ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція
РІШЕННЯ
Справа "Шмушкович проти України"
(Заява № 3276/10)
| СТРАСБУРГ 14 листопада 2013 року ОСТАТОЧНЕ 14/02/2014 |
Офіційний переклад
Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.
У справі "Шмушкович проти України"
Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
Марк Віллігер (<…>), Голова,
Ангеліка Нуссбергер (<…>),
Боштьян М. Зупанчіч (<…>),
Енн Пауер-Форд (<…>),
Хелена Єдерблом (<…>),
Алеш Пейхал (<…>), судді,
Станіслав Шевчук (<…> ), суддя ad hoc,
та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції,
після обговорення за зачиненими дверима 15 жовтня 2013 року
постановляє таке рішення, яке було ухвалено у той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 3276/10), яку 11 січня 2010 року подав проти України до Суду на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Михайло Володимирович Шмушкович (далі - заявник).
2. Заявника, якому була надана юридична допомога, представляв п. В.М. Яворський - юрист, який практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) на останніх етапах провадження представляв його Уповноважений - п. Н. Кульчицький з Міністерства юстиції України.
3. Заявник стверджував, що заборона організованого ним мирного зібрання була незаконною та непропорційною, а також що судове рішення у справі щодо нього не було проголошено публічно.
4. 8 грудня 2011 року про заяву було повідомлено Уряд. Пані Г. Юдківська, суддя, обрана від України, не могла брати участь у розгляді справи ( правило 28 Регламенту Суду). Голова палата вирішив призначити п, Станіслава Шевчука для участі у засіданні в якості судді ad hoc (підпункт "b" пункту 1 правила 29 Регламенту Суду).
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
5. Заявник народився у 1979 році та проживає у м. Одесі.
6. Заявник є віце-президентом громадської молодіжної організації "Зеленка" (далі - "Зеленка") та депутатом Одеської міської ради.
7. 17 березня 2009 року заявник, діючи від імені "Зеленки", повідомив мера м. Одеси та начальника Приморського районного відділу міліції Одеського міського управління ГУМВС в Одеській області про намір організації провести 19 березня 2009 року з 11 год. по 13 год. мирне зібрання (пікет) перед будівлею Одеської міськради. Вказаною метою зібрання було повідомлення про вимогу завершити будівництво житлових будинків, замовником якого було Управління капітального будівництва Одеської міської ради.
8. У відповідь листом від тієї ж дати Одеська міська рада повідомила заявника про те, що проведення пікету після попередження у такий короткий строк буде вважатися незаконним. У листі зазначалося, що на підставі Указу Президії Верховної Ради СPCP від 28 липня 1988 року "Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР" (далі - Указ 1988 року - див. пункт 18 нижче) заява про проведення мітингу мала подаватися не пізніше, ніж за десять днів до проведення відповідного мітингу. Вона також зазначила, що Конституційний Суд України у своєму рішенні від 19 квітня 2001 року (див. пункт 20 нижче) постановив, що організатори мирних зібрань повинні заздалегідь сповіщати органи влади про свій намір проводити мітинг. Також зазначалося, що в Україні ще не було введено у дію закон щодо реалізації права на свободу мирних зборів, а Указ 1988 року досі залишається чинним. Заявнику також було повідомлено, що несвоєчасне сповіщення про пікет може вважатися порушенням порядку проведення мітингів відповідно до пункту 2 Указу 1988 року , а відповідальна за це особа несе адміністративну відповідальність за статтею 185-1 Кодексу про адміністративні правопорушення України (далі - КУпАП).
9. Пікет відбувся, як і було заплановано, з 11 год. по 13 год. 19 березня 2009 року. Як стверджує заявник, пікет був мирним і участь в ньому взяло небагато людей. У звіті міліції за той же день зазначалося, що у пікеті взяли участь близько 250 осіб і порушень громадського порядку не було.
10. 4 квітня 2009 року працівник Приморського районного відділу міліції Одеського міського управління ГУМВС в Одеській області у присутності заявника склав протокол про адміністративне правопорушення, в якому зазначалося, що 19 березня 2009 року заявник організував та провів пікет у порушення статті 185-1 КУпАП та рішення Конституційного Суду України від 19 квітня 2001 року. Заявник підписав протокол, зробивши примітку про те, що він вважає свої дії законними. Протокол було передано до суду.
