Директива Європейського Парламенту і Ради 2009/138/ЄС від 25 листопада 2009 року про започаткування та ведення діяльності у сфері страхування та перестрахування (Платоспроможність II) (нова редакція)

Крім того, наглядовий орган держави-члена розташування головного офісу або держави-члена ведення діяльності може передати це питання на розгляд EIOPA і звернутися до нього по допомогу відповідно до статті 19 Регламенту (ЄС) № 1094/2010. У такому випадку EIOPA може діяти відповідно до повноважень, наданих йому на підставі зазначеної статті.

Держави-члени повинні забезпечити можливість вручення на їхній території правових документів, необхідних для застосування таких заходів до страхових компаній.

4. Параграфи 1, 2 і 3 не впливають на повноваження відповідних держав-членів вживати належних надзвичайних заходів для запобігання порушенням або для застосування штрафних санкцій за них на їхній території. Таке повноваження повинне включати позбавлення страхових компаній можливості подальшого укладення нових договорів страхування на їхній території.

5. Параграфи 1, 2 і 3 не впливають на повноваження держав-членів застосовувати штрафні санкції за порушення на їхній території.

6. Якщо страхова компанія, яка вчинила порушення, має організацію або володіє майном у відповідній державі-члені, наглядові органи такої держави-члена можуть, згідно з національним правом, застосовувати національні адміністративні санкції, передбачені за таке порушення, шляхом звернення стягнення на таку організацію або майно.

7. Будь-який захід, прийнятий згідно з параграфами 2-6, що передбачає обмеження здійснення страхової діяльності, повинен бути належним чином обґрунтований і доведений до відома відповідної страхової компанії.

8. Страхові компанії повинні за запитом надати наглядовим органам держави-члена ведення діяльності всі документи, які від них вимагають для цілей параграфів 1-7, тією мірою, якою страхові компанії, головний офіс яких розташований у такій державі-члені, зобов’язані діяти таким чином.

9. Держави-члени повинні повідомити Комісію та EIOPA про кількість і типи випадків, які призвели до відмов згідно зі статтями 146 і 148 або у яких були вжиті заходи згідно з параграфами 3 і 4 цієї статті.

Страхові компанії з головними офісами в державах-членах можуть рекламувати їхні послуги за допомогою усіх доступних засобів комунікації в державі-члені ведення діяльності відповідно до правил, які регулюють форму та зміст такої реклами і які ухвалені в інтересах загального блага.

1. Без обмеження будь-якої подальшої гармонізації, кожен договір страхування оподатковується виключно непрямими податками та квазіподатковими платежами зі страхових премій в державі-члені розташування ризику або в державі-члені виконання зобов’язань.

Для цілей першого підпараграфа рухоме майно, яке міститься в будівлі, розташованій на території держави-члена, за винятком товарів у режимі комерційного транзиту, повинне розглядатися як ризик, розташований у такій державі-члені, навіть якщо будівля та її вміст не покриваються одним страховим полісом.

2. Право, застосовне до договору згідно зі статтею 178 цієї Директиви та згідно з Регламентом (ЄС) № 593/2008, не впливає на застосовні механізми оподаткування.

3. Кожна держава-член повинна застосовувати свої національні положення до страхових компаній, які покривають ризики або зобов’язання, розташовані на її території, для вжиття заходів із метою забезпечення стягнення непрямих податків і квазіподаткових платежів, які підлягають сплаті згідно з параграфом 1.

1. Якщо наглядові органи держави-члена ведення діяльності встановлюють, що перестрахова компанія, яка має філію або здійснює діяльність на основі свободи надання послуг на її території, не відповідає правовим положенням, застосовним до неї в такій державі-члені, вони повинні вимагати, щоб відповідна перестрахова компанія усунула таку невідповідність. Водночас вони повинні повідомити про такі висновки наглядові органи держави-члена розташування головного офісу.

2. Якщо, незважаючи на заходи, вжиті державою-членом розташування головного офісу, або у зв’язку з недостатністю таких заходів, перестрахова компанія продовжує порушувати правові положення, застосовні до неї в державі-члені ведення діяльності, наглядові органи держави-члена ведення діяльності можуть, повідомивши наглядовий орган держави-члена розташування головного офісу, вжити належних заходів для запобігання подальшим порушенням або для застосування штрафних санкцій за них, у тому числі, у випадку крайньої необхідності, позбавлення такої перестрахової компанії можливості подальшого укладення нових договорів перестрахування на території держави-члена ведення діяльності.

