Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій

З метою забезпечення однакової та правильної практики розгляду господарськими судами України справ за участю іноземних підприємств і організацій президія Вищого господарського суду України вважає за необхідне дати такі роз'яснення.

1. Відповідно до статті 123 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) іноземні підприємства і організації мають право звернення до господарських судів згідно з встановленою підвідомчістю і підсудністю господарських спорів за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

При цьому правовідносини, пов'язані з усіма видами зовнішньоекономічної діяльності в Україні, регулюються положеннями Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність", а питання, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом (хоча б один учасник правовідносин є іноземцем, особою без громадянства або іноземною особою; об'єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави; юридичний факт, який впливає на виникнення, зміну або припинення правовідносин, мав чи має місце на території іноземної держави), у тому числі й питання підсудності судам України справ з іноземним елементом, вирішуються згідно із Законом України "Про міжнародне приватне право".

Закон України "Про міжнародне приватне право" (пункт 1 частини 1 статті 1) визначає приватноправові відносини як відносини, які ґрунтуються на засадах юридичної рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності, суб'єктами яких є фізичні та юридичні особи.

Згідно зі статтею 38 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" спори, що виникають між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, іноземними суб'єктами господарської діяльності у процесі такої діяльності можуть розглядатися судами України, а також за згодою сторін спору Міжнародним комерційним арбітражним судом та Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України та іншими органами вирішення спору, якщо це не суперечить чинним законам України або передбачено міжнародними договорами України.

За статтею 76 Закону України "Про міжнародне приватне право" суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом, зокрема у випадку, якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків виключної підсудності у справах з іноземним елементом, передбачених у статті 77 цього Закону.

Таким чином, якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків виключної підсудності (пункт 1 частини 1 статті 76 Закону України "Про міжнародне приватне право") спір підлягає вирішенню в господарських судах України з урахуванням вимог розділу III ГПК.

У вирішенні відповідних спорів необхідно також мати на увазі, що статтею 80 ГПК припинення провадження у справі у випадку, коли сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення державного іноземного суду, не передбачено.

У розгляді справ у спорах за участю іноземних підприємств і організацій господарським судам України слід виходити із встановленої частиною третьою статті 4 ГПК пріоритетності застосування правил міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, щодо правил, передбачених законодавством України.

За змістом статей 41, 12 - 17, 123 ГПК для іноземних суб'єктів господарської діяльності передбачено національний режим судового процесу для розгляду справ, підвідомчих господарським судам.

Місцеві господарські суди вправі вирішувати спори і у тих випадках, коли міжнародним договором передбачено можливість укладення письмової пророгаційної угоди між суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності України та іноземним суб'єктом господарської діяльності (угода про договірну підсудність).

Обираючи як орган вирішення спорів місцевий господарський суд України, сторони пророгаційної угоди повинні дотримуватись вимог міжнародного договору та статті 16 ГПК щодо виключної компетенції господарських судів України. Отже, у разі непідвідомчості справи у спорі за участю іноземного підприємства чи організації господарський суд має відмовити у прийнятті позовної заяви на підставі пункту 1 частини першої статті 62 ГПК. З цієї ж підстави господарський суд повинен відмовити у прийнятті позовної заяви, якщо у пророгаційній угоді сторонами неправильно викладено назву суду або зазначено суд, існування якого не передбачено Законом України "Про судоустрій України".

2. З метою дотримання вимог законодавства щодо правосуб'єктності сторін спору господарський суд вживає заходів для встановлення статусу іноземного підприємства чи організації, яка є учасником судового процесу.

На вимогу суду, який розглядає справу, іноземна юридична особа має подати оформлений з урахуванням статті 13 Закону України "Про міжнародне приватне право" документ, що є доказом правосуб'єктності юридичної особи (сертифікат реєстрації, витяг з торгового реєстру тощо).

Порядок визначення правового статусу іноземної особи може бути передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

У разі відсутності у міжнародному договорі такого порядку суд має звернутися до норм внутрішнього цивільного законодавства. Зокрема, відповідно до частини другої статті 567 Цивільного кодексу України цивільна правоздатність іноземних підприємств і організацій під час укладання угод у сфері зовнішньої торгівлі та пов'язаних із нею розрахункових, страхових та інших операцій визначається за законом країни, де створено підприємство чи організацію. Отже, згідно з цією колізійною нормою правовий статус іноземного учасника судового процесу визначається за його особистим законом, який надає можливість визначити обсяг правоздатності та дієздатності іноземної особи.

