Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2001 році

1.2. Поглиблення економічної диференціації

Вибіркові обстеження практично не дають уявлення про найзабезпеченіші верстви населення. Так, у 2001 р., за даними Державної податкової адміністрації (ДПА), офіційні річні доходи 185 осіб становили від 500 тис. до 1 млн. грн., а 75 осіб - перевищили 1 млн. грн. За даними ДАІ, населення України володіє майже 5,5 млн. автомобілів, тоді як за підсумками обстеження умов життя домогосподарств - тільки 2,8 млн. Така розбіжність пояснюється тим, що домогосподарства, які мають високі доходи (про що свідчить, зокрема, наявність автомобіля) не охоплюються обстеженням. Відповідно розрахунки показників економічної нерівності є істотно заниженими. За експертними оцінками, що спираються на непрямі дані (про наявність дорогих автомобілів, дорогих екскурсійних турів, продаж дорогих меблів, предметів розкоші тощо), доходи 10% найзаможніших верств населення України перевищують доходи такої ж кількості найбідніших приблизно в 12-15 разів. Наслідком глибокого майнового розшарування є формування соціально поляризованого суспільства, а не суспільства з потужним середнім класом.

Економічне зростання 2000-2001 рр. не зменшило, а навпаки, посилило нерівність населення. Про це свідчить, зокрема, майже двократне зростання чисельності осіб, чиї офіційні річні доходи перевищують 1 млн. грн.

Унаслідок дії цих та інших чинників, притаманних попередньому етапові реформ, потенціал середнього класу було значною мірою втрачено. Багато представників середніх верств радянського суспільства з різних причин (передусім через постаріння чи неможливість адаптуватися до нових умов) утратили колишній соціальний статус, уважають себе бідними і вимагають підтримки держави. Це - пенсіонери, яким пенсію призначено відповідно до Закону "Про пенсійне забезпечення"; лікарі, працівники освіти та інших галузей бюджетної сфери; висококваліфіковані (часто з вищою освітою) працівники підприємств, які отримують мізерну заробітну плату або перебувають у неоплачуваних відпустках; фахівці з вищою освітою, що вимушені виконувати роботу, яка не відповідає їхній кваліфікації та вимогам щодо статусу.

Аналізуючи основні процеси становлення середнього класу, потрібно враховувати і таке. У структурі населення України є певна частина людей з високою професійно-освітньою підготовкою, яка отримує достатньо високі (вищі за середні) доходи, однак не може бути віднесена до середнього класу. Це особи, пов'язані з тіньовим капіталом та бізнесом, власники приватних підприємств, які використовують отримані фінансові ресурси для надмірного особистого споживання, а не розвитку підприємств, корумповані посадові особи органів державної влади, ті, хто співпрацює з кримінальними структурами тощо. Життєві позиції та інтереси таких людей суперечать логіці ринкової трансформації економіки, політиці реформ, вони також не зацікавлені в соціально-політичній стабільності суспільства.

1.3. Формування класу власників

У ході економічних реформ процес утворення прошарку людей, які є власниками майна, здійснювався в кількох напрямах.

Приватизація житла. Певних позитивних результатів у створенні класу власників вдалося досягти завдяки послідовному здійсненню політики приватизації житла. Протягом 1994-2000 рр. кількість приватизованих квартир збільшилася з 902,8 тис. до 4841,7 тис.; нині приватизовано близько 70% сукупного житлового фонду країни, власниками нерухомості стали 13 млн. осіб. За даними Асоціації фахівців з нерухомості України, щорічно реєструється понад 500 тис. угод купівлі-продажу нерухомості за участю близько 3 млн. осіб. Річний оборот вітчизняного вторинного ринку становить близько 3 млрд. дол. США, з яких 60-65% - операції з житлом (з них 14-17% припадає на м. Київ).

Водночас якість житла здебільшого дуже низька, а забезпеченість ним населення не відповідає стандартам навіть східноєвропейських країн (в Україні в середньому на 1 особу припадає 17 кв. м, тоді як у Польщі - близько 27). Майже третина людей мешкає в гуртожитках, комунальних квартирах та непридатних для житла приміщеннях. Проте низький рівень платоспроможного попиту більшості населення перешкоджає прискоренню розвитку житлового будівництва за рахунок коштів населення і формуванню вторинного ринку житла.

Підприємництво. Постійно зростає кількість підприємців-фізичних осіб та власників малих підприємств. За даними Державної податкової адміністрації України, вона досягла на початок 2001 р. 1,2 млн. осіб. Проте підстав для висновку про створення численного класу підприємців ще немає. Динаміка останніх років надто повільна: у 1998 р. на 10 тис. населення припадало 34 малих підприємства, у 1999 - 40, у 2000 р. - 44, а в 2001 р. - 47.