11. 15 травня 2009 року Приморський районний суд м. Одеси (далі - районний суд) розглянув справу заявника. Згідно з протоколом судового засідання, наданим Урядом, допит проводився з 13 год. 24 хв. по 13 год. 34 хв. Після цього суддя видалився до нарадчої кімнати. О 14 год. 27 хв. суддя публічно проголосив рішення та о 14 год. 32 хв. закрив судове засідання. Як стверджує Уряд, повний текст рішення було оголошено публічно і через три години секретар суду передав представнику заявника друковану копію рішення. Як стверджує заявник, рішення не було проголошено публічно, а передано його представникові у письмовій формі через три години після закінчення судового засідання.
12. У своєму рішенні районний суд встановив, що заявник порушив громадський порядок, завчасно не повідомивши Одеську міську раду про організований ним пікет. Суд визнав заявника винним у порушенні порядку організації та проведення мітингів та демонстрацій і оштрафував його на 170 грн (17 євро). Суд, зокрема, постановив, що заявник порушив статтю 185-1 КУпАП , тому що не виконав вимогу про сповіщення за десять днів. Суд обґрунтував свої висновки Указом 1988 року, яким передбачався обов’язок подання до відповідного органу влади заяви про проведення зібрання щонайменше за десять днів до цього. Суд також посилався на рішення Конституційного Суду України та зазначив, що точні строки сповіщення підлягають врегулюванню законом. Він також зазначав, що Указ 1988 року був чинним в Україні згідно з Постановою Верховної Ради України "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" (див. пункт 19 нижче). Суд також вказав на той факт, що міськрада повідомила заявника про те, що повідомлення, яке він подав, буде вважатися таким, що суперечить вимогам законодавства, і його було попереджено про можливу адміністративну відповідальність.
13. 25 травня 2009 року заявник оскаржив це рішення. Він стверджував, що Указ 1988 року, на який посилався у своєму рішенні суд першої інстанції, не був дійсним та суперечив Конституції. Зокрема, він зазначив, що Указом 1988 року передбачалося, що особи, які бажають провести мирне зібрання, мають отримати дозвіл, тоді як Конституцією передбачено, що органи влади необхідно лише повідомити про намір провести таке зібрання, Більш того, статтею 92 Конституції передбачалося, що гарантії прав людини мають регулюватися виключно законами, а статтею 39 Конституції встановлено, що обмеження права на мирні зібрання можуть встановлюватися лише законом і Указ 1988 року не має статусу закону України. Він також зазначив, що на час проведення пікету не було жодного судового рішення, яким би цей пікет заборонявся, як того вимагає стаття 39 Конституції. Заявник також стверджував, що його покарання суперечило статті 11 Конвенції і воно не було необхідним, оскільки пікет був мирним і не порушував громадський порядок. Насамкінець, він скаржився на те, що рішення, про яке йдеться, не було проголошено публічно, що суперечило статті 285 Кодексу про адміністративні порушення України (див. пункт 17 нижче) та пункту 1 статті 6 Конвенції.
14. 16 липня 2009 року апеляційний суд Одеської області, розглядаючи справу у присутності заявника та його представника, залишив рішення суду першої інстанції без змін. В ухвалі суду містився стислий виклад фактів справи, наводилися аргументи заявника та аналіз відповідного законодавства, що співпадав з аналізом, наведеним рішенням суду першої інстанції. Щодо аргументу заявника про те, що у його покаранні не було потреби, суд зазначив, що заявника покарали не за порушення порядку проведення зібрання, а за порушення встановленого порядку його організації. Проте суд не розглядав скаргу заявника на те, що рішення суду першої інстанції не було проголошено публічно.
15. Заявник не сплатив штраф.
II. ВІДПОВІДНЕ МІЖНАРОДНЕ ТА НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА
16. У відповідних положеннях Конституції зазначено таке:
"Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.
Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод".
"Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.
Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку - з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.
"Виключно законами України визначаються:
(1) права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод: основні обов’язки громадянина..."
Розділ XV
ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ
"1. Закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України..."
17. У відповідних частинах положень Кодексу зазначено таке:
Порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій
"Порушення встановленого порядку організації або проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій тягне за собою попередження або накладення штрафу від десяти до двадцяти п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Ті самі дії, вчинені повторно протягом року після застосування заходів адміністративного стягнення або організатором зборів, мітингу, вуличного походу, демонстрації, тягнуть за собою накладення штрафу від двадцяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк від одного до двох місяців з відрахуванням двадцяти процентів заробітку, або адміністративний арешт на строк до п’ятнадцяти діб..."
Оголошення постанови по справі про адміністративне правопорушення і вручення копії постанови
"Постанова оголошується негайно після закінчення розгляду справи. Копія постанови протягом трьох днів вручається або висипається особі, щодо якої її винесено..."
C. Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року "Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР" (Указ 1988 року)
18. Указом встановлено порядок подання заявки на отримання та надання дозволу на організацію та проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій. В ньому, зокрема, передбачається:
" Конституція СРСР відповідно до інтересів народу і з метою зміцнення та розвитку соціалістичного ладу гарантує громадянам СРСР свободи зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій. Здійснення цих політичних свобод забезпечується наданням трудящим та їх організаціям громадських будинків, вулиць, площ та інших місць...
1. Про проведення зборів, мітингу, вуличного походу або демонстрації робиться заява у виконавчий комітет відповідної місцевої Ради народних депутатів...
2. Заява про проведення зборів, мітингу, вуличного походу або демонстрації подається в письмовій формі не пізніш як за десять днів до намічуваної дати їх проведення...
3. Виконавчий комітет Ради народних депутатів розглядає заяву і повідомляє уповноваженим (організаторам) про прийняте рішення не пізніш як за п'ять днів до часу проведення заходу, зазначеного в заяві...
6. Виконавчий комітет Ради народних депутатів забороняє збори, мітинг, вуличний похід або демонстрацію, якщо мета їх проведення суперечить Конституції СРСР, конституціям союзних і автономних республік або загрожує громадському порядку і безпеці громадян".
D. Постанова Верховної Ради України від 12 вересня 1991 року "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР"
19. Постановою, зокрема, передбачається:
"... до прийняття відповідних актів законодавства України на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України".
E. Національна практика
1. Рішення Конституційного Суду України від 19 квітня 2001 року у справі про завчасне сповіщення про мирне зібрання
20. У своєму рішенні Конституційний Суд України, зокрема, постановив:
"1. ...Міністерство внутрішніх справ України звернулося до Конституційного Суду України з клопотанням дати офіційне тлумачення положення частини першої статті 39 Конституції України про завчасне сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій.
У конституційному поданні зазначається, що відповідно до статті 39 Конституції України громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Разом з тим наголошується, що конкретного строку, протягом якого необхідно сповістити органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування про проведення зазначених акцій, чинним законодавством України не встановлено...
... Конституційний Суд України вирішив:
1. Положення частини першої статті 39 Конституції України щодо завчасного сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій в аспекті конституційного подання треба розуміти так, що організатори таких мирних зібрань мають сповістити зазначені органи про проведення цих заходів заздалегідь, тобто у прийнятні строки, що передують даті їх проведення. Ці строки не повинні обмежувати передбачене статтею 39 Конституції України право громадян, а мають служити його гарантією і водночас надавати можливість відповідним органам виконавчої влади чи органам місцевого самоврядування вжити заходів щодо безперешкодного проведення громадянами зборів, мітингів, походів і демонстрацій, забезпечення громадського порядку, прав і свобод інших людей.
Визначення конкретних строків завчасного сповіщення з урахуванням особливостей форм мирних зібрань, їх масовості, місця, часу проведення тощо є предметом законодавчого регулювання..."
21. Постановою Пленуму Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2012 року № 6 цю довідку було доведено до відома суддів адміністративних судів. У довідці, зокрема, зазначалося:
"...У судовій практиці під час вирішення справ щодо обмеження в правах на мирні зібрання мають місце випадки застосування Порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, встановленого Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року № 9306-ХІ "Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР". Такий підхід судів є помилковим.
Оскільки норми цього Указу встановлюють дозвільний (реєстраційний) порядок проведення мирних зібрань та надають право органам влади та місцевого самоврядування заборонити їх проведення, у той час як норми Конституції України передбачають повідомний порядок проведення зібрань (шляхом сповіщення органів влади) та надають повноваження заборонити проведення мирного зібрання тільки суду, зазначений акт не підлягає застосуванню судами під час вирішення судами справ розглядуваної категорії..."
3. Рішення адміністративних судів
22. У рішенні Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 30 березня 2007 року у справі за позовом С. до виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради щодо ухвалення правил проведення масових заходів у м. Дніпропетровську, суд серед іншого постановив, що порядок реалізації права на свободу зібрання та порядок і підстави для обмеження цього права не врегульовані законодавством України, а тому рада не має підстав для ухвалення оскаржуваних правил, які порушують права громадян.
