Директива Ради 2006/112/ЄС від 28 листопада 2006 року про спільну систему податку на додану вартість

(c) ПДВ, що підлягає сплаті стосовно придбань товарів у межах Співтовариства відповідно до статті 2(1)(b)(i);

(d) ПДВ, що підлягає сплаті стосовно операцій, які вважають придбаннями в межах Співтовариства відповідно до статей 21 та 22;

(e) ПДВ, що підлягає сплаті або сплачений стосовно ввозу товарів до такої держави-члена.

1. У випадку нерухомого майна, що становить частину господарських засобів оподатковуваної особи та що його використовують як для цілей господарської діяльності оподатковуваної особи, так і для її приватних цілей чи приватних цілей її персоналу, або, більш узагальнено, для цілей, інших ніж її господарська діяльність, ПДВ на видатки, пов'язані з цим майном, підлягає віднесенню на зменшення податкового зобов'язання відповідно до принципів, викладених у статтях 167, 168, 169 та 173, лише пропорційно до використання майна для цілей господарської діяльності оподатковуваної особи.

Як відступ від статті 26, зміни у пропорції використання нерухомого майна, зазначеного в першому підпараграфі, повинні враховуватися згідно з принципами, передбаченими у статтях 184-192, відповідно до їх застосування у відповідній державі-члені.

2. Держави-члени також можуть застосовувати параграф 1 стосовно ПДВ на видатки, пов'язані з іншими товарами, які становлять частину господарських засобів, відповідно до їх визначення.

Окрім віднесення на зменшення податкового зобов'язання, передбаченого у статті 168, оподатковувана особа повинна мати право на віднесення на зменшення податкового зобов'язання ПДВ, зазначеного у цій статті, якщо товари та послуги використовують для:

(a) операцій, пов'язаних з видами діяльності, зазначеними у другому підпараграфі статті 9(1), здійснюваними за межами держави-члена, в якій такий податок підлягає сплаті або сплачують, стосовно яких ПДВ підлягав би віднесенню на зменшення податкового зобов'язання, якби вони були здійснені в межах цієї держави-члена;

(b) операцій, звільнених від оподаткування відповідно до статей 138, 142 або 144, статей 146-149, статей 151, 152, 153 або 156, статті 157(1)(b), статей 158-161 або статті 164;

(c) операцій, звільнених від оподаткування відповідно до пунктів (а)-(f) статті 135(1), якщо замовник має осідок за межами Співтовариства або якщо такі операції безпосередньо стосуються товарів, що будуть вивезені за межі Співтовариства.

Усі оподатковувані особи, що в розумінні статті 1 Директиви 86/560/ЄЕС (- 8), статті 2(1) та статті 3 Директиви 2008/9/ЄС (- 9), а також статті 171 цієї Директиви не мають осідку в державі-члені, в якій вони купують товари та послуги або до якої вони ввозять оподатковувані ПДВ товари, повинні мати право на отримання відшкодування такого ПДВ, якщо товари та послуги використовують для цілей:

(a) операцій, зазначених у статті 169;

(b) операцій, за які податок сплачує лише замовник відповідно до статей 194-197 або статті 199.

1. ПДВ повинен відшкодовуватися оподатковуваним особам, що не мають осідку в державі-члені, в якій вони купують товари та послуги або в яку ввозять оподатковувані ПДВ товари, але мають осідок в іншій державі-члені, відповідно до детальних правил, встановлених у Директиві 2008/9/ЄС.

2. ПДВ повинен відшкодовуватися оподатковуваним особам, що не мають осідку на території Співтовариства, відповідно до детальних імплементаційних правил, встановлених у Директиві 86/560/ЄЕС .

Також оподатковуваних осіб, зазначених у статті 1 Директиви 86/560/ЄЕС , для цілей застосування зазначеної Директиви вважають оподатковуваними особами, що не мають осідку в Співтоваристві, якщо в державі-члені, в якій вони купують товари та послуги або в яку ввозять оподатковувані ПДВ товари, вони здійснили лише постачання товарів або послуг особі, відповідальній за сплату ПДВ відповідно до статей 194-197 або статті 199.

3. Директиву 86/560/ЄЕС не застосовують до:

(a) сум ПДВ, що були неправильно виставлені в рахунку-фактурі за законодавством держави-члена, що здійснює відшкодування;

(b) сум ПДВ, виставлених у рахунку-фактурі стосовно постачання товарів, постачання яких звільнено від оподаткування або може бути звільнено від оподаткування відповідно до статті 138 або статті 146(1)(b).

Держави-члени можуть замість надання відшкодування ПДВ згідно з Директивами 86/560/ЄЕС або 2008/9/ЄС для такого постачання товарів або надання послуг оподатковуваній особі, стосовно якої оподатковувана особа зобов'язана сплачувати податок відповідно до статей 194-197 або статті 199, дозволяти відносити на зменшення податкового зобов'язання цей податок згідно з процедурою, встановленою у статті 168. Існуючі обмеження відповідно до статті 2(2) та статті 4(2) Директиви 86/560/ЄЕС можуть бути збережені.

З цією метою держави-члени можуть виключати оподатковувану особу, зобов'язану сплачувати податок, з процедури відшкодування відповідно до Директив 86/560/ЄЕС або 2008/9/ЄС.

1. Будь-яка особа, яку вважають оподатковуваною особою з огляду на постачання на нерегулярній основі нового транспортного засобу відповідно до умов, визначених у статті 138(1) та (2)(а), повинна мати право в державі-члені, в якій здійснюють постачання, відносити на зменшення податкового зобов'язання ПДВ, включений у ціну купівлі або сплачений у зв'язку із ввозом чи придбанням в межах Співтовариства цього транспортного засобу, в межах суми, що не перевищує суми ПДВ, яку вона повинна була би сплатити, якби постачання не було звільнено від оподаткування.

