Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2001 році

Суперечності бюджетної сфери істотно поглибилися у 2002 р. Законом "Про Державний бюджет України на 2002 рік" встановлено доходи державного бюджету в сумі 45,39 млрд. грн. При цьому його дефіцит затверджено в розмірі 4,2 млрд. грн., що становить 1,7% від ВВП (без урахування надходжень від приватизації державного майна), або 9,2% від доходної частини.

Передбачається, що у 2002 р. основним джерелом фінансування дефіциту Державного бюджету будуть надходження від приватизації державного майна (5,75 млрд. грн.). Проте, виходячи з досвіду виконання завдань з приватизації в минулі роки та наявності ряду ризиків, не виключається ймовірність недоотримання майже половини цієї суми.

Крім того, на доходи та видатки Державного бюджету 2002 р. впливатимуть і інші чинники:

- податкові пільги, зокрема для підприємств гірничо-металургійного комплексу. Верховна Рада прийняла закон про дальший його розвиток, яким передбачено продовження пільгового режиму оподаткування підприємств галузі до 1 січня 2003 р. Тим часом дія цього закону не врахована при формуванні доходної частини бюджету на 2002 р.;

- наявність невідшкодованого податку на додану вартість у сумі близько 6 млрд. грн.;

- платежі з обслуговування державного боргу, які мають становити близько 4 млрд. грн.

З урахуванням цих обставин Кабінет Міністрів та Верховна Рада мають невідкладно опрацювати ефективні заходи щодо забезпечення безумовного виконання Державного бюджету на 2002 р.. Ключовим завданням є щонайшвидше прийняття Податкового кодексу як гарантії стабільності податкового законодавчого поля, а також відродження довіри до державних цінних паперів на внутрішньому та зовнішньому ринках.

Кабінет Міністрів повинен забезпечити органічний зв'язок стабілізаційних заходів у сфері державних фінансів і фінансів підприємств та організацій, підвищення їх прибутковості, а також зменшення дебіторської та кредиторської заборгованості.

2.4. Розвиток грошово-кредитної сфери

Грошово-кредитна політика. Особливості зростання економіки у 2001 р. визначили і зміст грошово-кредитної політики. Динаміка економічного зростання створила нові умови здійснення монетарної політики і змінила характер взаємозалежності між основними макроекономічними параметрами. Найхарактернішими в цьому плані є зміни в співвідношенні динаміки ВВП, темпів зростання грошових агрегатів та інфляції. Економіка набула властивості поглинати гроші (у більших обсягах) без зростання темпів інфляції. Якщо у 2000 р. при зростанні ВВП на 5,9% монетарна база збільшилася на 40%, а рівень інфляції становив 25,8%, то у 2001 р. ці показники дорівнювали відповідно 9,1, 37,4 і 6,1%.

Зміцнення валютного курсу гривні. Торік ситуація на валютному ринку була стабільною. Перевищення пропозиції валюти над попитом на міжбанківському валютному ринку України (середньоденний попит на валюту становив 43,67 млн. дол. США, приріст - 15,48%, у той час як середньоденна пропозиція становила 51,66 млн. дол. США, приріст - 16,59%) створювало умови для поступового зміцнення гривні відносно провідних валют, зокрема долара США. За таких умов діяльність НБУ в рамках політики регульованого плаваючого валютного курсу зводилася до нейтралізації надлишкової ревальвації гривні.

Протягом 2001 р. номінальна ревальвація гривні до долара США становила 2,7%, а реальна - 4,5%. Основними джерелами валютних надходжень були: перевищення експорту над імпортом, перевищення надходжень поточних трансфертів над виплатами, а також зростання обсягів валютних кредитів, наданих як вітчизняними комерційними банками нерезидентам, так і зарубіжними комерційними банками резидентам.

Структура операцій на валютному міжбанківському ринку України порівняно з 2000 р. характеризувалася передусім зростанням частки російського рубля (у середньому з 17 до 22%), а також євро (плюс марка ФРН) (у середньому з 2-3% до 5-6%). Відповідно зменшилася частка долара США (до 72-73%).

З початку року внаслідок активних інтервенцій НБУ на МБВБ у валютні резерви було придбано 2116 млн. дол. США (за мінусом інтервенцій на продаж 402 млн. дол. США). Крім того, резерви НБУ поповнювалися за рахунок надходжень від міжнародних фінансових організацій та клієнтів. Таким чином, обсяг ліквідних міжнародних резервів НБУ становив 3130 млн. дол. США, збільшившись на 1635 млн. дол. Цим забезпечується фінансування імпорту товарів та послуг протягом 9 тижнів проти 4 тижнів у 2000 р. Це найвищий показник за останнє десятиріччя.

Чисті міжнародні резерви НБУ становлять, на відміну від попередніх років, позитивну суму - 1147 млн. дол. США, збільшившись порівняно з 2000 р. на 1743,3 млн. дол.

У 2001 р. зменшились обсяги чистих зовнішніх активів комерційних банків. Якщо наприкінці 1999 р. вони становили 505 млн. дол. США, у 2000 р. - 537 млн., то за результатами 2001 р. - 270 млн. дол. Причому зменшення відбувалось за рахунок зростання зобов'язань. Таким чином, чисті зовнішні активи всієї банківської системи зростали протягом 2001 р. в основному за рахунок збільшення міжнародних резервів НБУ.

Чинники інфляції. Низькі порівняно з попередніми роками темпи інфляції є наслідком відчутних змін у системі залежності рівня інфляції від чинників, які її зумовлюють.

