Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 р.

У демократичних державах створено механізми забезпечення верховенства права, контролю за додержанням виконавчою владою вимог закону. Важливими складовими цього механізму є суди, які виконують контрольні функції щодо актів і дій відповідних органів та посадових осіб. Судовий контроль у цій сфері здійснюється при розгляді судами конкретних справ, передусім пов'язаних з оскарженням громадянами рішень органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб.

Такі механізми передбачені чинним законодавством, але вони потребують удосконалення. Для цього необхідно створити органи адміністративної юстиції, віднести до їх підсудності спори, що виникають у сфері державного управління, за зверненнями фізичних чи юридичних осіб.

Найгострішою на даний момент є потреба у прийнятті закону про судовий устрій, проект якого знаходиться на розгляді Верховної Ради вже кілька років. На формування нової судової системи залишилося менше півроку, а прийняття згаданого закону - лише перший крок у цьому напрямі. Це становить під загрозу нормальне функціонування судової влади.

Відповідно до вимог Конституції реформована за законом про судоустрій судова система має складатися з Верховного Суду України, вищих спеціалізованих, апеляційних та місцевих судів. Вони мають здійснювати правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного та кримінального судочинства. Їх юрисдикція поширюється на всі правовідносини, що виникають на території держави.

Оскільки головним обов'язком держави є утвердження та забезпечення прав і свобод людини, місцеві суди мають бути територіально наближені до людей з тим, щоб кожен мав змогу звертатися до них за місцем свого проживання. Цим вимогам в основному відповідає наявна мережа районних (міських) судів відповідно до чинного адміністративно-територіального поділу, а також військових судів, які можуть бути збережені ще певний час.

Збереження місцевих судів як судів першої інстанції відповідатиме конституційним принципам територіальності та спеціалізації. Що ж до побудови судової системи по вертикалі, то вона повинна співвідноситися з процедурою розгляду справ - у першій інстанції, в апеляційному і касаційному порядку.

Конституція України не передбачає оскарження рішення суду в порядку нагляду. Навряд чи логічно, коли право ініціювання перегляду справи належить не сторонам процесу, а певному колу посадових осіб. За таких умов створюється реальне підгрунтя для зловживань. Збереження зазначеного інституту викликає обгрунтовані нарікання з боку світової спільноти.

У ході судової реформи слід вирішити і проблему утворення спеціалізованих судів. Сьогодні до таких судів можна віднести діючі арбітражні суди, які мають бути перетворені у господарські суди.

Принципово важливим є утворення адміністративних судів. Найголовнішою їхньою функцією буде захист прав громадян, які порушено діями або бездіяльністю посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Вищими судовими органами системи спеціалізованих судів повинні стати вищий господарський, вищий адміністративний та інші вищі суди згідно з відповідними юрисдикціями.

Треба наповнити новим змістом і діяльність Верховного Суду України, суттєво уточнити його правовий статус, місце в системі інших судових органів, виходячи з конституційного положення про Верховний Суд України як найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції.

Однією з найсуттєвіших складових судової реформи має стати і втілення в життя закріпленого Конституцією права на безпосередню участь у здійсненні правосуддя, крім професійних суддів, також народних засідателів і присяжних.

При створенні такої надзвичайно складної і важливої інституції необхідно враховувати національні традиції та досвід, досягнення вітчизняної науки в галузі процесуального права, організаційні та фінансові можливості держави.

Закріплені в Конституції основоположні засади щодо статусу суддів є запорукою забезпечення їх незалежності, зміцнення авторитету. Ці конституційні положення застосовуються як норми прямої дії.

Важливе значення мають також загальновідомі основні принципи Європейської хартії про статус суддів 1998 р., які стосуються підготовки, добору, призначення, підвищення по службі, захисту соціальних інтересів суддівських кадрів.

Забезпечення зазначених гарантій і принципів має бути одним із головних завдань держави.

До актуальних аспектів судової реформи належить чітке визначення організаційних засад, на яких забезпечуватиметься діяльність судів. Необхідно зосередити їхні зусилля на виконанні функцій, притаманних саме судовій владі, тобто виключно на здійсненні правосуддя.

Це вимагає утворення державної судової адміністрації як державного органу зі спеціальним статусом, до повноважень якого слід віднести не тільки забезпечення матеріально-технічних, фінансових, кадрових та інформаційних умов діяльності місцевих, апеляційних і спеціалізованих судів, діяльності кваліфікаційних комісій суддів та органів суддівського самоврядування, а й вирішення питань підвищення кваліфікації суддів та працівників апарату судів, проблем судової етики і культури судового процесу тощо.

Відповідно до Конституції вирішення питань внутрішньої діяльності судів покладено на органи суддівського самоврядування. Ця норма має бути конкретизована при законодавчому визначенні основних засад суддівського самоврядування. Втілюючи її в життя, слід виходити з того, що суддівське самоврядування - це колективне вирішення професійними суддями питань внутрішньої діяльності судів і воно повинно мати відповідні можливості і важелі для розв'язання професійних проблем суддів.

Діяльність судів, ефективність здійснення правосуддя значною мірою залежать від професійного рівня суддів, в основі якого - грунтовна фахова підготовка, уміння застосовувати набуті знання на практиці, висока свідомість та відповідальність.

