Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2001 році

- доопрацювати проект Закону "Про Національну програму розвитку і реформування гірничо-металургійного комплексу (ГМК) до 2010 року" з урахуванням потреб розвитку внутрішнього ринку, удосконалення його інфраструктури, створення та дальшого розширення торговельної та сервісної мережі;

- Міністерству промислової політики України забезпечити розроблення механізмів стимулювання укладання довгострокових контрактів зі споживачами з фіксацією обсягів і цін (можливе надання знижок для кінцевих споживачів) та кредитування металопродукцією перспективних кінцевих споживачів під державні гарантії.

4.1. Стан та перспективи розвитку інноваційного ринку

Активізація інноваційної діяльності потребує нових форм та методів упровадження досягнень науки і техніки, насамперед за рахунок розширення інноваційного ринку. Нині його в Україні практично немає, а становлення йде надто повільно. Придбанням та використанням інновацій займається лише 14,3% від усіх промислових підприємств (у 2000 р. - 14,8%). Частка інноваційної продукції на внутрішньому ринку становить 9,4% від загального обсягу продукції.

Навіть за наявних умов є реальні можливості для розвитку ринку інновацій, оскільки промисловість споживає близько 24% вітчизняних науково-технічних розробок. Потребують удосконалення форми та методи ринкової реалізації науково-технічної продукції. Ціни на внутрішньому інноваційному ринку не формуються і є переважно розрахунковими. Середньорічна вартість однієї науково-технічної розробки становить близько 50 тис. грн. Безпосередні замовники та споживачі виконаних розробок заздалегідь майже не визначаються. Не проводяться аукціонні торги інноваційних розробок, немає інноваційних бірж та ефективної реклами. Маркетингові дослідження в інноваційній сфері здійснюють лише 26% від усіх промислових підприємств. Незначною залишається поки що роль позабюджетних фондів у розвитку інноваційного ринку. Їхня частка в обсязі фінансування наукових і науково-технічних робіт у 2000 і 2001 рр. не перевищувала 0,9%, залишається низькою питома вага витрат на інноваційну діяльність у капіталовкладеннях (див. таблицю).

Розвиток інноваційного ринку стримується недостатніми темпами створення недержавних науково-дослідних та проектно-конструкторських організацій. Частка інноваційно-активних підприємств серед роздержавлених у 2001 р. становила 17,7 проти 14,8% у 2000 р. Даються взнаки недосконалість механізмів демонополізації виробництва, високий рівень ризику, пов'язаного з недоліками нормативно-правової бази.

Для прискореного розвитку інноваційного ринку потрібне забезпечення фінансовими ресурсами пріоритетних напрямів наукових розробок, розширення джерел фінансування на основі спеціальних цільових, венчурних фондів, створення механізмів державного стимулювання ефективного використання приватних та іноземних інвестицій у наукоємні галузі, у пріоритетні науково-технічні розробки, зменшення імпортозалежності економіки, а також розширення форм інфраструктури інноваційного ринку. З цією метою доцільно:

- Кабінету Міністрів України, міністерствам та іншим органам забезпечити створення системи моніторингу ринку з використанням необхідних даних для оцінювання інновацій та їх рейтингу, що визначається цілями стратегії розвитку відповідної галузі виробництва, а також домінуючою метою цього розвитку - вибору найефективнішої технології;

- Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції, Міністерству фінансів, Міністерству промислової політики України розробити типову структуру інноваційних підприємств або внести пропозиції щодо їх реструктуризації, передбачивши створення холдингових компаній, корпорацій у вигляді промислово-фінансових груп, дочірніх компаній, господарських товариств та інших інноваційно-виробничих об'єднань відповідно до галузевої специфіки інноваційної діяльності;

- Міністерству фінансів, Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції, Міністерству освіти і науки України розробити з урахуванням реальних фінансових можливостей організаційно-економічні заходи для підвищення попиту на науково-технічну продукцію та залучення до інноваційного підприємництва малого і середнього бізнесу, у тому числі: прогресивне оподаткування прибутку інноваційних підприємств. При цьому слід використати зарубіжний досвід застосування ступінчатого оподаткування з визначенням ставки податку залежно від рівня доходу підприємства, податкових канікул на два - п'ять років залежно від життєвого циклу інновацій; зниження ставок податку з прибутку інноваційних прибуткових організацій та підприємств; застосування пільгових інвестиційних кредитів;

- Міністерству освіти і науки України створити інформаційно-маркетингові центри на базі регіональних ЦНТІ та Центрального інноваційного центру для сприяння реалізації на внутрішніх та зовнішніх ринках інноваційних товарів з високим ступенем комерціалізації;

- Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції і Міністерству освіти і науки України застосовувати зворотне фінансування високоефективних прикладних інноваційних розробок, тобто здійснювати державну їх підтримку за наявності конкретних замовників-споживачів науково-технічної продукції та відповідної документації щодо їхньої участі в реалізації розробок.