Право на віднесення на зменшення податкового зобов'язання виникає і може бути застосоване лише в момент постачання нових транспортних засобів.

2. Держави-члени повинні встановити детальні правила щодо імплементації параграфа 1.

1. У випадку товарів або послуг, які оподатковувана особа використовує як для операцій, стосовно яких ПДВ підлягає віднесенню на зменшення податкового зобов'язання відповідно до статей 168, 169 та 170, так і для операцій, стосовно яких ПДВ не підлягає такому віднесенню, тільки та частина ПДВ, яка припадає на першу групу операцій, підлягає віднесенню на зменшення податкового зобов'язання.

Частину, що підлягає віднесенню на зменшення податкового зобов'язання, визначають відповідно до статей 174 та 175 для всіх операцій, здійснених оподатковуваною особою.

2. Держави-члени можуть вживати таких заходів:

(a) дозволяти оподатковуваній особі визначати частину для кожного напряму її господарської діяльності за умови ведення окремого бухгалтерського обліку для кожного напряму;

(b) вимагати від оподатковуваної особи визначати частину для кожного напряму її господарської діяльності та вести окремий бухгалтерський облік для кожного напряму;

(c) дозволяти оподатковуваній особі або вимагати від неї здійснювати віднесення на зменшення податкового зобов'язання на підставі використання всіх товарів і послуг або їхньої частини;

(d) дозволяти оподатковуваній особі або вимагати від неї здійснювати віднесення на зменшення податкового зобов'язання відповідно до правила, встановленого у першому підпараграфі параграфа 1, стосовно всіх товарів та послуг, використовуваних для всіх операцій, зазначених у цьому підпараграфі;

(e) передбачати, щоб ПДВ, який не підлягає віднесенню на зменшення податкового зобов'язання оподатковуваною особою, вважався нульовим у випадку, коли він є незначним.

1. Частина, що підлягає віднесенню на зменшення податкового зобов'язання, визначається як дріб на основі таких сум:

(a) у чисельнику - загальна сума річного обігу, без ПДВ, отримана від операцій, стосовно яких ПДВ підлягає віднесенню на зменшення податкового зобов'язання відповідно до статей 168 та 169;

(b) у знаменнику - загальна сума річного обігу, без ПДВ, отримана від операцій, включених до чисельника, та операцій, стосовно яких ПДВ не підлягає віднесенню на зменшення податкового зобов'язання.

Держави-члени можуть включати до знаменника суму субсидій, інших ніж ті, що безпосередньо пов'язані з ціною постачання товарів або надання послуг, зазначених у статті 73.

2. Як відступ від параграфа 1, до розрахування частини, що підлягає віднесенню на зменшення податкового зобов'язання, не включають такі суми:

(a) суму обігу, отриману від постачання засобів виробництва, які оподатковувана особа використовує в своїй господарській діяльності;

(b) суму обігу, отриману від допоміжних операцій, пов'язаних з нерухомістю, та допоміжних фінансових операцій;

(c) суму обігу, отриману від операцій, визначених у пунктах (b)-(g) статті 135(1), якщо такі операції є допоміжними.

3. Якщо держави-члени використовують можливість, передбачену в статті 191, згідно з якою не вимагається коригування стосовно засобів виробництва, вони можуть включати продаж засобів виробництва до розрахування частини, що підлягає віднесенню на зменшення податкового зобов'язання.

1. Частину, що підлягає віднесенню на зменшення податкового зобов'язання, визначають щорічно та встановлюють як відсотковий показник, округлений до цифри, яка не перевищує наступного цілого числа.

2. Тимчасову частину на рік розраховують на основі операцій за попередній рік. За відсутності операцій, що можуть бути взяті за основу, або якщо їх сума є незначною, частину, що підлягає віднесенню на зменшення податкового зобов'язання, оцінюють тимчасово під контролем з боку податкових органів оподатковуваною особою на основі її власних прогнозів.

Однак, держави-члени можуть продовжувати застосовувати правила, що були чинними станом на 1 січня 1979 року, або, у випадку держав-членів, які приєдналися чи вступили до Співтовариства після цієї дати - станом на дату їх приєднання чи вступу.

3. Віднесення на зменшення податкового зобов'язання, здійснені на основі таких тимчасових частин, слід коригувати під час встановлення остаточної частини протягом наступного року.

Рада, діючи одностайно за пропозицією Комісії, визначає видатки, стосовно яких ПДВ не підлягає віднесенню на зменшення податкового зобов'язання. ПДВ за жодних обставин не підлягає віднесенню на зменшення податкового зобов'язання стосовно видатків, що не є видатками суворо на господарську діяльність на кшталт витрат на предмети розкоші, розваги або забави.

До набуття чинності положеннями, зазначеними в першому параграфі, держави-члени можуть продовжувати застосовувати всі винятки, передбачені їхнім національним законодавством станом на 1 січня 1979 року, або, у випадку держав-членів, що приєдналися чи вступили до Співтовариства після цієї дати - станом на дату їх приєднання чи вступу.

Після консультацій з Комітетом із ПДВ, кожна держава-член може, на підставі економічного циклу, повністю або частково виключати всі або деякі засоби виробництва або інші товари з системи віднесення на зменшення податкового зобов'язання.

