Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 52 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Кабінету Міністрів України "Про внесення змін до Положення про загальноосвітній навчальний заклад"

Конституційний Суд України у складі суддів:

Стрижака Андрія Андрійовича - головуючого, доповідача,

Бауліна Юрія Васильовича,

Бринцева Василя Дмитровича,

Вдовіченка Сергія Леонідовича,

Головіна Анатолія Сергійовича,

Джуня В'ячеслава Васильовича,

Дідківського Анатолія Олександровича,

Домбровського Івана Петровича,

Кампа Володимира Михайловича,

Колоса Михайла Івановича,

Лилака Дмитра Дмитровича,

Маркуш Марії Андріївни,

Мачужак Ярослави Василівни,

Нікітіна Юрія Івановича,

Овчаренка В'ячеслава Андрійовича,

Стецюка Петра Богдановича,

Ткачука Павла Миколайовича,

Шишкіна Віктора Івановича,

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним поданням 52 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Кабінету Міністрів України "Про внесення змін до Положення про загальноосвітній навчальний заклад" від 30 вересня 2009 року N 1033 (Офіційний вісник України, 2009 р., N 75, ст. 2569).

Приводом для розгляду справи згідно зі статтями 39, 40 Закону України "Про Конституційний Суд України" стало конституційне подання 52 народних депутатів України.

Підставою для розгляду справи відповідно до статті 71 Закону України "Про Конституційний Суд України" є твердження суб'єкта права на конституційне подання про неконституційність Постанови Кабінету Міністрів України "Про внесення змін до Положення про загальноосвітній навчальний заклад" від 30 вересня 2009 року N 1033.

Заслухавши суддю-доповідача Стрижака А.А. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України

у с т а н о в и в:

1. Суб'єкт права на конституційне подання - 52 народних депутати України - порушив питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Кабінету Міністрів України "Про внесення змін до Положення про загальноосвітній навчальний заклад" від 30 вересня 2009 року N 1033 (далі - Постанова), якою внесено зміни до Положення про загальноосвітній навчальний заклад, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 14 червня 2000 року N 964 (Офіційний вісник України, 2000 р., N 24, ст. 1016) (далі - Положення). Цими змінами Положення було доповнено пунктом 24-1, відповідно до якого у державному і комунальному загальноосвітньому навчальному закладі мовою навчання є українська мова, поряд з українською мовою в навчально-виховному процесі в державних і комунальних загальноосвітніх навчальних закладах можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин; пункт 46 було доповнено новим абзацом, згідно з яким в робочий час у державному і комунальному загальноосвітньому навчальному закладі педагогічні працівники зобов'язані постійно застосовувати українську мову, а у державному і комунальному загальноосвітньому навчальному закладі з навчанням мовою національних меншин поряд з українською мовою - також мову, якою здійснюється навчально-виховний процес в цьому закладі.

На думку авторів клопотання, Постанова суперечить частині другій статті 6, частині другій статті 8, частині п'ятій статті 10, частині другій статті 19, статті 21, частині другій статті 22, частинам першій, другій статті 24, частині першій статті 64, пункту 4 частини першої статті 92, пункту 2 статті 116 Конституції України.

2. З метою повного і всебічного розгляду обставин справи Конституційний Суд України дослідив позиції Президента України, Голови Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, науковців Львівського національного університету імені Івана Франка, Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, Інституту української мови Національної академії наук України.

3. Конституційний Суд України, вирішуючи порушені у конституційному поданні питання, виходить з такого.

Україна є правовою державою, в якій органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України; органи державної влади зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 1, частина друга статті 6, частина друга статті 19 Основного Закону України) . Повноваження Верховної Ради України визначаються Конституцією України, а Кабінету Міністрів України - Конституцією та законами України; уряд в межах своєї компетенції видає постанови та розпорядження (стаття 85, пункт 10 статті 116, частина перша статті 117 Основного Закону України) .

Верховна Рада України виключно законами України визначає порядок застосування мов (пункт 4 частини першої статті 92 Конституції України) .

