Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 54 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів", Кримінально-процесуального кодексу України, Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України

1. Визначаючи такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення частин четвертої, п'ятої статті 12 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року N 2453-VI (далі - Закон), згідно з якими у судах, поряд з державною, можуть використовуватися регіональні мови або мови меншин, Конституційний Суд України в Рішенні допустив методологічні і правові хиби, не застосувавши фактично телеологічного методу аналізу, який є найбільш доцільним для трактування положень Конституції України.

1.1 Основний Закон України є програмним документом, якому надано юридичну форму, де цілі мають першорядне значення. Аналіз конституційних положень неможливий без урахування їх цільової спрямованості, тому основним напрямом телеологічного способу оцінки та трактування є пошук сенсу нормативних приписів, зважаючи на цілі і результат від їх застосування.

Згідно з Конституцією України як державоутворюючого акта Українського народу державною мовою в Україні є українська мова; держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України (частини перша, друга статті 10). Зазначена стаття Конституції України міститься у розділі I "Загальні засади", положення якого встановлюють стрижневі елементи суспільного ладу Українського народу і конституційного устрою Української держави, тобто доктринальні положення державотворення.

У вказаному розділі переважно акумульовано не формально-позитивістські норми, а норми-цілі, норми-доктрини, норми-принципи, норми-підвалини для становлення та існування Української держави, саме тому вони мають додатковий захист від можливої їх корекції - більш складну, у порівнянні з нормами інших розділів, процедуру внесення до них змін. Статус державної мови можна розглядати у двох основних значеннях: як індивідуальне природне право мовного носія, коли мова є засобом (механізмом) суспільної комунікації взагалі, і як спільне природне право відповідного етносу, завдяки чому державне утворення ідентифікується з титульною нацією. В останньому значенні державна мова набуває статусу одного із елементів конституційного правопорядку. У такому випадку функціонування мови як державної виконує природне, суспільно значуще завдання, яке спрямоване на становлення і існування держави Українського народу.

Введенням в конституційно-правове поле України як країни з поліетнічним складом населення припису про функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя на всій території України законодавець визначив її специфічну роль, зокрема, пов'язавши різноаспектну діяльність держави як суспільного регулятора із обов'язком послуговуватися уніфікованим мовним засобом суспільної комунікації - українською мовою. Одночасно це є демонстрацією ототожнювання державного утворення України з титульною українською нацією.

За частиною другою статті 10 Конституції України українська мова має виконувати відповідну державотворчу, на відміну від інших мов, функцію, а отже, бути в постійній дії і максимально працювати у всіх сферах суспільного життя, відіграваючи певну роль.

Зазначене вказує на підстави для виокремлення української мови із сукупності інших національних мов, якими громадяни України можуть користуватися у повсякденному житті, і для набуття нею обов'язкового загальновживаного статусу. Таке твердження не є приниженням або ігноруванням положень частини третьої статті 10 Конституції України про гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України, оскільки в частинах першій, другій, третій цієї статті закладено різні завдання і призначення, які не можна змішувати, а отже, й помилково протиставляти одну одній або шукати прояви запрограмованого конфлікту.

До того ж, якщо за приписом частини другої статті 3 Конституції України держава відповідає перед людиною за свою діяльність, то вона має відповідати й за повноправне функціонування української мови, носіями якої є громадяни титульної нації.

1.2 Згідно зі статтею 2 Закону України "Про Конституційний Суд України" завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України. Саме тому зміст рішень Конституційного Суду України і його правові позиції мають бути спрямовані на неухильне дотримання духу і букви нормативних положень Конституції України і її державотворчої доктрини, відображеної у тексті преамбули. Це стосується, зокрема, статусу і ролі української мови як мови державоутворюючої нації.

