8.4.11. У лікарнях створюються умови для продажу особам, які перебувають у лікарні, продуктів харчування та речей першої потреби.
8.4.12. Щотижня хворі миються у лазні (ванні) з подальшою зміною натільної та постільної білизни. Зміна білизни ослабленим хворим здійснюється частіше, залежно від потреби.
Тривалість нічного сну хворих становить не менше восьми годин, післяобіднього відпочинку - не менше години. Щоденна прогулянка хворих відбувається залежно від погоди, її потреба і тривалість визначаються лікарем.
8.4.13. Усі дані, отримані при обстеженні хворого, заносяться до медичної картки стаціонарного хворого. Вони повинні бути повними, послідовними та чіткими. Медична картка стаціонарного хворого є основним документом, що заведений на хворого в лікарні.
8.4.14. Лікарня у встановленому порядку повідомляє управління (відділи) Департаменту в Автономній Республіці Крим, областях, медичне управління Департаменту про надзвичайні події, нещасні випадки, внутрішньолікарняні інфекції, про всі випадки смерті хворих.
8.4.15. При спалаху епідемічного захворювання у відділеннях лікарні вживають режимно-обмежувальні заходи, проводять комплекс протиепідемічних заходів для локалізації осередку та його ліквідації.
8.4.16. Прийом засуджених у лікарні з приводу особистих питань, розгляд звернень, скарг і заяв здійснює адміністрація лікарні в порядку, установленому наказом голови Департаменту.
8.4.17. Подання стаціонарної медичної допомоги ВІЛ-інфікованим особам у лікарнях здійснюється на загальних засадах.
8.4.18. Медичному огляду на ВІЛ підлягають: особи, у яких при зверненні за медичною допомогою виявлені симптоми або хвороби, що характерні для ВІЛ/СНІД; біологічний матеріал від осіб, які померли від сепсису, інфекційних та паразитарних хвороб, онкологічних захворювань, а також інших захворювань, патологічні ознаки яких можуть свідчити про наявність ВІЛ/СНІД.
8.5. Виписування хворих
8.5.1. Після закінчення стаціонарного лікування хворого, як правило, виписують до УВП, звідки він направлявся на лікування.
8.5.2. Медична картка стаціонарного хворого перед здачею в архів повністю оформляється, у виписному епікризі дається коротка інформація про анамнез, розвиток захворювання, обгрунтування діагнозу, дані про проведене лікування та його ефективність, кінець хвороби, лікарські рекомендації щодо лікування та працевлаштування засудженого. Копія епікризу додається до медичної амбулаторної картки.
8.5.3. Після закінчення строку покарання у період перебування хворого в лікарні та за потреби подальшого лікування його направляють з випискою з медичної картки стаціонарного хворого в лікувальний заклад за вибраним місцем проживання чи за домовленістю - у найближчий лікувальний заклад органів охорони здоров'я.
Якщо термінове відправлення хворого небезпечне для його життя, то за його згодою та за медичним висновком його можна тимчасово залишити в окремій лікарняній палаті, про що повідомляється прокурору та родичам.
8.5.4. Факт смерті хворого в лікарні засвідчує лікар-куратор, а в разі його відсутності - черговий лікар.
8.5.5. Розтин померлих у лікарні здійснюється в обов'язковому порядку силами лікувальних установ органів охорони здоров'я (на договірних умовах).
У разі насильницької смерті, смерті від наслідків травми, отруєння чи їх ускладнень, а також за відсутності прижиттєвого діагнозу розтин трупа робить судово-медичний експерт.
8.5.6. Інформація про результати обстеження на ВІЛ до медичної картки не додається, а направляється окремо згідно з Порядком щодо забезпечення конфіденційності інформації про ВІЛ-інфікованих. Якщо під час перебування в лікарні в засудженого закінчується строк покарання, то при звільненні йому видається медична довідка про результати медичного огляду або обстеження на ВІЛ.
8.6. Організаційна структура та оснащення окремих підрозділів лікарні
8.6.1. Хірургічне відділення повинно мати: операційний блок, що складається з операційної і передопераційної (окремо для планових і невідкладних операцій), стерилізаційної, матеріальної і анестезіологічної кімнат, перев'язочних для чистих і гнійних перев'язок; гіпсувальну, кімнату для ендоскопії, якщо змога - фізіотерапевтичний кабінет і поряд з перев'язочною - рентгенологічний кабінет.
8.6.2. У палатах інтенсивної терапії для тяжких і післяопераційних хворих слід забезпечувати умови для постійного контролю за станом хворого, проведення підтримувальної терапії, реанімаційних заходів та ретельного догляду.
У кожному операційному блоці обладнується анестезіологічна кімната, де зосереджуються резервні наркозні, дихальні, контрольно-вимірювальні та інші апарати та приладдя для анестезії, а також установлюються матеріальні та інструментальні шафи, стерильний стіл, стіл для біксів і ексикатора, стерилізатор. У цій же кімнаті анестезіологічна медична сестра стерилізує та готує до роботи шланги, дихальні мішки, маски, ларингоскопи, бронхоскопи, інтубаційні трубки тощо.
8.6.3. В операційній відповідно до кількості операційних столів повинні бути наркозні апарати, респіратори, дефібрилятор, електровідсмоктувач, пересувний наркозний столик з відповідними фармакологічними засобами і приладдями для анестезії. Інші апарати й прилади подаються в операційну тільки в разі потреби.
8.6.4. З метою безпеки балони із стисненим газом слід ставити поза операційною, у спеціально обладнаному приміщенні.
8.6.5. У терапевтичному відділенні повинна бути палата для надання невідкладної (реанімаційної) допомоги при гострих станах (колапсі, гострій серцевій недостатності).
У терапевтичному відділенні має бути не менше двох процедурних кабінетів для виконання стерильних і звичайних маніпуляцій. Бажано мати окремі кабінети для ендоскопічних досліджень (бронхоскопія, гастроскопія, колоноскопія), а також для шлункового та дуоденального зондування. Крім того, якщо можна, рекомендується спеціалізація палат (кардіологічні, гастроентерологічні, пульмонологічні та ін.), що відповідно обладнуються і оснащуються.
8.6.6. Туберкульозні відділення (лікарні) повинні мати кімнату з санпропускником для приймання хворих, спеціально виділені приміщення для роботи.