4.2. Імпорт високотехнологічних товарів

Відсутність окремих вітчизняних високотехнологічних товарів компенсується за рахунок імпорту. Середня частка високотехнологічних товарів у загальному обсязі імпорту коливалася від 18,1% у 1996 р. до 21,4% у 2001 р. Це може бути своєрідним виміром рівня "інтелектуалізації" імпорту. Він на 6,5 відсоткового пункта перевищував відповідний показник вітчизняного експорту, що є індикатором певної імпортозалежності України в сегменті високотехнологічних товарів.

Загальний обсяг імпорту високотехнологічних товарів зменшувався в останні роки вищими темпами, ніж їх експорт. Це спричинило поступове зменшення від'ємного сальдо торговельного обороту цих товарів і зростання коефіцієнта покриття імпорту високотехнологічних товарів їх експортом. Коефіцієнти покриття імпорту експортом у цьому сегменті вітчизняного ринку постійно були менші за одиницю і мали місце від'ємні сальдо торговельного обороту. Це означає, що в цій сфері переважали закордонні виробники, тобто внутрішній ринок України формувався без урахування потреб пріоритетного розвитку його високотехнологічного сегмента.

Внутрішній ринок високотехнологічних товарів в Україні поки ще недостатньо захищається від недобросовісної конкуренції: щодо імпортерів практично не застосовуються ні квоти, ні антидемпінгові розслідування та компенсаційні мита в межах міжнародних угод; обсяги сертифікації високотехнологічної продукції, що імпортується в Україну, за останній час зменшилися в кілька разів; нерідко закуповуються морально застарілі засоби та системи інформатизації; мають місце некомпетентність, помилки і несумлінність посадових осіб під час вибору фірм-постачальників та укладання міжнародних контрактів.

Для захисту економічних інтересів держави на ринках високотехнологічних товарів і для підвищення ефективності використання валютних ресурсів, що спрямовуються на придбання високотехнологічного імпорту, необхідно:

- прискорити прийняття і введення в дію Закону "Про здійснення контролю на ринку товарів, робіт та послуг", що сприятиме зниженню ймовірності надходження в країну технологій, які не відповідають державним інтересам, застарілі або дублюють вітчизняні розробки, передбачають використання тільки закордонних матеріалів та обслуговування;

- розробити і прийняти Закон "Про імпорт технологій та іноземні технологічні інвестиції", який визначав би: порядок адміністративного контролю за укладанням і умовами договорів про імпорт технологій та іноземні технологічні інвестиції; здійснення моніторингу реалізації схвалених угод та їх валютної окупності; порядок стимулювання імпорту технологій та іноземного технологічного інвестування в пріоритетні галузі економіки;

- Кабінету Міністрів України для забезпечення господарюючих суб'єктів інформацією про вітчизняні та світові ринки альтернативних високих технологій та високотехнологічних товарів створити централізований комп'ютерний банк даних, а також відповідну інтернет-біржу з електронним доступом до її бази даних;

- Фонду державного майна України в разі залучення іноземних інвестицій у високотехнологічні галузі для збереження конкурентних переваг України на ринках високотехнологічних товарів здійснювати прогнозне оцінювання можливої небезпеки втрати вітчизняного контролю над провідними технологічними розробками, яка може статися в результаті придбання іноземними компаніями контрольних пакетів акцій високотехнологічних підприємств і об'єднань;

- Держстандарту України активізувати роботу з гармонізації стандартів, передусім у межах основних країн-партнерів та груп високотехнологічних товарів, якими обмінюється з ними Україна.

4.3. Розвиток інфраструктури інноваційного ринку

Розвиток інноваційного ринку потребує запровадження апробованих у світовій практиці організаційно-економічних форм ринкових взаємовідносин між наукою та споживачами науково-технічної продукції - технопарків, технополісів, бізнес-інкубаторів, наукових центрів, торговельних інноваційних бірж, використання можливостей малого та середнього бізнесу, а також спільних підприємств, у рамках яких відбувається (за контрактами) міжнародний обмін науково-технічними досягненнями на ринкових засадах.

Усі ці форми ринкової інфраструктури інноваційної сфери в Україні розвиваються поки що надто повільно. Якщо у США нині функціонує близько 140 наукових і технологічних парків, у Великобританії - понад 40, у Росії - близько 100, а загалом європейська інноваційна сфера налічує понад 1,5 тис. різних інноваційних центрів, у т. ч. більш як 260 науково-технологічних парків, то в Україні на законодавчих засадах діє лише чотири технопарки. Створено регіональні інноваційні центри: розвитку інновацій у Києві та "Харківські технології", інноваційний центр "Броди" та Трускавецький центр оздоровлення у Львівській області.