Нині в Україні працює понад 6 тис. суддів, середній вік яких становить 43 роки. Загалом більшість їх відповідає за своїми якостями сучасним вимогам. Проте ці вимоги постійно зростають: збільшується законодавчий масив, підвищується навантаження, залишається високою плинність кадрів. Останнім часом щорічно звільняються з різних причин близько 2-3 % суддів, 3 % - пенсійного віку. Крім того, судова реформа передбачає збільшення чисельності суддівського корпусу, що потребує формування якісного резерву.

Для підготовки висококваліфікованих кадрів, формування суддівського корпусу з числа осіб, які мають вищу юридичну освіту, рішеннями Президента України в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого створено спеціальний факультет, що почав діяти з 1 вересня 1999 р. Передбачено утворення Української академії суддів при Міністерстві юстиції України, яка має відкритися з 2001 р. Крім підготовки кадрів, тут будуть проводитись наукові дослідження з актуальних питань удосконалення організації та діяльності судів, вивчення світового досвіду, встановлення зв'язків із судами інших держав.

Триває розробка Державної програми розвитку юридичної освіти.

На даному етапі судової реформи життєво необхідним є прийняття кодифікованих нормативно-правових актів, які б дали змогу судовій владі ефективно працювати за нових умов.

Йдеться, передусім, про реформування процесуального законодавства, що має забезпечити кардинальне оновлення всього процесуального права. Це має бути реалізовано Верховною Радою у відповідних кодексах.

Доцільно розвинути положення чинного законодавства щодо суб'єктів кримінального процесу, докорінно переглянути роль і місце прокурора в судочинстві.

Потрібно розширити гарантії захисту громадянина у сфері кримінального судочинства, зокрема потерпілого, цивільного позивача та відповідача, переглянути інститут відшкодування заподіяної злочином шкоди, приділити особливу увагу гарантіям реалізації конституційного права на захист від пред'явленого обвинувачення та надання правової допомоги.

Згідно з положеннями Конституції в Україні передбачається запровадження суду присяжних, які повинні користуватися рівними з професійним суддею правами і разом з ним приймати рішення у справі. Потребують також наповнення конкретним змістом конституційні принципи змагальності сторін, застосовування апеляційного та касаційного перегляду рішень судів першої інстанції.

До найактуальніших завдань належить прийняття адміністративного процесуального кодексу України, який регулюватиме порядок судового розгляду звернень фізичних і юридичних осіб щодо оскарження дій чи бездіяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а також визначатиме повноваження адміністративного суду в справах, що виникають із публічно-правових спорів у сфері конституційних та адміністративно-правових відносин.

Не прийнятий до цього часу Адміністративний кодекс України повинен визначити засади правової регламентації процедур підготовки, прийняття та оскарження індивідуальних адміністративних актів органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб з питань реалізації прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб. Норми Кодексу мають бути спрямовані на забезпечення ефективного захисту прав громадян, обмеження проявів бюрократизму і свавілля з боку державних службовців.

Необхідно переглянути і деякі інші положення, насамперед щодо видів адміністративних стягнень, посилення гарантій додержання законності при розгляді справ про адміністративні проступки.

У контексті побудови та функціонування громадянського суспільства першорядного значення набуває прийняття нового Цивільного кодексу України. Його норми повинні створити стабільну основу для правового регулювання майнових та особистих немайнових відносин у всіх сферах суспільного життя.

Необхідно прискорити прийняття нового Кримінального кодексу, який відповідав би сучасним реаліям суспільного життя. Нині чинний кодекс містить безліч неузгодженостей з іншими нормативними актами, непослідовностей у санкціях, передбачених загальними і спеціальними нормами, низку нічим не обгрунтованих оціночних понять, тлумачення яких віддається на розсуд слідчого або судді.

Кабінету Міністрів, іншим суб'єктам законодавчої ініціативи необхідно прискорити роботу з підготовки проектів зазначених кодексів, а Верховній Раді - їх прийняття.

Практика опрацювання та прийняття законодавчих актів вимагає необхідності істотного удосконалення законодавчого процесу, створення єдиного центру з координації законопроектних робіт, систематизації та кодифікації законодавства. Доцільно було б запровадити порядок, за яким прийняття нових законодавчих актів обов'язково здійснювалося на основі всебічного аналізу їх проектів на предмет узгодженості з іншими законами, відповідності поставленим цілям.

Виходячи з реальних можливостей держави, необхідно визначити пріоритети реформи судової системи та етапи її проведення. Але і за цих умов в Україні необхідно забезпечити гарантований судовий захист, максимальне використання потенціалу діючої судової системи до введення в дію нової.

Перший етап - це безумовне запровадження до 28 червня 2001 р. конституційних положень щодо вирішення судами питань арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, проведення огляду та обшуку житла або іншого володіння особи, забезпечення повної фіксації судового процесу технічними засобами.

У першочерговому порядку має бути вирішене питання щодо утворення апеляційних та вищих спеціалізованих судів, а також державної судової адміністрації як окремого органу, повноважного і відповідального за належне забезпечення діяльності судової системи, що стане основою для дальшого здійснення судової реформи.

Найактуальнішим питанням, зважаючи на його статус як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції, є реформування Верховного Суду України.

Важливо забезпечити створення необхідних умов для апеляційного та касаційного оскарження рішень суду. Заходами у цьому напрямі мають стати внесення відповідних змін до чинного процесуального законодавства, які Кабінет Міністрів повинен опрацювати і подати на розгляд Верховної Ради у першому півріччі 2001 р., та доопрацювання і прийняття нових процесуальних кодексів.

