Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 р.

Законодавчо бідність в Україні не визначена, не існує і офіційних її критеріїв. До останнього часу проводилися тільки поодинокі наукові дослідження, і лише в 1999 р. вперше було виконане комплексне дослідження на репрезентативній і методологічно коректній інформаційній базі, яке відтепер проводиться систематично.

Аналіз застосування різних критеріїв дав підставу для висновку, що найбільш прийнятним для сучасних українських умов є використання відносного критерію - 75 % медіанного рівня сукупних витрат у розрахунку на умовно дорослого. Такий вибір відповідає міжнародній практиці і враховує загальний низький рівень життя населення України, поширеність незареєстрованих видів діяльності і незареєстрованих доходів.

За визначеними оцінками, до категорії бідних в Україні належить 27,8 % населення (13,7 млн.), до злиденних - 14,2 %. Порівняння масштабів бідності у великих, малих містах та селах доводить, що переважна більшість бідних домогосподарств (сімей) концентрується у великих містах (36,1 %), приблизно такою ж є частка мешканців великих міст і серед злиденних.

Протягом 2000 р. всупереч очікуванням, пов'язаним із економічними зрушеннями, тенденції рівня життя та поширення бідності майже не змінилися - навпаки, і рівень, і глибина бідності навіть зросли. Рівень бідності збільшився з 27,4 % у першому півріччі 1999 р. до 28,5 % в першому півріччі 2000 р., а глибина бідності - відповідно з 25,0 до 25,4 %. Це стало результатом підвищення порогу бідності та посилення поляризації населення: бідні ставали біднішими, а багаті - багатшими.

За розрахунками фахівців Світового банку, рівень абсолютної бідності в Україні приблизно відповідає литовському і у півтора рази перевищує показники Польщі та Угорщини. Водночас він є майже вдвічі нижчим за відповідний показник у Росії та Грузії. Аналогічні результати дає застосування міжнародного відносного критерію (50 % медіанних витрат в розрахунку на умовно дорослого), %:

За міжнародними стандартами Україна належить до держав з високим ступенем нерівності населення за доходами та споживанням, причому ця нерівність істотно посилилася протягом останніх років. За ступенем нерівності в розподілі коштів між населенням (за коефіцієнтами Джині) та співвідношенням рівнів добробуту населення 10 % найбільш заможних і 10 % найменш забезпечених громадян (за децильним коефіцієнтом диференціації) Україна поступається тільки Росії, Молдові та Грузії.

Високий рівень майнового розшарування у поєднанні з психологічною неготовністю переважної більшості населення України сприймати у своєму складі багатих людей загрожує серйозними соціальними проблемами. Про це свідчать такі дані: третину дорослого населення країни найбільше турбує стрімке розшарування суспільства за рівнем доходів, значна частина вважає реальною перспективу виникнення конфліктів між багатими та бідними, а 43 % населення вважають, що багатії мають бути покарані.

Високий рівень розшарування поєднується в Україні з відсутністю суттєвого прошарку середнього класу, який є гарантом соціальної стабільності і прогресу, утвердження інститутів громадянського суспільства. Представники ряду професійних груп (лікарі, освітяни, науковці, інженери), які ще на початку трансформаційного періоду мали середні (за вітчизняними стандартами) прибутки і відігравали стабілізуючу роль в суспільстві, сьогодні в більшості опинились серед "нових бідних". Перехід значної частини людей з високим освітнім рівнем і високими соціальними орієнтирами до групи, яка отримує мінімальні доходи, має вкрай негативні наслідки стратегічного характеру. Звужуються перспективні можливості формування особистості, розвитку інтелектуального і фізичного потенціалу суспільства. Що стосується нового середнього класу, який би був сформований у процесі реформ, зокрема в результаті приватизації, то його прошарок ще надто невеликий і не справляє належного впливу на розвиток суспільства.

За даними 26 обстежень, проведених Інститутом соціальних досліджень та Центром "Соціальний моніторинг" упродовж 1994-2000 рр., приблизно три чверті населення оцінює свій рівень життя нижче середнього в Україні. Йдеться про феномен суб'єктивної бідності, який формується під впливом динаміки добробуту кожного опитуваного та існуючого (фактично чи в його власній уяві) майнового розшарування. Велику роль тут також відіграє розрив між реальним рівнем життя в Україні та сформованими життєвими стандартами, в т.ч. середнього класу, в економічно розвинених країнах Заходу.

Суб'єктивна бідність має надзвичайно важливе значення при аналізі та прогнозуванні суспільної поведінки, оскільки такий прояв бідності безпосередньо пов'язаний з маргіналізацією суспільства, утриманськими настроями значних його верств. Саме суб'єктивна бідність, формуючи неконструктивну поведінку, знижує трудову активність, ініціативу та бажання шукати додаткові заробітки, розпочинати самозайнятість або підприємницьку діяльність. А це відповідно провокує готовність населення до сприйняття деструктивних ідей, до протиправних дій. Втрачаючи віру у свої власні сили, людина сподівається на чиюсь допомогу, очікує вказівок і починає підкорятися будь-якій політичній силі, що належним чином натискає на больові точки. Вплив на суб'єктивну бідність потребує не лише економічних заходів, а й різнопланових зусиль щодо активізації поведінки працездатного населення на ринку праці та його адаптації до нових соціально-економічних умов.

