Облік службових жилих приміщень у всіх будинках, незалежно від їх належності, здійснюється у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів, яка прийняла рішення про включення жилого приміщення до числа службових. Для одержання службового жилого приміщення відповідний працівник подає заяву адміністрації підприємства, установи, організації. До заяви додається довідка з місця проживання про склад сім'ї і прописку. Члени сім'ї заявника, які бажають оселитися в службове жиле приміщення, дають письмову згоду на проживання в зазначеному приміщенні.
Службові жилі приміщення надаються за рішенням адміністрації підприємства, установи, організації, органу управління іншої кооперативної та іншої громадської організації, у віданні якої ці приміщення знаходяться, затвердженим виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів, на території якої знаходиться відповідне підприємство, установа, організація. У рішенні зазначається, яку займає посаду або виконує роботу особа, якій надається службове жиле приміщення, склад її сім'ї, розмір приміщення, що надається, кількість кімнат у ньому та адреса.
На підставі рішення про надання службового жилого приміщення виконавчий комітет районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане службове жиле приміщення.
Громадяни, які мешкають у службових жилих приміщеннях, та пропрацювали на підприємстві (установі, організації), що надало їм службове жиле приміщення, не менше як 10 років не можуть бути виселені з нього без надання іншого жилого приміщення (ст. 125 ЖК УРСР). Також вони мають право звернутись із відповідною заявою про надання їм іншого (замість службового) житла з державного чи громадського житлового фонду, або зняття з даного житла статусу службового. І лише після вирішення цього питання таке житло може бути приватизоване на умовах і в порядку, передбаченому Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду".
За результатами проведеного узагальнення вбачається, що кількість спорів про оскарження відмови у виключенні житла зі складу службових жилих приміщень та надання права на приватизацію такого житла є незначною, проте судами все ж таки допускались помилки при визначенні статусу такого житла, інших фактичних обставин справи, без дослідження яких правильне вирішення справи є неможливим.
Так, Рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 30 травня 2014 року у справі № 6-30388св14, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 01 липня 2014 року, позов ОСОБА_3, ОСОБА_4 задоволено. Визнано відмову органу приватизації виконавчого комітету Ковельської міської ради в приватизації квартири незаконною. Визнано за ОСОБА_3, ОСОБА_4 право на приватизацію зазначеної квартири відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду".
Ухвалою колегії суддів ВССУ від 08 жовтня 2014 року касаційну скаргу виконавчого комітету Ковельської міської ради задоволено частково, рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 30 травня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 01 липня 2014 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала мотивована тим, що питання надання спірній квартирі відповідного статусу службового приміщення було вирішено до набрання чинності ЖК УРСР, тому суд, поклавши норми ЖК УРСР в основу рішення та пославшись на Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затверджене постановою Ради Міністрів УРСР від 04 лютого 1988 року, застосував закон, який не підлягав застосуванню, оскільки не має зворотної дії в часі.
Зі змісту протоколу спільного засідання адміністрації підприємства та профспілкового комітету від 19 квітня 1989 року № 9, яким було прийнято рішення службову квартиру АДРЕСА_2 виділити покрівельнику ОСОБА_3, який на той час служив у лавах Радянської Армії, випливає, що квартира надавалась як службова відповідно до рішення виконавчого комітету Ковельської міської ради депутатів трудящих від 14 березня 1985 року № 70, яким попередньо як службова надавалася іншому наймачу.
Також вся подальша процедура надання квартири ОСОБА_3 та членам його сім'ї саме як службової підтверджується рішенням виконавчого комітету міської ради депутатів трудящих від 27 квітня 1989 року № 83, ордером на житлове приміщення з відміткою "службова", договором найму житлового приміщення з аналогічною відміткою, журналом обліку службових жилих приміщень та списком службових жилих приміщень, закріплених за ЖЕК № 1, де значиться однокімнатна квартира площею 20,9 кв. м, закріплена за ОСОБА_3 на підставі рішення виконавчого комітету міської ради депутатів трудящих від 27 квітня 1989 року № 83.
Згідно з Переліком категорій працівників, яким може бути надано службові жилі приміщення, затвердженим постановою Ради Міністрів УРСР від 04 лютого 1988 року № 37, адміністрація ЖЕК № 1 м. Ковель надавала службові квартири своїм працівникам, не забезпеченим житлом, які у зв'язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від неї.
Відповідно до ст. 124 ЖК УРСР робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.
Таким чином, оскільки квартира АДРЕСА_2 має статус службового житла і попередньо в якості службового житла надавалась іншому квартиронаймачу, то відповідно до положень ч. 2 ст. 2 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" у порушення вимог статей 212- 214 ЦПК суди не дали належної правової оцінки можливості приватизації квартири.
Отже, суди дійшли передчасного висновку про задоволення позову й відсутність підстав вважати спірну квартиру службовою.
