Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 р.

У подібних випадках варто було б обмежуватися випуском інформаційних бюлетенів, а водночас більш активно і відкрито працювати з незалежними засобами масової інформації, які мають забезпечувати діалог влади і суспільства, неупереджено інформувати громадян про державну політику в усіх сферах та практичні дії органів влади.

Закон "Про інформацію" прямо зобов'язує органи державної влади надавати інформацію про свою діяльність, проте журналістам це вдається далеко не завжди. Як видно з листів до Адміністрації Президента України, такі факти віддаляють, відчужують органи влади від громадян.

Водночас деякі керівники вимагають від місцевих газет "оспівування" своїх персон та своєї діяльності, неадекватно і неконструктивно відповідають на критичні виступи преси. Непоодинокими є факти протистоянь і відкритих конфліктів між владними структурами - засновниками видань - та редакторами і колективами редакцій.

Серйозне занепокоєння викликає стан регіональної та місцевої преси (державної і недержавної), на яку припадають майже дві третини від усієї кількості періодичних видань і найбільша читацька аудиторія. Так, районні газети виходять замість трьох - чотирьох разів на тиждень лише двічі, а нерідко - один раз. З огляду на це Урядові слід вивчити можливості визначення в обласних бюджетах коштів на підтримку районної преси. При цьому доцільно було б запровадити у практику укладення угод між органами влади - засновниками ЗМІ - та редакціями газет, які б визначали і взаємні зобов'язання сторін, і обсяги фінансування видань.

Регулювання інформаційних відносин ускладнюється недосконалістю окремих законів з питань діяльності друкованих ЗМІ. Перш за все Держкомінформполітики доцільно внести пропозиції щодо застосування окремих положень Закону "Про телебачення і радіомовлення" стосовно періодичних видань та врахувати певні особливості законодавства сусідніх країн, зокрема Російської Федерації. Пропонується, наприклад, позбавити права на заснування видань іноземців та осіб без громадянства, а також юридичних осіб інших держав, залишивши за ними право бути співзасновниками періодичних друкованих видань без контрольного пакету акцій. Варто також розглянути можливість отримання фізичними особами свідоцтва про державну реєстрацію газети чи журналу лише після створення ними редакції видання як юридичної особи.

Тематична спрямованість друкованих засобів масової інформації загалом відображає платоспроможний попит та інтереси різних соціальних груп населення. Найпопулярнішими є загальнополітичні, наукові, науково-технічні, фінансово-економічні, бізнесові, довідкові і навчальні видання. Останнім часом помітно більше реєструється газет та журналів релігійної спрямованості, а також видань для жінок і дітей. Водночас явно бракує видань з питань культури і мистецтва, для молоді.

У засобах масової інформації далеко не повною мірою реалізується конституційно закріплений державний статус української мови, що заважає її розвитку і функціонуванню в усіх сферах суспільного життя та на всій території України. На даний час зареєстровано 2690 видань, які виходять українською мовою. 5,5 тис. видань, які згідно з реєстраційними зобов'язаннями повинні публікувати матеріали українською та російською мовами або виходити паралельно двома мовами, здебільшого друкуються російською мовою.

В Україні зареєстровано також 118 друкованих ЗМІ, що мають свої аналоги в Росії. До передплатного каталогу на 2001 р. включено 546 газет і 690 журналів, що видаються в Україні, та 318 газет і 1940 журналів Російської Федерації. Крім цього, у Києві та інших великих містах, південних і східних регіонах країни у значній кількості реалізуються російськомовні друковані видання, які потрапляють до нас із сусідніх країн поза контролем з боку держави.

Поряд із задоволенням інформаційних потреб етнічних росіян значна увага приділяється й іншим національним меншинам. Для них ведуть передачі 5 регіональних державних телерадіоорганізацій. Їхніми мовами, а також російською та українською виходять 176 газет та журналів і виключно мовами національних меншин - 28. У структурі Держкомінформполітики працює Головна спеціалізована редакція літератури мовами національних меншин.

Необхідно докорінно змінити ставлення держави до інформування української діаспори та зарубіжної громадськості про Україну як важливої проблеми загальнодержавного значення. Кабінет Міністрів України повинен терміново вишукати кошти, необхідні для забезпечення присутності нашої країни у світовому інформаційному просторі, активного просування її політичних та економічних інтересів.

Незважаючи на значне збільшення кількості та тематичну різноманітність періодичних видань, їхній загальний тираж залишається невеликим. Станом на 1 січня 2001 р. державним підприємством зв'язку "Укрпошта" здійснено передплату 12366,3 тис. примірників видань. Ще більш як 8 млн. примірників періодичних видань розповсюджується альтернативними комерційними структурами.

У деяких регіонах на даний час не виходить майже половина зареєстрованих видань. За цих умов насиченість населення пресою порівняно з багатьма європейськими країнами залишається невисокою. Так, згідно з встановленими ЮНЕСКО нормами, мінімальною для цивілізованих країн кількістю джерел інформації є 100 примірників газет на рік на 1000 чол. населення. В Україні цей показник складає 62 примірники. Якщо в 1990-1991 рр. кожна сім'я передплачувала в середньому 3-4 видання, то зараз на одну сім'ю припадає менше одного передплатного видання. За даними соціологічних досліджень, газети та журнали передплачує лише трохи більше третини опитаних громадян.

