уже зазначав, він пам’ятає, що у відповідних подіях брали участь сотні осіб та, як і інші скарги, розглянуті Судом у цій справі, вони стали частиною більшого переліку подій (див. пункти 343-344, 387 та 413 з подальшими посиланнями). Немає сумнівів, що відповідні розслідування були за своїм характером складними.
427. Однак, стосовно п. Д. Полтавця Суд не вбачає підстав для припущення, що протягом більш ніж шести років на національному рівні було вжито який-небудь суттєвий захід для встановлення обставин, пов’язаних жорстоким поводженням із заявником, і тих, хто, як стверджувалося, застосував до нього силу.
428. Отже, було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції у справі п. Д. Полтавця (заява № 36299/14).
(іі) Матеріальний аспект
429. Стосовно матеріального аспекту скарг заявника за статтею 3 Конвенції Суд зазначає, що Уряд не оскаржував твердження заявника про його побиття працівниками міліції 23 січня 2014 року. Уряд також не оскаржував, що тілесні ушкодження були заподіяні у спосіб, описаний ним у своїх доводах до Суду (див. пункт 153). Крім того, його скарга підтверджується медичними доказами про отримання ним того дня різних тілесних ушкоджень (див. пункт 157).
430. Отже, загалом Суд приймає версію заявника про відповідні події та вважає, що його тілесні ушкодження були отримані внаслідок навмисного застосування сили працівниками міліції у зв’язку з підозрою про його участь в акціях протесту. Суд також вказує на недоведеність того, що застосовувана сила була необхідною з огляду на поведінку заявника (див. пункти 153-157).
431. Крім того, з огляду на наявні у Суду матеріали вбачається існування підстав вважати, що ті, хто віддав наказ застосувати силу до заявника, і ті, хто фактично застосував силу, ризикували вийти або вийшли за межі того, що могло б вважатися необхідним за тих обставин. Слід зазначити, що Суд посилається на інформацію, яка міститься у доповіді КЗК до Уряду України за результатами його візиту до України з 18 по 24 лютого 2014 року, опублікованій 13 січня 2015 року, що "чимало повідомлень стосувалися жорстокого поводження працівників спецпідрозділів МВС України та невстановлених осіб, що їм допомагали, з протестувальниками на Майдані під час проведення операцій із охорони громадського порядку 19-23 січня 2014 року на вулиці Грушевського у м. Києві", і що пов’язані з цим твердження про жорстоке поводження працівників міліції "мали високий ступінь достовірності" (див., inter alia, пункти 4, 11, 24, 25 та 31 доповіді, наведеної в пункті 250).
432. Суд також звертає особливу увагу на висновки КЗК, що "навмисне жорстоке поводження з протестувальниками на Майдані працівників МОП "Беркут" / внутрішніх та інших працівників правоохоронних органів у формі або за їхнім дозволом, підтримкою або мовчазною згодою під час та після затримання було поширеним засобом забезпечення правопорядку в контексті розглянутих операцій з охорони громадського порядку." (див. пункт 24 згаданої доповіді, наведеної у пункті 250).
433. Загалом Суд вважає, що було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції у зв’язку з жорстоким поводженням із заявником працівників міліції у м. Києві 23 січня 2014 року.
В. Стверджуване ненадання п. В. Загоровці належної медичної допомоги під час тримання його під вартою (заява № 42180/14)
434. Пан В. Загоровка (заява № 42180/14) скаржився за статтею 3 Конвенції на те, що йому не було надано належної медичної допомоги під час тримання під вартою.
435. Зокрема, поки він перебував під контролем працівників міліції з 01 по 05 грудня 2013 року, не була проведена ретельна та всебічна оцінка стану його здоров’я, а також йому не була вчасно надана належна медична допомога відповідно до вказівок лікарів лікарні, які його лікували. Через це стан його здоров’я значно погіршився, і зрештою він став гірше бачити правим оком. Він продовжував страждати від постійного головного болю, розладу сну та гіпертонії (див. пункти 91-92).