Протягом 2001 р. змінилося співвідношення ступенів впливу на ціни споживчого ринку між монетарними чинниками, обмінним курсом гривні, сезонними коливаннями та рівнем насиченості ринку товарами та послугами. Монетарна складова інфляції виявилася незначною. Так, лише різкий сплеск динаміки обсягів монетарної бази в грудні 2000 р., викликаний динамікою коштів Уряду на рахунках НБУ (протягом грудня 2000 р. монетарна база зросла на 7,2%), призвів до відносного прискорення інфляції в грудні 2000 р. - січні 2001 р. (2,6%); у 2001 р. це спричинило створення додаткового стимулу інфляції.

Збільшення насиченості споживчого ринку основними продовольчими товарами (хліб та хлібопродукти - 12,5% у структурі споживання, цукор - 3,8, картопля - 2,9, молочні продукти - 5,8%) зупинило тиск на інфляцію. Так, урожай зернових та виважена експортна політика Уряду щодо їх реалізації не тільки запобігли можливому зростанню цін на групу товарів, а й зумовили їх зниження на товари, прямо залежні від цін на зерно. Загальна питома вага цієї групи у структурі споживання становить 19,2%, тому девальвація в її межах мала велике значення. Протягом року ціни на хліб та хлібобулочні вироби знизилися на 6,7%, на цукор - на 4 і на картоплю - на 32,1%.

Стабільність цін на енергоносії та цінових відносин у процесі імпорту енергоносіїв на фоні укріплення гривні були головними чинниками низьких темпів приросту цін виробників промислової продукції у 2001 р. (0,9%).

Привертає також увагу нейтральність чинника адміністративного регулювання цін. Зважаючи на значну питому вагу тарифів на житлово-комунальні послуги та послуги транспорту і зв'язку в структурі споживання, можна вважати, що найбільш вагомий неринковий чинник ціноутворення у 2001 р. було виключено.

Розгляд головних чинників інфляції вказує на те, що в період економічного зростання Україна вийшла у 2001 р. на етап розвитку з відносно низькими для перехідної економіки темпами інфляції.

Розвиток банківської системи. Вихід на траєкторію сталого економічного зростання неможливий без нормальної взаємодії фінансового, насамперед банківського сектора з реальною економікою.

Розвиток банківської системи в період пожвавлення вітчизняної економіки загалом відповідав нагальним її потребам. Банківська система всупереч багатьом прогнозам не зазнала системної кризи після банкрутства та початку ліквідації банку "Україна", хоча це негативно вплинуло як на загальний імідж банківської справи, так і на довіру пересічних громадян до системи комерційних банків.

За 2001 р. чисті активи (загальні активи за мінусом сформованих резервів за активними операціями) збільшились на 28,2% і становили 47229,3 млн. грн.

Позитивним у діяльності банків є зростання довгострокового кредитування, яке збільшилось на 73,2% (за 2000 р. - на 36%), а також поліпшення якості кредитного портфеля. Проблемні кредити (прострочені і сумнівні) порівняно з початком року зменшились на 28,6%, а їхня частка в кредитному портфелі скоротилася з 11,4% до 6%.

Кредити, надані комерційними банками на розвиток економіки, зросли на 45,4% (з 19,1 млрд. до 27,8 млрд. грн.). При цьому простежувалася позитивна тенденція випереджаючого зростання питомої ваги кредитів, наданих у національній валюті (на 51,0%), порівняно з їх зростанням в іноземній валюті (39%). За підсумками минулого року частка кредитів суб'єктам господарювання в національній валюті становила 55,6%, в іноземній - 44,4%. На початку 2001 р. ці показники дорівнювали 54 і 46%, у той час як на початку 2000 р. ще переважали валютні кредити. Це засвідчує, що економічні агенти надають перевагу гривневому кредитуванню, незважаючи на розрив, який виник між ставками кредитування в національній та іноземній валюті при ревальвації курсу гривні на 2,5%.

Середньозважені відсоткові ставки за гривневими кредитами зменшилися за минулий рік на 7,7 відсоткових пункта (з 37,3% річних у грудні 2000 р. до 29,6% у грудні 2001 р.), аналогічні ставки за кредитами в іноземній валюті - на 4,4 пункта (з 16% річних у грудні 2000 р. до 11,6% у грудні 2001 р.).

Водночас можна зробити висновок і про досить слабкий вплив зниження ставки рефінансування НБУ, що неодноразово зменшувалася (з 27% у січні до 12,5% у грудні), на процентну політику у сфері кредитування вітчизняної економіки комерційними банками.

Національний банк України проводив у 2001 р. операції з мобілізації коштів банків на різні терміни через відповідні інструменти на загальну суму 7,9 млрд. грн. На підтримання ліквідності банківської системи протягом року шляхом рефінансування банків було спрямовано коштів на загальну суму 2,5 млрд. грн.