При оцінці рівня бідності потрібно враховувати значне поширення незареєстрованої зайнятості і незареєстровані (альтернативні) джерела доходів та альтернативні способи підтримки більш-менш прийнятного рівня життя населення України. Одним з них є обробіток земельної ділянки, доходи від якої в сільських родинах часто є основною статтею бюджету. Так, у середньому за 1999 р. вартість спожитої продукції, отриманої з особистого підсобного господарства, становила 44,4 % сукупних ресурсів середньої сільської родини. Великого поширення цей вид діяльності набув і серед міського населення.

Наявність земельної ділянки є за сучасних умов одним з основних засобів уникнення (або принаймні істотного зниження) ризику бідності. Однак це не дозволяє забезпечити навіть середній рівень добробуту. За існуючими оцінками, ризик бідності для власників присадибних ділянок площею до 0,6 га становить 23,8 %, а для тих, хто взагалі не має земельної ділянки, - 30,2 %.

Незареєстровані доходи населення є фактором і передумовою підвищення рівня життя та платоспроможного попиту практично всіх верств населення. Але якщо серед 10 % найбідніших громадян України вони вимірюються лише 2 грн. на місяць в розрахунку на одну особу, то серед 10 % найбільш заможних - 155 грн. Відповідно всі оцінки щодо масштабів, рівня та глибини бідності повинні спиратися на дані не офіційно зареєстрованих доходів, а фактичних витрат або споживання населення.

Скорочення виробництва і зменшення попиту на робочу силу безпосередньо позначилося на зниженні зайнятості, передусім у таких галузях, як промисловість, будівництво, сільське господарство, які традиційно визначали структуру ринку праці України. Всього впродовж 2000 р. до державної служби зайнятості за допомогою у пошуку роботи звернулося 1,5 млн. громадян, що на 102,9 тис. більше, ніж у 1999 р. Більшу частину з них складали жінки (53,3 %), кожен третій (36,8 %) був у віці до 28 років. Надзвичайно негативною ознакою є постійне збільшення в складі безробітних осіб, які не мають роботи тривалий час: якщо на 1 січня 1996 р. частка безробітних більше року становила 14,8 %, то на 1 січня 2001 р. - вже 33,3 %. Найвищі темпи зростання безробіття (14,9 %) у 2000 році спостерігаються у сільській місцевості. Це обумовлено реформуванням аграрного сектора, що супроводжується вивільненням працівників.

Постійно зменшується попит на робочу силу в промисловості. Зниження промислового потенціалу країни за останні 10 років виявилося настільки істотним, що чисельність працівників цієї (в минулому найважливішої) галузі економіки нині поступається кількості самозайнятих (включаючи зайнятих в особистому підсобному господарстві).

Крім того, саме у промисловості протягом останніх років спостерігається найнижчий з усіх галузей економіки рівень використання фонду робочого часу - 67,9 % у 1999 р. та 71,8 % у 2000 р. Це означає, що фактичне співвідношення зайнятості в промисловості та інших галузях економіки є ще нижчим. Протягом 1995-1999 рр. у промисловості невпинно збільшувалася частка працівників, які перебували в адміністративних відпустках (у 1995 р. вона становила 31,3 %, 2000 р. - 33,5 %), тобто частка людей, які фактично не мають роботи та доходу і вимушені орієнтуватися на незареєстрований сектор економіки. Згідно з даними статистичної звітності середніх та великих підприємств, через відпустки з ініціативи адміністрації та скорочення робочого дня (тижня) кожен працівник протягом 2000 р. не відпрацював у середньому 120 годин, тобто приблизно 3 тижня. Як показують обстеження, втрати робочого часу з ініціативи адміністрації в більшості випадків не компенсуються.

Зростання виробництва у 2000 р. суттєво не вплинуло на зменшення рівня безробіття. Станом на 1 січня 2001 р. рівень зареєстрованого безробіття в цілому по країні становив 4,2 % населення працездатного віку проти 4,3 % на 1 січня 2000 р. Найбільш високий рівень безробіття зареєстровано у Житомирській області - 8,1 %, Рівненській - 7,2, Тернопільській - 7,0 та Сумській - 6,5 %.

Особливо небезпечним є зростання впродовж останніх років так званого родинного безробіття, характерного для малих міст. У сім'ях, де немає безробітних, рівень бідності складає 23,1 %. Наявність у домогосподарстві хоча б одного безробітного збільшує імовірність бідності наполовину, двох - у 2,3 раза, а трьох і більше (на жаль, в Україні, особливо в так званих депресивних регіонах, є й такі родини) - у 2,6 раза.

Тривожним є й те, що майже половина безробітних жінок має неповнолітніх дітей, а 6 % - це багатодітні матері.

Така ситуація є свідченням та наслідком загальних негараздів на ринку праці і потребує від Уряду суттєвого коригування державної політики оплати праці та зайнятості населення, підтримки підприємницької діяльності, самозайнятості, малого і середнього бізнесу. Якщо соціальну підтримку пенсіонерам та сім'ям з дітьми доцільно здійснювати шляхом адресних виплат, негрошової допомоги чи наданням пільгових послуг, то працездатне населення потребує принципово інших форм державної підтримки - заходів щодо підвищення їх конкурентоспроможності, допомоги в працевлаштуванні, у відкритті власної справи тощо.