До складу спеціальних кабінетів туберкульозного відділення (лікарні) входять: рентгенівський кабінет з фотолабораторією; кабінет для дослідження функції зовнішнього дихання; бронхологічний і ларингологічний кабінет з інгаляторієм; стоматологічний (зуболікарський) кабінет; фізіотерапевтичний кабінет; кабінет для накладання штучного пневмотораксу; кабінет для внутрішньовенних панельних вливань протитуберкульозних препаратів і кровозамінників; гнійна (відокремлена) перев'язочна; приміщення для обробки збірників мокротиння та знезараження мокротиння.
8.6.7. Інфекційний ізолятор повинен мати: приймальні оглядові кімнати із санітарним пропускником; ізольовані палати для хворих з неуточненим діагнозом; палати для хворих з різними інфекційними захворюваннями; не менше двох санвузлів.
8.6.8. Лабораторні обстеження інфекційних хворих здійснюються бактеріологічною та іншими лабораторіями лікарні.
8.6.9. В інфекційному відділенні постійно вживаються заходи для запобігання розповсюдженню інфекції в лікарні, зараженню медичного персоналу та поширенню інфекційних хвороб за межі лікарні.
8.6.10. Шкірно-венеричні відділення (лікарня) повинні мати: перев'язочну для хворих з шкірними захворюваннями і окрему процедурну для хворих на венеричні хвороби; урологічний кабінет (при значній кількості хворих на гонорею); палати для хворих із захворюваннями шкіри, для хворих на сифіліс, гонорею, ізольовані палати для хворих з невстановленим діагнозом; допоміжні приміщення: їдальня з окремо виділеним посудом для хворих на сифіліс, роздавальна, приміщення для миття посуду, у якому посуд хворих на сифіліс (що відрізняється виглядом від решти посуду) миють окремо від іншого посуду; окрему туалетну кімнату для хворих з венеричними захворюваннями.
8.6.11. ЛОР-відділення (палати), якщо можна, повинно мати: оглядову, процедурну, перев'язочну, операційну, післяопераційну палату, ендоскопічний, аудіометричний і вестибулометричний кабінети.
8.6.12. Очне відділення повинно мати: оглядову з пристроєм для затемнення вікон, кабінет для апаратури та для офтальмоскопії, окрему операційну, очну перев'язочну, післяопераційну палату із затемненням вікон. Лікування хворих з вірусним епідемічним кератокон'юнктивітом здійснюється на базі інфекційного відділення (чи палат).
8.6.13. Психіатричне відділення має бути в окремому будинку або розміщуватися на нижньому поверсі загального лікувального корпусу. У відділенні встановлюється режим, що забезпечує відповідну ізоляцію засуджених, постійний нагляд за поведінкою усіх категорій психічно хворих, а також безпечні умови для праці медперсоналу. Необхідно передбачати палати для обстеження та лікування хворих з гострими психічними захворюваннями, збуджених хворих, а також одну палату-ізолятор на 2 особи.
8.6.14. Неврологічне відділення, якщо можна, слід розміщувати поряд з фізіотерапевтичним кабінетом на першому поверсі лікарні. При відсутності психіатричного відділення у лікарні в неврологічному відділенні обладнується спеціальна палата для тимчасової ізоляції психічно хворих.
8.6.15. Для гінекологічного відділення (палат), крім звичайних приміщень для операційної та перев'язочної, слід передбачити спеціальну оглядову кімнату і жіночу туалетну (з теплою водою).
8.6.16. Фізіотерапевтичний кабінет розміщують так, щоб хворі мали змогу отримувати фізіотерапевтичну допомогу, не виходячи з лікувального корпусу лікарні. Для забезпечення фізіотерапевтичною допомогою лежачих хворих у лікувальних відділеннях потрібно мати переносне устаткування.
8.6.17. Кабінет функціональної діагностики, якщо можна, розміщують подалі від будинків і відділень, що мають електросилові установки. Мінімальне обладнання кабінету таке: апарати електрокардіографії, фонокардіографії, реографії, основного обміну і функції зовнішнього дихання, аудіометрії.
8.6.18. Рентгенівський кабінет слід розмістити таким чином, щоб забезпечити найкращий зв'язок з усіма відділеннями, особливо з хірургічним, терапевтичним і туберкульозним. У великих лікарнях доцільно мати філіали стаціонарних рентгенівських кабінетів з фотолабораторіями, перш за все у хірургічному, туберкульозному, а якщо можна, то й в приймальному відділеннях. У всіх випадках слід суворо дотримуватись установлених правил променевої, електричної і пожежної безпеки.
Мінімальне обладнання кабінету таке: рентгенівська діагностична стаціонарна установка на два робочих місця (рентгеноскопія і рентгенографія), томографічна приставка, захисні засоби (ширми, фартухи, рукавиці), індивідуальні дозиметри, негатоскопи і фотолабораторне майно. У рентгенологічному кабінеті лікарні, що має онкологічне відділення, може бути встановлений апарат для променевої терапії з відповідними заходами щодо радіаційного захисту.
8.6.19. Лабораторія лікарні повинна мати такі кабінети: для загальноклінічних, біохімічних, бактеріологічних досліджень (з кімнатами для варіння поживних середовищ, стерилізаційною, боксом), а за потреби - також і для серологічних досліджень; кімнати для приймання проб і матеріалів, для взяття аналізів і видачі результатів досліджень (реєстратура); комору для зберігання реактивів, посуду і обладнання.
У приміщеннях для біохімічних досліджень та виконання аналізів екскрементів і сечі, мокротиння встановлюються витяжні шафи.
8.6.20. Централізоване стерилізаційне відділення лікарні повинно мати такі приміщення: кімнату приймання, попередньої обробки шприців, голок та їх упаковки; кімнату для стерилізації; приміщення видачі простерилізованого матеріалу.
Якщо лікарня має відділення хірургічного профілю, то до названих приміщень додається кімната для автоклавування операційного матеріалу.
8.6.21. Розтин померлих може здійснюватись у прозекторській лікарні (при її наявності) із залученням фахівців-патологоанатомів установ органів охорони здоров'я.
При відсутності прозекторської начальник установи організовує доставку трупа до патолого-анатомічного відділення лікувальної установи органів охорони здоров'я.
Після встановлення смерті хворого лікарем-куратором чи черговим лікарем труп доставляється в окрему кімнату. До трупу необхідно додати супроводжувальну бирку із зазначенням дати смерті, відділення лікарні, прізвища, ім'я, по батькові та віку померлого. Пов'язки, дренажі тощо до розтину трупу не знімаються. Разом з трупом доставляють медичну карту стаціонарного хворого. При розтині повинен бути присутній лікар-куратор та начальник лікувального відділення. Патолого-анатомічний діагноз і епікриз, а також дані про збіг діагнозів заносять у відповідні облікові документи.
