Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 р.

Повніше забезпечення потреб національної економіки у природному газі в найближчі роки за рахунок власного видобутку малоймовірне. Через істотне зменшення обсягів пошуково-розвідувального буріння у 1994-2000 рр. видобуток газу перевищив приріст його запасів у 1,8 раза; якість розвіданих запасів оцінюється як низька, а їх розробка перебуває на межі економічного ризику.

Деякою мірою виправити становище можна шляхом прийняття законодавчих актів у питаннях фінансування та оподаткування підприємств галузі, наприклад у частині віднесення витрат на розвідку до складу валових витрат, цільового інвестування амортизаційних відрахувань та рентних платежів у будівництво свердловин та облаштування родовищ. Обсяги та якість запасів значно ускладнюють перспективи приходу в газовидобувну галузь серйозного інвестора. Тому самоінвестування є практично єдиним засобом підтримання його видобутку та доведення до запланованого на 2010 р. обсягу в 25-27 млрд. куб. м.

Основним джерелом покриття потреб України у природному газі залишиться імпорт. Питання, пов'язані із забезпеченням газом (обсяги та джерела поставок, способи оплати, реструктуризація боргів тощо), неодноразово обговорювалися на найвищому рівні з керівництвом країн-експортерів, але реалізація досягнутих домовленостей неприпустимо затримується. Триває хибна практика укладання короткострокових (на один - три роки) договорів про постачання газу, хоча найбільш розвинені країни давно вже перейшли на систему 20-30-річного планування.

Найважливішою складовою не тільки нафтогазового, але й усього паливно-енергетичного комплексу є українська газотранспортна система (ГТС). Досить сказати, що майже половина вартості імпортованого газу сплачується за рахунок транзитних послуг. Обсяги газу, еквівалентні вартості транзиту, складали в останні роки від 30,4 до 32,3 млрд. куб. м. Протягом десятиріч українська ГТС забезпечувала заплановані транзитні поставки російського газу до країн Західної Європи без жодного випадку зриву; щорічні власні капіталовкладення в реконструктивні заходи системи складають 250 млн. дол. США, вже сьогодні Україна здатна задовольнити передбачені міжурядовою угодою з Росією (1994 р.) на 2005 р. обсяги транзиту (143,8 млрд. куб. м).

До цього слід додати спорудження компресорних станцій на недавно прокладеному, але завантаженому всього на 10 % газопроводі Торжок - Долина потужністю 29,5 млрд. куб. м, завантаження на повну потужність (30 млрд. куб. м) газопроводу Івацевичі-Долина, будівництво другої нитки газопроводу Тальне-Ананьїв-Ізмаїл, добудову компресорної станції Тарутино, що дасть змогу вже найближчим часом значно збільшити транзит російського газу у південно-західному та західному напрямах. Вартість реалізації цих проектів набагато менша порівняно з будівництвом нових обхідних газопроводів, запланованим РАТ "Газпром".

Є підстави сподіватися, що досягнутої з Президентом Росії домовленості про те, що будівництво нових газопроводів не вплине на обсяги транспортування газу через українську ГТС, буде додержано. Проте вона має бути підкріплена конкретними діями, у т.ч. щодо врахування інтересів Росії в діяльності української ГТС. Одним з варіантів могло б бути створення транснаціональної газотранспортної компанії за участю України, Росії та третьої сторони - стратегічного інвестора або групи зацікавлених компаній-інвесторів з країн СНД - як імпортерів, так і експортерів газу. Розглядаються також варіанти передачі ГТС у концесію та її приватизація.

У зв'язку з цим Уряд повинен невідкладно і всебічно розглянути та обгрунтувати рішення щодо управління системою, ( виходячи насамперед з національних інтересів. Це водночас сприяло б швидшій нормалізації відносин з Росією у цій сфері.

У контексті диверсифікації джерел постачання газу в Україну варіант з його надходженням з Туркменистану вирішує це питання частково, оскільки газ проходить через територію Росії. Можлива закупівля певної кількості газу в Узбекистані та Казахстані, причому це може бути газ як їх власного видобутку, так і той, яким оплачується транзит з Туркменистану. Для розширення імпорту азіатського газу важливе значення має підтвердження керівництва Росії, що проблем щодо транспортування її територією не буде.

Більшої уваги потребують також розподільчі газові мережі, довжина яких перевищує 232 тис. км. Тут першорядного значення набувають надійний і достовірний облік кількості споживаного газу, зменшення втрат при його транспортуванні та використанні, ширше застосування при ремонті діючих та прокладанні нових газопроводів поліетиленових труб.