Інший приклад, рішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 18 листопада 2014 року (справа № 346/4759/14-ц), залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 03 лютого 2015 року, у позові Г.О.В. звернулася до суду з позовом до Державного підприємства "Коломийське лісове господарство" виконавчого комітету Шепарівцівської сільської ради Коломийського району Івано-Франківської області, Шепарівцівської сільської ради Коломийського району Івано-Франківської області про визнання дій незаконними та зобов'язання вчинити дії - відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що передача спірного житлового приміщення у власність не передбачена чинним законодавством, так як воно є службовим житлом.
Проте згадані рішення були скасовані судом касаційної інстанції та ухвалено рішення, яким позовні вимоги задоволено частково, визнано відмову Державного підприємства "Коломийське лісове господарство", виконавчого комітету Шепарівцівської сільської ради Коломийського району Івано-Франківської області на проведення приватизації квартири незаконною.
Визнано за Г.О.В. право на приватизацію квартири та зобов'язано Державне підприємство "Коломийське лісове господарство", виконавчий комітет Шепарівцівської сільської ради Коломийського району Івано-Франківської області провести приватизацію квартири.
Постановляючи зазначене рішення, касаційний суд зазначив, що судами залишено поза увагою той факт, що матеріали справи не містять підтверджень про віднесення в установленому порядку квартири до службового житла, оскільки відповідного рішення згідно із ч. 1 ст. 118 ЖК УРСР виконавчим комітетом Шепарівцівської сільської ради Коломийського району Івано-Франківської області не приймалося.
При цьому, суд касаційної інстанції дійшов до висновку, що посилання суду першої інстанції на те, що попереднім наймачам було видано ордер на спірне житлове приміщення як службове, саме по собі та за відсутності відповідного рішення виконавчого комітету органу місцевого самоврядування і відомостей щодо перебування його на обліку службових жилих приміщень, правового значення для визначення статусу цього житла не має, враховуючи й те, що позивачка користується ним на підставі окремого договору найму та у трудових відносинах з ДП "Коломийське лісове господарство" не перебуває.
У зв'язку з наведеним правильним у цьому випадку є висновок про те, що оскільки згідно із договором найму позивач має право користування квартирою, проживає у ній постійно, згадане приміщення є жилим - воно підлягає приватизації, оскільки не відноситься до службових, належить на праві власності державі в особі державного підприємства, тому позивачка відповідно до ч. 3 ст. 9 ЖК УРСР, ч. 4 ст. 5 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" має право на приватизацію спірного житла.
Судам необхідно також враховувати, що викладений у п. 2 ст. 2 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" перелік жилих приміщень, що не підлягають приватизації, є вичерпним та, що за змістом цієї норми термін "закритих" стосується лише військових поселень, а до територій підприємств (установ та організацій) він не відноситься. У цій нормі щодо підприємств йдеться про жилі приміщення, розташовані на земельній ділянці, наданій для розміщення підприємства, установи, організації (її виробничих, адміністративно-побутових будівель, інших споруд), а не території, яку підприємство (установа, організація) обслуговує, чи на якій розташований цілісний майновий комплекс підприємства. Маються на увазі жилі приміщення, розташовані на території будь-яких підприємств в межах їх розміщення.
Так, згідно з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 23 травня 2012 року у справі №16042вов10, положення ч. 2 ст. 2 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" містить вичерпний перелік об'єктів, які не підлягають приватизації. За її змістом такими об'єктами є не тільки квартири (будинки), житлові приміщення, розташовані на територіях закритих військових поселень, а й квартири (будинки), житлові приміщення, розташовані на територіях інших підприємств, установ та організацій.
Як доводить практика, такі справи розглядалися судами в 2015 році зазвичай правильно.
Так, Ізяславський районний суд рішенням від 31 березня 2015 року відмовив у задоволенні позову К.С.А. до Клубівської сільської ради Ізяславського району Хмельницької області про визнання незаконним включення квартири до числа службових, визнання безпідставною відмови в приватизації та зобов'язання щодо передачі квартири у власність з тих підстав, що спірна квартира має статус службової і згідно з ч. 2 ст. 2 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" не підлягає приватизації, а тому відмова відповідача у надані позивачу дозволу на її приватизацію є правомірною. Рішення виконавчого комітету Клубівської сільської ради Ізяславського району від 27 січня 2005 року №2 "Про внесення до переліку службових приміщень будівлю 5-ти квартирного житлового будинку" на момент отримання позивачем ордера на вказану квартиру вже існувало і прав останньої не порушувало. З таким висновком суду першої інстанції, погодився апеляційний суд та суд касаційної інстанції.
Водночас той факт, що на спірне жиле приміщення видано ордер як на службове, сам по собі та за відсутності відповідного рішення виконавчого комітету органу місцевого самоврядування і відомостей щодо перебування його на обліку службових жилих приміщень, правового значення для визначення статусу цього житла не має (ухвала ВССУ від 26 серпня 2015 року у справі № 6-6875св15).