Крім того, наглядовий орган держави-члена розташування головного офісу або держави-члена ведення діяльності може передати це питання на розгляд EIOPA і звернутися до нього по допомогу відповідно до статті 19 Регламенту (ЄС) № 1094/2010. У такому випадку EIOPA може діяти відповідно до повноважень, наданих йому на підставі зазначеної статті.

Держави-члени повинні забезпечити можливість вручення на їхній території правових документів, необхідних для застосування таких заходів до перестрахових компаній.

3. Будь-який захід, вжитий згідно з параграфами 1 і 2, що передбачає обмеження здійснення перестрахової діяльності, повинен бути обґрунтований і доведений до відома відповідної перестрахової компанії.

Кожна страхова компанія повинна повідомляти компетентному наглядовому органу держави-члена розташування головного офісу, окремо для операцій, здійснених на основі права на заснування, і операцій, здійснених на основі свободи надання послуг, суму страхових премій, вимог і комісій, без вирахування перестрахування, у кожній державі-члені таким чином:

(a) для видів страхування, інших ніж страхування життя - з розподілом за видами діяльності згідно з відповідним делегованим актом;

(b) для страхування життя - з розподілом за видами діяльності згідно з відповідним делегованим актом.

Що стосується класу 10 у частині A додатка I, за винятком відповідальності перевізника, відповідна компанія повинна також повідомити такому наглядовому органу періодичність пред’явлення вимог та їхню середню суму.

Наглядовий орган держави-члена розташування головного офісу повинен надати інформацію, зазначену в першому та другому підпараграфах, у розумний строк і в агрегованій формі наглядовим органам кожної відповідної держави-члена за їхнім запитом.

У разі ліквідації страхової компанії зобов’язання, які виникають із договорів, підписаних через філію або на основі свободи надання послуг, повинні бути виконані так само, як зобов’язання, які виникають з інших договорів страхування такої компанії, незалежно від громадянства застрахованих осіб і вигодонабувачів.

У разі ліквідації перестрахової компанії зобов’язання, які виникають із договорів, підписаних через філію або на основі свободи надання послуг, повинні бути виконані так само, як зобов’язання, які виникають з інших договорів перестрахування такої компанії.

1. Держави-члени повинні надати доступ до діяльності, зазначеної в першому підпараграфі статті 2(1), будь-якій компанії з головним офісом, розташованим за межами Співтовариства, на умовах авторизації.

2. Держава-член може надати авторизацію, якщо компанія виконує принаймні такі умови:

(a) вона має право здійснювати страхову діяльність згідно з її національним правом;

(b) вона засновує філію на території держави-члена, у якій подана заява про надання авторизації;

(c) вона зобов’язується відкрити за місцем управління філії рахунки, пов’язані з діяльністю, яку вона там здійснює, і зберігати там усі записи, пов’язані зі здійсненням операцій;

(d) вона призначає загального представника, що підлягає затвердженню наглядовими органами;

(e) вона володіє в державі-члені, у якій подано заяву про надання авторизації, активами в сумі, що дорівнює принаймні половині абсолютної нижньої межі, встановленої у статті 129(1)(d) стосовно мінімальної вимоги до капіталу, і розміщує одну четверту суми такої абсолютної нижньої межі в якості забезпечення;

(f) вона зобов’язується покрити вимогу до капіталу платоспроможності та мінімальну вимогу до капіталу згідно з вимогами, зазначеними у статтях 100 і 128;

(g) вона повідомляє ім’я та адресу представника із врегулювання вимог, призначеного в кожній державі-члені, іншій ніж держава-член, у якій подана заява про надання авторизації, якщо ризики, які підлягають покриттю, віднесені до класу 10 у частині A додатка I до цієї Директиви, за винятком відповідальності перевізника;

(h) вона подає план операцій згідно з положеннями статті 163;

(i) вона виконує вимоги щодо управління, встановлені в секції 2 глави IV.

3. Для цілей цієї глави "філія" означає постійне представництво компанії на території держави-члена, як зазначено в параграфі 1, яка отримує авторизацію в такій державі-члені і яка здійснює страхову діяльність.