Забезпечення України нафтою та нафтопродуктами практично цілком залежить від імпорту. Вітчизняні нафтопереробні підприємства є акціонерними товариствами відкритого і закритого типу, контрольні пакети яких належать іноземним компаніям або розподілені між ними та іншими акціонерами. Через нестачу обігових коштів для закупівлі сировини близько 90 % нафти переробляється на давальницьких заставах. Тому обсяги переробленої нафти цілком залежать від її постачальників, а завантаження заводів коливається від 3 до 63 % їхніх потужностей. Розрахунки за поставлену нафту і нафтопродукти здійснюються за договірними цінами між суб'єктами господарювання.

Залежність від імпортних поставок нафти та нафтопродуктів, а також значні коливання світових цін на них негативно позначаються на економіці України. Крім того, на ситуацію на вітчизняному ринку впливають постійні зміни в законодавстві у питаннях оподаткування операцій з нафтою і нафтопродуктами та ряд інших чинників.

До цих чинників належать:

- підвищення урядом Російської Федерації ставок вивізного мита на нафту;

- відсутність відшкодування податку на додану вартість підприємствам - постачальникам нафти на територію України з Російської Федерації;

- невирішеність проблеми виділення російською стороною щорічної експортної квоти на ввезення в Україну нафти в обсязі 15 млн. т на рік.

Усі ці питання мають бути розглянуті та розв'язані на урядовому рівні уже в цьому році.

Багато складнощів залишається як у транспортуванні нафти наявними системами (магістральний нафтопровід "Дружба" та підприємство "Придніпровські магістральні нафтопроводи"), так і у перспективах споруджуваних нафтопроводу Одеса - Броди та терміналу "Південний". Через недостатнє фінансування невиправдано затримується завершення проекту "Одеса - Броди". У цьому аспекті найактуальнішого значення набуває створення єдиної національної нафтотранспортної компанії і завершення у 2001 р. з'єднувальної магістралі та першої черги нафтотерміналу "Південний". Водночас Уряду вже зараз необхідно подбати про його завантаження, узгодити інтереси потенційних партнерів, створити більш привабливі умови для транзиту нафти порівняно з конкурентними його напрямами.

Ситуація, що склалася на ринку моторного палива, та можливі негативні зміни на ньому, а також гостра необхідність у поліпшенні екологічного стану населених пунктів потребують розширення масштабів використання на автотранспорті та в сільськогосподарських машинах альтернативних видів палива. Практично єдиним реальним шляхом тут є заміщення бензину та дизельного пального стиснутим природним газом. Україна має для цього необхідні передумови: сировинну базу та розгалужену систему трубопроводів, виробництво газонаповнювальних компресорних станцій. Стиснутий природний газ більш як удвічі дешевший за бензин та дизельне пальне, і таке співвідношення цін збережеться в майбутньому.

Ситуація, що склалася у паливно-енергетичному комплексі країни, завдання дальшого його розвитку ставлять підвищені вимоги до наукового та кадрового забезпечення галузі.

Виходячи з потреби розробки науково обгрунтованих завдань стратегії розвитку галузі на 30, 50 і більше років, необхідно забезпечити і вдосконалювати наукове супроводження конкретних програм та проектів, концентрацію зусиль науковців на розробці такої техніки та технології, які забезпечували б високу ефективність використання енергетичних та матеріальних ресурсів, були екологічно сприйнятними і зорієнтовані на переважне використання вітчизняних енергоносіїв, скорочення імпортозалежності країни.

За останні роки в ПЕК через відсутність коштів практично не плануються пошукові, науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи. Через це, крім усього іншого, не створено власної бази технічного переозброєння та дальшого розвитку галузі, суттєво знизився технічний рівень експлуатації устаткування.

Відродження, збереження та розвиток науково-технічного потенціалу енергетики можливі лише за умови невідкладної розробки та запровадження у 2001-2003 рр. механізму розширеного фінансування найбільш перспективних наукових розробок, передусім в енергозбереженні та енергетичному машинобудуванні як найбільш швидкоокупних і доступних для реалізації сферах.

Не менш важлива і складна проблема - підготовка кадрів. В енергетиці України зосереджено висококваліфіковану робочу силу і водночас вона є чи не найдешевшою в Європі за вартістю. Кадровий ресурс галузі підійшов до межі старіння, за якою загроза зупинки енергетичних потужностей через відсутність достатньо підготовленого обслуговуючого персоналу.

Потребує модернізації і система підготовки та перепідготовки кадрів, яка лишається незмінною вже кілька десятиріч. Необхідно розробити і запровадити, починаючи з 2002 р., нову систему відносин "навчальний заклад - замовник", яка передбачала б адресну підготовку достатньої кількості кваліфікованих фахівців, гнучке фінансування освітніх установ за змішаним принципом із залученням недержавних коштів.

Запровадження ринкової моделі регулювання у ПЕК, як і економіці загалом, неможливе без належного правового та нормативного забезпечення. На жаль, синхронізувати ці процеси в Україні не вдалося, що стало однією з причин загострення ситуації: кризи з платежами за енергоносії, зростання тінізації та криміналізації паливно-енергетичного комплексу, зокрема корумпованості та застосування різноманітних схем ухилення від сплати податків.