На другому етапі судової реформи протягом кількох років потрібно завершити організаційне становлення адміністративної спеціалізованої юрисдикції з утворенням окремих місцевих та апеляційних адміністративних судів; на третьому - організаційне завершення утворення окремих спеціалізованих місцевих та апеляційних судів кримінальної і цивільної юрисдикцій.

Масштабність завдань судової реформи потребує концентрації фінансових, матеріально-технічних та кадрових ресурсів держави, систематичного та планомірного підходу і чіткого визначення у Державній програмі забезпечення діяльності судової системи. Вона повинна передбачати послідовність кроків у реалізації положень нового закону про судоустрій, передусім забезпечення утворення і діяльності нових судів та оптимального реформування діючих, запровадження нових правових інститутів. Після прийняття нових кодексів та законів необхідно привести у відповідність з їхніми вимогами всю нормативно-правову базу.

До участі у підготовці Державної програми забезпечення діяльності судової системи слід залучити всі державні органи, від яких залежить ефективне функціонування цієї системи.

Указом Президента України від 30 серпня 2000 р. утворено Раду з питань реформування судової системи України. Її робота спрямована на вироблення єдиних підходів у цій справі, узгодження позицій та координацію зусиль органів державної влади.

1. Прийняття нового закону "Про судовий устрій" залишається пріоритетним завданням Верховної Ради України. Слід виходити з того, що нова судова система повинна бути створена у визначений Конституцією термін - до 28 червня 2001 р.

2. Виходячи з реальних можливостей держави, Верховній Раді, Кабінету Міністрів та Верховному Суду України необхідно чітко визначити етапи здійснення реформи судової системи і забезпечити виконання намічених заходів.

3. Кабінету Міністрів при розробці проектів Державного бюджету України на 2002 та наступні роки необхідно передбачати видатки на утримання судової гілки влади з урахуванням результатів її реформування.

4. Протягом 2001 р. повинні бути прийняті закони, які забезпечили б проведення судової реформи, законодавчо врегулювали нові процесуальні форми діяльності судів. Зміни до процесуального законодавства мають набрати чинності не пізніше набрання чинності законом про судовий устрій, що дасть можливість забезпечити нормальне функціонування реформованої судової системи.

Європейський вибір України, який був визначений у початковий період формування основ її зовнішньої політики, став природним наслідком здобуття країною державної незалежності. Він відображає життєво важливі інтереси України, викристалізувався з усієї попередньої історії українського народу, його ментальності та глибоких демократичних традицій, грунтується на законному прагненні громадян України бачити свою державу невід'ємною частиною єдиної Європи.

З усіх можливих альтернатив лише євроінтеграційний курс здатний забезпечити нашій державі гідне місце в сім'ї європейських народів. Для України інтеграція в Євросоюз - це рух країни до стандартів реальної, діючої демократії та цивілізованого, соціально орієнтованого ринкового господарства. Саме тому це є стратегічною метою державної політики України.

Безумовно, пріоритетність цілей інтеграції України в ЄС не означає недооцінки важливості інших стратегічних напрямків зовнішньополітичної діяльності нашої держави.

Зокрема, зберігатиме своє значення як один з наріжних каменів української зовнішньої політики розвиток взаємовигідної співпраці з Росією. Так само велика увага приділятиметься і надалі співробітництву з іншими державами СНД та ГУУАМ.

Україна усвідомлює також важливість того, щоб її інтеграція в Євросоюз стала складовою процесу формування загальноєвропейського економічного, соціального, політичного і правового простору.

Слід також тримати у полі зору чинники, які виходять за межі регіональної інтеграції і ефективний розвиток яких можливий лише в глобальних масштабах. Це особливо стосується розвитку новітніх технологій, пов'язаних з прискореною інформатизацією, революцією в галузі телекомунікацій та біотехнологій. У цьому контексті важливо правильно розставити акценти, забезпечити взаємодію з усіма провідними технологічними центрами світового господарства.

Шляхи і конкретні механізми досягнення євроінтеграційних цілей України, тактичні підходи можуть і повинні бути гнучкими, чутливими до змін, що відбуваються як всередині держави, так і в ЄС та у всьому світі. Досі головна увага приділялася переважно розбудові механізмів політичних відносин з Євросоюзом, і цю роботу, безумовно, не можна припиняти. Водночас сьогодні зусилля мають зосередитися на суттєвому поглибленні та розширенні практичного співробітництва між Україною та ЄС за всіма магістральними напрямами - економічному та торговельному; зовнішньополітичному та у сфері безпеки; у галузі юстиції та внутрішніх справ. Згідно з Програмою інтеграції України до Європейського Союзу така співпраця повинна сприяти здійсненню у країні системних реформ, а також забезпеченню сприятливих для України умов у контексті розширення ЄС.

Настав також час для істотної активізації зусиль у підвищенні рівня підготовленості держави, суспільства та національної економіки до входження в структури ЄС. Це визначає напрями перетворень в Україні та пріоритети при формуванні та здійсненні економічної і соціальної політики.

Сьогодні Євросоюз перебуває на якісно новому етапі своєї еволюції, який визначається процесом внутрішньої інституційної реформи, зовнішнім розширенням, якісним поглибленням інтеграційного процесу в рамках економічного і валютного союзу.

Реформа Євросоюзу є одним з головних чинників його дальшого ефективного розвитку за умов прискорення глобалізації економіки та загострення глобальної конкуренції, поширення у світі елементів нового технологічного укладу на базі інформаційних технологій, що зумовлюють кардинальні зміни в системах організації і управління.