436. Уряд стверджував, що під час тримання під вартою п. В. Загоровці була надана медична допомога, і він не довів, що така допомога була недостатньою або поступалася допомозі, яку він міг би отримати, перебуваючи на свободі. Зокрема, заявника оглянув медичний персонал одразу після його затримання 01 грудня 2013 року, а згодом йому було надано відповідні медичні препарати. Під час тримання під вартою він перебував під постійним наглядом медичного персоналу Київського ІТТ, а згодом. Київського СІЗО, а також його оглядали лікарі бригади швидкої медичної допомоги та лікарі Олександрівської клінічної лікарні. Щодо періоду його госпіталізації до цієї лікарні з 05 по 11 грудня 2013 року заявник отримував необхідне лікування, поки знаходився там.
1. Прийнятність
437. Суд зазначає, що ця частина скарг заявника за статтею 3 Конвенції не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції, і не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
2. Суть
438. Суд нагадує, що відсутність належної медичної допомоги під час тримання під вартою може становити поводження, що суперечить статті 3 Конвенції (див. рішення у справах "Ільхан проти Туреччини" [ВП] (Ilhan v. Turkey) [GC], заява № 22277/93, пункт 87, ЄСПЛ 2000-VII, та "Сарбан проти Республіки Молдова" (Sarban v. Moldova), заява № 3456/05, пункт 90, від 04 жовтня 2005 року).
439. У попередніх справах стосовно надання належної медичної допомоги в українських слідчих ізоляторах Суд наголошував, що саме Уряд має надати правдоподібні та переконливі докази того, що під час тримання під вартою заявник отримав комплексну та належну медичну допомогу (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Сергій Антонов проти України" (Sergey Antonov v. Ukraine), заява № 40512/13, пункт 86, від 22 жовтня 2015 року).
440. У цій справі Суд зазначає, що відповідний заявник отримав тяжкі тілесні ушкодження під час перебування під контролем працівників міліції, у тому числі струс мозку та пошкодження правого ока (див. пункт 90). Дійсно, заявника оглянув медичний персонал без затримок протягом декількох годин. Однак приблизно протягом чотирьох днів працівники міліції відмовляли йому у праві залишитися в лікарні та отримати лікування, рекомендоване лікарями, як терміново необхідне, хоча він неодноразово скаржився на гострий біль та загальний поганий стан здоров’я (див. пункти 91-95). Як вбачається, у період з 01 по 05 грудня 2013 року йому була лише накладено пов’язку (бинт) та надано знеболюючий засіб. Пояснення Уряду щодо цієї чотириденної затримки є непереконливим. Хоча, як вбачається, в лікарні, до якої спочатку доставили заявника, не було спеціальних палат для затриманих, не було доведено, що заявника неможливо було госпіталізувати до іншого закладу або іншим чином вирішити це питання, аби забезпечити надання йому належної медичної допомоги без затримок (див. пункти 91-94).
441. Отже, Суд вважає, що після жорстокого поводження працівників міліції, яке становило катування, органи державної влади діяли неналежним чином у зв’язку зі станом здоров’я заявника під час тримання його під вартою у період з 01 по 05 грудня 2013 року (див. пункти 393-396). Суд вважає, що дії та бездіяльність органів державної влади у зв’язку з цим становили жорстоке поводження, що виходить за межі максимального рівня жорстокості, встановленого статтею 3 Конвенції.
442. Отже, було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з цим. За цих обставин Суд не вважає за необхідне розглядати інші аргументи п. В. Загоровки щодо цього.
443. Посилаючись прямо або по суті на пункти 1, 3 та 5 статті 5 Конвенції, п. Г. Черевко, п. Д. Полтавець, п. О. Задоянчук і п. В. Загоровка (заяви № 31174/14, № 36299/14, № 36845/14 та № 42180/14) подали скарги на стверджуване незаконне та свавільне тримання їх під вартою (див. пункти 455 та 456).
"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
...
(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;
...
3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.
...
5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування".