Кабінет Міністрів України забезпечує проведення політики у сфері освіти (пункт 3 статті 116 Основного Закону України) , в усіх сферах суспільного життя на всій території України щодо всебічного розвитку і функціонування державної мови, створює умови для вільного розвитку мов корінних народів і національних меншин України, забезпечує розроблення і здійснення заходів щодо створення матеріально-технічної бази та інших умов, необхідних для розвитку освіти (абзаци восьмий, дев'ятий пункту 2 частини першої статті 20 Закону України "Про Кабінет Міністрів України") .

Системний аналіз згаданих положень Конституції України та Закону України "Про Кабінет Міністрів України" дає підстави для висновку, що Уряд України, видаючи постанови з метою забезпечення проведення державної політики у сферах освіти та державної мовної політики, повинен керуватися Конституцією та законами України і діяти в межах повноважень, визначених ними.

4. Державною мовою в Україні є українська мова, всебічний розвиток і функціонування якої в усіх сферах суспільного життя на всій території України забезпечується державою. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах (частини перша, друга, третя статті 10, стаття 11, частина п'ята статті 53 Основного Закону України) .

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається виключно законом (частина п'ята статті 10, пункт 4 частини першої статті 92 Основного Закону України) .

Статтею 7 Закону України "Про освіту", статтею 7 Закону України "Про загальну середню освіту" встановлено, що мова (мови) освіти (навчання і виховання) у загальноосвітніх навчальних закладах визначається відповідно до Конституції України і закону України про мови. Таким є Закон Української РСР "Про мови в Українській РСР" (далі - Закон про мови), який за пунктом 1 розділу XV "Перехідні положення" Основного Закону України є чинним у частині, що не суперечить Конституції України. Згідно з частинами першою, другою статті 27 Закону про мови навчальна і виховна робота в загальноосвітніх школах ведеться українською мовою; у місцях компактного проживання громадян інших національностей можуть створюватись загальноосвітні школи, навчальна і виховна робота в яких ведеться їхньою національною або іншою мовою.

Таким чином, в розвиток конституційних положень про статус української мови як державної та порядок застосування мов згаданими законами України встановлено одну з засад державної мовної політики в сфері освіти: навчальна і виховна робота в загальноосвітніх навчальних закладах здійснюється українською мовою, поряд з якою можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин.

Такий висновок підтверджується правовою позицією Конституційного Суду України, що виходячи з положень статті 10 Конституції України та законів України щодо гарантування застосування мов в Україні, в тому числі у навчальному процесі, мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних і комунальних навчальних закладах України є українська мова. У державних і комунальних навчальних закладах поряд з державною мовою відповідно до положень Конституції України, зокрема частини п'ятої статті 53, та законів України в навчальному процесі можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин (пункт 2 резолютивної частини Рішення від 14 грудня 1999 року N 10-рп/99) .

5. Суб'єкт права на конституційне подання порушив питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови, якою внесено зміни до Положення, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 14 червня 2000 року N 964. Конституційний Суд України вважає за доцільне провести дослідження Постанови у системному зв'язку з відповідними нормами Положення.

5.1. Згідно з оспорюваним пунктом 24-1 Положення у державному і комунальному загальноосвітньому навчальному закладі мовою навчання є українська мова. Поряд з українською мовою в навчально-виховному процесі в державних і комунальних загальноосвітніх навчальних закладах можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин.

Аналіз цього положення свідчить, що у ньому відтворюється зміст частин першої, третьої статті 10, частини п'ятої статті 53 Конституції України, згідно з якими в Україні державною мовою є українська мова, гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України, громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах.

До повноважень Кабінету Міністрів України належить забезпечення проведення політики щодо всебічного розвитку і функціонування державної мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України та створення умов для вільного розвитку мов корінних народів і національних меншин України. У зв'язку з цим відтворення змісту норм Конституції та законів України у нормативно-правових актах уряду спрямоване на забезпечення реалізації відтворюваних норм учасниками правовідносин у сфері застосування мов у державних та комунальних загальноосвітніх навчальних закладах.

