Програма інтеграції України до Європейського Союзу

використання засобів масової інформації з метою формування об'єктивної громадської думки щодо характеру діяльності державних службовців;

здійснення заходів щодо запобігання проявам корупції серед державних службовців, подальшого удосконалення декларування доходів державних службовців, посилення етичних вимог та визначення загальних правил їх поведінки;

здійснення поступового переходу до професійної підготовки та підвищення кваліфікації державних службовців за сертифікованими у галузі "Державне управління" програмами навчання у системі акредитованих для цієї процедури навчальних закладів;

проведення аналізу сучасної практики державного управління та вжиття заходів з метою створення стабільної, професійної, високоефективної та авторитетної державної служби, підвищення її престижу;

вжиття заходів щодо залучення технічної допомоги з боку ЄС з метою розроблення проектів нормативно-правових актів, адаптації законодавства України з питань адміністративної реформи до вимог ЄС.

Середньострокові пріоритети (2002-2003 роки)

Завершення формування нормативно-правової бази системи державного управління.

Заходи:

визначення переліку заходів, спрямованих на завершення формування системи виконавчої влади;

удосконалення процедур і методів підготовки і прийняття управлінських рішень відповідно до нових цілей, змісту управлінської діяльності;

впровадження програм навчання та підвищення кваліфікації державних службовців відповідно до нової ролі державної служби у реформованій системі державного управління;

законодавче врегулювання нової системи оплати праці та інших умов і гарантій праці державних службовців;

створення системи адміністративних судів як інструменту забезпечення законності у сфері державного управління та захисту прав і свобод громадян, порушених у процесі адміністративної діяльності органів виконавчої влади та їх посадових осіб, процедура розгляду справ у яких регулюватиметься Адміністративно-процесуальним кодексом України;

запровадження державного контролю у сфері діяльності (головним чином фінансової та соціальної) органів виконавчої влади та їх посадових осіб на основі нормативно-правової бази, створеної на попередньому етапі, та продовження удосконалення цієї бази;

організація служби в органах місцевого самоврядування;

упорядкування на основі створеної на попередньому етапі нормативно-правової бази адміністративно-територіального устрою для забезпечення формування реального суб'єкта місцевого самоврядування - територіальної громади, що матиме фінансові та матеріальні можливості для виконання делегованих їй державою функцій та надання населенню повноцінних громадських послуг;

залучення міжнародної технічної допомоги для розвитку та удосконалення інституційної бази в рамках адміністративної реформи та її механізмів впровадження.

18.2. Підготовка та підвищення кваліфікації державних службовців

Поточна ситуація

Законом України "Про державну службу" (стаття 7) та відповідними нормативними документами повноваження з організації навчання та професійної підготовки державних службовців державних органів та їх апарату покладено на Головне управління державної служби України, яке є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом.

Існуюча в Україні система підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців базується на положеннях Указу Президента України від 10 листопада 1995 року N 1035 "Про затвердження Програми кадрового забезпечення державної служби та Програми роботи з керівниками державних підприємств, установ і організацій". Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1997 року N 167 система підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців включає освітньо-професійні програми підготовки, перепідготовки і професійні програми підвищення кваліфікації державних службовців, додаткові програми функціональної спеціалізації "Державне управління", акредитовані навчальні заклади, що реалізують зазначені програми, та органи, що здійснюють управління підготовкою, перепідготовкою та підвищенням кваліфікації державних службовців.

До мережі навчальних закладів зазначеної системи належать: Українська Академія державного управління при Президентові України, до загальної структури якої входять 4 філіали та Інститут підвищення кваліфікації кадрів. Академія здійснює підготовку магістрів державного управління та навчання державних службовців для роботи на посадах I-IV категорій.

До цієї ж системи входять 55 вищих навчальних закладів, з яких 9 визначено для підготовки магістрів у галузі "Державне управління" за спеціальністю "Державна служба". Ці навчальні заклади здійснюють підготовку магістрів державної служби для роботи на посадах державних службовців V-VII категорій за спеціалізаціями "Право", "Економіка", "Адміністративний менеджмент", "Кадровий менеджмент", "Соціальна сфера" тощо.

В системі працює 27 центрів підвищення кваліфікації державних службовців і керівників державних підприємств, установ і організацій, що діють в Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі, всіх областях України, а також 46 галузевих навчальних закладів післядипломної освіти, що здійснюють підвищення кваліфікації державних службовців, які займають посади V-VII категорій.