Щоб підтримувати однакові умови конкуренції, держави-члени замість того, щоб відмовитися від віднесення на зменшення податкового зобов'язання, можуть оподатковувати товари, вироблені безпосередньо оподатковуваною особою, або придбані нею в межах Співтовариства, або ввезені, таким чином, щоб податок не перевищував суми ПДВ, яку нараховували б за придбання подібних товарів.

Для застосування права на віднесення на зменшення податкового зобов'язання оподатковувана особа повинна відповідати таким умовам:

(a) для цілей віднесення на зменшення податкового зобов'язання згідно зі статтею 168(а) стосовно постачання товарів чи надання послуг вона повинна мати рахунок-фактуру, складений відповідно до секцій 3-6 глави 3 розділу XI;

(b) для цілей віднесення на зменшення податкового зобов'язання згідно зі статтею 168(b) стосовно операцій, які вважають постачанням товарів чи наданням послуг, вона повинна виконати формальності, встановлені кожною державою-членом;

(c) для цілей віднесення на зменшення податкового зобов'язання згідно зі статтею 168(с) стосовно придбання товарів у межах Співтовариства вона повинна зазначити в податковій декларації з ПДВ, передбаченій у статті 250, всю інформацію, необхідну для розрахування суми ПДВ, що підлягає сплаті за придбання нею товарів в межах Співтовариства, і вона повинна мати рахунок-фактуру, складений відповідно до секцій 3-5 глави 3 розділу XI;

(d) для цілей віднесення на зменшення податкового зобов'язання згідно зі статтею 168(d) стосовно операцій, які вважають придбанням товарів у межах Співтовариства, вона повинна виконати формальності, встановлені кожною державою-членом;

(e) для цілей віднесення на зменшення податкового зобов'язання згідно зі статтею 168(e) стосовно ввозу товарів вона повинна мати документ про ввіз, що визначає її вантажоодержувачем або імпортером і містить суму ПДВ, що підлягає сплаті, або інформацію, що уможливлює розрахування такої суми;

(f) якщо у випадку застосування статей 194-197 або статті 199 від оподатковуваної особи вимагають сплати ПДВ як від замовника, вона повинна відповідати формальним вимогам, встановленим кожною державою-членом.

Оподатковувана особа повинна здійснювати віднесення на зменшення податкового зобов'язання шляхом віднімання від загальної суми ПДВ, що підлягає сплаті за певний податковий період, загальної суми ПДВ, стосовно якого протягом того самого періоду виникло право на віднесення на зменшення податкового зобов'язання та яке застосовують відповідно до статті 178.

Однак, держави-члени можуть вимагати, щоб оподатковувані особи, які здійснюють нерегулярні операції, як визначено в статті 12, застосовували своє право на віднесення на зменшення податкового зобов'язання тільки під час постачання.

Держави-члени можуть надавати дозвіл оподатковуваній особі на віднесення на зменшення податкового зобов'язання, яке вона не здійснила відповідно до статей 178 та 179.

Держави-члени можуть надавати дозвіл оподатковуваній особі, що не має рахунку-фактури, складеного відповідно до секцій 3-5 глави 3 розділу XI, на віднесення на зменшення податкового зобов'язання, зазначене в статті 168(с), стосовно придбання нею товарів у межах Співтовариства.

Держави-члени повинні визначати умови та детальні правила застосування статей 180 та 181.

Якщо в певному податковому періоді сума віднесень на зменшення податкового зобов'язання перевищує суму ПДВ, що підлягає сплаті, держави-члени можуть, відповідно до умов, які вони визначають, надавати відшкодування або переносити надлишок на наступний період.

Однак, держави-члени можуть відмовити у відшкодуванні чи перенесенні надлишку, якщо сума надлишку є незначною.

Первинне віднесення на зменшення податкового зобов'язання повинне коригуватися, якщо воно вище або нижче, ніж те, на яке оподатковувана особа має право.

1. Коригування, зокрема, повинне здійснюватися, якщо, після відшкодування ПДВ відбувається певна зміна елементів, які використовували для визначення суми, що підлягає віднесенню на зменшення податкового зобов'язання, наприклад, у випадку скасування закупівель або отримання зниження ціни.

2. Як відступ від параграфа 1, жодних коригувань не слід робити у випадку операцій, що залишаються повністю або частково неоплаченими, або у випадку належним чином доведеного чи підтвердженого знищення, втрати чи крадіжки майна, або у випадку товарів, зарезервованих для цілей надання подарунків малої вартості або для надання зразків, як зазначено у статті 16.

Однак, у випадку операцій, що залишаються повністю або частково неоплаченими, або у разі крадіжки, держави-члени можуть вимагати здійснення коригувань.

Держави-члени повинні встановити детальні правила застосування статей 184 та 185.

1. У випадку засобів виробництва коригування повинне охоплювати період п'яти років, включно з роком придбання або виготовлення товарів.

Однак, держави-члени можуть здійснювати коригування на підставі періоду повних п'яти років, починаючи з моменту першого використання товарів.

У випадку нерухомого майна, придбаного як засоби виробництва, період коригування може бути продовжений до 20 років.

2. Щорічне коригування здійснюють лише стосовно однієї п'ятої частини ПДВ, що його нараховують на засоби виробництва, або, якщо період коригування було продовжено, стосовно його відповідної дробової частини.

Коригування, зазначене в першому підпараграфі, здійснюють на підставі змін права на віднесення на зменшення податкового зобов'язання в наступні роки у порівнянні з правом, що було дійсне у рік, в якому товари було придбано, виготовлено або, де це застосовно, використано вперше.

1. Якщо засоби виробництва постачено протягом періоду коригування, їх вважають такими, що були застосовувані в економічній діяльності оподатковуваної особи аж до закінчення періоду коригування.