Конституційний Суд України у пункті 3 мотивувальної частини Рішення від 14 грудня 1999 року N 10-рп/99 заклав концептуально-правові позиції, за якими:

- під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя (абзац перший);

- Конституцією України статус державної мови надано українській мові (частина перша статті 10), що повністю відповідає державотворчій ролі української нації, що зазначена в преамбулі Конституції України, нації, яка історично проживає на території України, складає абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі (абзац другий);

- положення про українську мову як державну міститься у розділі I "Загальні засади" Конституції України, який закріплює основи конституційного ладу в Україні; поняття державної мови є складовою більш широкого за змістом та обсягом конституційного поняття "конституційний лад" (абзац третій);

- застосування української мови як державної унормовується шляхом конституційного та законодавчого закріплення (абзац десятий);

- публічними сферами, в яких застосовується державна мова, охоплюються насамперед сфери здійснення повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, іншими державними органами та органами місцевого самоврядування (мова роботи, актів, діловодства і документації, мова взаємовідносин цих органів тощо); до сфер застосування державної мови можуть бути віднесені також інші сфери, які відповідно до частини п'ятої статті 10 та пункту 4 частини першої статті 92 Конституції України визначаються законами (абзац четвертий);

- до них, зокрема, належать: розгляд звернень громадян, діяльність Збройних Сил України; видання друкованої продукції, призначеної для службового та ужиткового користування, що розповсюджується через державні підприємства, установи і організації (бланки, форми, квитанції, квитки, посвідчення, дипломи тощо), висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації, оформлення митних документів тощо (перше речення абзацу п'ятого);

- володіння державною мовою є обов'язковою умовою для прийняття до громадянства України і для службових осіб державних органів, установ і організацій (друге, третє речення абзацу п'ятого);

- законодавчо визначеним є також питання про застосування української мови та інших мов у навчальному процесі в державних навчальних закладах України (абзаци шостий, сьомий);

- положення Конституції України зобов'язують застосовувати державну - українську мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб при виконанні ними службових обов'язків, в роботі і в діловодстві тощо органів державної влади, представницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в державних і комунальних навчальних закладах України (абзац одинадцятий).

Значення вказаних приписів Конституційного Суду України є неминучим. Ними повинні керуватися, зокрема: законодавчий орган при прийнятті законів та інших правових актів; державні органи і посадовці в їх нормотворенні; суди при постановленні судових рішень.

Крім того, відповідно до статті 6 Закону України "Про основи національної безпеки" від 19 червня 2003 року N 964-IV одним із пріоритетів національних інтересів України є забезпечення розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

Змінювання меж функціонування державної мови є змінюванням конституційного ладу України, а це право згідно з частиною третьою статті 5 Конституції України належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органом або посадовими особами.

Викладена мотивація могла бути обґрунтуванням для визнання неконституційними положень частин четвертої, п'ятої статті 12 Закону відповідно до частин першої, другої статті 10 Конституції України.

1.3 Конституційний Суд України мав підстави проаналізувати оспорювані положення статті 12 Закону також з позиції їх відповідності таким елементам верховенства права (частина третя статті 8 Основного Закону України) , як правова визначеність і правова впевненість, оскільки незрозумілими є кілька її положень.

Як розуміти припис "можуть використовуватися"? Це означає, що ведення судового процесу можна здійснювати не українською, а іншою мовою, тобто має відбутися заміна обов'язково-функціонального статусу державної мови на іншу мову, чи це лише право на використання іншої мови учасником процесу за допомогою перекладача, чи це розміщення в приміщенні суду додатково іншою мовою інформації про різноаспектну діяльність суду, зокрема з метою доступу до адміністративних послуг, чи це спілкування зі службовцями суду тощо?

Що стосується процедури ведення судового процесу (провадження), то в процесуальних кодексах законодавець вживає дієслова "здійснюється" або "провадиться" (стаття 15 КАС України, стаття 7 ЦПК України, стаття 19 КПК України) , оскільки їх значення найбільш наближене до терміна "функціонування", тому запровадження нового терміна "використовуватися" до такої діяльності без додаткової конкретизації є незрозумілим і потенційно несе в собі загрозу витіснення із судочинства державної української мови.

Незрозумілим для правозастосування є також термін "регіональні мови". Що це означає практично в Україні, які мови можна назвати цим терміном, не змішуючи його з терміном "мови національних меншин"? Законодавець, зазначаючи у частинах четвертій, п'ятій статті 12 Закону можливість використання в судочинстві регіональних мов, формально послався на Закон України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин" (далі - Закон про ратифікацію), не взявши до уваги його зміст. Верховна Рада України четвертого скликання ухвалила цей закон 15 травня 2003 року із застережувальними нормами, завдяки яким взагалі виключається можливість використання в українському законодавстві терміна "регіональної мови". Так, у статті 2 Закону про ратифікацію чітко зазначено, що положення Європейської хартії регіональних мов або мов меншин (далі - Хартія) застосовується лише до мов національних меншин в Україні, які визначені у вичерпному переліку - білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької та угорської. Такий припис вказаного закону виключає застосування положень Хартії до будь-яких інших, крім зазначених у переліку, мов національних меншин, а тим більше незрозумілого терміна "регіональної мови".