Таким чином, у 2001 р. спостерігалась стійка тенденція зростання активів, капіталу та зобов'язань банків України, що позитивно вплинуло на розвиток банківської системи і сприяло економічному зростанню. Однак за незаперечних позитивних змін для банків залишається дуже актуальною проблема підвищення рівня їх фінансової стійкості, зміцнення довіри в населення, зменшення різноманітних ризиків, властивих банківському бізнесу в Україні. Аналіз засвідчує наявність відчутних інституційних обмежень зниження відсоткових ставок. Вони зумовлені високими трансакційними витратами комерційних банків за відносно невеликих банківських капіталів. Даються взнаки наявні ризики господарювання, невідповідність законодавчих та регулятивних умов функціонування суб'єктів економічної діяльності потребам економіки, що починає зростати. Залишається низьким, хоча і прискорено зростає, рівень заощаджень фізичних осіб у національній валюті (усього 6,4 млрд. грн., або 132 грн. на одну особу). Цим частково зумовлений і слабкий зв'язок відсоткових ставок комерційних банків з рівнем інфляції. Потрібно враховувати й те, що зниження відсоткових ставок за кредитами, які надаються комерційними банками в реальну економіку, можливе за помітного поліпшення загальних умов господарювання, інвестиційного та підприємницького клімату, внесення назрілих змін до податкової системи та законодавчих актів, які виведуть відносини між кредиторами та позичальниками на рівень цивілізованих стандартів. Для підвищення довіри населення необхідне очищення системи від фактично збанкрутілих банків та інших дестабілізуючих елементів.

2.5. Приватизація

За 2001 р. змінили форму власності в процесі приватизації 6048* об'єктів (26,0% державної та 74,0% комунальної форм власності). Це на 15,8% більше, ніж за попередній рік. Переважно це були об'єкти груп А - 5091 та Д - 676. Об'єктів груп В, Г приватизовано 107, Ж - 174.

Від продажу об'єктів державної власності отримано близько 2,2 млрд. грн. Протягом року було приватизовано 6 обленерго, зупинено практику розпорошення державних пакетів акцій стратегічно важливих підприємств у процесі їх продажу, істотно підвищено якість і прозорість проведення конкурсів та міжнародних тендерів.

Водночас темпи приватизаційного процесу ще значно відстають від завдань, визначених Державною програмою приватизації на 2002-2002 рр. Зокрема, не виконується план надходжень до державного бюджету коштів від приватизації державного майна. У 2001 р. його виконано лише на 37,3%.

Це наслідок насамперед загальних недоліків приватизаційного процесу:

- необґрунтовано великого переліку підприємств, приватизація яких заборонена;

- недосконалості законодавчої бази приватизації (не врегульовано питання статусу майна та особливостей управління майном державних та національних холдингових і акціонерних компаній, не визначено правового статусу майна, яке не підлягає приватизації, але внесене до статутних фондів акціонерних товариств, утворених шляхом корпоратизації, не визначено основних засад управління корпоративними правами держави);

- великої кількості збиткових державних підприємств, їх незадовільного фінансового стану, кредиторської заборгованості, зношеності основних фондів;

- реалізації майна поза приватизаційними процесами; у 2001 р. значно зросли обсяги майна, яке перебувало в податковій заставі і було реалізоване промисловим інвесторам за рішенням судових органів без застосування прозорих схем приватизації. Таким чином вилучено майна на 1,8 млрд. грн., у т. ч. на 1,2 млрд. грн. - за процедурами податкової застави. Загальна вартість заставленого майна нині перевищує 8 млрд. грн.;

- невідпрацьованості тарифної політики, інших механізмів державного регулювання об'єктів монопольних утворень, що приватизуються;

- недостатньої передприватизаційної підготовки об'єктів приватизації, зокрема у сферах електроенергетики та телекомунікацій;

- недосконалості дій органів приватизації при визначенні способів та термінів проведення конкурсів, розмірів пакетів акцій, що пропонуються на продаж. Фондом державного майна у 2001 р. було оголошено 220 конкурсів з продажу пакетів акцій ВАТ, але укладено лише 64 договори купівлі-продажу на 1706,57 млн. грн. Відношення вартості проданих пакетів акцій до початкової їх вартості становить 53% проти 67,8% у попередньому році;

- низької якості корпоративного управління, недооцінки державних активів, слабкої захищеності акціонерів від протиправних дій менеджменту та органів державного управління, що значно знижує інтерес інвесторів навіть до привабливих об'єктів приватизації.

Кабінет Міністрів разом з Фондом державного майна зобов'язані вжити невідкладних та ефективних заходів для усунення зазначених недоліків. Ключовим завданням приватизаційної політики у 2002 р. має бути продовження приватизації об'єктів, які мають стратегічне значення, та підприємств-монополістів за індивідуальними планами шляхом продажу контрольних пакетів акцій промисловим інвесторам, поліпшення підготовки об'єктів до продажу.

У 2002 р. Фонд державного майна має забезпечити надходження до Державного бюджету 5750 млн. грн. від приватизації державного майна. Основним джерелом отримання цих коштів має бути продаж:

- пакета акцій ВАТ "Укртелеком";

- контрольних пакетів акцій 12 енергорозподільчих компаній;

- пакета акцій 7 енергорозподільчих компаній;

- пакета акцій холдингової компанії "Укррудпром".

Кабінету Міністрів та Фонду державного майна необхідно:

- посилити гарантії інвесторам шляхом забезпечення прозорості приватизаційних процесів, прискорення розроблення та прийняття законодавчих актів, які внеможливлять паралельну тіньову приватизацію об'єктів державної та комунальної власності і відчуження їх активів за борги (зокрема, законів "Про акціонерні товариства", "Про управління об'єктами державної власності" та Кодексу корпоративного управління);

- активізувати і впорядкувати роботу з підготовки об'єктів до приватизації. Особливу увагу при цьому потрібно звернути на реструктуризацію боргів, установлення прозорих схем регулювання тарифів монопольних утворень, передачу об'єктів соціальної сфери до комунальної власності. Слід прискорити прийняття Закону "Про корпоратизацію підприємств";

- забезпечити своєчасне розроблення і прийняття Державної програми приватизації на 2003-2005 рр., акцентувавши в ній увагу на приватизації об'єктів транспорту, телекомунікацій, паливно-енергетичного та військово-промислового комплексів, а також раніше створених холдингів. Програма має обов'язково базуватися на галузевих програмах реформування цих монопольних утворень;

- забезпечити інвестиційну спрямованість приватизації, що виключало б використання отриманих коштів на поточні витрати бюджету.