А. Прийнятність
1. Стверджуване неподання чотирма відповідними заявниками цивільного позову про відшкодування шкоди
445. Уряд стверджував, що відповідні заявники не вичерпали національні засоби юридичного захисту, оскільки вони мали подати позови про відшкодування шкоди на підставі статті 1176 Цивільного кодексу України 2003 року та/або Закон України "Про відшкодування шкоди" 1994 року. Посилаючись на згадані рішення на національному рівні (пункт 231), у тому числі, серед інших, рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпра, ухвалені у період з листопада по грудень 2014 року, в яких деяким заявникам в інших справах, пов’язаних з акціями протесту на Майдані, було присуджено відшкодування шкоди у зв’язку із кримінальними провадженнями щодо них (див. згадане рішення у справі "Дубовцев та інші проти України" (Dubovtsev and Others v. Ukraine), пункти 23-25), Уряд стверджував, що це призвело б до ухвалення рішення у зв’язку зі стверджуваними порушеннями їхніх конвенційних прав з огляду на те, що кримінальні провадження щодо них були закриті з "реабілітуючих" підстав.
446. Відповідні заявники стверджували, по суті, що подання цивільного позову на підставі Закону України "Про відшкодування шкоди" 1994 року або Цивільного кодексу України 2003 рокуне було ефективним засобом юридичного захисту.
447. Суд нагадує, що правило вичерпання національних засобів юридичного захисту ґрунтується на припущенні, відображеному у статті 13 Конвенції, з яким воно тісно пов’язано, що існує ефективний засіб юридичного захисту, здатний по суті вирішити небезпідставну скаргу за Конвенцією та забезпечити належне відшкодування. До того ж важливим аспектом принципу є субсидіарність встановленого Конвенцією механізму захисту щодо національних систем, які забезпечують захист прав людини (див., серед нещодавніх джерел, рішення у справі "Войкін та інші проти України" (Voykin and Others v. Ukraine), заява № 47889/08, пункт 123, від 27 березня 2018 року з подальшими посиланнями).
448. Коли розглядається порушення пункту 1 та/або пункту 3 статті 5 Конвенції, то пункти 4 та 5 статті 5 Конвенції становлять leges speciales щодо більш загальних вимог статті 13 Конвенції, при цьому пункт 4 статті 5 Конвенції передбачає "превентивний" засіб юридичного захисту, а пункт 5 статті 5 Конвенції - компенсаційний. Щодо засобу юридичного захисту у розумінні пункту 4 статті 5 Конвенції заарештована або затримана особа має право звернутися до суду з позовом про перегляд процесуальних і матеріальних умов, які є невід’ємними для "законності" позбавлення свободи у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції. Подібне провадження повинно призвести до ухвалення судового рішення про визнання незаконним затримання та звільнення особи (див. рішення у справі "Хлаіфія та інші проти Італії" [ВП] (Khlaifia and Others v. Italy) [GC], заява № 16483/12, пункти 128-131, від 15 грудня 2016 року з подальшими посиланнями). Пункт 5 статті 5 Конвенції буде дотримано, коли існує можливість звернутися за відшкодуванням шкоди, завданої позбавленням свободи, здійсненим з порушенням пунктів 1, 2, 3 та 4. Право на відшкодування шкоди, гарантоване пунктом 5 статті 5 Конвенції, виникає лише при встановленні національними органами влади або конвенційними установами порушення одного з інших пунктів (див. рішення у справі "Станєв проти Болгарії" [ВП] (Stanev v. Bulgaria) [GC], заява № 36760/06, пункт 182, ЄСПЛ 2012 з подальшими посиланнями). Таким чином, щоб вирішити, чи мав заявник скористатись конкретним національним засобом юридичного захисту у зв’язку з його скаргами за пунктом 1 статті 5 Конвенції та/або пунктом 3 статті 5 Конвенції, Суд має визначити ефективність цього засобу юридичного захисту з точки зору згаданих положень (див. згадане рішення у справі "Войкін та інші проти України" (Voykin and Others v. Ukraine), пункт 124, та рішення у справі "Лелюк проти України" (Lelyuk v. Ukraine), заява № 24037/08, пункт 35, від 17 листопада 2016 року).