До того ж у статті 3 Закону про ратифікацію вказано, стосовно яких норм Хартії Україна бере на себе зобов'язання. Зокрема, не взято Україною зобов'язань щодо частини III (статті 8-14) Хартії, у тому числі стосовно й статті 9 "Судова влада". Однак, ідучи назустріч демократичному праву національних меншин на розвиток і використання національних мов, Українська держава відповідно до положень статті 4 Закону про ратифікацію, не беручи зобов'язань, погодилася лише поширити на свою територію дію окремих положень статті 9 Хартії, проте таке поширення стосується не ведення судового процесу мовою національних меншин, а лише права на виступ в суді іншою мовою з допомогою перекладача, заявлення клопотання, надання суду доказів і відповідних документів мовою оригіналу, отримання судового рішення в перекладі на мову, яку сторона процесу зрозуміє тощо (таке право забезпечується на підставі чинних і деталізованих положень процесуальних кодексів без замаху на функціональну роль української мови).

Ратифіковані Україною положення Хартії не передбачали поширення застосування мов національних меншин, а тим більше "регіональних мов", на ведення судового процесу. Таким чином, в частинах четвертій, п'ятій статті 12 Закону законодавець порушив положення Конституції України і вийшов за межі Закону про ратифікацію.

Крім того, у статті 5 Закону про ратифікацію зазначено, що "при застосуванні положень Хартії заходи, спрямовані на утвердження української мови як державної, її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України, не вважаються такими, що перешкоджають чи створюють загрозу збереженню або розвитку мов, на які відповідно до статті 2 цього Закону поширюється положення Хартії". Такий нормативний припис підтверджує, що у певних сферах суспільства українська мова функціонує у повному обсязі і не може бути обмеженою у застосуванні.

Незрозумілим у частинах четвертій, п'ятій статті 12 Закону є термінологічне словосполучення "мов меншин". У частині третій статті 10 Конституції України йдеться про мови національних меншин, а в її статті 11 додатково ще й про розвиток мовної самобутності корінних народів. То які ж меншини мав на увазі в Законі законодавець? Незрозуміло! На термінологію міжнародно-правових документів треба дивитися через призму поняттєвого правного апарату Основного Закону України.

Викладене вказує на правову невизначеність і правову невпевненість приписів частин четвертої, п'ятої статті 12 Закону, що є підставою для визнання їх неконституційними відповідно до положень частини першої статті 8 Конституції України.

2. Конституційний Суд України неодноразово під різним кутом розглядав питання, пов'язані з приписом частини третьої статті 22 Конституції України, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, тобто тих прав і свобод, які людина і громадянин мали на підставі раніше діючих законів, що не суперечили Основному Закону України (рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року N 8-рп/99, від 20 березня 2002 року N 5-рп/2002, від 17 березня 2004 року N 7-рп/2004, від 1 грудня 2004 року N 20-рп/2004, від 22 вересня 2005 року N 5-рп/2005, від 11 жовтня 2005 року N 8-рп/2005, від 18 червня 2007 року N 4-рп/2007, від 28 квітня 2009 року N 9-рп/2009, від 9 вересня 2010 року N 19-рп/2010, від 6 жовтня 2010 року N 21-рп/2010 тощо). Поступово складалася і удосконалювалася відповідна правова позиція, за якою "звуження змісту прав і свобод означає зменшення ознак, змістовних характеристик можливостей людини, які відображаються відповідними правами та свободами, тобто якісних характеристик права. Звуження обсягу прав і свобод - це зменшення кола суб'єктів, розміру території, часу, розміру або кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав і свобод, тобто їх кількісної характеристики" (абзац шостий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 11 жовтня 2005 року N 8-рп/2005) .

У Рішенні від 22 травня 2008 N 10-рп/2008 (справа щодо предмета і змісту закону про Державний бюджет України) Конституційний Суд України підкреслив, що звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови і засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку ( абзац третій підпункту 7.1 пункту 7 мотивувальної частини) .