В рамках Проекту "Інституційне удосконалення державної служби та організація професійного навчання державних службовців в Україні" за програмою Tacis, який реалізовано Головним управлінням державної служби України протягом 1998-1999 років, закладено певний фундамент щодо поліпшення нормативно-правового забезпечення державної служби, а також здійснено ряд заходів з вдосконалення системи підготовки та підвищення кваліфікації державних службовців з урахуванням вимог ЄС. Для реалізації короткострокових та середньострокових пріоритетів доцільно вивчити досвід держав - членів ЄС у цій сфері шляхом започаткування нового проекту.

Короткострокові (2000-2001 роки) та середньострокові (2002-2003 роки) пріоритети

Вдосконалення загальнодержавної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців відповідно до Концепції адміністративної реформи в Україні та Стратегії реформування системи державної служби, зокрема:

організація вивчення законодавства ЄС відповідно до пріоритетних сфер, визначених Концепцією адаптації законодавства України до законодавства ЄС, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 16 серпня 1999 року N 1496;

реалізація програм навчання та підвищення кваліфікації державних службовців з використанням позитивного досвіду організації та функціонування систем державної служби в найбільш розвинутих європейських державах;

розроблення з урахуванням норм ЄС державних вимог (стандартів освіти) до змісту програм з підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців за спеціальністю "державне управління", проведення сертифікації програм професійного навчання державних службовців відповідно до зазначених вище вимог;

оптимізація системи навчальних закладів, в яких здійснюється підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації державних службовців;

розширення підготовки та перепідготовки державних службовців за спеціальностями "державне управління", "державна служба" та за спеціалізаціями з економіки, права, соціальної, гуманітарної, кадрової політики;

удосконалення програм навчання державних службовців на основі широкого запровадження результатів науково-дослідних робіт;

розроблення наукової програми розвитку державного управління та державної служби.

18.3. Регулятивні та наглядові органи в різних галузях

Поточна ситуація

Проведення єдиної державної регуляторної політики є необхідною передумовою підвищення ефективності функціонування приватного сектору економіки та збільшення його частки у ВНП країни. Саме значне зменшення ступеня втручання держави у діяльність підприємств дозволить залучити до них іноземний та український приватний капітал, створити велику кількість нових робочих місць, суттєво поліпшити процес структурного реформування економіки країни.

В Україні засновано Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва, на який покладено завдання проведення та координації заходів з дерегуляції економіки. Прийнято Закон України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", яким встановлено чіткі та прозорі правила у сфері ліцензування підприємницької діяльності, зменшено кількість видів господарської діяльності, які підлягають ліцензуванню, із 101 до 41, запроваджено десятиденний термін для прийняття рішення про видачу ліцензій та трирічна тривалість їх дії, законодавчо закріплено порядок реєстрації підприємств одним відомством протягом 5 днів, спрощено процедури перевірок підприємств. Кабінет Міністрів України підготував проект Концепції дерегуляції, в якій викладено програму регуляторної реформи.

18.3.1. Регулювання фондового ринку

Поточна ситуація

Правові засади здійснення державного регулювання ринку цінних паперів та державного контролю за випуском та обігом цінних паперів та їх похідних визначаються Законом України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні".

Державне регулювання ринку цінних паперів здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку.

Короткострокові (2000-2001 року) та середньострокові (2002-2003 року) пріоритети

Удосконалення регулятивної основи функціонування фондового ринку на основі розширення саморегулювання та оптимізації системи державного регулювання суб'єктів фондового ринку.

Створення системи моніторингу фондового ринку, що дасть змогу забезпечити достатність інформації щодо функціонування його суб'єктів для потреб інвесторів та повною мірою реалізувати функції контролю та нагляду за діяльністю професійних учасників фондового ринку.

Створення в Україні цілісної системи організованої торгівлі цінними паперами.

Створення системи підготовки та підвищення кваліфікації спеціалістів на фондовому ринку.

Підвищення рівня знань населення з питань функціонування фондового ринку шляхом проведення інформаційно-роз'яснювальної роботи та оперативного висвітлення необхідної інформації з використанням сучасних інформаційних технологій.