У випадках оподаткування постачання засобів виробництва припускають, що економічну діяльність оподатковують в повному обсязі.

У випадках звільнення від оподаткування постачання засобів виробництва припускають, що економічну діяльність повністю звільнено від оподаткування.

2. Коригування, передбачене в параграфі 1, здійснюють лише один раз стосовно усього часу, який залишився до кінця періоду коригування. Однак у випадку, коли постачання засобів виробництва звільнено від оподаткування, держави-члени можуть відступати від вимоги щодо коригування, якщо покупець є оподатковуваною особою, що використовує такі засоби виробництва лише для операцій, стосовно яких ПДВ підлягає віднесенню на зменшення податкового зобов'язання.

Для цілей застосування статей 187 та 188 держави-члени можуть вживати таких заходів:

(a) надавати означення поняття засобів виробництва;

(b) визначати суму ПДВ, яка повинна враховуватися під час коригування;

(c) ухвалювати будь-які заходи, необхідні для забезпечення того, щоб коригування не призвело до виникнення будь-яких необґрунтованих переваг;

(d) дозволяти адміністративні спрощення.

Для цілей статей 187, 188, 189 та 191 держави-члени можуть вважати засобами виробництва послуги, які мають характеристики, подібні до тих, які зазвичай приписують засобам виробництва.

Якщо в будь-якій державі-члені практичні результати застосування статей 187 та 188 є незначними, ця держава-член, після консультації з Комітетом із ПДВ, може утримуватися від застосування таких положень, беручи до уваги загальний вплив ПДВ у відповідній державі-члені та необхідність адміністративного спрощення, і за умови, що такі дії не призведуть до спотворення конкуренції.

Якщо оподатковувана особа переходить із загального режиму оподаткування на спеціальну схему або навпаки, держави-члени можуть вживати всіх необхідних заходів для забезпечення того, щоб оподатковувана особа не мала необґрунтованих переваг або не зазнавала необґрунтованої шкоди.

Для цілей цієї секції оподатковувану особу, що має фіксований осідок на території держави-члена, в якій податок підлягає сплаті, вважають оподатковуваною особою, що не має осідку в цій державі-члені, в разі виконання таких умов:

(a) вона здійснює оподатковуване постачання товарів або надання послуг на території такої держави-члена;

(b) осідок, який постачальник має на території цієї держави-члена, не втручається у таке постачання.

ПДВ підлягає сплаті будь-якою оподатковуваною особою, що здійснює оподатковуване постачання товарів чи надання послуг, за винятком ситуацій, коли ПДВ підлягає сплаті іншою особою у випадках, зазначених у статтях 194-199b і статті 202.

1. Якщо оподатковуване постачання товарів або надання послуг здійснює оподатковувана особа, що не має осідку в державі-члені, в якій ПДВ підлягає сплаті, держави-члени можуть передбачити, щоб особою, відповідальною за сплату ПДВ, була особа, якій постачають товари або надають послуги.

2. Держави-члени повинні встановити умови для імплементації параграфа 1.

ПДВ повинна сплачувати будь-яка особа, ідентифікована для цілей ПДВ у державі-члені, в якій податок підлягає сплаті, і якій постачають товари за обставин, визначених у статтях 38 або 39, якщо постачання здійснює оподатковувана особа, що не має осідку в такій державі-члені.

ПДВ повинна сплачувати будь-яка оподатковувана особа або будь-яка неоподатковувана юридична особа, ідентифікована для цілей ПДВ, якій надають послуги, зазначені у статті 44, якщо послуги надає оподатковувана особа, що не має осідку на території держави-члена.

1. ПДВ повинна сплачувати особа, якій постачають товари, в разі виконання таких умов:

(a) оподатковуваною операцією є постачання товарів, здійснене відповідно до умов, встановлених у статті 141;

(b) особою, якій постачають товари, є інша оподатковувана особа або інша неоподатковувана юридична особа, ідентифікована для цілей ПДВ в державі-члені, в якій здійснюють постачання;

(c) рахунок-фактуру виставлено оподатковуваною особою, що не має осідку в державі-члені особи, якій постачають товари, складений відповідно до секцій 3-5 глави 3.

2. Якщо податкового представника призначено особою, відповідальною за сплату ПДВ згідно зі статтею 204, держави-члени можуть передбачити відступ від параграфа 1 цієї статті.

1. Якщо спеціальні операції, пов'язані з інвестиційним золотом, відбуваються між оподатковуваною особою, що є учасником регульованого ринку зливкового золота, та іншою оподатковуваною особою, що не є учасником такого ринку, і їх оподатковують відповідно до статті 352, держави-члени призначають замовника особою, відповідальною за сплату ПДВ.

Якщо замовник, що не є учасником регульованого ринку зливкового золота, є оподатковуваною особою, що повинна бути ідентифікована для цілей ПДВ у державі-члені, в якій податок підлягає сплаті лише стосовно операцій, зазначених у статті 352, продавець повинен виконувати податкові зобов'язання від імені замовника відповідно до законодавства цієї держави-члена.

2. У випадку постачання золота як сировини, або напівобробленого золота 325 проби і вище, або інвестиційного золота, як визначено в статті 344(1), оподатковуваною особою, яка використовує одну з можливостей відповідно до статей 348, 349 та 350, держави-члени можуть призначати замовника особою, відповідальною за сплату ПДВ.

3. Держави-члени повинні встановити процедури та умови для імплементації параграфів 1 і 2.