У Рішенні від 28 квітня 2009 року N 9-рп/2009 Конституційний Суд України, вказуючи на недопустимість звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, що об'єктивно призведе до погіршення становища особи в суспільстві через обмеження прав і свобод, зробив концептуальне застереження органам державної влади про те, що невиконання державою своїх зобов'язань призводить до порушення принципів соціальної, правової держави, ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави ( абзац п'ятий пункту 5 мотивувальної частини) .

Вказане стосується також сфери прав, які пов'язані із доступом до правосуддя, зокрема процесуальних прав сторін судового процесу. Конституційний Суд України в Рішенні від 9 вересня 2010 року N 19-рп/2010, визнаючи неконституційними внесення певних змін до КАС України і ЦПК України, констатував, що законодавець звузив раніше встановлені законом процесуальні права та гарантії особи, а механізм судового захисту її прав став менш ефективним і доступним ( абзац сьомий, підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини) .

Законом України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року N 2453-VI (розділ XII "Прикінцеві положення") було внесено однопорядкові зміни до всіх чотирьох процесуальних кодексів України шляхом введення нових глав з однаковою назвою - "Перегляд судових рішень Верховним Судом України" і однаковою змістовою концепцією. Відповідно до цих новацій запроваджено новий порядок допуску до відкриття провадження у Верховному Суді України у справах за заявою про перегляд судового рішення, постановленого в судах першої, апеляційної, касаційної інстанцій.

За цим порядком особа, яка має право на таке звернення, подає заяву до Верховного Суду України про перегляд судового рішення через відповідний за галузевою спеціалізацією вищий суд. Питання про допуск справи до провадження вирішує колегія у складі п'яти суддів такого суду (стаття 111-21 ГПК України, стаття 240 КАС України, стаття 400-18 КПК України, стаття 360 ЦПК України) . Ухвала про допуск справи до провадження або про відмову у такому допуску на підставі частини першої статті 4-7 ГПК України, частини першої статті 25 КАС України, частини третьої статті 325, частини другої статті 400-18 КПК України, частини першої статті 19 ЦПК України має бути прийнятою більшістю голосів від складу вказаної колегії, тобто мінімум трьома із п'яти суддів.

Наведені новації звужують зміст раніше існуючого права на доступ до правосуддя у Верховному Суді України. Відповідно до положень статті 239 КАС України в редакції Закону N 2747-VI від 6 липня 2005 року, розділу XII-2 ГПК України в редакції Закону N 2453-VI від 15 травня 2003 року, глави 3 розділу V ЦПК України в редакції Закону N 1618-IV від 18 березня 2004 року скарги на судові рішення попередніх інстанцій з метою їх перегляду у Верховному Суді України заінтересовані особи подавали безпосередньо до зазначеного суду.

Крім того, ймовірність допуску скарги до провадження підвищувалась законодавчим закріпленням "права меншості", тобто було достатньо, щоб саме у Верховному Суді України за допуск проголосувало три судді із колегії у складі семи суддів, відповідно в його Судовій палаті в адміністративних справах і в Судовій палаті у цивільних справах (частини перша, друга статті 240 КАС України в редакції Закону N 2747-VI від 6 липня 2005 року, частини перша, друга статті 356 ЦПК України в редакції Закону N 1618-IV від 18 березня 2004 року), а в Судовій палаті у господарських справах - один суддя із колегії у складі трьох суддів (стаття 111-17 ГПК України в редакції Закону N 761-IV від 15 травня 2003 року).

У кримінальному судочинстві, до змін у 2010 році, що оспорюють автори клопотання, перегляд судових рішень здійснювався відповідно до положень КПК України в редакції Закону N 2670-III від 12 липня 2001 року, які хоча й мали певні відмінності від вказаних норм зазначених процесуальних кодексів, але унормований в них порядок був у межах тієї ж самої концепції. Варто нагадати, що до утворення у 2010 році Вищого спеціалізованого суду України з цивільних і кримінальних справ Верховний Суд України був установою, яка переглядала одночасно судові рішення з виключних і виняткових обставин після касаційного оскарження та тимчасово судові рішення в касаційному порядку у кримінальних і цивільних справах. З клопотанням про перегляд судових рішень з підстав неправильного застосування кримінального закону та порушення вимог кримінально-процесуального закону, які істотно вплинули на правильність судового рішення (пункт 2 частини першої статті 400-4 КПК України) , заінтересовані особи після касаційного оскарження звертались безпосередньо до Верховного Суду України (частина друга статті 400-9 КПК України) . Таке клопотання вважалось допущеним до перегляду за наявністю подання, підписаного не менше ніж п'ятьма суддями із загальної кількості суддів Верховного Суду України, які мали право здійснювати перегляд судових рішень у кримінальних справах в касаційному порядку (частина друга статті 400-7, частина п'ята статті 400-9 КПК України) , а це були судді Судової палати з кримінальних справ і військової колегії (разом понад 50 суддів).