23. В іншій справі Окружний адміністративний суд м. Києва а у своєму рішенні від 29 листопада 2011 року обмежив право кількох неурядових організацій та приватних осіб на проведення демонстрації, зокрема, у зв'язку з неінформуванням ними Київської міської державної адміністрації про свій намір за десять днів. Суд посилався на Указ 1988 року. Учасники провадження оскаржили це рішення. 16 травня 2012 року Київський апеляційний адміністративний суд скасував рішення суду першої інстанції. У своєму рішенні апеляційний суд зазначив, що Указ 1988 року суперечить Конституції України, оскільки він вимагає від організаторів отримання дозволу на проведення демонстрації та дозволяє органам виконавчої влади забороняти такий захід, натомість стаття 39 Конституції України передбачає, що органи влади лише повідомляються про заплановану демонстрацію, і лише судові органи мають право встановлювати обмеження на її організацію. Апеляційний суд також зазначив, що у своєму рішенні від 19 квітня 2001 року (див. пункт 20 вище) Конституційний Суд України не посилався на Указ 1988 року як на нормативний акт, що підлягає застосовуванню в Україні до правовідносин, про які йдеться. Суд також зазначив, що у матеріалах справи не було жодних документів, які б свідчили, що повідомлення про демонстрацію, подане менше ніж за 10 днів, не дозволяло міліції забезпечити громадський порядок під час демонстрації, і що проведення такого заходу могло створити реальну небезпеку заворушень чи злочинів, загрозу здоров’ю населення або правам і свободам інших людей. Він дійшов висновку, що рішення суду першої інстанції було несумісним зі статтею 39 Конституції та статтею 11 Конвенції.
24. В іншій справі Київський апеляційний адміністративний суд своїм рішенням від 11 жовтня 2012 року скасував рішення Окружного адміністративного суду м. Києва, яким за поданням Державної адміністрації м. Києва обмежувалася свобода мирних зібрань низки політичних та громадських організацій. У своєму рішенні Київський апеляційний адміністративний суд зазначав, що при вирішенні справи суд першої інстанції брав до уваги положення Указу 1988 року, тоді як з 1996 року питання проведення мирних зібрань регулюється Конституцією. Суд також стверджував, що Указ 1988 року суперечить Конституції, оскільки ним передбачається порядок отримання дозволу на проведення демонстрації, і що Указ стосувався проведення таких заходів у неіснуючій країні (СРСР), регулював відносини між громадянами СРСР та виконавчими комітетами Рад народних депутатів, а також розглядав демонстрації на основі їхньої сумісності з Конституцією СРСР, конституціями союзних та автономних республік, тобто з неіснуючими конституціями неіснуючих суб'єктів. Суд також зазначав, що згідно з Конституцією України права та свободи людини, а також відповідні гарантії можуть визначатися лише законами України.
F. Інше відповідне міжнародне та національне законодавство та практика
25. Інше відповідне національне законодавство та практика, а також відповідні міжнародні документи наведені у рішенні від 11 квітня 2013 року у справі "Вєренцов проти України" (Vyerentsov v. Ukraine) (заява № 20372/11, пп. 26, 32, 33 та 38-43).
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 11 КОНВЕНЦІЇ
26. Заявник скаржився за статтею 11 Конвенції на те, що держава незаконно втрутилася в його право на свободу мирних зібрань, оштрафувавши його за сповіщення про пікет, який він організував, подане з порушенням відведеного строку. Він стверджував, що таке втручання не було необхідним у демократичному суспільстві.
"1. Кожен має право на свободу мирних зібрань...
2. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб…"
A. Прийнятність
27. Суд зазначає, що ця заява не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін провадження
28. Заявник стверджував, що у законодавстві України відсутні чіткі і передбачувані положення у сфері свободи зібрань. Судова практика є непослідовною: деякі суди застосовували Указ 1988 року, тоді як інші - ні, вважаючи, що Указ не є чинним та суперечить Конституції. Він посилався на приклади рішень, постановлених національним судами (див. пункти 22 та 23 вище), в яких суди встановили, що національним законодавством не врегульовано порядок організації та проведення мирних зібрань. Він зазначав, що Указом 1988 року передбачалося, що особи, які бажають провести мирне зібрання, мали отримати дозвіл, тоді як Конституцією передбачається лише завчасне сповіщення органів влади про намір провести таке зібрання. Тому не можна сказати, що Указ доповнює конституційні положення щодо свободи зібрань, оскільки він явно їм суперечить. Більше того, статтею 92 Конституції передбачено, що гарантії прав людини регулюються виключно законами, а статтею 39 Конституції передбачено, що обмеження права на мирні збори можуть встановлюватися лише законом, тоді як Указ 1988 року не є законом України. На думку заявника, у своєму рішенні від 19 квітня 2001 року Конституційний Суд України не визнав чинність Указу 1988 року у частині вимоги про надання сповіщення не менш як за десять днів.
