ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П'ята секція
РІШЕННЯ
Справа "Карпюк та інші проти України" (Заяви №№ 30582/04 і 32152/04)
| СТРАСБУРГ 6 жовтня 2015 року ОСТАТОЧНЕ 06/01/2016 |
Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції . Його текст може підлягати редакційним виправленням.
У справі "Карпюк та інші проти України"
Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
Жузеп Касадеваль (<…>), Голова,
Ангеліка Нуссбергер (<…>),
Боштьян М. Зупанчіч (<…>),
Ганна Юдківська (<…>),
Вінсент А. Де Гаетано (<…>),
Андре Потоцький (<…>),
Алеш Пейхал (<…>), судді,
та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції,
після обговорення за зачиненими дверима 8 вересня 2015 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявами (№№ 30582/04 і 32152/04) які 11 серпня 2004 року (заява № 30582/04) і 20 серпня 2004 року (заява № 32152/04) подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) сім громадян України. Їх імена та роки народження є такими:
- п Микола Андронович Карпюк, 1964 року народження (перший заявник),
- п Микола Петрович Ляхович, 1976 року народження (другий заявник);
- п Ігор Петрович Мазур, 1973 року народження (третій заявник);
- п. Сергій Володимирович Гальчук, 1982 року народження (четвертий заявник);
- п. Олег Анатолійович Бурячок, 1979 року народження (п'ятий заявник);
- п. Андрій Васильович Косенко, 1980 року народження, який помер у 2009 році (шостий заявник);
- п. Григорій Петрович Ляхович, 1982 року народження (сьомий заявник).
2. Інтереси заявників представляв п. Ю.О. Ніколенко - юрист, який практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження - п. Ю. Зайцев з Міністерства юстиції України.
3. Заявники стверджували, зокрема, що поміщення їх до металевої клітки під час суду над ними становило таке, що принижує гідність, поводження, що судовий розгляд їхньої справи не був справедливим та що засудження їх за участь у масових заворушеннях у зв'язку з їх участю у подіях 9 березня 2001 року у Києві порушило їх право на свободу вираження поглядів та мирних зібрань.
4. 10 листопада 2008 року про заяви було повідомлено Уряд.
5. 24 червня 2009 року п. Ніколенко повідомив Суд про те, що шостий заявник помер 22 травня 2009 року. Його батько, п. Василь Миколайович Косенко, висловив бажання підтримати заяву від його імені.
ФАКТИ
І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
6. Згідно з твердженнями заявників, у відповідний час перші троє заявників були очільниками, четвертий, п'ятий та сьомий заявники - членами націоналістичної партії "Українська національна асамблея" (далі - УНА), а шостий заявник був її прибічником. На час подій УНА була асоційована з незареєстрованою організацією, відомою як "Українська національна солідарна організація" або "Українська націоналістична самооборона" (далі - УНСО).
7. Наприкінці 2000 року і на початку 2001 року група політиків і організацій, які знаходилися в опозиції до тодішнього Президента України Леоніда Кучми, розпочала серію широкомасштабних акцій і демонстрацій, а також громадську кампанію, відому під назвою "Україна без Кучми".
8. Згідно з повідомленнями засобів масової інформації 8 березня 2001 року організації, які брали участь у цій кампанії, публічно оголосили, що наступного дня, 9 березня 2001 року, вони планують не дати Президентові Леоніду Кучмі підійти до пам'ятника славетному українському поетові Тарасу Шевченку у Києві (пам'ятник Шевченку) та покласти квіти з нагоди 187-ї річниці з дня його народження.
А. Події 9 березня 2001 року та їх наслідки
9. 9 березня 2001 року близько 8 год. заявники та інші прибічники УНА і УНСО взяли участь у політичному мітингу біля пам'ятника Шевченку, про який опозиційними силами було оголошено 8 березня 2001 року. Як було встановлено національними судами, організатори не надіслали органам влади офіційного повідомлення про мітинг, передбаченого статтею 39 Конституції України (див. пункти 60 і 86).
10. До прибуття протестувальників міліція та воєнізовані формування Міністерства внутрішніх справ сформували кордон та впродовж певного часу не дозволяли учасникам мітингу наблизитися до пам'ятника. Кордон було сформовано для того, щоб дозволити президентові Кучмі та іншим державним посадовцям покласти квіти до пам'ятника. Як було встановлено національними судами, протестувальники спробували прорвати кордон з метою перешкодити церемонії покладання квітів та напали на міліцію (див. пункт 52). Міліція рушила на протестувальників, щоб зупинити та розігнати натовп. Сторони не надали відомостей щодо того, чи міліція чітко наказала протестувальникам розійтися. Сторони не оспорюють того, що мали місце сутички з міліцією, внаслідок яких певну кількість працівників міліції було поранено.
11. Під час подій біля пам'ятника Шевченку кілька протестувальників було заарештовано. Близько 14 год. того ж дня колона протестувальників, серед яких були і заявники, рушила до будівлі Міністерства внутрішніх справ України, вимагаючи звільнення заарештованих. Вони розібрали дерев'яне загородження поблизу, закидали будівлю яйцями і пішли.
12. Близько 15 год. того ж дня група протестувальників, серед яких були заявники, пройшла від будівлі Міністерства внутрішніх справ України у напрямку до центра міста, вийшла на вулицю Банкову і вступила там у сутичку з міліцією, яка перекрила вулицю з метою запобігти доступу до розташованої на ній будівлі Адміністрації Президента України. У працівників міліції поцілили камінням та металевим загородженням, а також кинули пляшку з "коктейлем Молотова". Як було встановлено національними судами при ухваленні вироку заявникам, внаслідок сутичок було поранено сорок дев'ять працівників міліції, чотирнадцять з них отримали струс мозку.