В аспекті викладеного дивує посилання на рішення Європейського суду з прав людини від 21 лютого 1975 року у справі "Голдер проти Великої Британії" як обґрунтування позиції Конституційного Суду України (абзац третій підпункту 6.2 пункту 6 мотивувальної частини Рішення) щодо конституційності вказаних новацій. Якраз навпаки, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стосується невід'ємного права особи на доступ до правосуддя, а отримання спеціальних дозволів за зверненням до суду є прямим порушенням права доступу до суду (пункти 35, 36, 40). Крім того, позицію Європейського суду з прав людини стосовно доступності до правосуддя було значно розвинуто у його наступних рішеннях. Встановлення українським законодавством нового порядку подання звернень до Верховного Суду України через відповідний вищий спеціалізований суд, який фактично стає "судом у власній справі", є процедурою спеціального доступу.

Вказане дає можливість констатувати, що Верховна Рада України, вносячи зміни до процесуальних кодексів України на підставі розділу XII "Прикінцеві положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів", значно звузила раніше існуючі процесуальні права осіб, заінтересованих у результатах судового рішення, стосовно доступності до відкриття провадження у Верховному Суді України з метою перегляду судових рішень, звузивши тим самим механізм судового захисту, який став менш ефективним і доступним, що суперечить приписам частини третьої статті 22 Конституції України.

Отже, Конституційний Суд України мав підстави визнати наведені положення неконституційними.

У Рішенні від 13 грудня 2011 року N 17-рп/2011 (далі - Рішення) Конституційний Суд України визнав такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), окремі положення Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року N 2453-VI (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., N 41-42, N 43, N 44-45, ст. 529) (далі - Закон про судоустрій), Кримінально-процесуального кодексу України, Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції Закону про судоустрій).

Погоджуючись в цілому з висновками Конституційного Суду України щодо конституційності оспорюваних положень Закону про судоустрій та вказаних процесуальних кодексів, вважаю, однак, що Суд при дослідженні ряду питань, порушених авторами клопотання, не врахував вимоги принципу верховенства права, зокрема такої його складової, як принципу правової визначеності. Це позначилося на якості Рішення та у подальшому може викликати певні проблеми щодо застосування його положень.

Тому на підставі статті 64 Закону України "Про Конституційний Суд України" висловлюю окрему думку.

1. Межі ратифікації Україною Європейської хартії регіональних мов або мов меншин.

У пункті 4 мотивувальної частини та пункті 1 резолютивної частини Рішення Конституційний Суд України визнав такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), частини четверту, п'яту статті 12 Закону про судоустрій, за якими у судах, поряд з державною, можуть використовуватися регіональні мови або мови меншин відповідно до Закону України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин" від 15 травня 2003 року N 802-IV (далі - Закон про ратифікацію) в порядку, встановленому процесуальним законом. Використання в судочинстві регіональних мов або мов меншин гарантується державою та забезпечується за рахунок коштів Державного бюджету України.

Вважаю, що при вирішенні питання про конституційність вказаних положень Закону про судоустрій Конституційний Суд України допустив методологічні помилки у частині, що стосується використання у судочинстві інституту регіональних мов.

Положеннями частин четвертої, п'ятої статті 12 Закону про судоустрій передбачено застосування у судочинстві поряд із державною мовою мов меншин, а також ще однієї групи мов із особливим правовим режимом - регіональних мов.

"Державна мова" та "мова національних меншин" є конституційно-правовими категоріями. Так, відповідно до частини першої статті 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська мова, а отже, вона є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (абзац перший пункту 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року N 10-рп/99) .

Положеннями частини третьої статті 10 Основного Закону України передбачено, що в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України, які відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної у Рішенні від 14 грудня 1999 року N 10-рп/99, можуть використовуватися поряд з державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування у межах і порядку, що визначаються законами України.