449. Щодо заперечення Уряду, яке ґрунтується на рішеннях Бабушкінського районного суду міста Дніпра, Суд нагадує свої висновки в згаданому рішенні у справі "Дубовцев та інші проти України" (Dubovtsev and Others v. Ukraine), пункт 71, що за конкретних обставин справ, пов’язаних з акціями протесту на Майдані, іншим заявникам, яких тримали під вартою у межах кримінального провадження, не можна дорікати неподанням подібних позовів про відшкодування шкоди до цивільних судів на підставі статті 1176 Цивільного кодексу України 2003 року та/або Закон України "Про відшкодування шкоди" 1994 року з метою вичерпання національних засобів юридичного захисту, як вимагає пункт 1 статті 35Конвенції. Суд вважає, що ці висновки є так само застосовними до скарг заявників за статтею 5 Конвенції у цій справі.
450. Щодо інших судових рішень, на які Уряд посилався для підтвердження свого заперечення стосовно невичерпання засобів юридичного захисту, Суд зазначає, що майже всі з них стосуються ситуацій, коли проти органів державної влади було подано позов про відшкодування шкоди, завданої представниками держави, засудженими за жорстоке поводження або застосування надмірної сили до заявників, тоді як одне рішення стосується присудження відшкодування шкоди у зв’язку із затриманням, яке було визнано незаконним в іншому судовому рішенні (див. пункт 230). Таким чином, не вбачається, що ці рішення мають відношення до конкретної ситуації, пов’язаної зі скаргами заявників за статтею 5 Конвенції на незаконність і свавільність тримання їх під вартою. У цій справі жодна особа не була визнана винною у зв’язку з триманням заявників під вартою, а держава-відповідач не змогла вказати судове рішення, яке достатньою мірою визнавало б незаконність такого тримання.
451. Таким чином, Суд доходить висновку, що за обставин цієї справи заявникам у заявах № 31174/14, № 36299/14, № 36845/14 та № 42180/14 (п. Г. Черевко, п. Д. Полтавець, п. О. Задоянчук і п. В. Загоровка) не можна дорікати за неподання подібних позовів про відшкодування шкоди до цивільних судів на підставі статті 1176 Цивільного кодексу України 2003 року та/або Закон України "Про відшкодування шкоди" 1994 року з метою вичерпання національних засобів юридичного захисту, як вимагає пункт 1 статті 35 Конвенції.
2. Стверджувано передчасні скарги п. Г. Черевка (заява № 31174/14)
452. Уряд стверджував, що скарги п. Г. Черевка за пунктами 1 та 3 статті 5 Конвенції були передчасними (заява № 31174/14), зазначивши, що розслідування стверджуваного жорстокого поводження, яке також стосувалося незаконного тримання його під вартою, досі тривало (див. пункт 134). Пан Г. Черевко відповів, що розслідування незаконного притягнення його до відповідальності та тримання під вартою були надмірно тривалими, і їхній результат не міг бути передбачений.
453. Суд встановив за статтею 3 Конвенції, що відповідні розслідування у справі п. Г. Черевка були неефективними (див. пункт 391) і не вбачає підстав для іншого висновку стосовно спроможності цих самих розслідувань забезпечити своєчасне та належне відшкодування шкоди у зв’язку зі стверджуваними порушеннями статті 5 Конвенції (див. рішення у справі "Белоусов проти України" (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пункт 73, від 07 листопада 2013 року). Таким чином, Суд вважає, що незавершеність розслідування не заважає йому розглядати скарги п. Г. Черевка за статтею 5 Конвенції.
3. Висновок щодо прийнятності
454. З огляду на зазначене Суд відхиляє заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту. Він також вважає, що скарги чотирьох заявників за статтею 5 Конвенції не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції, а також не є неприйнятними з будь-яких інших підстав.
Отже, Суд визнає їх прийнятними.
В. Суть
1. Доводи сторін
455. Усі четверо заявників, п. Г. Черевко, п. Д. Полтавець, п. О. Задоянчук та п. В. Загоровка (заяви № 31174/14, № 36299/14, № 36845/14 та № 42180/14) скаржились на те, що їх тримали під вартою всупереч пункту 1 статті 5 Конвенції. Вони, зокрема, стверджували, що тримання їх під вартою не ґрунтувалося на обґрунтованій підозрі у вчиненні ними злочину. На їхню думку, воно було політично умотивованим, оскільки мало на меті покарати та залякати їх у зв’язку з їхньою фактичною участю або підозрою про їхню участь в акціях протесту на Майдані. У зв’язку з цим деякі заявники посилалися на різні міжнародні звіти та доповіді щодо акцій протесту на Майдані, у тому числі доповіді організації "Amnesty International" від 23 грудня 2013 року та 18 лютого 2015 року (див. пункти 257 і 259).