13. Згідно з висновками національних судів перші три заявники відігравали головну роль у підбурюванні та керівництві нападами на міліцію як біля пам'ятника Шевченку, так і на вулиці Банковій. Четвертий, п'ятий, шостий і сьомий заявники брали участь у нападах на міліцію на вулиці Банковій (див. пп. 51-57). Затвердженнями заявників, вони брали участь у протестах, але поводилися мирно.
14. За твердженнями заявників, у зв'язку з подіями було заарештовано більше 200 осіб.
15. У період з 9 по 14 березня 2001 року було заарештовано перших шістьох заявників. У різні дати їх було взято під варту на час слідства і суду. 16 березня 2001 року було затримано сьомого заявника, а 19 березня його було звільнено під підписку про невиїзд на час слідства та суду. Вбачається, що жодного із заявників не було затримано на місці подій 9 березня 2001 року.
16. Заявникам було пред'явлено обвинувачення в організації масових заворушень та участі в них.
17. Певну кількість правоохоронців, які брали участь у протидії масовим заворушенням у зазначений день та внаслідок нападів отримали тілесні ушкодження, було визнано потерпілими у провадженні щодо заявників.
В. Суд над заявниками
18. 1 жовтня 2001 року справу щодо заявників та інших обвинувачених було передано на розгляд колегії Голосіївського районного суду м. Києва (далі - районний суд) у складі головуючого судді В. та двох інших суддів.
19. У ході розгляду у суді першої інстанції, а також подальшого провадження в апеляційному суді м. Києва тринадцять підсудних, серед яких були шість перших заявників, перебували у металевій клітці.
20. За твердженнями Уряду, у період з 18 грудня 2001 року по 14 березня 2002 року головуючий суддя десять разів виносив попередження другому заявникові у зв'язку з його поведінкою у залі суду.
21. 16 травня 2002 року усі підсудні безуспішно заявили клопотання про відвід судді В. у зв'язку з тим, що той не дозволив підсудному З. поставити запитання одному з потерпілих. Було також заявлено клопотання про відвід інших суддів на тій підставі, що суддя В. та прокурор, як стверджувалося, перебували з ними у нарадчій кімнаті, коли приймалося рішення щодо задоволення попереднього клопотання про відвід.
22. 19 червня 2002 року підсудні подали клопотання про відвід судді В. на тій підставі, що той не дозволив стороні захисту поставити потерпілим та свідку певні запитання. Двоє інших суддів колегії відмовили в задоволенні клопотання про відвід, зазначивши, що відхилені запитання не стосувалися предмета справи, були повторюваними або навідними.
23. Того ж дня суд першої інстанції дійшов висновку, що другий заявник своєю поведінкою порушує порядок, та вирішив видалити його з зали судових засідань. За словами заявника, на підставі цієї ухвали він був відсутній також під час засідань 20 і 21 червня 2001 року.
24. 20 червня 2002 року захисник Я. заявив клопотання про відвід судді В. на тій підставі, що він, як стверджувалося, не дозволив поставити певні запитання свідкам, відхилив клопотання захисту про долучення до матеріалів справи інших доказів та проводив у своїй кімнаті наради з прокурорами. Жодних деталей щодо характеру та обставин згадуваних нарад надано не було.
25. 8 липня 2002 року свідок І. Тр. надіслав до суду першої інстанції листа, в якому стверджував, що свідчення, які він надав слідчим органам під час досудового розслідування, були неправдиві та надавалися під тиском з боку органів влади. Він просив, щоб його допитали під час судового засідання у справі заявників, і вказав, що він перебуває під вартою у Херсонському СІЗО.
26. 24 липня 2002 року п. Ніколенко, який на той момент був захисником, безуспішно заявив клопотання про відвід судді В. - здебільшого на тій підставі, що, на думку захисника, його зауваження ображали шостого заявника натяками на те, що проблеми з його здоров'ям були пов'язані з уживанням наркотичних речовин.
27. 15 серпня 2002 року захисник Я. безуспішно заявив клопотання про відвід усієї колегії суддів, скаржачись на відмову у задоволенні клопотання сторони захисту про продовження допиту свідка, інших клопотань захисту про долучення доказів до матеріалів справи, а також на рішення суду тримати підсудних у металевій клітці.
28. Згідно з твердженнями першого заявника у період з 2 по 4 вересня 2002 року суд вирішив призначити йому та іншим підсудним захисника в рамках безоплатної правової допомоги. Призначені захисники неодноразово замінювалися до самого кінця судового розгляду.
29. 2 вересня 2002 року суд першої інстанції розглянув питання про видалення другого заявника із зали судових засідань за сміх. Інший підсудний заявив, що сміявся саме він, а не другий заявник.
30. Згідно з твердженнями Уряду 3 вересня 2002 року суд першої інстанції задовольнив клопотання другого заявника про оголошення перерви у засіданні для консультацій із захисником.
31. 5 вересня 2002 року під час ознайомлення з відеозаписом подій 9 березня 2001 року другий заявник заявив, що не може впізнати себе на відео та зазначив, що особа на ньому була схожою на суддю В. Суд дійшов висновку, що таке зауваження було неповагою до нього та вирішив видалити другого заявника із зали судових засідань на увесь строк судового розгляду до заключних промов.
32. 9 вересня 2002 року деякі з підсудних та їх захисники безуспішно заявили клопотання про відвід судді В. на тій підставі, що той видалив другого заявника з зали судових засідань та, як стверджувалося, зазначив, що поведінка підсудних у залі суду враховуватиметься при винесенні вироку.
33. Згідно з твердженнями Уряду 17 вересня 2002 року захисник першого заявника, М., повідомив суд першої інстанції про те, що він не матиме змоги брати участь у судових засіданнях, і не з'являвся до суду до 22 листопада 2002 року.