Недостатня забезпеченість населення друкованими засобами масової інформації зумовлена головним чином їх високою ціною. У зв'язку з цим звертають на себе увагу такі чинники.

По-перше, значно зросла ринкова вартість імпортного паперу, а вітчизняний випуск цієї продукції залишається незначним. Торік Україна, по суті, інвестувала кілька десятків мільйонів доларів у виробництво паперу за кордоном. Тому Кабінету Міністрів необхідно знайти кошти для технічного переоснащення українських підприємств і збільшення власного виробництва якісного паперу, а також звільнити від митних зборів імпортований папір, який складає 78 %.

По-друге, Уряд має розробити і здійснити заходи щодо докорінного оновлення поліграфічної бази випуску періодичних видань, особливо районних друкарень. Устаткування, яке тут використовується, вже давно виробило свій ресурс, а придбання імпортного стримується непомірними податками.

По-третє, вартість поліграфічних послуг та витрати на закупівлю паперу істотно зростають через стягнення податку на додану вартість. Предметом законодавчої ініціативи Кабінету Міністрів мало б стати передусім звільнення від цих податків видань, засновниками яких є трудові колективи. Урядові пора надати редакціям пільгові кредити для комп'ютеризації.

За умов незалежності видань потрібні сучасний менеджмент, вміння працювати за жорсткої ринкової конкуренції, без звичних партійних та державних дотацій. Переконливим і корисним є досвід ряду районів (Балаклійського Харківської області, Тлумацького Івано-Франківської, Бердянського Запорізької, Новобузького Миколаївської областей), де, зокрема, об'єднали редакції газет і друкарні. Це вже помітно вплинуло на економічний стан видань.

Особливу стурбованість викликає рівень забезпечення населення книгами. За цим показником ми серйозно поступаємося навіть перед найближчими сусідами в СНД та іншими державами Східної Європи. Наприклад, для дітей дошкільного віку торік в Україні було видано всього 38 назв книг загальним тиражем 331 тис. примірників, а для школярів - 69 назв накладом 309 тис. примірників.

За даними Української асоціації видавців, щороку в Україні надходить на книжковий ринок усього 8-9 млн. примірників книжок вітчизняного виробництва, в той час як у Польщі - близько 200 млн., Російській Федерації - понад 400 млн. примірників. Собівартість української книги зараз удвічі вища від російського аналогу, що ставить наших книговидавців у нерівні умови і робить їхню продукцію неконкурентоспроможною.

Усе це постійно вимагає розглядати книгу, ставитись до неї не як до звичайного, пересічного споживчого товару, а як до важливого джерела інформації, мистецького твору, потужного засобу морального та естетичного виховання людей.

Для розв'язання цієї проблеми Президент України вніс до Верховної Ради проект Закону "Про внесення змін і доповнень до деяких законів України з питань оподаткування у частині, що стосується видавничої справи". Ним передбачається звільнення від податків на додану вартість та прибуток усіх операцій з підготовки, виготовлення і продажу національної книги, а також звільнення від мита та ПДВ матеріалів, технологічного та технічного обладнання, які імпортуються для використання при виготовленні книжкової продукції. Прийняття такого закону не тільки зробило б книгу доступною для всіх верств населення, а й перетворило б книговиробництво в одну з найприбутковіших галузей.

Указом Президента "Про додаткові заходи щодо державної підтримки національного книговидання і книгорозповсюдження" підсилено положення даного законопроекту. Однак прийняття закону блокується нерозумінням частини народних депутатів його сутності та цілей або небажанням забезпечити реальні позитивні зрушення у цій сфері. Збереження статус-кво призводить, зокрема, до того, що книговидавці Росії та Білорусі продовжують щороку заробляти на українському ринку (законно і нелегально) не менше 50 млн. дол.

Проте регулювати і захищати вітчизняний ринок окремими адміністративними методами сьогодні не можна. Необхідні комплексні протекціоністські заходи щодо книговиробництва в Україні.

Наймасовішим і найдоступнішим джерелом інформації є ефірний простір України. Провідне місце тут належить проводовому радіомовленню, на базі якого будується і система оповіщення цивільної оборони. Нині в Україні працюють 233 районні студії такого мовлення, а його мережа у ВАТ "Укртелеком" включає 8,1 млн. основних радіоточок, кількість яких постійно зменшується. Зараз на 100 сімей припадає лише 40 радіоточок. Це спричинене неплатоспроможністю бюджетних організацій, виходом з ладу застарілого обладнання і відповідно нерентабельністю утримання мережі. У кінцевому підсумку істотно обмежується задоволення інформаційних потреб населення.

У багатьох населених пунктах України радіомовлення повністю або частково не працює через проведену реконструкцію ліній спільної підвіски на ЛЕП. На мережі проводового мовлення зруйновано понад 7 тис. км ліній радіофікації, які через відсутність коштів своєчасно не відновлюються. Надто повільні темпи переведення системи проводового мовлення на новітні технології з використанням мереж на базі волоконно-оптичних ліній зв'язку, заміною електролампових підсилювачів на напівпровідникові. Потребує перегляду абонентська плата, яка протягом багатьох років залишається незмінною.