Таким чином, пункт 24-1 Положення є таким, що не суперечить Конституції України.

5.2. Відповідно до абзацу другого пункту 46 Положення в робочий час у державному і комунальному загальноосвітньому навчальному закладі педагогічні працівники зобов'язані постійно застосовувати українську мову, а у державному і комунальному загальноосвітньому навчальному закладі з навчанням мовою національних меншин поряд з українською мовою - також мову, якою здійснюється навчально-виховний процес в цьому закладі.

Аналіз цієї норми Положення свідчить про те, що в ній Кабінетом Міністрів України визначено порядок застосування мов педагогічними працівниками загальноосвітніх навчальних закладів, тоді як за Конституцією України порядок застосування мов визначається виключно законами України (пункт 4 частини першої статті 92) .

Таким чином, доповнюючи пункт 46 Положення абзацом другим, Кабінет Міністрів України вийшов за межі своїх повноважень, передбачених Конституцією та законами України, тому ця оспорювана норма суперечить частині п'ятій статті 10, частині другій статті 19, пункту 4 частини першої статті 92, частині третій статті 113, частині першій статті 117 Основного Закону України.

Виходячи з викладеного та керуючись статтями 147, 150, 152, 153 Конституції України, статтями 39, 51, 61, 65, 67, 69, 71 Закону України "Про Конституційний Суд України", Конституційний Суд України

в и р і ш и в:

1. Визнати таким, що відповідає Конституції України (є конституційним), пункт 24-1 Положення про загальноосвітній навчальний заклад, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 14 червня 2000 року N 964, в редакції Постанови Кабінету Міністрів України "Про внесення змін до Положення про загальноосвітній навчальний заклад" від 30 вересня 2009 року N 1033.

2. Визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), абзац другий пункту 46 Положення про загальноосвітній навчальний заклад, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 14 червня 2000 року N 964, в редакції Постанови Кабінету Міністрів України "Про внесення змін до Положення про загальноосвітній навчальний заклад" від 30 вересня 2009 року N 1033.

3. Абзац другий пункту 46 Положення про загальноосвітній навчальний заклад, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 14 червня 2000 року N 964, в редакції Постанови Кабінету Міністрів України "Про внесення змін до Положення про загальноосвітній навчальний заклад" від 30 вересня 2009 року N 1033, визнаний неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

4. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України" та в інших офіційних виданнях України.

У Рішенні від 2 лютого 2010 року N 4-рп/2010 (далі - Рішення) Конституційний Суд України визнав таким, що відповідає Конституції України (є конституційним), пункт 24-1 Положення про загальноосвітній навчальний заклад (далі - Положення), затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 14 червня 2000 року N 964, в редакції Постанови Кабінету Міністрів України "Про внесення змін до Положення про загальноосвітній навчальний заклад" від 30 вересня 2009 року N 1033 (далі - Постанова). Суд також визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), абзац другий пункту 46 Положення.

На підставі статті 64 Закону України "Про Конституційний Суд України" (далі - Закон) вважаю за доцільне висловити окрему думку.

Принципами діяльності Конституційного Суду України, зокрема, є повнота та всебічність розгляду справ та обґрунтованість прийнятих ним рішень (стаття 4 Закону) . На жаль, у Рішенні Суд допустив ряд методологічних помилок, які впливають на його якість.

1. Визнаючи у підпункті 5.1 пункту 5 мотивувальної частини Рішення таким, що не суперечить Конституції України є конституційним), пункт 24-1 Положення, Конституційний Суд України вказав на те, що "відтворення змісту норм Конституції та законів України у нормативно-правових актах уряду спрямоване на забезпечення реалізації відтворюваних норм учасниками правовідносин у сфері застосування мов у державних та комунальних загальноосвітніх навчальних закладах".