Головна мета нинішньої інституційної реформи ЄС полягає у підвищенні ефективності та гнучкості в діяльності його спільних органів, що має сприяти поглибленню європейського інтеграційного процесу та "м'якому" включенню в нього нових членів. Важливими елементами цієї реформи є нещодавно схвалені Ніццький договір, який вніс зміни в установчі документи Євросоюзу, Хартія фундаментальних прав Європейського Союзу, покликана юридично закріпити спільні цінності народів Союзу, а також формування в рамках Спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС європейської політики у галузі безпеки та оборони.

Безумовно, питання внутрішньої інституційної реформи Євросоюзу матимуть істотний вплив на розвиток його відносин із зовнішнім світом, процеси розширення на схід, на нинішній стан та дальший розвиток відносин між Україною та ЄС. Так, розширення сфери застосування процедури голосування в Союзі на основі кваліфікованої більшості безпосередньо впливатиме на формування єдиної зовнішньої політики ЄС, у т.ч. торговельної. З іншого боку, вирішення у ході інституційної реформи проблеми розмежування компетенції Співтовариства та держав - його членів за окремими типами міжнародних угод може мати свої позитивні наслідки для України в аспекті прискорення набуття чинності міжнародних договорів, що укладаються Євросоюзом.

Новий безпрецедентний етап розширення ЄС є закономірним наслідком попередньої його еволюції. Вперше до складу цього об'єднання увійдуть держави, які тривалий час належали до іншої політичної та соціально-економічної системи.

Україна вітає розширення Європейського Союзу, розглядаючи його як важливий чинник, що має стратегічне значення для майбутнього Європи і, водночас, об'єктивно веде до появи більш широких можливостей співробітництва між Україною та розширеним ЄС.

Наприклад, можна спрогнозувати, що зі вступом до ЄС ряду країн Центральної та Східної Європи рівень тарифного захисту щодо українського експорту у більшості з них буде знижений. Адже нинішній середньозважений рівень митного тарифу ЄС складає всього 3,2 % і є меншим від цього показника у більшості країн-претендентів.

Водночас позитивні з точки зору інтересів України наслідки розширення не виключають і факторів негативного впливу на такі сфери співробітництва, як торговельно-економічна, військово-технічна, транспортна, міграційна, гуманітарна. Це пов'язано з поширенням на нові країни - члени ЄС єдиних стандартів, регулятивних норм, правил і процедур та відповідною зміною чинного регулятивного режиму в їхніх відносинах з Україною.

Слід відзначити, що найбільш дієві засоби мінімізації цих негативних факторів лежать у площині прискорення соціально-економічних перетворень в Україні, поглиблення її співробітництва з Євросоюзом та державами - кандидатами на членство в ньому.

Інтеграція України в ЄС має свої переваги і для України, і для Європейського Союзу.

Для нашої держави важливого значення набувають як процес її послідовного наближення до ЄС, досягнення відповідності копенгагенським критеріям членства у ньому, що значною мірою збігається з головними завданнями здійснення системних перетворень в державі та суспільстві, так і стратегічний результат цього процесу - повноправне членство в ЄС.

Як невід'ємна (в географічному, історичному та культурному аспектах) частина Європи Україна орієнтується на діючу в провідних європейських країнах модель соціально-економічного розвитку. Євроінтеграційний курс розглядається саме у контексті реалізації цієї моделі в умовах України.

Вступ у майбутньому до ЄС сприятиме більш активному долученню нашої держави до європейських демократичних цінностей, поширенню на неї зони загальноєвропейської стабільності та безпеки, уникненню нових ліній поділу на континенті. Членство в ЄС дозволить більш ефективно використовувати переваги міжнародної спеціалізації та кооперації, що стане важливою передумовою прискорення економічного розвитку та модернізації країни.

Політичні переваги інтеграції України в ЄС пов'язані зі створенням надійних механізмів політичної стабільності, демократії та безпеки. Зближення з ЄС є гарантією, а виконання його вимог - інструментом розбудови демократичних інституцій в Україні. Крім того, членство в ЄС відкриє шлях до колективних структур спільної безпеки Євросоюзу, забезпечить ефективнішу координацію дій з європейськими державами у сфері контролю за експортом і нерозповсюдження зброї масового знищення, дозволить активізувати співробітництво у боротьбі з організованою злочинністю, контрабандою, нелегальною міграцією, наркобізнесом тощо.

В економічній сфері переваги інтеграції в структури Євросоюзу випливають з функціонування в ЄС сталої та економічно ефективної моделі організації суспільства і наявності колективних механізмів підтримання макроекономічної стабільності. Інтеграція в ЄС сприятиме зростанню продуктивності економіки та темпів технологічної модернізації під впливом конкуренції на єдиному європейському ринку та забезпеченню вільного доступу до новітніх технологій, капіталу, інформації; підвищенню кваліфікації робочої сили за умов її вільного руху в межах єдиного ринку; створенню більш сприятливого інвестиційного середовища; істотному зростанню обсягів торгівлі на ринку ЄС; створенню передумов для прискореного зростання взаємообміну в галузях з підвищеним рівнем науко- і техноємності; підвищенню якості регулятивних інститутів у бюджетній, банківській, фінансовій сферах та корпоративному управлінні. Інтеграція також надасть можливість використовувати фонди регіонального розвитку ЄС для прискорення виходу на рівень економічного розвитку, властивий більш розвиненим країнам Євросоюзу.