456. Пан Г. Черевко та п. В. Загоровка (заяви № 31174/14 та № 42180/14) скаржились здебільшого за пунктом 3 статті 5 Конвенції на різні порушення щодо способу перевірки національними судами законності тримання їх під вартою. Зокрема, судді не були незалежними та безсторонніми і не розглянули, чи ґрунтувалося тримання заявників під вартою на обґрунтованій підозрі, чи існували ризики, які вимагали тримання їх під вартою, і чи могли бути застосовані альтернативні запобіжні заходи. Не було здійснено оцінки індивідуальних обставин, а аргументи заявників проти тримання їх під вартою були проігноровані. Суди також не допитали відповідних свідків і не перевірили наявність задокументованих доказів на підтвердження клопотань про обрання заявникам запобіжних заходів у вигляді тримання під вартою. Пан В. Загоровка (заява № 42180/14) також скаржився, що він не мав ефективного та забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування у зв’язку з порушеннями його права на свободу.
458. Коментуючи питання прийнятності скарг п. В. Загоровки за пунктом 3 статті 5 Конвенції (заява № 42180/14), Уряд зазначив, inter alia, що рішення національних судів, якими санкціонувалося тримання заявника під вартою, ґрунтувалися на обґрунтованій підозрі у вчиненні ним злочину (масові заворушення), і тому семиденний строк тримання під вартою (загалом десятиденний) був виправданим.
2. Оцінка Суду
(а) Загальні принципи
459. Суд нагадує, що стаття 5 Конвенції разом зі статтями 2, 3 та 4 Конвенції, гарантує основні серед фундаментальних прав, які захищають фізичну недоторканність особи, і тому важливість цієї статті є першочерговою. Її головною метою є запобігання свавільному або несправедливому позбавленню свободи. Зокрема, можна виокремити три тенденції: вичерпний характер винятків, які мають вузько тлумачитися та не передбачають великої кількості виправдань за іншими положеннями, зокрема, за статтями 8 - 11 Конвенції; особливе значення законності тримання під вартою як за процесуальними, так і за матеріальними нормами, що вимагає неухильного дотримання принципу верховенства права; та важливість оперативності або швидкості необхідного судового контролю згідно з пунктами 3 та 4 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі "МакКей проти Сполученого Королівства" [ВП] (McKay v. the United Kingdom) [GC], заява № 543/03, пункт 30, ЄСПЛ 2006-X, з подальшими посиланнями).
460. Коли особу позбавляють свободи за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, "обґрунтованість" підозри, на якій мають ґрунтуватися затримання чи тримання під вартою, є невід’ємною частиною гарантії, передбаченої підпунктом "с" пункту 1 статті 5 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Мехмет Хасан Альтан проти Туреччини" (Mehmet Hasan Altan v. Turkey), заява № 13237/17, пункт 124, від 20 березня 2018 року).
461. Суд також нагадує, що поняття свавілля у контексті статті 5 Конвенції певною мірою залежить від відповідного виду тримання під вартою (див., наприклад, рішення у справі "Сааді проти Сполученого Королівства" [ВП] (Saadi v. the United Kingdom) [GC], заява № 13329/03, пункт 68, ЄСПЛ 2008). Один із встановлених практикою Суду загальних принципів полягає у тому, що тримання під вартою вважатиметься "свавільним", коли, незважаючи на дотримання букви національного закону, матиме місце недобросовісність або введення в оману органами державної влади (див. рішення у справі "С., В. та А. проти Данії" [ВП] (S., V. and A. v. Denmark) [GC], заява № 35553/12 та 2 інші заяви, пункти 75-76, від 22 жовтня 2018 року з подальшими посиланнями).