Сьогодні багато аспектів правового та нормативного забезпечення діяльності в енергетичному секторі не відповідають реаліям та потребам життя. Нормативно-правові акти не сприяють реалізації стратегії розвитку галузі, підвищенню ефективності її функціонування, подоланню монополізму та тінізації. Це висуває серйозні вимоги перед Верховною Радою та Кабінетом Міністрів.

Розроблені та затверджені Національна енергетична програма до 2010 р. та Комплексна державна програма з енергозбереження не стали базовими документами, що визначають урядову політику у цій сфері, а на сьогодні - застаріли як технічно, так і ідеологічно.

Для стабілізації та поліпшення стану справ в енергетичному комплексі мають вживатися заходи, що стосуються не тільки цього сектора, а й усієї національної економіки. До них належать:

- поліпшення інвестиційного клімату, забезпечення захисту капіталів та прозорість механізмів приватизації, створення системи страхування інвестиційних ризиків;

- гармонізація законодавчої бази, системи стандартів України та європейських держав;

- зниження податкового тиску, спрощення системи оподаткування;

- створення рівноправних конкурентних умов для всіх суб'єктів економічної діяльності та недискримінаційний захист вітчизняного виробника;

- вироблення і впровадження механізмів, які припинили б зростання і забезпечили ліквідацію взаємної заборгованості між підприємствами України.

Не менш важливим є забезпечення неухильного і безумовного виконання правових норм та вимог законодавства. На жаль, приклад у цьому не показують навіть урядові структури. Так, протягом 2000 р. неодноразово порушувався Закон "Про електроенергетику" у частині проведення розрахунків на оптовому ринку електричної енергії, довільно змінювався алгоритм розподілу коштів з розподільчого рахунку оптового постачальника електричної енергії. Енергетики самовільно примусово відключають споживачів від центрів живлення, порушують ст. 16 цього ж Закону.

Водночас даний Закон потребує змін та доповнень, які стосуються:

- джерел фінансування капітального будівництва та реконструкції об'єктів енергетики за умов існування різних форм власності;

- принципів замовлення споживачами додаткових потужностей та обсягів електроенергії на перспективу;

- умов будівництва споживачами власних генеруючих потужностей, паралельної роботи таких потужностей з енергосистемою та цінової політики стосовно цих незалежних постачальників енергії;

- меж відповідальності постачальників і споживачів електроенергії в будівництві розподільчих мереж та запровадження гнучкої тарифної політики;

- взаємної відповідальності постачальників і споживачів за перебої у відпуску електроенергії, відпуск її з неякісними параметрами, несплату за спожиту електроенергію і відключення з цих причин споживачів тощо.

Потребує змін та доповнень Закон "Про використання ядерної енергії і радіаційну безпеку" в частині удосконалення управління, підвищення ролі органів державного регулювання у цій сфері.

У Кодексі про надра необхідно передбачити багатоукладність форм надрокористування, пільги і привілеї для інвесторів, стимули розширення обсягів розвідки та розробки родовищ корисних копалин, насамперед енергомістких.

Загалом з огляду на масштабність та комплексність проблеми постає питання про розробку та прийняття Енергетичної стратегії України до 2030 р. і на подальшу перспективу. Це необхідно, зокрема, для законодавчого забезпечення пріоритетності розподілу коштів державного бюджету на підтримку енергетичної галузі, створення пільгового правового простору для заохочення інвестицій, у т.ч. й іноземних. Після прийняття такої стратегії Урядові слід буде у найстисліші терміни забезпечити внесення коректив до окремих розділів нині діючої Національної енергетичної програми до 2010 р., трансформувавши їх у конкретні бізнес-плани з визначенням обсягів робіт і головне - реальних джерел фінансування.

Законодавчого вирішення потребують і такі питання:

- фінансове забезпечення поточної діяльності та розвитку галузей ПЕК за рахунок удосконалення системи формування цін та тарифів на енергоносії, яка повинна забезпечувати повне відшкодування витрат галузей ПЕК на ці цілі;

- забезпечення своєчасної сплати за енергоносії всіма споживачами і компенсацію підприємствам ПЕК пільг та субсидій, наданих відповідним категоріям споживачів, через адресні дотації.

- поліпшення якості, надійності та складу енергетичної статистики, приведення її у відповідність до міжнародних стандартів та вимог, забезпечення постійного незалежного моніторингу ситуації в ПЕК;

- приведення вітчизняних нормативно-правових актів з питань екології у відповідність з міжнародним законодавством в галузі енергетики.