Крім того, відповідно до роз'яснень, викладених у постанові Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України", у справах про виселення із службових жилих приміщень необхідно встановлювати, чи віднесено спірне жиле приміщення до службових. При цьому слід виходити з того, що приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду вважаються службовими з часу винесення рішення виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті ради про включення їх до числа службових.
Питання щодо наявності у жилих приміщень статусу службових часто виникає у спорах про виселення зі службового житла.
Проведеним узагальненням виявлено, що суди не завжди вірно встановлюють характер правовідносин та які правові норми підлягають застосуванню до правовідносин, не встановлюють дійсних обставин справи, невірно досліджують докази або надають їм невірну оцінку.
Так, рішенням Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 05 травня 2014 року (справа № 6-32717св14) відмовлено у задоволенні позову військової частини А-1807, Івано-Франківської квартирно-експлуатаційної частини району та Івано-Франківського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі Івано-Франківської квартирно-експлуатаційної частини району до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про виселення без надання іншого жилого приміщення.
Рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 15 липня 2014 року рішення Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 05 травня 2014 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Виселено ОСОБА_3 і ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.
Ухвалою ВССУ від 24 грудня 2014 року рішення Апеляційного суду Івано-Франківської області від 15 липня 2014 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Суд касаційної інстанції, зокрема, зазначив, що згідно з п. 2.2. Інструкції про організацію забезпечення і надання військовослужбовцям Збройних Сил України та членам їх сімей житлових приміщень, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 06 жовтня 2006 року № 577, чинної на час надання квартири, всі рішення щодо включення (виключення) жилого приміщення до (із) числа службового приймаються Міністром оборони України. У подальшому жиле приміщення включається (виключається) до (із) числа службового за рішенням виконавчого органу районної, міської, районної у місті ради за клопотанням начальника гарнізону, командира військової частини, погодженим з начальником відповідних територіальних квартирно-експлуатаційних управлінь.
Згідно з пунктами 2, 7, 19 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2006 року № 1081, що діяв на час виникнення спірних правовідносин, військовослужбовці та члени їх сімей забезпечуються службовими житловими приміщеннями, що відповідають вимогам житлового законодавства. З цією метою у кожній військовій частині формується фонд службового житла.
Разом з тим, при вирішенні питання про виселення зі службових жилих приміщень працівників, що розірвали трудові відносини з підприємствами, судом не перевірено, чи включено у встановленому законом порядку жиле приміщення в число службових та чи є ОСОБА_3 особою, якій могло надаватися службове приміщення в зв'язку з характером трудових відносин (Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Україні, затверджене постановою Ради Міністрів УРСР від 04 лютого 1988 року № 37; Перелік категорій працівників, яким може бути надано службові жилі приміщення, затверджений постановою Ради Міністрів УРСР від 04 лютого 1988 року № 37).
Крім того, апеляційним судом не дано оцінки листу Івано-Франківської КЕЧ району від 26 вересня 2013 року, згідно з яким спірна квартира відноситься до державного житлового фонду та відповідно до облікових даних статусу службової не має.
Вирішуючи спір і зазначаючи, що спірна квартира відноситься до службового житла, судом апеляційної інстанції не досліджено доказів дотримання позивачем порядку включення спірної квартири до числа службового житла, не звернуто увагу, що 24 листопада 2009 року ОСОБА_3 видано ордер на право зайняття спірної квартири, який за своєю формою та змістом не є спеціальним ордером на зайняття службового житла і не свідчить про надання службового приміщення, тому суд дійшов передчасного висновку про виселення ОСОБА_3 і ОСОБА_4 на підставі ст. 124 ЖК УРСР.
Судам слід також враховувати, що положення ст. 124 ЖК УРСРзастосовуються лише щодо виселення осіб із службового жилого приміщення, а у разі встановлення, що жиле приміщення не відноситься до службового, виселення проводиться на підставі статей 114, 126 ЖК УРСР.
Крім того,не може бути виселено без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у ст. 124 ЖК УРСР, зокрема, сімей військовослужбовців; осіб, звільнених у зв'язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників (ст. 125 ЖК УРСР).
Розглядаючи справи цієї категорії, суди повинні враховувати інтереси сторін і вирішувати такі спори залежно від установленого порядку та на підставі закону, а також ураховувати, що внаслідок виселення відповідачів без надання іншого жилого приміщення у зв'язку з переміщенням по службі одного із подружжя, пов'язаним з переїздом в іншу місцевість, без забезпечення житлом, порушується право цих осіб і членів їхніх сімей на житло.
Згідно зі ст. 124 ЖК УРСРробітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню із службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.