34. Під час судового провадження шостий заявник частково визнав свою вину, вказавши, що він був у натовпі на вулиці Банковій і кинув у працівників міліції яйце. Інші заявники своєї вини не визнали. Вони засвідчили, що були на місці подій та брали участь у мирному політичному мітингу та марші, але не вчиняли жодних актів насильства. Перший, другий та третій заявники надали свідчення, що під час подій 9 березня 2001 року вони намагалися запобігти вчиненню насильницьких дій іншими протестувальниками. Другий заявник також показав, зокрема, що він дійсно вигукував: "УНСО - до штурму, УНА - до влади!" та "Зрадників - на палю!", але не на вулиці Банковій.
С. Показання свідків, заслуханих судом першої інстанції
35. Згідно з вироком суду першої інстанції під час судового розгляду суд ознайомився з показаннями кількох осіб, наданими під час досудового слідства. Обґрунтовуючи своє рішення про долучення цих свідчень до доказової бази, суд першої інстанції зазначив, що у свідків були "вагомі підстави" не з'являтися до суду.
36. Зокрема, що стосується подій 9 березня 2001 року загалом, І. Тр. під час досудового слідства засвідчив, що 27 лютого 2001 року очільник УНА А.Ш. запропонував йому фінансову винагороду за залучення до участі в подіях 9 березня 2001 року якомога більшої кількості прибічників УНА-УНСО. О. Дм. засвідчив, що коли Президент Кучма з'явився біля пам'ятника Шевченку, колона протестувальників УНА-УНСО, відсунувши вуличне загородження, яке відокремлювало натовп від міліції, рушила на кордон міліції та спробувала прорватися крізь нього. Р. Тк. засвідчив, що бачив, як натовп розбирає та кидає загородження, а також каміння, дерев'яні дошки та інші предмети у працівників міліції на вулиці Банковій.
37. Що стосується другого заявника, під час досудового слідства М.Ш. надав свідчення про те, що група протестувальників біля пам'ятника Шевченку атакувала кордон міліції, в якому він стояв, завдала йому ударів, витягла з шеренги, повалила на землю та била ногами. М.Ш. ідентифікував другого заявника як ватажка натовпу, який надавав вказівки рушати на міліцію, вигукуючи: "Вперед!" та пропонуючи нагороду за будь-які вилучені предмети обмундирування або побиття працівника міліції. С. Ко. засвідчив, що другий заявник був організатором та активним учасником заворушень. Він наказував натовпу рушити на кордон міліції біля пам'ятника Шевченку. Під час нападу він кричав: "УНА - до влади, УНСО - до штурму!"та "Зрадників - на палю!". За словами С. Ко., згодом другий заявник викрикував ті самі лозунги під час зіткнень на вулиці Банковій, коли протестувальники намагалися прорватися до будівлі Адміністрації Президента України. За словами свідка, ці лозунги тлумачилися натовпом як заклик до дії та нападу на міліцію. В. Ду. дав свідчення, що другий заявник вишикував членів УНА біля пам'ятника Шевченку. Потім хтось вигукнув: "Вперед!", і колона атакувала працівників міліції.
38. Стосовно третього заявника Р. Пи. під час досудового слідства дав свідчення, що очільник УНА А.Ш. та третій заявник керували колоною УНА-УНСО з метою здійснення прориву через кордон міліції біля пам'ятника Шевченку і на вулиці Банковій. Він також бачив, як люди з натовпу били ногами працівника міліції, який лежав на землі. На вулиці Банковій він бачив, як члени УНСО кидали в працівників міліції каміння, яйця, вуличне загородження. Д. Ко. стверджував, щодо подій третій заявник говорив йому, що УНА-УНСО збирають своїх членів для проведення 9 березня 2001 року мітингу, що учасникам буде сплачено винагороду та що дуже важливо забезпечити участь великої кількості осіб. В. Ма. дав свідчення, що витрати на його проїзд до Києва 9 березня 2001 року було відшкодовано. Він також свідчив, що третій заявник дав команду вишикуватися біля будівлі Міністерства внутрішніх справ України та час від часу вигукував "УНА - до влади, УНСО - до штурму!" та лозунги проти Президента Кучми. В. Ку. свідчив, що під час заворушень третій заявник був на чолі колони УНА-УНСО. М. Пе. свідчив, що УНА оплатила своїм членам витрати на проїзд до Києва 9 березня 2001 року та що, коли натовп побачив кордон міліції на вулиці Банковій, він повернув у напрямку кордону, а третій заявник вишикував там членів УНСО.
39. Що стосується четвертого заявника, то І. Гл. під час досудового розслідування дав показання, що він стояв у кордоні міліції на вулиці Банковій, коли його було атаковано групою протестувальників. Він стверджував, що, зокрема, на нього напав чоловік з дерев'яною палицею та щитом, в якому він впізнав четвертого заявника.
40. Згідно з вироком суду першої інстанції під час судового розгляду суд також опитав більше шістдесяти потерпілих, а саме працівників міліції, які брали участь у підтриманні порядку під час подій 9 березня 2001 року. Вони загалом дали показання, що протестувальники, багато з яких носили нарукавні пов'язки з символікою УНСО та закривали свої обличчя, вдавалися до насильницьких дій.
41. Зокрема, С. Си. впізнав у другому заявникові особу, яка давала вказівки натовпу та очолювала його, вигукуючи: "Вперед!" та "До штурму!". Щонайменше троє працівників міліції впізнали першого заявника, двоє - третього заявника, троє - четвертого заявника, двоє - п'ятого заявника, а один впізнав шостого і сьомого заявників як осіб, які напалм на міліцію на вулиці Банковій.
42. Згідно з вироком суду першої інстанції під час судового розгляду суд також опитав більше тридцяти очевидців та низку інших свідків, які впізнали підсудних на відеозаписах подій або підтвердили особи підсудних.