Матеріальні нестатки примушують населення обмежувати себе в харчуванні, придбанні необхідних непродовольчих товарів, а також - призводять до несвоєчасної або в неповному обсязі оплаті житлово-комунальних послуг.

Протягом 1991-2000 рр. питома вага вартості харчування в структурі витрат збільшилася з 32,8 до 64 %, але якість раціону значно погіршилася. У 1999 р. енергетична цінність добового раціону становила лише 2505 ккал (в 1990 р. - 3597), вміст протеїну - 73,4 г (в 1990 р. - 105,3), жирів - 71,1 г (в 1990 р. - 124), кальцію - 848 мг (в 1990 р. - 1362). При цьому енергетична цінність раціону харчування 10 млн. осіб (тобто майже п'ятої частини населення країни) є нижчою за 2100 ккал, що, за визначенням Всесвітньої організації охорони здоров'я, є порогом бідності.

Протягом першої половини 2000 р. у порівнянні з першим півріччям 1999 р. споживання основних продуктів харчування (цукру, хліба, олії та інших рослинних жирів, плодів та ягід, овочів, м'яса) дещо збільшилося. Але водночас збільшився і розрив у якості харчування багатих та бідних.

Істотна частина населення не має можливості задовольнити свої потреби в найбільш корисних продуктах харчування. Низький рівень споживання продуктів тваринного походження обумовлює і недосконалість структури харчування. Загальне погіршення структури споживання найбільш гостро позначається на бідних верствах населення, які змушені обмежувати себе практично у всьому, за винятком хліба та картоплі. Середня вартість харчування 10 % найбідніших громадян України не досягає 50 грн. на місяць. Ці люди споживають у 6 разів менше м'яса та риби, плодів та ягід, у 5 разів - молока, у 4 рази - яєць, у 3 рази - овочів, у 9 разів - плодів та ягід, ніж 10 % найбільш заможних громадян.

Ознакою бідності є і споживання значною частиною населення забруднених продуктів харчування. У людей не вистачає коштів на продовольчі товари, вироблені з екологічно чистої сировини, або вирощені без хімічних компонентів. Споживання неякісних харчових продуктів неминуче призводить (і цей процес розвиватиметься надалі) до зростання частоти народження дітей з уродженими вадами. Вони часто хворіють і відстають у своєму розвитку.

Однією з найвиразніших ознак зубожіння є скорочення загальної чисельності населення. Найбільша його чисельність за всю історію була в Україні на початок 1993 р. - 52,2 млн. осіб, але з цього часу вона неухильно зменшується. 2000 р. зустріли 49,7 млн. осіб, тобто майже стільки, скільки було, за розрахунками, у 1978 р., а 2001 р. - лише 49,3 млн.

Цей процес не можна пояснювати виключно соціально-економічними негараздами. Сучасна депопуляція бере початок з 60-х років, коли сумарний коефіцієнт народжуваності знизився до рівня, який не забезпечує навіть простого відтворення поколінь. Результатом є високий рівень старіння населення України (а відповідно і смертності), низька питома вага жінок активного репродуктивного віку (а відповідно і народжуваності).

За 1999-2000 рр. процес скорочення народжуваності стрімко прискорився, і це вже результат випереджаючого зниження рівня життя сімей з дітьми, розриву між реальними умовами життя та сформованими стандартами, невпевненості у майбутньому. Протягом останніх років молоді сім'ї все частіше відмовляються від народження не тільки другої або третьої, а навіть і першої дитини. В результаті у 2000 р. народжуваність була вдвічі нижчою за ту, що необхідна для простого відтворення населення.

Зниження рівня життя позначилося і на погіршенні стану здоров'я та зростанні смертності населення, хоча цей зв'язок і не є таким очевидним. Скоріше, можна відзначати його опосередковані прояви - через погіршення раціону харчування, медичного обслуговування, недоступність для широких верств населення значної частини ліків, відмову від занять спортом, хронічні психологічні та емоційні перевантаження, працю в несприятливих умовах тощо.

Важливою ознакою впливу бідності на стан здоров'я населення України є збільшення чисельності хворих на туберкульоз (за ознаками і вперше встановленого діагнозу, і перебування на обліку в медичних закладах). Протягом 90-х років невпинно збільшувалася чисельність померлих від цієї хвороби. Якщо на початку 1996 р. на обліку в медичних установах перебувало 1,5 тис. ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД, то на початку 2000 р. їх чисельність сягнула 26,9 тис. осіб, збільшившись за 1996-1999 рр. у 17,6 раза.

Протягом 1997-2000 рр. показники смертності дещо скоротились. Спостерігається зниження смертності немовлят та зростання середньої очікуваної тривалості життя, передусім чоловіків.