Створені у 2000 р. відповідно до Закону "Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків" технологічні парки "Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка і сенсорна техніка", "Інститут електрозварювання імені Є.О. Патона", "Інститут монокристалів" уже в першому півріччі 2001 р. мали позитивні результати в реалізації проектів та продажу за кордон науково-технічної продукції. Зокрема, технологічний парк "Напівпровідникові технології" виконав експортні контракти на розроблення та поставку компаніям ФРН, Ізраїлю і США трьох проектів: "Плазмон-8РК-47", оптичного приладу та партії кристалів оптичного германію. На ринку науково-технічної продукції дедалі відчутнішою стає роль спільних підприємств. Прикладом ефективних ринкових міжнародних науково-технічних зв'язків є діяльність Національної академії наук України. За ініціативою її установ створено понад 30 таких підприємств і виконується понад 300 спільних наукових проектів з партнерами країн Європи, США, Азії та близько 50 - з установами СНД.

Дальший розвиток інфраструктури інноваційного ринку потребує вдосконалення законодавства та відповідної нормативної бази, а також реалізації таких заходів:

- Кабінету Міністрів України розглянути питання про створення інноваційних центрів у Дніпропетровській, Донецькій, Івано-Франківській областях за прикладом Київської та Харківської областей;

- Міністерству освіти і науки України забезпечити організаційно-економічні передумови організації наукових центрів при провідних навчальних закладах (університетах) (за прикладом США);

- Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції, Міністерству освіти і науки разом з Міністерством фінансів, Державною інноваційною компанією розробити програму інноваційних досліджень для малого бізнесу;

- Держкомстату розробити і запровадити методи комплексного статистичного спостереження та аналізу результатів інноваційної діяльності підприємств різних видів економічної діяльності.

4.4 Державне регулювання інноваційного ринку

Основою державного регулювання інноваційного ринку має бути його тісний зв'язок з економікою виробництва. Це потребує максимальної гармонізації законодавства України в галузі освіти, науки, технологій та інноваційного розвитку з міжнародними стандартами, прийнятими в розвинених країнах світу. У зв'язку з цим необхідно:

- Міністерству фінансів, Державній податковій адміністрації України опрацювати пропозиції щодо пільгового оподаткування інноваційної діяльності підприємств, науково-дослідних та конструкторських організацій з метою сприяння залученню додаткових (недержавних) коштів на фундаментальні наукові дослідження, розроблення і впровадження (продаж споживачеві) нових технологій, забезпечуючи умови для партнерства науки з бізнесом. Важливим кроком до цього є вилучення з оподаткування витрат на економічно значущі НДДКР; внести відповідні доповнення в Закони України "Про наукову та науково-технічну діяльність", "Про оподаткування підприємств";

- Міністерству освіти і науки, Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції, Міністерству фінансів України активізувати інвестиції в таких сферах прикладних НДДКР, як машинобудування, біотехнології, інформаційні технології, нові матеріали та аерокосмічні дослідження, продукція медичної промисловості, які найбільш ефективні, комерціалізовані, користуються попитом на внутрішньому та зовнішньому ринках;

- Міністерству фінансів, Національному банку України запровадити пільгове (переважно довгострокове) кредитування активних учасників інноваційного ринку - науково-дослідних, проектних організацій підприємств, об'єктів ринкової інфраструктури;

- Міністерству освіти і науки, Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції, а також галузевим міністерствам і іншим органам розширити масштаби застосування державної контрактної системи у сфері науково-технічної та інноваційної діяльності з підвищенням ролі і значення державного замовлення;

- органам управління інноваційною діяльністю на всіх рівнях здійснювати систематичний аналіз результатів реалізації науково-технічних розробок на внутрішньому та зовнішньому ринках, створити з цією метою експертно-аналітичні групи.

5.1. Політика протекціонізму

В Україні не знайшов належного застосування ряд поширених у міжнародній практиці методів та засобів захисту внутрішнього ринку. Майже не використовується досвід інших постсоціалістичних країн щодо введення преференційного режиму на імпорт, що сприяв би вирішенню важливих народногосподарських завдань, упровадженню стандартів і технічних норм на імпортовану продукцію та сучасних систем її сертифікації, уведенню санітарно-ветеринарних норм і здійсненню природоохороних заходів.