Європейський Союз (з урахуванням майбутнього розширення) стане потужним ринком для 500 млн. споживачів. Враховуючи їхню високу платоспроможність, швидкі темпи економічного розвитку країн ЄС, культуру виробництва, споживання, розрахунків, цей ринок має для України значні перспективи.

Соціальні переваги членства в ЄС пов'язані з наявними тут високим рівнем соціальних стандартів і розвитку гуманітарної сфери, ефективним захистом прав працівників, розвиненою системою охорони довкілля.

Наслідком інтеграції України в ЄС стануть суттєві зміни в забезпеченні права на вільне працевлаштування, адекватної оплати та безпеки праці, гарантій соціального забезпечення, належних умов життя громадян, охорони здоров'я, освіти, культури, соціального захисту і соціального страхування відповідно до європейських стандартів.

Сама мета інтеграції в ЄС, як доводить досвід практично всіх нинішніх країн-претендентів "першої хвилі" (Естонії, Польщі, Словенії, Угорщини, Чехії та Кіпру), є потужним стимулом необхідних для цього соціально-економічних перетворень.

Позитиви європейської інтеграції України для Європейського Союзу мають оцінюватися із точки зору внеску, який наша держава може зробити в його розвиток.

Це стосується насамперед геополітичної ролі України як одного з ключових факторів регіональної і загальноєвропейської стабільності та безпеки. Україна уклала угоди про дружбу з усіма своїми сусідами, забезпечила міжетнічний мир і стала загальновизнаним чинником стабільності у Центральній Європі. Її приєднання до ЄС (одночасно з поглибленням співпраці з Російською Федерацією в економічній, соціальній, політичній і правовій сферах) суттєво усунуло б небезпеку відродження протистояння між Сходом та Заходом, утворення нових геополітичних ліній розподілу на європейському континенті.

Україна має потенційно широкі ринкові можливості, значення яких важко переоцінити як на нинішньому етапі торговельно-економічних відносин з Євросоюзом, так і в рамках майбутнього єдиного ринку після її вступу до ЄС. Кадровий, науковий, промисловий (особливо в галузях високих технологій), сільськогосподарський потенціал нашої держави, її зростаюча роль у міжнародній миротворчій діяльності - це той безперечний позитив у євроінтеграційному контексті, який має бути врахований Євросоюзом.

Велике значення для ЄС матиме також транзитний потенціал України, насамперед з точки зору торговельно-економічних зв'язків між ЄС та Росією і країнами Центральної Азії. З входженням України до ЄС значущість цього чинника значно підвищиться.

Проте слід зазначити, що для належного використання цих переваг потрібні напружені зусилля, ретельні і виважені кроки. Забігання наперед може мати серйозні негативні наслідки - зокрема, через недостатню готовність країни до жорсткої конкуренції на єдиному європейському ринку та до належного виконання взятих на себе міжнародних зобов'язань.

Цілі та завдання євроінтеграційного курсу підпорядковані досягненню стратегічної мети України на європейському напрямі - набуття повноправного членства в Європейському Союзі.

Згідно з визначеними Європейською Радою у 1993 р. критеріями членства в ЄС (відомі як копенгагенські критерії) країна-кандидат має досягти стабільності інститутів, що гарантують демократичний розвиток, верховенство права, права людини та повагу і захист національних меншин; забезпечити існування функціонуючої ринкової економіки, а також здатність витримувати конкурентний тиск ринкових сил у рамках Союзу; бути готовою взяти на себе зобов'язання, які випливають з членства в Союзі, у т.ч. щодо дотримання цілей політичного, економічного та монетарного союзу.

Досягнення відповідності держави та українського суспільства копенгагенським критеріям членства в ЄС і є головним довготерміновим завданням євроінтеграційного курсу. Водночас ці критерії застосовуються лише до визнаних Європейським Союзом країн-кандидатів, що обираються з числа асоційованих з ЄС держав. У зв'язку з цим отримання статусу асоційованого члена ЄС - головне завдання євроінтеграційного курсу України у середньотерміновій перспективі.

Принципово важливою умовою і відповідно ціллю, що стоїть перед державою, яка бажає набути асоційованого членства в ЄС, є створення зони вільної торгівлі. Така перспектива визначена в Угоді про партнерство і співробітництво (УПС) - міжнародно-правовій основі сучасних двосторонніх відносин між Україною та ЄС. Вже зроблено перші кроки у вивченні практичних можливостей реалізації цього завдання. Україна поставила питання про започаткування відповідного переговорного процесу з ЄС. Сьогодні досягнуто також домовленості про розробку в рамках УПС конкретних заходів, що їх має здійснити Україна для створення умов, які (поряд з приєднанням до Світової організації торгівлі) дозволили б розпочати консультації про створення зони вільної торгівлі з ЄС.

Водночас УПС має власні цілі, які визначають характер нинішнього етапу інтеграції та особливості партнерства між Україною та ЄС, а саме:

- забезпечення відповідних рамок для політичного діалогу між сторонами, які дозволятимуть розвивати тісні політичні відносини;

- заохочення торгівлі та інвестицій і гармонійних економічних відносин між сторонами і, таким чином, прискорення їхнього сталого розвитку;

- забезпечення основи для взаємовигідного економічного, соціального, фінансового, науково-технічного та культурного співробітництва;

- підтримка зусиль України у зміцненні демократії, розвитку її економіки та завершення переходу до ринкової економіки.