Безпосередньою реакцією населення на низький рівень життя і негаразди є міграційний відплив. Щорічно, протягом 1994-2000 рр., внаслідок міграції загальна чисельність населення України скорочувалася приблизно на 90 тис. осіб, причому найбільш активних, ініціативних, освічених. І хоча протягом 1999-2000 рр. від'ємне сальдо міграції знизилось більш як удвічі, офіційні дані відображають тільки верхівку айсберга. Значна частина мігрантів (особливо тих, хто їде на заробітки) залишає територію країни нелегально. Україна перетворилася на постачальника дешевої і досить кваліфікованої робочої сили для багатьох країн близького та далекого зарубіжжя. За даними Національного інституту українсько-російських відносин, тільки в Росії працює більше 300 тис. наших співвітчизників.

Одним з найбільш небезпечних проявів еміграції є так званий "відплив мозків". Несприятливі умови праці науковців, неможливість реалізувати себе на батьківщині призводять до постійного виїзду певної їх частини за кордон. Після трирічного зниження темпів еміграції висококваліфікованих фахівців спостерігається новий її сплеск. У 2000 р. до країн з більш привабливими для наукової діяльності умовами виїхали 151 доктор і кандидат наук (на 11 % більше, ніж в 1999 р.). Усього ж протягом 1995-2000 рр. Україну залишили 270 докторів і 640 кандидатів наук, чверть з яких - перспективні фахівці молодше 40 років і третина - у віці 41-50 років.

Найбільш тривожний симптом - висока частка бідних серед працюючого населення. На відміну від переважної більшості інших країн наявність роботи в Україні не є гарантією хоча б мінімального достатку. Близько 78 % всіх бідних становлять сім'ї, де хтось з дорослих працює.

Це має свої пояснення: протягом 1991-2000 рр. у країні відбувається процес постійного знецінення робочої сили, що є типовою ознакою бідності в суспільстві. Знижується питома вага оплати праці у валовому внутрішньому продукті з 53,1 % в 1990 р. до 44,5 % в 1999 р. Скорочення реальної заробітної плати випереджає падіння ВВП та продуктивності праці. Нині заробітна плата скоротилася до рівня, який не забезпечує працівникові обсягів споживання матеріальних благ, достатніх для розширеного відтворення його фізичної та інтелектуальної здатності до праці. Майже чверть працівників у галузях економіки отримують заробітну плату нижче межі бідності, а близько (67,7 % - грудень 2000 р., 68,7 % - вересень 2000 р.) 70 % - менше прожиткового мінімуму, що оцінювався у 2000 р. в середньому на душу населення 270,1 грн., а у 2001 р. - 311,3 грн.

Позитивні зрушення в економіці країни, які відбувалися протягом 2000 р., супроводжувалися подальшим звуженням внутрішнього споживання і зниженням реальної заробітної плати на 0,9 %. Типовим для багатьох галузей економіки було встановлення заробітної плати на рівні, значно нижчому від визначеного мінімуму. У грудні 2000 р. 2326,9 тис. осіб, які відпрацювали не менше половини місячного фонду робочого часу (22,3 %), було нараховано заробітну плату, що не перевищувала її мінімального рівня. Як і у попередні роки, зберігається натуралізація в оплаті праці. За 2000 р. зайнятим у галузях економіки видано в рахунок заробітної плати продукції на 3,5 млрд. грн. (11,2 % нарахованого до виплати фонду оплати праці). Це грубе порушення чинного законодавства, однак такі процеси лишаються поза увагою Уряду. Як і раніше, зберігається визначення зарплати за залишковим принципом і відповідно вкрай низька її питома вага в собівартості продукції.

Падіння виробництва у поєднанні з прорахунками в політиці оплати праці, повна втрата державою регулюючої функції у цій сфері призвели до того, що заробітна плата перестала виконувати свої базові економічні функції - забезпечувати відтворення робочої сили і бути мотивацією та стимулом до праці. Підтвердженням цього є зниження за останні 10 років з 67,5 до 34,1 % частки оплати праці в сукупних ресурсах населення і натомість дворазове збільшення надходжень від особистого підсобного господарства, яке для багатьох перетворилось на основне джерело доходів і основний вид діяльності. Така тенденція відображає перетворення винагороди за послуги робочої сили у різновид соціальної допомоги, що неминуче знижує мотивацію до праці.

Проте наведені дані охоплюють тільки зареєстрований сектор економіки. Імовірно, що вказані тенденції мали б інший характер за умови врахування обсягів виробництва, зайнятості та доходів у незареєстрованому секторі, який, за оцінками спеціалістів, сягає половини зареєстрованого.

Надзвичайно гострою залишається проблема заборгованості з виплатою заробітної плати. На 10 січня 2001 року вона становила 4,9 млрд. грн., причому 70 % цієї суми припадає на промислові та сільськогосподарські підприємства, де працює більше (45 % на великих і середніх підприємствах, 41 % зайнятих) 40 % зайнятих в галузях економіки. Загальний обсяг боргу на 10 січня 2001 р. дорівнював фонду оплати праці, нарахованому всім зайнятим в економіці за півтора місяця. Всього вчасно не отримали заробітну плату 6,5 млн. осіб, або майже кожний другий із зайнятих на великих і середніх підприємствах. У промисловості таких працівників 2,0 млн., або 52,9 % загальної їх кількості. У сільському господарстві своєчасно не виплачено заробітну плату 81,0 % працівників, у будівництві - 56,1 %. Кожному з тих, хто вчасно не отримав заробітну плату, у середньому не виплачено 754 грн., 39,3 % працівників не виплачено (повністю або частково) заробітну плату за півроку і більше. У сільському господарстві таких працівників було у минулому році 50,5 %. Характерно і те, що 67,2 % сукупної суми невиплаченої зарплати припадає на підприємства недержавної форми власності. Найбільш гострою є ця проблема на акціонерних та приватних підприємствах. Держава не має ефективних механізмів її розв'язання.