29. Заявник також стверджував, що стаття 185-1 КАП не відповідала вимогам щодо якості закону, оскільки нею передбачається відповідальність за порушення порядку, який не визначається національним законодавством.
30. Він також скаржився на те, що його покарання не було необхідним, оскільки пікет, про який йдеться, не спричинив жодних порушень громадського порядку і національні органи не оцінили обставини справи, а обмежилися встановленням формального порушення вимоги про подання сповіщення за десять днів до проведення пікету.
31. Уряд погодився, що висновки національних судів про те, що заявник мав понести адміністративну відповідальність, становили втручання у його право на мирні зібрання. Проте він стверджував, що втручання було виправданим.
32. Уряд вважав, що втручання було "передбачене законом". Він зазначив, що згідно з практикою Суду "закон" необов’язково означає акт національного парламенту, а може охоплювати також підзаконні акти та неписані закони. У сфері, що охоплюється писаними законами, "законом" був чинний нормативно-правовий акт, як їх тлумачили національні суди у разі необхідності з огляду на будь-які нові тенденції практики (див. рішення від 24 квітня 1990 року у справі "Круслен проти Франції" (Kruslin v. France), п. 29, Series А № 176-А). Він зазначав, що за статтею 39 Конституції свобода зібрання може обмежуватися судами, а згідно з рішенням Конституційного Суду України від 19 квітня 2001 року органи виконавчої влади можуть узгоджувати з організаторами зібрань такі деталі, як час, місце, тривалість тощо, а сповіщення про заплановане зібрання має надаватися протягом строку, достатнього для органів влади для прийняття рішення щодо того, чи зібрання є законним, та, якщо необхідно, чи необхідно подавати до суду заяву для врегулювання питання, що виникло.
33. Уряд погодився з тим, що формально не існує закону, що регулює взаємовідносини з приводу свободи зібрання, але стверджував, що Указ 1988 року був чинним і Конституційний Суд України не оголошував його нечинним. Він стверджував, що порядок, встановлений Указом 1988 року, був достатньою мірою передбачуваним і точним та що національні суди усіх рівнів у справі заявника визнали застосовність цього указу.
34. Уряд також стверджував, що обмеження права заявника на свободу зібрання переслідувало законну ціль захисту прав та свобод інших осіб і було необхідним з огляду на те, що пікет відбувався на території, через яку кожного дня проходило багато людей, і, як наслідок, зібрання людей вважалося таким, що ставило під загрозу життя та здоров’я інших, включаючи туристів та представників різних релігій, політичних поглядів тощо. Крім того, місце не було обладнане необхідним санітарно-технічним обладнанням. Насамкінець він зазначав, що під час іншої події, організованої організацією заявника, мало місце порушення громадського порядку, що підтвердило важливість вчасного сповіщення для того, щоб органи влади могли вжити необхідних заходів для забезпечення безпеки та громадського порядку.
2. Оцінка Суду
а) Чи було втручання
35. Суд вважає, оскільки це не заперечувалося сторонами провадження, що покарання заявника за організацію та проведення мирного зібрання становило втручання у право на свободу мирних зібрань.
b) Чи було втручання виправданим?
36. Втручання становитиме порушення статті 11 Конвенції, якщо воно не "встановлене законом", не переслідує одну або більше легітимних цілей за пунктом 2 та не є "необхідним в демократичному суспільстві" для досягнення таких цілей.
37. Суд повторює, що вислів "встановлене законом" у статті 11 Конвенції вимагає не лише того, щоб оскаржуваний захід мав певне підґрунтя у національному законодавстві; він також стосується якості закону, про який йдеться. Закон має бути доступним для зацікавлених осіб та сформульованим з достатньою точністю для того, щоб надати їм можливість - за необхідності шляхом надання відповідної інформації - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може спричинити його дія (див., наприклад, рішення від 26 квітня 1979 року у справах "Санді Таймз проти Сполученого Королівства (№ 1)" (The Sunday Times v. the United Kingdom) (no. 1 ), Series A № 30, с. 31, п. 49; "Реквені проти Угорщини" (<...>) [ВП], заява № 25390/94, п. 34, ECHR 1999-III; "Ротару проти Румунії" (Rotaru v. Romania) [ВП], заява № 28341/95, п. 55, ECHR 2000-V, та "Маестрі проти Італії" (Maestri v. Italy) [ВП], заява № 39748/98, п. 30, ECHR 2004-І).