Для забезпечення економного використання енергоносіїв та підвищення ефективності енергетики потрібні:

- створення механізмів державної підтримки діяльності в галузі енергозбереження та підвищення енергоефективності, в т.ч. надання на гарантійних умовах кредитів підприємствам недержавної форми власності; безпосередні інвестиції держави у здійснення таких завдань на підприємствах бюджетної сфери та на тих, за якими зберігається державний контроль;

- запровадження системи економічних санкцій за використання документації, приладів, машин та механізмів, обладнання, які не відповідають зазначеним стандартам з енергоспоживання, за відсутність або недостатню точність систем та приладів обліку витрат енергоносіїв тощо;

- створення системи податкових пільг для стимулювання енергозбереження та підвищення енергоефективності (наприклад, шляхом зниження ставок податку на прибуток на величину вартості зекономлених енергоносіїв на певний термін).

З урахуванням гостроти становища з енергозабезпеченням країни уся зазначена робота вимагає повсюдного і всемірного прискорення.

1. Стан паливно-енергетичного комплексу країни залишається достатньо складним. Обсяги виробництва скоротились в усіх енергетичних галузях. У 2000 р. виробництво електроенергії становило 169 млрд. кВт-год. (61 % від обсягів 1991 р.), видобуток вугілля - 81,1 млн. т (58 %), нафти разом з конденсатом - 3,7 млн. т (75 %), природного газу - 17,9 млрд. куб. м (73 %).

2. Незважаючи на певні позитивні зрушення, досягнуті у 2000 р., зокрема щодо врегулювання законодавчої бази, відновлення грошового обігу в ПЕК, оптимізації балансу споживання основних видів паливних ресурсів, деякого скорочення енергоємності ВВП, ще немає підстав для висновку про стабілізацію ситуації у ПЕК. Вкрай зношеною є матеріальна база комплексу та відсутні механізми її відновлення: устаткування працює на межі технічних можливостей, значна його частка вже непрацездатна; 96 % обладнання ТЕС вже відпрацювало повний технологічний ресурс, 73 % - граничний ресурс. Сьогодні з 36 млн. кВт-год. встановленої потужності ТЕС тільки 17 млн. кВт-год. можуть нести навантаження. Схожа ситуація і в інших підгалузях. У разі невжиття дієвих заходів вже після 2005 р. дефіцит потужностей в енергосистемі України становитиме 7-10 млн. кВт-год., у 2010 р. працюватимуть в основному лише АЕС та ГЕС, а з 2020 р., Україна буде змушена імпортувати практично всю енергію. Дуже актуальним стає створення фондів розвитку ПЕК та запровадження спеціальних економічних механізмів його державної підтримки.

3. Низьким залишається рівень енергетичної безпеки країни. Це зумовлено монопольною залежністю України від імпорту російської нафти і газу, проблемами в розрахунках за них і погашенні боргів, що виникли у попередні роки. Власними енергоресурсами Україна забезпечує свої потреби на 47 %, паливними - на 37 %. Вона змушена купувати газ за надзвичайно високими і економічно невиправданими цінами. За останні 10 років втрати від цього склали 12 - 14 млрд. дол. США, що на порядок перевищує борг за газ перед Росією. Жодна країна світу не будує свою енергетичну стратегію на імпортованому паливі, ігноруючи власні енергоносії. Тому нагальним питанням є диверсифікація джерел постачання стратегічних енергоносіїв та зменшення обсягів їх споживання.

4. Україна успадкувала від СРСР вкрай невигідний для себе баланс енергоносіїв, який базується на споживанні дефіцитних ресурсів. Для зміни ситуації необхідно істотно зменшити як абсолютні показники, так і частку споживання природного газу з одночасним збільшенням обсягів та питомої ваги споживання вугілля, запасів якого вистачить на тривалий період. Така переорієнтація дозволить не тільки значно зменшити зовнішню залежність, а й розв'язати ряд важливих економічних та соціальних проблем, зокрема для таких регіонів, як Донбас і Придніпров'я.

5. Незбалансованим є рівень цін на енергоносії та продукцію промисловості. Останніми роками енергетики практично дотують за рахунок власних ресурсів усі базові галузі економіки, які змогли завдяки цьому підвищити свою конкурентоспроможність.

6. Непрямим потужним джерелом енергопостачання є енергозбереження. За 1996-2000 рр. у країні було зекономлено 23 млн. т у. п. Обсяг реальної економії у 2010 р. може скласти близько 86 млн. т у. п., що суттєво перевищить кількість всього палива, яке видобувається нині. Для ефективної та повної реалізації можливостей енергозбереження необхідно створити сприятливі умови для раціонального використання енергоносіїв: поліпшити інвестиційний клімат, відновити загальнодержавний фонд енергозбереження, запровадити фіскальні важелі стимулювання енергозбереження тощо. Тільки завдяки маловитратним короткотерміновим заходам уже у найближчі півтора - два роки щорічна економія паливно-енергетичних ресурсів може скласти 12-14 млн. т у. п.