Для посилення захисту внутрішнього ринку України необхідно забезпечити:

- дотримання міжнародних стандартів якості для підвищення конкурентоспроможності української продукції, товарної і регіональної диверсифікації ринків збуту та постачання, державної підтримки інформаційного, консультативного і маркетингового обслуговування суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та координації їхніх дій у загальнонаціональних інтересах;

- розроблення і запровадження механізмів квотування та ліцензування, уведення спеціального податку на імпорт та позбавлення іноземних експортерів режиму найбільшого сприяння як адекватної відповіді на недружні або дискримінаційні дії їхніх держав щодо України;

- законодавче закріплення за антимонопольними органами функції нагляду за спробами внутрішніх монополістів максимізувати прибутки через створення штучного дефіциту за демпінгових умов експорту;

- стимулювання створення (за досвідом розвинених країн) національного інформаційного банку даних про надійність та платоспроможність підприємств, що функціонують на території України, а також компаній, занесених у "чорний список" за показниками платіжної дисципліни;

- збільшення (у разі необхідності) рівня оподаткування операцій з вивезення дефіцитної на внутрішньому ринку сировини та утримання від установлення мита на закупівлю іноземними замовниками давальницької сировини для її переробки на митній території України;

- оперативне реагування на відставання експортних цін від цін внутрішнього ринку, з установленням розміру оподаткування експортних операцій залежно від різниці між цими цінами.

5.2. Перспективи вступу України до СОТ та його наслідки для розвитку внутрішнього ринку

Пріоритетність розвитку внутрішнього ринку має забезпечуватися в умовах вирішення питання вступу України до Світової організації торгівлі відповідно до Указу Президента України від 5 вересня 2001 р. Правила СОТ передбачають приведення національного законодавства у відповідність до її регулятивних норм і лібералізацію торгівлі ще до моменту вступу до цієї організації.

У 2001 р. здійснено помітні кроки в цьому напрямі: прийнято нову редакцію Митного тарифу (у сфері тарифного захисту Україна вже практично досягла параметрів, які вимагаються при вступі в СОТ); прийнято закони про приєднання України до міжнародних договорів Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право, а також до Міжнародної конвенції про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення, про регулювання виробництва, експорту та імпорту лазерних дисків; у новій редакції Закону "Про страхування" скасовано обмеження на участь іноземних осіб у статутному фонді страховиків тощо.

Слід мати на увазі, що зобов'язання при вступі до СОТ не суперечать поставленій меті випереджаючого розвитку внутрішнього ринку, якщо розуміти його як один із засобів створення в країні цивілізованого ринкового середовища.

З набуттям членства в СОТ країна отримає міжнародно визнані права застосування комплексу заходів захисту внутрішнього ринку, зокрема:

- уведення тимчасових обмежень імпорту з метою вирівнювання платіжного балансу;

- у разі порушення рівноваги на внутрішньому ринку підвищення імпортного мита та застосування кількісних обмежень імпорту (квот, ліцензій);

- при застосуванні санітарних та фітосанітарних заходів запроваджувати обмеження імпорту сільськогосподарської продукції;

- відповідно до правил СОТ щодо антидемпінгових та компенсаційних заходів ефективні методи боротьби з недобросовісними конкурентними діями іноземних фірм на ринку України.

З іншого боку, входження до СОТ може призвести до виникнення або загострення деяких проблем, що зумовлено непідготовленістю частини українських підприємств до діяльності в умовах жорсткішого конкурентного середовища. Тому для повнішого використання переваг від членства в СОТ та мінімізації можливих негативних наслідків, у т. ч. втрати окремими національними виробниками внутрішнього ринку, у період адаптації до правил СОТ слід ужити таких заходів:

- посилити державну підтримку інноваційної діяльності в країні з акцентом на підприємства та галузі, які вже мають або можуть мати конкурентні переваги;

- підвищити рівень поточного фінансування та інвестицій у систему освіти, особливо стосовно спеціальностей, які визначатимуть перспективи науково-технологічного прогресу;

- підтримувати розвиток загальної інфраструктури виробничої та підприємницької діяльності з доведенням її технічних та технологічних параметрів до рівня, не нижче досягнутого конкурентами;

- створити цивілізовану систему страхування комерційної діяльності підприємств для значного зменшення вартості ресурсів розвитку та зниження комерційних ризиків під час упровадженні інноваційних проектів;

- забезпечити преференційний режим для тих видів імпорту, які підтримують національне виробництво (основні комплектуючі, матеріали, обладнання і технології), особливо в тих галузях, що належать до структуроутворюючих.

1. На попередніх етапах економічних реформ держава, відповідно до обмежених можливостей внутрішнього ринку, приділяла особливу увагу розвитку експортно орієнтованих галузей, що дало відчутні економічні результати. Орієнтовані на експорт підприємства і нині визначають обличчя оновленої частини економічного потенціалу держави. Вони платоспроможні, забезпечують роботою більше третини працюючих.

Водночас з огляду на те, що експортно орієнтована стратегія обмежує можливості зростання, підвищує вразливість економіки, необхідно сконцентрувати зусилля на розвитку національного ринку, підвищенні ролі його інститутів.