2.6 Розвиток фондового ринку

У 2001 р. обсяги торгів цінними паперами зросли в 1,5 раза і становили 42 млрд. грн. Додатково на 14,5 млрд. грн. випущено акцій. Нині власниками іменних цінних паперів є 17,2 млн. фізичних осіб.

Водночас фондовий ринок України ще не став ефективним засобом залучення інвестицій у реальний сектор економіки, перерозподілу капіталу на користь ефективних галузей економіки, не відновлена довіра інвесторів до державних цінних паперів. Понад 40% від загальних обсягів торгів становить торгівля векселями. Майже не використовуються похідні цінні папери, випуск яких може зменшити потребу в грошових коштах, дуже слабо розвинутий вторинний ринок корпоративних акцій та облігацій.

Реальне залучення коштів від емісії корпоративних цінних паперів становить лише 17% від загальної їх емісії. Зросло (проти минулого року) від'ємне сальдо залучення і вилучення іноземних портфельних інвестицій. Капіталізація ринку акцій не перевищує 27% від ВВП. За цими показниками Україна поступається більшості країн Східної Європи, Балтії та Росії. Частка корпоративних облігацій хоча і збільшилася, але становить лише 0,3% загального обсягу цінних паперів. За міжнародною класифікацією, фондовий ринок України належить до найнижчого рівня, так званих "граничних ринків".

На організованих ринках обертаються цінні папери менш як 1% емітентів. Обсяги торгів на організованому ринку становлять усього 7%, у т. ч. на біржовому - 2%. Більшість угод з цінними паперами здійснюється за межами України. Зменшується частка доходів населення, що вкладаються в цінні папери. Наприкінці 2001 р. вона була в межах 4%, у той час як вклади населення в комерційні банки майже подвоїлися.

Усе це засвідчує серйозні недоліки в роботі Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Самоусунувся від активної роботи в розбудові фондового ринку і Кабінет Міністрів. Для виправлення зазначених прорахунків Уряд і Комісія повинні:

- прискорити формування законодавчої бази розвитку фондового ринку України, доопрацювати та забезпечити (разом з Верховною Радою) прийняття законів "Про акціонерні товариства", "Про електронні документи та електронний документообіг", "Про емісійні цінні папери та фондовий ринок";

- активізувати роботу Координаційної ради з питань політики фінансового сектора, прискорити створення спеціального уповноваженого органу у сфері регулювання ринку фінансових послуг;

- сприяти реорганізації інвестиційних фондів та компаній, створених для забезпечення приватизаційних процесів, активізувати роботу з формування нормативно-правової бази відповідно до Закону України "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)";

- створити дієвий механізм обліку прав власності на цінні папери, забезпечити ефективну роботу Національної депозитарної системи;

- створити організаційно-правові основи заснування та розвитку потужних пенсійних фондів, страхових компаній, орієнтованих на залучення заощаджень населення, інвестування їх у надійні цінні папери;

- активізувати роботу з випуску облігацій внутрішніх місцевих позик під конкретні інвестиційні проекти.

2.7. Розвиток конкуренції та обмеження монополізму

В Україні в основному завершено створення цілісної нормативно-правової бази реалізації конкурентної політики держави. Водночас організаційне забезпечення заходів конкурентної політики відстає від програмних завдань, визначених Президентом України. Не створено сучасної системи державного регулювання діяльності суб'єктів природних монополій, зокрема національних регуляторних комісій на транспорті та в галузі зв'язку. Не достатньо ефективно працюють уже створені регуляторні органи, зокрема в паливно-енергетичному комплексі. Не вирішено проблеми роздержавлення природних монополій, упровадження моніторингу та дієвих механізмів їх державного регулювання, ефективної тарифної політики. Унаслідок цього на окремих галузевих ринках зберігається високий рівень монополізації, необґрунтовано завищуються ціни. Це стосується насамперед енергетики, сфери транспортних та житлово-комунальних послуг, телекомунікацій, ряду інших галузей.

Кабінет Міністрів не забезпечив відчутне зниження частки продукції природних монополій у структурі ВВП. Недостатнім є рівень кадрового, фінансового та матеріально-технічного забезпечення органів, що здійснюють державну політику у сфері розвитку економічної конкуренції та обмеження монополізму.

З огляду на це у 2002 р. необхідно забезпечити:

- повне здійснення заходів, визначених на цей рік Указом Президента України "Про основні напрями конкурентної політики на 2002-2004 роки";

- створення національних комісій з питань регулювання діяльності природних монополій у галузях транспорту і зв'язку;

- розроблення і впровадження нових нормативних актів щодо формування цін і тарифів на послуги суб'єктів природних монополій, нормування витрат і втрат, що стимулювало б оптимізацію витрат виробництва, формування дієвих механізмів контролю за віднесенням їх на собівартість продукції (послуг), підвищення інвестиційної та приватизаційної привабливості об'єктів;

- запровадження механізмів обов'язкового інформування про результати господарської діяльності та фінансово-майнового стану суб'єктів, які посідають монопольне становище на ринку;

- уведення в систему державного прогнозування щорічних завдань щодо зниження частки продукції монопольних утворень у ВВП, здійснення постійного та прозорого моніторингу цього процесу;

- розроблення та розгляд Верховною Радою Конкурентного процесуального кодексу України.