38. Суд зазначає, що штраф було накладено на заявника за статтею 185-1 КАП , якою передбачається покарання за порушення порядку організації та проведення демонстрацій. Таким чином, втручання здійснювалось на основі національного законодавства. Доступність Кодексу не оскаржувалася і Суд не має підстав сумніватися у цьому. Тому залишається визначити, чи було це положення передбачуваним.
39. Суд зазначає, що між сторонами провадження існує спір щодо того, чи існує в Україні будь-який законодавчий акт, що передбачає "порядок", зазначений у статті 185-1 КАП . Уряд стверджував, що "порядок" був передбачений Указом 1988 року, тоді як заявник стверджував, що цей законодавчий акт колишнього СРСР більше не є чинним та не підлягає застосуванню в Україні, оскільки він суперечить Конституції.
40. Суд повторює, що його повноваження щодо перевірки дотримання національного законодавства є обмеженими та що саме національні органи повинні тлумачити і застосовувати закон. Суд зазначає, що він нещодавно детально розглядав існуюче законодавство України щодо порядку проведення мирних демонстрацій у справі "Вєренцов проти України" (Vyerentsov v. Ukraine), пп. 51-57. Суд, зокрема, встановив, що:
"54. ...З матеріалів справи та доводів заявника вбачається, що немає єдиної точки зору щодо застосовності Указу 1988 року та існування чіткого й передбачуваного порядку організації та проведення мирних демонстрацій. Практика національних судів також свідчить про неузгодженість позицій з цього питання (див. пункт 33 вище). Дійсно, Конституція України передбачає певні загальні правила щодо можливих обмежень свободи зібрань, але ці правила вимагають подальшого розвитку у національному законодавстві. Єдиним існуючим документом, що визначає такий порядок, є Указ 1988 року, положення якого не є загальноприйнятними в якості належної процедури проведення демонстрацій та яка передбачає, як це підтверджується практикою національних судів (див. пункти 34-36 вище), інший порядок, ніж той, що визначений у Конституції України. Насправді, тоді як Конституція України вимагає завчасного повідомлення органів влади про намір провести демонстрацію та закріплює, що будь-яке його обмеження може встановлюватися лише судом, Указ 1988 року, розроблений відповідно до Конституції СРСР 1978 року, передбачає, що особи, які бажають провести мирну демонстрацію, повинні отримати дозвіл від місцевих органів влади, які також мають право заборонити будь-яку таку демонстрацію. З преамбули Указу зрозуміло, що він був призначений для абсолютно інших цілей, а саме - надання органами влади засобів для висловлення своїх поглядів на користь певної ідеології лише деяким категоріям осіб, що саме по собі є несумісним з самою суттю свободи зібрань, що гарантується Конституцією України. Як встановив національний суд (див. пункт 36 вище), демонстрації за Указом 1988 року розглядалися на предмет їхньої відповідності "неіснуючим конституціям неіснуючих суб'єктів". Тому неможливо дійти висновку про те що "порядок", зазначений у статті 185-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення , був визначений достатньо точно для того, щоб надати заявникові можливість передбачити тією мірою, якою це було обґрунтовано обставинами, наслідки його дій (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Мкртчян проти Вірменії" (Mkrtchyan v. Armenia, ibid.) ...
55. Суд також відзначає, що, як загальновизнано, постанова Верховної Ради України "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" стосується тимчасового застосування законодавства Радянського Союзу, і досі парламентом України не було введено в дію жодного закону, який би регулював порядок проведення мирних демонстрацій, хоча статті 39 та 92 Конституції чітко вимагають того, щоб такий порядок було встановлено законом, тобто актом парламенту України. Хоча Суд погоджується з тим, що державі може знадобитися певний час для прийняття законодавчих актів протягом перехідного періоду, він не може погодитися з тим, що затримка у понад двадцять років є виправданою, особливо коли йдеться про таке фундаментальне право як свобода мирних зібрань. Таким чином, Суд доходить висновку, що втручання у право заявника на свободу мирних зібрань не було встановлено законом (вищенаведене рішення у справі "Вєренцов проти України" (Vyerentsov v. Ukraine), пп. 54 та 55).
Суд не вбачає жодних підстав для відходу від цих висновків і в цій справі, оскільки вона стосується тієї самої нормативно-правової бази, а сторони заявляли доводи, схожі на доводи у вищезазначеній справі "Вєренцов проти України".