На мою думку, у Рішенні необхідно було, по-перше, більш повно викласти повноваження, якими у мовній та освітніх сферах наділений Кабінет Міністрів України стосовно забезпечення проведення політики у сфері освіти (пункт 3 статті 116 Основного Закону України) ; забезпечення проведення державної політики щодо всебічного розвитку і функціонування державної мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України; створення умови для вільного розвитку мов корінних народів і національних меншин України; забезпечення розробки та здійснення заходів щодо створення матеріально-технічної бази, інших умов, необхідних для розвитку освіти (абзаци восьмий, дев'ятий пункту 2 частини першої статті 20 Закону України "Про Кабінет Міністрів України") .

По-друге, Конституційний Суд України мав вказати, що у мовній та освітній сферах Кабінет Міністрів України забезпечує проведення відповідної політики, яку згідно з Конституцією України визначає і встановлює Верховна Рада України, зокрема, при визначенні засад внутрішньої і зовнішньої політики, схваленні Програми діяльності Уряду, а також при прийнятті законів України та інших нормативно-правових актів парламенту (пункти 3, 5 частини першої статті 85, стаття 91, частина п'ята статті 114 Конституції України) .

По-третє, Конституційний Суд України повинен був вказати, що відповідно до пункту 1 статті 116 Конституції України Кабінет Міністрів України виконує закони. Це означає, що при ухваленні пункту 24-1 Положення він виконував Закон Української РСР "Про мови в Українській РСР" (далі - Закон про мови), згідно з яким навчальна і виховна робота в загальноосвітніх школах ведеться українською мовою, а у місцях компактного проживання громадян інших національностей можуть створюватися загальноосвітні школи, навчальна і виховна робота в яких ведеться їхньою національною або іншою мовою (частини перша, друга статті 27) .

По-четверте, оскільки прийнятий Урядом України на виконання Закону про мови пункт 24-1 Положення відтворює положення Конституції України і Закону про мови, у цій ситуації Конституційний Суд України повинен був визнати конституційним не тільки цей пункт Постанови, а й відповідні положення Закону про мови, прийнятого в 1989 році, бо підтвердження їх конституційності при застосуванні вимагає пункт 1 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України(1).

(1) Автор окремої думки вважає, що на закони, прийняті до ухвалення Конституції України 1996 року, поширюється презумпція неконституційності, а тому застосування їхніх положень вимагає перевірки та підтвердження їх конституційності. Див.: Окрема думка судді Конституційного Суду України Кампа В.М. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 45 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин другої, шостої статті 127, частини п'ятої статті 128 Закону України "Про судоустрій України", указів Президента України "Про Державну судову адміністрацію України", "Про Положення про Державну судову адміністрацію України" (Офіційний вісник України, 2009 р., N 101, ст. 3546).

2. Визнаючи абзац другий пункту 46 Положення таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), Конституційний Суд України допустив певні методологічні помилки. Так, єдиний орган конституційної юрисдикції визначив, що "аналіз цієї норми Положення свідчить про те, що в ній Кабінетом Міністрів України визначено порядок застосування мов педагогічними працівниками загальноосвітніх навчальних закладів, тоді як за Конституцією України порядок застосування мов визначається виключно законами України" (підпункт 5.2 пункту 5 мотивувальної частини Рішення).

На мою думку, перевіряючи абзац другий пункту 46 Положення на предмет відповідності Конституції України, Конституційний Суд України повинен був виходити з такого.

2.1. Згідно з Конституцією України основні обов'язки громадянина, у тому числі у мовній сфері, визначаються виключно законами України (пункт 1 частини першої статті 92 Конституції України) . Тому формально абзац другий пункту 46 Положення Конституційному Суду України треба було перевіряти, насамперед, на відповідність зазначеній конституційній нормі. Але цей підхід єдиного органу конституційної юрисдикції методологічно є техніко-нормативістським і тому не відображає глибини та повноти проблеми встановлення конституційності абзацу другого пункту 46 Положення.

На мою думку, Конституційний Суд України мав перевірити конституційність цього абзацу не з позицій контролю за перевищенням повноважень Кабінетом Міністрів України, як це зроблено в Рішенні, а говорити про додержання прав і свобод громадян як одних з головних конституційних цінностей в державі. Тим більше, що у цій справі саме на додержанні прав і свобод людини і громадянина акцентовано увагу Суду суб'єктом права на конституційне подання.