7. Основними напрямами переходу електроенергетики країни на шлях сталого розвитку є завершення реформування відносин власності та стимулювання залучення інвестицій, оптимізація цінової політики, спрямована на повне відшкодування витрат енергокомпаній, докорінна перебудова структури генеруючих потужностей в бік забезпечення їх маневреності та стабільності частоти, підвищення енергетичної і економічної ефективності технологічного устаткування і енергетичних підприємств, додержання вимог захисту навколишнього середовища, створення власного ядерного паливного циклу та Національного сховища радіоактивних відходів.

8. Ситуація у вугільній промисловості характеризується значним погіршенням геологічних умов (63 % шахт працюють на глибині понад 600 м), потужність пластів у півтора - два рази менша за показники провідних вугільних басейнів СНД та Західної Європи. Рівень зольності та вміст сірки в українському вугіллі у 2-3 рази гірші за встановлені стандарти. Підвищувати ефективність виробничої діяльності підприємств вугільної промисловості необхідно шляхом нарощування потужностей ефективно працюючих шахт, структурної перебудови і переходу на ринково-корпоративні принципи управління, закриття малорентабельних підприємств, спрямування на розвиток галузі бюджетного фінансування, формування цін на вугільну продукцію залежно від її теплотворності, запровадження точкового механізму державної підтримки та ін.

З іншого боку, слід опрацювати та реалізувати державну програму реконструкції українських ТЕС, адаптацію їх обладнання до використання низькоякісного вітчизняного вугілля, запровадження в тепловій енергетиці новітніх технологій, які дозволили б надалі користуватися вітчизняною паливною базою. Україна має необхідні технічні та технологічні можливості успішного розв'язання цього завдання. Втілення його в життя не лише відкриє нові перспективи перед вугільною промисловістю, а й може стати важливим стимулом для розвитку машинобудування, вирішення соціальних проблем шахтарських регіонів.

9. У нафтогазовому комплексі необхідно забезпечити синхронізацію темпів промислового буріння і нарощування розвіданих запасів, застосування механізмів залучення інвестицій, передбачених угодами про розподіл продукції та концесійними договорами, визначитися з принципами дальшого управління газотранспортною системою, залучення коштів на її реконструкцію, розширення будівництва розподільчих газопроводів, завершення реалізації проекту "Одеса - Броди", встановлення сприятливого режиму для імпорту сирої нафти, зокрема з Росії, модернізації нафтопереробних заводів.

10. У 2001 р. необхідно завершити формування законодавчої бази ПЕК, зокрема прийняти закони про основні засади функціонування Енергоринку, внести зміни до Закону "Про електроенергетику", Кодексу про надра , розробити та затвердити Енергетичну стратегію України на 30-50 років, забезпечити гармонізацію законодавчої бази та систем стандартів із законодавством промислово розвинених країн. Належить врегулювати питання збереження та розвитку галузевої науки, запровадження додаткових небюджетних і спільних механізмів фінансування науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт, реформування системи підготовки та перепідготовки кадрів, узгодження кількості та кваліфікації персоналу, який готується у навчальних закладах, з потребами енергетичних компаній.

У 2000 р. окреслилися перші результати кардинальних перетворень в аграрному секторі, що засвідчують становлення ринкових відносин на селі і мають величезне політичне, економічне та соціальне значення.

Це, насамперед, відродження приватної власності на землю і майно, створення умов для розвитку приватного господарювання, запровадження ринкових механізмів у стосунках між селянами - власниками і суб'єктами господарювання на основі оренди землі та майна, забезпечення селянам права одержувати прибуток від своєї власності шляхом безпосереднього використання її в господарському обороті або здачі в оренду.

Вперше за роки незалежності України виробництво валової продукції сільського господарства збільшилося у минулому році порівняно з 1999 р. на 9,2 %. Значно зменшилась кількість збиткових підприємств, у 10 разів зменшилась сума збитків. Закладено фундамент зростання аграрного виробництва на 2001 р. Озимих зернових посіяно 8,9 млн. га, виорано на зяб 11 млн. га, що більше, ніж у 1999 р.

Особливо зросла рентабельність рослинницької продукції, зокрема зерна - більше ніж у 4 рази. Виробництво цукрових буряків, овочів, картоплі перетворилося із збиткового на прибуткове. Знизився рівень збитковості продукції тваринництва, зокрема, молока - втричі.

Зміцненню фінансового стану сільськогосподарських підприємств сприяли запровадження приватного господарювання, активна розбудова аграрного ринку, зниження податкового навантаження.

1 - Частка збиткових сільськогосподарських підприємств, %

2 - Сума збитків ськогосподарських підприємств, млн. грн.