1. Держави-члени можуть передбачити, щоб особою, відповідальною за сплату ПДВ, була оподатковувана особа, якій здійснюють будь-яке з таких постачань:

(a) виконання будівельних робіт, включаючи надання послуг ремонту, прибирання, технічного обслуговування, перебудови та знесення нерухомого майна, а також передання будівельних робіт, яке вважають постачанням товарів відповідно до статті 14(3);

(b) постачання персоналу, зайнятого у видах діяльності, перелічених у пункті (а);

(c) постачання нерухомого майна, як зазначено у статті 135(1)(j) та (k), якщо постачальник обрав спосіб оподаткування постачання згідно зі статтею 137;

(d) постачання використаного матеріалу, використаного матеріалу, який не можна повторно використовувати у незмінному стані, брухту, промислових та непромислових відходів, перероблюваних відходів, частково оброблених відходів та деяких товарів і надання послуг, перелічених у додатку VI;

(e) постачання товарів, наданих однією оподатковуваною особою іншій як заставу, в разі звернення стягнення на заставлене майно;

(f) постачання товарів після передання права власності правонаступнику та реалізації цього права таким правонаступником;

(g) постачання нерухомого майна, проданого боржником за рішенням суду в рамках процедури примусового продажу.

2. В разі використання можливості, передбаченої в параграфі 1, держави-члени можуть визначати постачання товарів та надання послуг, охоплювані такою можливістю, та категорії постачальників або одержувачів, до яких можуть бути застосовані такі заходи.

3. Для цілей параграфа 1 держави-члени можуть вживати таких заходів:

(a) передбачити, щоб оподатковувану особу, яка також провадить види діяльності або операції, які не вважають оподатковуваним постачанням товарів або наданням послуг відповідно до статті 2, вважали оподатковуваною особою стосовно отриманих постачень, як зазначено у параграфі 1 цієї статті;

(b) передбачити, щоб орган, що не є оподатковуваною особою, яка регулюється публічним правом, вважали оподатковуваною особою стосовно отриманих постачень, як зазначено в пунктах (e), (f) та (g) параграфа 1.

4. Держави-члени повинні інформувати Комітет із ПДВ про національні законодавчі інструменти, ухвалені згідно з параграфом 1, якщо такі заходи відрізняються від інструментів, дозволених Радою до 13 серпня 2006 року згідно зі статтею 27(1)-(4) Директиви 77/388/ЄЕС, що продовжують діяти згідно з параграфом 1 цієї статті.

1. Держави-члени можуть до 31 грудня 2018 року і на період тривалістю щонайменше два роки передбачити, щоб особою, відповідальною за сплату ПДВ, була оподатковувана особа, якій здійснюють будь-які такі постачання:

(a) передання квот на викиди парникових газів, як визначено у статті 3 Директиви Європейського Парламенту і Ради 2003/87/ЄС від 13 жовтня 2003 року про встановлення схеми торгівлі квотами на викиди парникових газів у Співтоваристві (- 10), які можуть бути передані відповідно до статті 12 тієї Директиви;

(b) передання інших одиниць, які оператори можуть використовувати для дотримання тієї самої Директиви;

(c) постачання мобільних телефонів, що є пристроями, виробленими або адаптованими для використання у з'єднанні з ліцензованою мережею, і які працюють на певних частотах, незалежно від того, чи використовують їх в інший спосіб;

(d) постачання інтегрованих схем, таких як мікропроцесори та центральні процесори, до стадії інтегрування в продукти кінцевого споживача;

(e) постачання газу та електроенергії оподатковуваному дилеру, як визначено у статті 38(2);

(f) постачання сертифікатів на газ та електроенергію;

(g) надання телекомунікаційних послуг, як визначено в статті 24(2);

(h) постачання ігрових консолей, планшетних ПК та ноутбуків;

(i) постачання зернових та технічних культур, включаючи насіння олійних культур та цукровий буряк, які зазвичай не використовують в незміненому стані для кінцевого споживання;

(j) постачання необроблених та напівоброблених металів, включаючи дорогоцінні метали, якщо вони не підпадають під пункт (d) статті 199(1), спеціальні положення щодо вживаних товарів, витворів мистецтва, предметів колекціонування та антикваріату відповідно до статей 311-343 або під спеціальну схему для інвестиційного золота відповідно до статей 344-356.

1a. Держави-члени можуть встановлювати умови для застосування механізму, передбаченого в параграфі 1.

lb. Застосування механізму, передбаченого в параграфі 1, до постачання будь-якого з товарів або надання будь-яких послуг, перелічених у пунктах (с)-(j) цього параграфа, залежить від впровадження належних та дієвих обов'язків щодо звітності для оподатковуваних осіб, які постачають товари чи надають послуги, до яких застосовують механізм, передбачений у параграфі 1.

2. Держави-члени повинні повідомляти Комітет із ПДВ про застосування механізму, передбаченого в параграфі 1, після впровадження будь-якого такого механізму та надавати Комітету із ПДВ таку інформацію:

(a) обсяг застосування заходу, в межах якого застосовують механізм, разом з типом та особливостями шахрайства, та докладний опис супровідних заходів, включно з будь-якими обов'язками щодо звітності для оподатковуваних осіб та будь-яких контрольних заходів;

(b) дії, спрямовані на інформування відповідних оподатковуваних осіб про застосування механізму;

(c) критерії оцінювання, що уможливлюють порівняння рівня шахрайської діяльності стосовно товарів та послуг, перелічених у параграфі 1, до і після застосування механізму, шахрайської діяльності стосовно інших товарів та послуг до й після застосування механізму та будь-якого підвищення рівня інших видів шахрайської діяльності до і після застосування механізму;

(d) дату початку дії механізму та період, охоплюваний заходом, в межах якого застосовують механізм.