Через відсутність сприятливого підприємницького клімату значна частина малих підприємств вимушено переходить у тінь. Це підтверджується і громадською думкою, яка ототожнює діяльність власників малих підприємств із систематичним порушенням законодавства: 61,3% дорослих громадян уважає, що малий та середній бізнес в Україні розвивається переважно в тіньовій сфері. На думку переважної більшості опитуваних, причиною цього є корупція. Приватні підприємці, які перебувають у конфлікті з законодавством, не можуть підтримувати соціальну стабільність, тобто не повною мірою відповідають критеріям середнього класу.

Приватизація підприємств. Важливу роль у створенні класу власників мала відіграти приватизація, яка в країнах Центральної та Східної Європи стала рушійною силою ринкових перетворень. У наш час в Україні налічується 17,3 млн. акціонерів, однак здебільшого вони не є реальними власниками. Значну частину населення, яка взяла участь у безоплатній приватизації, досить швидко відсторонили від володіння майном шляхом скуповування сертифікатів, їх знецінення та незаконного привласнення адміністрацією підприємств, тіньовими і кримінальними структурами. Цьому сприяє відсутність належного законодавчого захисту прав дрібних власників акцій. Переважна більшість дрібних акціонерів не отримує від володіння приватизованим майном доходів, які б істотно впливали на рівень їхнього життя та психологію. Доходи від власності та капіталу (дивіденди від акцій та інших цінних паперів, відсотки за вкладами, доходи від здавання в найм нерухомості тощо) не досягають і 1% грошових доходів середнього домогосподарства. Відповідно 59,1% населення країни вважає, що приватизація не впливає на рівень їх добробуту, а 25,7% відзначає її негативний вплив.

Нині в українській економіці створюється вторинний ринок, який у процесі формування національного капіталу сконцентрує розпорошені в процесі масової приватизації акції підприємств. Це буде важливим кроком до створення реального класу власників як складової середнього класу. Органи державної влади мають всіляко підтримувати цей процес.

Приватизація землі. Винятково важливими кроками в здійсненні ринкових перетворень стали: законодавче запровадження приватної власності на землю, передача в приватну власність громадянам земельних ділянок для ведення фермерських, особистих підсобних та присадибних господарств, розпаювання земель колективних сільськогосподарських підприємств. Усе це забезпечило включення землі в економічний оборот, уведення в практику оренди земельних паїв, гарантування мінімальної орендної плати, а в ширшому плані - господарське самовизначення селян.

Водночас реальна орендна плата є надто низькою і навіть наявність у власності ділянки площею більше 0,6 га в розрахунку на 1 особу не гарантує селянам добробуту.

На початок 2002 р. власниками земельних ділянок загальною площею 3,4 млн. га були 11,8 млн. осіб. Зростає кількість та потужність фермерських господарств. За статистичними даними, на 1 січня 2002 р. їх було зареєстровано 41,6 тис. при середній площі сільгоспугідь - 62,2 га (на 1 січня 2001 р. ці показники становили відповідно 38,4 тис. і 56,1 га). До фермерського сектора дедалі більше наближаються особисті селянські господарства, які вилучили свої земельні паї і самостійно на них господарюють.

Процес господарського самовизначення селян та їх перехід до фермерства триватиме. Для його прискорення потрібна активна і всебічна підтримка з боку органів влади, особливо в зміцненні матеріально-технічної бази особистих селянських господарств та захисті прав дрібних власників. Це забезпечить реальне становлення середнього класу в сільській місцевості.

Розвиток фермерських господарств

1.4. Узагальнюючі показники стратифікації населення

У ході трансформаційних процесів в Україні сформувалися 4 групи населення:

- бідні - особи, сукупні витрати яких у розрахунку на умовно дорослого є нижчими від 75% медіанного рівня, тобто за даними трьох кварталів 2001 р. - менше 172 грн. на місяць. становлять 27,8% населення України. До складу бідних входять злиденні (витрати в розрахунку на умовно дорослого менші від 60% медіанного рівня, тобто за даними 9 місяців 2001 р. не перевищували 137 грн. на місяць) - 15,1% населення. До решти бідних можна віднести низькодоходні групи - з витратами в розрахунку на умовно дорослого більше 60% та менше від 75% медіанного рівня, а отже, у межах 137-172 грн. на місяць - 12,7% населення у 2001 р.;

- потенційно середньодоходні або протосередні - їхні доходи перевищують межу бідності, але є недостатніми для віднесення до середнього класу (витрати в розрахунку на умовно дорослого - від 172 до 335 грн. на місяць протягом трьох кварталів 2001 р). Ці люди фактично балансують між бідністю та добробутом, тому залежно від спрямованості та ефективності державної політики і результативності власних зусиль можуть у майбутньому перейти або до середнього класу, або до бідних. Відповідно саме цей прошарок населення потребує особливої уваги в політиці створення середнього класу та подолання масштабної бідності. У 2001 р. до цієї групи належало 48,4% населення;