УПС встановлює правові рамки співробітництва України і ЄС, а також визначає напрями інституційних і структурних реформ в Україні задля створення ефективної ринкової економіки, що передбачають здійснення конкретних заходів, основними з яких є:

- забезпечення умов для лібералізації взаємної торгівлі, включаючи можливість утворення в перспективі зони вільної торгівлі між Україною і ЄС, що вимагає (як перші кроки) лібералізації зовнішньої торгівлі України на засадах норм СОТ та відмови від протекціоністських заходів, які порушують міжнародні договори та дискримінують товари іноземного виробництва;

- наближення законодавства України до законодавства ЄС, створення ефективної системи забезпечення виконання законодавчих актів;

- усунення обмежень конкуренції, до яких вдаються підприємства або які виникають внаслідок державного втручання;

- створення системи заохочення і захисту інвестицій, руху капіталу та обміну інформацією про можливості щодо інвестицій;

- створення в Україні ефективної системи захисту прав інтелектуальної власності.

Повна та послідовна реалізація положень УПС протягом найближчих років сприятиме модернізації національної економіки, підвищенню ефективності використання ресурсів, формуванню сучасних секторів спеціалізації виробництва і торгівлі, розширенню ринків збуту українських товарів та послуг. Це дозволить підійти до наступних етапів на шляху європейської інтеграції України - створення зони вільної торгівлі між нею та ЄС, укладення угоди про асоціацію з ЄС.

Початковий етап - створення інституційних засад співробітництва. Позиція України щодо ЄС на законодавчому рівні вперше була сформульована в Основних напрямах зовнішньої політики України у липні 1993 року. У цьому документі визначається, що "перспективною метою української зовнішньої політики є членство України в Європейських Співтовариствах, а також інших західноєвропейських або загальноєвропейських структурах за умови, що це не шкодитиме її національним інтересам. З метою підтримання стабільних відносин з Європейськими Співтовариствами Україна укладе з ними Угоду про партнерство і співробітництво, здійснення якої стане першим етапом просування до асоційованого, а згодом - до повного її членства у цій організації".

Важливим механізмом реалізації європейського курсу України став (з 1993 р.) Міжвідомчий комітет у справах Європейських Співтовариств як державний орган погодження і координації політики України стосовно Європейських Співтовариств, підзвітний Кабінету Міністрів України.

14 червня 1994 р. у Люксембурзі Україною та ЄС було підписано Угоду про партнерство і співробітництво . Вона набула чинності 1 березня 1998 р. після ратифікації Україною (листопад 1994 р.) та всіма країнами - членами ЄС. Інституціональні рамки виконання УПС базуються на трьох спільних органах: Раді з питань співробітництва, Комітеті з питань співробітництва (складаються з представників Ради ЄС і членів Європейської Комісії та представників Уряду України) та Комітеті з питань парламентського співробітництва (форум парламентаріїв України і ЄС).

Важливим кроком на шляху практичного розгортання інститутів співробітництва став Указ Президента України від 24 лютого 1998 р. , яким було створено Українську частину Ради з питань співробітництва між Україною та ЄС під головуванням Прем'єр-міністра України, а також Українську частину Комітету з питань співробітництва як допоміжного органу Ради. На виконання цього Указу в органах виконавчої влади створені підрозділи з питань співробітництва з ЄС.

Етап інтенсифікації відносин і формулювання стратегії інтеграції. З метою забезпечення ефективної реалізації УПС Рада з питань співробітництва між Україною і ЄС у червні 1998 р. затвердила Спільну робочу програму в рамках Угоди і визначила в ній 16 конкретних напрямів співробітництва, яким слід надати першочергову увагу.

Протягом 1998-2000 рр. Україна послідовно реалізувала зазначену програму згідно з визначеними пріоритетами. Найбільш результативним цей процес був у таких сферах, як торгівля, митна справа, транспорт, зв'язок, юстиція та внутрішні справи.

Якісно нові завдання у реалізації євроінтеграційного курсу України були поставлені в Указі Президента України від 11 червня 1998 р. , яким затверджено Стратегію інтеграції України в ЄС, визначено основні пріоритети діяльності органів виконавчої влади на період до 2007 р. з метою створення передумов, необхідних для набуття Україною повноправного членства в ЄС.

У листопаді 1998 р. в Брюсселі було утворено шість підкомітетів, що охоплюють питання з ключових напрямків УПС: торгівлі та інвестицій; фінансів, економіки, статистики; енергетики, співробітництва в цивільному ядерному секторі та охорони навколишнього середовища; митниці, транскордонного співробітництва, міграції, боротьби з відмиванням грошей та наркобізнесом; транспорту, телекомунікацій, науки та технологій, освіти та навчання; вугілля та сталі, гірничої промисловості та сировинних матеріалів.

У грудні 1998 р. розпочав роботу Комітет з питань парламентського співробітництва між Україною та ЄС.

Важливе значення для становлення відносин між нашою державою та Євросоюзом мало схвалення Європейською Радою у грудні 1999 р. Спільної стратегії ЄС щодо України. Залишаючись виключно внутрішнім документом Євросоюзу, Стратегія стала тим інструментом, завдяки якому поглиблено і розширено політичний діалог та співробітництво між Україною та ЄС у сферах, що мало охоплені рамками УПС, зокрема зовнішньої політики та безпеки, юстиції та внутрішніх справ, проблематики розширення ЄС.

Принципово важливим є визнання Євросоюзом у його Спільній стратегії європейських прагнень та європейського вибору України, а також формулювання узгодженої позиції ЄС у питанні конкретних механізмів дальшого розвитку відносин з Україною.