462. Відповідно до усталеної практики Суду за пунктом 3 статті 5 Конвенції існування обґрунтованої підозри є умовою sine qua non для законності будь-якого тривалого тримання під вартою; але зі спливом деякого періоду часу такої підозри вже буде недостатньо: тому Суд має встановити, (1) чи продовжували інші підстави, наведені органами судової влади, виправдовувати позбавлення свободи, та (2) якщо такі підстави були "відповідними" та "достатніми", чи виявили національні органи влади "особливу ретельність" під час здійснення провадження. Вимога до посадової особи, яка відправляє правосуддя, надати відповідні та достатні підстави для затримання, окрім наявності обґрунтованої підозри, застосовується вже під час ухвалення першого рішення про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, тобто "негайно" після затримання. Органи державної влади повинні переконливо продемонструвати обґрунтування будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від того, наскільки воно коротке. Вирішуючи, чи слід звільнити чи тримати особу під вартою, органи державної влади зобов’язані розглянути альтернативні заходи забезпечення її присутності у судовому засіданні (див. рішення у справах "Ідалов проти Росії" [ВП] (Idalov v. Russia) [GC], заява № 5826/03, пункт 140, від 22 травня 2012 року, та "Бузаджі проти Республіки Молдова" [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova) [GC], заява № 23755/07, пункти 87, 88 та 102, ЄСПЛ 2016 (витяги)).
(b) Застосування зазначених принципів у цій справі
463. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що чотири відповідні заявники трималися під вартою, як стверджувалося, у порушення підпункту "с" пункту 1 статті 5 Конвенції в різні дати у період з 01 грудня 2013 року до 22 лютого 2014 року зазначені у таблиці:
464. Згідно з матеріалами їхніх справ на національному рівні, цих заявників підозрювали у вчиненні масових заворушень під час акцій протесту на Майдані.
465. Стосовно доказів на підтвердження існування "обґрунтованої підозри" у вчиненні ними таких злочинів Суд, по-перше, зазначає, що слідчі посилалися на письмові показання працівників міліції та/або рапорти, підготовлені працівниками міліції. Однак жодних копій відповідних показань чи рапортів Суду надано не було, а також у відповідних матеріалах справ чи судових рішеннях чи доводах сторін до Суду не містилося детальних відомостей щодо цих показань чи рапортів (див. пункти 99, 129, 160 та 172). Тому залишається незрозумілим, яка інформація містилася у письмових показаннях працівників міліції та/або у рапортах, підготовлених працівниками міліції, на які посилалися слідчі.
466. Варто також зазначити, що працівники міліції провели обшук чотирьох заявників під час їхнього затримання та не виявили жодних небезпечних предметів, які згідно з твердженнями органів державної влади використовувалися під час акцій протесту на Майдані (див. пункти 97, 128, 155 та 170). Хоча наявні у Суду матеріали вказують на випадки насильства проти працівників міліції окремими протестувальниками під час подій на Майдані, завдання Суду полягає в конкретному розгляді справ заявників.
467. Суд пам’ятає, що приблизно через десять днів після затримання п. В. Загоровки (заява № 42180/14) було визнано, що він винен у вчиненні грубого порушення громадського порядку, та ним було укладено угоду про визнання винуватості зі стороною обвинувачення. Однак такий розвиток подій не є достатньою підставою вважати, що під час затримання заявника 01 грудня 2013 року існувала обґрунтована підозра щодо нього. Крім того, заявник надав достовірне та прийнятне пояснення визнання ним вини, яке Уряд не оскаржив - він був змушений зізнатися, щоб його звільнили із-під варти, оскільки, inter alia, органи державної влади не надали йому необхідної медичної допомоги (див. пункти 104-106 та 441). Суд також зазначає, що зрештою кримінальні провадження щодо всіх чотирьох заявників було закриті у зв’язку з відсутністю складу злочину (див. пункти 107, 133, 163 та 176).