- середньодоходні - особи, рівень витрат яких у розрахунку на умовно дорослого був у межах від 335 до 643 грн. на місяць протягом трьох кварталів 2001 р. Середньодоходний прошарок населення може розглядатися як соціальна база майбутнього середнього класу, оскільки проміжне становище між верхівкою та низом є однією з якісних характеристик середнього класу в економічно розвинених суспільствах Європи. До цієї групи у 2001 р. належало 20,8% населення;

- заможні - особи, рівень витрат яких у розрахунку на умовно дорослого протягом трьох кварталів 2001 р. перевищував 643 грн. на місяць; їх у 2001 р. було лише 3% усього населення.

Зростання доходів населення у 2001 р. супроводжувалося легітимізацією частини незареєстрованих прибутків та поглибленням економічної нерівності з дальшою концентрацією ресурсів у руках нечисленної групи людей. Зазначені процеси не сприяли позитивним змінам в економічній структурі українського суспільства, зокрема прискореному становленню середнього класу.

Соціально-економічна структура суспільства у 2001 р.

2.1. Населення із середніми доходами

Середньодоходні верстви населення загалом у державі становлять близько 20% населення, ще 50% - це ті, чиї поточні надходження є вдвічі нижчими за надходження середньодоходних груп і хто балансує між бідністю та добробутом. Вищою є частка середньодоходних груп у великих містах - 25,2% населення проти 19,8% у малих містах і 16,6% у сільській місцевості.

Уявлення про динаміку чисельності групи населення з доходами, які забезпечують потреби середнього класу, дають темпи зростання за 1998-2001 рр. кількості автомобілів у приватній власності (на 65,3%), збільшення кількості абонентів стільникового зв'язку (у 33,7 раза), зростання за 1999-2001 рр. чисельності осіб із зареєстрованими річними грошовими доходами більше 100 тис. грн. (у 3,7 раза), збільшення у 1,5 раза кількості ресторанів та кафе.

Важливим чинником, що зумовлює різницю в поточних надходженнях потенційно середніх та середньодоходних груп населення, є відмінності між внеском до родинного бюджету незареєстрованих (у т. ч. одержаних з особистих підсобних господарств) грошовими доходами - 23,8% у потенційно середніх і 45,4% у середньодоходних верств населення.

Згідно з офіційно зареєстрованими грошовими доходами, середньодоходні групи формуються значною мірою з осіб, які заробляють від 3500 до 10000 грн. на рік. Їх кількість зросла з 2 млн. у 1999 р. до 3 млн. у 2000 р. і 3,8 млн. у 2001 р.

2.2. Населення, яке ідентифікує себе з середнім класом

За даними соціологічних досліджень, питома вага осіб, які ідентифікують себе із середнім класом, виявилася (усупереч очікуванням, пов'язаним з масштабною бідністю) достатньо високою. Саме так визначає свій статус від 32 до 45% від усього населення країни.

Імовірно, що на такі оцінки значною мірою вплинули позитивні зрушення в економіці та рівні життя протягом 1999-2001 рр. У сільській місцевості частка осіб, які зараховують себе до середнього класу, на 14% більша, ніж у містах. Це наслідок приватизації землі, утвердження психології, пов'язаної з приватною власністю на неї.

Основними критеріями при індентифікації себе із середнім класом є володіння нерухомістю (63%, у т. ч. в сільській місцевості - 78,4%), середні доходи (59,1%), розрахунок передусім на власні сили (50,7%), наявність вищої освіти (31,2%, у т. ч. в сільській місцевості - 21,6%), володіння автомобілем та сучасною побутовою технікою (19,8%, у т. ч. в сільській місцевості - 26,0%). Таким чином, селяни значно більше пов'язують належність до середнього класу з матеріальним становищем, ніж міські жителі, які частіше віддають перевагу освіті та професійному статусу.

Психологічні передумови. Економічні трансформації, зокрема нові відносини власності, які змінили соціальну структуру українського суспільства, істотно позначаються на суспільній психології. Поступово долаються патерналістські настрої, сьогодні 72% дорослого населення вважають відповідальними за свій добробут себе, а не державу. Це дає підстави для оптимістичної оцінки психологічних передумов становлення середнього класу.

Самовизначення населення у 2001 р., %

Тільки 30,3% населення, яке ідентифікує себе із середнім класом, вважає, що відповідальність за добробут своїх громадян має нести держава (серед тих, хто не відносить себе до середнього класу, таких 52,5%), а частка тих, хто вважає відповідальним за власний добробут тільки себе, серед представників середнього класу в 2,3 раза більша, ніж серед інших категорій населення.