Водночас потрібна велика і напружена робота з подолання наслідків тривалої відсутності реального власника на землю та майно, нееквівалентності міжгалузевих економічних відносин, пов'язаних з ними виснаження матеріально-технічної бази, погіршення фінансового стану галузі, занепаду соціальної сфери села, а також з дальшої розбудови аграрного ринку.

Соціально-економічні перетворення на селі розпочалися з реформування земельних відносин.

У 1991-1993 рр. було законодавчо запроваджено приватну власність на землю, розпочато передачу у приватну власність громадянам земельних ділянок для ведення фермерських, особистих підсобних та присадибних господарств.

Водночас масова приватизація землі в аграрному секторі стримувалася обмеженістю та недосконалістю законодавчої бази. У зв'язку з цим дані питання були врегульовані відповідними актами Президента України: "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" від 10 листопада 1994 р. та "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" від 3 грудня 1999 р.

На виконання цих документів проведено паювання земель колективних сільськогосподарських підприємств, видано сертифікати на право на земельну частку (пай), здійснено грошову оцінку земель. Усе це створило передумови для включення землі в економічний оборот, запровадження оренди земельних паїв та гарантування мінімальної орендної плати, а також для господарського самовизначення селян.

У результаті паювання 6,4 млн. селян одержали безоплатно у власність 26,5 млн. га сільськогосподарських угідь.

Понад 300 тис. селян вилучили свої земельні паї для самостійного господарювання, близько четверті вилучили їх із земельних масивів колишніх колективних підприємств і передали в оренду фермерам, підприємствам, іншим господарським структурам. А всього правом передачі земельних паїв в оренду у 2000 р. скористалося більш як 90 % селян-власників.

Це сприяло створенню на селі реального конкурентного середовища, формуванню різноукладної господарської системи.

У 2000 р. реформовано 11,4 тис. (99,5 %) колективних сільськогосподарських підприємств, на базі яких створено 14,7 тис. нових приватних агроформувань ринкового типу.

У переважній більшості цих нових приватних формувань збережено цілісні земельні та майнові комплекси.

Разом з тим їхня правова та організаційно-господарська структура, а також економічна база якісно відрізняються від того, що було раніше. Більшість таких формувань створено як приватні підприємства чи товариства, які здійснюють господарську діяльність на базі орендованої землі та майна за договорами з кожним власником і на основі колективної організації праці, за трудовими угодами з кожним працівником.

Організаційно-правові форми господарювання на селі, розміри новоутворених структур та зміст земельно-правових стосунків потребують дальшого удосконалення. Міністерству аграрної політики, Державному комітету по земельних ресурсах, місцевим державним адміністраціям слід продовжити у 2001 р. пошук найбільш прийнятних та ефективних рішень з цих питань.

У ході аграрної реформи набули дальшого розвитку особисті господарства населення, їх кількість зросла на 30 %, а землеволодіння - більш як удвічі. Виробництво сільськогосподарської продукції в особистих селянських господарствах збільшилося торік проти 1999 р. на 19,8 %, а його частка у структурі валової продукції сільського господарства - з 32,8 % у 1991 р. до 64,7 % у 2000 р.

Зараз в особистих господарствах населення зосереджено виробництво майже всієї картоплі та овочів, а також більшої частини продукції тваринництва.

Дальшому розвитку приватного сектора сприятиме виділення земельних паїв у натурі та приєднання їх до особистих господарств населення, а також зміцнення матеріально-технічної бази цих господарств. З огляду на це Державному комітету по земельних ресурсах, місцевим державним адміністраціям потрібно активізувати роботу над оформленням державними актами права приватної власності селян на земельні частки (паї), а Кабінету Міністрів України опрацювати і внести у 2001 р. до Верховної Ради України законопроект про правове врегулювання діяльності особистих селянських господарств.

Радикальне реформування аграрного сектора створило сприятливі умови для розвитку фермерства.

Після виходу Указу Президента України "Про оренду землі" площа фермерських господарств динамічно зростала і перевищила на початок 2000 р. 1 млн. га. Протягом 2000 р. вона майже подвоїлась і зараз перевищує 2 млн. га. Середній розмір одного господарства за землекористуванням досяг 56 га, причому переважно за рахунок оренди земельних часток (паїв).

До фермерського сектора дедалі більше наближаються особисті селянські господарства, які вилучили свої земельні паї і самостійно господарюють на них. Зараз таких господарств уже більше 300 тис. із середнім розміром землеволодіння понад 4 га, що дорівнює середньому розміру фермерських господарств у багатьох європейських країнах (Греція, Іспанія, Португалія).

Процес господарського самовизначення селян та їх переходу до фермерства триватиме, у нього великий потенціал. Для його прискорення потрібна активна і всебічна підтримка з боку органів державної влади, особливо у питаннях зміцнення матеріально-технічної бази особистих селянських господарств.