Необхідною умовою свободи слова є незалежні електронні засоби масової інформації. Їх становлення в Україні відбувається за умов ринкових перетворень, роздержавлення та поступового зміцнення приватної власності. Період найбільш швидкого зростання кількості теле- і радіокомпаній наша країна переживала з 1995 по 1998 р. На початок 2001 р. до державного реєстру внесено понад 790 телерадіоорганізацій, які в сукупності володіють більш як 930 ліцензіями на канали мовлення, виданими Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення.

Щорічний обсяг мовлення загальнодержавних телерадіоорганізацій становить 319 тис. годин, а регіональних та місцевих - 13 тис. годин. Набувають популярності недержавні телерадіокомпанії, які складають майже 60 % від загальної кількості суб'єктів ефірного простору. Діють також 59 компаній кабельного телебачення.

Останнім часом намітилася тенденція до створення потужних медіа-груп, які об'єднують по кілька популярних комерційних ЗМІ, фінансово підтримуються відповідними структурами і відіграють помітну роль в інформаційному середовищі. Проте їхня фінансова залежність зумовлює недостатню об'єктивність, упередженість у подачі інформації, вихід замовлених передач, а то й прямих наклепів та інсинуацій, хоча політичні інтереси при цьому, як правило, не декларуються, а здебільшого і ретельно приховуються. Реалізація принципу свободи журналістської творчості у комерційних засобах масової інформації час від часу вступає в протиріччя з бізнесовими інтересами підприємницьких структур та їх власників.

Крім того, концентрація в регіонах друкованих та електронних ЗМІ, що перебувають під впливом певних політичних та фінансово-бізнесових структур, несе в собі загрозу монополізації інформаційного простору. Це вимагає рішучого посилення державного контролю за додержанням норм антимонопольного законодавства в інформаційній сфері.

Саме у практиці комерційних мас-медіа зафіксовано найбільше зловживань правовими нормами. Характерними для приватних телерадіоорганізацій є, наприклад, показ неліцензованих програм, фільмів та "піратських" відеокопій, порушення законодавства про рекламу. Чимало недоліків пов'язано і з тривалою бездіяльністю Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, відсутністю її штатних працівників у регіонах.

Всупереч вимогам ст. 9 Закону України "Про телебачення і радіомовлення" переважна більшість недержавних телерадіоорганізацій веде передачі в основному російською мовою. Порушуючи ліцензійні зобов'язання, частина телерадіоорганізацій видає в ефір зарубіжні програми, тоді як на власну україномовну продукцію припадає незначний обсяг мовлення. Для ретрансляції російських телеканалів широко використовується мережа кабельного телебачення.

Незважаючи на вагомі кількісні показники, вітчизняні електронні ЗМІ перебувають зараз у складному становищі.

Після різкого скорочення обсягів національного ринку телерадіореклами внаслідок фінансової кризи 1998 р. торік знову з'явилася тенденція до його збільшення. Позитивним є те, що приріст відбувається за рахунок вітчизняного рекламодавця, що свідчить про якісні зміни в економіці. Проте якщо загальний обсяг ринку телерадіореклами оцінюється експертами в 210 млн. дол., то частка реальних, "живих" грошей не перевищує 32-34 млн. Усе інше - так званий обмінний час, за рахунок якого телерадіоорганізації проводять кампанії із самореклами, підтримують усілякі акції.

Телерадіоорганізації України повинні щорічно сплачувати за обслуговування ефірних мереж Концерну радіозв'язку, радіомовлення і телебачення 106 млн. грн. та витрачати понад 18 млн. грн. в рік на експлуатацію власних передавальних засобів. Це практично унеможливлює виробництво якісного, конкурентоспроможного вітчизняного програмного продукту, оскільки середня вартість створення однієї години телевізійної програми складає 30 тис. грн., а радіопрограми - 5,5 тис. Тому український ефір заповнений здебільшого низькопробною закордонною аудіовізуальною продукцією. Відсутність вільних коштів не дозволяє телерадіокомпаніям виробляти або закуповувати якісний продукт, проводити технічне переоснащення.

Для поліпшення стану справ у телевізійній сфері Держкомінформполітики слід переглянути ряд положень законів "Про рекламу" та "Про телебачення і радіомовлення" і внести пропозиції щодо розширення квоти рекламного часу в телевізійному і радіоефірі, а також визначитись із переліком товарів, рекламу яких доцільно заборонити на телебаченні і радіо, в т.ч. з обмеженим поширенням в газетах та в інших рекламних носіях. Дозвіл її з відповідними обмеженнями дав би змогу залучити в цю галузь значні кошти і навести порядок з рекламою продукції, що зараз виходить в ефір без будь-якої правової регламентації.

Кабінету Міністрів необхідно створити режим митного і податкового сприяння при ввезенні програмної продукції та новітньої телерадіотехніки. В іншому разі наші телерадіокомпанії не зможуть діяти самостійно на зарубіжних телерадіоринках, а технічне переоснащення українського ефіру залишиться проблематичним.

Значну роль в інформуванні населення продовжують відігравати Національні теле- і радіокомпанія України та обласні державні телерадіокомпанії.

Незважаючи на складні фінансово-економічні умови, останні залишаються найбільшими виробниками інформаційної продукції на місцях. Вони активно впливають на формування політичної культури суспільства, здебільшого об'єктивно інформують громадськість про події загальнодержавного та місцевого значення. Водночас життя регіонів ще недостатньо висвітлюється загальнонаціональними телеканалами, а відповідні програми обласних ТРК вони нерідко просто відкидають.