43. Зокрема, Н. Ма., протестувальниця, дала показання, що метою мітингу біля пам'ятника Шевченку було запобігти покладанню до нього квітів Президентом Кучмою, та що вона бачила, як колона у складі близько 150 осіб - майже усі з них з нарукавними пов'язками УНСО - побігла у напрямку кордону міліції і атакувала його. С. По. свідчив, що він брав участь в організації мітингу біля пам'ятника Шевченку та що його метою було сформувати коло навколо пам'ятника з метою завадити Президентові Кучмі покласти до нього квіти. Коли протестувальники прибули до пам'ятника, вони побачили, що він вже оточений міліцією, а тому третій заявник скомандував прорвати міліцейський кордон, але "це можна тлумачити як завгодно". Невдовзі після цього міліція атакувала протестувальників. В.Ч., один з організаторів мітингу, свідчив, що протестувальники планували висловити своє невдоволення Президентом Кучмою, який у той день планував покласти квіти до пам'ятника Шевченку. На вулиці Банковій він бачив третього заявника з різаною раною на руці та другого заявника з гучномовцем. Що стосується третього заявника, то працівник міліції Гре. дав показання, що бачив, як той на вулиці Банковій давав натовпу вказівки та організовував його з метою прориву через кордон міліції. Протестувальник Гро. свідчив, що бачив, як третій заявник давав натовпу вказівки прорватися через вуличне загородження на вулиці Банковій та атакувати міліцію. Ю.Ю., працівник Служби безпеки України (далі - СБУ), свідчив, що він бачив, як третій заявник нападав на міліцію на вулиці Банковій.
D. Вирок суду першої інстанції
44. 25 грудня 2002 року районний суд визнав заявників винними у вчиненні злочинів, передбачених статтею 71 Кримінального кодексу України (далі - ККУ):
(i) першого і третього заявників - в організації масових заворушень та активній участі у них;
(ii) другого заявника - в організації масових заворушень; та
(iii) четвертого, п'ятого, шостого та сьомого заявників - в активній участі у масових заворушеннях.
45. Суд у зв'язку з тими ж подіями визнав винними ще одинадцять підсудних.
46. При засудженні заявників суд покладався на показання потерпілих та свідків, наданих під час досудового розслідування та оголошених у суді (див. пункти 36-39), а також на усних свідченнях низки потерпілих та інших свідків, наданих під час їх допиту у суді (див. пункти 41 і 43).
47. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні клопотання, заявленого свідком І. Тр. у його листі від 8 липня 2002 року, в якому той просив допитати його у суді, на тій підставі, що його підпис не було завірено.
48. Суд покладався на власну ідентифікацію заявників на підставі відеозаписів подій 9 березня 2001 року, знятих як правоохоронцями, так і телевізійними каналами.
49. Суд також покладався на медичні докази щодо тілесних ушкоджень, завданих правоохоронцям у вказаний день, а також на висновках експертиз щодо встановлення осіб кількох заявників на відеозаписах. Суд також посилався на матеріальні докази, знайдені на місці події: каміння, виламана вулична бруківка, палиці та інші різноманітні предмети, які могли бути використані при нападі на міліцію, а також одяг заявників, який, згідно з висновками суду першої інстанції, був ідентичний до одягу учасників заворушень на відеозаписах.
50. Стосовно подій 9 березня 2001 року суд дійшов таких висновків.
51. Що стосується організації мітингу, 7 і 8 березня 2001 року очільники УНА, серед яких були перші три заявники, організували приїзд до Києва членів та прибічників УНА-УНСО та їх збір 9 березня 2001 року неподалік від пам'ятника Шевченку.
52. Що стосується подій біля пам'ятника, другий та третій заявники організували колону прибічників УНА-УНСО та закликали їх зробити спробу прорвати кордон міліції. Наслідком цих дій стали сутички з міліцією, під час яких щодо працівників міліції чинились опір та акти насилля. Другий заявник спровокував заворушення серед учасників, зокрема, вигукуючи лозунги: "У колону по шість шикуйсь", "За кожен трофей буде винагорода", "Зрадників - на палю!", "УНСО - до штурму, УНА - до влади!". Третій заявник брав активну участь у спробі прорвати міліцейський кордон і кинув у правоохоронців захисний шолом, попередньо відібраний у працівника міліції. Він щонайменше тричі вдарив кулаком М.Ш., якого протестувальники витягнули з міліцейської шеренги.
53. Що стосується подій на вулиці Банковій, заворушення там організували перші три заявники. Протестувальники атакували кордон міліції з метою прорватися до будівлі Адміністрації Президента, кидаючи в працівників міліції камінням та нападаючи на них з палицями. Вони також зірвали металеве вуличне загородження, яке відділяло їх від шеренги міліції, та кинули його у міліцію.
54. Перший заявник вигукував: "До штурму! УНСО - до штурму!" та скерував натовп, який вирвав металеве загородження та напав на міліцію. Він взяв участь у демонтажі металевого загородження, намагався заволодіти міліцейськими щитами, бив працівників міліції руками і ногами, витягнув з шеренги працівника міліції О. Ма. та завдав йому кілька ударів, а також кинув у працівників міліції шматок дроту.
55. Другий заявник керував протестувальниками і допомагав їм відтягнути металеве загородження від міліцейського кордону та вигукував: "Вперед!", "УНСО - до штурму, УНА - до влади!".
56. Третій заявник вигукував: "УНСО - до штурму, УНА - до влади!" та допомагав відтягувати вуличне загородження від кордону міліції і двічі кидав його у працівників міліції. Він також бив працівників міліції та намагався забрати міліцейські щити та кийки.