8.6.22. Усі випадки смерті вивчає лікувально-контрольна комісія лікарні, у роботі якої бере участь лікар-патологоанатом. Комісія ретельно аналізує особливості перебігу захворювання, правильність та своєчасність діагностичних і лікувальних заходів, виявлені недоліки та їх причини. Висновок комісії доводять до відома начальника лікарні не пізніше ніж через 10 діб після розтину.
8.6.23. Клініко-анатомічні конференції в лікарнях проводяться регулярно з метою підвищення кваліфікації лікарів, поліпшення якості діагностики та лікування хворих шляхом всебічного аналізу та обговорення летальних випадків, а також випадків смерті від найбільш складних і тяжких захворювань.
До участі в клініко-анатомічних конференціях широко залучаються лікарі медичних частин УВП. На конференції лікар-куратор докладно характеризує особливості розвитку та перебігу захворювання з обгрунтуванням діагностичних і лікувальних заходів. Головні позаштатні фахівці проводять усебічний критичний аналіз проведених лікувально-профілактичних заходів і оцінку їх своєчасності та ефективності. Лікар-патологоанатом доповідає про основні зміни, виявлені при розтині та гістологічному дослідженні органів трупа, подає висновок про патогенез виявлених змін і причину смерті, порівнює клінічний та патолого-анатомічний діагнози, відзначає дефекти лікувально-діагностичних заходів та їх причини.
Протокол конференції веде спеціально визначений співробітник лікарні.
За фактом смертельного випадку в 15-денний термін до медичного управління Департаменту та медичного відділу (відділення, групи) управління (відділу) виконання покарань в Автономній Республіці Крим та областях направляється Спецповідомлення про смерть (додаток 25).
8.7. Організаційно-методична робота
8.7.1. Для здійснення організаційно-методичної роботи в лікарнях створюються у встановленому порядку організаційно-методичні кабінети, що подають відповідну допомогу медичним частинам СІЗО та УВП.
В організаційно-методичній роботі, крім співробітників кабінету (якщо такі передбачені в штатах лікарні), беруть участь усі начальники відділень та лікарі - фахівці лікарні. Керує цією роботою начальник лікарні чи один з найбільш кваліфікованих начальників відділень.
8.7.2. Організаційно-методична робота охоплює: вивчення захворюваності засуджених, аналіз дефектів у роботі медичних частин; розробку пропозицій щодо поліпшення якості медичної допомоги підслідним та засудженим; планування виїздів лікарів - фахівців лікарні до установ для проведення профілактичних оглядів, лікарсько-трудової експертизи, консультативної допомоги та аналіз ефективності виїздів; методичне керівництво статистичною роботою медичних частин, контроль за веденням документації; систематичне вивчення рівня професійної підготовки лікарського, середнього медичного та фармацевтичного персоналу медичних частин і лікарень, організація підвищення його кваліфікації, вивчення, узагальнення та поширення передового досвіду роботи.
8.8. Зв'язок лікарні з медичними частинами
8.8.1. Постійний зв'язок лікарів-спеціалістів лікарні з медичними частинами є ефективним засобом удосконалення лікувально-профілактичного забезпечення підслідних та засуджених, а також підвищення ефективності використання ліжкового фонду.
8.8.2. Виїзди фахівців лікарні до установ, закріплених за лікарнею областей, здійснюються за планом, позапланові - за вказівкою старшого медичного начальника. План виїздів погоджується і затверджується начальником управління (відділу) Департаменту в Автономній Республіці Крим, областях та доводиться до відома всіх начальників установ. Виїзди плануються з урахуванням даних про захворюваність, матеріалів, що характеризують роботу медичних частин, недоліків у наданні медичної допомоги тощо.
Під час виїздів у медичні частини СІЗО, УВП лікарі лікарні повинні:
надавати допомогу медичним частинам в організації роботи (консультації з питань раціонального використання медичного обладнання, ліжкового фонду стаціонарів і т. ін.), у забезпеченні невідкладної та іншої допомоги;
здійснювати відбір хворих для планової госпіталізації у лікарню, а також для обстеження з метою лікарської експертизи;
установлювати єдність та спадкоємність проведення лікувально-профілактичних заходів у медичних частинах та лікарні, проводити показові й консультативні прийоми, разом з лікарями медичної частини оглядати хворих, брати участь у медичних обстеженнях засуджених, проводити з лікарями аналіз недоліків у наданні медичної допомоги;
перевіряти стан здоров'я осіб, які виписані з лікарні, та виконання медичними частинами вказівок щодо проведення рекомендованого лікування та працевлаштування засуджених;
навчати лікарів медичної частини новим методам діагностики та лікування хворих;
доповідати начальнику лікарні про виконану роботу в медичних частинах та про пропозиції щодо поліпшення лікувально-профілактичного забезпечення.
8.9. Організація невідкладної медичної допомоги в лікарні
8.9.1. Потерпілим і хворим, доставленим у лікарняну установу, залежно від показань медичну допомогу надають у відповідному відділенні лікарні (прийомному, хірургічному, терапевтичному тощо).
Для забезпечення готовності лікарні до надання невідкладної медичної допомоги встановлюється чергування середнього медичного персоналу, лікарів-фахівців у лікарні чи вдома залежно від штату та місцевих умов.
Відповідальність за своєчасну доставку лікарів-фахівців у лікарню, забезпечення їх транспортом несе начальник установи, у складі якої є лікарня.
Усі відділення лікарні повинні мати: таблиці, інструкції та довідники з надання невідкладної допомоги; шафи з медикаментами та обладнанням для надання невідкладної допомоги; усі необхідні медикаменти, розчини, сироватки, протишокові і кровозамінні рідини, хірургічний інструментарій, перев'язувальний матеріал, кисень тощо для проведення реанімаційних заходів та надання невідкладної медичної допомоги.
8.9.2. У разі термінового виклику лікарів для надання невідкладної медичної допомоги за межами лікарні в приймальному відділенні чи на посту медичної сестри зберігається спеціальний медичний комплект. Формування і контроль за його вмістом здійснює завчасно старша медична сестра. Залежно від упровадження нових лікарських засобів уміст комплекту відповідно замінюється і поповнюється.