2.2. Відповідно до Конституції України кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості ( стаття 23) . Як відзначив Верховний Суд Канади, мова настільки близько пов'язана з формою і змістом вираження поглядів, що не може бути справжньої свободи вираження через мову, якщо існує заборона на використання мови на власний вибір. Мова не є лише засобом вираження поглядів, вона є засобом, за допомогою якого особи виражають свою культурну ідентичність (Ford v. Quebec (Attorney-General) [1988] 2 SCR 712, at paragraph 42)(2).

(2) Посилання на Рішення Верховного Суду Канади здійснюється за: Шевчук С. Судовий захист прав людини: Практика Європейського суду з прав людини у контексті західної правової традиції. - К.: Реферат, 2006. - С. 439.

За правовою позицією Конституційного Суду України положення Конституції України зобов'язують застосовувати державну, тобто українську мову, як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб при виконанні ними посадових і службових обов'язків, в роботі і в діловодстві тощо органів державної влади, представницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в державних і комунальних навчальних закладах України (абзац одинадцятий пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року N 10-рп/99) .

2.3. На мою думку, Рішення стосовно конституційного спору навколо абзацу другого пункту 46 Положення мало базуватися не на нормативістських методологічних підходах, а на конституційному принципі верховенства права (стаття 8 Конституції України) , на його засадах справедливості, рівності, гуманізму, правової визначеності тощо. Конституційне провадження у цій частині справи, що розглядалася Конституційним Судом України, повинно було здійснюватися в порядку розгляду справ щодо відповідності положень правових актів конституційним принципам і нормам стосовно прав та свобод людини і громадянина (глава 12 Закону) . Цей вид провадження, зокрема, вимагає від Конституційного Суду України з'ясування наявності спірних питань щодо конституційності прийнятих і оприлюднених у встановленому порядку законів, інших правових актів; виникнення спірних питань щодо конституційності правових актів, виявлених у процесі загального судочинства; виникнення спірних питань щодо конституційності правових актів, виявлених органами виконавчої влади у процесі їх застосування та Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини у процесі його діяльності (стаття 82 Закону) . Очевидно, що при такому методологічному підході до цього питання Конституційний Суд України міг значно повніше та об'єктивніше з'ясувати конституційність абзацу другого пункту 46 Положення.

2.4. У Рішенні Конституційний Суд України вказав, що Верховна Рада України виключно законами України визначає порядок застосування мов (абзац третій пункту 3 мотивувальної частини Рішення). Поняттям "порядок застосування мов" оперує і Конституція України (пункт 4 частини першої статті 92). Однак зміст даного поняття не визначений у нормативно-правових джерелах, а тому Конституційний Суд України, застосовуючи його у Рішенні, зобов'язаний був надати його відповідне тлумачення.

На мою думку, зазначені методологічні помилки в Рішенні повинні бути враховані Конституційним Судом України при дослідженні та вирішенні аналогічних питань, що, в підсумку, повинно підняти якість його рішень.

Виходячи з наведеного пропоную два методологічні висновки:

- Конституційний Суд не повинен вирішувати конституційний спір за правилами розв'язання публічно-правових, цивільних чи інших спорів судами загальної юрисдикції, для яких у рішенні головне значення має резолютивна частина. На жаль, саме цей підхід Конституційний Суд України застосував при винесенні Рішення;

- для єдиного органу конституційної юрисдикції завжди головною у рішенні є мотивувальна частина, в якій він закладає правові позиції, що мають значення для правової системи держави в цілому, оскільки в ньому Конституційний Суд України не тільки вирішує відповідний конституційний спір, але й розв'язує певні загальні проблеми даної системи.