Разом із тимслід враховувати, що постановою Кабінету Міністрів України від 11 липня 1992 року № 391 "Про зміну та визнання такими, що втратили чинність, деяких рішень Уряду УРСР з питання надання житлових приміщень у будинках радгоспів" скасовано статус службового житла для будинків радгоспів. Отже, ті особи, яким раніше надавалося службове житло у радгоспах, можуть його приватизувати. Житлові приміщення включаються до числа службових у загальному порядку, тобто за рішенням виконкому відповідної ради, і можуть бути приватизовані на умовах і в порядку, визначених Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду".
5. Перевірка судами дотримання необхідних умов для реалізації права на приватизацію при розгляді відповідної категорії справ
Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду" передбачено, що приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на те органами, що створюються державними органами виконавчої влади на місцях чи органами місцевого самоврядування, а також державними підприємствами, організаціями, установами, в повному господарському віданні або оперативному управлінні яких перебуває державний житловий фонд.
Передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку), житлового приміщення у гуртожитку.
Отже, ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" визначено такі основні умови, виключно з дотриманням яких може відбутись приватизація:
здійснення приватизації уповноваженими на це органами;
згода всіх повнолітніх членів сім'ї;
постійне проживання у цій квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку;
згода тимчасово відсутніх членів сім'ї, за якими зберігається право на житло.
Першою умовою для проведення приватизації є її здійснення уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд.
Відповідно до статей 1, 3, 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"приватизація державного житлового фонду здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина.
При розгляді справ цієї категорії необхідно перевіряти компетенцію органів приватизації, так як відповідно до ч. 4 ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" органи приватизації (агентства, бюро, інші підприємства) мають право здійснювати діяльність лише з підготовки і оформлення документів про передачу у власність житла, натомість ч. 7 цієї статті передбачає право на діяльність не тільки щодо оформлення, а і реєстрації документів про право власності на квартиру (будинок), житлове приміщення у гуртожитку.
Так, рішенням Кіровського районного суду міста Кіровограда від 19 листопада 2013 року у справі № 404/7758/13-ц, що було залишене без змін ухвалою судової колегії у цивільних справах Апеляційного суду Кіровоградської області від 25 грудня 2013 року, відмовлено у задоволенні позову Х.Т.П. до виконавчого комітету Кіровоградської міської ради, третя особа квартирно-експлуатаційний відділ Міністерства оборони України про визнання права на приватизацію та зобов'язання видати свідоцтво про право власності на квартиру.
Як на одну із підстав для відмови у позові, суд вказав на те, що відповідно до п. 1 ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд.
Рішенням Кіровоградської міської ради від 11 грудня 2012 року № 1201 "Про затвердження Положення про управління власності та приватизації комунального майна Кіровоградської міської ради" затверджено у новій редакції Положення про управління власності та приватизації комунального майна Кіровоградської міської ради.
Відповідно до п. 1.5 цього Положення управління є спеціально уповноваженим органом управління комунальною власністю та відчуження (приватизації) комунального майна територіальної громади міста Кіровограда житлового та нежитлового фонду в межах повноважень, наданих міською радою, та цим Положенням.
З огляду на наведене виконком Кіровоградської міської ради не є органом приватизації, не відмовляв позивачу у здійсненні її прав, тому є неналежним відповідачем по справі.
У залежності від того, до чиєї власності або управління належить державний житловий фонд, буде залежати обов'язок утворювати приватизаційний орган: місцевої державної адміністрації спільно з органами місцевого самоврядування або державного підприємства (організації, установи).
Компетенція і порядок утворення органів приватизації передбачений постановою Кабінету Міністрів України від 08 жовтня 1992 року № 572 "Про механізм впровадження Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду".
Таким чином, враховуючи ту обставину, що передача у власність приватизованого житла відбувається на підставі рішення органу приватизації, оформляється свідоцтвом про право власності на житло, яке реєструється органом приватизації, цей орган приватизації у будь-якому випадку має бути залучений до участі у справі у якості відповідача.
Вивчення справ цієї категорії дає підстави для висновку про те, що права громадян на приватизацію житла порушуються, зокрема, унаслідок бездіяльності керівників підприємств, установ, організацій, в оперативному управлінні яких знаходяться приміщення, що підлягають переведенню в житлові з наступною їх приватизацією громадянами.
Так, із матеріалів справи за позовом Л.М.І. до Дрогобицького управління водного господарства (Стрийський міськрайонний суд Львівської області) про визнання права на приватизацію нею і її онуками: О.А.А., О.Л.А. житлової квартири № 1 за адресою Інформація_1 убачається, що у зв'язку із характером роботи її чоловіка, руслового ремонтера Дрогобицького управління осушувальних систем, спірне приміщення надано їх сім'ї в користування. 15 січня 2001 року Львівське обласне виробниче управління водного господарства надало дозвіл (з дозволу Держводгоспу України) Дрогобицькому управлінню водного господарства (в оперативному управлінні якого знаходяться спірні приміщення) на переведення частини будинку руслового ремонтера у житло, а управління, в свою чергу, звернулося з відповідним клопотанням до органу місцевого самоврядування.