Правовий статус іноземної юридичної особи визначається за законом країни, де створено (інкорпоровано) юридичну особу.

Правовий статус іноземного суб'єкта господарювання підтверджується, як правило, випискою з торговельного (банківського, судового) реєстру країни, де такий суб'єкт господарювання має офіційно зареєстровану контору. Правовий статус іноземних суб'єктів господарювання може також підтверджуватись еквівалентними доказами правового статусу, що визнаються як такі законодавством країни створення, громадянства або місця знаходження такого суб'єкта і видані компетентними органами цієї країни.

3. Господарські суди повинні керуватися вимогами статті 4 ГПК щодо вибору законодавства, яке має застосовуватися у вирішенні господарських спорів за участю іноземного підприємства, організації.

Зокрема, частиною четвертою статті 4 ГПК передбачено можливість застосування господарськими судами норм права інших держав у випадках, передбачених законом або міжнародним договором.

Відповідно до частини 1 статті 5 Закону України "Про міжнародне приватне право" у випадках, передбачених законом, учасники (учасник) правовідносин можуть самостійно здійснювати вибір права, що підлягає застосуванню до змісту правових відносин. У випадку обрання сторонами права, що підлягає застосуванню до змісту правовідносин, господарський суд на підставі статті 4 ГПК застосовує це право у вирішенні спору. При цьому за приписами частин 3 та 4 статті 5 Закону України "Про міжнародне приватне право" вибір права може бути здійснений щодо угоди (правочину) в цілому або її окремої частини. Вибір права стосовно окремих частин угоди повинен бути явно вираженим.

Визначаючи право, якому підпорядковуються права та обов'язки сторін зовнішньоекономічного договору (контракту), господарським судам слід виходити з такого.

3.1. Вибір сторонами українського права як такого, що регулює їх відносини за угодою, означає вибір саме національного законодавства України, а не окремих законодавчих актів, що регулюють відповідні відносини сторін.

У разі відсутності волевиявлення сторін зовнішньоекономічної угоди щодо застосовуваного права господарський суд визначає його на підставі колізійної норми, яка може міститися як в міжнародних договорах, що відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, так і в національному законодавстві.

Такі норми містить, наприклад, Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності (далі - Угода), укладена державами - учасницями СНД у м. Києві 20.03.92, статтею 11 якої встановлено правила застосування цивільного законодавства однієї держави - учасниці СНД на території іншої держави - учасниці СНД. За цими правилами, зокрема, права та обов'язки сторін за договором визначаються законодавством країни - місця укладення такого договору, якщо інше не передбачено угодою сторін.

3.2. Відповідно до частини п'ятої статті 4 ГПК у разі відсутності законодавства, що регулює спірні відносини за участю іноземного суб'єкта підприємницької діяльності, господарський суд може застосовувати міжнародні торгові звичаї.

Звичаї у сфері зовнішньоекономічних зв'язків у ряді випадків тлумачаться міжнародними організаціями. Прикладом можуть бути розроблені Міжнародною торговою палатою Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів (редакція 1993 року, видання МТП N 500), Уніфіковані правила по інкасо (редакція 1978 року, видання МТП N 322), Офіційні правила тлумачення торговельних термінів "Інкотермс" (редакція 2000 року, видання МТП N 560).

Згідно з Указом Президента України від 04.10.94 N 566/94 "Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України" розрахунки за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), укладеними суб'єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності, предметом яких є товари (роботи, послуги), здійснюються відповідно до Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів Міжнародної торгової палати, Уніфікованих правил з інкасо Міжнародної торгової палати. Суб'єкти підприємницької діяльності України під час укладання та виконання зовнішньоекономічних договорів (контрактів) мають забезпечувати додержання вимог, передбачених зазначеними Уніфікованими правилами.

Згідно з Указом Президента України від 04.10.94 N 567/94 "Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів" зазначені правила можуть застосовуватися під час укладання суб'єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності договорів, у тому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), предметом яких є товари.

Отже, господарський суд у вирішенні спору застосовує звичаї у сфері міжнародної торгівлі у разі відсутності законодавства, що регулює спірні відносини або якщо угодою сторін передбачено застосування правил цих звичаїв.

4. Господарський суд, застосовуючи норми міжнародного договору, визначає дію цих норм у часі та просторі відповідно до вимог розділу 2 частини III Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23.05.69.