Ціннісні орієнтири. У системі цінностей населення домінують (з великим відривом) цінності особистого характеру - здоров'я, матеріальний добробут і впевненість у завтрашньому дні. Це свідчить про розвиток принципів відповідальності за свою долю, зокрема добробут, які є стандартами життя середнього класу. Пріоритет здоров'я в громадській думці набуває особливого значення у зв'язку з дуже низьким рівнем задоволення потреб населення в медичному обслуговуванні та відпочинку. Лише 11,2% населення, у т. ч. 18,8% тих, хто зараховує себе до середнього класу, вважає задоволеними свої потреби у медичному обслуговуванні; щодо відпочинку такі дані становить 8,4 і 15,2% відповідно. Значно поступається перед індивідуальними цінностями значущість соціальної справедливості. Загальна її оцінка удвічі нижча порівняно з важливістю здоров'я.

Практично не розрізняються і напрями використання коштів у разі істотного їх зростання. Пріоритет надається поліпшенню поточного споживання - харчування, одяг та взуття, лікування. Бажання спрямувати додаткові кошти на інвестиції дещо частіше спостерігається в тих, хто ототожнює себе із середнім класом, але різниця з іншими групами є досить невеликою. Це віддзеркалює насамперед низький рівень споживання та недостатнє задоволення основних потреб широких верств населення. Водночас дається взнаки зневіра в можливості накопичення заощаджень, сформована протягом тривалого періоду економічної кризи та інфляції.

Наведений аналіз потреб та вподобань різних соціально-економічних груп населення є ознакою достатньо потужного потенціалу формування середнього класу в Україні.

2.3. Населення з високим рівнем освіти

Передумовою створення середнього класу є високий рівень професійно-освітньої підготовки населення.

Незважаючи на економічні труднощі, випуск фахівців з вищою освітою в 1990-2001 рр. збільшився на 26%. Проте викликають занепокоєння тенденції різкого збільшення підготовки економістів, юристів, менеджерів при стабільних темпах випуску фахівців технічних спеціальностей. Це може обернутися істотними загрозами в майбутньому. Слід ураховувати, що серед основних показників розвитку освіти фахівці ООН за важливістю виділяють питому вагу студентів, які вивчають природничі та технічні науки, математику, обчислювальну техніку.

Висока професійно-освітня підготовка полегшує адаптацію фахівців до ринкового середовища, зокрема з точки зору формування свого добробуту та адекватної поведінки. Наявність вищої освіти у 2,3 раза знижує ризик настання бідності та в 1,6 раза підвищує ймовірність отримання середніх доходів, значною мірою впливає і на спосіб життя, зокрема споживчу поведінку.

За міжнародними стандартами, до середнього класу належать переважно особи з високою професійно-освітньою підготовкою, яка гарантує їм високий попит на ринку праці. Це, у свою чергу, зумовлюється підвищенням ролі інтелектуальної власності у формуванні людського капіталу та соціального статусу індивіда в сучасному суспільстві, науково-технологічним характером нинішнього етапу соціально-економічного розвитку.

В Україні такі переваги дає тільки вища освіта. Про це свідчать значно вищі рівні зайнятості та добробуту осіб з такою освітою. Наша держава відзначається досить високими показниками насиченості економіки кваліфікованими кадрами.

Водночас здобуття вищої освіти ще не гарантує сьогодні зайнятості та добробуту. Непоодинокими є випадки звернень до центрів зайнятості вчорашніх випускників вищих навчальних закладів та наступної їх перекваліфікації. За офіційними даними, понад 50 тис. випускників українських вузів не можуть працевлаштуватися за набутою спеціальністю, тому значна їх частина вимушено використовується не за призначенням. За даними обстежень, не за спеціальністю працює 70% осіб з вищою освітою в галузі фізичних, математичних та технічних, 46% - біологічних, агрономічних та медичних наук, 76% - прикладних наук і техніки.

Освітній склад зайнятого населення віком від 25 років у 2001 р.

З підвищенням рівня освіти зростають вимоги індивіда до умов праці та її оплати, збільшуються витрати, пов'язані з перепідготовкою робочої сили, а період пошуку прийнятної роботи стає тривалішим. У разі тимчасового зупинення основної діяльності підприємства (що може затягнутися на невизначений строк) кадри низької кваліфікації досить швидко знаходять собі нове місце роботи, тоді як високоосвічений персонал переважно йде у вимушені відпустки, що сприяє зростанню прихованого безробіття.

Високоосвічене населення зосереджене переважно у великих містах (49,6% дорослих жителів, у Києві - 62,3%). На селі вищу освіту має лише кожний четвертий.