2. Зміна пріоритетів економічного розвитку не означає послаблення уваги до проблем удосконалення зовнішньоекономічної діяльності. Головне полягає в забезпеченні ефективного співвідношення між обсягами внутрішнього ринку і зовнішньої торгівлі.

3. Сучасна державна політика розвитку внутрішнього ринку механічно не вкладається в схеми, пов'язані передусім з приватизацією і корпоратизацією підприємств. Необхідно здійснювати переструктурування, модернізацію виробничого сектора економіки шляхом поєднання макроекономічних регуляторів і промислової політики, підтримки та розвитку конкурентоспроможних промисловотехнологічних систем та стимулювання швидкого освоєння сучасних технологій.

4. Для динамічного і збалансованого розвитку внутрішнього ринку необхідно здійснити такі завдання:

- зменшити податки на виробничу діяльність і заробітну плату, передбачити податкові стимули для підприємств, що спрямовують прибуток на інвестиції в розвиток виробництва, проведення НДДКР та освоєння нових технологій;

- підтримувати обмінний курс гривні і митних тарифів на рівні, що забезпечував би конкурентоспроможність товаровиробників і стимулював імпортозаміщення;

- підвищити ефективність контролю за цінами і тарифами у високомонополізованих сферах економіки, запобігати недобросовісній конкуренції, у т. ч. з боку імпортерів;

- прискорити розвиток мережі сучасних виробничо-технологічних структур з високим потенціалом діяльності на світовому ринку, інтеграцію промисловості, науки і фінансових інститутів на базі утворення різноманітних конкурентоспроможних на внутрішньому і зовнішніх ринках корпоративних об'єднань;

- створити на основі банківської системи повноцінні інститути розвитку, здатні забезпечувати залучення заощаджень у розвиток виробничої сфери з застосуванням механізму державних гарантій, кредитних ресурсів державних банків, формування каналів рефінансування виробничих інвестицій;

- активізувати соціальну політику, у т. ч. випереджаюче підвищення оплати праці відповідно до зростання її продуктивності.

5. Дальший розвиток інноваційного ринку потребує досконалішого фінансово-економічного механізму та нормативно-законодавчої бази. Кабінету Міністрів, Міністерству фінансів, Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції, Мінпромполітики, Міністерству освіти і науки України необхідно активізувати роботу з реалізації науково-технічних досягнень на основі дотримання встановлених законами "Про наукову та науково-технічну діяльність", "Про пріоритетні напрямки розвитку науки і техніки" рівнів фінансування цієї діяльності, створенню мережі позабюджетних фондів, застосування пільгового кредитування інноваційної діяльності.

6. Удосконалення аграрного ринку потребує ефективної державної політики розширення ринкових можливостей та стимулів, поліпшення торговельного режиму, маркетингового сприяння на внутрішніх і зовнішніх агроринках. Основним її змістом мають стати формування умов для розвитку інтегрованих форм сільськогосподарського виробництва й агробізнесу, підтримка доходів сільськогосподарських виробників, розширення можливостей прямого збуту, розвиток маркетингової інфраструктури, налагодження партнерства держави й агробізнесу.

7. Пріоритетом у розробленні законодавчого забезпечення майбутнього ринку земель сільськогосподарського призначення і створенні системи іпотечного кредитування під заставу землі слід уважати захист інтересів селян - власників землі. Держкомзему України разом з органами державної влади на місцях треба прискорити завершення видачі селянам державних актів на право приватної власності на землю; створити прозору й ефективну систему реєстрації прав власності на нерухомість; передбачити в законодавчих актах щодо кредитування під заставу землі можливість (у разі невиконання боржником боргових зобов'язань) примусового управління землею і майном боржника та задоволення вимог кредитора за рахунок отримуваних прибутків без вилучення землі у власників.

8. Ситуація, що склалася на енергоринку у 2000-2001 рр., потребує активного втручання держави в процес формування ефективної моделі ринків природних монополій. За недосконалості законодавчого забезпечення більшість урядових рішень у цій сфері спрямовувалася на подолання кризових явищ адміністративними заходами замість удосконалення механізму ринкових відносин. У 2002-2003 рр. мають бути прийняті принципово важливі стратегічні рішення щодо: ступеня лібералізації та організаційних схем ринків електроенергії і природного газу; розвитку атомної енергетики та вугільної промисловості; економічного механізму енергозбереження. Інакше загострення енергетичних проблем надзвичайно ускладнить енергоресурсне забезпечення економічного зростання держави.