2.8. Поглиблення міжрегіональних відмінностей

У 2001 р. в усіх регіонах України відзначено зростання промислового та сільськогосподарського виробництва, реальних доходів населення. Проте значними залишаються диспропорції в соціально-економічному розвитку регіонів.

Це стосується співвідношення між максимальним та мінімальним показниками випуску промислової продукції на душу населення у різних регіонах. За 9 місяців 2001 р. воно досягло 11,9 раза (за аналогічний період 2000 р. - 13,5 раза).

Спостерігаються значна асиметрія та розпорошеність у регіональному розподілі інвестицій в основний капітал, у т. ч. за рахунок коштів державного бюджету: в Донецьку, Київську, Луганську, Одеську області та м. Київ спрямовано 66,5% від загального обсягу державних капіталовкладень, тоді як у сім інших регіонів - менш як по 1% на кожний.

Надто великим є розрив і між максимальним та мінімальним показниками інвестицій в основний капітал на одного жителя - 9,8 раза у 2000 р. і 9,1 раза - у 2001 р.

Співвідношення між максимальним та мінімальним рівнями середньомісячної заробітної плати (в галузях економіки) збільшилося з початку року від 6,3 до 6,8 раза. Водночас у 19 регіонах вона на 30% і більше не досягала середнього для країни рівня, зокрема у Волинській і Тернопільській, Хмельницькій та Вінницькій областях. В індустріально розвинених регіонах (Дніпропетровській, Запорізькій, Донецькій областях) рівень заробітної плати перевищував середній показник у країні на 11-18%, а в м. Києві - у 1,9 раза.

Співвідношення між мінімальним і максимальним рівнем офіційного безробіття становить майже 12 разів. У Волинській, Житомирській, Рівненській, Тернопільській областях цей показник більш ніж у 1,5 раза перевищував середній у країні. Як і раніше, найнижчим він був у містах Києві, Севастополі та в Одеській області.

У 2001 р. Указом Президента України були визначені основні засади державної регіональної політики на довготривалий період. Цим закладено підґрунтя для якісних змін у формуванні ефективної державної регіональної політики, головна мета якої - створення умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку регіонів, підвищення рівня життя населення, демократизації суспільного життя.

Відповідно до Концепції державної регіональної політики у 2002 р. необхідно здійснити такі заходи:

- перейти на державне стратегічне програмування регіонального розвитку та запровадити розроблення стратегії розвитку регіонів;

- увести в дію прозорий механізм концентрації та оптимізації потоків державних ресурсів, що спрямовуються головними розпорядниками коштів державного бюджету в регіони у вигляді поточного фінансування державних установ, капітальних витрат;

- розробити нормативно-правову базу застосування договірних засад при визначенні спільних дій центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в стимулюванні регіонального розвитку;

- інституціювати мережу агентств регіонального розвитку;

- забезпечити нормативно-правову базу застосування механізмів подолання депресивності територій;

- розширити можливості органів місцевого самоврядування та місцевих органів виконавчої влади в розвитку міжрегіонального та прикордонного співробітництва.

У 2000-2001 рр. у соціальній сфері намітилися позитивні зрушення: повністю погашено накопичену за попередні роки заборгованість з пенсій і частково з виплат заробітної плати. Почали зростати реальні доходи населення, у т. ч. заробітна плата, намітилася тенденція зростання зайнятості. Проте ці процеси не могли привести до радикальних змін у соціальній сфері. Рівень життя населення залишається ще низьким.

Розвиток соціальної сфери має розглядатися не лише як основний інструмент підвищення добробуту населення, а також як важливий чинник прискорення економічного прогресу, стимулювання нагромаджень та розширення внутрішнього ринку, підвищення продуктивності праці. Економічна та соціальна сфери тісно пов'язані між собою і тому важелі їх розвитку мають бути органічно узгодженими.

3.1 Поглиблення диференціації доходів населення

Незважаючи на загальне зростання реальних доходів, заробітної плати та пенсій, у 2001 р. тривало поглиблення диференціації доходів населення. У I півріччі 2001 р. рівень життя 40,1 млн. осіб (83,2% населення) був нижчим від прожиткового мінімуму. У I півріччі 2001 р. частка бідного населення залишалася на рівні I півріччя 2000 р. (28,3%). Водночас зросли рівень злиденності (з 15,4% до 16,4%) та глибина бідності (з 25,1% до 26,5%). За даними Держкомстату України, співвідношення між сукупними витратами найбільш і найменш забезпечених груп населення досягло в I півріччі 2001 р. 7,6 раза проти 7,1 раза у відповідному періоді 2000 р. На найбільш заможну (п'яту) частину населення припадає 39,8% сукупних витрат, що на 0,7 відсоткових пункта більше, ніж відповідного минулорічного періоду. Чинна система пільг та субсидій не забезпечує надання допомоги навіть найменш захищеним верствам населення.

Залишається низькою частка сукупних ресурсів домогосподарств, яка складається з доходів від підприємницької діяльності та самозайнятості. У I півріччі 2001 р. вона становила 2,7% проти 2,2% у I півріччі 2000 р.