У застосуванні норм міжнародного договору господарський суд виходить з того, що тлумачення міжнародних правил здійснюється у порядку, визначеному розділом 3 частини III названої Конвенції.

Договори, що набрали чинності з моменту підписання їх Президентом України, публікуються у "Відомостях Верховної Ради України", в газеті Верховної Ради України та у "Зібранні діючих міжнародних договорів України".

Опублікування міжнародних договорів України у "Зібранні діючих міжнародних договорів України", а також забезпечення їх офіційного перекладу державною мовою України здійснює Міністерство закордонних справ України (підпункт 14 пункту 4 Положення про Міністерство закордонних справ України, затвердженого Указом Президента України від 03.04.99 N 357/99, з подальшими змінами).

Міжнародні договори СРСР, що є обов'язковими для України як його правонаступниці, опубліковано у Збірниках міжнародних договорів СРСР.

Судам слід мати на увазі, що порядок і терміни набрання чинності міжнародними договорами України визначається такими договорами або в інший спосіб, узгоджений сторонами договору.

5. Господарським судам слід враховувати, що сторони зовнішньоекономічного договору мають право передбачити у ньому або шляхом укладення окремої угоди (арбітражна умова, арбітражне застереження) передачу спорів, що виникають з такого договору, на вирішення третейського суду (постійно діючого або створеного для вирішення конкретного спору - ad hoc). Ця домовленість повинна чітко визначати, який саме орган вирішення спорів обрали сторони: Міжнародний комерційний арбітражний суд, Морську арбітражну комісію при Торгово-промисловій палаті України або інший третейський суд в Україні чи за кордоном.

Господарський суд може порушити провадження зі справи у випадку наявності у зовнішньоекономічному договорі арбітражної угоди, якщо визначить, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана (пункт 3 статті 2 Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень, Нью-Йорк, 1958).

Названа норма узгоджується з вимогами статті 8 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж", згідно з пунктом 1 якої суд, до якого подано позов з питання, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка із сторін просить про це не пізніше подання своєї першої заяви по суті спору, припинити провадження у справі і направити сторони до арбітражу, якщо не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана. Так, арбітражна угода не може бути виконана, якщо сторони неправильно виклали назву третейського суду або зазначили арбітражну установу, якої не існує. Провадження у справі в цих випадках припиняється на підставі пункту 1 частини першої статті 80 ГПК.

При цьому господарським судам слід враховувати, що звернення до арбітражу - це право, а не обов'язок сторони (стаття 12 ГПК) , яке реалізовується у встановленому порядку (стаття 8 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж") , а підсудність суду справи з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися, крім випадків, передбачених у статті 76 Закону України "Про міжнародне приватне право".

6. Право на передачу спору на вирішення третейського суду може бути реалізовано сторонами також після порушення провадження у справі з наслідками, передбаченими пунктом 5 статті 80 ГПК, шляхом укладення ними окремої арбітражної угоди або включення до договору (контракту) арбітражного застереження після звернення з позовом до господарського суду.

Якщо відповідну умову включено до цивільно-правової угоди, то на неї поширюються загальні умови виконання зобов'язань, у тому числі щодо недопустимості односторонньої відмови від їх виконання.

Господарський суд може не визнати арбітражну угоду і прийняти позов до розгляду у разі, коли відповідний спір не може бути предметом вирішення третейського суду (частина друга підпункту "с" пункту 2 статті 6 Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж від 21.04.61). Ця норма кореспондується зі статтею 12 ГПК, згідно з якою підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб та спорів, передбачених пунктом 4 частини першої цієї статті.

Про визнання арбітражної угоди недійсною господарський суд має зазначати у рішенні з посиланням на пункт 1 статті 83 ГПК.

7. Господарський суд приймає як докази офіційні документи, що походять з інших держав, за умови їх легалізації дипломатичними або консульськими службами України.

Консули України легалізують іноземні документи, що подаються до офіційних органів України, відповідно до статті 54 Консульського статуту України, затвердженого Указом Президента України від 02.04.94 N 127/94.

Посвідчення консулами зазначених документів означає встановлення і засвідчення справжності підписів на цих документах і відповідності їх законам держави перебування.

Легалізація іноземного документа є необхідною умовою для подання його як доказу у судовому процесі, але не виключає у разі необхідності перевірки з боку суду з метою встановлення правильності вміщених у ньому відомостей по суті.