468. Стосовно підстав, наведених національними судами для виправдання тримання заявників під вартою, Суд зауважує, що у них були просто наведені доводи слідчих або зроблено посилалися на них. Хоча заявники заперечили вчинення будь-якого злочину та вказали на відсутність відповідних доказів щодо цього, суди не надали жодного пояснення, чому вважали підозру обґрунтованою (див. пункти 102-103, 130-132, 158-161 та 173-174). Зазвичай Суд не повинен замінювати власною оцінкою оцінку фактів національних судів, які знаходяться у кращому положенні для дослідження наданих їм доказів. Однак Суд зауважує, що в рішеннях про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів, які санкціонували тримання заявників під вартою, було зазначено, що докази, на яких ґрунтувалися підозри щодо заявників, або були відсутні в матеріалах справ, або не могли становити підставу для існування "обґрунтованої підозри" у вчиненні заявниками масового заворушення. Ці рішення також містять висновки щодо очевидного непроведення перевірки відповідними суддями доказів, на які посилалися слідчі, і у них згадується про допущення серйозних процесуальних порушень (див. пункти 180-187). Хоча Суд не готовий надати вирішальне значення останнім висновкам, зробленим у контексті різних дисциплінарних проваджень, він не може не врахувати занепокоєння, пов’язане із невиконанням цими суддями своєї ролі щодо контролю за триманням заявників під вартою та, по суті, їхнім посиланням на оцінку слідчих.
469. По-друге, Суд зазначає, що розгляд інших важливих аспектів справ заявників був поверховим. Зокрема, у справах п. Г. Черевка та п. В. Загоровки (заяви № 31174/14 та № 42180/14) національні суди посилалися, по суті, на тяжкість пред’явлених заявникам обвинувачень і використовували шаблонні вирази без врахування конкретних фактів або розгляду можливості застосування альтернативних запобіжних заходів. Суди не надали жодних додаткових пояснень та не розглянули жодних конкретних аргументів, висунутих заявниками, які оскаржували застосування до них такого запобіжного заходу, хоча ці аргументи не вбачалися невідповідними або необґрунтованими (див. пункти 102-103 та 130-132).
470. Хоча ухвала стосовно обрання п. О. Задоянчуку запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою містила певні деталі щодо його особистої ситуації та зв’язків - відсутність постійного місця проживання у м. Києві, проживання в квартирі його друга у м. Івано-Франківську і відсутність соціальних зв’язків та місця роботи (заява № 36845/14, див. пункт 174) - Суд вважає, що з огляду на відсутність перевірки наявності обґрунтованої підозри стосовно цього заявника важко погодитися із посиланням на решту відповідних фактів як на підстави для обрання йому такого запобіжного заходу.
471. По-третє, Суд зазначає, що у цій справі заявники стверджували, що їх тримали під вартою у зв’язку з свавільною та неправомірною стратегією органів державної влади щодо використання всіх можливих засобів, у тому числі незаконного тримання під вартою та репресії, аби припинити проведення акцій протесту проти політики Уряду, що існувала на той момент. Заявники, по суті, вважали, що мали місце недобросовісність або введення в оману органами державної влади (див. згадане рішення у справі "С., В. та А. проти Данії" (S., V. and A. v. Denmark), пункти 75-76 з подальшими посиланнями).
472. У зв’язку з цим Суд вказує на відсутність інформації, яка б свідчила про те, що органи державної влади вжили будь-яких заходів, спрямованих на проведення відповідного розслідування щодо заявників під час тримання їх під вартою.
473. Крім того, Суд вже посилався на наявні в національних і міжнародних документах вказівки, що, як вбачається, протиправні дії щодо п. Г. Черевка, п. Д. Полтавця та п. В. Загоровки (заяви № 31174/14, № 36299/14 та № 42180/14), які становили порушення статті 3 Конвенції, були частиною цілеспрямованої стратегії органів державної влади щодо припинення та подальшого перешкоджання акціям протесту на Майдані (див. пункти 393 та 432 та 475). Вказівки, що саме така стратегія могла пояснити притягнення їх до відповідальності та тримання під вартою, містяться у справах щодо працівників міліції та високопоставлених державних чиновників, inter alia, за обвинуваченнями у зловживанні службовим становищем, фальсифікації офіційних документів, завідомо незаконному затриманні та триманні під вартою, завідомо незаконному притягненню до кримінальної відповідальності та завідомо незаконних судових рішеннях (див. пункти 108, 134 та 165).
474. Офіційне розслідування подій 18 лютого 2014 року у м. Києві у частині щодо п. О. Задоянчука (заява № 36845/14) також стосувалося подібних обвинувачень, пред’явлених представникам держави, які вживали заходів, спрямованих на придушення відповідних акцій протесту того дня (див. пункт 179).