Інституційні потреби

Існуючий кадровий потенціал, його організаційна структура, інформаційне, матеріально-технічне забезпечення, фаховий рівень не дозволяють у повному обсязі реалізувати Програму, у першу чергу, через недостатній рівень знань та кваліфікації державних службовців України у галузі європейської інтеграції і права. Програми навчання та підвищення кваліфікації державних службовців, реалізація яких відбувається в Україні зараз, не спроможні розв'язати цю проблему.

Для досягнення необхідного рівня інституційної спроможності, включаючи всі аспекти, необхідним вважається здійснення таких заходів:

організаційно-методичне забезпечення:

створення сучасної ефективно діючої системи досліджень відповідності права України законодавству ЄС; реформування системи вищої юридичної та економічної освіти з метою її адаптації до стандартів ЄС з цього питання; розроблення програми спеціальної підготовки та перепідготовки державних службовців з питань європейської інтеграції і права;

підвищення кваліфікації, навчання фахівців, відповідальних за здійснення заходів з реалізації Програми інтеграції:

створення та забезпечення роботи, починаючи з 1 січня 2001 року, Центру підготовки та підвищення кваліфікації державних службовців з питань європейської інтеграції і права;

інформаційне забезпечення підрозділів, відповідальних за інтеграційні питання;

створення та забезпечення роботи, починаючи з 1 січня 2001 року, Центру інформації з питань європейської інтеграції і права;

створення або поліпшення існуючої технічної та технологічної бази (комп'ютерне обладнання та інша офісна техніка, локальна мережа, підключення до Internet тощо):

вдосконалення комп'ютерного забезпечення всіх ключових центральних органів виконавчої влади України; виділення у розпорядження підрозділів з питань європейської інтеграції окремого персонального комп'ютера для обміну інформацією з питань європейської інтеграції і права та їх об'єднання у єдину мережу з підключенням у online-режимі на основі Центру інформації з питань європейської інтеграції і права; підключення їх до мережі Internet, до електронної пошти.

19.1. Внутрішній контроль

Поточна ситуація

В Україні внутрішній контроль за фінансами здійснюють ряд державних органів та служб, а саме: Державна податкова адміністрація України, Державне казначейство України, Рахункова палата, Державна митна служба України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку України, Фонд державного майна України, Пенсійний фонд України.

Згідно з Указом Президента України від 15 грудня 1999 року N 1573 створено Головне контрольно-ревізійне управління як центральний орган виконавчої влади.

Головне контрольно-ревізійне управління, контрольно-ревізійні управління в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі відповідно до завдань, покладених на державну контрольно-ревізійну службу:

організують роботу підпорядкованих контрольно-ревізійних підрозділів щодо проведення ревізій та перевірок, узагальнюють наслідки документальних ревізій та перевірок і у випадках, передбачених законодавством, повідомляють про них органи законодавчої та виконавчої влади;

проводять ревізії та перевірки фінансової діяльності, стану збереження коштів і матеріальних цінностей, достовірності обліку і звітності в міністерствах, державних комітетах та інших органах виконавчої влади, в державних фондах, бюджетних установах, а також на підприємствах і в організаціях, які одержують кошти з бюджету та з державних валютних фондів;

проводять ревізії та перевірки правильності витрачання державних коштів на утримання місцевих органів виконавчої влади, установ і організацій, що діють за кордоном і фінансуються за рахунок державного бюджету;

проводять ревізії та перевірки повноти оприбуткування, правильності витрачання і зберігання валютних коштів;

здійснюють контроль за усуненням недоліків і порушень, виявлених попередніми ревізіями та перевірками;

розробляють інструктивні та інші нормативні акти про проведення ревізій та перевірок;

здійснюють методичне керівництво і контроль за діяльністю підпорядкованих контрольно-ревізійних підрозділів, узагальнюють досвід проведення ревізій та перевірок і поширюють його серед контрольно-ревізійних служб, розробляють пропозиції про удосконалення контролю;

здійснюють заходи щодо добору, розстановки, виховання, професійної підготовки і перепідготовки кадрів;

подають організаційно-методичну допомогу контрольно-ревізійним службам центральних та місцевих органів виконавчої влади;

здійснюють заходи щодо комп'ютеризації і створення інформаційно-аналітичної системи державної контрольно-ревізійної служби, забезпечують ведення державної статистичної звітності контрольно-ревізійної роботи;

беруть участь у наукових, соціологічних дослідженнях і розробках державних програм боротьби із злочинністю у сфері економіки;

розглядають листи, заяви і скарги громадян про факти порушення законодавства з фінансових питань.