Тільки 20% дорослого населення країни вважає наявність вищої освіти вирішальним чинником входження до середнього класу (у Києві цей показник становить 39%, серед керівників підприємств та підприємців - 34, фахівців з вищою освітою - 47, службовців середньої ланки з вищою освітою - 26%). Водночас ідентифікує себе із середнім класом 43,3% осіб з вищою освітою.

Наявність вищої освіти значною мірою впливає і на погляди щодо способу життя, зокрема споживчої поведінки. Так, значно більшою серед осіб з вищою освітою є частка тих, хто робить заощадження - 14% проти 6% серед людей, які не мають навіть середньої освіти. Населення з вищою освітою витрачає більшу частину коштів (навіть за їх обмеженості) на навчання своїх дітей. Серед тих, хто за допомогою банківських кредитів будує собі житло, особи з вищою освітою становлять близько 90%.

2.4. Населення з високим соціальним статусом

За міжнародними стандартами, до середнього класу належать насамперед професіонали, фахівці та технічні службовці, керівники, законодавці та державні службовці. З 20,2 млн. зайнятих в економіці України такий статус мають майже 8 млн. осіб. Основну їх частину становлять фахівці (близько 3 млн.) та керівники різного рівня (1,5 млн.). Практично всі вони є найманими працівниками і дуже часто забезпечують собі прийнятний рівень життя за рахунок доходів від додаткової роботи, переважно без реєстрації. Незареєстрована економічна діяльність, яка є додатковим джерелом доходів населення, найбільше поширена в сільському господарстві (67,2% від усіх зайнятих), торгівлі (32,9%) та будівництві (16,7%).

Із середнім класом ідентифікує себе переважна більшість керівників підприємств та установ, підприємців (83%), фахівців технічного або гуманітарного профілю з вищою освітою (70%), службовців середньої ланки з вищою освітою (60%), учнів та студентів (69%).

Склад населення з високим соціальним статусом, %

2.5. Ядро середнього класу в Україні

Як зазначалось у попередніх розділах, із середніми верствами суспільства ідентифікують себе від 32 до 45% дорослого населення. Більший оптимізм виявляють чоловіки - переважно через свої вищі індивідуальні доходи - та молодь з властивими їй сподіваннями на краще майбутнє.

Ідентифікація середнього класу, проведена на підставі аналітичних оцінок, одночасно за середнім рівнем доходів, вищою освітою та високим соціальним статусом дає нижчий показник - 12,3% населення країни. Це можна вважати своєрідним ядром уже сформованого середнього класу. Крім того, ще приблизно в 40-45% населення є потенційні можливості входження до середнього класу - це особи, які мають належну освіту, професійну підготовку, бажання працювати і самостійно, без сподівань на будь-яку допомогу, забезпечувати прийнятний рівень життя собі і своїй родині. Завдання законодавчої та виконавчої влади - глибше осягнути інтереси та потреби цих верств населення і сприяти піднесенню тих сфер економіки, які спроможні забезпечити їх переміщення до середнього класу.

Склад середніх верств населення

2.6. Регіональні відмінності у формуванні середнього класу

Особливості соціально-економічного та демографічного розвитку окремих регіонів України зумовлюють нерівномірність формування середнього класу та потенціалу його розвитку. Найвища концентрація середнього класу спостерігається в столиці, де відповідні доходи має понад 40% населення, вищу освіту - 62%, високий професійний статус - 19% і 48% ідентифікують себе із середнім класом. Відповідно ядро цього класу становить 21% населення міста. Найменшим такий прошарок є у Вінницькій, Волинській, Миколаївській, Сумській, Херсонській та Чернівецькій областях, де частка населення з відповідними доходами становить 11-16%, вищою освітою - 31-37%, з високим професійним статусом - 8-12%, з відповідною самоідентифікацією - 32-45%.

Диференціація середнього класу за регіонами

Отже, можна говорити про сформування в Україні п'яти територіальних груп за ознакою концентрації середнього класу.

Політика формування середнього класу в Україні потребує істотного коригування системи пріоритетів соціально-економічного розвитку. Протягом останніх 10 років соціальна політика вимушено зводилася переважно до надання мінімальної допомоги соціально вразливим верствам населення. Економічне зростання забезпечує фундамент для переорієнтації соціальної політики, насамперед на підтримку працюючого населення, забезпечення випереджаючого зростання заробітної плати, захист інтелектуальної власності і зміцнення на цих засадах становища висококваліфікованої робочої сили та на підтримку підприємництва. У поєднанні з подоланням надмірної диференціації доходів населення це створить передумови для формування середнього класу.