8.9.3. В операційній потрібно постійно мати інструментарій, перев'язувальний матеріал і білизну не менш як на дві порожнинні операції, запас кровозамінних рідин, стерильних розчинів, відповідні медикаментозні засоби для наркозу та операцій тощо.
8.9.4. У терапевтичному відділенні повинні бути наготові інструментальні та лікарські засоби для надання невідкладної допомоги при найважливіших гострих захворюваннях та різноманітних патологічних станах: гострій серцевій і судинній недостатності (набряк легень, шок, колапс), інфаркті міокарда і стенокардії, гіпертонічному кризі, пароксизмальній тахікардії, повній атріовентрикулярній блокаді, легеневій і шлунковій кровотечах, спонтанному пневмотораксі, бронхіальній астмі, коматозних станах різної етіології, гострому панкреатиті, гострій недостатності надниркових залоз, анафілактичному шоку, гострих інфекціях та отруєннях, термінальних станах різної етіології тощо.
8.9.5. У спеціалізованих відділеннях невідкладна допомога забезпечується залежно від профілю відділення.
8.10. Лікувально-контрольна комісія
8.10.1. З метою поліпшення лікувально-діагностичного процесу в кожній лікарні за наказом начальника лікарні організовується лікувально-контрольна комісія.
8.10.2. До складу лікувально-контрольної комісії входять начальники відділень, які роблять щомісячну експертну оцінку якості обстеження та лікування хворих. При цьому враховуються:
обгрунтованість та своєчасність госпіталізації хворих;
обсяг обстеження в медичній частині, якість збору анамнезу, огляду хворого і нагляду за ним у лікарні. Максимальне використання основних і допоміжних методів обстеження, що сприяють своєчасному встановленню клінічного діагнозу та призначенню адекватного лікування;
своєчасність огляду хворого начальником відділення (лікарями), консультантами, участь в огляді хворих суміжних фахівців і виконання їх рекомендацій. Своєчасність установлення діагнозу та логічність його обгрунтування. Своєчасність консиліумів та виконання їх призначень;
належне та своєчасне лікування;
помилки у виконанні лікувальних заходів (маніпуляцій, операцій та інш.), що спричинили серйозні наслідки (ускладнення, смерть). Можлива причина клініко-діагностичної помилки. Значення помилки в діагностиці для лікування і кінця захворювання;
причини відсутності належного лікування або його несвоєчасне проведення. Якість оформлення медичної документації;
тривалість госпіталізації та кожного її періоду (аналізуються причини найбільш низьких і найбільш високих строків перебування).
8.11. Обов'язки чергового лікаря в лікарні
8.11.1. Черговий лікар призначається згідно з графіком чергування в лікарні. Він підпорядковується начальнику лікарні і без його дозволу не має права залишати чергування чи передати кому-небудь свої обов'язки.
Черговому лікарю підпорядковується весь черговий медичний персонал. Він перевіряє кількість осіб, призначених для чергування, і виконання ними своїх обов'язків. Черговий лікар знаходиться у приймальному відділенні (якщо таке є) чи в іншому відділенні лікарні. У разі раптового захворювання черговий лікар повинен повідомити про це начальника лікарні чи особу, яка його замінює.
При відсутності начальника лікарні черговий лікар самостійно розв'язує всі невідкладні питання.
8.11.2. Черговий лікар повинен:
оглядати всіх хворих, які прибувають до лікарні, надавати їм потрібну медичну допомогу та за наявності показань до госпіталізації направляти у відповідні відділення лікарні;
заповнювати на кожного госпіталізованого медичну картку стаціонарного хворого. Вести журнал обліку приймання, виписування хворих та відмов від госпіталізації;
стежити за правильністю санітарної обробки особи, яка госпіталізується;
при відсутності місць уживати заходів до розгортання та обладнання додаткових ліжок для хворих, які потребують негайного розміщення в лікарнях, або забезпечити їх прийом в інші лікувальні установи;
доповідати начальнику лікарні про хворих, які прибули з тяжкими пошкодженнями, ознаками насильства, отруєння, про випадки пізньої госпіталізації, масові захворювання, надходження хворих з психічними чи гострозаразними захворюваннями, виявлені недоліки в обстеженні, лікуванні та організації медичного і побутового забезпечення хворих у лікарні;
з потреби в установленому порядку викликати лікарів - фахівців лікарні, перевіряти наявність і стан медичного майна, необхідного для надання невідкладної медичної допомоги;
отримувати від начальників відділень відомості про хворих, які потребують особливого нагляду, із зазначенням необхідних заходів щодо кожного з них;
при обходах відділень оглядати тяжкохворих, надавати їм необхідну допомогу. При повідомленні чергового медичного персоналу про погіршання стану хворих негайно вживати відповідних заходів;
визначати доброякісність продуктів, що видаються на кухню, робити пробу готової їжі, записувати свій висновок про її якість та про санітарний стан харчоблоку в журнал, уживати заходів для заміни не придатної до вживання їжі, стежити за своєчасністю видачі їжі;
при появі у хворого, який перебуває у загальному відділенні, інфекційного чи психічного захворювання, здійснювати його ізоляцію чи переведення до іншого відділення (лікувальної установи) із забезпеченням необхідних лікувальних заходів;
у разі смерті хворого констатувати її і віддати розпорядження про винесення тіла до моргу чи іншого приміщення, виділеного для цього; відмічати в медичній картці стаціонарного хворого час і можливу причину смерті, складати акт про наявність особистих речей у померлого;
у разі пожежі, стихійного лиха і випадків порушення режиму утримання хворих віддавати необхідні розпорядження і перевіряти їх виконання, негайно доповідати про те, що трапилось, і про вжиті заходи начальнику лікарні та іншим зацікавленим особам.
Чергові лікарі, які змінюються і приступають до чергування, у визначений час доповідають начальнику лікарні про здавання та приймання чергування.
Права та обов'язки чергового лікаря визначаються в інструкції, що розробляється на підставі цього Порядку, з урахуванням особливостей УВП, умов розташування та роботи лікарні. Інструкція для чергового лікаря затверджується начальником установи.
Черговий лікар розпоряджається санітарним транспортом, призначеним для перевезення хворих.
8.12. Обов'язки начальника відділення лікарні
8.12.1. Начальник відділення підпорядковується безпосередньо начальнику лікарні або заступнику начальника лікарні з медичних питань. Він несе відповідальність за правильність та своєчасність установлення діагнозу, вибору методу обстеження та лікування, виписку хворих, а також за санітарний та господарчий стан відділення.