Міжнародними договорами України про правову допомогу може передбачатися надання іноземних офіційних документів без консульської легалізації. Зокрема, без будь-якого спеціального засвідчення приймаються на території інших держав - учасниць СНД документи, які видано або засвідчено установою чи спеціально уповноваженою особою в межах їх компетенції за встановленою формою та скріплено офіційною печаткою на території однієї з держав - учасниць СНД (стаття 6 Угоди).

Таким чином, господарський суд має право приймати іноземні офіційні документи без консульської легалізації у випадках, передбачених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Конвенція, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів (Гаага, 1961), якою передбачено спрощений порядок засвідчення документів шляхом проставлення на них спеціальної печатки - апостиля, ратифікована Верховною Радою України відповідно до Закону України від 10.01.2002 N 2933-III "Про приєднання України до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів" і діє на території України з часу набрання чинності зазначеним Законом. При цьому судам слід мати на увазі, що згідно з пунктом "b" частини 3 статті 1 названої Конвенції її дія не поширюється на адміністративні документи, що мають пряме відношення до комерційних або митних операцій (вантажні митні декларації, товарно-транспортні накладні, виписки банку тощо).

Господарський суд приймає документи, складені мовами іноземних держав, за умови супроводження їх нотаріально засвідченим перекладом на українську або російську мову з урахуванням вимог статті 21 Закону України "Про мови в Українській РСР" (стаття 3 ГПК.

8. Вирішуючи питання забезпечення своєчасного повідомлення у належній формі іноземних учасників судового процесу про час і місце розгляду справи, господарському суду слід враховувати таке.

Взаємодія судів України з судовими органами інших держав з цього питання, а також щодо виконання за кордоном інших процесуальних дій регулюються Конвенцією з питань цивільного процесу (Гаага, 1954) і угодами про взаємну правову допомогу, укладеними Україною з іншими державами. Відповідно до Законів України від 19.10.2000 N 2052-III та N 2051-III з 26 листопада 2000 року набрали чинності для України Конвенція про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах (Гаага, 1965) і Конвенція про отримання за кордоном доказів з цивільних і торгових справ (Гаага, 1970) із заявами та застереженнями. Цими заявами і застереженнями передбачено, зокрема, що названим у конвенціях центральним органом в Україні є Міністерство юстиції України, яке складає підтвердження про вручення документів і забезпечує передачу документів у цивільних або комерційних справах центральному органу юстиції іншої держави.

Особливий порядок надання правової допомоги встановлено Угодою, статтею 5 якої передбачено, зокрема, що у разі надання правової допомоги компетентні суди та інші органи держав - учасниць СНД зносяться один з одним безпосередньо. У разі звернення господарського суду з приводу надання правової допомоги документи, викладені українською або російською мовою, направляються поштовим зв'язком безпосередньо до суду, до компетенції якого належить вирішення господарських спорів на території відповідної держави - учасниці СНД, чи іншого органу цієї держави. При виконанні доручення про надання правової допомоги компетентні суди застосовують законодавство своєї країни.

Відповідно до Закону України "Про приєднання України до Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах" Верховна Рада України постановила приєднатися від імені України до названої Конвенції із заявами та застереженнями, згідно з якими Центральним органом, який має право отримувати документи від інших Договірних Сторін, а також складати підтвердження про вручення, є Міністерство юстиції України. Особливості виконання названої Конвенції визначено розділом VI Інструкції про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України і Державної судової адміністрації України від 27.06.2008 N 1092/5/54 (далі - Інструкція).

Так, відповідне доручення про вручення документів за кордоном складається судом у формі прохання згідно з додатком до Інструкції . Заповненню з урахуванням приписів пунктів 6.2.1 і 6.2.2 Інструкції підлягають дві частини формуляра: "Прохання" і "Короткий виклад документа".

Якщо формуляр складається українською мовою, то його обов'язково необхідно супроводжувати перекладом французькою чи англійською мовами або мовою запитуваної держави.

Доручення щодо вручення документів за кордоном надсилаються безпосередньо до Центрального органу іноземної держави, визначеного запитуваною державою згідно зі статтею 2 Конвенції, або через Міністерство юстиції України.

Конвенцією також визначено, що судове рішення не може бути винесено, поки не буде встановлено, що судовий документ було вручено або доставлено особисто відповідачеві і це було здійснено в належний строк, достатній для здійснення захисту.

Разом з тим, пунктом 6 Закону України "Про приєднання України до Конвенції про вручення за кордоном судових і позасудових документів у цивільних або комерційних справах" встановлено, що якщо виконано всі умови, зазначені у частині другій статті 15 названої Конвенції, суддя, незалежно від положень частини першої статті 15 Конвенції, може винести рішення, навіть якщо не надійшло жодного підтвердження про вручення або безпосередню доставку документів.