57. Четвертий заявник чотири рази кидав у міліцію вуличне загородження, а також каміння і дерев'яну палицю. Він також бив працівників міліції ногами, дерев'яною палицею і трубою. П'ятий заявник разом з іншими двічі кидав у працівників міліції вуличне загородження та намагався відібрати у них міліцейський щит і кийок. Шостий заявник кинув у працівників міліції вуличне загородження та яйце, бив працівників міліції та намагався відібрати міліцейський щит. Сьомий заявник допомагав відтягнути вуличне загородження від шеренги міліції та кинув його у міліцію.
58. Суд дійшов висновку про необґрунтованість доводів заявників про те, що події стали наслідком провокації. Хоча суд визнав, що третього заявника бачили, коли він намагався зупинити агресивних протестувальників на вулиці Банковій, на думку суду першої інстанції це мало місце лише наприкінці сутичок, коли протестувальники зрозуміли, що не зможуть прорватися через кордон міліції.
59. Заявникам було призначено такі покарання: чотири роки і шість місяців позбавлення волі (перший заявник), п'ять років позбавлення волі (другий заявник), чотири роки позбавлення волі (третій і четвертий заявники), три роки позбавлення волі (п'ятий заявник) і два роки позбавлення волі (шостий заявник). Сьомому заявникові було призначено покарання у вигляді двох років позбавлення волі і його звільнено від відбування покарання з випробувальним строком два роки.
60. При засудженні заявників суд першої інстанції зауважив, що стаття 11 Конвенції не застосовується до маніфестацій, які не є мирними, та зазначив, що учасники масових заворушень 9 березня 2001 року, включаючи заявників, мирно не поводилися. Суд також зауважив, що дії працівників міліції 9 березня 2001 року не порушили статтю 11 Конвенції, оскільки міліцейські кордони було встановлено лише тимчасово, щоб дозволити Президентові та іншим державним посадовцям покласти квіти до пам'ятника Шевченку та для захисту державних будівель на вулиці Банковій. Суд першої інстанції також дійшов висновку, що конвенційні права заявників на свободу мирних зібрань міліцією порушено не було, оскільки органи влади не було повідомлено про заплановані на 9 березня 2001 року маніфестації, як цього вимагає стаття 39 Конституції (див. пункт 86).
61. 27 січня 2003 року захисник Я., який представляв інтереси перших двох заявників, подав до суду низку зауважень щодо протоколу судових засідань. У матеріалах справи немає відомостей про рішення, ухвалене на підставі зазначеного клопотання.
Е. Апеляційне оскарження та спроба відновлення провадження
62. Усі заявники оскаржили вирок, доводячи, що суд першої інстанції допустив помилку при оцінці доказів, і що докази не підтверджують їх вину. Вони також стверджували, що суд першої інстанції покладався на показання відсутніх свідків, що позбавило заявників можливості очної ставки з ними, та що суд, долучаючи до матеріалів справи відеодокази, порушив процесуальні норми.
63. У своїх апеляційних скаргах перші два заявники також стверджували, що суд першої інстанції не був безстороннім і був упередженим на користь обвинувачення, без достатніх підстав видалив другого заявника із зали судових засідань та відмовив у задоволенні клопотання другого заявника про припинення тримання його та інших підсудних у металевій клітці. Вони також стверджували, що органи влади спровокували протестувальників тим, що поставили на їх шляху велику кількість працівників міліції у спеціальному спорядженні для придушення заворушень. У своїй апеляційній скарзі другий заявник також скаржився на жорстоке поводження з боку працівників міліції після його затримання та зазначав, що у своєму вироку вбачає визнання його ролі у боротьбі українського народу проти "злочинного режиму" Президента Кучми, який здійснює "геноцид" українців.
64. 16 травня 2003 року апеляційний суд м. Києва (далі - апеляційний суд) залишив в силі вирок щодо заявників, вилучивши певні свідчення з мотивувальної частини та зменшивши строк позбавлення волі першого заявника до трьох років і шести місяців, другого заявника - до чотирьох років, третього і четвертого заявників - до трьох років, а п'ятого заявника - до двох років і шести місяців.
65. Перші два заявники подали касаційні скарги, стверджуючи, зокрема, що суд першої інстанції не був безстороннім, був упередженим на користь обвинувачення і це полягало у тому, що суд відмовив у задоволенні клопотання другого заявника про припинення тримання підсудних у клітці і видалив його із зали суду 19 червня 2002 року. Заявники також стверджували, що суд ґрунтувався на свідченнях відсутніх свідків, що позбавило їх можливості допитати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також порушив процесуальні норми, долучивши відеозаписи до доказів у справі.
66. Решта заявників також подали касаційні скарги, стверджуючи, зокрема, що суд першої інстанції не був безстороннім, покладався на показання відсутніх свідків, позбавляючи заявників можливості допитати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також порушив процесуальні норми, долучивши відеозаписи та речові докази до доказів у справі.
67. 4 березня 2004 року Верховний Суд України залишив вирок від 25 грудня 2002 року і ухвалу від 16 березня 2003 року в силі, визнавши скарги необґрунтованими. Верховний Суд України зменшив строк позбавлення першого заявника волі до двох років і шести місяців. Верховний Суд України зазначив, зокрема, що спланований та організований характер подій 9 березня 2001 року було доведено показаннями низки свідків, включаючи Д. Ко., В. Ма., М. Пе. та Н. Ма. (див. пункти 38 і 43).
68. У невстановлену дату заступник Генерального прокурора України (далі - Заступник Генпрокурора) подав до Верховного Суду України клопотання про перегляд вироку щодо заявників у порядку виключного провадження. Він стверджував, що органи влади не розглянули версію щодо того, що сутички між учасниками мітингу були спровоковані правоохоронними органами або третіми особами, та що ця інформація не була відома судам, які розглядали справу. Заступник Генпрокурора також вказав на певні докази, які були у розпорядженні слідчих органів, СБУ, але під час досудового розслідування та суду не були розглянуті. Зокрема, він посилався на відеозаписи, які, на його думку, могли пролити світло на версію щодо провокаторів, а також на інші докази того, що до подій 9 березня 2001 року штаб-квартира УНА-УНСО прослуховувалася - можливо, з метою завадити проведенню мітингу.