8.12.2. Начальник відділення зобов'язаний:
здійснювати аналіз результатів діяльності відділення з ефективного використання ліжок шляхом проведення щомісячної експертної оцінки. Забезпечувати постійну готовність відділення до надання невідкладної медичної допомоги хворим та потерпілим;
розподіляти обов'язки серед усього персоналу відділення та контролювати їх виконання. Забезпечувати своєчасне та якісне обстеження та лікування всіх хворих у відділенні, належний догляд за ними;
безпосередньо оглядати хворих, які надійшли до відділення в перші три доби від дня госпіталізації, тяжкохворі підлягають огляду в першу добу та щоденно. Розв'язувати питання про призначення хворих на консиліум, консультацію, на лікарсько-трудову та спеціальну лікарську комісії, затверджувати виписування хворих та переведення їх до інших відділень;
планувати роботу свого відділення на підставі загального плану роботи лікарні та вказівок начальника лікарні або його заступника;
стежити за своєчасним проведенням необхідних обстежень хворих. Консультувати за спеціальністю в інших відділеннях;
затверджувати графік проведення операцій у хірургічному відділенні, призначати для їх проведення лікаря-хірурга, асистентів та лікаря-анестезіолога;
призначати лікарів свого відділення для консультації хворих з лікарями інших відділень, а також для участі в роботі лікарсько-трудової комісії під час виїздів до установ виконання покарань;
проводити систематичний огляд хворих з ординаторами та не менш одного разу на тиждень оглядати всіх хворих відділення; перевіряти роботу ординаторів біля ліжка хворого;
контролювати правильність та повноту ведення всієї медичної документації;
разом з лікарем-куратором бути присутнім під час розтину трупів хворих, які померли у відділенні;
здійснювати постійну допомогу ординаторам щодо підвищення їх спеціальних знань, сприяти підвищенню їх кваліфікації;
керувати підготовкою за спеціальністю та вдосконаленням знань медичних працівників, які відряджені до відділення з медичних частин СІЗО та УВП. Стежити за правильною та своєчасною випискою ліків, а також забезпеченням відділення необхідним майном;
здійснювати не менш одного разу на місяць контроль за правилами зберігання, обліком та видачею наркотичних та сильнодіючих засобів;
систематично перевіряти якість та кількість готової їжі, що надходить з харчоблоку лікарні для годування хворих у відділенні. Вимагати від засуджених дотримання чистоти та порядку в приміщеннях та на прилеглій території, збереження майна відділення;
за планом лікарні виїжджати до УВП для надання допомоги в проведенні лікувально-профілактичної роботи. На матеріалах роботи відділення вивчати причини та умови виникнення хвороб в установах та розробляти конкретні рекомендації щодо їх попередження;
перевіряти роботу персоналу, правильність виконання лікарських призначень та якість догляду за хворими;
негайно доповідати начальнику лікарні або його заступнику про всіх хворих з ознаками психічних розладів, отруєння, з тяжкими пошкодженнями, про інфекційних хворих, які були виявлені в загальних відділеннях, про надзвичайні події у відділенні та заходи, що вжиті у зв'язку з цим, про випадки, що підлягають розгляду органами судово-медичної експертизи, про смерть хворих;
представляти у визначені строки звіт про роботу лікувального закладу за формою, затвердженою Міністерством охорони здоров'я України.
9. Лікувально-профілактичні заходи щодо деяких захворювань
9.1. Психічні розлади
9.1.1. Психіатрична допомога особам, які перебувають у СІЗО та УВП, надається згідно з діючим законодавством.
Обмеження прав осіб з психічними розладами, які перебувають у СІЗО та УВП, відбувається лише в порядку, передбаченому чинним законодавством.
Лікар-психіатр несе повну відповідальність за надання особі психіатричної допомоги. Він незалежний у своїх рішеннях щодо надання психіатричної допомоги та керується лише законом, вимогами медичної етики та своїми професійними переконаннями. Забороняється втручання в дії лікаря-психіатра будь-яких посадових осіб, за винятком випадків, передбачених законодавством.
Прийняття рішень щодо вибору методів та видів обстеження, установлення психіатричного діагнозу, початку або припинення надання психіатричної допомоги, проведення спеціального лікування є виключно компетенцією лікаря-психіатра (комісії лікарів-психіатрів, що складається з двох або більше психіатрів, які приймають рішення в межах їх компетенції згідно з чинним законодавством).
За потреби до роботи в комісії з питань надання психіатричної допомоги залучаються лікарі-психіатри системи Міністерства охорони здоров'я України, з відповідною оплатою їх праці.
Усі рішення, що приймаються у зв'язку з наданням особі психіатричної допомоги, занотовуються у медичній документації встановленого зразка та посвідчуються особистим підписом працівника, який надає психіатричну допомогу.
Надання психіатричної допомоги відбувається на прохання чи за свідомою згодою особи, якій надається допомога, за винятком випадків надання недобровільної психіатричної допомоги або примусового лікування. Добровільність надання психіатричної допомоги посвідчується відповідним записом та підписом пацієнта в медичній документації.
9.1.2. Забороняється розголошення конфіденційних відомостей про стан психічного здоров'я пацієнта, надання йому психіатричної допомоги, особисте життя без його на те згоди. Медичні працівники, інші посадові особи несуть персональну відповідальність за збереження конфіденційності вказаних відомостей та їх використання згідно з чинним законодавством.
9.1.3. Психіатрична допомога, що надається в медичних частинах СІЗО та УВП, вважається амбулаторною. Стаціонарною вважається психіатрична допомога, що надається в психіатричних відділеннях чи в психіатричній лікарні.
Психіатрична допомога може надаватись епізодично чи систематично у вигляді динамічного нагляду або диспансерним методом.
Систематична психіатрична допомога на добровільних засадах надається у видах та в термін, узгоджений з пацієнтом. У разі порушення пацієнтом обумовленого з ним порядку надання допомоги лікар-психіатр має право відмовитись від подальшого її надання, за винятком випадків надання невідкладної психіатричної допомоги.
Недобровільна психіатрична допомога та примусове лікування здійснюються незалежно від згоди пацієнта, на розсуд лікаря-психіатра. У будь-якому випадку пацієнт інформується про призначене йому лікування, можливі при цьому відчуття, про очікуваний результат та тривалість лікування, заходи, що можуть уживатися при відмові від лікування.
Лікар-психіатр має право ознайомлюватись з відомостями про пацієнта, що містяться в особистій справі або в іншій документації, за потреби подавати запити про надання додаткової інформації.