З метою посилення конкурентоспроможності обласних державних телерадіокомпаній Урядові разом з облдержадміністраціями слід розглянути питання про їх акціонування з тим, щоб 51 % залишити в державній власності, 25 % - у власності обласних державних адміністрацій, а 24 % продати за гроші, що дозволить вирішити матеріально-технічні та кадрові проблеми цих структур. При цьому за ними доцільно було б закріпити один з метрових каналів, для чого є можливість практично в кожному обласному центрі.

Поширення програм аудіовізуальних ЗМІ в регіонах сьогодні суттєво стримується моральною та фізичною застарілістю передавальної техніки. На підприємствах Концерну РРТ такого обладнання вже близько 70 відсотків (в основному чеського та російського виробництва). Воно надто енергоємне, потребує значних коштів на запасні частини і не відповідає за своїми техніко-економічними показниками сучасному світовому рівню. У багатьох областях через недостатню потужність передавальних засобів погіршилась якість прийому програм або зовсім не приймається сигнал. Особливо багато таких "білих плям" у прикордонних районах, де в той же час стабільно приймаються програми телебачення сусідніх країн.

З різних причин майже чверть діючих телерадіопередавачів працює без дозволів на експлуатацію, тобто не пройшла міжнародно-правового захисту й координації частотних присвоєнь, хоча телерадіоорганізації різних форм власності мають ліцензії на право мовлення. Це також зменшує зони охоплення телерадіомовленням.

Для поліпшення стану справ у даній сфері Кабінету Міністрів необхідно прискорити модернізацію та реконструкцію передавальних засобів, освоїти нові цифрові стандарти телебачення і радіомовлення. Модернізація матеріально-технічної бази телебачення і радіомовлення давно назріла і вимагає значних коштів. У зв'язку з цим Президент буде вимагати від Уряду повного і безумовного виконання свого доручення щодо підтримки електронних засобів масової інформації, Національних теле- та радіокомпанії.

Виходячи з того, що релейні засоби передачі телесигналів мають обмежені можливості і вже майже вичерпали свою пропускну спроможність, перспективним напрямом дальшого розвитку мереж поширення телерадіопрограм слід вважати нарощування супутникових каналів. На виконання доручення Президента України минулого року велася робота над створенням Національного каналу супутникового мовлення, підготовлені його концепція та відповідні розрахунки. Проте необхідні кошти не були передбачені Мінфіном при формуванні державного бюджету на 2001 р.

Водночас у розвинених країнах світу і більшості країн, що розвиваються, вже розпочато практичний етап переходу на цифрове мовлення. З 2003 р. в Україні почнеться витіснення з ефіру тих ТРК, які працюватимуть в аналоговому стандарті.

Урядові доцільно розглянути пропозиції щодо зміни порядку державного замовлення, зокрема, розділення коштів на виготовлення і поширення телерадіопрограм. Варто також відокремити кошти за електроенергію, які витрачаються Концерном РРТ на поширення програм державних та недержавних телерадіоорганізацій. Це впорядкувало б практику його взаєморозрахунків з Національними теле- і радіокомпанією, яка зараз значною мірою недосконала. У першочерговому порядку Кабінетом Міністрів має бути вирішена проблема технічного переоснащення Концерну, переходу його на сучасні та більш дешеві засоби розповсюдження сигналу - супутниковий та із застосуванням волоконно-оптичних ліній зв'язку.

Крім того, нинішня структура Концерну істотно ускладнює його діяльність, створює можливості для зловживань. На його базі доцільно створити державне підприємство з чіткою вибудованою підпорядкованістю місцевих структур центру.

Важливою складовою інформаційного простору України є діяльність інформаційних агентств, яких зареєстровано 37. За останні 2-3 роки почало працювати кілька агентств, які спеціалізуються виключно на розповсюдженні економічної інформації.

Водночас потребує вдосконалення законодавча база діяльності інформаційних агентств, адже відповідні акти приймалися в 1994-1995 роках. Особливо це стосується визначення їхнього статусу як засобу масової інформації та питань оподаткування.

Свобода обігу інформації сьогодні тісно пов'язана з розвитком інформаційних технологій і, перш за все, Інтернету.

Кількість користувачів українського сегменту мережі Інтернет за останні два роки збільшилася більш як утричі. Значно зріс і обсяг інформаційних ресурсів, які мають доступ до мережі Інтернету. Якщо на початок 1999 р. вони розміщувалися на 1,4 тис. веб-серверів, то на кінець 2000 р. - на майже 9 тис. веб-серверів. Розширився і тематичний діапазон їх наповнення.

В українському сегменті Інтернету розміщені понад 320 газет і журналів, причому деякі з них не мають друкованих аналогів. До цього слід додати також 28 серверів, на яких розміщують інформацію політичні партії та 335 - з персональними сторінками окремих політиків і бізнесменів.

Практично кожен з цих серверів цілодобово доступний для користувачів мережі Інтернет незалежно від того, де вони знаходяться. При цьому потенційна аудиторія зазначених інформаційних ресурсів досить широка: на кінець 2000 р. в українському сегменті мережі Інтернет, за різними оцінками, було від 320 до 370 тис. постійних користувачів і близько 300 тис. чол. користувалися послугами мережі Інтернет час від часу.