Короткострокові (2000-2001 роки) та середньострокові (2002-2003 роки) пріоритети

Прийняття Верховною Радою України Бюджетного кодексу України.

Отримання консультативної та технічної допомоги з внутрішнього контролю.

Вивчення практичного досвіду держав ЄС з питань організації внутрішнього управління та контролю.

Розроблення програм із внутрішнього контролю в Україні.

19.2. Державний бюджет

Короткострокові (2000-2001 роки) та середньострокові (2002-2003 роки) пріоритети

Специфіка формування і використання коштів державних цільових фондів, які включаються до складу бюджету (Державний фонд сприяння зайнятості населення України, Фонд України соціального захисту інвалідів, Фонд охорони навколишнього природного середовища), та існування інших видатків, що здійснюються за рахунок цільових надходжень (наприклад, коштів, що надходять від реалізації надлишкового озброєння, військової техніки, іншого майна Збройних Сил України, збору за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету, відрахувань та зборів на будівництво, реконструкцію, ремонт і утримання автомобільних доріг загального користування, збору на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства тощо), вже давно вимагає їх відокремлення від видатків, що здійснюються за рахунок загальних доходів. Зазначені категорії вимагають запровадження окремих, дещо відмінних від встановлених для бюджетних (загальних) видатків, процедур, врахування особливостей їх походження, природи використання, зрештою ролі, що відведена їм у бюджетному процесі.

Для вирішення цих питань, починаючи з 2000 року, бюджет розділено на дві складові частини: загальний фонд та спеціальний фонд. Запропонований поділ бюджету повинен забезпечити прозору та реальну систему оцінки усіх джерел доходів і визначених пріоритетів їх витрачання.

Загальний фонд бюджету включає доходи бюджету, що не призначені на конкретну мету, і є загальними ресурсами бюджету; видатки бюджету, які здійснюються за рахунок загальних ресурсів бюджету; різницю між доходами та видатками загального фонду бюджету. При цьому надходження від здійснених запозичень, видатки на обслуговування боргу, виконання державних гарантій і забезпечення зобов'язань включаються тільки до загального фонду бюджету.

Доходи та видатки загального фонду визначені як загальні надходження та загальні видатки.

Спеціальний фонд бюджету включає доходи на конкретну мету (спеціальні доходи) та видатки, які проводяться за рахунок цих доходів (спеціальні видатки).

Обов'язковою умовою функціонування спеціального фонду є те, що видатки здійснюються лише у межах коштів, одержаних на цю мету в даному фонді. Залишки коштів на кінець року зараховуються на рахунки спеціального фонду (державних цільових фондів та бюджетних установ і організацій за власними надходженнями) для проведення видатків у наступному бюджетному році.

Довгострокові пріоритети (2004-2007 роки)

Завершення до 2005 року передачі об'єктів соціально-культурної сфери, що перебувають на балансі суб'єктів господарювання, до комунальної власності та відповідної зміни джерел фінансування.

Поетапне здійснення системи заходів, спрямованих на збільшення частки доходів населення у структурі валового внутрішнього продукту, впорядкування заробітної плати у бюджетній сфері, вифішення проблеми погашення заборгованості із заробітної плати у бюджетній сфері та інших соціальних виплат.

Скорочення окремих видів дотацій та субсидій, які виділяються з бюджету. Завершення процесу доведення рівня оплати житлово-комунальних та інших послуг, що надаються населенню, до їх фактичної вартості.

Проведення послідовної політики щодо послаблення фінансової залежності України від міжнародних фінансових організацій та іноземних держав в частині залучення зовнішніх джерел фінансування бюджетного дефіциту.

Реалізація заходів, спрямованих на зміцнення фінансової бази місцевого самоврядування, забезпечення його фінансової незалежності шляхом закріплення за місцевими бюджетами доходів, достатніх для здійснення їх функцій.

Подальше вдосконалення міжбюджетних відносин, забезпечення їх стабільності, посилення заінтересованості місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування у підвищенні рівня власних доходів та своєчасному зборі податків.

Зміцнення доходної бази місцевих бюджетів шляхом запровадження порядку сплати платежів до бюджету філіями і дочірніми підрозділами підприємств і організацій за місцем їх знаходження до відповідних місцевих бюджетів.