У цьому контексті для України стали актуальними і невідкладними розробка та реалізація комплексу конкретних практичних заходів щодо реалізації загальних принципів співробітництва з ЄС, дальше розгортання інститутів сприяння розвитку відносин з ЄС на всіх рівнях - національному, регіональному і місцевому, на рівнях державних і недержавних організацій, а також систематичне і цілеспрямоване формування в українському суспільстві стійкої проєвропейської більшості. Саме на виконання цих завдань націлена Програма інтеграції України до Європейського Союзу, схвалена у вересні 2000 р.

3 січня 2000 р. Спільна стратегія ЄС реалізується на основі піврічних робочих планів. Перший досвід реалізації можна загалом оцінити позитивно. Водночас тут ще є значні резерви, що, зокрема, вимагає створення механізмів:

- узгодження заходів, які могли б бути включені до піврічних робочих планів;

- фінансового забезпечення виконання робочих планів з боку Європейської Комісії та держав-членів;

- об'єктивного контролю оцінки виконання робочих планів.

Важливим кроком на шляху зміцнення і розвитку стратегічного партнерства між Україною та ЄС став четвертий саміт Україна - ЄС (Париж, вересень 2000 р.). У його ході було констатовано зростаюче змістовне наповнення відносин між Україною та ЄС як у політичному діалозі, так і практичному співробітництві у сфері торговельно-економічних відносин, зовнішньої політики та безпеки, юстиції та внутрішніх справ. Цей прогрес створює необхідні передумови для зближення з Євросоюзом і виведення всього комплексу відносин Україна - ЄС на якісно новий рівень.

3.1. Забезпечення розвитку демократичних інституцій,

верховенства права і ринкового господарства - основа реалізації європейського вибору України

Реалізація європейського вибору України можлива лише на основі послідовного утвердження демократичних засад розвитку суспільства, прав і свобод людини у всіх їх виявах, побудови правової держави, становлення громадянського суспільства.

За роки незалежності в Україні закладено фундамент демократичної системи - державний устрій, побудований на принципах розподілу влади, багатопартійність; відбувається становлення парламентаризму, незалежної судової системи і місцевого самоврядування. Проте попереду ще тривалий шлях до втілення європейського зразка діючої демократії.

Зусилля, спрямовані на вдосконалення демократичних інститутів, не обмежуються питаннями організації вільних виборів, кількістю прийнятих законів тощо. Пріоритетним для України завданням у напрямку розвитку демократичних інституцій є формування життєздатних механізмів громадянського суспільства, в якому народ (через комплексну систему своїх організацій) активно залучатиметься до процесу прийняття політичних рішень, до контролю за діяльністю усіх гілок влади на різних рівнях.

Інститути громадянського суспільства мають відігравати свою роль і в процесі реформування національної економіки на ринкових засадах. Неурядові організації спонукатимуть до більшої прозорості в діяльності місцевих органів влади. Це один з дієвих засобів розгортання більш відкритого діалогу стосовно питань публічної політики. Розвиток громадянського суспільства сприятиме підвищенню законності в діяльності державних органів, посадових осіб як на місцевому, так і на національному рівнях.

Формування громадянського суспільства вимагає відповідного правового середовища, що базується на повазі до Конституції України, проголошеним у ній правам, свободам та обов'язкам особи, гарантіям їх забезпечення. Зміцнення громадянського суспільства, розвиток діалогу і співробітництва з виконавчою владою, Верховною Радою сприятиме наближенню України до європейських цінностей "відкритого суспільства".

У зв'язку з цим Верховній Раді і Уряду України необхідно продовжити роботу, пов'язану із визначенням юридичних рамок діяльності об'єднань громадян в Україні, забезпеченням всебічної підтримки розвитку громадянського суспільства.

Розвиток судової системи і відповідної галузі законодавства є ключовим у забезпеченні демократичних процесів у суспільстві. Йдеться також про нормативну базу щодо здійснення прокурорського нагляду, управління судами, програми підготовки суддів і підвищення їх кваліфікації, розвиток відповідної матеріально-технічної інфраструктури (приміщення судів, пенітенціарна система, спеціалізовані інформаційні системи і бази даних).

На жаль, багато важливих актів, які б мали регулювати питання судоустрою та судочинства, так і залишилися на рівні проектів. Досі не прийнято нові кодекси у галузі кримінального, кримінально-процесуального, виправно-трудового та адміністративного права. Більше уваги потребує розробка програми кодифікації галузей законодавства.

Залишається актуальною реалізація одного з фундаментальних положень Конституції щодо визнання і гарантування місцевого самоврядування, створення належної його фінансової, матеріальної та правової основи (у т.ч. формування реальної податкової бази), удосконалення фінансово-бюджетних відносин між центром та регіонами, вироблення механізмів їх державної підтримки.