За кількістю хостів, підключених до мережі Інтернет, Україна посідає 28 місце в Європі і 45 - у світі. Проте за кількістю користувачів Інтернетом на 100 тис. населення нам належить передостаннє місце в Європі (менше - лише у Білорусі). За деякими соціологічними дослідженнями, більше половини опитаних не має уявлення про можливості Інтернету.

На розв'язання цих та інших проблем спрямовано Указ Президента України "Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні". Нині завершується розробка Державної програми розвитку мережі Інтернет в Україні, метою якої є, зокрема, забезпечення широкого доступу до цієї мережі громадян та юридичних осіб усіх форм власності, належне представлення в мережі Інтернет національних інформаційних ресурсів, прискорення інтеграції України до європейських структур.

Користувачі українського сегменту Інтернету виявляють найбільший інтерес до інформації про діяльність суб'єктів господарювання, довідкового і розважального характеру, електронних версій друкованих видань, матеріалів науково-дослідних установ. Підготовлено Програму інформатизації загальноосвітніх навчальних закладів, комп'ютеризації сільських шкіл. Міністерство науки і освіти планує підключити до Інтернету у 2001 р. понад 200 сільських шкіл, а за чотири роки - близько 3 тис. У Києві доступ до мережі Інтернет зараз мають понад 240 шкіл.

Мережа Інтернет дедалі ширше використовується для інформування громадян про діяльність державних органів. На даний час в Україні створено 62 таких сервери. Свої сторінки в Інтернеті мають Адміністрація Президента України, Верховна Рада України і Кабінет Міністрів, Рада національної безпеки та оборони, Вищий арбітражний суд, 11 міністерств, 17 державних комітетів та інших центральних органів виконавчої влади, 6 обласних та 10 міських і районних державних адміністрацій.

Інтересам нашого суспільства та дальшому забезпеченню свободи слова, інформації, вільного вираження поглядів в Україні сприяли б такі заходи Кабінету Міністрів:

- активний розвиток мережі Інтернет;

- поширення в Інтернеті всебічної інформації про діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування:

- швидше впровадження Інтернету у навчальних закладах усіх видів;

- перегляд шкільних програм з інформатики із значним збільшенням кількості годин на вивчення та практичне освоєння роботи в Інтернеті, випуск відповідного підручника та методичних посібників;

- запровадження на Першому національному каналі телебачення в найбільш глядацький час циклу науково-пізнавальних програм, присвячених ознайомленню з можливостями Інтернету.

У демократичному суспільстві вважається цілком природним прагнення влади загалом та окремих її гілок та органів впливати на засоби масової інформації з метою повнішого використання їхніх можливостей. У той же час це має відповідати нормам Конституції та чинного законодавства. Держава може і повинна бути важливим фактором регулювання діяльності засобів масової інформації і забезпечення свободи слова, визначаючи відповідні правові рамки, норми та стандарти.

В Україні посилюється увага до засобів масової інформації, органи влади та посадові особи дедалі ширше йдуть на контакти з ними. Стали традиційними регулярні зустрічі Президента України з представниками центральних та регіональних ЗМІ за участю керівників Верховної Ради і Кабінету Міністрів, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.

Водночас звернення, які надходять до Глави держави та його адміністрації, свідчать і про утиски преси з боку владних структур, невмотивовані перевірки, бюрократичну тяганину тощо.

Засоби масової інформації потребують сприяння в адаптації до реалій ринку. Закон "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" визначає правові, економічні, організаційні засади державної підтримки засобів масової інформації та соціального захисту журналістів. Проте ставлення до нього є неоднозначним.

З одного боку, висуваються звинувачення на адресу державної влади, яка нібито продовжує неринкову політику щодо засобів масової інформації, котрі прагнуть бути незалежними і навіть "опозиційними" до неї. Водночас висловлюються критичні зауваження, що Закон та постанова Кабінету Міністрів про реалізацію його статей 14 і 16 залишили невирішеною низку питань. На думку Національної спілки журналістів, це, передусім, проблеми заробітної плати, пенсійного забезпечення, обчислення стажу роботи, прирівнення категорій журналістів до держслужбовців відповідного рангу, статусу журналістів-чорнобильців тощо.

Гостро стоїть і проблема роздержавлення засобів масової інформації. Тривалий час ведеться мова про передачу у власність колективам редакцій приміщень, які використовуються ними у процесі виробничої діяльності, про доцільність розділення та приватизації великих газетних видавництв, споруд телерадіомовної сфери. Тому необхідні серйозні розрахунки і виважені рішення, які мав би запропонувати Кабінет Міністрів.

На поліпшення стану фінансово-господарської діяльності ЗМІ спрямований проект Закону "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами", який вже розглянуто Верховною Радою у першому читанні. Він, зокрема, передбачає скасування картотеки, списання або реструктуризацію податкової заборгованості.

Засоби масової інформації не задовольняє встановлений порядок затвердження тарифів на передплату вітчизняних друкованих видань та визначення переліку видань, для яких застосовуються пільгові тарифи з наступним відшкодуванням збитків Державному підприємству зв'язку "Укрпошта".