19.3. Загальна оцінка інституційних та фінансових потреб на реалізацію Програми

Оцінки щодо необхідної інституційної підтримки сформульовані майже в кожному підрозділі Програми. Загальну формалізовану оцінку рівня визначення інституційних потреб наведено у таблиці 19.1.

При узагальненні оцінок інституційних потреб у таблиці 19.1 класифіковано такі їх види:

організаційно-методичне забезпечення;

нові органи (створення нових структур для виконання завдань, пов'язаних з інтеграційними процесами);

кадри (підвищення кваліфікації, навчання фахівців, відповідальних за здійснення заходів щодо реалізації Програми);

інформаційне забезпечення підрозділів, відповідальних за інтеграційні питання;

технічна/технологічна база (створення або поліпшення існуючої технічної та технологічної бази, комп'ютерне обладнання та інша офісна техніка, локальна мережа, підключення до Internet тощо);

вдосконалення розподілу компетенції або реалізація нових функцій існуючими структурними одиницями;

розвиток відповідних інфраструктур з метою створення умов для поліпшення інтеграційних процесів (наприклад, формування спільної банківської, транспортної та промислової інфраструктур з метою подальшого розширення співробітництва з ЄС).

Інституційна підтримка Програми в цілому ще не може бути ! повністю визначена у всіх аспектах, особливо з врахуванням проваджуваної радикальної адміністративної реформи.

Але детальний аналіз запитів, сформульованих в окремих підрозділах Програми, дозволить прийняти відповідні рішення щодо зміцнення органів, які безпосередньо передбачені УПС (Українські частини Ради, Комітету з питань співробітництва, їх підкомітети та Секретаріат), а також підрозділів ключових міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які визначені відповідальними за питання співробітництва з ЄС і наближення України до європейського нормативно-правового поля.

Особливого зміцнення потребують підрозділи, відповідальні за співробітництво з ЄС, у Міністерстві економіки України, Міністерстві транспорту України, Міністерстві аграрної політики України, Міністерстві фінансів України. Це повинні бути окремі підрозділи, а не ті, у функціях яких є багато інших питань, безпосередньо не пов'язаних з європейською інтеграцією. Обов'язковими нормами для працівників цих підрозділів повинні стати вільне володіння офіційними мовами ЄС, сучасні знання світової економіки та міжнародних відносин, макроекономіки та європейського права, здатність до аналітичної роботи на рівні експертів ЄС.

Повинні бути сформульовані чіткі положення щодо центрального органу, відповідального за впровадження Програми, забезпеченого достатніми повноваженнями та кадровим потенціалом, фінансовою підтримкою.

Фінансове забезпечення Програми тісно пов'язане з інституційним і є найскладнішою проблемою. Нині Україна навряд чи зможе 3-4 відсотки свого бюджету виділяти на інтеграційні заходи інституційного плану, як це роблять держави - кандидати на вступ до ЄС.

У розділі II Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу, затвердженої Указом Президента України від 11 червня 1998 року N 615, передбачено:

розробити програму фінансування заходів з інтеграції України до ЄС відповідно до Стратегії (пункт 1 статті 2);

здійснювати фінансування цих заходів за рахунок бюджетних коштів, коштів приватних осіб і програм допомоги ЄС Україні (пункт 2 статті 2).

Оцінки та розрахунки фінансових потреб, наведених в окремих розділах Програми, у деяких випадках можуть бути перебільшені у зв'язку з тим, що виконавці іноді намагаються віднести до них усі витрати на утримання управлінських структур замість оцінки прямих витрат на інтеграційні заходи виключно інституційного характеру, - підвищення кваліфікації та мовна підготовка працівників, створення нових або перепрофілювання існуючих підрозділів, переклад та порівняльний аналіз нормативно-правових документів України та ЄС, реалізація планів законопроектних робіт, організаційне, інформаційне та наукове забезпечення інтеграційного процесу тощо.

Як один з можливих підходів до розроблення програми фінансування доцільно під час визначення бюджету Програми на 2001 рік взяти до уваги:

оцінки фактичних витрат підрозділів центральних органів виконавчої влади, відповідальних за співробітництво з ЄС, у 1999 році та очікуваних витрат на 2000 рік;

оцінки та розрахунки фінансових потреб, наведених в окремих розділах Програми;

порівняльний аналіз витрат на проведення інтеграційних заходів України та окремих держав - кандидатів на вступ до ЄС.