У зв'язку з голосуванням проти ухвалення Рішення у цій справі з таким обґрунтуванням його резолютивної частини, згідно зі статтею 64 Закону України "Про Конституційний Суд України", параграфом 56 Регламенту Конституційного Суду України викладаю окрему думку щодо підстав відповідності Конституції України оспорюваних суб'єктом права на конституційне подання - 52 народними депутатами України окремих положень правового акта Кабінету Міністрів України.

У Рішенні від 2 лютого 2010 року N 4-рп/2010 у справі N 1-11/2010 Конституційний Суд України визнав таким, що відповідає Конституції України (є конституційним), пункт 24-1 та неконституційним абзац другий пункту 46 Положення про загальноосвітній навчальний заклад (далі - Положення), затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 14 червня 2000 року N 964, в редакції Постанови Кабінету Міністрів України "Про внесення змін до Положення про загальноосвітній навчальний заклад" від 30 вересня 2009 року N 1033.

Згідно з пунктом 24-1 "у державному і комунальному загальноосвітньому навчальному закладі мовою навчання є українська мова. Поряд з українською мовою в навчально-виховному процесі в державних і комунальних загальноосвітніх навчальних закладах можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин".

В ухваленому Рішенні Конституційний Суд України дійшов висновку, що пункт 24-1 Положення відтворює зміст частин першої, третьої статті 10, частини п'ятої статті 53 Конституції України (абзац другий підпункту 5.1. пункту 5 мотивувальної частини). Такий висновок покладено в основу обґрунтування конституційності цього пункту Положення. На думку Конституційного Суду України, "...відтворення змісту норм Конституції та законів України у нормативно-правових актах уряду спрямоване на забезпечення реалізації відтворюваних норм ..." (абзац третій підпункту 5.1. пункту 5 мотивувальної частини Рішення). Тобто відтворення є реалізацією відтворюваного.

Не заперечуючи конституційності пункту 24-1 Положення, вважаю, що це обґрунтування мало б базуватися на аналізі відповідних положень Основного Закону України.

Згідно з частиною другою статті 10 Конституції України обов'язком держави є забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

Держава Україна здійснює свою діяльність і виконує свої обов'язки через органи державної влади, яка здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (частина перша статті 6 Конституції України) .

Освіта є однією із сфер суспільного життя в Україні, в якій на вимогу частини другої статті 10 Основного Закону України державні органи повинні забезпечувати всебічний розвиток і всебічне функціонування української мови.

Повноваження у мовній сфері Конституція України закріпила за єдиним органом законодавчої влади - Верховною Радою України ( стаття 75) . Відповідно до Конституції України виключно законами України визначається порядок застосування мов, а прийняття законів належить до виключних повноважень Верховної Ради України (пункт 3 частини першої статті 85, пункту 4 частини першої статті 92) .

До повноважень вищого органу у системі органів виконавчої влади - Кабінету Міністрів України (частина перша статті 113 Конституції України) належить забезпечення проведення політики у сфері освіти. В аспекті мови вказану політику в цьому Рішенні Конституційний Суд України визначає як державну мовну політику у сфері освіти, суть якої, на його думку, відповідно до Законів України "Про мови в Українській РСР", "Про освіту", "Про загальну середню освіту" полягає у здійсненні навчальної і виховної роботи в загальноосвітніх навчальних закладах українською мовою (абзац четвертий пункту 4 мотивувальної частини).

Відповідно до Конституції України Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією і законами України та забезпечує їх виконання (частина третя статті 113, пункт 1 статті 116) .

Виконуючи Конституцію і закони України щодо державної мови і забезпечуючи від імені держави її всебічний розвиток і всебічне функціонування у сфері освіти, Кабінет Міністрів України видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання (частини друга статті 10, пункт 3 статті 116, частина перша статті 117 Основного Закону України) . Це означає, що прийняття Кабінетом Міністрів України нормативно-правових актів у сфері освіти з питань всебічного розвитку і функціонування державної мови відповідає його конституційним повноваженням.

Отже, Конституція України передбачає взаємодію законодавчої і виконавчої влади у здійсненні державної мовної політики у сфері освіти, кінцевим результатом якої є досягнення конституційних цілей і завдань, зокрема стабільності конституційного ладу. Визначення статусу української мови як державної є однією з основ конституційного ладу в Україні.