69. 7 квітня 2006 року Верховний Суд України вирішив не відновлювати провадження, постановивши, що у нього немає повноважень скасовувати вирок на підставі доводів, висунутих заступником Генпрокурора. Ці факти слід вважати нововиявленими обставинами, які спочатку мають бути розслідувані прокуратурою, а потім матеріали щодо них мають бути передані до суду першої інстанції та апеляційного суду відповідно до порядку перегляду остаточних вироків за відповідних обставин. У матеріалах справи немає жодних подальших відомостей щодо вказаного питання.
F. Стверджуване жорстоке поводження з другим заявником і тримання його під вартою
70. За твердженнями другого заявника, після його затримання 9 березня 2001 року він зазнав тяжких тілесних ушкоджень внаслідок жорстокого поводження з боку працівників міліції і його було доправлено до лікарні.
71. З 9 по 15 березня 2001 року він проходив стаціонарне лікування травм, зокрема струсу мозку і перелому ребра.
72. 17 березня 2001 року слідчий СБУ постановив взяти заявника під варту, і відповідне рішення було затверджено прокурором. Заявника було поміщено до слідчого ізолятора СБУ, а згодом переведено до Київського СІЗО.
73. 18 червня 2001 року слідчий СБУ прийняв рішення про виділення з кримінальної справи щодо заявників скарги на жорстоке поводження в окреме провадження та передав відповідні матеріали до Генеральної прокуратури України для розслідування. У матеріалах справи відсутні свідчення щодо будь-яких подальших кроків з цього питання.
74. 22 травня 2003 року другого заявника було переведено до виправної колонії для відбування решти строку його покарання.
75. З 20 червня 2003 року і до звільнення другий заявник лікувався від туберкульозу.
76. 3 жовтня 2003 року його було звільнено від відбування решти строку покарання на підставі закону про амністію.
II. ВІДПОВІДНІ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА
А. Відповідні національне законодавство і практика
1. Кримінально-процесуальний кодекс України (втратив чинність 19 листопада 2012 року; далі - КПК)
(а) Положення стосовно виклику свідків та допустимості оголошення свідчень свідка за його відсутності
77.Стаття 70 КПК вимагала від особи, викликаної слідчим, прокурором або судом в якості свідка, з'явитися у зазначені місце і час і дати правдиві показання. У разі неявки свідка без поважних причин відповідний орган мав право застосувати привід через органи внутрішніх справ.
78.Статтею 135 передбачалося, що "поважними причинами" неявки в призначений строк визнаються: несвоєчасне одержання повістки, хвороба та інші обставини, які фактично позбавляють особу можливості своєчасно з'явитися.
79.Стаття 306 передбачала, що під час розгляду справи суд може оголосити показання свідка, дані під час дізнання, досудового слідства або на суді, у таких випадках:
(i) у разі наявності істотних суперечностей між показаннями, які свідок дав на суді і під час досудового слідства;
(ii) у разі неявки в судове засідання свідка, явка якого неможлива; або
(iii) коли свідок, щодо якого здійснюються заходи безпеки, письмово підтвердив показання, дані ним раніше.
80. Згідно зі статтями 72 і 308 зазначені вище правила виклику свідків та оголошення наданих раніше свідчень також застосовувалися і до потерпілих.
(b) Положення стосовно видалення підсудних із зали судових засідань
81.Статтею 272 головуючому судді дозволялося оголошувати попередження підсудному, який порушує порядок під час засідання або не підкоряється розпорядженням головуючого. При повторному порушенні порядку судового засідання те ж положення дозволяло суду видаляти підсудного із зали засідання тимчасово або на весь час судового розгляду справи.
(c) Положення стосовно апеляційного провадження
82.Статтею 362 передбачалося, що суди апеляційної інстанції можуть проводити судове слідство, тобто розгляд і оцінку доказів, щодо тієї частини вироку, яка оскаржується в апеляції, відповідно до норм кримінально-процесуального законодавства, застосовних до провадження у суді першої інстанції. Відповідно до статей 303, 310, 313 і 314 впродовж судового слідства суд мав повноваження викликати свідків, призначати експертів, розглядати речові докази та документи.
83.Статтею 367 передбачалося, що вирок може бути скасовано або змінено судом апеляційної інстанції у разі:
(i) істотного порушення кримінально-процесуального закону;
(ii) неправильного застосування кримінального закону;
(iii) невідповідності призначеного покарання; або
(iv) фактологічних помилок, а саме у разі однобічності, неповноти досудового чи судового слідства або у разі невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи.
2. Кримінальний кодекс України 1960 року (втратив чинність 1 вересня 2001 року)
84. Згідно зі статтею 71 Кодексу організація масових безпорядків, що супроводжувалися насильством над особою, погромами, підпалами, знищенням майна, опором представникам влади із застосуванням зброї, а також активна участь у них, каралися позбавленням волі на строк від двох до дванадцяти років.
3. Закон України "Про міліцію" від 20 грудня 1990 року (чинний на час подій)
85.Стаття 14 Закону надавала міліції право для припинення масових безпорядків застосовувати спеціальні засоби, такі як наручники, гумові кийки та сльозоточиві речовини.
4. Правове регулювання мітингів і демонстрацій
86.Стаття 39 Конституції України передбачає:
"Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.
Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку - з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.".
87. Інші відповідні положення національного законодавства і практики України стосовно порядку проведення мирних демонстрацій наведено в рішенні у справі "Вєренцов проти України"(Vyerentsov v. Ukraine) (заява № 820372/11, пп. 25-39, від 11 квітня 2013 року).