Агреговані оцінки бюджету Програми на 2001 рік при відповідному обґрунтуванні можуть бути запропоновані для врахування їх окремою статтею під час підготовки проекту державного бюджету на 2001 рік.

Разом з тим необхідно зауважити, що в окремих державах - асоційованих членах ЄС виконання положень національних програм забезпечено цільовим фінансуванням за рахунок коштів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, передбачених у державних бюджетах.

Передбачене Указом Президента України від 24 лютого 1998 року N 148 рішення щодо створення в міністерствах та інших центральних органах виконавчої влади структурних підрозділів з питань співробітництва з ЄС у межах існуючої штатної чисельності призвело до того, що у деяких органах європейською інтеграцією практично не займаються.

За даними опитування оціночна чисельність зайнятих державних службовців, що відповідали за питання впровадження УПС, у 1999 році становила 124 посадові особи (в перерахунку на повну зайнятість виключно цими питаннями державних службовців усіх категорій).

У деяких центральних органах виконавчої влади (Міністерство праці та соціальної політики України, Державна податкова адміністрація України, Державний комітет з питань регуляторної політики та підприємництва України) цей показник становив менше однієї штатної одиниці.

Результати оцінки обсягів фінансування європейської інтеграції в Україні наведено в таблиці 19.2.

Для порівняння у табл. 19.3 представлено дані про фінансування інтеграційних заходів однієї з держав - кандидатів на вступ до ЄС - Чеської Республіки.

В Україні відносно малу частку становлять євроінтеграційні витрати у сфері транспорту, праці та соціальної політики, юстиції, внутрішніх справ і, навпаки, більш висока питома вага витрат на інтеграційні заходи у сферах статистики, конкурентної політики, інтелектуальної власності. Безумовно, ці статистичні висновки не можуть бути взяті за єдину основу для прийняття рішень щодо перерозподілу й без того мізерного фінансування, але вони заслуговують на увагу при подальшому опрацюванні шляхів розв'язання проблеми фінансової підтримки європейської інтеграції в Україні.

Фінансування витрат на реалізацію Програми інтеграції України до ЄС не передбачено у Державному бюджеті України на 2000 рік. Для забезпечення фінансової підтримки реалізації Програми з Державного бюджету України у 2001 році міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади, які задіяні у Програмі та перелік яких затверджено Розпорядженням Президента України від 6 липня 2000 року N 240, необхідно розробити кошторис можливих витрат. На думку Міністерства фінансів України, зазначені витрати після розгляду та погодження можуть бути включені до загальних витрат на утримання центральних органів виконавчої влади. Проте, як і у випадку з реалізацією Указу Президента України від 24 лютого 1998 року N 148, це не гарантує того, що виділені кошти дійсно будуть витрачатись на реалізацію зазначеної Програми.

Вінницька область у 1999 році здійснювала зовнішню торгівлю із 77 державами світу, включаючи практично всі держави - члени ЄС. За цей період загальний товарообіг становив 303,2 млн. доларів США, з них 95 млн. доларів США припадає на держави - члени ЄС.

Основними торговельними партнерами Вінницької області у 1999 році були Німеччина, Бельгія, Австрія, Італія, Франція.

На 1 січня 2000 року іноземними суб'єктами вкладено прямих інвестицій 13,3 млн. доларів США. Найбільший їх обсяг надійшов з Австрії, Німеччини, Іспанії, Люксембургу, Нідерландів, Англії. Найбільший інтерес у інвесторів щодо вкладення капіталу в області викликають торгівля, харчова промисловість, промисловість будівельних матеріалів, будівництво, легка промисловість, машинобудування і металообробка.

В області діє більше 200 спільних виробництв за участю підприємств та громадян 41 країни світу.

Затверджено Концепцію розвитку експортного потенціалу Вінниччини з визначенням в ній основних регіональних пріоритетів.

Між Свентокшитським воєводством (Республіка Польща) та Вінницькою областю укладено Угоду про міжрегіональну співпрацю.

Сторони взяли на себе зобов'язання сприяти реалізації розвитку своїх регіонів у галузях:

надання необхідної підтримки спільним підприємствам, господарським суб'єктам;