Таким чином, у випадку, передбаченому частиною другою статті 15 Конвенції, суд може прийняти рішення, якщо з дати направлення документа сплинув термін, який суддя визначив як достатній для даної справи і який становить щонайменше шість місяців.

При цьому, беручи до уваги рекомендації Практичного керівництва по застосуванню Гаагської конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів до статті 15 Конвенції, розробленого Постійним бюро Гаазької конференції з міжнародного приватного права, і яке по суті є узагальненням практики застосування зазначеної Конвенції судами держав - учасниць, у випадку, якщо на момент розгляду справи, призначеної в межах процесуальних строків, встановлених статтею 69 ГПК, сторона-нерезидент не з'явилась у судове засідання і не отримано жодного підтвердження про вручення або безпосередню доставку документів, суд, з огляду на приписи частини третьої статті 4 ГПК та статті 3 Закону України "Про міжнародне приватне право", продовжує строк вирішення спору з одночасним відкладенням розгляду справи (стаття 77 ГПК) в межах строків, передбачених частиною 2 статті 15 Конвенції.

У випадку прийняття рішення судом у шестимісячний термін з дати направлення документа за умови відсутності доказів про вручення або безпосередню доставку документа нерезиденту, таке рішення може бути скасоване на підставі статей 104, 111-10 ГПК у зв'язку з недотриманням вимог пункту "b" частини 2 статті 15 Конвенції про вручення за кордоном судових і позасудових документів у цивільних або комерційних справах.

Судові документи можуть направлятися також філіям, представництвам, іншим відособленим підрозділам іноземних підприємств і організацій, місцезнаходженням яких є територія України (з повідомленням про вручення таких документів), а також вручатися безпосередньо уповноваженому представникові. При цьому слід мати на увазі, що коло повноважень відособленого підрозділу юридичної особи стосовно здійснення у господарському суді повноважень сторони у справі від імені цієї особи визначається установчими документами останньої, положенням про відособлений підрозділ, яке затверджене юридичною особою, або довіреністю, виданою нею ж у встановленому порядку керівникові цього підрозділу.

У цьому випадку спір вирішується в межах процесуальних строків, встановлених ГПК.

Витрати, пов'язані з перекладом відповідних документів, а також з оплатою за вручення їх за кордоном згідно з цією Конвенцією , під час судового розгляду має нести заінтересована сторона. Після закінчення розгляду справи такі витрати розподіляються господарським судом на загальних підставах, визначених частиною п'ятою статті 49 ГПК".

9. Господарські суди повинні мати на увазі, що Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Відень, 1980) і Конвенція ООН про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів (Нью-Йорк, 1974) мають застосовуватись у вирішенні спорів за договорами купівлі-продажу, укладеними сторонами, які знаходяться у різних державах, незалежно від посилання на зазначені конвенції у договорі за наявності однієї із таких умов:

- сторони договору перебувають у державах, кожна з яких є учасницею конвенції;

- згідно з колізійними нормами міжнародного приватного права має застосовуватися матеріальне право держави учасниці конвенції.

Сторони договору можуть виключити застосування Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Відень, 1980) шляхом прямої вказівки про це у договорі або, за умови додержання статті 12 Конвенції, відступити від будь-якого з її положень чи змінити його (стаття 6 Конвенції).

Конвенція ООН про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів (Нью-Йорк, 1974) не застосовується в тих випадках, коли сторони договору купівлі-продажу в ясній формі виключили її застосування (стаття 3 Конвенції).

10. Відповідно до статті 3 ГПК мова судочинства визначається статтею 21 Закону України "Про мови в Українській РСР". Згідно з цією останньою нормою провадження зі справ за участю сторін, які знаходяться на території України, здійснюється українською мовою, а провадження зі справ, у яких бере участь сторона, що знаходиться на території держави з числа республік колишнього СРСР, - російською.

Міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, також можуть передбачати норми про мову взаємовідносин щодо правової допомоги. Так, статтею 7 Договору між Україною і Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах від 30.10.92 встановлено, що при наданні правової допомоги кожна з Договірних Сторін користується державною мовою своєї країни з доданням завіреного перекладу всіх документів на державну мову іншої Сторони або на англійську мову.