Про низький рівень життя населення свідчить структура сукупних витрат домогосподарств: найбільше витрачається на харчування (у I півріччі 2001 р. - 63,6%). Порівняно з I півріччям 2000 р. питома вага цих витрат зменшилася на 2 відсоткових пункти, що зумовлено збільшенням частки витрат на оплату житла та комунальних послуг (з 6,9% до 9,1%) у зв'язку із зростанням тарифів на 15%. Зміни у структурі харчування свідчать про формування добового раціону, орієнтованого на підвищене споживання продуктів, які є в основному джерелом надходження вуглеводів і, як правило, найдешевші. У забезпеченні населення (особливо сільського) продуктами харчування продовжують відігравати значну роль особисті підсобні господарства.

Домогосподарства, як і раніше, обмежують свої потреби в непродовольчих товарах, на придбання яких витрачалася лише кожна дев'ята гривня. Через низьку купівельну спроможність населення сучасні товари домашнього побуту та культурного призначення залишаються недоступними для переважної більшості домогосподарств. Кухонні комбайни, комп'ютери, мікрохвильові печі, музичні центри, відеокамери, супутникові антени, кондиціонери мали від 0,2% до 3,1% домогосподарств.

Поглиблення за умов зростання економічної динаміки диференціації доходів населення, яка в роки економічної кризи перевищила гранично допустимі параметри, - небезпечна тенденція. Досвід двох останніх років засвідчує, що застосуванням лише нині чинних механізмів соціальної політики докорінно змінити цю ситуацію неможливо. Необхідні глибока соціальна переорієнтація економіки, рішуче подолання її тінізації, активне запровадження моделі не просто ринкової, а соціально орієнтованої ринкової економіки. Це потребує узгоджених дій Уряду та Верховної Ради, максимально виваженої та ефективної політики в цьому напрямі.

Протягом 2002 р. необхідно:

- передбачити в новому Податковому кодексі застосування механізмів податкового регулювання грошових доходів населення та вдосконалення адресної системи соціальних виплат, збільшення в грошових доходах населення частки оплати праці, удосконалення і дальший розвиток системи соціального страхування;

- ужити заходів для поетапного наближення розміру мінімальних соціальних гарантій до прожиткового мінімуму, захисту грошових доходів від впливу інфляції, удосконалення порядку регулювання фондів оплати праці на підприємствах-монополістах;

- з метою ефективного використання трудового потенціалу та робочого часу відновити нормування оплати праці;

- удосконалити чинну систему соціальної допомоги інвалідам, сім'ям з дітьми;

- запровадити страхові принципи соціального захисту працівників;

- сприяти розвитку системи кредитування населення для отримання освіти, придбання житла та іншого нерухомого майна тощо;

- стимулювати створення умов для формування середнього класу, активно сприяти збільшенню доходів населення за рахунок власності, забезпечити надійний державний захист прав приватної власності, зокрема інтелектуальної, власності дрібних акціонерів, їх реальну участь у розподілі прибутків, а також розвиток малого бізнесу та підприємництва;

- створити умови для легалізації "тіньових" доходів населення.

3.2. Удосконалення системи оплати праці

Кабінет Міністрів України має виходити з того, що, незважаючи на тенденцію до реального зростання, заробітна плата досі ще не виконує ролі стимулюючого чинника розвитку виробництва і науково-технічного прогресу, не забезпечує нормального відтворення робочої сили. Високі темпи приросту у 2001 р. номінальної та реальної заробітної плати (на 35,2% та 19,3% відповідно) не справили відчутного впливу на рівень добробуту працівників. Середня заробітна плата одного штатного працівника за грудень 2001 р. становила 378 грн., що на 21,6% більше від прожиткового мінімуму, встановленого на цей рік (у грудні 2000 р. вона перевищувала прожитковий мінімум на 9,7%). Водночас практично в кожного дев'ятого працівника нарахування були в межах мінімальної заробітної плати, а в майже двох третин - не більше 300 грн. За відчутного скорочення групи низькооплачуваних громадян їх кількість все ще залишається значною.

Згідно зі світовими стандартами, середня заробітна плата має бути вищою за прожитковий мінімум у 2-3 рази, тобто мала б становити у 2001 р. 623-934 грн. Отже, вартість робочої сили в Україні надто низька порівняно з розвиненими країнами світу. У розрахунку за годину робочого часу вона становить усього 0,43 дол., у той час як у Німеччині - 25 дол., у Японії та США - 16, Франції - 15,5, Південній Кореї - 7,5 дол. Причина в тому, що ми намагаємося вирішити проблему заробітної плати через механічне її збільшення, тоді як треба оптимізувати структуру та розміри виробничих витрат, удосконалювати систему оподаткування, ціноутворення, інвестування та політику зайнятості.

Залишається актуальним завдання своєчасності розрахунків з працівниками. Хоча у 2001 р. істотно (на 44%) зменшено заборгованість з виплати заробітної плати, загальна її сума становила на 10 січня 2002 р. 2766 млн. грн. Це дві третини середньомісячного фонду оплати праці за 2001 р. На початок нинішнього року вчасно не отримали заробітну плату 3,1 млн. працівників, кожному з яких не виплачено в середньому 879 грн.

У 2002 р. Кабінету Міністрів необхідно:

- повністю ліквідувати заборгованість із заробітної плати та соціальних виплат;

- забезпечити зменшення частки працівників, які отримують заробітну плату, нижчу від прожиткового мінімуму, установленого для працездатної особи;

- створити умови для дальшого підвищення заробітної плати як основного джерела доходів населення за рахунок запровадження погодинної оплати праці з установленням мінімальної її межі. Ідеться про реалізацію нового соціального стандарту забезпечення соціального захисту населення, особливо тієї категорії, що працює неповний робочий день. Завдання полягає в тому, щоб наблизити розмір мінімальної заробітної плати до величини прожиткового мінімуму. Як і в попередні роки, зростання реальної заробітної плати має здійснюватися випереджаючими темпами порівняно з темпами зростання реального ВВП;

- забезпечити вдосконалення системи оплати праці в бюджетній сфері, зокрема в органах державного управління, запровадити для цього єдину тарифну сітку оплати праці працівників бюджетної сфери та забезпечити підвищення заробітної плати цієї категорії не менш як на 15%.