Надзвичайно важливим засобом запобігання бідності є належна професійно-освітня підготовка населення. Наявність хоча б однієї особи з вищою освітою в складі домогосподарства вдвічі знижує ризик бідності і є вагомим чинником більш високого рівня життя загалом. З підвищенням освітнього рівня членів сімей збільшується частка грошових доходів у загальних доходах домогосподарств і відповідно зменшується значення підсобного господарства та інших джерел натуральних надходжень. Якщо в домогосподарствах, де жоден з дорослих не має навіть середньої освіти, грошові доходи не перевищують половини сукупних, то там, де всі дорослі мають вищу освіту, цей показник наближається до 80 %.

Однак витрати підприємств на професійну підготовку своїх працівників за останній період різко (більш як у 12 разів) знизилися. У 1999 р. вони складали в середньому всього 16,2 грн. на одну особу, а в сукупності - не більше 0,3 % загальної суми витрат роботодавців на робочу силу. Держава також повністю втратила регулюючу функцію в цій винятково важливій сфері.

Сім'ї з дітьми мають найбільший ризик збідніти, причому він прямо пропорційний кількості дітей до 18 років. Так, якщо рівень бідності серед сімей з однією дитиною дорівнює 29,5 %, з двома - 35,9, з трьома - 47,0, то серед сімей з чотирма дітьми він зростає до 64,1, а з п'ятьма і більше - до 88,7 %.

Цей чинник особливо дається взнаки у сім'ях з дітьми до трьох років, де рівень бідності складає 44,1 %.

Таким чином, переважна більшість (75,5 %) бідного населення України - це сім'ї з дітьми до 18 років. За низького рівня оплати праці навіть двоє працюючих батьків не в змозі забезпечити нормальне (за існуючими низькими національними стандартами) життя своїм неповнолітнім дітям. При зайнятості обох батьків 26,1 % сімей з дітьми (у складі яких немає пенсіонерів або інших непрацюючих дорослих) є бідними. Це є наслідок не лише низького рівня оплати праці, а й вкрай недостатньої соціальної підтримки сімей з дітьми. Про останнє свідчить, зокрема, багаторазове зростання розриву у співвідношенні різних видів допомог на дітей сім'ям із середньою заробітною платою.

Але навіть такі мізерні суми населення своєчасно не отримує. Передбачена законом державна допомога сім'ям з дітьми є чи не єдиним видом соціальних трансфертів, заборгованість за яким невпинно зростає: за 1999 р. - в 1,6 рази, за 2000 р. - в 1,4. Станом на 1 січня 2001 р. вона склала 61,5 млн. грн., тобто зросла за рік на 17,7 млн. грн.

Привертає увагу і таке. Як показують обстеження, чинна система пільг не забезпечує надання допомоги саме бідним верствам, а навпаки, сприяє збільшенню доходів відносно заможних верств населення, поглибленню диференціації матеріального рівня. Якщо бідна родина отримувала у 1999 р. у вигляді пільг 8,1 грн. на місяць в розрахунку на умовно дорослого, то заможна - 29,7 гривень. При цьому питома вага пільг у сукупних доходах населення збільшується прямо пропорційно рівню життя сім'ї від 0,4 % в 10 % найбідніших до 1,8 % в 10 % найзаможніших. Така статистика зобов'язує Уряд суттєво вдосконалити систему соціальної допомоги населенню, в тому числі пільг.

Нинішня пенсійна система не забезпечує взаємозв'язку між трудовим внеском працівника та розміром його пенсії, а також зацікавленості у формуванні пенсійного бюджету. Пенсії нижче встановленої межі малозабезпеченості отримують 96 % загального числа пенсіонерів. Залишаються дуже низькими розміри допомоги та соціальних виплат.

Проте, як засвідчують дані статистичних обстежень, низький рівень пенсій, отримуваних на загальних засадах, не є вирішальним чинником зубожіння. Переважна більшість населення пенсійного віку використовує всі можливості для праці (частково як наймані працівники в зареєстрованому секторі, частково - в особистому підсобному господарстві, частково - в "тіньовій" економіці). Більше третини населення 60 (55) - 70 років продовжує працювати (включаючи працюючих в особистому підсобному господарстві для забезпечення як власного споживання, так і для продажу продукції). В результаті у багатьох випадках, особливо в сільській місцевості, пенсія перестала бути основним джерелом доходів цієї категорії населення.

Водночас серед пенсіонерів є особи похилого віку, які вже не в змозі працювати. Якщо рівень бідності серед домогосподарств, які складаються виключно з осіб пенсійного віку, становить 16,1 %, то серед тих, де вік глави сім'ї перевищує 70 років, - 20,9 %. Ще гостріша ситуація із самотніми пенсіонерами.