Зміни соціальної структури мають завершитися формуванням громадянського суспільства з потужним і численним середнім класом, який у перспективі охоплюватиме, як в усіх розвинених країнах, 55-60% населення, сприяючи істотному зниженню частки людей з доходами нижчими за прожитковий мінімум. Становлення середнього класу передбачає формування нової моделі споживання, яка відповідатиме гідному рівню життя і стимулюватиме економічну (трудову та підприємницьку) активність. Такий стандарт добробуту включає: якісне житло, високу забезпеченість товарами довготривалого користування, доступність якісної медичної допомоги, освіти, побутового обслуговування тощо.

3.1. Узагальнюючі позиції

Процес становлення середнього класу в Україні потребує реалізації послідовних і цілеспрямованих заходів як у соціальній, так і в економічній сферах, які передбачають:

- збереження високих темпів економічного зростання з одночасною протидією посиленню економічної нерівності населення. Відповідно Уряд повинен запровадити систему захисту прав дрібних інвесторів, підвищувати персональну відповідальність керівників за своєчасну виплату заробітної плати, добиватися зміни ідеології та ставок оподаткування малого та середнього бізнесу, забезпечити активну його підтримку, розвиток самозайнятості населення. Коригування системи соціальних трансфертів має забезпечити поступове подолання глибокої диференціації доходів населення;

- проведення активної антиінфляційної політики як важливого чинника зміцнення економічних позицій середніх (і бідних) верств населення;

- зміну податкової політики, зокрема вилучення з бази оподаткування коштів, спрямованих на інвестиції (в освіту, соціальне страхування, медичне обслуговування, будівництво житла тощо), що сприятиме подоланню патерналістських очікувань населення, а відтак психологічній адаптації до ринкового середовища;

- детінізацію економіки та доходів, яку слід проводити дуже виважено і помірковано, з урахуванням того, що тіньовий сектор сьогодні, по-перше, реально забезпечує пропозицію ряду товарів та послуг, яких немає на зареєстрованому ринку, а по-друге, є одним з основних джерел доходів широких верств населення, включаючи ті, що реально претендують на входження до середнього класу;

- реформування політики доходів з забезпеченням випереджаючих темпів зростання реальної заробітної плати, відновлення її професійно-кваліфікаційної диференціації, усуненням необґрунтованих міжгалузевих диспропорцій. Держава має здійснювати регулювання оплати праці в приватній сфері шляхом участі в переговорах із соціальними партнерами. Необхідно забезпечити практичне втілення принципів Концепції дальшого реформування оплати праці в Україні;

- збільшення попиту на робочу силу з одночасним прискореним усуненням штучного утримування на підприємствах надлишкової робочої сили, що в поєднанні з економічними процесами створює передумови для збільшення зайнятості. Це передбачає активізацію зусиль у розвитку малого та середнього бізнесу, приватного мікропідприємництва та самозайнятості як основних джерел створення нових робочих місць;

- реформування сфери освіти з максимальним наближенням її якості до світових стандартів;

- завершення пенсійної реформи, необхідність якої зумовлюється як соціальними, так і економічними чинниками. Система пенсійного забезпечення має перетворитися з тягаря для економіки на один з рушіїв прискорення її розвитку, стабільне джерело доходів літніх людей та довгострокових інвестицій.

3.2. Реформування соціально-трудових відносин

Основним напрямом створення численного середнього класу є забезпечення максимально повної зайнятості економічно активного населення за умови високої продуктивності праці. Збільшення заробітної плати забезпечить підвищення платоспроможного попиту на товари та послуги як важливого чинника зростання виробництва, створення ефективних мотивів і стимулів до праці, підвищення її якості та продуктивності, створення умов для реформування соціальної сфери (передусім пенсійного та медичного страхування) з метою зменшення державних витрат і формування потенційного джерела інвестицій.

Відповідно до затвердженої Указом Президента Концепції дальшого реформування оплати праці в Україні Верховна Рада України має внести необхідні зміни до податкового законодавства, Урядові необхідно прийняти відповідні нормативні акти і розробити механізми, які б забезпечили випереджаючі темпи зростання реальної заробітної плати порівняно з темпами зростання ВВП, збільшення питомої ваги оплати праці у витратах на виробництво і подолання штучного знецінення вартості робочої сили. Дальше реформування оплати праці має органічно поєднуватися з загальним процесом ринкових трансформацій, передусім у податковій, грошово-кредитній, фінансовій, банківській системах, сфері соціального захисту, з дальшою стабілізацією національної грошової одиниці, детінізацією економіки, а також з проведенням адміністративної реформи.

3.3. Пріоритетний розвиток освіти як основного напряму інвестицій у людський капітал

Необхідною умовою і метою модернізації системи освіти, основним чинником її дальшого розвитку має стати забезпечення єдності освіти і науки в процесі підготовки та перепідготовки кадрів.