1. У плані операцій філії, зазначеному у статті 162(2)(h), повинні бути визначені:

(a) характер ризиків або зобов’язань, які пропонує покривати компанія;

(b) керівні принципи перестрахування;

(c) оцінки майбутньої вимоги до капіталу платоспроможності, як встановлено в секції 4 глави VI, на основі прогнозного балансу, а також метод розрахунку, використаний для отримання таких оцінок;

(d) оцінки майбутньої мінімальної вимоги до капіталу, як встановлено в секції 5 глави VI, на основі прогнозного балансу, а також метод розрахунку, використаний для отримання таких оцінок;

(e) стан прийнятних власних коштів і прийнятних основних власних коштів компанії відносно вимоги до капіталу платоспроможності та мінімальної вимоги до капіталу, як зазначено в секціях 4 і 5 глави VI;

(f) оцінки витрат на створення адміністративних служб і організацію забезпечення діяльності, фінансові ресурси для покриття таких витрат і, якщо ризики, які підлягають покриттю, віднесені до класу 18 у частині A додатка I, ресурси, доступні для забезпечення асистансу;

(g) інформація про структуру системи управління.

2. На додаток до вимог, визначених у параграфі 1, щодо перших трьох фінансових років план операцій повинен містити зазначені нижче елементи:

(a) прогнозний баланс;

(b) оцінки фінансових ресурсів для покриття технічних резервів, мінімальної вимоги до капіталу та вимоги до капіталу платоспроможності;

(c) для видів страхування, інших ніж страхування життя:

(i) оцінки витрат на управління, інших ніж витрати на започаткування діяльності, зокрема поточних загальних витрат і комісій;

(ii) оцінки страхових премій або внесків і вимог;

(d) для страхування життя - план із визначенням детальних оцінок доходів і витрат, пов’язаних із прямим страхуванням, прийняттям і передачею ризиків на перестрахування.

3. У контексті страхування життя держави-члени можуть вимагати від страхових компаній систематичного повідомлення технічних основ, які використовуються для розрахування розмірів страхових премій і технічних резервів, однак така вимога не повинна бути передумовою для здійснення діяльності страховою компанією, що здійснює страхування життя.

1. Згідно з умовами, встановленими в національному праві, держави-члени повинні дозволяти філіям, заснованим на їхній території, які підпадають під дію цієї глави, передавати всі або частину їхніх портфелів договорів компанії, що здійснює акцепт, заснованій у тій самій державі-члені, якщо наглядові органи такої держави-члена або, у відповідних випадках, держави-члена, зазначеної у статті 167, підтвердять, що з урахуванням передачі компанія, що здійснює акцепт, володіє необхідними прийнятними власними коштами для покриття вимоги до капіталу платоспроможності, зазначеної в першому параграфі статті 100.

2. Згідно з умовами, встановленими в національному праві, держави-члени повинні дозволяти філіям, заснованим на їхній території, які підпадають під дію цієї глави, передавати всі або частину їхніх портфелів договорів страховій компанії з головним офісом в іншій державі-члені, якщо наглядові органи такої держави-члена підтвердять, що з урахуванням передачі компанія, що здійснює акцепт, володіє необхідними прийнятними власними коштами для покриття вимоги до капіталу платоспроможності, зазначеної в першому параграфі статті 100.

3. Якщо, згідно з умовами, встановленими в національному праві, держава-член дозволяє філіям, заснованим на її території, які підпадають під дію цієї глави, передавати всі або частину їхніх портфелів договорів філії, яка підпадає під дію цієї глави та заснована на території іншої держави-члена, вона повинна забезпечити, щоб наглядові органи держави-члена компанії, що здійснює акцепт, або, у відповідних випадках, держави-члена, зазначеної у статті 167, підтвердили, що:

(a) з урахуванням передачі компанія, що здійснює акцепт, володіє необхідними прийнятними власними коштами для покриття вимоги до капіталу платоспроможності;

(b) така передача дозволена правом держави-члена компанії, що здійснює акцепт; та

(c) відповідна держава-член дала згоду на передачу.

4. За обставин, зазначених у параграфах 1-3, держава-член, у якій розташована філія, що здійснює передачу, дозволяє таку передачу після отримання згоди від наглядових органів держави-члена розташування ризику або держави-члена виконання зобов’язань, якщо вона відмінна від держави-члена, у якій розташована філія, що здійснює передачу.

5. Наглядові органи держав-членів, з якими були проведені консультації, повинні надати свій висновок або згоду наглядовим органам держави-члена розташування головного офісу філії, що здійснює передачу, упродовж трьох місяців із моменту отримання запиту. Відсутність відповіді від органів, з якими проводилися консультації, упродовж зазначеного періоду вважається еквівалентною позитивному висновку або мовчазній згоді.

6. Інформація про передачу, дозволену згідно з параграфами 1-5, повинна бути опублікована, як встановлено національним правом держави-члена розташування ризику або держави-члена виконання зобов’язань.

Такі передачі автоматично набувають чинності для володільців страхових полісів, застрахованих осіб і будь-яких інших осіб, які мають права або обов’язки, що виникають з переданих договорів.