Згідно із Законом України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" майно ліквідованих колективних підприємств перейшло у власність селян - колишніх членів цих підприємств у вигляді майнових паїв пропорційно їхньому трудовому внеску. У разі виходу з підприємства або припинення його діяльності селянин має право на отримання паю натурою, грішми або цінними паперами.

Однак у багатьох випадках таке паювання майна не проведено, воно неофіційно перейшло в господарське користування приватних формувань, створених на базі колективних підприємств. Тільки у половині господарств, за оперативними даними, майнові паї селянам визначені розрахунково і з ними укладено договори оренди майна.

Через відсутність реального власника та господаря майна воно псується і знищується, чиняться обман селян та зловживання з боку нових приватних господарників. Уряд, Міністерство аграрної політики, органи виконавчої влади на місцях та сільські ради повинні якомога швидше забезпечити паювання майна, визначення розмірів майнових паїв, документальне посвідчення права власності на них і створення умов для вільного господарського самовизначення селян стосовно використання майнових паїв.

Протягом 2001 р., як того вимагає Указ Президента України "Про заходи щодо забезпечення захисту майнових прав селян у процесі реформування аграрного сектора економіки" від 29 січня 2001 р., має бути створене нормативно-правове та методичне забезпечення цих процесів, проведена необхідна організаційно-практична робота.

Для завершення реформування відносин власності та господарювання на селі Кабінету Міністрів України необхідно у нинішньому році врегулювати нормативно-правовими актами такі питання:

- запровадження системи реєстрації прав фізичних і юридичних осіб на земельні ділянки, включення землі в економічний оборот, створення механізмів руху земельних сертифікатів, захисту прав та довгострокових інтересів селян - власників землі, формування інфраструктури ринку землі, її оренди, організації земельних аукціонів, земельного банку;

- закріплення прав селян на майнові паї та створення умов для їх руху, зокрема індивідуальної та групової оренди, вилучення майнових об'єктів для самостійного господарювання, продажу юридичним та фізичним особам для господарського використання.

Для удосконалення земельних відносин і форм господарювання необхідно прискорити прийняття Земельного кодексу України та законів: "Про державну реєстрацію об'єктів нерухомого майна", "Про земельний банк", "Про особисте селянське господарство" і "Про охорону земель і родючості грунтів".

На виконання нині чинних нормативно-правових актів Урядові та органам виконавчої влади на місцях слід невідкладно вжити організаційно-практичних заходів щодо видачі власникам земельних сертифікатів державних актів на право приватної власності на землю, майнових сертифікатів, удосконалення орендних відносин у використанні землі та майна, захисту прав та економічних інтересів селян у здійсненні права власності на паї, підвищення відповідальності сторін за охорону земель та збереження їх родючості.

Утвердження на селі приватної власності та приватного господарювання, розширення орендних відносин є необхідними, але не єдиними передумовами економічного піднесення галузі. Новим власникам і господарям на селі потрібні сприяння та підтримка для прибуткового ведення господарства і виробництва конкурентоспроможної продукції. Це стосується насамперед ціноутворення, оподаткування, кредитування, інвестування, митно-тарифного регулювання та страхування.

За роки економічної кризи в сільському господарстві утворився п'ятикратний диспаритет цін. Суцільна збитковість галузі поглиблювалася відсутністю організованого і прозорого ринку, бартеризацією розрахунків, неплатежами, застосуванням давальницьких схем і взаємозаліків.

Цінова політика повинна грунтуватися на вільному ціноутворенні у поєднанні з державним регулюванням, посиленням антимонопольного контролю за цінами на матеріально-технічні ресурси і послуги, а також ефективною системою державної підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників і поліпшення ринкового середовища для збуту сільськогосподарської продукції, стимулювання споживчого попиту.

Великі потенційні можливості ринкових механізмів оптимізації цін на сільськогосподарську продукцію підтверджують результати, досягнуті у другому півріччі 2000 р. Завдяки реалізації виданих у червні указів Президента України "Про заходи щодо забезпечення формування та функціонування аграрного ринку" та "Про невідкладні заходи щодо стимулювання виробництва та розвитку ринку зерна" кількість об'єктів інфраструктури ринку збільшилась у 3,5 раза і продаж сільськогосподарської продукції через мережу прозорого ринку (біржі, аукціони, торгові доми тощо) зріс проти відповідного минулорічного періоду майже у 5 разів, бартерні розрахунки скоротилися до 18,6 % проти 27,1 % у 1999 р. Удвічі виросла ціна на зерно і в 1,5-2 рази - на тваринницьку продукцію. Це значною мірою допомогло послабити диспаритет цін.