Швидкі темпи структурних зрушень у сучасній економіці та старіння знань, набутих під час первинної професійно-освітньої підготовки, зумовлюють необхідність запровадження системи неперервної освіти або освіти протягом усього життя людини з забезпеченням зв'язку між загальною середньою, професійно-технічною та вищою освітою, оптимізацією системи перепідготовки та підвищення кваліфікації, створенням інтегрованих навчальних планів та програм.

Міністерство освіти і науки має забезпечити державні гарантії високих стандартів якості освіти (через акредитацію та ліцензування) в усіх навчальних закладах незалежно від місця їх розташування та форми власності; Міністерство праці та соціальної політики - невідкладно визначитися з перспективними потребами економіки у фахівцях вищої кваліфікації конкретних професій і сформувати відповідне державне замовлення, а Міністерство освіти і науки на тендерних засадах - розмістити його виконання у вищих навчальних закладах; Міністерство фінансів та Міністерство освіти і науки - визначити потреби в бюджетному фінансуванні та забезпечити виділення необхідних коштів.

Фінансування професійної освіти має здійснюватися за рахунок як бюджетних коштів, так і інших джерел, зокрема цільових кредитів. У зв'язку з цим Міністерству фінансів і Національному банку необхідно розробити механізми надання кредитів населенню та їх погашення. Високі результати навчання можуть стати підставою для часткового погашення суми кредиту ще до початку трудової діяльності. Іншим джерелом коштів для оплати професійної освіти мають стати гранти, що надаватимуться державними та недержавними структурами переможцям олімпіад, конкурсів тощо. Верховній Раді та Державній податковій адміністрації слід внести зміни до податкового законодавства щодо вилучення з бази оподаткування доходів фізичних і юридичних осіб коштів, спрямованих на інвестиції в освіту.

Набуття професійної освіти за рахунок бюджету має передбачати (згідно з розподілом) обов'язкове відпрацювання молодими фахівцями трирічного (або іншого) періоду після завершення навчання.

Одне з завдань реформування освіти - забезпечити усунення виявів корупції на всіх етапах професійно-освітньої підготовки.

3.4. Захист інтелектуальної власності

Стратегічним завданням у цій сфері є істотне нарощування інтелектуального потенціалу держави, удосконалення його якісної структури, створення механізмів надійного захисту прав інтелектуальної власності.

Верховній Раді та Уряду необхідно прийняти відповідні нормативно-правові акти, забезпечити гармонізацію системи національного законодавства з нормами та принципами міжнародного права, зокрема Угодою про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності та директивами Ради ЄС щодо охорони прав на об'єкти інтелектуальної власності. Міністерству фінансів і Національному банку слід розробити механізми державного стимулювання та фінансової підтримки інноваційної діяльності за рахунок бюджетних коштів, пільгового кредитування, надання цільових грантів на реалізацію державних пріоритетних програм та проектів, систему заходів індивідуального та колективного заохочення науково-дослідної та винахідницької діяльності.

3.5. Сприяння розвитку підприємництва

Аналіз міжнародного досвіду свідчить, що прискорення розвитку малого і середнього підприємництва потребує активної та цілеспрямованої державної підтримки, зокрема щодо систем кредитування, оподаткування, регулювання тощо. Головними напрямами цієї політики є запровадження адаптованого до потреб сучасного ринку регулювання господарських відносин, усунення правових, економічних та адміністративних перешкод у реалізації конституційного права на здійснення підприємницької діяльності.

Верховній Раді та Уряду необхідно вжити заходів для подолання суперечливості та неповноти чинних нормативно-правових актів. Державна регуляторна політика має забезпечувати системність, послідовність та врахування думки громадськості, узгодженість у процесі розробки та видання нормативних актів, а також подолання практики незаконних поборів.

3.6. Розвиток соціального страхування та запровадження пенсійної реформи

Невідкладним і соціально значущим завданням є розвиток системи страхування, яка, з одного боку, запобігає втраті доходів населенням унаслідок хвороби, безробіття тощо, а з іншого - сприяє накопиченню страховими компаніями значних коштів, створюючи цим потужне джерело інвестицій.

Невід'ємною складовою цієї системи має стати пенсійне страхування, яке б охоплювало три види накопичувальних систем - реформовану солідарну, новостворену обов'язкову та розвинену добровільну. Солідарна система запобігатиме бідності літніх людей шляхом перерозподілу частини коштів Пенсійного фонду на користь тих, хто отримував низькі доходи. Обов'язкова накопичувальна система забезпечить додаткові надходження за рахунок коштів, які працюючі вноситимуть до Накопичувального пенсійного фонду. Добровільна накопичувальна система розрахована на людей, які хочуть і можуть відкласти більші заощадження на старість. У рамках недержавної накопичувальної системи фінансуються і дострокові пенсії.

У кінцевому підсумку особи похилого віку, які все життя чесно працювали і сплачували податки та внески до пенсійних фондів, зможуть жити відповідно до суспільних стандартів і стати частиною середнього класу.