Частина п'ята статті 53 Конституції України містить положення, згідно з яким громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

Держава сприяє розвиткові мовної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (стаття 11 Конституції України) .

Отже, мовне багатоманіття на території України із наданням державній мові та кожній із мов національних меншин відповідного правового статусу забезпечується вказаними положеннями Основного Закону України, що відповідає загальноєвропейським принципам мовного багатоманіття та духовних цінностей.

Так, гарантування національним меншинам України права на вільний розвиток, використання і захист їх мов відповідає змістові міжнародних договорів України (Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року N 10-рп/99) .

В одному з таких міжнародних актів - Європейській хартії регіональних мов або мов меншин (далі - Хартія) - передбачено диспозитивні умови її ратифікації, а також презумовано самостійне визначення її сторонами переліку регіональних мов або мов національних меншин, які вживаються в межах території відповідної держави(1).

(1) При цьому з положень Хартії вбачається, що, незважаючи на однакові засоби захисту для регіональних мов та мов меншин, такі поняття нею не ототожнюються. Так, у Пояснювальній доповіді до Хартії дається таке роз'яснення (параграф 18): "прикметник "регіональний" означає мови, що використовуються на обмеженій території держави, в рамках якої, проте, люди, що говорять цією мовою, можуть становити більшість громадян. Термін "меншина" належить до ситуацій, у яких або мова використовується людьми, які не проживають компактно на якій-небудь певній території держави, або, хоч і проживають компактно на визначеній території, складають меншину стосовно населення даного регіону, яке спілкується мовою більшості даної держави", (http://www.coe.int/t/dg4/education/minlang/textcharter/Charter/ Report_uk.pdf).

На цій підставі та з урахуванням вказаних конституційних положень Законом про ратифікацію було визначено сферу дії Хартії в українській правовій системі. Так, відповідно до положень статей 2, 4 Закону про ратифікацію в Україні положення Хартії застосовуються лише до мов національних меншин, перелік яких вичерпно визначений вказаним законом: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької та угорської.

Таким чином, в Україні положення Хартії повинні застосовуватися лише щодо окремих мов національних меншин. Регіональні мови не включено до сфери дії Хартії на території України(2), а тому посилання на них у Законі про судоустрій є помилковим.

(2) Розміщені на офіційному інтернет-порталі Верховної Ради України (www.rada.gov.ua) стенограми пленарних засідань Верховної Ради України від 17 квітня 2003 року та від 15 травня 2003 року також засвідчили, що при прийнятті Закону про ратифікацію не йшлося про ратифікацію положень Хартії стосовно регіональних мов.

2. Законодавча колізія щодо статусу регіональних мов та шляхи її вирішення.

Як зазначалося, положеннями частин четвертої, п'ятої статті 12 Закону про судоустрій передбачено застосування у судочинстві, зокрема, регіональних мов.

Виходячи з викладених приписів стосовно меж застосування положень Хартії в Україні можна стверджувати, що за таких умов фактично утворилася колізія між положеннями Закону про судоустрій щодо застосування регіональних мов у судочинстві та Закону про ратифікацію, згідно з якими положення Хартії щодо регіональних мов на Україну не поширюються.

Конституційний Суд України при розгляді справи цю обставину не врахував, обмежившись лише дослідженням питань щодо відповідності оспорюваних положень Закону про судоустрій положенням частини другої статті 8, частини першої статті 10 Конституції України. Як наслідок, єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні фактично припустився, як вже зазначалось, судової помилки - всупереч принципу правової визначеності прийняв до свого провадження колізійні положення Закону про судоустрій.

На мою думку, Конституційний Суд України, який не може втручатися у діяльність законодавчого органу державної влади та ухвалювати рішення про наявність колізій у законах України (пункт 4 мотивувальної частини Ухвали Конституційного Суду України від 30 листопада 2006 року N 16-у/2006) , повинен був припинити конституційне провадження у справі в частині перевірки на відповідність Конституції України (конституційність) положень частин четвертої, п'ятої статті 12 Закону про судоустрій на підставі пункту 1 параграфа 51 Регламенту Конституційного Суду України та пункту 3 статті 45 Закону України "Про Конституційний Суд України" - непідвідомчість Конституційному Суду України питань, порушених у конституційному поданні.