У принципі такий підхід суперечить засадам ринкової економіки, не забезпечує прозорості і справедливості встановлення пільг, а відтак викликає обгрунтовану критику та нарікання. Пільгами могли б користуватися лише, наприклад, кілька загальноукраїнських дитячих, освітніх, наукових газет та журналів, а також видання для української діаспори. Решта друкованих ЗМІ повинна розповсюджуватися за єдиним економічно обгрунтованим тарифом на доставку, який слід було б запровадити при передплаті на наступний рік.

Нинішня практика підтримки ЗМІ не сприяє становленню незалежної преси та професійної відповідальності журналістів. Основна функція держави щодо засобів масової інформації має полягати у створенні рівних умов економічної діяльності, які стимулювали б конкуренцію та захищали від проявів монополізму, враховували національні інтереси держави і потреби вітчизняного ринку. Необхідно переглянути податкову, митну і регуляторну політику, вжити протекціоністських заходів щодо українських засобів масової інформації, поліпшити інвестиційний клімат в інформаційній сфері. Слід вважати неприпустимим вибірковий і тенденційний підхід до ЗМІ з боку фіскальних та інших контролюючих органів виконавчої влади.

Глава держави як гарант додержання Конституції підкреслює свою готовність всіляко сприяти зміцненню демократичних засад інформаційної діяльності та свободи слова.

Наступним практичним кроком могло б стати створення Ради з питань інформаційної політики при Президентові України. До основних завдань відносяться такі:

- координація дій органів державної влади у сфері підготовки та розповсюдження інформації і забезпечення свободи слова, розробка проектів нормативних актів Президента України;

- допомога у вирішенні конфліктних ситуацій з питань свободи слова та інформації;

- вироблення пропозицій щодо сприяння розвитку та нормативному регулюванню українського сегменту мережі Інтернет;

- аналіз інформаційного простору, розробка пропозицій щодо його вдосконалення тощо.

Забезпечення свободи інформації, слова, вільного вираження поглядів є сферою співпраці державних органів з об'єднаннями громадян і, перш за все, з Національною спілкою журналістів України, Асоціацією працівників засобів масової інформації та Гільдією головних редакторів. Розширюються контакти з 20 неурядовими організаціями, які опікуються правами журналістів та свободою слова.

Влада усвідомлює, що становлення демократичного суспільства неможливе без участі преси, а також масових громадських організацій, котрі беруть на себе чітко визначені зобов'язання і діють як відповідальні партнери держави. На жаль, таких об'єднань в Україні практично немає, що не сприяє забезпеченню свободи слова та захисту прав журналістів. Така ситуація тільки посилює патерналістські тенденції з боку держави, яка перебирає на себе надто багато відповідальності і важелів регламентації певних сфер суспільного життя.

До цього часу не відпрацьовані демократичні методи контролю за владними структурами з боку громадських організацій та засобів масової інформації. Водночас повинен бути і належний суспільний контроль за діяльністю ЗМІ, який мали б здійснювати перш за все відповідні громадські об'єднання.

Згідно з результатами різних соціологічних опитувань, мас-медіа в Україні належать до тих соціальних інститутів, рівень довіри до яких з боку громадян ще дуже низький.

Чи на Ваше видання подавалися судові позови, пов'язані з поширеною Вами інформацією (захист честі та гідності; захист проти втручання в приватне життя)?

Рівень професіоналізму та якості журналістики засвідчують і судові процеси. Верховний Суд України узагальнив 324 справи за позовами, пов'язаними із захистом честі, гідності та ділової репутації, втручанням в особисте і сімейне життя, та інші спори, сторонами в яких були засоби масової інформації. З числа вивчених справ позови задоволено в 113 випадках (34,9 %), відмовлено в позові у 51 справі (15,7 %), в інших випадках позови залишалися без розгляду або провадження по справі закривалося з різних підстав.

Журналістську громадськість непокоять позови до ЗМІ посадових осіб, органів державної влади та місцевого самоврядування. Нерідко такі позивачі не лише відстоюють власну репутацію та авторитет державних установ і органів, а й вимагають надмірної фінансової компенсації нібито спричиненої публікаціями моральної шкоди. Такі дії не співвідносяться з реальністю і, що, за міжнародними стандартами, однозначно є нелегітимною ціллю у захисті порушеного права.

Законодавство і судова практика країн з давніми демократичними традиціями, Європейського суду з прав людини схиляються до того, що публічні особи (як офіційні, так і неофіційні) внаслідок свого особливого становища в суспільстві повинні бути терпимими щодо критики чи поширюваних щодо них відомостей, які мають суспільний інтерес, і тому розгляд справ за позовами таких осіб має певну специфіку. А найшвидший та найефективніший метод скоригувати судову практику - це постанова пленуму Верховного Суду України і дотримання його рішення судами всіх інстанцій.

Органи влади мають зробити висновки з подій, пов'язаних із загибеллю чи зникненням працівників ЗМІ. Глибоку стурбованість викликає те, що в Україні гинуть журналісти і більшість з них - за нез'ясованих причин. Тому будь-який випадок замаху на життя працівників засобів масової інформації повинен ретельно розслідуватися на предмет зв'язку з виконанням ними професійних обов'язків.

Президент України підписав Указ "Про додаткові заходи щодо запобігання зникненню людей, удосконалення взаємодії правоохоронних органів виконавчої влади в їх розшуку". На його виконання в органах МВС утворюються спеціальні постійно діючі слідчо-оперативні групи для негайного реагування на злочини й події, у тому числі пов'язані з діяльністю ЗМІ та їх представниками.