Зазначене питання з 2007 року не було вирішене у встановленому порядку дотепер. Натомість 15 березня 2015 року позивач звернулася із позовом до суду.
На обґрунтування своїх вимог позивач послалася на рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 27 лютого 2014 року, яким визнано частину приміщення будинку руслового ремонтера, квартиру № 1 загальною площею 68,9 кв. м за адресою Інформацію_1 як таку, що відноситься за призначенням до житла.
У запереченні на позов відповідач зазначав, що спірні приміщення відносяться до нежитлових приміщень і тому приватизації не підлягають.
Суд першої інстанції, вирішивши спір, поклав в основу свого рішення рішення Стрийського міськрайонного суду від 27 лютого 2014 року і зазначив, що, оскільки спірне приміщення є державним житлом, а Дрогобицьке управління водного господарства чинить позивачу перешкоди у реалізації конституційних прав на його приватизацію, то за Л.М.І. і її неповнолітніми онуками: О.А.А., О.Л.А. необхідно визнати право на приватизацію спірної квартири.
Справа в апеляційному порядку не переглядалася.
Із аналізу матеріалів цієї справи доходимо висновку про те, що Стрийський міськрайонний суд Львівської області, ухваливши рішення від 27 лютого 2014 року, використав невластиві суду функції і визначив правовий режим частини майна - нежитлове приміщення визнав житловим.
У цьому випадку позивачу необхідно було захищати своє право шляхом оскарження бездіяльності посадових осіб, до компетенції яких відноситься питання переведення нежитлових приміщень в житлові.
Слід зауважити, що законами України "Про приватизацію державного житлового фонду" та "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків", а також Положенням "Про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян" визначена відповідна процедура здійснення передачі квартир державного та комунального житлового фонду у власність громадян, яка здійснюється лише уповноваженими на те органами, до числа яких суд не належить.
Як доводить узагальнення значного поширення у судовій практиці місцевих судів набули справи за позовами громадян про визнання права власності на квартиру чи кімнату у гуртожитку у порядку приватизації. При цьому позовні вимоги полягали не у визнанні права на приватизацію квартири чи будинку, а у визнанні права власності на приміщення безпосередньо судом поза межами процедури, визначеної законодавством. Суди в основному правильно визначаються у спірних правовідносинах і ухвалюють рішення про відмову у задоволенні таких позовів.
Так, у червні 2015 року до суду звернувся Т.В. із позовом до Херсонської міської ради про визнання за ним права власності на житлове приміщення. В обґрунтування своїх вимог посилався на те, що він постійно проживає у гуртожитку на підставі ордера за спільним рішенням адміністрації та профкому Херсонського судноремонтного заводу імені Комінтерну. Рішенням міської ради від 09 серпня 2012 року гуртожиток прийнято до комунальної власності територіальної громади м. Херсона. У липні 2014 року міською радою прийнято рішення про підтвердження статусу гуртожитку та надання дозволу на приватизацію житлових приміщень у гуртожитку. У гуртожитку він проживає більше п'яти років. Однак відповідач з липня 2014 року відмовляє йому у приватизації. Оскільки міська рада неправомірно відмовляє йому у приватизації, то просив безпосередньо суд визнати за ним право власності на кімнату у гуртожитку. Рішенням Комсомольського районного суду м. Херсона від 15липня 2015 року Т.В. у задоволенні позову відмовлено за необґрунтованістю. Відмовляючи у позові, суд у рішенні зазначив, що, не вирішуючи питання щодо наявності чи відсутності у позивача права на приватизацію займаного ним житла, суд вважає позов необґрунтованим, оскільки суд не може перебирати на себе функції органу приватизації та безпосередньо визнавати право власності на житлове приміщення. Ухвалою Апеляційного суду Херсонської області від 19 листопада 2015 року рішення суду залишено без змін. У касаційному порядку рішення суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду не оскаржувались.
У той же час деякими судами ухвалювали рішення не тільки про визнання права на приватизацію, а й про зобов'язання оформити свідоцтво про право власності на житлове приміщення (рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 червня 2015 року у справі № 200/563/15-ц); зобов'язання передати у власність житлове приміщення шляхом проведення процедури приватизації у встановлений законом строк (рішення Межівського районного суду Дніпропетровської області від 29 жовтня 2015 року у справі № 181/1010/14-ц) .
Ухвалювались судами і рішення про визнання права на приватизацію та визнання права власності на квартиру (рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 04 березня 2015 року у справі № 202/1949/15-ц та від 30 грудня 2015 року у справі № 202/9353/15-ц), а також рішення про визнання права власності на житлову кімнату (рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 03 червня 2015 року у справі № 201/5432/15-ц).
Другою умовою для проведення приватизації житла є обов'язкове постійне проживання осіб у житлі, яке підлягає приватизації.