3.3. Активізація пенсійної політики

Економічна ситуація 2001 р., зокрема відчутне зростання номінальної заробітної плати (на 35,2%), сприяла збільшенню (на 3,4 млрд. грн.) надходжень до Пенсійного фонду. Це створило фінансові передумови для підвищення пенсій у середньому на 75,4%, у т. ч. реальних - на 30%. Уперше за тривалий період було здійснено ряд заходів, спрямованих на посилення зв'язку між розміром пенсії та трудовим стажем і заробітною платою. На 72,4 грн. (72,7%) збільшено максимальні пенсії за списком N 1, на 54,3 грн. (72,7%) - максимальні загальні пенсії, на 33 грн. (71,7%) - мінімальні пенсії з цільовою грошовою допомогою. Підвищено пенсії шахтарям та працівникам Чорнобильської АЕС, що вивільнені у зв'язку з її закриттям. Майже 17 тис. осіб установлено надбавки до пенсії за особливі заслуги перед Україною.

Водночас у сфері пенсійного забезпечення залишилося багато нерозв'язаних проблем:

- навіть після підвищення пенсій з 1 січня 2002 р. середній розмір трудових пенсій становить близько 43% прожиткового мінімуму для непрацездатних осіб і 34% середньої заробітної плати;

- через обмеження максимального розміру пенсій, призначених за Законом "Про пенсійне забезпечення", дві третини пенсіонерів отримують майже однакові виплати, а різниця між максимальною та мінімальною пенсіями (з урахуванням цільової грошової допомоги) становить лише 50 грн.;

- розмір заробітку, з якого обчислюється пенсія, що призначається колишнім народним депутатам, державним службовцям, суддям, прокурорам, науковцям та працівникам вищих навчальних закладів, журналістам тощо, не обмежується, тоді як пенсійні внески сплачуються лише з заробітної плати до 1600 грн. Таким чином, підвищені пенсії фінансуються за рахунок інших пенсіонерів;

- зберігається практика фінансування пільгових пенсій з Пенсійного фонду, тобто також за рахунок інших пенсіонерів. Так, річна потреба в коштах на фінансування пенсій сільським пенсіонерам перевищує 6 млрд. грн., а річні надходження від сплати фіксованого сільськогосподарського податку покривають ці витрати лише на 4,3%, а в таких областях, як Тернопільська та Житомирська - усього на 1,8 та 2,0% відповідно.

У 2001 р. Президент України звернувся до Верховної Ради з позачерговим Посланням "Про основні напрямки реформування системи пенсійного забезпечення населення України", у якому порушено актуальні проблеми цієї сфери. Зволікання з проведенням повномасштабної пенсійної реформи неминуче призведе або до збільшення ставок пенсійних внесків, уведення додаткових платежів і збільшення навантаження на економіку, або до зменшення пенсій, затримки з їх виплатою. Це остаточно дискредитує чинну систему пенсійного забезпечення, загострить економічну ситуацію і посилить соціальну напругу.

Кабінету Міністрів та Пенсійного фонду у 2002 р. слід забезпечити:

- підвищення середньої реальної пенсії не менш як на 12% за умови зняття обмеження максимального розміру пенсій;

- забезпечити для збільшення надходжень до Пенсійного фонду остаточне погашення заборгованості з виплати заробітної плати та відчутне скорочення її виплати в негрошовій формі;

- скасування пільг у сплаті обов'язкових платежів із соціального страхування та створення рівних умов їх справляння незалежно від способів оподаткування і обчислення пенсій лише з тієї суми заробітку, з якої було сплачено внески до Пенсійного фонду;

- виведення обов'язкових пенсійних платежів з оподатковуваної бази та відновлення прав Пенсійного фонду як органу їх стягнення.

3.4. Поліпшення умов життя сільського населення

Незважаючи на позитивні зрушення в аграрному секторі економіки, залишається гострою проблема поліпшення умов життя сільського населення, підтримки соціальної інфраструктури сільських населених пунктів.

Викликає занепокоєння демографічна ситуація на селі. У період 1996-2000 рр. у 25,3 тис. сіл кількість померлих перевищувала кількість народжених. Протягом п'яти років у 3,1 тис. сіл (10,7% від загальної кількості) зовсім не було новонароджених дітей, у 2,9 тис. (10,1% від загальної кількості) не було дітей віком до 5 років.

На початок 2001 р. 48% сільського населення проживало у квартирах, що не мали центрального опалення, 40% - водопостачання, 46% - каналізації, 57% - природного газу, 13% - скрапленого газу.

Відсутність у багатьох селах мережі доріг з твердим покриттям, транспортного зв'язку, низький благоустрій дуже ускладнюють життя в сільській місцевості. Більше третини сіл з загальною кількістю жителів 2,3 млн. не мали зупинок громадського транспорту, 2,9 млн. осіб проживають у селах, що не мають доріг з твердим покриттям.