Загалом, хоча рівень бідності серед цієї категорії населення і не такий високий, як серед інших потенційно вразливих з точки зору бідності, саме сім'ї пенсіонерів, що живуть окремо (як одинаки, так і подружні пари), складають 8,6 % бідних верств населення.

Крім пенсій, особи похилого віку користуються рядом соціальних пільг. Багато з них належать до різних категорій пільговиків, передбачених державною системою пільг та гарантій для осіб, що мають статус ветерана війни, праці, військових тощо. Для тих, хто не має сім'ї, передбачено додаткові види допомоги, обслуговування за місцем проживання та в стаціонарі. Однак ці види допомог не являють собою організованої системи і охоплюють невелику кількість людей. Одинокі особи похилого віку, які потребують сторонньої допомоги, часто її не отримують, залишаються без медичного обслуговування та догляду.

За останні роки спостерігається посилення регіональної диференціації доходів та рівня життя населення, при цьому міжобласна диференціація у грошових доходах населення поглиблюється швидше, ніж розрив в економічному потенціалі.

Найвищі рівні бідності характерні для південно-східних і північно-західних областей, де найменш поширені самозайнятість, особисте підсобне господарство, трудова міграція, тобто там, де населення недостатньо адаптувалося до нових соціально-економічних умов. Дещо кращі справи в областях з відносно високим розвитком незареєстрованого сектору економіки, включаючи особисте підсобне господарство.

Як видно з таблиці, регіональна диференціація бідності в Україні, як і рівня життя населення загалом, має досить сталий характер.

Таким чином, за єдиними для країни критеріями бідності найвищі її рівні - в Луганській (44,8 %) та Миколаївській (42,6 %) областях, м. Севастополь, найнижчі - у Києві (10,9 %), Чернігівській (16,1 %) та Харківській (19,6 %) областях.

Регіональні особливості рівня та глибини бідності мають обов'язково враховуватися при розробці стратегії подолання бідності та її реалізації у контексті регіональної політики.

Регіональна варіація бідності населення України, 1999 р.

В основі стратегії подолання бідності має бути визнання того, що цієї мети не можна досягти виключно шляхом підтримки нужденних. Потрібні комплексні підходи, зорієнтовані як на бідних, так і на відносно забезпечені верстви населення. Діяльність держави, спрямована на підвищення рівня життя всіх верств населення незалежно від їх майнового стану, повинна грунтуватися на забезпеченні сталого економічного зростання, всебічного розвитку та повнішого використання трудового потенціалу країни, поліпшення ситуації на ринку праці. Водночас потрібне зниження майнової нерівності шляхом запровадження гнучкої податкової політики, раціональних соціальних трансфертів, стимулювання малого та середнього бізнесу, захисту прав дрібних акціонерів, легалізації "тіньової" діяльності і незареєстрованих доходів.

Необхідна передумова подолання бідності - забезпечення працездатним верствам населення умов для самостійного вирішення проблем підвищення добробуту, збалансування попиту і пропозиції на ринку праці, запобігання безробіттю. Це передбачає:

- здійснення додаткових заходів, спрямованих на стабілізацію чисельності зайнятих у всіх сферах економічної діяльності, створення нових робочих місць на базі широкого розвитку малого і середнього бізнесу;

- упорядкування процесів, пов'язаних з перерозподілом зайнятого населення між державним та недержавним секторами економіки у зв'язку зі зміною форм власності підприємств;

- підвищення територіальної мобільності населення з метою забезпечення збалансованості між пропозицією робочої сили та попитом на неї;

- створення правових і соціально-економічних засад регулювання зовнішніх трудових міграцій громадян України, а також контролю за імміграційними процесами;

- вдосконалення державного регулювання ринку праці.

Підвищення доходів від трудової діяльності має здійснюватися шляхом:

- реалізації заходів, спрямованих на зростання реальної заробітної плати, не нижчого за темпи зростання реального валового внутрішнього продукту;

- встановлення економічно та соціально обгрунтованих рівнів мінімальної заробітної плати з поетапним наближенням її розміру до прожиткового мінімуму;

- запровадження погодинної системи оплати праці із застосуванням мінімального розміру погодинної заробітної плати;

- забезпечення підтримки купівельної спроможності населення через індексацію його грошових доходів;

- посилення захисту прав працівників у сфері оплати праці, зокрема шляхом розвитку соціального партнерства та договірного регулювання трудових відносин;

- здійснення комплексу заходів щодо стимулювання легалізації незареєстрованої трудової діяльності;

- забезпечення оптимальної міжпрофесійної, міжкваліфікаційної, міжпосадової та міжгалузевої диференціації заробітної плати всіх категорій працюючих;

- зменшення оподаткування фонду оплати праці та зміну системи оподаткування доходів громадян через поглиблення диференціації ставок, підвищення рівня неоподаткованого мінімуму доходів громадян до розміру мінімальної заробітної плати.

Головним напрямом спрямування зусиль мають бути реалізація затвердженої Указом Президента України Концепції подальшого реформування оплати праці , внесення змін у податкове законодавство, прийняття Урядом нормативних актів, які регламентують порядок проведення індексації грошових доходів громадян тощо.