При підозрі на наявність в особи психічного розладу лікарі або інші посадові особи установи повідомляють про це лікаря-психіатра письмово, з викладенням фактів, що призвели до припущення про наявність хвороби.
Диспансерний (динамічний) нагляд за пацієнтом, якому надається недобровільна психіатрична допомога, установлюється лише на період до зникнення підстав для надання недобровільної психіатричної допомоги. У період нагляду записи про психічний стан пацієнта робляться на розсуд лікаря-психіатра, але не рідше одного разу на 7 днів. Не рідше одного разу на 3 місяці пацієнт оглядається комісією лікарів-психіатрів для визначення наявності підстав для подальшого надання недобровільної психіатричної допомоги.
9.1.4. Лікування психічно хворих у СІЗО та УВП можна здійснювати амбулаторно або в стаціонарі медичної частини. Лікувальні заходи щодо осіб, яким призначена судово-психіатрична експертиза, здійснюються лише при гострому психічному стані, наявності нападів та тяжких декомпенсацій. Хворих з психічними розладами, які перебувають у стаціонарі медичної частини СІЗО та УВП, оглядає лікар-психіатр установи щоденно. При виписуванні хворого із стаціонару складається докладний епікриз, який записують до амбулаторної медичної картки.
9.1.5. Під час надання стаціонарної психіатричної допомоги до виходу хворого з гострого стану захворювання записи про нього ведуться щоденно, а потім не рідше 1 разу на 3 дні. Під час виписування хворого з лікарні (відділення) складається докладний остаточний епікриз з обов'язковими медичними рекомендаціями щодо його амбулаторного нагляду, лікування та раціонального працевлаштування.
9.1.6. Розв'язання питання про дострокове звільнення засудженого від подальшого відбування покарання у зв'язку з наявністю хронічної душевної хвороби проводиться комісією лікарів-психіатрів, після поглибленого та всебічного обстеження хворого в умовах психіатричного стаціонару.
Дана категорія хворих перебуває у психіатричному стаціонарі до остаточного вирішення питання судовими органами в установленому законом порядку. У разі застосування до хворого примусових заходів медичного характеру в лікарні з суворим або посиленим наглядом його етапують туди в установленому порядку з урахуванням попереднього місця проживання.
9.2. Особливості надання медичної допомоги хворим на хронічний алкоголізм та наркоманію
9.2.1.
( Абзац перший підпункту 9.2.1 пункту 9.2 виключено на підставі Наказу Державного департаменту України з питань виконання покарань N 216/532 від 18.11.2003 )( Абзац другий підпункту 9.2.1 пункту 9.2 виключено на підставі Наказу Державного департаменту України з питань виконання покарань N 216/532 від 18.11.2003 )
Примусове лікування хворих на алкоголізм (наркоманію) здійснюється на підставі рішення суду в медичній частині УВП лікарем психіатром-наркологом.
9.2.2. Адміністрація УВП забезпечує умови для проведення належного курсу примусового лікування цих осіб у період відбування покарання. У медичній частині спеціалізованих УВП створюються кабінети лікаря психіатра-нарколога, умовно-рефлекторної терапії, гіпнозу (психотерапії), обладнується біохімічна лабораторія.
9.2.3. При надходженні до УВП засуджених, яким призначено примусове лікування від алкоголізму чи наркоманії, протягом трьох днів їх має оглянути лікар психіатр-нарколог, який під час першої розмови ознайомлює хворого з основним положенням організації та проведення примусового лікування в УВП. Цих засуджених ставлять на диспансерний облік згідно з Інструкцією з проведення диспансеризації хворих, які перебувають в установах виконання покарань, затвердженою наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров'я України від 18 січня 2000 року N 3/6. На кожного засудженого даної категорії заводиться контрольна картка диспансерного нагляду за психічним хворим та медична картка амбулаторного наркологічного хворого.
9.2.4. Усі хворі на хронічний алкоголізм та наркоманію проходять лабораторні обстеження: загальний аналіз крові і сечі, серологічне обстеження крові (реакція Вассермана). Обов'язкові рентгеноскопія (-графія) або флюорографія, електрокардіографія.
9.2.5. Лікування повинно бути безперервним протягом усього періоду перебування в установі.
Не рекомендується здійснювати планове специфічне протиалкогольне чи протинаркоманійне лікування осіб, які утримуються в приміщеннях камерного типу. Таким особам продовження планового лікування здійснюється після звільнення з приміщення камерного типу (далі - ПКТ).
9.2.6. При виявленні в засудженого, який проходить примусове лікування, протипоказань щодо його проведення медична комісія у складі начальника медичної частини УВП, лікаря психіатра-нарколога та лікаря-терапевта вирішує питання про припинення лікування. Рішення приймається після ретельного обстеження хворого. Матеріали про припинення лікування передаються комісією адміністрації УВП для направлення в суд.
9.2.7. Відмова від лікування є серйозним порушенням режиму утримання. Після того, як будуть вичерпані всі методи психотерапевтичного впливу, і засуджений продовжує відмовлятися від лікування, його карають правами начальника УВП на підставі подання начальника медичної частини.
9.2.8. Щодо засуджених, які припустилися зривів у лікуванні, застосовують протирецидивну терапію. Під зривом лікування слід розуміти вживання засудженим, який проходить примусове лікування, алкоголю, його сурогатів або наркотичних речовин.
9.2.9. Переведення засуджених, які не закінчили курс примусового протиалкогольного лікування, із спеціалізованої УВП до іншої може бути здійснене лише в разі крайньої потреби. При цьому слід зробити детальний епікриз про стан хворого та проведене лікування.
Питання про переведення засуджених, які страждають на наркоманію, із спеціалізованих УВП до загальних вирішується після припинення судом примусового лікування.
9.2.10. При виявленні в засудженого, якому судом не було призначено примусове лікування, хронічного алкоголізму (наркоманії) йому пропонується пройти курс протиалкогольної (протинаркоманійної) терапії у добровільному порядку.
9.2.11. Після завершення курсу примусового лікування засуджені повинні бути представлені медичній комісії медичної частини УВП, що оцінює хід лікування та досягнуті результати, розглядає питання про потребу його закінчення чи продовження, дає рекомендації про строки та методи подальшого лікування. Якщо засуджений пройшов курс протиалкогольної чи протинаркоманійної терапії без порушень, то адміністрація установи, на підставі висновку медичної комісії, надсилає до суду подання про припинення примусового лікування.