Слід мати на увазі, що стосунки в інформаційній сфері регулюються не тільки чинним законодавством. Не менше значення в демократичному суспільстві мають принципи професійної етики. Це об'єктивно вимагає створення в організаціях журналістів комісій з питань журналістської етики та інформаційних спорів, інших авторитетних органів, які запобігали б конфліктам та сприяли справедливому, в межах Закону, їх розв'язанню, виносили експертні рішення і давали рекомендації.

За даними Держкомінформполітики та Інституту журналістики Київського національного університету імені Т. Шевченка, сьогодні в засобах масової інформації працює близько 30 тисяч журналістів. Однак інформаційна галузь України лише на 40 відсотків забезпечена професійними кадрами, що відчутно впливає на якість публікацій та телерадіопередач, впливовість і конкурентоспроможність вітчизняних ЗМІ.

Крім Інституту журналістики, в Україні функціонують факультет журналістики Львівського національного університету та видавничо-поліграфічний факультет Української академії друкарства. Інші 13 факультетів та відділень журналістики ще досить молоді і не мають достатнього досвіду та викладацьких кадрів.

Проте редакції газет і журналів, телерадіоорганізації вже сьогодні потребують висококваліфікованих фахівців, необхідного рівня менеджменту. Необхідно переходити до підготовки сучасних спеціалістів з питань зв'язків з громадськістю, реклами, дизайну видань, усього спектру проблем тележурналістики. За підтримки Міністерства освіти і науки України все це міг би робити Інститут журналістики.

Водночас слід подумати над створенням репортерських коледжів для підготовки "молодших спеціалістів". Варто було б також утворити на базі Академії державного управління при Президентові України та Інституту журналістики курси або центр підвищення кваліфікації працівників засобів масової інформації.

Потребує зміцнення матеріально-технічна база підготовки журналістських кадрів. Особливу увагу слід приділити оснащенню сучасним професійним обладнанням навчальних студій телебачення і радіомовлення.

Отже, функціонування вільних від економічного та політичного тиску засобів масової інформації - життєво необхідна передумова становлення громадянського суспільства та зміцнення демократичних засад життя країни, свідомої участі громадян у вирішенні державних справ. Для цього необхідна повна і об'єктивна поінформованість населення про події та процеси, що відбуваються в державі і суспільстві. Цю місію здатні виконувати тільки незаангажовані, фінансово самодостатні і тому справді незалежні засоби масової інформації.

Свобода слова є одним із засадничих (базових) принципів демократії, необхідною передумовою розвитку українського суспільства і держави, здійснення законних інтересів громадян та подолання негативних явищ у різних сферах життя.

Водночас це право не є абсолютним і може підлягати певним обмеженням. Конституція і закони України гарантують кожному право на вільне вираження своїх поглядів та переконань, використання і поширення інформації. Однак законодавство і судова практика з питань свободи слова та інформаційної діяльності потребують подальшого вдосконалення, систематизації і адаптації до європейських нормативно-правових актів.

Провідну роль у задоволенні інформаційних потреб відіграють друковані та аудіовізуальні ЗМІ і книговидання, а також все більше громадян України користуються ресурсами мережі Інтернет. Становлення незалежних засобів масової інформації стримується наявними можливостями ринку, високими податками, вартістю паперу і послуг, недостатнім рівнем менеджменту ЗМІ та професійної майстерності журналістів, невмінням працювати без партійних та державних дотацій, адміністративним втручанням органів влади.

Доступ до інформації визначається реальним платоспроможним попитом та духовними потребами населення, вартістю друкованих видань та послуг Інтернету, технічною відсталістю телерадіомовлення. Разом з тим органи влади ще не виявляють належної відкритості щодо ЗМІ, не забезпечують оперативного і повного інформування громадян про прийняті рішення та практичні дії.

З метою дальшого забезпечення свободи слова та інформаційної діяльності в Україні видається необхідним:

1. Верховній Раді України:

- прискорити прийняття внесеного Президентом України проекту Закону "Про внесення змін і доповнень до деяких законів України з питань оподаткування у частині, що стосується видавничої справи".

2. Верховному Суду України:

- обговорити на пленарному засіданні судову практику розгляду справ за позовами публічних осіб з урахуванням досвіду Європейського суду з прав людини.

3. Кабінету Міністрів України:

- розробити і внести до Верховної Ради України проект Інформаційного кодексу України, у якому систематизувати чинні нормативно-правові акти і передбачити нові законопроекти, врахувати європейське законодавство з питань свободи слова та інформації;

- підготувати і подати на розгляд Верховної Ради України та Президента України Концепцію державної інформаційної політики;

- подати Президентові України проект Концепції поліпшення поширення інформації про Україну за кордоном;

- здійснити технічне переоснащення підприємств з виробництва паперу та звільнити від митних зборів імпортований папір;

- оновити поліграфічну базу випуску періодичних видань, передусім районних друкарень;

- надати редакціям газет і журналів пільгові кредити для комп'ютеризації;

- внести законопроект щодо звільнення від податку на додану вартість поліграфічні послуги та закупівлю паперу видань, засновниками (співзасновниками) яких є трудові колективи редакцій;

- вжити заходи щодо встановлення режиму митного і податкового сприяння при ввезенні сучасної телерадіотехніки та програмної продукції;

- разом з Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими держадміністраціями розглянути питання акціонування обласних державних телерадіокомпаній;

- забезпечити модернізацію та реконструкцію передавальних засобів, освоїти нові цифрові стандарти телебачення і радіомовлення;

- вирішити питання щодо зміни порядку державного замовлення, зокрема, розділення коштів на виготовлення і поширення телерадіопрограм, а також відокремлення коштів за електроенергію, які витрачаються Концерном РРТ на поширення програм державних та недержавних телерадіоорганізацій;

- провести технічне переоснащення Концерну РРТ, розглянути питання створення на його базі державного підприємства з відповідним підпорядкуванням місцевих структур центру;

- посилити увагу до виконання Указу Президента України "Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні";

- підготувати обгрунтовані пропозиції щодо роздержавлення засобів масової інформації;

- вжити протекціоністських заходів щодо вітчизняних засобів масової інформації та поліпшення інвестиційного клімату в інформаційній сфері;

- при встановленні пільг на тарифи на передплату вітчизняних друкованих видань обмежитися кількома загальноукраїнськими дитячими, освітніми, науковими газетами та журналами і виданнями для української діаспори.

Міністерству фінансів України:

- передбачити в проекті державного бюджету на 2002 рік необхідні кошти для створення Національного каналу супутникового телерадіомовлення.

Державному комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України, Антимонопольному комітету України та Національній раді України з питань телебачення і радіомовлення:

- посилити контроль за дотриманням антимонопольного законодавства в інформаційній сфері.

Державному комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України:

- переглянути положення законодавства з питань реклами в телерадіомовленні та внести пропозиції з метою його вдосконалення;

- розглянути чинне законодавство про інформаційні агентства та внести відповідні пропозиції.

Державному комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення разом з Національною спілкою журналістів України:

- запропонувати чіткий механізм співпраці редакцій видань з їхніми засновниками - органами влади та місцевого самоврядування;

- вивчити і узагальнити позитивний досвід роботи редакцій газет та журналів у ринкових умовах.

Державному комітету зв'язку та інформатизації України:

- підготувати єдині економічно обгрунтовані тарифи на доставку періодичних видань, які запровадити при передплаті на 2002 рік.

Міністерству освіти і науки України:

- забезпечити підготовку сучасних спеціалістів для телерадіожурналістики;

- розглянути питання утворення репортерських коледжів.

Академії державного управління при Президентові України разом з Інститутом журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка:

- вивчити питання щодо організації курсів або центру підвищення кваліфікації працівників засобів масової інформації.

На межі століть проблема подолання бідності розглядається світовим співтовариством як ключова у соціально-економічній політиці будь-якої держави, де зазначене явище має істотне поширення. Бідність визначається як неможливість внаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу. До бідних верств населення належать ті, хто не з власної волі позбавлений найнеобхіднішого: належного житла, їжі, одягу, здоров'я. Бідність - це ще і страх перед майбутнім, обумовлений невпевненістю людини у своїх можливостях захистити себе і своїх близьких. Крайнім проявом бідності є злиденність.

Україна належить до країн не лише з високим, а й зростаючим рівнем бідності. Значний спад виробництва за умов економічної кризи, інфляція, зниження продуктивності праці, штучне утримування на виробництві зайвої робочої сили, зростання рівня та тривалості безробіття у поєднанні з монопольним становищем окремих галузей та підприємств неминуче призвели до зниження обсягів валового внутрішнього продукту на душу населення, скорочення частки оплати праці в його структурі, зменшення реальних доходів та реальної заробітної плати, зниження платоспроможного попиту населення і обсягів споживання при одночасному погіршенні його якості та структури. До цього додався процес поляризації колишнього егалітарного суспільства, який характеризується, з одного боку, стрімкою концентрацією коштів та майна в руках нечисленних груп населення, з іншого - прогресуючим збільшенням масштабів бідності та знедоленості широких верств.

І хоча бідність з'явилась у країні не сьогодні і не є тільки наслідком трансформаційної кризи та прорахунків у проведенні реформ, нині вона перетворилася на один з найважливіших чинників формування соціальної напруги і соціальної нестабільності в суспільстві, стрімкого зниження народжуваності, зростання обсягів еміграції, включаючи нелегальну, погіршення стану здоров'я та зростання смертності, посилення процесів депопуляції. В Україні формуються передумови так званої хронічної, "спадкоємної" бідності - діти з бідних сімей приречені на таке ж бідування у дорослому житті; вони не мають можливості належним чином задовольнити необхідні потреби своїх нащадків і ті теж будуть бідними. Отже, сьогоднішня бідність загрожує перетворитися і на проблему майбутнього. Тому вперше Президент привертає увагу Верховної Ради України до цієї проблеми, вважаючи її однією з найголовніших проблем соціально-економічного розвитку країни на наступний період.

1.1. Загальні тенденції

Всупереч поширеній думці бідність не з'явилася в Україні з початком реформ. У будь-якій країні, будь-якому суспільстві завжди є люди, які з різних причин вимушено позбавлені доступу до праці, до якісного житла, освіти, охорони здоров'я, вони мають низькі доходи, а рівень їх життя не відповідає національним стандартам. Не була винятком і УРСР. Проте економічна криза, яка тривала майже 10 років, у поєднанні з недосконалістю соціальної політики позначилася на істотному погіршенні рівня життя народу України.