Таким чином, розширення національного ринку має стати ключовим напрямом економічної політики. На відміну від попередніх етапів, коли перевага надавалася загальним проблемам формування ринкових засад, фінансової стабілізації та пожвавлення економіки, актуалізується завдання підвищення ролі інституту ринку та його стимулюючого впливу на економічне зростання. Фактично йдеться про формування нової державної політики сприяння ефективному розвитку ринків та ринкової інфраструктури. Забезпечення оптимальних пропорцій внутрішнього ринку - одна з головних складових економічної безпеки держави. Така політика є необхідною передумовою стійкого економічного зростання та важливим пріоритетом економічної стратегії держави.

Інтелектуальний потенціал, наука, високі технології справляють визначальний вплив на розвиток сучасної постіндустріальної цивілізації. Вони виводять на вершину економічного розвитку не тільки окремі галузі, а й цілі країни, створюють умови для формування у людей високих суспільних цінностей. Україна має адекватно реагувати на ці процеси, ефективніше використовуючи свій значний науково-технічний потенціал та його конкурентні переваги. Цей потенціал може і повинен відіграти головну роль в забезпеченні реального переходу економіки на інноваційний шлях розвитку, вирішенні соціальних проблем, підвищенні рівня освіти та культури, зміцненні обороноздатності та національної безпеки держави.

Усе це можливе за реалізації відповідної комплексної державної політики, головним вектором якої має стати стимулювання процесів створення і використання знань.

Протягом останнього часу здійснено ряд важливих заходів, спрямованих на вдосконалення державної науково-технічної політики. Визначено нові пріоритети розвитку науки і техніки до 2006 р. та інноваційного розвитку на найближчі п'ять років. Видано укази Президента України щодо підтримки наукової та науково-технічної діяльності, зокрема "Про розвиток соціологічної науки в Україні", "Про заходи щодо охорони інтелектуальної власності в Україні", "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 3 липня 2001 року "Про невідкладні заходи щодо виводу з кризового стану науково-технологічної сфери України і створення реальних умов для переходу економіки на інноваційну модель розвитку", "Про заходи щодо державної підтримки розвитку науково-просвітницької діяльності громадських організацій".

Послідовно вирішуються питання соціального захисту науковців, підвищення суспільного престижу наукової праці. Серед них - суттєве удосконалення пенсійного забезпечення, збільшення заробітної плати наукових працівників, надання адресної підтримки видатним діячам науки і талановитій науковій молоді.

Ці та інші заходи позитивно позначилися на стані та тенденціях розвитку науково-технічної сфери. Уповільнилися темпи скорочення кадрового потенціалу, дещо поліпшилася вікова структура науковців, збільшуються обсяги виконаних наукових робіт та реалізованої науково-технічної продукції. Намітилася тенденція зростання винахідницької активності, відбувається становлення ринку інтелектуальної власності на результати науково-технічної праці. Уперше за останні роки почала зростати кількість підприємств, що використовують науково-технічні інновації.

За всіх складнощів Україна зберегла свої основні наукові школи та унікальні технології, здатні забезпечувати розвиток сучасного високотехнологічного виробництва, на найвищому світовому рівні.

Водночас ще було б передчасно говорити про стабільність позитивних зрушень у науково-технічній сфері та остаточне подолання нагромаджених системних проблем. Ситуація тут залишається складною.

Надзвичайно актуальним завданням Кабінету Міністрів України є вироблення та проведення цілеспрямованої і послідовної державної політики реформування та розвитку науково-технічного потенціалу на сучасній організаційно-економічній та матеріальній основі, створення необхідних умов для його ефективного використання.

У даній доповіді наведено загальні характеристики сучасного стану науково-технічного потенціалу та його ресурсного забезпечення, розглянуто основні підсумки наукової та науково-технічної діяльності, проаналізовано її організаційні та нормативно-правові засади, сформульовано найгостріші проблеми, що потребують вирішення, висновки та пропозиції, які можуть стати основою необхідних змін у державній науково-технічній політиці.

1.1. Мережа наукових організацій

У наш час в Україні виконують наукові та науково-технічні роботи близько 1500 організацій (далі - наукові організації), що майже на 11% більше порівняно з 1991 р. Протягом останніх років сталися певні зміни в розподілі наукових організацій за секторами науки, типами організацій, формами власності та галузями наук (науковими дисциплінами).

У дисциплінарному розподілі істотно збільшилася кількість наукових організацій соціогуманітарного профілю - на 25% проти 1995 р. Їх питома вага в загальній кількості зросла до 9%. За останні п'ять років помітно (на 14%) збільшилася також кількість наукових організацій сільськогосподарського профілю, які за своєю питомою вагою (12,5%) посіли друге місце в мережі наукових організацій.

Водночас намітилася негативна тенденція зменшення кількості наукових організацій, що спеціалізуються в галузі технічних наук (з 998 р. - на 5%), хоча їх питома вага (близько 60%) залишається найбільшою.