Очевидно, що Конституційний Суд України міг би уникнути такої прикрої помилки, якби питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) частин четвертої, п'ятої статті 12 Закону про судоустрій були виділені ним в окреме конституційне провадження. Адже багато в чому така помилка зумовлена надзвичайно великим обсягом питань, порушених у конституційному поданні, що фактично не дало змоги Конституційному Суду України рівною мірою приділити увагу кожному з них.

Слід також зазначити, що на час до належного законодавчого врегулювання вказаної правової колізії суди загальної юрисдикції повинні керуватися положеннями Основного Закону України та приписами Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 року N 9. Зі змісту цієї постанови вбачається, що наразі суди загальної юрисдикції безпосередньо на підставі положень статті 10 Конституції України(3) мають застосовувати положення частин четвертої, п'ятої статті 12 Закону про судоустрій в частині, що стосується державної мови та мов національних меншин.

(3) При цьому суди загальної юрисдикції повинні враховувати також правові позиції Конституційного Суду України, викладені у Рішенні від 14 грудня 1999 року N 10-рп/99 у справі про застосування української мови, а також у Рішенні від 22 квітня 2008 року N 8-рп/2008 у справі про мову судочинства.

3. Регіональні мови і регіональне самоврядування.

Вважаю за необхідне також вказати, що регіональні мови, перш за все, є елементом розбудови регіонального самоврядування та ефективним інструментом залучення до нього національних меншин, які компактно проживають у певному регіоні держави.

Ідея регіонального самоврядування в Україні не нова. Законом УРСР "Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування" від 7 грудня 1990 року N 533-XII в редакції Закону України від 26 березня 1992 року N 2234-XII (далі - Закон про місцеве і регіональне самоврядування), поряд з місцевим самоврядуванням, передбачалося запровадження регіонального самоврядування.

Цим законом регіональне самоврядування в Україні визначалося як територіальна самоорганізація громадян для вирішення безпосередньо або через органи, які вони утворюють, питань місцевого життя в межах Конституції України та законів України. Зазначалося також, що територіальну основу регіонального самоврядування становлять район, область. Однак за відсутності об'єктивних суспільно-політичних передумов практика застосування положень Закону про місцеве і регіональне самоврядування призвела до надмірної децентралізації та посилення сепаратистських настроїв в Україні.

Тому з прийняттям Конституції України 1996 року та Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР Закон про місцеве і регіональне самоврядування втратив чинність, а до проблеми створення регіонального самоврядування законодавець не повертався. Очевидно, що впровадження регіонального самоврядування в Україні потребує створення належних суспільно-політичних передумов та відповідного правового забезпечення.

Декларація щодо регіоналізму в Європі від 4 грудня 1996 року визначає регіон як територіальне утворення, сформоване у законодавчому порядку на рівні, що є безпосередньо нижчим після загальнодержавного, та наділене політичним самоврядуванням. Рекомендація 1811 (2007) Парламентської Асамблеї Ради Європи про регіоналізацію в Європі також вказала, що регіони - це не просто території, а люди та громади, що є колективним суб'єктом, які без утворення власної держави зберігають помітні відмінності, які надають їм волю до самоврядування.

Отже, територіальною основою для регіонального самоврядування є регіони - адміністративно-територіальні одиниці держави, формування яких обумовлене історичними, географічними, економічними та іншими факторами.

Україна є багатонаціональною державою, на території якої компактно проживають представники різних національностей. Цей фактор є одним з визначальних при ймовірному запровадженні регіонального самоврядування. Представникам цих національних меншин повинне надаватися право повною мірою брати участь у представницьких та виконавчих органах регіонального самоврядування(4). За таких умов однією з гарантій реалізації права представників національних меншин на участь у регіональному самоврядуванні є впровадження регіональних мов.

(4) Вважаю, що у разі необхідності у межах одного регіону може бути впроваджено кілька регіональних мов.

На мою думку, запровадження регіональних мов в Україні може бути здійснено лише одночасно із внесенням змін до Конституції України щодо впровадження регіонального самоврядування, адже лише за таких умов регіональні мови стануть реальним засобом забезпечення участі національних меншин, які компактно проживають на території відповідного регіону, в регіональному самоврядуванні.

Викладене свідчить, що наразі фактичне запровадження положеннями Закону про судоустрій регіональних мов є передчасним, а тому потребує пошуку ефективних шляхів вирішення цієї проблеми з боку законодавця.

4. Верховний Суд України як суд права.