Держави-члени повинні вимагати, щоб компанії сформували достатні технічні резерви для покриття страхових і перестрахових зобов’язань, прийнятих ними на їхній території, які розраховані згідно із секцією 2 глави VI. Держави-члени повинні вимагати, щоб компанії оцінили активи та зобов’язання згідно зі секцією 1 глави VI і визначити обсяг власних коштів згідно із секцією 3 глави VI.

1. Кожна держава-член повинна вимагати від філій, заснованих на її території, наявності суми прийнятних власних коштів, що включає елементи, зазначені у статті 98(3).

Вимогу до капіталу платоспроможності та мінімальну вимогу до капіталу розраховують згідно з положеннями секцій 4 і 5 глави VI.

Однак для цілей розрахування вимоги до капіталу платоспроможності та мінімальної вимоги до капіталу для страхування життя та видів страхування, інших ніж страхування життя, необхідно враховувати тільки операції, здійснені відповідною філією.

2. Прийнятна сума основних власних коштів, необхідна для покриття мінімальної вимоги до капіталу та абсолютної нижньої межі такої мінімальної вимоги до капіталу, встановлюється згідно зі статтею 98(4).

3. Прийнятна сума основних власних коштів повинна бути не меншою за половину абсолютної мінімальної межі, яка вимагається згідно зі статтею 129(1)(d).

Депозит, розміщений згідно зі статтею 162(2)(e), повинен зараховуватися до таких прийнятних основних власних коштів для покриття мінімальної вимоги до капіталу.

4. Активи, які покривають вимогу до капіталу платоспроможності, повинні утримуватися на території держави-члена, у якій здійснюється діяльність, у розмірі до суми мінімальної вимоги до капіталу, а сума, яка її перевищує, - на території Співтовариства.

1. Будь-яка компанія, яка подала заяву про надання авторизації або отримала авторизацію в більш ніж одній державі-члені, може подати заяву на отримання зазначених ниже пільг, які можуть надаватися тільки в сукупності:

(a) вимога до капіталу платоспроможності, зазначена у статті 166, розраховується відносно всієї діяльності, яку вона здійснює на території Співтовариства;

(b) депозит, який вимагається згідно зі статтею 162(2)(e), розміщується тільки в одній із таких держав-членів;

(c) активи, які покривають мінімальну вимогу до капіталу, розташовуються, згідно зі статтею 134, у будь-якій із держав-членів, у якій вона здійснює свою діяльність.

У випадках, зазначених у пункті (a) першого підпараграфа, для цілей відповідного розрахування необхідно враховувати тільки операції, здійснені всіма філіями, заснованими на території Співтовариства.

2. Заява на отримання пільг, передбачених у параграфі 1, повинна подаватися до наглядових органів відповідної держави-члена. У такій заяві повинен бути вказаний орган держави-члена, який у майбутньому здійснюватиме нагляд за платоспроможністю всієї діяльності філій, заснованих на території Співтовариства. Необхідно надати обґрунтування того, чому компанія вибрала саме такий орган.

Депозит, зазначений у статті 162(2)(e), повинен бути розміщений у відповідній державі-члені.

3. Пільги, передбачені в параграфі 1, можуть бути надані, тільки якщо наглядові органи всіх держав-членів, у яких була подана заява, погодилися на їх надання.

Такі пільги починають діяти з моменту повідомлення вибраним наглядовим органом іншим наглядовим органам, що він здійснюватиме нагляд за станом платоспроможності всієї діяльності філій на території Співтовариства.

Вибраний наглядовий орган повинен отримати від інших держав-членів інформацію, необхідну для здійснення нагляду за загальною платоспроможністю філій, заснованих на їхній території.

4. За запитом однієї або більше відповідних держав-членів пільги, надані відповідно до параграфів 1, 2 і 3, повинні бути одночасно скасовані всіма відповідними державами-членами.

Для цілей цієї секції застосовуються стаття 34, стаття 139(3), а також статті 140 і 141.

Що стосується застосування статей 137-139, якщо компанія має право на отримання пільг, передбачених у статті 167(1), (2) і (3), наглядовий орган, відповідальний за перевірку платоспроможності філій, заснованих на території Співтовариства, у контексті всієї їхньої діяльності, має такий самий статус, що й наглядовий орган держави-члена розташування головного офісу компанії, заснованої у Співтоваристві.

1. Філії, зазначені в цій секції, не повинні одночасно здійснювати страхування життя та види страхування, інші ніж страхування життя, в одній державі-члені.