В. Відповідні міжнародні матеріали
88. У відповідній частині Резолюції ПАРЄ 1346 (2003) "Виконання Україною своїх обов'язків та зобов'язань" зазначено таке:
"... 5. Асамблея визнає, що правові реформи дійсно мали місце у багатьох сферах, але стурбована недостатнім рівнем правозастосування та наголошує на необхідності належної імплементації існуючого законодавства. Зокрема, Асамблея висловлює своє глибоке занепокоєння повільністю прогресу щодо впровадження органами влади України принципів та стандартів Ради Європи, що підтверджується наступним:
…
5.3. накладенням непропорційних стягнень на осіб, які брали участь у політичній демонстрації 9 березня 2001 року і які до цього часу утримуються у в'язниці, а тому можуть вважатись політичними в'язнями в Україні;...".
ПРАВО
I. ОБ'ЄДНАННЯ ЗАЯВ
89. Суд вважає, що відповідно до пункту 1 правила 42 Регламенту Суду заяви мають бути об'єднані з огляду на їх спільне фактичне та юридичне підґрунтя.
II. СТАТУС LOCUS STANDI БАТЬКА ШОСТОГО ЗАЯВНИКА
90. Суд зазначає, що шостий заявник помер після подання заяви за статтею 34 Конвенції (див. пункт 5). Безсумнівним є те, що його батько має право підтримати заяву від його імені, і Суд не вбачає підстав для іншого рішення (див., наприклад, рішення у справах "Соломахін проти України" (Solomakhin v. Ukraine), заява № 24429/03, п. 20, від 15 березня 2012 року, "Сердагелі проти Угорщини" (Szerdahelyi v. Hungary), заява № 30385/07, п. 22, від 17 січня 2012 року, і "Еерікайнен та інші проти Фінляндії" (<…>), заява № 3514/02, п. 1, від 10 лютого 2009 року). Тим не менш, далі у тексті посилання будуть робитися на шостого заявника.
91. Перші шість заявників скаржились на тримання їх у металевій клітці у залі судових засідань під час розгляду справи судом першої та апеляційної інстанцій, стверджуючи, що цей захід становив поводження, заборонене статтею 3 Конвенції . Другий заявник також скаржився, що зазнав жорстокого поводження під час перебування під вартою та що його скарга у зв'язку з цим не розслідувалась. Він також скаржився на умови тримання його під вартою у СІЗО з березня 2001 року по травень 2003 року та на відсутність належного лікування туберкульозу з літа 2002 року по червень 2003 року. Заявники посилались на статтю 3 Конвенції, яка передбачає таке:
"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.".
А. Доводи сторін
1. Тримання перших шести заявників у металевій клітці у залі судових засідань
92. Уряд повідомив, що заявники трималися у клітці до 16 травня 2003 року, коли апеляційний суд ухвалив рішення у їх справі. Після цього вони не вимагали відшкодування за стверджуване порушення своїх прав, тим самим визнавши, на думку Уряду, відсутність на національному рівні ефективних засобів правового захисту. Виходячи з цього, Уряд доводив, що заявники порушили шестимісячний строк, встановлений пунктом 1 статті 35 Конвенції .
93. Заявники погодилися.
2. Стверджуване жорстоке поводження з другим заявником, умови тримання під вартою та лікування під час тримання під вартою
94. Уряд вважав, що скарга другого заявника стосовно жорстокого поводження під час його тримання під вартою в міліції є неприйнятною, оскільки він не вичерпав національних засобів юридичного захисту. Згідно з твердженнями Уряду, оскільки скаргу другого заявника було подано до прокурора, прокурор повинен був вирішити, чи порушувати кримінальну справу. У разі, якби прокурор не виконав свій обов'язок, заявник міг би оскаржити його бездіяльність до суду. В іншому випадку, якщо припустити, що у заявника не було ефективного засобу правового захисту, він повинен був подати свою скаргу про стверджуване порушення протягом шести місяців, а отже він подав її з порушенням строку. Що стосується його скарги на умови тримання під вартою, Уряд доводив, що вона також є неприйнятною у зв'язку з невичерпанням національних засобів правового захисту. Уряд стверджував, зокрема, що він не подав скаргу до прокурора, а згодом, якби той прокурор відмовив у задоволенні його скарги, - до суду. Уряд також стверджував, що заявник не звертався з цивільним позовом про відшкодування шкоди та що його скаргу стосовно лікування під час тримання під вартою було подано з порушенням шестимісячного строку.
95. Другий заявник погодився з тим, що його скаргу було подано з порушенням шестимісячного строку.
В. Оцінка Суду
96. У цій справі не оспорюється, що оскаржуваний першими шістьма заявниками захід, тобто тримання їх у металевій клітці, перестав застосовуватися 16 травня 2003 року, коли апеляційний суд залишив вирок щодо заявників без змін. Відповідно 16 травня 2003 року є датою, від якої почав відраховуватися шестимісячний строк подання цієї скарги (див. рішення у справі "Свинаренко та Сляднєв проти Росії" (Svinarenko and Slyadnev v. Russia) [ВП], заяви №№ 32541/08 і 43441/08, п. 87, ECHR 2014 (витяги)).
97. Щодо скарги другого заявника на стверджуване жорстоке поводження Суд зазначає, що він не порушував зазначене питання у своїй касаційній скарзі до Верховного Суду України (див., для порівняння, рішення у справах "Каверзін проти України" (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, пп. 42 і 99, від 15 травня 2012 року, і "Джулай проти України" (Dzhulay v. Ukraine), заява № 24439/06, пп. 25 і 62, від 3 квітня 2014 року). Відповідно 16 травня 2003 року, дата ухвалення апеляційним судом рішення, є датою, від якої почав відраховуватися шестимісячний строк подання цієї скарги.