Слід звернути увагу, що стаття 10 Конституції України вимагає всебічного розвитку і функціонування української мови, а не її застосування (синонім - використання). Термін використання (застосування) міститься в частині третій статті 10 Основного Закону України і стосується російської, інших мов національних меншин, а в частині п'ятій цієї статті гарантується використання цих мов і встановлено, що їх застосування визначається законом. Аналогічна норма міститься в пункті 4 частини першої статті 92 Конституції України, відповідно до якої порядок застосування мов визначається виключно законами України. На мови національних меншин поширює свою дію стаття 11 Конституції України, згідно з якою держава сприяє розвиткові мовної самобутності національних меншин України, і частина п'ята статті 53 Конституції України, згідно з якою громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

Таку ж правову оцінку змісту частини третьої статті 10, статті 11, частини п'ятої статті 53 Конституції України дав Конституційний Суд України в Рішенні від 14 грудня 1999 року N 10-рп/1999 у справі про застосування української мови, зазначивши, що на вказаній "конституційно-правовій основі вирішується проблема щодо застосування мов національних меншин України" (абзац п'ятий пункту 4 мотивувальної частини) .

Аналіз вказаних норм Основного Закону України дає підстави для висновку, що законом повинен встановлюватися порядок застосування мов національних меншин та, можливо, мов міжнародного спілкування, вивченню яких держава сприяє (частина четверта статті 10 Конституції України) .

Конституційне положення про статус української мови як державної і вимога про її функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України (частини перша, друга статті 10) виключає необхідність у законодавчому встановленні порядку її застосування.

Такий висновок узгоджується з правовими позиціями, які Конституційний Суд України сформулював у Рішенні від 14 грудня 1999 року N 10-рп/1999. Зокрема, Суд встановив, що під державною (офіційною) мовою, розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя, що відповідає державотворчій ролі української нації, яка історично проживає на території України, складає абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі (абзаци перший, другий, третій пункту 3 мотивувальної частини, абзац перший пункту 1 резолютивної частини) . Тобто конституційне закріплення української мови як державної з правовим статусом обов'язкового засобу спілкування в усіх сферах суспільного життя є нічим іншим як первісним унормуванням її застосування на рівні Основного Закону України. Інші закони України, правові акти Кабінету Міністрів України, що не суперечать зазначеним конституційним положенням, повинні сприйматися як такі, що спрямовані на забезпечення конституційного статусу української мови.

Гарантуючи вільний розвиток, використання і захист мов національних меншин, Конституція України з метою реалізації зазначеного положення в частині третій статті 10 передбачила, щоб порядок використання (застосування) цих мов факультативно був визначений законом, а не, наприклад, самими національними меншинами чи навіть урядом або судовою владою.

Відтак будь-які дії держави Україна в особі її органів законодавчої, виконавчої, судової влади, які спрямовані на забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя, в тому числі у сфері освіти, повинні розглядатися як такі, що вчинені на реалізацію вимог статті 10 Конституції України.

У зв'язку з цим, вважаю, що Конституційний Суд України помилково визнав неконституційним положення абзацу другого пункту 46 Положення, згідно з яким "в робочий час у державному і комунальному загальноосвітньому навчальному закладі педагогічні працівники зобов'язані постійно застосовувати українську мову, а у державному і комунальному загальноосвітньому навчальному закладі з навчанням мовою національних меншин поряд з українською мовою - також мову, якою здійснюється навчально-виховний процес в цьому закладі". Це підтверджується висновком Конституційного Суду України, що міститься у Рішенні від 14 грудня 1999 року N 10-рп/1999, згідно з яким "положення Конституції України зобов'язують застосовувати державну - українську мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб при виконанні ними службових обов'язків, в роботі і в діловодстві тощо органів державної влади, представницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в державних і комунальних навчальних закладах України" (абзац одинадцятий пункту 3 мотивувальної частини) .