До основних завдань, які належить здійснити Уряду у процесі створення системи загальнообов'язкового державного соціального страхування, належать:

- удосконалення інституцій, які надають соціальні послуги та допомогу, забезпечення мінімальних гарантій соціального захисту безробітним громадянам шляхом поступового підвищення мінімального розміру допомоги по безробіттю: у 2001 р. - не нижче 30 % мінімальної заробітної плати, з 2002 р. - не нижче 35-40 % мінімальної заробітної плати;

- запровадження у 2001-2003 рр. пенсійної системи, яка матиме три складові: солідарну систему, призначену для захисту від бідності населення похилого віку; загальнообов'язкову накопичувальну систему, яка забезпечить громадян додатковими виплатами після виходу на пенсію; добровільну накопичувальну систему для людей, які виявлять бажання отримувати ще вищі пенсії за рахунок сплати більших внесків протягом періоду трудової діяльності;

- забезпечення фінансової стабілізації солідарної пенсійної системи, для чого у 2001 р. завершити розмежування джерел фінансування пенсійних виплат, призначених за різними пенсійними програмами; запровадження у повному обсязі персоніфікованого обліку заробітку та внесків населення в системі загальнообов'язкового пенсійного страхування; поступове підвищення пенсійного віку в поєднанні із заохоченням відстрочки виходу на пенсію; забезпечення зв'язку розміру пенсій зі страховим стажем та розміром заробітної плати, з якої сплачені внески;

- підвищення ролі накопичувальної системи одночасно зі зростанням реальної заробітної плати та створенням необхідних фінансово-економічних передумов, сприятливого інвестиційного середовища;

- забезпечення впродовж 2001-2002 рр. співвідношення пенсії та заробітної плати не нижче 50 % з наступним підвищенням цього показника у 2003-2004 рр. до 55-60 %;

- упорядкування виплати пільгових пенсій;

- запровадження у 2001-2003 рр. обов'язкового соціального медичного страхування з урахуванням результатів експерименту, проведеного в м. Києві та Київській області;

- запровадження у 2001-2003 рр. загальнообов'язкового державного соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, що забезпечить соціальний захист потерпілих на виробництві на страхових принципах, включаючи солідарно-розподільний, надання потерпілим у повному обсязі страхових виплат і соціальних послуг, сплату боргу підприємств за ушкодження, що призвели до розладу здоров'я, вирішення важливих питань охорони праці, профілактики нещасних випадків та професійних захворювань;

- запровадження у 2001-2003 рр. соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, обумовленими народженням та похованням, що дозволить змінити умови надання допомоги у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, формувати більш відповідальне ставлення працівників до свого здоров'я, економічно зацікавити роботодавців у скороченні періоду відсутності працівників на роботі, а також поліпшувати профілактику захворювань;

- акумулювання коштів у рамках єдиного фонду і використання їх за цільовим призначенням на засадах солідарності та рівності прав застрахованих.

Одним із основних напрямів діяльності Уряду в 2001-2002 рр. у подоланні бідності має стати реформування системи соціального захисту в напрямі посилення адресної державної соціальної допомоги. Це повинно здійснюватися через систему регулювання гарантованого мінімального доходу, який визначатиметься на основі величини прожиткового мінімуму та рівня його забезпечення. Об'єктом надання державної соціальної допомоги виступає сім'я, яка потребує державної підтримки.

Систему гарантованого мінімального доходу для всіх категорій громадян слід запроваджувати та утверджувати поетапно, виходячи з економічних можливостей держави. На першому етапі державна соціальна допомога повинна надаватися тільки найменш забезпеченим сім'ям, а розмір гарантованого мінімального доходу, що дає право на призначення соціальної допомоги, встановлюватиметься як частина прожиткового мінімуму. На наступних етапах (у період сталого розвитку економіки) державна соціальна допомога надаватиметься всім бідним сім'ям, а розмір гарантованого мінімального доходу буде поступово наближатися до величини прожиткового мінімуму.

У процесі реформування системи надання державної соціальної допомоги необхідно:

- забезпечити адміністративно-фінансову консолідацію програм надання соціальної допомоги;

- створити єдину базу даних отримувачів усіх видів соціальної допомоги, включаючи одноразові;

- удосконалити механізм фінансування державної соціальної допомоги та забезпечити його захищеність у державному та місцевих бюджетах;

- призначати різні форми соціальної допомоги, виходячи з єдиної методики обчислення сукупного доходу сім'ї (у тому числі від власності), обрахованого на одного її члена.

Потребує істотного посилення увага до осіб з обмеженими фізичними можливостями, яким необхідно створити максимально сприятливі умови для адаптації до суспільного життя, професійної реабілітації та зайнятості, запобігання соціальній ізоляції.

У рамках цієї політики мають бути передбачені:

- формування державної служби медико-соціальної експертизи та реабілітації інвалідів;

- створення мережі багатопрофільних реабілітаційних установ;

- визначення гарантованого комплексу реабілітаційних заходів, технічних засобів та послуг, які надаються інваліду безплатно за рахунок бюджетних асигнувань;

- запровадження порядку обов'язкової участі роботодавця у забезпеченні реабілітації працівників, які постраждали на виробництві;

- розвиток виробництва нових видів реабілітаційної техніки для інвалідів, а також організація системи її обслуговування;

- створення необхідної інфраструктури для реалізації можливостей інвалідів у всіх сферах, поліпшення умов їх життя;

- державна підтримка громадських об'єднань інвалідів та спеціалізованих підприємств, де використовується їхня праця.