У разі систематичного порушення засудженим порядку проходження примусового лікування (ухилення від лікування, вживання алкоголю, його сурогатів, речовин, що викликають одурманення тощо), у результаті чого заходи лікувально-виховного впливу не дали позитивних наслідків, такій особі призначається повторний курс лікування. Після чого вирішується питання про припинення примусового лікування.
9.2.12. Хворі, які страждають на активний туберкульоз та хронічний алкоголізм, наркоманію, комплексну терапію проходять під наглядом лікаря-фтизіатра та психіатра-нарколога за індивідуальними для кожного хворого схемами та методиками. Для стаціонарного лікування зазначених осіб у туберкульозних лікарнях (відділеннях) виділяються окремі палати, амбулаторне лікування здійснюється в окремих секціях протитуберкульозних УВП. У спеціалізованих УВП для лікування та утримання туберкульозних хворих (на правах лікувальних установ) за потреби створюється наркологічний кабінет, де здійснюється протиалкогольне, протинаркоманійне лікування як амбулаторних, так і стаціонарних хворих.
9.3. Особливості лікування хворих на хронічний алкоголізм
9.3.1. Конкретний вибір методів протиалкогольного лікування здійснює лікар психіатр-нарколог з урахуванням стану здоров'я, індивідуальних особливостей хворих. Дезінтоксикаційна терапія (при відсутності показань) в умовах УВП не проводиться. Обов'язково призначається загальнозміцнювальна терапія з використанням речовин, що впливають на метаболічні процеси. Зважаючи на специфіку УВП, умовно-рефлекторна терапія здійснюється, як правило, 2 - 3 рази на тиждень після роботи. У стаціонарі медичної частини допускається проведення курсу умовно-рефлекторної терапії хворим на алкоголізм (денний стаціонар). Сенсибілізувальна терапія здійснюється на загальних підставах. На всіх етапах лікування застосовують методи психотерапії. Лікування слід поєднувати з участю засуджених у трудових процесах та виховною роботою.
9.3.2. В окремих випадках (наявність супровідних захворювань, виражена реакція на специфічні протиалкогольні медикаменти, потреба купірування алкогольних зривів лікування тощо) засуджені можуть звільнятися від праці в день проведення процедур. У разі виявлення у засуджених, які проходять примусове протиалкогольне лікування, тяжких захворювань комісія медичної частини робить мотивований медичний висновок про потребу його припинення. Хворі на алкоголізм, у яких виявлені супутні захворювання та які потребують термінового спеціалізованого стаціонарного лікування, протиалкогольну терапію продовжують після одужання.
9.3.3. Примусове лікування засуджених від алкоголізму, строки перебування яких в установах виконання покарань менше шести місяців, слід проводити з максимальною активізацією лікувального процесу. Особливу увагу в цих випадках приділяють психотерапії з метою вироблення у засуджених установки на продовження протиалкогольного лікування в наркологічних установах системи органів охорони здоров'я.
9.4. Особливості лікування хворих на наркоманію
9.4.1. При надходженні засудженого до спеціалізованої УВП його направляють до карантинно-діагностичної палати стаціонару медичної частини, де протягом 7 днів обстежують, уточнюють вид та стадію наркоманії. Щодо лабораторних обстежень, то обов'язково роблять клініко-біохімічний аналіз крові, клінічний аналіз сечі, флюорографію (рентгенографію), електрокардіографію. З карантинно-діагностичних палат хворих переводять до наркологічних палат для проведення курсу стаціонарного лікування проти наркоманії. Тривалість стаціонарного обстеження та лікування хворих визначається індивідуально. При надходженні хворих з інших спеціалізованих УВП питання про стаціонарне лікування вирішується в залежності від їх стану здоров'я.
Після проведення курсу стаціонарного лікування засуджені переводяться на підтримувальне амбулаторне лікування. Підтримувальне лікування складається з раціональної психотерапії, гіпнотерапії, аутогенного тренування, електросну, немедикаментозної терапії та інших методів, що визначені Міністерством охорони здоров'я України.
9.4.2. Лікування, нагляд та диспансерний облік за хворими, які страждають на токсикоманію, проводиться у порядку, що визначається Міністерством охорони здоров'я України.
9.5. Венеричні та шкірні захворювання
9.5.1. При надходженні до СІЗО кожна особа повинна ретельно обстежуватися з метою виявлення ознак венеричних або заразних шкірних захворювань. Особливу увагу приділяють волосяній частині голови, слизовим оболонкам ротової порожнини, статевим органам, області ануса. Пальпуються шийні, підщелепні, над- та підключичні, пахвинні та паховинні лімфовузли. Для підтвердження захворювання або виключення його особа, яка підозрюється на сифіліс чи гонорею, має бути обов'язково оглянута лікарем дерматовенерологом. Обгрунтування діагнозу венеричного захворювання записують у медичну амбулаторну картку.
9.5.2. Обов'язковому серологічному обстеженню на сифіліс з проведенням контрольної реакції Вассермана через 3 місяці підлягають особи, які прибули до СІЗО.
9.5.3. Клінічно-лабораторному обстеженню на гонорею підлягають особи, до яких застосовують статті Кримінального кодексу України, що передбачають позбавлення волі за поширення венеричних захворювань, а також жінки та підлітки.
9.5.4. З метою профілактики природженого сифілісу в СІЗО та УВП всі вагітні жінки проходять обов'язкове дворазове серологічне обстеження у першій половині вагітності (при першому відвідуванні вагітної до акушера-гінеколога) для взяття на облік у зв'язку з вагітністю та в другій половині на 5-му - 6-му місяці вагітності, але не пізніше 8-го місяця. У разі виявлення у неї висипу, що підозрілий на сифіліс, або позитивної серореакції крові акушер-гінеколог повинен обов'язково і негайно проконсультувати її у лікаря дерматовенеролога для розв'язання питання про діагноз та подальшу тактику ведення вагітної.
9.5.5. Серодіагностику сифілісу слід здійснювати комплексно, включаючи обов'язково три реакції: Вассермана та дві осадові (Цитохолєва та Кана). Комплексна серодіагностика дає змогу виявити максимальне число випадків інфекції, оскільки чутливість окремих реакцій при різних формах сифілісу не завжди однакова. Якщо немає змоги здійснити серодіагностику сифілісу комплексно за допомогою серологічних реакцій, то слід використовувати експрес-діагностику шляхом мікрореакції з плазмою чи сироваткою крові та кардіоліпіновим антигеном.