При розгляді справ цієї категорії слід враховувати правовий висновок Верховного Суду України щодо співвідношення факту реєстрації і проживання у житлі, викладений у постанові від 30 січня 2013 року у справі № 6-125цс12, який полягає у тому, що відповідно до ст. 1, ч. 1 ст. 5, ст. 8 "Про приватизацію державного житлового фонду" наймачі квартир (будинків) державного житлового фонду та члени їх сімей, які постійно проживають у квартирі разом із наймачем або за якими зберігається право на житло, мають право на приватизацію займаних квартир шляхом передачі їм цих квартир в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у даній квартирі, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, на підставі рішення відповідного органу приватизації.
Згідно із ч. 3 ст. 9 ЖК УРСР ніхто не може бути обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Виходячи з аналізу змісту Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" у поєднанні з нормами статей 1, 6, 9, 61 ЖК УРСР, ст. 29 ЦК, місцем постійного проживання особи є жиле приміщення, в якому особа постійно проживає, має передбачені ст. 64 ЖК УРСР права користування цим приміщенням і на яке за особою зберігається це право й у разі тимчасової відсутності, а отже і право на приватизацію разом з іншими членами сім'ї.
Аналогічну норму місить пункт 4 Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року № 396.
При цьому пунктами 18, 19 цього Положення визначено порядок підтвердження факту постійного проживання особи в жилому приміщенні - у довідці про склад сім'ї, що подається особою в числі інших документів до органу приватизації, зазначаються члени сім'ї наймача, які водночас і прописані, і мешкають разом з ним, а також тимчасово відсутні особи, за якими зберігається право на житло.
При проведенні узагальнення виявлено, що суди всупереч наведеним положенням законодавства пов'язують право осіб на приватизацію лише з фактом їхньої реєстрації в спірній квартирі, яка здійснюється на підставі Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні", а не з їхнім правом на житло та фактом проживання у квартирі.
Так, рішенням Первомайського райсуду Миколаївської області від 28 квітня 2015 року у задоволенні позову П.М.Є., П.Є.С., С. К.С. до П.С.Л., Первомайської міської ради Миколаївської області про визнання розпорядження органу приватизації та свідоцтва про право власності недійсним, поновлення права на приватизацію квартири та визнання за П.М.Є., П.Є.С., С.К.С. права власності на квартиру було відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд виходив з того, що на момент приватизації квартири та видання свідоцтва про право власності на житло від 24 травня 1996 року в квартирі був зареєстрований тільки П.С.Л., його дружина П.М.Є. була громадянкою Росії, а П.Є.С. та С.К.С. не надали доказів того, що вони постійно проживали в спірній квартирі або за ними зберігалося право на житло в спірній квартирі на час її приватизації.
Апеляційний суд Миколаївської області, змінюючи рішення, зазначив, що на час приватизації квартири в ній з червня 1993 року в якості членів сім'ї П.С.Л. проживали його дружина П.М.Є., яка на той час була громадянкою Росії, та неповнолітні на той час діти П.Є.С. та С.К.С. Оскільки дружина відповідача не була громадянкою України, то вона дійсно відповідно до ст. 1 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" не мала права на приватизацію квартири. Однак неповнолітні діти П.Є.С. та С.К.С., як члени сім'ї відповідача, які проживали разом з ним, мали право на приватизацію квартири, незважаючи на те, що не були в ній зареєстровані, оскільки право осіб на приватизацію пов'язується не з фактом їх реєстрації у спірній квартирі, яка здійснюється на підставі Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні", а з їх правом на житло та фактом проживання у квартирі. Саме така правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 30 січня 2013 року в справі № 6-125цс12. Тому апеляційний суд дійшов висновку, що при здійсненні приватизації спірної квартири були порушені вимоги законодавства України та права позивачів П.Є.С. та С.К.С. щодо приватизації, тому розпорядження міського комітету житлово-комунального господарства виконкому Первомайської міської ради Миколаївської області від 24 травня 1996 року № 1431 та свідоцтво про право власності на житло видані з порушенням закону.
Також умовою для здійснення приватизації житла є обов'язкова письмова згода всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, яка оформляється спільною заявою, а тимчасово відсутні дають письмове підтвердження.
У випадку коли хтось з членів сім'ї, який має право користування жилим приміщенням не дає письмової згоди на приватизацію житла, яке підлягає передачі у спільну сумісну власність, а також за наявності розбіжностей між повнолітніми членами сім'ї щодо уповноваженої особи (уповноваженого наймача), таке жиле приміщення не може бути приватизовано.
Наслідком порушення вимог ч. 2 ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" може бути визнання приватизації недійсною.
Так, у листопаді 2012 року Г.М.М. звернувся в суд із позовом до Г.О.І., Б.Г.В., Управління власності та приватизації комунального майна Кіровоградської міської ради, треті особи - ЖЕК № 10, Управління Державної міграційної служби України в області, приватний нотаріус Кіровоградського міського нотаріального округу З.О.П., КП "Правник", про визнання недійсним розпорядження про приватизацію, недійсною приватизації квартири, визнання недійсним договору купівлі-продажу.