3.6. Соціальна підтримка сімей з дітьми та дітей,

позбавлених батьківського піклування

У контексті цієї роботи Уряд має забезпечити здійснення таких заходів:

- розвиток нових соціальних технологій підтримки сім'ї і стимулювання різних видів добровільного страхування, особливо дітей та молоді;

- розробка та поетапне запровадження довготермінового освітнього кредитування;

- запровадження довгострокового пільгового споживчого, в т.ч. житлового, кредитування молодих сімей, які мають дітей;

- реалізація державних соціальних гарантій безплатної медичної допомоги, освіти та загальнодоступного додаткового навчання, оздоровлення та відпочинку, соціальної підтримки і захисту;

- удосконалення системи надання адресної допомоги на дітей;

- посилення профілактики бездоглядності і правопорушень у дитячому та молодіжному середовищі через реалізацію спеціальних цільових програм, патронажного обслуговування дітей з функціонально неспроможних сімей, посилення інформаційно-консультативної роботи з сім'ями, а також розширення мережі сімейних дитячих будинків;

- забезпечення додаткових державних гарантій соціальної реабілітації та адаптації дітей, які перебувають у важких життєвих обставинах, у тому числі сиріт, інвалідів, дітей, які потерпіли від екологічних і техногенних катастроф;

- підтримка громадських та благодійних організацій, які функціонують за рахунок спонсорських, благодійних коштів, гуманітарної допомоги.

З урахуванням визначених у даній доповіді проблем Кабінету Міністрів України слід невідкладно опрацювати Комплексну програму подолання бідності з визначенням цілісної системи заходів, розрахованих на коротко-, середньо- та довготермінову перспективу. Ця Програма підлягає схваленню Верховною Радою, а в її виконанні повинні об'єднати зусилля органи державної влади та місцевого самоврядування, широка громадськість.

Енергетичний сектор економіки потребує особливої уваги. Це зумовлено не тільки величезним значенням енергетики в сучасному суспільстві, але й незадовільним станом її розвитку протягом останнього десятиріччя. У зв'язку з цим необхідно враховувати такі обставини.

По-перше, за певних ознак стабілізації говорити про надійну роботу галузі було б передчасно; загроза енергетичній безпеці держави залишається достатньо серйозною.

По-друге, не можна обмежуватися розв'язанням тільки поточних питань, відкладаючи вирішення стратегічних проблем енергетики на майбутнє. Не тільки Урядові, а й усьому суспільству слід поставити перед собою безпрецедентне за своїми масштабами, багатогранністю і складністю завдання - переведення енергетики на якісно нову модель розвитку. Для створення сучасної високоефективної та екологічно безпечної енергетики необхідно розробити Енергетичну стратегію України на 30-50 і більше років.

По-третє, енергозбереження повинно стати свого роду суспільною ідеологією. Тим часом ця справа по суті випала з поля зору виконавчої влади.

Уже зараз, на порозі XXI ст., йде прискорена глобалізація енергетичних процесів, яка вже майже повністю охопила всю сферу паливних ресурсів. На черзі об'єднання електроенергетики в масштабах євразійського континенту. Природним є також збільшення до планетарного масштабу екологічних проблем, пов'язаних з діяльністю паливно-енергетичного комплексу. Нам необхідно максимально скористатися перевагами глобалізації і водночас запобігти її можливим негативним наслідкам, врахувати бурхливий розвиток транснаціонального енергетичного простору і передбачити в ньому належне місце енергетики нашої країни.

У даній доповіді розглянуто найгостріші питання енергетичної галузі, сформульовано невідкладні завдання щодо забезпечення стабільного функціонування паливно-енергетичного комплексу країни, проаналізовано нагальні питання енергозбереження, підвищення енергетичної ефективності, досліджено головні напрямки переходу галузей енергетики в стадію сталого розвитку, що в сукупності може стати основою для формування основних засад Енергетичної стратегії країни.

Принциповою особливістю паливно-енергетичного комплексу України (ПЕК) є те, що він сформувався як невід'ємна складова частина цього сектора економіки Радянського Союзу. Тому навіть за відсутності кризових явищ ПЕК та енергетичне господарство України вимагали б докорінної перебудови. Електроенергетична система держави не має достатніх маневрових та пікових потужностей, які забезпечувалися до 1991 р. завдяки використанню міжсистемних перетоків в Єдиній енергосистемі СРСР. Через наявність басейнів з більш якісним вугіллям та кращими економічними показниками (Кузнецький, Кансько-Ачинський, Екібастузький і ін.) не отримали необхідного розвитку українські вугільні басейни. Енергетичне господарство України було зорієнтоване на переважне використання природного газу. У результаті використання цього дорогого (значною частиною імпортованого) палива переважає застосування дешевого вугілля власного виробництва. У сукупності таке становище призводить до великих економічних втрат.