Динаміка чисельності докторів наук

Розподіл загальної кількості наукових організацій за секторами науки

Не призупинено тенденцію скорочення кількості конструкторських організацій. Тільки за 2000 р. їх стало менше майже на 16% при середньорічних темпах попередніх років близько 2,8%.

Найхарактернішою зміною в секторальному розподілі наукових організацій є істотне зменшення загальної кількості та питомої ваги організацій заводського сектора науки - майже на третину порівняно з 1995 р.

Привертає увагу й фактичне призупинення в останні роки процесу роздержавлення наукових організацій. Кількість тих, які перебувають у державній власності, з 1998 р. зменшилася тільки на 3% і перевищує 70% від усіх наукових організацій. Кількість наукових організацій колективної форми власності стабілізувалася на рівні 420, або 28% від загальної кількості, і зовсім незначна частина перебуває в комунальній та приватній власності.

1.2. Наукові кадри

Загальна кількість працюючих у наукових організаціях станом на 31.12.2001 р. становила близько 184,0 тис. При цьому спеціалістів, які безпосередньо виконують наукові та науково-технічні роботи (далі - фахівці), налічується близько 115,0 тис. (без урахування сумісників). Науковий ступінь доктора або кандидата наук мають понад 21 тис. осіб. З урахуванням науково-педагогічних працівників у секторі вищої освіти сконцентровано 56,2% докторів і кандидатів наук.

Крім того, на засадах сумісництва у виконанні наукових і науково-технічних робіт бере участь близько 55 тис. осіб, переважно науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів, у т. ч. майже 30 тис. докторів і кандидатів наук.

Незважаючи на постійне і значне (у 2,5 раза проти 1991 р.) скорочення чисельності працівників наукових організацій, насиченість України науковими кадрами залишається досить високою. У розрахунку на 1000 осіб економічно активного населення припадає 5,2 виконавця наукових та науково-технічних робіт, у т. ч. дослідників - 3,9. Ці показники відповідають рівневі таких країн, як Іспанія, Польща, Чехія, Угорщина, хоча більш як удвічі поступаються Японії та Німеччині.

В останні роки середньорічні темпи скорочення кадрового потенціалу помітно уповільнилися: стосовно загальної кількості працюючих - удвічі, а фахівців - майже втричі. За попередніми даними, у 2001 р. загальна чисельність працюючих у цій сфері зменшилася лише на 2,3%, а фахівців - на 5,2%.

При цьому відбуваються певні структурні трансформації кадрового потенціалу з точки зору його розподілу за науковими дисциплінами, секторами науки та кваліфікаційним рівнем. Характерною особливістю змін у дисциплінарному розподілі є значне збільшення питомої ваги представників соціогуманітарних наук - з 2% у 1991 р. до майже 5% у 2000-2001 рр.

Динаміка чисельності спеціалістів, які виконують наукові та науково-технічні роботи

З 1998 р. практично стабілізувалася чисельність фахівців у галузях сільськогосподарських і медичних наук. Водночас залишаються високими темпи скорочення чисельності фахівців у галузі природничих та технічних наук - близько 5% за 2001 р.

Розподіл загальної чисельності спеціалістів, які виконують і науково-технічні роботи, за галузями наук

Скорочення загальної чисельності фахівців у науково-технічній сфері відбувалося і триває переважно за рахунок технічних наук: з 1991 р. на них припадає 80% загального зменшення. Водночас найбільше фахівців і тепер зосереджено в галузі технічних наук.

Найістотніше чисельність фахівців скоротилася в заводському секторі науки (удвічі проти 1995 р.). Для галузевого сектора це скорочення є також значним - 1,6 раза. Водночас питома вага цього сектора науки в загальній чисельності фахівців залишається найбільшою і становить 54%.

Відносно більша стабільність характерна останнім часом для кадрового потенціалу академічного сектора науки. З 2000 р. чисельність фахівців тут уперше почала зростати. Її питома вага в загальній чисельності фахівців збільшилася за цей період з 21,5 до 28,4%.

Серед виконавців наукових та науково-технічних робіт продовжує збільшуватися частка науковців вищої кваліфікації. Чисельність докторів наук, які виконують наукові та науково-технічні роботи, осіб

Чисельність кандидатів наук, які виконують наукові та науково-технічні розробки, з 1991 р. постійно знижувалась і становила у 2001 р. (за попередніми даними) 17,4 тис.

Розподіл спеціалістів вищої кваліфікації за секторами науки

Розподіл загальної кількості спеціалістів вищої кваліфікації за галузями наук

Найбільшу насиченість науковцями вищої кваліфікації (без урахування сумісників) має академічний сектор, де питома вага докторів і кандидатів наук - виконавців наукових і науково-технічних робіт становить близько 40%.