Послідовна розбудова ефективної ринкової економіки з поступовим досягненням відповідності копенгагенським критеріям потребує нарощування зусиль на таких ділянках, як:

- забезпечення макроекономічної стабільності на основі реалізації стратегії сталого зростання;

- проведення глибоких структурних реформ з акцентом на становлення ефективного приватного власника, якісні зміни у сферах корпоративного управління, модернізацію виробництва для забезпечення його міжнародної конкурентоспроможності;

- проведення адміністративної реформи з метою створення системи державного регулювання, адекватної принципам ринкового господарства, істотного зменшення бюрократичного втручання в економіку;

- формування ринкових інститутів з акцентом на створення сучасної системи банків та небанківських фінансових установ, динамічний розвиток ринку цінних паперів, розповсюдження новітніх інформаційних технологій організації їх діяльності;

- правове забезпечення ринкових перетворень насамперед через послідовне здійснення кодифікації законодавства, із забезпеченням його стабільності, прозорості і гарантій виконання законів;

- дальша лібералізація торговельного режиму з мінімізацією довільних бюрократичних обмежень торгівлі через нетарифні заходи і впровадження цивілізованих норм регулювання торгівлі, узгоджених у рамках СОТ;

- створення сприятливого для підприємницької діяльності середовища та поліпшення інвестиційного клімату: мінімізація адміністративних бар'єрів при започаткуванні нового бізнесу, зменшення податкового тиску на підприємців і забезпечення для них прозорих "правил гри", запровадження надійних механізмів забезпечення виконання контрактних зобов'язань, застосування ефективних процедур банкрутства, декриміналізація економічної діяльності;

- створення конкурентного середовища на внутрішньому ринку, радикальне поліпшення системи заходів проти зловживання монопольним становищем.

Досягненню цих цілей сприятиме повномасштабна імплементація УПС та реалізація пріоритетів, передбачених Програмою інтеграції України в ЄС.

Повномасштабна інтеграція України в європейський економічний та соціальний простір можлива лише за умови виведення національної економіки на траєкторію стійкого зростання через кардинальні структурні зміни та поглиблення курсу ринкових реформ, а також проведення активної і послідовної соціальної політики.

Реалізація цих завдань ускладнюється значним розривом у рівнях економічного та соціального розвитку України та держав - членів ЄС і навіть кандидатів на членство в ЄС з "першої хвилі розширення", а також істотними структурними невідповідностями і деформаціями української економіки. У цьому контексті привертає увагу таке:

- за даними статистичної бази Світового банку, рівень валового внутрішнього продукту на душу населення в Україні складає (при обрахуванні ВВП за паритетом купівельної спроможності валют) лише 15,4 % від середнього рівня ЄС, а порівняно з країнами-претендентами "першої хвилі" - 34,8 %;

- за індексом людського розвитку, який складається в рамках Програми розвитку ООН, Україна посідає 78 місце у світі з показником 0,744, тоді як країна з найнижчим його рівнем в ЄС - Португалія (з показником 0,864) - 28-е, а 12 з 15 країн входять до першої двадцятки, маючи показники індексу в діапазоні 0,903-0,928;

- за надто великої залежності української економіки від експорту (його частка у ВВП за даними Держкомстату в 1999 р. складала 52 %) показник експорту на душу населення складає лише 4,9 % від середнього рівня в ЄС і 18,1 % порівняно з країнами-претендентами "першої хвилі";

- за майже 9-відсоткової частки прямих іноземних інвестицій (ПІІ) у валовому утворенні постійного капіталу в Україні (що виглядає цілком пристойним показником на фоні відповідного індикатора по ЄС - 15,3 %) рівень ПІІ на душу населення в Україні не перевищує 2,3 % від середнього показника в ЄС та 8 % - країн-претендентів "першої хвилі".

Україна має на сьогодні досить неоднозначні, суперечливі результати практично в усіх основних складових входження в єдиний економічний простір Євросоюзу - вільному русі товарів, послуг, капіталів і робочої сили.

Ринок товарів. Якщо у 1995 р., за інформацією Мінекономіки, експорт українських товарів у 15 країн - нинішніх членів ЄС складав всього 10,7 % від сукупного товарного експорту України, то у 2000 р. - вже 16,2 %; відповідні показники щодо імпорту становили 14,9 % і 20,6 %. Це наслідок посилення орієнтації на ЄС у зовнішньоекономічній політиці. Водночас взаємна торгівля країн - членів ЄС в 1999 р. становила 62,8 % від їх сукупної торгівлі. Отже, для України торгівля з ЄС ще не стала головним напрямом торгових потоків, що є одним із свідчень поки що невисокої результативності входження в економічний простір ЄС.

З 1998 р. намітилася тенденція певної стагнації експорту українських товарів в ЄС, що вплинуло на позитивну динаміку попередніх років. При цьому спостерігається надмірна концентрація експорту на двох країнах - членах ЄС - Німеччині та Італії. У 1999 р. на них припало 48 % товарного експорту України в ЄС, а у 2000 р. - 59 %. Присутність України на інших ринках (за винятком Австрії) є малопомітною. Щодо імпорту з ЄС, то він скоротився у 1997-1999 рр. на 29 % і лише в 2000 р. виявив ознаки певного зростання. Отже, загалом динаміка зовнішньої торгівлі України з країнами ЄС поки що лишається нестійкою і явно недостатньою для забезпечення прискореного входження в економічний простір Євросоюзу.

Незадовільна динаміка зовнішньої торгівлі України з ЄС - прямий наслідок нераціональної і малоперспективної структури українського експорту в країни Євросоюзу. У ньому домінують такі товарні групи, як неблагородні метали (особливо продукція чорної металургії, на яку в останні роки припадає 15,3-20,5 % сукупного експорту України в ЄС), текстиль та текстильні вироби, мінеральні та інші продукти, які загалом в 1998-2000 рр. забезпечували 58-64 % надходжень від поставок українських товарів на ринок ЄС. При цьому частка машин, устаткування, транспортних засобів і приладів складає всього 6,3-8,2 % з тенденцією до дальшого зниження. Очевидно, що така структура експортної торгівлі не вписується в пріоритети структурного розвитку Європейського Союзу і є несприятливою для прискореного входження України в його економічний простір.