Загалом торік ціни на сільськогосподарську продукцію зросли майже на 56 %, а темпи їх підвищення у півтора раза перевищили темпи зростання оптових цін на промислову продукцію, що споживається сільським господарством. Коефіцієнт паритетності досяг за цей період 1,14 на користь сільськогосподарського виробництва. Тобто вперше за роки незалежності намітилася тенденція до подолання диспаритету цін.

Проте втрати від диспаритету цін за останнє десятиріччя дуже значні, вони продовжують негативно впливати на стан та розвиток аграрної галузі.

Потенціал інфраструктури та механізмів прозорого аграрного ринку використовується ще недостатньо. У третині сіл поки що немає пунктів заготівлі сільськогосподарської продукції, майже у половині сільських районів - агроторгових домів. Ще мало оптових продовольчих ринків та фірмових оптово-роздрібних магазинів з продажу мінеральних добрив, засобів захисту рослин пально-мастильних матеріалів, запасних частин для сільгосптехніки тощо.

Частка реалізації зернових через біржову торгівлю становила лише 16 %. Уряд не забезпечив запровадження заставних операцій, передбачене Указом Президента України з метою регулювання ринку зерна.

Особливої гостроти набули негативні тенденції, пов'язані з диспаритетом цін у тваринництві та птахівництві і спричинені прорахунками у державній політиці розвитку цих галузей.

Протягом багатьох років ціни на продукцію тваринництва і птахівництва не покривають витрат товаровиробників. Ринкової інфраструктури, яка забезпечувала б прозорість та еквівалентність товарно-грошових відносин, тут практично немає.

Зусилля Уряду, центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також самих сільськогосподарських товаровиробників у питаннях цінової політики мають зосереджуватися в першу чергу на реалізації таких завдань:

- підвищення платоспроможного попиту населення шляхом погашення заборгованості з виплати заробітної плати та підвищення рівня доходів населення;

- формування розгалуженої та наближеної до сільськогосподарських виробників інфраструктури прозорого аграрного ринку, постійне скорочення обсягів збуту продукції за бартерними схемами, збільшення продажу продукції через біржі, аукціони, торгові доми, фірмову торгівлю тощо;

- регулювання цін на ринках основних видів сільськогосподарської продукції та продовольства через застосування заставних операцій, товарних інтервенцій та інших важелів впливу на ринкову кон'юнктуру, недопущення адміністративного обмеження цін на сільськогосподарську продукцію;

- посилення вимог до якості вітчизняної продукції та забезпечення відповідності державних стандартів європейським та міжнародним, активніше просування українського продовольства на зовнішні ринки.

Для ефективної протидіє диспаритету цін та його наслідкам потрібно створювати рівні умови розвитку сільського господарства та інших галузей економіки, повніше враховувати специфіку сільськогосподарського виробництва, зокрема його сезонність та особливості обороту капіталу.

Міністерству аграрної політики слід ширше практикувати розробку державних програм з виробництва конкретних видів продукції, які повинні сприяти ринковій маркетинговій орієнтації виробників, їхній спеціалізації, кооперуванню та інтеграції, підвищенню ефективності виробництва, реалізації кінцевого продукту, здійсненню систематичного моніторингу цін і витрат.

У цьому один з вирішальних чинників успішного функціонування аграрного сектора за ринкових умов.

Відсутність протягом тривалого часу сприятливої податкової системи та паритету цін на продукцію промисловості і сільського господарства призводила до зростання недоїмки сільськогосподарських підприємств у платежах до бюджету та Пенсійного фонду.

Держава неодноразово йшла на реструктуризацію і списання цих боргів. На початок 2001 р. реформовані сільськогосподарські підприємства від них практично звільнені.

З кінця 90-х років в аграрному секторі формуються засади стимулюючої податкової системи. Указами Президента України запроваджено механізм нарахування податку на додану вартість із спрямуванням цих коштів на зміцнення матеріально-технічної бази сільськогосподарських товаровиробників, введено фіксований сільськогосподарський податок. Усе це значною мірою знизило податковий тиск на сільгоспвиробників, спростило оподаткування, повніше розкрило стимулюючий потенціал податкової системи.

Це дало позитивні наслідки. Намітилося зміцнення податкової дисципліни, рівень сплати податків у 2000 р. перевищив 103,9 %.

Але це лише перші кроки. В аграрному секторі, де основним засобом виробництва є земля, стимулюючу функцію можна реалізувати значно ширше і повніше. Тому Уряд повинен продовжувати вдосконалення податкових відносин в цьому секторі економіки за такими напрямами:

- перетворення фіксованого сільськогосподарського податку в основний і стабільний податок на тривалу перспективу;

- збереження і розширення інноваційно-інвестиційної спрямованості пільгового режиму податкової системи, особливо податку на додану вартість;

- спрощення, уніфікація та інтегрування податкового і бухгалтерського обліку та звітності, скорочення витрат на їх ведення та забезпечення прозорості податкових відносин.