2. Як відступ від параграфа 1, держави-члени можуть передбачити, щоб зазначені в цій секції філії, які станом на відповідну дату, зазначену в першому підпараграфі статті 73(5), одночасно здійснювали обидва напрями діяльності в державі-члені, могли продовжувати їх там здійснювати за умови окремого управління кожним напрямом діяльності згідно зі статтею 74.

3. Будь-яка держава-член, яка, згідно з другим підпараграфом статті 73(5), вимагає, щоб компанії, засновані на її території, припинили одночасно здійснювати напрями діяльності, які вони здійснювали станом на відповідну дату, зазначену в першому підпараграфі статті 73(5), також застосували цю вимогу до зазначених у цій секції філій, які засновані на її території та одночасно здійснюють там обидва напрями діяльності.

Держави-члени можуть передбачити, щоб зазначені в цій секції філії, головні офіси яких одночасно здійснювали обидва напрями діяльності і які станом на відповідні дати, зазначені в першому підпараграфі статті 73(5), здійснювали в державі-члені виключно діяльність зі страхування життя, могли продовжувати здійснювати там свою діяльність. Якщо компанія має намір здійснювати на такій території види страхування, інші ніж страхування життя, вона може здійснювати страхування життя тільки через дочірню компанію.

У разі відкликання авторизації органом, зазначеним у статті 167(2), такий орган повинен повідомити наглядові органи інших держав-членів, у яких компанія здійснює діяльність, і такі органи повинні вжити належних заходів.

Якщо підставою для такого відкликання є недостатня загальна платоспроможність, зафіксована державами-членами, які погодилися на запит, зазначений у статті 167, держави-члени, які надали свою згоду, також повинні відкликати їхню авторизацію.

Співтовариство може за допомогою угод, укладених, згідно з Договором, з однією або більше третіх країн, погодитися на застосування положень, відмінних від положень, передбачених у цій секції, щоб забезпечити, на умовах взаємності, належний захист володільців страхових полісів і застрахованих осіб у державах-членах.

1. Комісія ухвалює делеговані акти згідно зі статтею 301a, у яких вказуються критерії оцінювання еквівалентності режиму платоспроможності третьої країни, який застосовується до перестрахової діяльності компаній із головним офісом у такій третій країні, режиму, встановленому в розділі I.

2. Якщо критерії, ухвалені згідно з параграфом 1, були виконані третьою країною, Комісія може, згідно зі статтею 301a, а також за допомогою EIOPA згідно зі статтею 33(2) Регламенту (ЄС) № 1094/2010, ухвалити делеговані акти, які визначають, що режим платоспроможності такої третьої країни, який застосовується до перестрахової діяльності компаній із головним офісом у такій третій країні, еквівалентний режиму, встановленому в розділі I цієї Директиви.

Такі делеговані акти підлягають регулярному перегляду з метою врахування будь-яких значних змін режиму нагляду, встановленого в розділі I, і режиму нагляду у третій країні.

EIOPA повинен опублікувати та оновлювати на своєму вебсайті перелік усіх третіх країн, зазначених у першому підпараграфі.

3. Якщо, згідно з параграфом 2, режим платоспроможності третьої країни був вважається еквівалентним режиму, встановленому в цій Директиві, до договорів перестрахування, укладені з компаніями, головний офіс яких розташований у такій третій країні, застосовується такий самий підхід, як і до договорів перестрахування, укладених із компаніями, авторизованими згідно із цією Директивою.

4. Як відступ від параграфа 2 і навіть якщо критерії, ухвалені згідно з параграфом 1, не були виконані, Комісія може на обмежений період, згідно зі статтею 301a, а також з допомогою EIOPA згідно зі статтею 33(2) Регламенту (ЄС) № 1094/2010, ухвалити делеговані акти, які визначають, що режим платоспроможності такої третьої країни, який застосовується до перестрахової діяльності компаній із головним офісом у такій третій країні, тимчасово еквівалентний режиму, встановленому в розділі I, якщо така третя країна відповідає принаймні таким критеріям:

(a) вона зобов’язалася перед Союзом встановити та застосовувати режим платоспроможності, який може бути оцінений як еквівалентний згідно з параграфом 2, до завершення такого обмеженого періоду, а також брати участь у процесі оцінювання еквівалентності;

(b) вона ухвалила робочу програму для виконання зобов’язання, зазначеного в пункті (a);

(c) вона виділила достатні ресурси для виконання зобов’язання, зазначеного в пункті (a);

(d) вона має режим платоспроможності на основі ризиків і встановлює кількісні та якісні вимоги до платоспроможності та вимоги щодо звітування для цілей нагляду та прозорості;

(e) вона уклала письмові домовленості щодо співпраці та обміну конфіденційною наглядовою інформацією з EIOPA та наглядовими органами;

(f) вона має незалежну систему нагляду; та

(g) вона встановила обов’язки щодо збереження професійної таємниці для всіх осіб, які діють від імені її наглядових органів, зокрема щодо обміну інформацією з EIOPA та наглядовими органами.