41. Дійшовши висновку, що втручання у право заявника на свободу мирних зібрань не передбачалося законом, Суду не потрібно з’ясовувати, чи було виконано інші дві вимоги (легітимна ціль та необхідність втручання), визначені пунктом 2 статті 11 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
43. Заявник скаржився на те, що рішення суду першої інстанції, яким його було засуджено за порушення порядку організації мирних зібрань, не було проголошено публічно. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції, у відповідній частині якого зазначається таке:
"1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи ... судом, …, який ... встановить ... [обґрунтованість] будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення... Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя".
A. Прийнятність
44. Сторони погодилися з тим, що кримінальний аспект статті 6 Конвенції був застосовним до провадження, про яке йдеться. Суд повторює, що згідно з його практикою провадження щодо незначних правопорушень, що призводять до покарання у вигляді позбавлення волі, підпадають під кримінальний аспект статті 6 Конвенції незалежно від того, чи причетній особі дійсно було призначено покарання у вигляді позбавлення волі, чи ні (див., для порівняння, рішення у справах "Гурепка проти України" (Gurepka v. Ukraine), заява № 61406/00, п. 55, від 6 вересня 2005 року, та "Корнєв і Карпенко проти України" (Kornev and Karpenko v. Ukraine), заява № 17444/04, п. 61, від 21 жовтня 2010 року). У цій справі заявника визнали винним у вчиненні правопорушення, максимальне покарання за яке - позбавлення волі строком на п’ятнадцять діб. Відповідно стаття 6 Конвенції застосовується до провадження щодо заявника.
45. Суд також зазначає, що ця заява не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
46. Заявник скаржився, що суд першої інстанції не проголосив своє рішення публічно, а видав його паперову копію захиснику заявника через три години після закінчення судового засідання.
47. Уряд зазначив, що провадження у суді першої інстанції було публічним. Він заперечував проти скарги заявника як необґрунтованої та стверджував, що оскаржуване рішення було оголошено публічно. На підтримку свого аргументу він надав письмові та аудіозаписи судового засідання, які містять розгляд справи та проголошення рішення.
48. Він також стверджував, що на відміну від інших процесуальних кодексів Кодекс України про адміністративні правопорушення не визначає, що рішення необхідно проголошувати публічно. Причиною цього є незначущість проваджень щодо адміністративних правопорушень, що є численними та часто повторюваними, і таким чином вимога щодо публічного проголошення рішень була б надто обтяжливою.
49. Насамкінець він зазначив, що у будь-якому випадку апеляційний суд проголосив остаточне рішення у справі публічно та у присутності заявника, його захисника і представників засобів масової інформації. Зміст його рішення повторював зміст рішення суду першої інстанції. Апеляційний суд посилався на ті ж положення законодавства та дійшов тих же висновків. Тому, навіть якщо припустити, що рішення суду першої інстанції не було проголошено публічно, цей недолік було виправлено апеляційним судом.
50. Заявник не погодився із цим. Він стверджував, що ані він, ані його захисник не були присутніми підчас проголошення, якщо воно взагалі відбулося, та запитував, кому могло бути проголошено це рішення за їхньої відсутності. Більше того, надані Урядом записи засвідчили про існування інтервалу майже у годину між закінченням судового засідання та стверджуваним проголошенням, що дає привід думати, що перед проголошенням суддя міг з кимось консультуватися.
51. Заявник погодився з твердженням Уряду, що провадження в апеляційному суді було публічним, але піддав критиці апеляційний суд за те, що той не розглянув скаргу заявника на недотримання судом першої інстанції правила про прилюдне проголошення рішення. Відповідно він стверджував, що апеляційне провадження не компенсувало непроголошення судом першої інстанції свого рішення публічно.
2. Оцінка Суду
52. Суд повторює, що публічний характер провадження захищає сторони у провадженні від таємного відправлення правосуддя без громадського контролю; це також є одним із засобів, яким можна зберегти довіру до судів як вищої, так і нижчої інстанцій. Шляхом встановлення правила про відправлення правосуддя явно публічність сприяє досягненню цілі пункту 1 статті 6 Конвенції, а саме справедливому судовому розгляду, гарантування якого є одним з основоположних принципів будь-якого демократичного суспільства у розумінні Конвенції (див. рішення у справах "Претто та інші проти Італії" (Pretto and Others v. Italy), від 8 грудня 1983 року, Series А № 71, с. 11, п. 21, та "Аксен проти Німеччини" (Axen v. Germany), від 8 грудня 1983 року, Series А № 72, с. 12, п. 25).