У вузівському секторі науки частка науковців вищої кваліфікації дорівнює 25%, галузевому - 9%. Украй низькою є вона в заводському секторі - 1,6%.

За дисциплінарним розподілом найбільше науковців вищої кваліфікації серед фахівців сконцентровано в організаціях, які працюють у галузі політичних (68%) та педагогічних (53%) наук. Ступінь доктора чи кандидата наук має майже кожний другий виконавець робіт у галузях фізико-математичних, біологічних, медичних, психологічних та соціологічних наук. Водночас найнижчою є питома вага науковців вищої кваліфікації у галузі технічних наук (9%).

Останнім часом дещо поліпшилася вікова структура науковців вищої кваліфікації. За останній рік частка молодих дослідників віком до 40 років збільшилася з 15,8 до 16,4%, а віком 56-60 років - зменшилася з 15,6 до 13,1%. Також уперше за останній час зменшився середній вік висококваліфікованих науковців (до 59,1 року для докторів та 50,7 року для кандидатів наук). Проте вікові показники залишаються ще надто високими (у 1991 р. вони становили 55 років для докторів та 47 років - для кандидатів наук).

Активізувалась робота з підготовки науковців вищої кваліфікації. Аспірантуру мають 418 наукових організацій та вищих навчальних закладів, докторантуру - 209 організацій (це відповідно в 1,3 і 2,2 раза більше, ніж було у 1991 р.). Чисельність аспірантів і докторантів становить відповідно 23,3 та 1,1 тис. осіб (більше проти 1991 р. в 1,7 і 2,2 раза). Останнім часом кандидатські дисертації щорічно захищають близько 4 тис. осіб, докторські - 400. Підготовка переважної більшості аспірантів (82% від загальної кількості) і докторантів (78%) здійснюється у вищих навчальних закладах.

Найістотніше збільшення обсягів підготовки науковців вищої кваліфікації відбувається в галузі соціогуманітарних наук. Зокрема, чисельність аспірантів з юридичних наук за 10 років зросла у 8,1 раза, мистецтвознавчих - у 5,3, психологічних - у 4,3, соціологічних - у 3,7 раза, економічних та філологічних - у 3 рази. Збільшилася вдвічі проти 1995 р. чисельність аспірантів з політичних наук. Загалом кількість аспірантів у галузі соціогуманітарних наук нині становить майже половину - 48% від загальної кількості аспірантів (у 1990 р. було 27%).

За 10 років помітно зменшилася частка аспірантів у галузі технічних наук - з 39 до 21% від загальної кількості.

Для кадрової складової науково-технічного потенціалу характерні і такі особливості:

- через нестабільність роботи наукових організацій значна частина їхніх працівників усе ще продовжує працювати в режимі неповної робочої зайнятості, а також перебуває в адміністративних відпустках (у 2000-2001 рр. таких фахівців було відповідно 22,9 та 16,3%);

- стійкою є тенденція збільшення чисельності працівників, що ведуть наукову та науково-технічну роботу за сумісництвом. При середньорічних темпах зростання чисельності сумісників з 1991 р. у 5,5% цей приріст сягнув у 2000 р. близько 11%;

- після трирічного (1995-1998 рр.) зниження темпів еміграції висококваліфікованих фахівців спостерігається новий її сплеск. У 1999 р. з України виїхали 136 докторів і кандидатів наук, або на 16,2% більше проти 1998 р., у 2000 р. - 151. Серед науковців вищої кваліфікації, які виїхали в останні роки, чверть - віком до 40 років, майже кожний третій - 41-50 років.

1.3. Фінансове, матеріально-технічне та інформаційне забезпечення

Фінансове забезпечення. Загальний обсяг фінансування наукових і науково-технічних робіт (далі ННТР) у 2001 р. становив близько 2,3 млрд. грн., у т. ч. за рахунок державного бюджету - 641 млн. грн. (2,6% від його видатків). Частка фінансування ННТР становила 1,17% від ВВП, у т. ч. за рахунок державного бюджету - 0,35%.

Останнім часом у фінансовому забезпеченні ННТР відбуваються певні зміни як у кількісному вимірі, так і в його структурному розподілі за джерелами фінансування та видами робіт.

З 1998 р. загальний обсяг фінансування ННТР почав збільшуватися не тільки у фактичних, а й у порівнянних цінах. У 2000 р. порівняно з 1999 р. це зростання становило 11,1% (у порівнянних цінах). У 2001 р., за попередніми даними, загальний обсяг фінансування ННТР збільшився проти 2000 р. на 11% (у фактичних цінах). Питома вага фінансування ННТР за рахунок видатків державного бюджету в загальному обсязі фінансування залишилася практично на рівні попереднього року - близько 30%.

Найбільша частка загального обсягу фінансування припадає на кошти вітчизняних замовників (близько 33%).