Будь-які делеговані акти про тимчасову еквівалентність повинні враховувати звіти Комісії згідно зі статтею 177(2). Такі делеговані акти підлягають регулярному перегляду на основі звітів відповідної третьої країни про прогрес, які щорічно подаються до Комісії та оцінюються нею. EIOPA повинен допомагати Комісії в оцінюванні таких звітів про прогрес.

EIOPA повинен опублікувати та оновлювати на своєму вебсайті перелік усіх третіх країн, зазначених у першому підпараграфі.

Комісія може ухвалювати делеговані акти згідно зі статтею 301a, які уточнюють умови, встановлені в першому підпараграфі.

5. Обмежений період, зазначений у першому підпараграфі параграфа 4, завершується 31 грудня 2020 року або в дату, у яку, згідно з параграфом 2, режим нагляду такої третьої країни буде визнаний еквівалентним режиму, встановленому в розділі I, залежно від того, яка із цих дат настане раніше.

Такий період може бути продовжений до одного року, якщо це необхідно EIOPA та Комісії для проведення оцінювання еквівалентності для цілей параграфа 2.

6. До договорів перестрахування, укладених із компаніями, головний офіс яких розташований у третій країні, режим нагляду якої був визнаний тимчасово еквівалентним згідно з параграфом 4, повинен застосуватися такий самий режим, як і той, що визначений у параграфі 3. Стаття 173 також застосовується до перестрахових компаній, головний офіс яких розташований у третій країні, режим нагляду якої був визнаний тимчасово еквівалентним згідно з параграфом 4.

Держави-члени не повинні зберігати або впроваджувати для формування технічних резервів систему брутто-резервування, яка вимагає застави активів для покриття незароблених премій і резервів за неврегульованими вимогами, якщо перестраховик є страховою або перестраховою компанією третьої країни, розташованою у країні, режим платоспроможності якої вважається еквівалентним режиму, встановленому в цій Директиві, згідно зі статтею 172.

Держава-член не повинна застосовувати до перестрахових компаній третіх країн, які започатковують або здійснюють перестрахову діяльність на її території, положення, які призводять до надання більш сприятливого режиму, ніж режим, наданий перестраховим компаніям, головний офіс яких розташований у такій державі-члені.

1. Комісія може подавати до Ради пропозиції щодо укладення угод з однією або більше третіх країн стосовно методів здійснення нагляду за:

(a) перестраховими компаніями третіх країн, які здійснюють перестрахову діяльність у Співтоваристві;

(b) перестраховими компаніями Співтовариства, які здійснюють перестрахову діяльність на території третьої країни.

2. Угоди, зазначені в параграфі 1, зокрема, повинні бути спрямовані на забезпечення, на умовах еквівалентності пруденційного регулювання, ефективного доступу перестрахових компаній до ринку на території кожної договірної сторони та взаємного визнання наглядових правил і практик у сфері перестрахування. Вони також повинні бути спрямовані на забезпечення:

(a) здатності наглядових органів держав-членів отримувати інформацію, необхідну для здійснення нагляду за перестраховими компаніями, головні офіси яких розташовані у Співтоваристві і які здійснюють діяльність на території відповідних третіх країн;

(b) здатності наглядових органів третіх країн отримувати інформацію, необхідну для здійснення нагляду за перестраховими компаніями, головні офіси яких розташовані на їхній території і які здійснюють діяльність у Співтоваристві.

3. Без обмеження статті 300(1) і (2) Договору, Комісія повинна, за підтримки Європейського комітету зі страхування та професійних пенсій, вивчити результати укладення угод, зазначеного в параграфі 1 цієї статті, і ситуацію, що склалася.

Наглядові органи держав-членів повинні інформувати Комісію, EIOPA та наглядові органи інших держав-членів про надання будь-якої авторизації прямій або непрямій дочірній компанії, одна або більше материнських компаній якої регулюються законодавством третьої країни.

Така інформація також повинна містити дані про структуру відповідної групи.

У разі набуття компанією, яка регулюється законодавством третьої країни, частки участі у страховій або перестраховій компанії, авторизованій у Союзі, унаслідок чого така страхова або перестрахова компанія перетворюється на дочірню компанію такої компанії третьої країни, наглядові органи держави-члена розташування головного офісу повинні повідомити про це Комісію, EIOPA та наглядові органи інших держав-членів.