У Рішенні Конституційний Суд України розглянув питання щодо відповідності Конституції України положень статті 400-18 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 111-16, 111-21 Господарського процесуального кодексу України, статті 240 Кодексу адміністративного судочинства України, статті 360 Цивільного процесуального кодексу України, якими передбачено підстави та порядок вирішення питання про допуск вищим спеціалізованим судом справи до її провадження у Верховному Суді України, та визнав вказані положення конституційними (пункт 5 мотивувальної частини, пункт 1 резолютивної частини).

Однак під час ухвалення Рішення Конституційний Суд України не скористався можливістю конкретизувати своє бачення статусу Верховного Суду України, модернізованого, зокрема, після передачі функцій касаційної інстанції від вказаного органу вищим спеціалізованим судам відповідно до Закону про судоустрій.

За частиною другою статті 125 Конституції України найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Змістовно-правове наповнення поняття "найвищий судовий орган" є згідно з положеннями Конституції України прерогативою Верховної Ради України. Тобто законодавець уповноважений Конституцією України самостійно визначати, які саме повноваження відповідають статусу Верховного Суду України як найвищого судового органу в державі, а також встановлювати механізм реалізації таких повноважень.

Проте вважаю, що принцип верховенства права та інші вимоги Конституції України встановлюють певні межі для законодавця щодо здійснення відповідного правового регулювання. Такі межі, для того щоб усунути невизначеність у завданнях Верховного Суду України, мав окреслити у Рішенні Конституційний Суд України.

Так, побудова системи судів загальної юрисдикції за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності (конституціоналізована Рішенням Конституційного Суду України від 12 липня 2011 року N 9-рп/2011) забезпечує, зокрема, апеляційне та касаційне оскарження рішення суду. Відповідними функціями щодо перегляду судових рішень наділено апеляційні та вищі спеціалізовані суди. Така теза обумовлює логічний висновок про те, що у судовій системі України Верховному Суду України як найвищому судовому органу у системі судів загальної юрисдикції відведено роль "суду права"(5) (чим він довгий час не бажав займатися), а не "суду фактів" (до якого він за певний період звик). Вказівка на це у Рішенні сприяла б самоусвідомленню суддями Верховного Суду України нової ролі, яка відводиться цьому органу, а головне, могла б зорієнтувати законодавця щодо подальшого правового регулювання повноважень Верховного Суду України, який перш за все має бути судом права, а вже потім, з часом, можливо, і судом фактів.

(5) Суд права має справу з правовими актами (перевіряє їх конституційність у порядку попереднього та наступного конституційного контролю, надає їх тлумачення, з'ясовує межі дії цих актів тощо). Класичним судом права є Конституційний Суд України, а нині ознак суду права набув і Верховний Суд України.

Відповідна правова позиція Конституційного Суду України стосовно Верховного Суду України як суду права, на мій погляд, наблизила б судову систему України до загальноєвропейських стандартів судоустрою та судочинства, за якими вищий суд країни, крім функцій суду права, може виконувати роль суду фактів, але розглядаючи тільки справи, які мають важливе, принципове значення для суспільства та держави, і на основі розгляду таких справ, як суд права, формулювати правові позиції для судової практики всіх судів нижчого рівня.

Дуалістичний статус Верховного Суду України як суду права та суду факту (таким може бути і статус Конституційного Суду України у разі впровадження інституту конституційної скарги громадян), на мою думку, дасть можливість максимально ефективно забезпечити конституційне право кожного на судовий захист.

Виходячи з викладеного вважаю, що визнання Конституційним Судом України за Верховним Судом України ролі суду права тільки сприяло б визначенню його завдань.

Однак Конституційний Суд України лише побічно торкнувся цієї проблеми, вказавши, що встановлений у пунктах 1, 2 частини другої статті 38 Закону про судоустрій перелік повноважень найвищого судового органу судів загальної юрисдикції у сфері правосуддя є вичерпним і свідчить про побудову в Україні чотириланкової системи в усіх трьох судових юрисдикціях (абзац восьмий підпункту 5.1 пункту 5 мотивувальної частини Рішення), що наразі не відповідає дійсності, адже Верховний Суд України не є судом фактів. При цьому Конституційний Суд України, по суті, надав законодавцю можливість трансформувати Верховний Суд України у суд фактів, не зазначивши про його роль як суду права.