3. Держави-члени, що застосовують механізм, передбачений у параграфі 1, повинні, на основі критеріїв оцінювання, передбачених у пункті (с) параграфа 2, подати Комісії звіт не пізніше 30 червня 2017 року. У звіті повинна бути чітко вказана інформація, яка повинна вважатися конфіденційною, та інформація, яку можна публікувати.

Звіт повинен містити детальну оцінку загальної дієвості та ефективності заходу, зокрема стосовно:

(a) впливу на шахрайську діяльність стосовно постачання товарів чи надання послуг, охоплених цим заходом;

(b) можливого перенесення шахрайської діяльності на інші товари чи інші послуги;

(c) витрат на дотримання заходу для оподатковуваних осіб, що випливають з нього.

4. Кожна держава-член, що виявила зміну тенденцій шахрайської діяльності на своїй території стосовно товарів або послуг, перелічених у параграфі 1, починаючи з дати набуття чинності цією статтею стосовно таких товарів чи послуг, повинна подати Комісії звіт з цього приводу до 30 червня 2017 року.

5. До 1 січня 2018 року Комісія повинна представити Європейському Парламенту та Раді загальний звіт про оцінку впливів механізму, передбаченого в параграфі 1, на боротьбу з шахрайством.

1. Держава-член може у надзвичайно термінових випадках та відповідно до параграфів 2 та 3 призначати одержувача особою, відповідальною за сплату ПДВ за конкретні постачання товарів і надання послуг, як відступ від статті 193, у вигляді спеціального заходу - механізму швидкої реакції ("QRM") - для боротьби з раптовим та масовим шахрайством, що може призвести до значних і непоправних фінансових втрат.

Щодо спеціального заходу QRM держава-член повинна застосовувати належні заходи контролю стосовно оподатковуваних осіб, які постачають товари чи надають послуги, на які поширюється такий захід, та на період, тривалістю не більше дев'яти місяців.

2. Держава-член, що бажає впровадити спеціальний захід QRM, як це передбачено в параграфі 1, повинна надіслати повідомлення Комісії, використовуючи стандартну форму, встановлену відповідно до параграфа 4, і одночасно надіслати її іншим державам-членам. Держава-член повинна надати Комісії інформацію із зазначенням відповідного сектора, типу та особливостей шахрайства, існування підстав для термінових дій, раптового та масового характеру шахрайства та його наслідків з точки зору значних та непоправних фінансових збитків. Якщо Комісія вважає, що вона не має всієї необхідної інформації, вона звертається до держави-члена протягом двох тижнів з моменту отримання повідомлення та уточнює, якої додаткової інформації вона потребує. Будь-яка додаткова інформація, надана відповідною державою-членом Комісії, повинна одночасно надсилатися іншим державам-членам. Якщо наданої додаткової інформації недостатньо, Комісія інформує про це відповідну державу-члену протягом одного тижня.

Держава-член, що бажає впровадити спеціальний захід QRM, як передбачено в параграфі 1, повинна одночасно також подати заявку до Комісії відповідно до процедури, передбаченої у статті 395(2) і (3).

3. Після того, як Комісія отримує всю інформацію, яку вона вважає необхідною для оцінювання повідомлення, зазначеного в першому підпараграфі параграфа 2, вона повинна повідомити про це держави-члени. Якщо вона заперечує проти спеціального заходу QRM, вона повинна надати негативний висновок протягом одного місяця з моменту отримання повідомлення та поінформувати про це відповідну державу-член та Комітет із ПДВ. Якщо Комісія не заперечує, вона повинна підтвердити це у письмовій формі відповідній державі-члену та Комітету із ПДВ протягом такого самого періоду часу. Держава-член може ухвалити спеціальний захід QRM, починаючи з дати отримання такого підтвердження. Під час оцінювання повідомлення Комісія повинна враховувати точку зору будь-якої іншої держави-члена, надіслану їй у письмовій формі.

4. Комісія повинна ухвалити імплементаційний акт про стандартну форму подання повідомлення щодо спеціального заходу QRM, зазначеного в пункті 2, та інформації, зазначеної в першому підпараграфі параграфа 2. Такий імплементаційний акт повинен бути ухвалений згідно з експертною процедурою, зазначеною в параграфі 5.

5. Якщо на цей параграф здійснено покликання, застосовують статтю 5 Регламенту Європейського Парламенту і Ради (ЄС) № 182/2011 (- 11), і для цієї цілі комітетом є комітет, створений відповідно до статті 58 Регламенту Ради (ЄС) № 904/2010 (- 12).

ПДВ повинна сплачувати будь-яка особа, що здійснює оподатковуване придбання товарів в межах Співтовариства.

Під час ввозу ПДВ повинна сплачувати будь-яка особа або особи, призначені або визнані державою-членом ввозу як такі, що є відповідальними за сплату.

ПДВ повинна сплачувати будь-яка особа, що завершує перебування товарів під режимами чи ситуаціями, переліченими у статтях 156, 157, 158, 160 та 161.

ПДВ повинна сплачувати будь-яка особа, що вносить ПДВ до рахунку-фактури.

1. Якщо згідно зі статтями 193-197 та статтями 199 і 200 особою, відповідальною за сплату ПДВ, є оподатковувана особа, що не має осідку в державі-члені, в якій ПДВ підлягає сплаті, держави-члени можуть дозволяти такій особі призначати податкового агента особою, відповідальною за сплату ПДВ.