1. Держави-члени повинні інформувати Комісію та EIOPA про будь-які загальні труднощі, з якими стикаються їхні страхові та перестрахові компанії при створені своїх осідків і функціонуванні у третій країні або здійсненні діяльності у третій країні.

2. Комісія повинна періодично надавати Раді звіт, що вивчає режим, наданий у третіх країнах страховим або перестраховим компаніям, авторизованим у Співтоваристві, у розрізі:

(a) заснування у третіх країнах страхових і перестрахових компаній, авторизованих у Співтоваристві:

(b) набуття часток участі у страхових і перестрахових компаніях третіх країн;

(c) здійснення страхової або перестрахової діяльності такими заснованими компаніями;

(d) транскордонне здійснення страхової або перестрахової діяльності з території Співтовариства у третіх країнах.

Комісія повинна подавати такі звіти до Ради разом із будь-якими відповідними пропозиціями або рекомендаціями.

Будь-яка держава-член, яка не підпадає під дію Регламенту (ЄС) № 593/2008, повинна застосовувати положення зазначеного Регламенту, щоб визначити право, що застосовується до договорів страхування, які підпадають під дію статті 7 зазначеного Регламенту.

1. Страхові компанії, які здійснюють види страхування, інші ніж страхування життя, можуть пропонувати та укладати договори обов’язкового страхування згідно з умовами, визначеними в цій статті.

2. Якщо держава-член встановлює обов’язок оформити страхування, договір страхування не вважатиметься таким, що відповідає цьому обов’язку, крім випадків, коли він відповідає особливим положенням щодо такого страхування, встановленим відповідною державою-членом.

3. Якщо держава-член встановлює обов’язкове страхування і страхова компанія зобов’язана повідомити наглядовим органам про будь-яке припинення дії покриття, таке припинення може бути застосоване до постраждалих третіх осіб тільки за обставин, встановлених такою державою-членом.

4. Кожна держава-член повинна повідомити Комісії про ризики, які підлягають обов’язковому страхуванню згідно з її законодавством, із зазначенням такої інформації:

(a) особливі правові положення щодо такого страхування;

(b) дані, які повинні бути вказані у свідоцтві, що його страхова компанія, яка здійснює види страхування, інші ніж страхування життя, повинна видати застрахованій особі, якщо відповідна держава-член вимагає підтвердження виконання обов’язку оформити страхування.

Держава-член може вимагати, щоб дані, зазначені в пункті (b) першого підпараграфа, включали заяву страхової компанії про те, що договір відповідає особливим положенням щодо такого страхування.

Комісія повинна опублікувати дані, зазначені в пункті (b) першого підпараграфа, в Офіційному віснику Європейського Союзу.

Ні держава-член розташування ризику, ні держава-член виконання зобов’язань не повинні перешкоджати володільцю страхового поліса укладати договір зі страховою компанією, авторизованою згідно з умовами статті 14, якщо таке укладення договору не суперечить правовим положенням щодо захисту загального блага в державі-члені розташування ризику або в державі-члені виконання зобов’язань.

1. Держави-члени не повинні вимагати попереднього затвердження або систематичного повідомлення загальних і спеціальних умов страхових полісів, розмірів страхових премій або форм та інших друкованих документів, які страхова компанія має намір використовувати у своїх операціях із володільцями страхових полісів.

Держави-члени можуть вимагати несистематичного повідомлення таких умов страхових полісів та інших документів тільки для цілей перевірки відповідності національним положенням стосовно договорів страхування. Такі вимоги не повинні бути передумовою для здійснення діяльності страховою компанією.

2. Держава-член, яка робить страхування обов’язковим, може вимагати, щоб страхові компанії повідомляли її наглядовому органу загальні та спеціальні умови такого страхування до їх поширення.

3. Держави-члени не повинні зберігати або впроваджувати обов’язок попереднього повідомлення або затвердження пропонованого підвищення ставок страхових премій, окрім як у рамках загальних систем контролю цін.

Держави-члени не повинні вимагати попереднього затвердження або систематичного повідомлення загальних і спеціальних умов страхових полісів, розмірів страхових премій, технічних основ, які використовуються для розрахування розмірів страхових премій і технічних резервів, або форм та інших друкованих документів, які страхова компанія, що здійснює страхування життя, має намір використовувати у своїх операціях із володільцями страхових полісів.