Велике значення для встановлення діагнозу прихованого сифілісу має обстеження крові на реакцію імобілізації блідих трепонем (далі - РІТ) та реакцію імунофлюоресценції (далі - РІФ). Позитивні РІФ і РІТ підтверджують діагноз сифілісу. Це особливо важливо враховувати, коли класичні реакції є слабопозитивними і нестійкими. Якщо з цих чи інших причин неможливо зробити аналіз крові на РІФ і РІТ особам, у яких були двічі позитивні класичні серологічні реакції в повному комплексі (обстеження з інтервалом 7 - 10 днів при відсутності захворювань, що можуть обумовити неспецифічну позитивність реакції), то слід ставити діагноз прихованого сифілісу і призначати специфічне лікування.
9.5.6. Якщо при збиранні анамнезу з'ясується, що обстежувана особа, яка має бути притягнена до кримінальної відповідальності, проходила лікування у зв'язку з венеричним захворюванням або значилася на обліку (сероконтролі) в шкірно-венерологічному диспансері, то медична частина слідчого ізолятора протягом трьох днів запитує зазначену установу про діагноз, проведене лікування та терміни сероконтролю. Подальше лікування або сероконтроль таких хворих здійснюються в медичній частині СІЗО згідно з отриманими відповідями. Одночасно проводиться обстеження особи, яка стверджує наявність у неї в минулому венеричного захворювання, за допомогою комплексу серологічних реакцій, включаючи РІФ та РІТ (якщо можна їх здійснити). При позитивних результатах здійснюється лікування за діагнозом прихованого сифілісу та за схемами, що затверджені наказом Міністерства охорони здоров'я України.
9.5.7. Після встановлення остаточного діагнозу венеричного захворювання та при відсутності протипоказань негайно починається лікування згідно з інструкціями, що затверджені наказом Міністерства охорони здоров'я України, з лікування і профілактики сифілісу та гонореї. Особи, які страждають на венеричні захворювання, вважаються хворими з моменту встановлення їм діагнозу протягом усього періоду лікування та клініко-серологічного контролю до зняття з обліку.
9.5.8. Якщо діагноз венеричного захворювання вперше ставлять у слідчому ізоляторі, то медична частина направляє у шкірно-венерологічний диспансер за місцем проживання хворого до арешту доручення про притягнення до обстеження на венеричне захворювання статевих і побутових партнерів хворого.
Якщо хворий на сифіліс, який отримував специфічну терапію в шкірно-венерологічному диспансері (за місцем проживання) за курсовим методом, припиняє лікування, а після чергового курсу лікування перерва перевищує встановлений термін, то про поновлення подальшого лікування такого хворого в слідчому ізоляторі приймає рішення консультативна комісія.
9.5.9. Особи, які ухиляються від лікування венеричного захворювання, підлягають примусовому лікуванню згідно з чинним законодавством.
9.5.10. З метою виявлення гонореї у жінок матеріал для обстеження береться з усіх осередків можливого ураження (з уретри, шийки матки та прямої кишки). Особливу увагу при обстеженні на гонорею необхідно звертати на жінок з хронічними запальними захворюваннями сечостатевої сфери. У цих випадках обов'язково здійснюється комбінована провокація: біологічна (уведення гоновакцини, пірогеналу); термічна (діатермія); у чоловіків - механічна (бужування, масаж на бужі); хімічна та аліментарна. У жінок також використовується фізіологічна провокація - менструація.
Хворі, у виділеннях яких гонококи не були виявлені, а анамнестичні та клінічні дані підозрілі щодо гонорейної етіології захворювання, вважаються підозрілими на гонорею. Такі хворі підлягають комплексному профілактичному лікуванню за схемами лікування хронічної гонореї.
Зважаючи на те, що в 50 - 60 % жінок, хворих на гонорею, гонокок міститься в симбіозі (явище ендоцитобіозу) з вагінальною трихомонадою, поряд з лікуванням гонореї їм додатково проводиться протитрихомонадна терапія.
Особи, щодо яких установлена участь у мужолозтві, крім звичайного обстеження на гонорею підлягають додатковому обстеженню шляхом взяття матеріалу з прямої кишки. За наявності гнійних виділень мазок готують звичайним способом, при їх відсутності дослідження на гонорею слід проводити методом промивних вод.
Там, де бактеріоскопічні методи діагностики гонореї недостатні, проводиться культуральний метод (посів на поживне середовище). Посів робиться не раніше ніж через тиждень після приймання антибактеріальних препаратів та місцевого застосування антисептичних засобів.
9.5.11. Після встановлення діагнозу венеричного захворювання з хворим проводиться бесіда про характер захворювання, правила поведінки, строки лікування та клініко-серологічного контролю, про чинне законодавство стосовно венеричних захворювань. Одночасно заповнюється бланк попередження особи, яка захворіла на венеричну хворобу, де ставиться підпис хворого та лікаря, після чого попередження додається до амбулаторної або стаціонарної картки хворого. Лікар повинен вжити всіх заходів, щоб підпис хворого оформлявся на бланку попередження та лише у винятковому випадку - у медичній амбулаторній картці, медичній картці стаціонарного хворого чи іншому медичному документі.
9.5.12. Після встановлення діагнозу венеричного захворювання медична частина СІЗО, УВП протягом доби направляє в медичний відділ управління Департаменту в Автономній Республіці Крим, областях термінове повідомлення про захворювання.
9.5.13. Перед вибуванням хворого, який має венеричне захворювання із СІЗО в УВП, лікар дерматовенеролог робить записи в медичній амбулаторній картці у вигляді етапного епікризу з рекомендаціями подальшого лікування та клініко-серологічного контролю.
9.5.14. Забороняється відправляти до інших установ осіб із заразними формами сифілісу та гонореї до проведення їм повного протисифілітичного лікування або повного курсу протигонорейного лікування, а також хворих із заразними формами шкірних захворювань. Виняток становлять хворі на венеричні захворювання із СІЗО, якщо вступив у дію вирок суду. Таких хворих направляють на лікування до дерматовенеричної лікарні Департаменту в умовах ізоляції.
9.5.15. Після прибуття до УВП хворі на венеричні захворювання ставляться на диспансерний облік для подальшого проходження лікування та клініко-серологічного контролю. При відсутності в штаті медичної частини лікаря дерматовенеролога лікування венеричних хворих здійснює лікар іншого фаху (терапевт) або лікар-гінеколог (у жіночих УВП) з забезпеченням, при потребі, консультацій фахівця дерматовенеролога.