98. Що стосується скарги на умови тримання під вартою, то ця скарга в частині умов тримання у СІЗО мала бути подана протягом шести місяців з 22 травня 2003 року, а в частині скарг на лікування - з 1 липня 2003 року (з цієї дати, за словами заявника, порушення припинилось) (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Коваль проти України" (Koval v. Ukraine), заява № 65550/01, п. 96, від 30 березня 2004 року, та рішення у справі "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, пп. 113-16, від 28 березня 2006 року).
99. Проте зазначені вище скарги першими двома заявниками було подано лише 11 серпня 2004 року, а третім, четвертим, п'ятим і шостим заявниками - 20 серпня 2004 року, а тому в усіх випадках - більш ніж через шість місяців після відповідних термінів.
100. Суд доходить висновку, що скарги перших шести заявників за статтею 3 Конвенції мають бути відхилені відповідно до пунктів 1 і 4 статті 35 Конвенції у зв'язку з порушенням шестимісячного строку.
101. Заявники скаржились на різні порушення статті 6 Конвенції , у відповідних частинах якої передбачено таке:
"1. "Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення ...
2. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.
3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:
…
(b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;
(c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;
(d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;...".
102. Оскільки вимоги пункту 3 статті 6 Конвенції становлять конкретні аспекти права на справедливий судовий розгляд, гарантований пунктом 1 статті 6 Конвенції , Суд розгляне скарги заявників, подані за пунктом 1 статті 6 Конвенції або за пунктом 3 статті 6 Конвенції, лише за цими положеннями, взятими у поєднанні (див., наприклад, рішення у справі "Гефген проти Німеччини" (<…>) [ВП], заява № 22978/05, п. 169, ECHR 2010).
А. Стверджуване порушення пункту 1 і підпункту "d" пункту 3 статті 6 Конвенції стосовно другого і третього заявників
1. Доводи сторін
103. Другий заявник скаржився, що показання, дані потерпілим М.Ш. та свідками І. Тр., Р. Тк., С. Ко. та В. Ду. під час досудового слідства, було оголошено під час судового засідання, та що він не мав можливості допитати їх або вимагати, щоб їх допитали. Третій заявник навів ті ж доводи стосовно оголошення свідчення М.Ш. та свідків Д. Ко., І. Тр., О. Дм., М. Пе., Р. Пи., В. Ду., В. Ку. та В. Ма.
104. Щодо другого заявника Уряд стверджував, що той не пояснив, чому він хотів допитати потерпілих та вказаних свідків особисто. Щодо третього заявника Уряд зазначив, що той зміг домогтися виклику свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення.
2. Оцінка Суду
(a) Прийнятність
105. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції . Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
(b) Суть
(i) Загальні принципи
106. Суд нагадує, що підпункт "d" пункту 3 статті 6 Конвенції втілює у собі принцип, відповідно до якого до засудження обвинуваченого усі докази проти нього зазвичай повинні подаватись у його присутності під час відкритого судового засідання з метою забезпечення змагальності процесу. Винятки з цього принципу можливі, але вони не повинні порушувати прав на захист, які, як правило, вимагають надання обвинуваченому належної та відповідної можливості поставити під сумнів показання свідка обвинувачення та допитати його, як під час надання свідчень, так і на більш пізній стадії провадження (див. рішення у справі "Лука проти Італії" (Luca v. Italy), заява № 33354/96, п. 39, ECHR 2001-II).
107. Існують дві вимоги, які випливають з наведених вище загальних гарантій. По-перше, для неявки свідка має існувати поважна причина. По-друге, у випадку, якщо обвинувальний вирок виключно або вирішальною мірою ґрунтується на показаннях особи, яку обвинувачений (підсудний) не мав можливості допитати особисто чи домогтися її допиту під час розслідування справи або судового розгляду, права сторони захисту можуть бути обмеженими настільки, що це суперечитиме гарантіям, передбаченим статтею 6 Конвенції (див. рішення у справі "Аль-Хаваджа та Тагері проти Сполученого Королівства" (Al-Khawaja and Tahery v. the United Kingdom) [ВП], заяви №№ 26766/05 і 22228/06, п. 119, ECHR 2011).
108. Вимога щодо існування поважної причини для оголошення показань свідка за його відсутності є найпершим питанням, яке повинно бути вирішене перед розглядом питання про те, чи був такий доказ єдиним або вирішальним (там само, п. 120). Навіть коли показання відсутнього свідка не були єдиним чи вирішальним доказом, Суд все-одно встановлював порушення пункту 1 і підпункту "d" пункту 3 статті 6 Конвенції , коли для неявки свідка не було наведено поважної причини. Це пов'язано з тим, що, як правило, свідки повинні надавати свідчення під час судового розгляду та для забезпечення їхньої явки мають бути докладені усі розумні зусилля. Таким чином, коли свідки не з'являються до суду для надання показань, виникає обов'язок щодо з'ясування обґрунтованості такої неявки (див. там само., п. 120 , і рішення у справі "Рудніченко проти України" (Rudnichenko v. Ukraine), заява № 2775/07, п. 104, від 11 липня 2013 року).
(іі) Застосування наведених вище принципів у справі
109. Повертаючись до цієї справи, Суд перш за все зазначає, що М.Ш., який мав статус потерпілого у кримінальному провадженні щодо заявників та чиї показання, надані під час досудового слідства, було оголошено під час судового розгляду, має вважатися "свідком" у цілях підпункту "d" пункту 3 статті 6 Конвенції (див. рішення у справі "Владімір Романов проти Росії" (Vladimir Romanov v. Russia), заява № 41461/02, п. 97, від 24 липня 2008 року). Отже, далі Суд іменуватиме потерпілого і свідків, чиї показання, надані під час досудового слідства, було оголошено під час судового розгляду справи заявників, "свідками".