У разі, коли письмові докази подаються до господарського суду іноземною мовою, додається їх засвідчений у встановленому порядку переклад українською мовою. Господарський суд на підставі статті 38 ГПК може витребувати офіційний переклад цих документів державною мовою України.

Слід мати на увазі, що у разі нотаріального посвідчення перекладу нотаріус засвідчує лише оригінальність підпису перекладача, який стоїть під документом, а не відповідність перекладу оригіналові. Тому якщо у господарського суду чи учасника судового процесу виникнуть сумніви щодо автентичності перекладу документа, суд може призначити судову експертизу і доручити її проведення компетентному спеціалісту-перекладачу згідно з вимогами статті 41 ГПК.

11. Оскільки на іноземні підприємства і організації поширюється національний режим судового процесу, зазначені особи повинні виконувати зобов'язання, зокрема щодо сплати судових витрат.

Судові витрати можуть сплачуватися уповноваженими представниками - резидентами України, які ведуть справу у господарському суді від імені іноземних суб'єктів господарювання і мають відповідні повноваження згідно зі статтею 28 ГПК.

Стягнення судових витрат з іноземних підприємств і організацій може здійснюватися за наказом господарського суду з рахунків цих осіб та їх представництв і філій у банках України.

В інших випадках стягнення судових витрат може здійснюватися в порядку виконання судових рішень на підставі міжнародних договорів. Такий порядок, зокрема, передбачено статтею 7 Угоди.

Вирішуючи спір за участю суб'єктів господарювання держав - учасниць СНД, слід враховувати, що Угоду про розмір державного мита та порядок його стягнення при розгляді господарських спорів між суб'єктами господарювання різних держав (Ашгабат, 24.12.93) і Угоду про порядок взаємного виконання рішень господарських та економічних судів на території держав - учасниць СНД (Москва, 06.03.98) Україною не підписано, а отже їх положення в Україні не діють.

Таким чином, відсутній механізм виконання рішення господарського суду в частині стягнення з іноземної особи державного мита. Тому господарські суди приймають до свого провадження позовні заяви від іноземних осіб, а також заяви про збільшення розміру позовних вимог виключно за умови надання суду доказів про зарахування у доход державного бюджету суми державного мита у встановленому розмірі. У цьому випадку достатнім доказом факту надходження державного мита до державного бюджету України є довідка відповідного територіального органу Державного казначейства України.

Господарським судам слід враховувати, що процесуальні пільги та переваги іноземним учасникам судового процесу надаються на умовах взаємності у випадку, якщо надання таких пільг обумовлено міжнародним договором про правову допомогу за участю України.

12. У разі, якщо господарський суд України прийняв рішення, яке підлягає виконанню на території іншої держави, стягувач може звернутися до компетентного органу цієї держави з клопотанням про примусове виконання такого рішення.

Порядок визнання і примусового виконання іноземного судового рішення визначено Конвенцією про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах (Мінськ, 22.01.93), Угодою, двосторонніми договорами України про взаємну правову допомогу, укладеними з Монголією, Китайською Народною Республікою, Латвійською Республікою, Естонською Республікою, Литовською Республікою, Республікою Грузія та іншими державами.

Господарський суд України, який прийняв рішення, на вимогу заінтересованої сторони надає документи для його виконання на території іноземної держави, а саме:

- належним чином засвідчену копія рішення, про примусове виконання якого порушено клопотання;

- офіційний документ про те, що рішення набрало законної сили, якщо це не випливає з тексту самого рішення;

- документ про те, що відповідача своєчасно і належним чином повідомлено про судовий процес.

Слід також мати на увазі, що законами України господарські суди не уповноважено вирішувати питання про виконання на території України рішень іноземних судів, у тому числі господарських (арбітражних).

13. Відповідно до частини 8 статті 5 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" провадження зі справ про банкрутство за участю кредиторів-нерезидентів регулюється цим Законом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Оскільки Україною не укладено жодного міжнародного договору із встановленням особливостей цього провадження для кредиторів-нерезидентів, на кредиторів-нерезидентів поширюється національний режим провадження у справах про банкрутство без будь-яких виключень і особливостей.

14. Вважати такими, що втратили чинність:

14.1. Роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 21.09.93 N 01-6/1025 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ зі спорів за участю іноземних суб'єктів господарської діяльності";

14.2. Підпункт 3.2 пункту 3 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 08.02.96 N 02-5/62 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ арбітражним судам".

У зв'язку з цим підпункти 3.3 і 3.4 названого роз'яснення вважати відповідно підпунктами 3.2 і 3.3.