53. Договірні сторони користуються значною свободою вибору належних засобів для забезпечення відповідності їхніх судових систем вимогам статті 6 Конвенції (див. рішення від 16 грудня 1992 року у справі "Хаджіанастасіу проти Греції" (Hadjiarrastassiou v. Greece), Series А № 252, с. 16, п. 33).
54. Щодо вимоги про публічне проголошення рішень Суд постановив, що у кожному випадку форма публічності, що надається "рішенню" згідно з національним законодавством держави-відповідача, повинна визначатися з огляду на особливості відповідного провадження, враховуючи його повноту, та згідно з предметом та метою пункту 1 статті 6 Конвенції (див. вищенаведені рішення у справах "Претто та інші проти Італії" (Pretto and Others v. Italy), п. 26; та "Аксен проти Німеччини" (Axen v. Germany), п. 31, та рішення від 22 лютого 1984 року у справі "Зуттер проти Швейцарії" (Sutter v. Switzerland), Series А № 74, с. 14, п. 33).
55. Суд не встановив жодних порушень у випадку, коли суд першої інстанції провів відкрите судове засідання, але не проголосив своє рішення публічно, проте апеляційний суд публічно проголосив своє рішення, що включало стислий виклад рішення суду першої інстанції і яким це рішення було оголошено остаточним (див. рішення від 10 липня 2001 року у справі "Ламанна проти Австрії" (Lamanna v. Austria), заява № 28923/95, пп. 33-34).
56. Повертаючись до обставин справи, Суд не може погодитися з твердженням Уряду, що через незначущість адміністративних правопорушень судові органи можуть звільнятися від обов’язку проголошувати свої рішення публічно. Суд зауважує, що провадження у справі заявника стосувалися правопорушення, яке було достатньо серйозним, щоб оскаржуване провадження підпадало під застосування статті 6 Конвенції. Сам Уряд погодився, що стаття 6 Конвенції є застосовною до цього провадження. Тому гарантії статті 6 Конвенції є повністю застосовними до провадження, включаючи вимогу проголошення судових рішень публічно.
57. Більше того, Суд зазначає, що сторони провадження не погодилися щодо того, чи суд першої інстанції дійсно проголосив своє рішення публічно. Проте не піддається сумніву, що навіть якщо проголошення судового рішення відбулося, заявник та його захисник не були присутніми у цей час і не знали, хто був присутнім, але вони отримали копію рішення невдовзі після судового засідання. За умов цієї справи Суд вважає, що незважаючи на вищезазначену незгоду між сторонами провадження щодо фактів, він може прийняти рішення щодо скарги заявника, навіть припускаючи, що суд першої інстанції не проголосив рішення публічно, оскільки апеляційний суд проголосив своє рішення публічно і повторив висновки та обґрунтування суду першої інстанції. Хоча апеляційний суд не розглядав скаргу заявника на відсутність публічного проголошення, він не був зобов'язаний розглядати усі скарги заявника, і у матеріалах справи містився протокол судового засідання суду першої інстанції, що означає, що проголошення відбулося. Відповідно апеляційний суд ймовірно міг вважати, що не було потреби розглядати цю скаргу. У будь-якому випадку, зважаючи на провадження в цілому, Суд вважає, що мету пункту 1 статті 6 Конвенції, а саме підпорядкування судових рішень громадському контролю, а отже, надання можливості громадськості вивчити спосіб, у який суди підходять до такого типу справ, у цій справі було досягнуто за допомогою публічного постановлення рішення апеляційним судом.
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
A. Шкода
59. Заявник вимагав 2000 євро відшкодування моральної шкоди.
60. Уряд стверджував, що сума, яка вимагалася, була надмірною та необґрунтованою.
61. Суд, здійснюючи оцінку на засадах справедливості, присуджує суму, що вимагалася, у повному обсязі.
B. Судові та інші витрати
62. Заявник не висував жодних вимог щодо компенсації судових та інших витрат, тому Суд нічого не присуджує.
C. Пеня
63. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ТАКИХ ОБСТАВИН СУД ОДНОГОЛОСНО
1.Оголошує заяву прийнятною.
4.Постановляє, що:
(а) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові 2000 (дві тисячі) євро відшкодування моральної шкоди разом з будь-яким податком, що може нараховуватися; ця сума має бути конвертована у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в цей період, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 14 листопада 2013 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Секретар | Клаудія ВЕСТЕРДІК |
| Голова | Марк ВІЛЛІГЕР |
Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Регламенту Суду до рішення додається окрема думка судді Шевчука.