Крім того, якщо оподатковувану операцію здійснює оподатковувана особа, що не має осідку в державі-члені, в якій ПДВ підлягає сплаті, а в країні, в якій така оподатковувана особа має осідок або розташована, немає жодного правового інструменту стосовно взаємної допомоги з обсягом застосування, подібним до того, що передбачений Директивою 76/308/ЄЕС (- 13) та Регламентом (ЄС) № 1798/2003 (- 14), держави-члени можуть вживати заходів для забезпечення того, щоб особою, відповідальною за сплату ПДВ, був податковий агент, призначений оподатковуваною особою, що не має осідку.

Однак, держави-члени можуть не застосовувати можливість, зазначену в другому підпараграфі, до оподатковуваної особи, що не має осідку у Співтоваристві, в розумінні пункту (1) статті 358a, яка обрала спеціальну схему для телекомунікаційних послуг, послуг мовлення або електронних послуг.

2. Можливість, передбачена у першому підпараграфі параграфа 1, підпадає під умови та процедури, встановлювані кожною державою-членом.

У ситуаціях, зазначених у статтях 193-200 та статтях 202, 203 та 204, держави-члени можуть передбачити, щоб особа, інша ніж особа, відповідальна за сплату ПДВ, несла солідарну відповідальність за сплату ПДВ.

Будь-яка оподатковувана особа, відповідальна за сплату ПДВ, повинна сплачувати чисту суму ПДВ під час подання декларації з ПДВ, передбаченої в статті 250. Однак, держави-члени можуть установлювати інший термін сплати такої суми або вимагати здійснення проміжних платежів.

Держави-члени повинні вживати необхідних заходів для забезпечення того, щоб особи, яких вважають відповідальними за сплату ПДВ замість оподатковуваної особи, що не має осідку на їхній території відповідно до статей 194-197 та статей 199 та 204, виконували зобов'язання щодо сплати, передбачені у цій секції.

Держави-члени також повинні вживати необхідних заходів для забезпечення того, щоб особи, які відповідно до статті 205 несуть солідарну відповідальність за сплату ПДВ, виконували ці зобов'язання щодо сплати.

Якщо держави-члени призначають замовника інвестиційного золота особою, відповідальною за сплату ПДВ відповідно до статті 198(1), або якщо, у випадку золота у вигляді сировини, напівоброблених продуктів чи інвестиційного золота, як визначено у статті 344(1), вони застосовують можливість визначати замовника особою, відповідальною за сплату ПДВ передбачену статтею 198(2), вони повинні вживати необхідних заходів для забезпечення виконання особою зобов'язань щодо сплати, передбачених у цій секції.

Держави-члени повинні вживати необхідних заходів для забезпечення того, щоб неоподатковувані юридичні особи, відповідальні за сплату ПДВ стосовно придбань товарів у межах Співтовариства, як зазначено у статті 2(1)(b)(і), виконували зобов'язання щодо сплати, встановлені в цій секції.

Держави-члени повинні ухвалювати порядок сплати ПДВ за придбання у межах Співтовариства нових транспортних засобів, як зазначено в статті 2(1)(b)(іі), а також за придбання у межах Співтовариства підакцизних продуктів, як зазначено в статті 2(1)(b)(iii).

Держави-члени повинні встановити детальні правила сплати стосовно ввозу товарів.

Зокрема, держави-члени можуть передбачити, щоб у випадку ввозу товарів оподатковуваними особами або окремими категоріями оподатковуваних осіб, або особами, відповідальними за сплату ПДВ, або деякими категоріями таких осіб, ПДВ, що підлягає сплаті у зв'язку із ввозом, не потрібно було сплачувати в момент ввозу, за умови, що його буде внесено як таке до декларації ПДВ, яку подають відповідно до статті 250.

Держави-члени можуть звільняти оподатковуваних осіб від сплати ПДВ, якщо сума є незначною.

1. Кожна оподатковувана особа повинна заявляти про початок, зміну або припинення її діяльності як оподатковуваної особи.

Держави-члени повинні дозволяти та можуть вимагати, щоб заявка, зазначена в параграфі 1, була надана електронними засобами відповідно до встановлених ними умов.

2. Без обмеження першого підпараграфа параграфа 1, кожна оподатковувана особа або неоподатковувана юридична особа, яка здійснює придбання товарів у межах Співтовариства, що їх не оподатковують ПДВ відповідно до статті 3(1), повинна заявити про здійснення таких придбань, якщо умови неоподаткування таких операцій, встановлені в цьому положенні, перестають виконуватися.

1. Держави-члени повинні вживати необхідних заходів, щоб забезпечити ідентифікацію за допомогою індивідуального номера таких осіб:

(a) кожну оподатковувану особу, за винятком зазначених у статті 9(2), які на своїй відповідній території здійснюють постачання товарів чи надання послуг, стосовно яких ПДВ підлягає віднесенню на зменшення податкового зобов'язання, інше ніж постачання товарів чи надання послуг, стосовно яких ПДВ підлягає сплаті лише замовником або особою, якій призначено товари або послуги, відповідно до статей 194-197 та статті 199;

(b) кожну оподатковувану особу чи неоподатковувану юридичну особу, яка здійснює придбання товарів в межах Співтовариства, що його оподатковують ПДВ відповідно до статті 2(1)(b), та кожну оподатковувану особу або неоподатковувану юридичну особу, яка використовує можливість, що передбачає оподаткування ПДВ їх придбань у межах Співтовариства, відповідно до статті 3(3);

(c) кожну оподатковувану особу, яка на своїй відповідній території здійснює придбання товарів у межах Співтовариства для цілей операцій, пов'язаних із видами діяльності, зазначеними в другому підпараграфі статті 9(1), і які здійснюють за межами цієї території;

(d) кожну оподатковувану особу, що на своїй відповідній території отримує послуги, стосовно яких вона відповідальна за сплату ПДВ відповідно до статті 196;

(e) кожну оподатковувану особу, що має осідок на своїй відповідній території, яка надає послуги на території іншої держави-члена, за які ПДВ підлягає сплаті лише одержувачем відповідно до статті 196.