Погіршилося загальне забезпечення сільських населених пунктів об'єктами соціально-культурної сфери. Кількість сіл, на території яких були розташовані лікарні, зменшилася на 31,8%, фельдшерськоакушерські пункти - на 1,9, будинки культури - на 8,7, бібліотеки - на 12,6, кіноустановки - на 45,4%.

Кабінет Міністрів, органи державного управління на місцях та місцевого самоврядування мають посилити увагу до реалізації нагальних завдань розвитку соціальної сфери на селі. Необхідно забезпечити надійний захист майнових прав сільського населення, насамперед прав приватної власності на землю та будівлі, споруди, техніку, знаряддя праці, робочу та продуктивну худобу, що раніше належали розформованим колективним господарствам; прискорити організацію сільськогосподарських сервісних кооперативів, стимулювати створення механізму збільшення доходів населення за рахунок здавання в оренду земельних часток (паїв) і майнових паїв, розвиток соціального страхування приватних, сімейних та особистих форм господарювання на селі, інших форм соціальних послуг.

Уряд має опрацювати довгострокову (на 2002-2011 рр.) програму розвитку соціальної інфраструктури на селі і приступити до її реалізації, забезпечити належне функціонування установ соціальної сфери в сільській місцевості, оновлення та розвиток їх матеріальної сфери, розширення державної підтримки підготовки спеціалістів для роботи на селі, індивідуального житлового будівництва для молодих кадрів.

3.5. Підвищення ступеня та якості зайнятості населення

Деяке поліпшення ситуації на ринку праці відчутно не вплинуло на рівень зайнятості населення. Результати проведених Держкомстатом України обстежень з питань економічної активності населення за методологією Міжнародної організації праці (обстежувалися громадяни віком 15-70 років) засвідчують, що за 9 місяців 2001 р. рівень безробіття скоротився порівняно з відповідним періодом попереднього року на 0,5 відсоткового пункта і становив 11% від кількості економічно активного населення.

Зниження рівня зареєстрованого безробіття відбулося в основному за рахунок того, що частина безробітних припинила пошуки роботи, оскільки тривалий час не змогла її знайти. Ця категорія незайнятого населення збільшилася порівняно з показником 9 місяців 2000 р. більш як на 20,8% і становила у відповідному періоді 2001 р. 736,9 тис. осіб. Середня тривалість незайнятості таких осіб перевищувала 2,5 роки.

Загальний показник пропозиції робочої сили на ринку праці з урахуванням зневірених у пошуках роботи громадян, а також тих, хто вимушено працює в режимі неповної зайнятості, за 9 місяців 2001 р. становив 18,6% від кількості економічно активного населення проти 20,3% за відповідний період попереднього року.

Кількість безробітних громадян, які перебували на обліку в державній службі зайнятості, становила на початок 2002 р. 1008,1 тис. осіб, що на 12,7% менше, ніж на відповідну дату 2001 р. Рівень зареєстрованого безробіття відповідно зменшився з 4,2% до 3,7% від усього працездатного населення працездатного віку. При цьому на противагу загальній позитивній тенденції рівень зареєстрованого безробіття серед сільських жителів зріс з 4,5% до 4,8% та на 1,5 відсоткових пункта перевищив аналогічний показник у містах.

Зростання кількості безробітних відбувається на фоні збільшення потреби підприємств, установ та організацій у робітниках та службовцях. Кількість вільних робочих місць та вакантних посад за 2001 р. зросла на 42% і досягла на початок 2002 р. 96,9 тис. Проте це не вирішило проблеми значного перевищення пропозиції робочої сили над попитом на неї.

Найбільше навантаження незайнятого населення на одне вільне робоче місце (вакантну посаду), як і в попередні місяці, спостерігалося в Рівненській (у середньому 44 особи), Тернопільській (41), Житомирській (34), Волинській (31), Івано-Франківській (28), Вінницькій та Львівській (по 27 осіб) областях. У попиті на робочу силу характерним є те, що переважна більшість вільних робочих місць розрахована на робітників, а у структурі пропозиції на ринку праці переважають люди з вищою та професійно-технічною освітою.

З урахуванням ситуації на ринку праці Кабінет Міністрів, органи виконавчої влади на місцях мають забезпечити:

- опрацювання та реалізацію регіональних програм сприяння зайнятості населення, розширення у 2002 р. сфери прикладання праці шляхом створення юридичними та фізичними особами 300-320 тис. робочих місць;

- зменшення середньої тривалості зареєстрованого безробіття не менш як на 1 місяць;

- працевлаштування через державну службу зайнятості на вільні та новостворені робочі місця не менш як 700 тис. незайнятих та безробітних громадян;

- залучення до громадських робіт не менш як 300 тис. незайнятих та безробітних громадян;

- збільшення розміру мінімальної допомоги у зв'язку з безробіттям;

- для підвищення конкурентоспроможності безробітних на ринку праці вдосконалити систему їх професійної підготовки та перепідготовки, розширити масштаби громадських робіт як важливого заходу тимчасового працевлаштування незайнятого населення.

3.6. Поліпшення житлових умов населення

Уряд повинен забезпечити умови для прискореного розвитку та розширення масштабів житлового будівництва. У 2001 р. обсяги введення в експлуатацію житла зросли на 8,8%. Разом з тим, як і раніше, більше половини його (3405 тис. кв. м , або 58,5% від загального обсягу) уведено індивідуальними забудовниками і лише незначна частина (11,8%) - забудовниками державної форми власності (у 1995 р. - 23,1%), що негативно впливає на вирішення проблеми забезпечення житлом соціально незахищених верств населення.

У житловій політиці Уряд має виходити з необхідності: