Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 р.

Поставки машин, устаткування та механізмів складали 13,9 %. Це на 25,9 % більше, ніж у 1999 р.

Процеси економічного зростання не супроводжувалися відчутними якісними перетвореннями, позитивними структурними змінами, подоланням нагромаджених за останні роки відтворювальних деформацій та деформацій у соціальній сфері. У багатьох напрямах зафіксовано поглиблення зазначених диспропорцій.

Динаміка цін споживчого ринку та цін виробників промислової продукції характеризується такими даними (грудень до грудня попереднього року, %):

Як видно з таблиці, у 1998-2000 рр. намітилася тенденція зростання цін. Макроекономічними прогнозами на 2000 р. передбачалося зниження інфляції з 119 % до 116 %, проте фактично індекс цін споживчого ринку сягнув 125,8 %. Це один з найвищих показників інфляції серед країн СНД.

Інфляційне зростання цін засвідчує, що одна з базових позицій стратегії економічного та соціального розвитку української економіки на 2000-2004 рр. - запровадження надійних інструментів грошової стабілізації - залишається нереалізованою, що вимагає посилення уваги до цього з боку Уряду та Національного банку.

Треба виходити насамперед з того, що інфляційні процеси знецінюють потенціал економічного зростання, який формується в українській економіці. Йдеться передусім про підвищення конкурентоспроможності вітчизняних товаровиробників, нагромадження капіталу, інвестиційну привабливість національної економіки. Не менш важливо і те, що відчутне зростання цін у 2000 р. стало основною причиною зниження реальних доходів населення. Саме через це виявилися неефективними здійснювані Президентом України та Урядом заходи у сфері соціальної політики.

Симптомом недостатньої результативності грошово-валютної політики НБУ стала глибока диспропорція між валютною стабілізацією гривні і значним рівнем внутрішньої інфляції, що склалася у 2000 р. Цей чинник підриває конкурентоспроможність насамперед експортних галузей економіки і може стати відчутним гальмом економічного зростання.

У 2000 р. на 39,2 % підвищено житлово-комунальні тарифи, однак через низький рівень грошових доходів населення цей крок не дав очікуваних економічних наслідків. Заборгованість з платежів за житлово-комунальні послуги продовжувала зростати і склала на 10 січня 2001 р. 6174,3 млн. грн. Термін заборгованості населення за відповідні послуги у грудні 2000 р. склав 11,7 місяця. Боржниками за три місяці і більше стала (з усіх видів комунальних послуг) майже половина всього населення.

За 2000 р. номінальні грошові доходи населення збільшилися на 40,4 %, реальні - на 6,3 %. Однак ці позитивні процеси не супроводжувалися, як передбачено стратегією економічного та соціального розвитку, випереджаючим зростанням заробітної плати. Тенденція її знецінення, сформована за роки економічної кризи, продовжувала зберігатися. Якщо у 1994 р. частка оплати праці в структурі грошових доходів населення складала 62,7 %, то у 1999 р. - 49,5, а за 2000 р. - 48,9 %. Частка пенсійних виплат та стипендій зменшилася з 23,8 % у 1999 р. до 21,0 % у 2000 р.

Продовжує зменшуватися і частка витрат на оплату праці в структурі собівартості виробництва продукції: у 1996 р. вона складала 13,6 %, у 1999 р. - 12,0, у 2000 р. (за 9 місяців) - 11,0 %. У промисловості цей показник впав з 10,6 % у 1996 р. до 9 % у 2000 р. (за 9 місяців).

Така динаміка засвідчує не тільки поглиблення диференціації доходів населення, а й зростання бідності. У 2000 р. індекс реальної заробітної плати обчислювався у 99,1 % від рівня 1999 р. Слід мати на увазі, що статистика обчислює не отриману, а нараховану заробітну плату. На 10 січня 2001 р. заборгованість з виплат заробітної плати зменшилася порівняно з початком цього року на 1473 млн. грн., або на 23,0 %. Цього досягнуто головним чином завдяки скороченню заборгованості перед працівниками бюджетної сфери.

Значним і незаперечним здобутком 2000 р. є погашення заборгованості з виплат пенсій та грошової допомоги. Водночас середньомісячний розмір пенсій в Україні не перевищує третини від середньомісячної заробітної плати, тоді як за світовими стандартами цей показник має бути вищим за 70 %.

Високий рівень інфляції у 1998-2000 рр. призвів до щорічного зменшення реальних виплат пенсій, а відтак і погіршення матеріального стану пенсіонерів. У 2000 р. індекс середньомісячної пенсії у реальному обчисленні порівняно з попереднім роком склав 88,2 %.

Таким чином, незважаючи на деякі позитивні зрушення, 2000 р. не став переломним у сфері соціальних відносин, підвищенні добробуту широких верств населення, отже, у відчутному посиленні соціальної спрямованості реформ.

Неоднозначними є і результати, отримані у бюджетній сфері. Збільшення бюджетних надходжень стало можливим, з одного боку, завдяки прискоренню темпів зростання виробництва (бюджетними розрахунками 2000 р. передбачалося зростання ВВП не на 6 %, як це фактично , мало місце, а на рівні 1 %), а з другого - суттєвому збільшенню інфляційного податку. Кожна четверта гривня бюджетних надходжень минулого року мала інфляційну природу. Це означає, що фінансування у реальних цінах значної частки бюджетних видатків, у т.ч. на соціальну сферу, мало від'ємні (порівняно з попереднім роком) результати.

У минулорічному Посланні Президента України до Верховної Ради увага Уряду зосереджувалася на необхідності корекції фінансової політики - першочерговому зміцненні фінансів суб'єктів господарювання, інших юридичних осіб та домашніх господарств. Надійна стабільність фінансової, в т.ч. бюджетної, системи держави можлива лише на цій основі.

Однак відповідної переорієнтації фінансової політики у 2000 р. не було забезпечено. Якщо у 1999 р. доходи Зведеного бюджету (без надходжень до Пенсійного фонду) складали 25,3 % до ВВП, то у 2000 р. - 27,7 %. Разом із доходами Пенсійного фонду це становило близько 40 % до ВВП. Такий рівень державного споживання для економіки післякризового періоду є надто високим, і ресурс її зростання не може бути достатнім. Кабінетові Міністрів та Верховній Раді необхідно враховувати ці обставини в бюджетному процесі.

За 9 місяців 2000 р. балансовий прибуток суб'єктів господарювання дорівнював 8855 млн. грн., що в 1,2 раза більше, ніж у 1999 р. Однак у промисловості, будівництві, на підприємствах громадського харчування, транспорті і зв'язку результати фінансової діяльності виявилися гіршими, ніж за попередній період. У порівнянні з січнем - жовтнем 1999 р. кількість збиткових підприємств у промисловості зросла з 53 % до 56 у січні - жовтні 2000 р. У будівництві їх було 60 %, у сфері матеріально-технічного постачання - 65, на транспорті - 68 %.

Збереглася тенденція зменшення у структурі ВВП частки прибутку рентабельних підприємств, що є визначальним критерієм ефективності економіки. Якщо за 11 місяців 1999 р. цей показник складав 19,0 %, то за такий же період 2000 р. він зменшився до 17,1 %. За 11 місяців 2000 р. нерентабельні підприємства зазнали збитків на суму 14562 млн. грн., що на 48 % більше, ніж за відповідний період попереднього року (9849 млн. грн.).

У 2000 р. зросли обсяги обігових коштів підприємств, проте їх структура лишалася нераціональною. У загальному обсязі обігових коштів матеріальні ресурси становили 20,4 %, тоді як грошові засоби - всього 2,6 %. Це свідчить про збереження негативної тенденції у взаємовідносинах між суб'єктами господарської діяльності, яка зумовлює наростання заборгованості.

За станом на 1 січня 2001 р. дебіторська заборгованість склала 185,3 млрд. грн., кредиторська - 258,4 млрд. грн., у т.ч. на державних підприємствах (без комунальної) - відповідно 78,9 і 100,3 млрд. грн. Загальний рівень дебіторської та кредиторської заборгованості усіх суб'єктів господарювання (крім бюджетних установ) збільшився за 2000 р. відповідно на 8,8 та 12,7 %.

Наведені дані підтверджують, що минулого року кризові процеси у фінансовій сфері української економіки подолано ще не повністю. Це має стати визначальним завданням економічної політики Уряду у 2001 р. У зв'язку з цим набуває особливого значення проведення радикальної податкової реформи з метою не лише суттєвого спрощення податкового адміністрування, а й значного послаблення податкового тиску.

Економіка незалежної України успадкувала вкрай спотворену структуру промислового виробництва, яка сформувалася у період її перебування у складі СРСР. За роки економічної кризи ці деформації ще більше поглибилися, досягли критичної межі і потребують невідкладного усунення. Ця проблема є однією з ключових.

У 2000 р., незважаючи на зростання випуску продукції переважно кінцевого використання, загальна тенденція погіршення структури промислового виробництва не змінилася. Це стосується насамперед машинобудування, частка якого зменшилася з 30,5 % у 1990 р. до 13,2 % - у 2000 р.

Збільшилася і без того непомірно велика частка чорної металургії: за 2000 р. вона досягла 27,4 % порівняно з 11 % у 1990 р. та 23,8 % у 1999 р. Тривало зростання питомої ваги інших енергоємних галузей (хімічної промисловості, кольорової металургії). За підсумками 2000 р. сукупна частка сировинних та енергоємних галузей у структурі промислового виробництва наблизилася до 58 %. З огляду на зростання цін на сировинні та енергетичні ресурси така ситуація стає загрозливою для економічної безпеки держави.

Ситуація у цій сфері також наближається до критичної межі. Якщо у 1995 р. коефіцієнт оновлення основних фондів складав 5,9 %, то у 2000 р. - 2,4 %. Ступінь зношення основних фондів досяг 42,8 %, тоді як у 1995 р. він був на рівні 37,1, у 1999 р. - 42,3 %. У промисловості цей показник є таким: у 1995 р. - 43,6 %, 1999 р. - 49,0, 2000 р. - 50,1 %.

У 2000 р. збільшився платоспроможний попит населення на споживчі товари вітчизняного виробництва. Однак загалом випереджаючого зростання внутрішнього споживання, підвищення його частки у структурі ВВП, переорієнтації зростаючої частки економіки на внутрішній ринок досягти не вдалося. Диспропорція між часткою внутрішнього і зовнішнього споживання у структурі ВВП, що склалася за попередні роки, відчутно поглибилася. Якщо у 1993 р. частка експорту товарів та послуг у структурі ВВП складала 26 %, то у 1999 р. вона зросла до 52, а у 2000 р. (за попередніми оцінками) - близько 60 %. Це майже втричі перевищує питому вагу експорту у структурі ВВП у Росії та Польщі.

Відповідно зменшилася частка внутрішнього ринку: з 74 % до ВВП у 1993 р. до 47 % у 1999 і 40 % - у 2000 р. Торік на експорт продукції чорної металургії припадало 84 %, хімічної продукції - 90, у деревообробці - 75 %. Це ознаки надто високої залежності української економіки від зовнішньоекономічної кон'юнктури, що знижує її функціональну стійкість і надійність.

У 2000 р. роздержавленими підприємствами вироблено 58,3 % від загального обсягу промислової продукції. За рік форму власності змінили 5247 об'єктів, у т.ч. 31,0 % об'єктів державної форми власності та 69,0 % - комунальної. Майже половина підприємств та організацій, які змінили форму власності, припадає на торгівлю, громадське харчування і побутове обслуговування.

Від продажу об'єктів державної власності до державного бюджету надійшло 2076 млн. грн. (у 1999 р. - 694,6 млн.). Це 82,9 % від суми, запланованої на 2000 р.

Негативною тенденцією є поглиблення диспропорції між пропозицією та попитом на об'єкти приватизації, що призводить до штучного заниження ціни на непродані об'єкти. Нині перебуває у стадії приватизації по три і більше років понад 3 тис. підприємств. Торік вдалося продати з першої спроби на конкурсній основі лише кожний сьомий об'єкт.

Низький попит на об'єкти приватизації значною мірою пояснюється і недостатньою конструктивністю позиції Уряду щодо використання частки приватизаційних ресурсів на інноваційне оновлення стратегічно важливих для української економіки підприємств. Ця норма, передбачена відповідним Указом Президента України, досі не реалізована.

Залишаються надто складними технології та механізми приватизації. Вони не забезпечують достатньої прозорості приватизаційних процесів, не гарантують від адміністративного втручання в їх перебіг. Разом з підприємницькими ризиками це негативно позначається на формуванні стратегічного інвестора та відповідального господаря, які були б зацікавлені у вкладенні капіталу у виробництво, прискореному його оновленні та реальному оздоровленні. Відповідно не забезпечуються очікувані зрушення у реструктуризації відносин власності зі створенням передумов для реалізації переваг її приватної форми, зміцнення позицій національного капіталу.

Як і у попередні роки, не забезпечується належне управління державними пакетами акцій корпоративних підприємств. На 1 січня 2001 р. вони були розміщені у 2549 відкритих статутних фондах акціонерних товариств, у 421 з яких частка таких пакетів перевищує 50 %. За минулий рік держава отримала на 105,3 млн. грн. дивідендів замість передбачених державним бюджетом 275 млн. грн.

Протягом минулого року не сталося відчутних зрушень у розвитку малого підприємництва. Ця сфера економічної діяльності продовжує розвиватися повільними темпами, на її стан та перспективи ще мало впливають позитивні зрушення в економіці. Внесок малих підприємств у ВВП протягом останніх років залишається на рівні 7-8 %, тоді як в економічно розвинених країнах цей показник перевищує 40 %. У загальному обсязі прибутку на малий бізнес припадає близько 2 %. В Україні ще дуже мало таких структур, які б здійснювали інноваційну діяльність, венчурний бізнес, немає ефективних механізмів їх державної підтримки, як і малого підприємництва загалом.

Дану ситуацію слід розглядати крізь призму одного з визначальних напрямів післякризового розвитку української економіки - створення у стислі строки (протягом найближчих двох-трьох років) максимально сприятливих умов для розвитку приватного підприємництва, формування критичної маси ринкових реформ. Більшість проблем цієї сфери вирішувалися Урядом за допомогою інструментів, які вже довели свою неспроможність. Не були повною мірою використані сприятливі умови минулого року для розширення та удосконалення законодавчої бази.

З цих та інших недоліків та прорахунків мають бути зроблені серйозні і відповідальні висновки.

Процес становлення у 2000 р. вітчизняного фондового ринку характеризується такими даними. Якщо на початок року обсяг емісії цінних паперів склав 21,4 млрд. грн., то на 1 жовтня - 40,4 млрд. Це майже дворазове зростання відображає позитивні зміни, що відбувалися в українській економіці.

Водночас потребує істотного поліпшення і структура емісії цінних паперів. Суттєво зменшилася найбільш значуща складова фондового ринку - випуск акцій корпоративних підприємств як наслідок нерозвиненості цієї сфери інвестиційної діяльності. Спостерігається також зростання випуску векселів, що є відображенням браку обігових коштів на рахунках суб'єктів господарської діяльності. Недостатня правова захищеність вексельного обігу обумовлює низьку ліквідність значної частини векселів, а відтак породжує серйозні економічні ускладнення.

Звертає на себе увагу і невелика (19,2 %) частка цінних паперів, якими володіють фізичні особи. 63,8 % від їх загальної суми складають акції, причому основна їх маса була придбана в обмін на приватизаційні сертифікати. Тобто залишається низьким рівень мобілізації вільних коштів населення в інвестиційних цілях.

Український фондовий ринок фактично залишається поза ринками зарубіжних країн. За 9 місяців 2000 р. нерезидентами реалізовано цінних паперів на 748,5 млн. грн., або всього 1,9 % від загальної суми емісії відповідного періоду.

Дальше розширення та удосконалення ринку цінних паперів в Україні, як ще одна з визначальних складових післякризового розвитку української економіки, потребує зміцнення законодавчої та нормативної бази, створення сприятливих умов для вкладення у виробничу сферу вітчизняного та іноземного капіталу, захисту інтересів усіх учасників інвестиційного процесу.

Досить динамічний розвиток зовнішньоекономічних відносин України у 2000 р. супроводжувався водночас і негативними явищами, які пов'язані насамперед зі структурними деформаціями вітчизняної економіки.

По-перше, основний приріст експорту товарів та послуг у 2000 р. досягнуто завдяки нарощуванню поставок продукції металургії та хімічної промисловості. На ці галузі, які споживають більше половини всіх енергоресурсів (переважно імпортних), припадає відповідно 44,9 % та 10,7 % українського експорту. До 37 % зросла торік у його структурі частка напівфабрикатів та заготівок, у той час як прокату - зменшилася до 38 %. У 1996 р. ці показники складали відповідно 21,6 % та 66,7 %. Крім усього іншого, це посилює навантаження на економіку через зростання платежів за спожиті енергоресурси.

По-друге, не вироблено дієвих механізмів прискореного нарощування експорту в галузях, що випускають продукцію з високим рівнем доданої вартості. Торік на продукцію машинобудування в структурі експорту припадало лише 9,2 %, а з урахуванням транспортних засобів - 12,2 %, тоді як десять років тому її питома вага коливалася в межах 35-40 %.

По-третє, не розвивається як слід сучасна інфраструктура зовнішньої торгівлі - системи довготермінового кредитування, страхування експортних ризиків, інформаційного забезпечення експортерів тощо.

По-четверте, на фоні зростання обсягів експорту товарів намітилася тенденція до застою в експорті послуг. Це пов'язано насамперед з нераціональністю їхньої структури - переважанням транспортних послуг. Така однобічність, як і надмірна залежність від надання транзитних послуг Росії, яка проводить політику диверсифікації маршрутів транспортування своїх експортних вантажів, стала основною причиною загального скорочення у 2000 р. обсягів експорту послуг на 2,4 % при зростанні їх імпорту на 21 %.

Поданий аналіз дає підстави для висновку: у сферах, пов'язаних з якісними перетвореннями, подоланням деформацій господарського механізму, тінізації економіки, 2000 р. не приніс відчутних позитивних зрушень. За багатьма позиціями реалізація завдань переорієнтації на утвердження ефективних механізмів якісних перетворень, розв'язання складних і багатоаспектних проблем економічної перспективи не отримали належних імпульсів. В окремих напрямах економічної діяльності, зокрема тих, що стосуються структурної та промислової політики, інноваційного розвитку, реформування відносин власності, не видно активної позиції Уряду, проглядається розрахунок на те, що все це має робитися в автоматичному режимі, саме собою.

Такі настрої повинні рішуче долатися. Поки немає повноцінних ринкових відносин, має посилюватися регулююча функція держави, зростати її дієздатність. Утвердження відповідних механізмів - одне з ключових завдань Кабінету Міністрів на 2001 р.

Відповідно до стратегії економічного та соціального розвитку повинен бути вироблений і здійснений такий комплекс заходів, який дозволив би, з одного боку, утримати у 2001 р. зростання ВВП не менш як на 4 %, а з іншого - створити надійні передумови для відчутного прискорення економічної динаміки, досягнення у 2002-2004 рр. середньорічних темпів приросту ВВП на рівні 6-7 %. Тільки такі темпи будуть достатніми для вирішення невідкладних соціальних проблем піднесення життєвого рівня населення, передусім малозабезпечених громадян.

Передумови прискорення темпів зростання. До них належать забезпечення достатньої і стабільної законодавчої бази, утвердження критичної маси ринкових перетворень, конкурентного середовища, сприятливого інвестиційного та підприємницького клімату, досягнення надійної стійкості гривні та реальної збалансованості державних фінансів, усунення структурних та відтворювальних деформацій в економіці, забезпечення її відкритості та прискореної інтеграції у світовий економічний простір.

У цьому контексті першочергове значення має підвищення конкурентоспроможності української економіки, реалізація інноваційної стратегії її розвитку.

До головних пріоритетів 2001 р. належить продовження активної аграрної політики з метою утвердження України вже у найближчі роки як держави з високоефективним експортноспроможним сільським господарством.

Водночас слід повніше задіяти соціальні чинники зростання, насамперед здійснення Урядом у 2001 р. глибокої реформи оплати праці, забезпечення більш ефективного використання та розвитку трудового потенціалу населення.

Важливим і невідкладним є оздоровлення економічного середовища через процедури банкрутства неефективних та збиткових підприємств, які довели свою неспроможність використати нові сприятливі умови для поліпшення свого фінансового стану.

Сприятливі обставини. За експертними оцінками, у 2001 р. і дальшій перспективі збережеться достатньо сприятлива для української економіки зовнішньоекономічна кон'юнктура. Зокрема, прогнозуються стабільні темпи зростання російської економіки та інших країн СНД - основних торгових партнерів України. Оптимістичними є і погляди на майбутнє економіки країн - членів ЄС, а також Центральної та Східної Європи. Результативними можуть виявитися торговельні відносини України і з іншими економічними партнерами.

Україна може розраховувати і на поглиблення співробітництва з міжнародними фінансовими інституціями, реструктуризацію своїх боргових зобов'язань перед кредиторами Паризького клубу та на відчутне зростання у найближчій перспективі прямих іноземних інвестицій.

Ризики. Розвитку і закріпленню позитивних тенденцій в економіці може загрожувати ускладнення політичної ситуації у зв'язку з наступними парламентськими та президентськими виборами. Економіка перехідного періоду особливо чутлива до таких факторів.

При визначенні основних засад економічної політики на 2001 і наступні роки треба мати на увазі поступове послаблення дії позитивних чинників економічного зростання, пов'язаних з глибокою девальвацією гривні у 1997-1998 рр.

Складною лишатиметься ситуація з реалізацією доходів та фінансових зобов'язань держави, зокрема виконанням передбачених бюджетних надходжень за рахунок приватизації.

Нарощування випуску продукції стримуватиметься повільним відновленням платоспроможності внутрішнього ринку і насамперед реального попиту населення.

Поглиблення позитивних процесів в економіці буде неможливим без реальних зрушень у боротьбі з корупцією, максимальній легалізації економіки, виведенні її за межі "тіньових" відносин.

Політика економічного зростання повинна органічно поєднуватися з реалізацією ключових завдань соціального розвитку - зупиненням процесів зростання бідності та майнового розшарування населення, створенням цивілізованого ринку праці та забезпеченням ефективної зайнятості, випереджаючих темпів підвищення реальних доходів населення, насамперед заробітної плати та пенсій. 2001 р. має стати: а) роком запровадження механізмів адресної державної соціальної допомоги; б) реалізації основних положень визначеної Указом Президента України Концепції реформування оплати праці; в) здійснення першого рівня завдань пенсійної реформи та реформи системи соціального страхування.

Завдання Уряду полягає у тому, щоб забезпечити:

- зростання реальних доходів населення не менш як на 4,4 %;

- підвищення оплати праці в бюджетній сфері не менш як на 25 %;

- збільшення на 20 % рівня мінімальних соціальних виплат та середніх виплат трудової пенсії;

- повне погашення (у I півріччі 2001 р.) заборгованості перед працівниками бюджетної сфери з соціальної допомоги та заробітної плати;

- запровадження відповідно до чинного законодавства індексації грошових доходів населення та компенсації громадянам втрат частини доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати;

- створення не менш як 600 тис. нових робочих місць та залучення до участі у громадських роботах понад 230 тис. безробітних громадян.

Увага Кабінету Міністрів має зосереджуватися на удосконаленні механізмів соціального партнерства, насамперед на рівні підприємств, підвищенні ролі індивідуальних та колективних договорів у регулюванні питань оплати праці та соціально-трудових відносин, а також на реформуванні системи охорони праці.

У 2001 р. мають бути здійснені ефективні заходи для розширення масштабів житлового будівництва та поліпшення житлових умов населення, насамперед незаможних його верств. Програми забезпечення житлом повинні бути вироблені і здійснюватися у кожному регіоні.

В основу всієї макроекономічної політики у 2001 р. та наступний період необхідно покласти узгоджені заходи Уряду та НБУ щодо забезпечення надійної грошової стабілізації. Суттєве зниження інфляції та прогнозовану стабільність валютного курсу гривні слід розглядати як одну з визначальних передумов не лише досягнення прогнозованих параметрів економічного зростання, а й збереження та нагромадження доходів населення. Відповідно до стратегії економічного та соціального розвитку середній рівень інфляції у 2001 р. не повинен перевищувати 12-13 %, у 2002 р. - 9-10, у 2003-2004 рр. - 7-8 %.

До відповідних завдань НБУ належить активне сприяння дедоларизації української економіки шляхом збільшення гривневих активів порівняно з вкладеннями в іноземних валютах.

Життєво важливим завданням фінансової політики Уряду є першочергове зміцнення фінансів суб'єктів господарювання, інших юридичних осіб та домашніх господарств. Без цього неможливо досягти реальної збалансованості державних фінансів. У 2001 р. необхідно прийняти Податковий кодекс та реформувати на його основі податкову систему, що забезпечить:

- відчутне зниження податкового навантаження;

- розширення бази оподаткування;

- вирівнювання умов оподаткування для всіх платників податків за рахунок скасування пільг (особливо тих, що надаються за галузевими та територіальними ознаками);

- створення ефективної та прозорої системи адміністрування податків, узгодженої із забезпеченням прав і обов'язків платників податків та інших обов'язкових платежів.

У бюджетній політиці Уряд повинен:

- привести зобов'язання держави у відповідність з її ресурсами, забезпечити на цій основі реальну збалансованість та бездефіцитність державного бюджету;

- здійснити заходи, які забезпечили б прозорість бюджетного процесу та дієвий контроль за використанням бюджетних коштів на всіх рівнях;

- привести у відповідність з Бюджетним кодексом (який має бути схвалений Верховною Радою не пізніше як у I кв. 2001 р.) реформу міжбюджетних відносин;

- забезпечити надходження до бюджетів усіх рівнів тільки у грошовій формі;

- перевести місцеві бюджети на казначейське обслуговування;

- врегулювати кредиторську заборгованість державного бюджету;

- забезпечити своєчасність розрахунків за спожиті енергоносії на основі жорсткої політики енергозбереження у державній сфері.

Надзвичайно актуальним є утвердження ефективної системи управління державним боргом України, створення умов для її виходу на зовнішні ринки капіталу, продовження співпраці з міжнародними фінансовими організаціями, зокрема з питань реструктуризації боргу перед Паризьким клубом кредиторів. Усе це потрібно для зменшення боргової залежності держави. Потрібно також прискорити прийняття Закону "Про державний борг".

Уряд повинен забезпечити умови, які гарантували б збільшення у 2001 р. загального обсягу інвестицій (за рахунок усіх джерел фінансування) до 25,9 млрд. грн., у т.ч. як мінімум 900 млн. дол. прямих іноземних інвестицій. Не менше чверті коштів, отриманих від приватизації державного майна, необхідно спрямовувати на інноваційний розвиток підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави. Водночас треба застосувати додаткові стимули оновлення основних фондів через удосконалення амортизаційної політики, а також за рахунок прибутків підприємств.

У першому півріччі необхідно вирішити питання щодо створення Українського банку реконструкції та розвитку, завдання якого - забезпечувати фінансування бюджетних видатків тільки на кредитній основі та залучати додаткові фінансові ресурси для кредитування інноваційних проектів відповідно до пріоритетів розвитку економіки України.

Посиленої уваги вимагають проблеми ринку капіталів, його функціональної інфраструктури, запровадження ефективної системи страхування інвестицій, розвитку спільного інвестування, зокрема недержавних пенсійних та страхових фондів, лізингу вітчизняних машин та обладнання для АПК, авіації та міського транспорту, телекомунікацій тощо. Важливим джерелом залучення коштів населення у інвестиційний процес може і повинна стати житлова іпотека.

Серед невідкладних завдань також прийняття Закону "Про фінансові послуги", створення системи регулювання та нагляду за діяльністю небанківських фінансових установ.

У 2001 р. Кабінетом Міністрів має бути вироблена Концепція державної промислової політики і розпочата її реалізація. При цьому пріоритетними є такі завдання:

- утвердження економічних механізмів прискорення структурної перебудови промисловості;

- розвиток внутрішнього ринку промислової продукції;

- прискорення інноваційного оновлення виробничого потенціалу, підвищення його конкурентоспроможності, зниження енергоємності та матеріаломісткості;

- сприяння виробництву імпортозамінних товарів та продукції.

Особливо потрібна реальна державна підтримка вітчизняного високотехнологічного та наукоємного сектору економіки. Указом Президента України "Про заходи щодо використання космічних технологій для інноваційного розвитку економіки держави" на Кабінет Міністрів покладено прийняття та реалізацію Міжвідомчої програми застосування вітчизняних космічних технологій у виробництві продукції для потреб внутрішнього ринку та на експорт.

Пріоритетним напрямом промислової політики є стимулювання розвитку української авіаційної промисловості, а також інформаційної техніки та технологій.

При підготовці проекту Державного бюджету на 2002 р. потрібно врахувати вимоги Закону "Про наукову та науково-технічну діяльність" у частині бюджетного фінансування науки на рівні не менш як 1,7 % від ВВП.

Уряд та НБУ мають прискорити роботу, пов'язану із заснуванням Українського інвестиційного фонду високих технологій.

Основні завдання аграрної політики на 2001 р. полягають у закріпленні позитивних наслідків реформування АПК, забезпеченні не менш як 3 % загального приросту продукції, стабілізації виробництва у тваринництві, остаточному подоланні збитковості та зміцненні фінансового стану сільськогосподарських підприємств.

Особливої уваги потребують проблеми врегулювання майнових відносин у реформованих підприємствах, формування ринку землі та забезпечення державного захисту приватної власності на землю, удосконалення інфраструктури ринків збуту продукції і матеріально-технічних ресурсів для потреб аграрного сектору, запровадження механізмів іпотечного кредитування та страхування ризиків сільськогосподарського виробництва. Обов'язок Уряду та НБУ - сприяти залученню підприємствами АПК не менше 3 млрд. грн. кредитних ресурсів, вирішити організаційні та фінансові питання, пов'язані зі створенням земельного (іпотечного) банку.

Вирішальну роль у здійсненні цих та інших завдань повинне відігравати прийняття Земельного кодексу України (не пізніше I півріччя 2001 р.).

Залишається настійною потреба в істотному зміцненні банківської системи України, підвищенні її фінансової надійності та орієнтації на потреби реального сектору економіки. У I півріччі 2001 р. повинна бути схвалена Комплексна програма розвитку банківської системи України на 2001-2003 рр.

Згідно з розрахунками НБУ, обсяг кредитування банківською системою суб'єктів господарювання має збільшитися у 2001 р. на 24 %. Для цього передбачається запровадити монетарні стимули для банків, основна діяльність яких має інвестиційне спрямування. Будуть застосовані заходи стимулювання надходження в Україну і зменшення відпливу з неї іноземної валюти, удосконалення структури внутрішнього валютного ринку. Протягом року має бути створено єдину інформаційну систему обліку позичальників (боржників), які мають прострочену заборгованість за кредитами.

Потрібно прискорити прийняття законів "Про кредит", "Про цінні папери і фондовий ринок", "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні", "Про іпотеку", "Про фонд гарантування вкладів фізичних осіб", "Про валютне регулювання", "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно" (в т.ч. права застави), "Про запобігання та протидію легалізації ("відмиванню") доходів, отриманих злочинним шляхом".

Уряд і Фонд державного майна мають забезпечувати посилення інвестиційної спрямованості приватизаційного процесу, поліпшення системи управління об'єктами державної власності та підготовки їх до продажу, підвищувати приватизаційну привабливість таких об'єктів.

Гострою є потреба у механізмах корпоративного управління підприємствами акціонерної форми власності, гарантіях реалізації та захисту прав дрібних акціонерів. Цьому сприяло б прийняття законів "Про акціонерні товариства" та "Про управління об'єктами державної власності".

У 2001 р. державний бюджет повинен отримати від приватизації 5,9 млрд. грн.

У реалізації цього завдання слід виходити з того, що тільки великий національний капітал (фінансовий, банківський, промисловий) у союзі з малим та середнім бізнесом може стати основою реальної незалежності вітчизняної економіки, базовою її конструкцією.

Одним з основних завдань у цій сфері є прискорений перехід до запровадження міжнародних принципів сталого збалансованого розвитку держави, який поєднував би підвищення темпів економічного і соціального розвитку з поліпшенням стану довкілля, раціонального та ощадливого використання природних ресурсів. Це має знайти відображення у Національній стратегії сталого розвитку України, яку Уряд повинен підготувати у 2001 р.

Потребує істотного вдосконалення законодавчо-правова база охорони навколишнього природного середовища, застосування економічних інструментів раціонального використання природних ресурсів, здійснення на національному, регіональному та місцевому рівнях невідкладних заходів, спрямованих на забезпечення надійної екологічної безпеки.

Пріоритетним завданням Кабінету Міністрів на 2001 р. є остаточне вирішення питань, що стосуються вступу України до СОТ, реалізація положень Угоди про партнерство і співробітництво з ЄС, поглиблення економічних відносин з Російською Федерацією та США.

Обсяг українського експорту повинен збільшитися щонайменше на 4-5 %. Особлива увага має приділятися стимулюванню експорту товарів з високим рівнем доданої вартості та наукоємності, а також послуг, гармонізації інтересів імпортерів та експортерів, забезпеченню збалансованості платіжного балансу України.

У комплексі поточних та перспективних завдань державної політики на одне з чільних місць ставиться рішуче обмеження корупції та "тіньової" економічної діяльності. У цьому не можна покладатися тільки на силові методи, які можуть у кращому разі дати лише тимчасовий ефект. Потрібна цілісна, комплексна система дій, спрямована передусім на попередження та усунення причин та передумов цих явищ, зокрема на суттєве послаблення податкового тиску, зниження рівня адміністративного втручання в економічні процеси, розмежування влади та капіталу.

Активна протидія корумпованості та тінізації економічних процесів має ініціюватися і здійснюватися перш за все органами виконавчої влади. На нинішньому етапі це один з визначальних напрямів діяльності Уряду, усіх центральних та місцевих органів виконавчої влади на місцях.

Свобода слова, вільне вираження поглядів та переконань належать до базових принципів демократичного суспільства, а їхнє забезпечення є одним з провідних завдань Української держави і пріоритетів діяльності Президента України.

Процес становлення цих цінностей відбувається у нашій державі за умов перехідного етапу та формування державної влади і визначається як законодавством, так і рівнем правосвідомості та політичної культури населення, станом економічної незалежності засобів масової інформації, професійністю і відповідальністю журналістів.

Відповідно до міжнародних актів з прав та свобод людини Конституція України (ст. 15, 34) визначає, що суспільне життя у країні грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, забороняє цензуру, гарантує кожному громадянинові право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, забезпечує право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію різними способами на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Конституційні положення з питань свободи слова та інформаційної діяльності розвиваються та конкретизуються у більш як 110 нормативно-правових документах - Законах, Указах Президента України та постановах Кабінету Міністрів. Наявна законодавча база створює реальні можливості кожній людині в українському суспільстві безперешкодно дотримуватися своїх поглядів, вільно виражати і поширювати свої думки, ідеї та інформацію.

Закони України "Про інформацію", "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про телебачення і радіомовлення", "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення", "Про інформаційні агентства", "Про рекламу", "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації", "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", "Про науково-технічну інформацію", за оцінками фахівців, відповідають вимогам Загальної декларації прав людини , Міжнародного пакту про громадянські та політичні права , Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини . Ці акти:

- закріплюють права громадян на інформацію в усіх сферах суспільного і державного життя;

- встановлюють загальні правові основи одержання, використання, поширення і зберігання інформації та основні принципи діяльності засобів масової інформації;

- визначають, що засоби масової інформації є вільними та що випуск друкованого засобу масової інформації може бути припинено лише за рішенням засновника (співзасновника) або суду;

- забороняють створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації;

- підтверджують, що журналісти здійснюють свою діяльність на засадах професійної самостійності і перебувають під правовим та соціальним захистом, а їхні честь, гідність і недоторканність охороняються законом.

Водночас залишаються законодавчо неврегульованими такі сторони діяльності засобів масової інформації, як:

- забезпечення розвитку нових багатоканальних телеінформаційних технологій - супутникового, кабельного та стільникового телебачення;

- охорона інтелектуальної власності у світовій інформаційній мережі Інтернет;

- функціонування Інтернет-ЗМІ та використання цієї мережі всупереч законним інтересам особистості, суспільства та держави;

- формування національних інформаційних ресурсів та міжнародних інформаційних обмінів;

- реальне забезпечення права на інформаційний запит, встановленого статтями 32-35 Закону "Про інформацію", та визначення відповідальності посадових осіб за порушення вимог цього Закону;

- діяльність електронних інформаційних мереж; зокрема, відсутні Закони "Про електронний цифровий підпис", "Про електронний документ" тощо;

- статус конфіденційної інформації, а також передбачених законодавством України видів таємниці, зокрема банківської, комерційної, лікарської тощо;

- тарифна і податкова політика щодо користувачів радіочастотного ресурсу України.

Основоположні закони у сфері забезпечення свободи слова та функціонування ЗМІ було прийнято у першій половині 90-х років. Окремі їхні положення застаріли або містять певні неузгодженості і потребують уточнення. Це стосується, зокрема, чіткого визначення понять "національний інформаційний виробник", "національний і спільний інформаційний продукт", "державне замовлення", "інформаційна експансія", а також попередження монополізації інформаційних ринків.

У нових Кримінальному та Цивільному кодексах, які мають бути ухвалені Верховною Радою, необхідно передбачити більш ліберальні підходи у питаннях відповідальності за наклеп, поширення відомостей, що не відповідають дійсності, принижують честь і гідність особи тощо.

Порівняння фахівцями українського законодавства зі статтею 10 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини вказує й на інші недоліки нормативно-правових актів України з питань свободи слова та інформаційної діяльності.

Одним із напрямків удосконалення системи інформаційного законодавства України має стати розроблення Кабінетом Міністрів Інформаційного кодексу України, що дозволить розв'язати проблему подолання протиріч у законодавчих та нормативно-правових актах та їхньої систематизації.

На підставі ст. 85 та ст. 92 Конституції України Урядові слід невідкладно підготувати концептуальні засади та стратегію здійснення інформаційної політики в Україні.

Йдеться, зокрема, про неухильне дотримання прийнятих норм суб'єктами інформаційних відносин, насамперед, органами державної влади всіх рівнів. Саме у цій сфері зараз допускаються порушення, які викликають обгрунтовані нарікання журналістів і представників громадськості та застереження міжнародних і європейських організацій.

Водночас і самі журналісти, працівники ЗМІ повинні добре знати норми українського законодавства і суворо їх дотримувати.

У сучасному суспільстві свобода слова реалізується насамперед через діяльність засобів масової інформації, які виступають основним механізмом задоволення інформаційних потреб людей, публічного висловлення ними своїх ідей, поглядів і думок. Згідно із Законом "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" (ст. 8) право на заснування друкованого засобу масової інформації належить громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, юридичним особам України та інших держав, трудовим колективам підприємств, установ і організацій.

Здійснення демократичних перетворень за умов державного суверенітету зумовило суттєві кількісні та якісні зміни в інформаційній сфері.

10 років тому в Українській РСР виходили 1972 газети і журнали, переважна більшість яких були органами відповідних партійних комітетів. Під жорстким ідеологічним контролем працювали РАТАУ та державне телебачення і радіомовлення.

Станом на 1 січня 2001 р. в Україні було зареєстровано близько 10,2 тис. періодичних видань, з яких: 6762 газети, 2449 журналів, а також видання журнального типу (бюлетені, альманахи, календарі тощо). До загальнодержавної сфери розповсюдження відносяться 2646 періодичних видань, зарубіжної - 3, загальнодержавної та зарубіжної - 1113, регіональної - 37 і місцевої - 6345.

Місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування є засновниками і співзасновниками 1039 газет та журналів, науково-дослідні установи - 395, навчальні заклади - 595, політичні партії - 262, громадські організації - 971, комерційні структури - 4594 і фізичні особи - 1695.

На фоні становлення незалежних мас-медіа та проведення ринкових реформ зменшується кількість державних ЗМІ, які, однак, продовжують залишатися основним джерелом інформування суспільства про внутрішню і зовнішню політику держави, роботу органів влади. Разом з тим явно надмірною і недоцільною є кількість відомчих видань (240), які створені центральними органами виконавчої влади, нерідко передплачуються за рознарядкою і перетворюються в рупор керівництва зазначених органів.