Необхідною умовою пенсійного реформування є підготовка суспільства, його свідомості до сприйняття нової системи, усвідомлення всіма верствами населення її необхідності і необоротності, а головне - позитивного впливу на умови життя і добробут людей.

3.7. Формування громадянського суспільства

Перспективи розвитку сучасного середнього класу в Україні тісно пов'язані з формуванням громадянського суспільства, становленням самодіяльних та самоврядних організацій. Саме середній клас у розвинених демократичних країнах становить соціальну основу переважної більшості скільки-небудь впливових політичних партій та громадських організацій. Завдяки інституціям громадянського суспільства представники середнього класу забезпечують здійснення й захист своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Першочергове завдання влади - налагодження постійної продуктивної взаємодії між структурами громадянського суспільства і державою.

Політика становлення середнього класу має передбачати передусім запровадження конструктивного діалогу влади з інститутами громадянського суспільства з метою реального і безпосереднього включення представників середнього класу в опрацювання і здійснення стратегії соціально-економічного та суспільно-політичного розвитку, їх активної участі в управлінні державними справами.

Потребує теоретичного і практичного опрацювання досвід країн зрілої демократії щодо можливостей делегування громадським організаціям частини владних повноважень. Водночас держава повинна всебічно сприяти тому, щоб політичні партії та громадські організації представляли інтереси середнього класу і тим самим забезпечували його провідну роль у різних сферах суспільного життя - економіці, політиці, культурі тощо.

Політика створення середнього класу є наріжним каменем побудови стабільного демократичного суспільства, де не буде масштабної глибокої бідності, корупції та розкрадання державної власності. Кожна людина, сплачуючи податки, відчуватиме себе гідним членом суспільства, чиї права надійно захищені законодавством і в чиїх інтересах діє державна влада.

Оптимізація економічних відносин з Росією - одне з пріоритетних завдань України. Обидві держави залишаються значною мірою взаємозалежними з ресурсної та технологічної точок зору, мають розгалужену мережу багатосторонніх економічних зв'язків, прагнуть до цивілізованої інтеграції у світовий економічний простір. Особливості глобального і національного розвитку потребують від України і Росії формування своїх відносин у стратегічній перспективі саме на економічному фундаменті, максимально використовуючи насамперед взаємний потенціал, міжрегіональне співробітництво та взаємозв'язки з міжнародними економічними організаціями.

Невідкладні проблеми, що стоять перед обома країнами, - насамперед необхідність структурної перебудови національних економік та забезпечення сталого їх зростання - схожі, але водночас є і певні відмінності, пов'язані з особливостями ринкових перетворень та механізмів подолання кризи. В окремих випадках українські і російські товаровиробники перетворилися на реальних конкурентів у тих сегментах ринку, які раніше поглинали всю (або значну частку) їхньої продукції. Існує певна розбіжність інтересів і у сфері енергопостачання. Діють і деякі інші чинники, що стримують розширення та поглиблення економічних відносин.

Отже, потрібна активізація співпраці саме в тих сферах, де взаємні інтереси збігаються, і пошук компромісних взаємовигідних варіантів там, де виникають розбіжності.

1.1. Основні здобутки і втрати

За десять років існування суверенних держав їхні економічні відносини пройшли непростий шлях, на якому втрат було, на жаль, більше, ніж здобутків. Унаслідок економічно невиважених кроків у міждержавній політиці, наростання кризових явищ у національних економіках, недосконалості законодавства тощо з 1993 р. значними темпами скорочувалися фізичні обсяги взаємної торгівлі. Зокрема, у 1993 р. Україна експортувала до Російської Федерації втричі менше, ніж у 1991 р. прокату чорних металів і тракторів, удвічі - сталевих труб та вантажних автомобілів, у 20 разів - мінеральних добрив, на порядок менше обладнання для металургійної та нафтопереробної промисловості.

На 1994 р. припадає різке скорочення українського експорту продукції військово-промислового комплексу (ВПК), автобусів, легкових автомобілів, побутової техніки, інших товарних груп, що зумовило 40-50% падіння обсягів промислового виробництва в Україні за цей період. Скорочення експорту до Росії тривало й надалі, хоча й нижчими темпами. Зокрема, через хронічні неплатежі з боку РФ в Україні, як і в решті країн СНД, згортаються високотехнологічні виробництва і припиняється виготовлення багатьох видів продукції, що імпортує російський ВПК. З цієї причини наявна в межах СНД кооперація з виробництва озброєнь становить усього 20% від рівня 1990 р. Значно зменшився експорт у Росію металургійної продукції. Тільки за 1997 р. поставки чавуну скоротились на 60%, сталевих труб - на 85, залізної руди - на 70%.