Рішенням Кіровського районного суду міста Кіровограда від 21 лютого 2013 року позов задоволено.Визнано недійсним розпорядження від 21 вересня 2012 року № 50448 органу приватизації - Управління власності та приватизації комунального майна Кіровоградської міської ради щодо приватизації вказаної квартири на ім'я Г.О.І. та договір купівлі-продажу вказаної квартири, укладений між Г.О.І. та Б.Г.В., посвідчений 19 жовтня 2012 року приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу З.О.П. за № 6644.
Судом встановлено, що на час написання заяви про зняття з реєстрації у спірній квартирі, позивач за своїм психічним станом не міг розуміти значення своїх дій та розумно ними керувати, Г.О.І. перешкоджала йому користуватися квартирою.
Також було з'ясовано, що Г.О.І. приватизувала квартиру лише на своє ім'я, скориставшись тим, що позивач не був зареєстрований у квартирі, куди був вселений на підставі судового рішення, постійно проживав і проживає у цій квартирі, зазначені обставини при зверненні із заявою про приватизацію квартири Г.О. І. органу приватизації не повідомила .
Обґрунтовуючи свій висновок про задоволення позову, суд правильно послався на положення п. 2 ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" та ст. 64 ЖК УРСР, яка передбачає, що члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення.
Встановивши порушення відповідачем Г.О.І. законодавства щодо порядку та умов приватизації державного житлового фонду, місцевий суд обґрунтовано задовольнив вимоги позивача, визнав недійсною приватизацію квартири та як наслідок - недійсним договір купівлі-продажу цієї квартири.
Такий висновок суду узгоджується із правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду України від 30 січня 2013 року у справі № 6-125цс12.
Рішення районного суду у апеляційному порядку сторонами оскаржене не було.
Питання надання згоди неповнолітніми членами сім'ї, які проживали в жилому приміщенні, що приватизується, Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду" не визначено, у зв'язку з чим виникають спори щодо набуття неповнолітніми членами (на момент приватизації) права на спірне майно.
Наприклад, рішенням Франківського районного суду м. Львова від 14 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 13 жовтня 2015 року, визнано наказ управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради №2063-Ж-Ф від 14 листопада 2011 року "Про передачу квартир у власність громадян" недійсним. Визнано недійсним свідоцтво від 14 листопада 2011 року № 236095 про право спільної сумісної власності В.І.В., Т.Я.В. на квартиру № 64 за адресою Інформація_1 у м. Львові. Скасовано державну реєстрацію права власності вказаних осіб на зазначену квартиру.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції керувався, крім іншого, положеннями ч. 2 ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду". Під час розгляду справи було встановлено, що письмової згоди на приватизацію житла законний представник неповнолітнього Т.Я.В., який був зареєстрований в квартирі і в ній проживав, не давала, а ініціатор приватизації - заявник В.І.В., подала до органів приватизації документи з підробленими підписами. Відсутність згоди законного представника Т.Я.В. на приватизацію житла та подання В.І.В. документів з підробленими підписами підтверджується вироком суду, який набрав законної сили.
З аналізу положень законодавства можна зробити висновок, що у разі приватизації житла, у якому постійно проживають на законних підставах також неповнолітні діти, потрібна письмова заява їх законного представника щодо згоди на приватизацію з урахуванням інтересів неповнолітніх.
Проблемним є питання щодо можливості оскарження законності приватизації житла, здійсненої батьками у разі, коли вони доводять її необхідність для дітей, однак діти після досягнення повноліття з цим не згодні.
Водночас, оскільки відповідно до положень чинного законодавства не передбачена необхідність письмової згоди неповнолітньої особи, а достатньо тільки згоди батьків, то є сумніви стосовно можливості визнання недійсним вказаного правочину, у зв'язку із тим, що немає порушення законодавства в момент вчинення правочину, а згоди на приватизацію від органу опіки та піклування при приватизації також не передбачено.
Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 28 березня 2014 року у справі № 640/500/14-ц задоволено позовні вимоги Особи 1 до Осіб 2, 3 та КП "ХБТІ" про визнання недійсними приватизації житлового приміщення та свідоцтва про право власності на нерухоме майно.
Рішення мотивоване тим, що позивач у 2008 році, будучи неповнолітнім, увійшов у приватизацію житлового приміщення разом зі своїми батьками. Однак правочин приватизації частини вказаної квартири батьками на ім'я позивача без його згоди, коли він був неповнолітнім порушує його права, оскільки позбавляє його можливості реалізувати своє право на приватизацію та отримати житло за місцем проходження військової служби в порядку, передбаченому ст. 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей". При цьому суд зазначив, що батьки діяли під впливом помилки щодо правової природи правочину, його змісту, прав сторін. Таким чином, суд прийшов до висновку про визнання недійсною угоди приватизації житла, вчиненої унаслідок помилки, що має істотне значення для прав позивача.