2. Державам-членам не потрібно ідентифікувати деяких оподатковуваних осіб, що здійснюють операції на нерегулярній основі, як зазначено в статті 12.

Кожний індивідуальний ідентифікаційний номер платника ПДВ повинен мати префікс відповідно до коду ISO 3166 - літерний код 2, за яким можна ідентифікувати державу-член, що видала такий номер.

Попри це, Греція може використовувати префікс "EL".

Держави-члени повинні вживати необхідних заходів для забезпечення того, щоб їхні ідентифікаційні системи давали змогу ідентифікувати оподатковуваних осіб, зазначених у статті 214, та забезпечення правильного застосування перехідних положень щодо оподаткування операцій у межах Співтовариства, як зазначено в статті 402.

Для цілей цієї Директиви "електронний рахунок-фактура" означає рахунок-фактуру, що містить інформацію, необхідну згідно з цією Директивою, який було видано та отримано в будь-якому електронному форматі.

Для цілей цієї Директиви, держави-члени повинні приймати документи чи повідомлення на папері або в електронній формі як рахунки-фактури, якщо вони відповідають умовам, встановленим у цій главі.

Будь-який документ або повідомлення, що вносить зміни і доповнення до первісного рахунку-фактури і конкретно та недвозначно покликається на нього, вважають рахунком-фактурою.

Без обмеження статей 244-248 слід застосовувати такі положення:

(1) Виставлення рахунку-фактури повинне підлягати правилам, що їх застосовують в державі-члені, в якій, як вважають, було здійснено постачання товарів або надання послуг відповідно до положень розділу V.

(2) Як відступ від пункту (1), виставлення рахунків-фактур повинне підлягати правилам, що їх застосовують у державі-члені, в якій постачальник веде господарську діяльність або має в ній фіксований осідок, з якого здійснює постачання, або, за відсутності такого місця осідку чи фіксованого осідку - в державі-члені, в якій постачальник постійно проживає чи зазвичай перебуває, якщо:

(a) постачальник не має осідку в державі-члені, в якій, як вважається, здійснюють постачання товарів або надання послуг відповідно до положень розділу V, або його осідок у такій державі-члені не втручається у постачання товарів чи надання послуг у розумінні статті 192а, а особою, відповідальною за сплату ПДВ, є особа, якій здійснюють постачання товарів чи надання послуг.

Однак, якщо замовник виставляє рахунок-фактуру (самовиставлення рахунку-фактури), застосовують пункт (1).

(b) постачання товарів чи надання послуг вважають таким, що його не було здійснено в межах Співтовариства, відповідно до положень розділу V.

1. Кожна оподатковувана особа повинна забезпечувати виставлення рахунку-фактури самостійно або виставлення рахунку-фактури замовником або третьою стороною на її ім'я та за її дорученням стосовно:

(1) постачання товарів чи надання послуг, здійсненого нею іншій оподатковуваній особі або неоподатковуваній юридичній особі;

(2) постачання товарів, як зазначено в статті 33;

(3) постачання товарів, здійсненого на умовах, передбачених у статті 138;

(4) будь-якого платежу за рахунком-фактурою, здійсненого на його користь до здійснення одного з постачань товарів, зазначеного в пунктах (1) та (2);

(5) будь-якого платежу за рахунком-фактурою, здійсненого на її користь іншій оподатковуваній особі або неоподатковуваній юридичній особі, до завершення надання послуг.

2. Як відступ від параграфа 1 та без обмеження статті 221(2), виставлення рахунку-фактури не є обов'язковим стосовно надання послуг, звільнених від оподаткування згідно з пунктами (а)-(д) статті 135(1).

1. Держави-члени дозволяють оподатковуваним особам виставляти спрощений рахунок-фактуру в будь-якому з таких випадків:

(a) якщо сума рахунку не перевищує 100 євро або еквівалент у національній валюті;

(b) якщо виставлений рахунок-фактура є документом або повідомленням, що його вважають рахунком-фактурою відповідно до статті 219.

2. Держави-члени не повинні дозволяти оподатковуваним особам виставляти спрощений рахунок-фактуру, якщо рахунки-фактури повинні бути виставлені відповідно до пунктів (2) та (3) статті 220(1), або якщо оподатковуване постачання товарів чи надання послуг здійснює оподатковувана особа, що не має осідку в державі-члені, в якій ПДВ підлягає сплаті, або чий осідок у такій державі-члені не втручається в постачання товарів або надання послуг у розумінні статті 192а, а особою, відповідальною за сплату ПДВ, є особа, якій постачають товари або надають послуги.

1. Держави-члени можуть зобов'язати оподатковуваних осіб виставляти рахунок-фактуру згідно з реквізитами, що вимагаються відповідно до статей 226 або 226b, стосовно постачання товарів чи надання послуг, інших ніж зазначені у статті 220(1).

2. Держави-члени можуть зобов'язати оподатковуваних осіб, що мають осідок на їхній території або мають фіксований осідок на їхній території, з якого здійснюють постачання товарів або надання послуг, виставляти рахунок-фактуру згідно з реквізитами, що вимагаються відповідно до статті 226 або 226b стосовно надання послуг, звільнених від оподаткування згідно з пунктами (a)-(g) статті 135(1), які ці оподатковувані особи здійснили на їхній території або за межами Співтовариства.