Слід зауважити, що судами першої інстанції в окремих випадках допускалися помилки щодо визначення членів сім'ї, які мають право на приватизацію разом із квартиронаймачем.
Відповідно до положень абз. 2 ч. 1 ст. 5 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" до членів сім'ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло.
При визначенні кола членів сім'ї необхідно керуватись положеннями ст. 64 ЖК УРСР, відповідно до якої до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. У випадках, коли громадянином України є тільки один член сім'ї, то квартира може бути передана у його приватну власність.
З аналізу цієї статті вбачається, що особи, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі, також мають право на приватизацію разом із квартиронаймачем, після встановлення відповідного факту у судовому порядку.
Як роз'яснено у п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України", вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім'ї наймача, чи прописані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.
Пленум Верховного Суду України у п. 15 постанови від 01 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" також роз'яснив, що наявність чи відсутність прописки сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім'ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому. Також відсутність письмової згоди членів сім'ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.
Так, рішенням Київського районного суду м. Полтави від 22 жовтня 2015 року у справі №552/2015/13-ц позов З.Г.В., З.І.В. до Приватного нотаріуса Полтавського міського нотаріального округу Ш.О.М., Виконавчого комітету Полтавської міської ради, УЖКГ виконкому Полтавської міської ради, В.П.П., В.М.П., Л.Г.П., П.Т.П., П.В.В., Б.В.П. про визнання членами сім'ї наймача, визнання незаконним розпорядження, скасування свідоцтва про право власності на житло, визнання заповіту недійсним задоволено частково. Визнано позивачів членами сім'ї наймача квартири № 20 за адресою Інформація_1 М.К.К. Визнано розпорядження органу приватизації м. Полтава від 09 квітня 1993 року № 3779 про передачу квартири у приватну власність М.К.К. на підставі Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" незаконним. Скасовано свідоцтво про право власності на житло від 09 квітня 1993 року, видане на ім'я М.К.К. на квартиру, що видане на підставі розпорядження органу приватизації м. Полтава від 09 квітня 1993 року № 3779. У задоволенні позовних вимог про визнання заповіту недійсним відмовлено
Своє рішення суд мотивував наступним.
В усіх довідках, які є в матеріалах справи, щодо реєстрації позивачки З.Г.В. зазначено, що вона зареєстрована у спірній квартирі як онука.
ЖК УРСР введений в дію постановою ВР № 5465-Х від 30 червня 1983 року з 01 січня 1984 року. Стаття 64 ЖК УРСР, яка була чинною на час реєстрації З.Г.В. передбачала, що члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору.
До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Серед членів сім'ї наймача виділяють дві категорії: 1) безспірні члени сім'ї (дружина (чоловік) наймача; діти наймача; батьки наймача); 2) особи, які постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають з наймачем у безпосередніх родинних зв'язках (брати, сестри дружини (чоловіка), неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки та інші).
Оскільки З.Г.В. поселилась до спірної квартири та була в ній зареєстрована зі згоди основного квартиронаймача М.К.К., як онука основного квартиронаймача, чого не заперечували відповідачі, вона є членом сім'ї основного квартиронаймача М.К.К. і після досягнення повноліття була зареєстрована у спірній квартирі постійно, без відмітки "тимчасово".
З.І.В. поселився у спірну квартиру, був зареєстрований у спірній квартирі як чоловік онуки 20 листопада 1992 року.
Так, ст. 65 ЖК УРСР, яка була чинною на час правовідносин, що виникли між позивачами та наймачем спірної квартири М.К.К. передбачала, що наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб.
Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
Виходячи із змісту вимог ЖК УРСР, слід дійти до висновку, що З.І.В. поселився до квартири та був у ній зареєстрований як чоловік онуки зі згоди основного квартиронаймача М.К.К., оскільки чинне законодавство не передбачало можливість його реєстрації без згоди наймача квартири та повнолітніх членів сім'ї наймача.
Так як З.І.В. в розумінні ст. 64 ЖК УРСР, є членом сім'ї З.Г.В., яка, в свою чергу, визнається судом членом сім'ї основного квартиронаймача спірної квартири М.К.К., він також є членом сім'ї М.К.К.
23 березня 1993 року наймач квартири М.К.К. звернулась з заявою до керівника органу приватизації про передачу їй особисто в приватну власність спірної квартири. Уповноваженим власником квартири визначено М.К.К. До вказаної заяви М.К.К. додано довідку про склад сім'ї наймача від 03 березня 1993 року № 250. В даній довідці вказано, що М.К.К. є квартиронаймачем квартири. З.Г.В. та З.І.В. зазначені квартирантами в квартирі.