Однак держава-член розташування головного офісу, з виключної метою перевірки відповідності національним положенням щодо актуарних принципів, може вимагати систематичного повідомлення технічних основ, які використовуються для розрахування розмірів страхових премій і технічних резервів. Такі вимоги не повинні бути передумовою для здійснення діяльності страховою компанією.

1. Перш ніж укласти договір страхування, інший ніж договір страхування життя, страхова компанія, що здійснює види страхування, інші ніж страхування життя, повинна повідомити володільцю страхового поліса зазначену нижче інформацію:

(a) право, застосовне до договору, якщо сторони не мають вільного вибору;

(b) наявність у сторін вільного вибору застосовного права та право, пропоноване страховиком.

Страхова компанія також повинна повідомити володільця страхового поліса про механізми врегулювання скарг володільців страхових полісів стосовно договорів, у тому числі, у відповідних випадках, про наявність органу з врегулювання скарг, без обмеження права володільця страхового поліса на звернення до суду.

2. Обов’язок, зазначений у параграфі 1, застосовується, тільки якщо володілець страхового поліса є фізичною особою.

3. Детальні правила імплементації параграфів 1 і 2 встановлюються державою-членом розташування ризику.

1. Якщо види страхування, інші ніж страхування життя, пропонуються на основі права на заснування або свободи надання послуг, перш ніж приймати будь-яке зобов’язання, володільцю страхового поліса необхідно повідомити, у якій державі-члені розташований головний офіс або, у відповідних випадках, філія, з якими укладатиметься договір.

Будь-які документи, видані володільцю страхового поліса, повинні містити інформацію, зазначену в першому підпараграфі.

Обов’язки, встановлені в першому та другому підпараграфах, не застосовуються до великих ризиків.

2. У договорі або в будь-якому іншому документі, яким надається покриття, а також у пропозиції щодо страхування, якщо вона є юридично зобов’язальною для володільця страхового поліса, необхідно вказати адресу головного офісу або, у відповідних випадках, філії страхової компанії, яка здійснює види страхування, інші ніж страхування життя, і надає покриття.

Держави-члени можуть вимагати, щоб у документах, зазначених у першому підпараграфі цього параграфа, також вказувалися ім’я та адреса представника страхової компанії, що здійснює види страхування, інші ніж страхування життя, як зазначено у статті 148(2)(a).

1. Перш ніж укласти договір страхування життя, володільцю страхового поліса повинна бути надана принаймні інформація, визначена в параграфах 2-4.

2. Необхідно надати таку інформацію про страхову компанію, що здійснює страхування життя:

(a) найменування та організаційно-правова форма компанії;

(b) назва держави-члена, у якій розташований головний офіс і, у відповідних випадках, філія, яка укладає договір;

(c) адреса головного офісу і, у відповідних випадках, філії, яка укладає договір;

(d) конкретне покликання на звіт про платоспроможність і фінансовий стан, як встановлено у статті 51, що забезпечує володільцю страхового поліса легкий доступ до такої інформації.

3. Необхідно надати таку інформацію про зобов’язання:

(a) визначення кожної страхової виплати та кожної можливості;

(b) строк дії договору;

(c) способи припинення дії договору;

(d) способи сплати страхових премій і тривалість здійснення платежів;

(e) способи нарахування та розподілу бонусів;

(f) інформація про викупну та оплачену вартість, а також ступінь їх гарантованості;

(g) інформація про страхові премії для кожної страхової виплати, як основної, так і додаткової, у відповідних випадках;

(h) для страхових інвестиційних полісів - визначення паїв, до яких прив’язані виплати;

(i) інформація про характер базисних активів для інвестиційних полісів;

(j) механізми застосування періоду обдумування;

(k) загальна інформація про механізми оподаткування, застосовні до відповідного типу страхового поліса;

(l) механізми врегулювання скарг володільців страхових полісів стосовно договорів, у тому числі, у відповідних випадках, про наявність органу з врегулювання скарг, без обмеження права на звернення до суду;

(m) право, застосовне до договору, якщо сторони не мають вільного вибору, або, якщо сторони можуть вільно вибирати застосовне право, право, яке пропонує страхова компанія, що здійснює страхування життя.

4. Крім того, повинна бути надана конкретна інформація, щоб забезпечити належне розуміння ризиків, які лежать в основі договору і які приймає володілець страхового поліса.

5. Упродовж усього строку дії договору володільцю страхового поліса необхідно повідомляти про будь-яку зміну зазначеної нижче інформації:

(a) умов страхового поліса, як загальних, так і спеціальних;

(b) найменування страхової компанії, що здійснює страхування життя, її організаційно-правової форми, адреси головного офісу і, у відповідних випадках, філії, яка уклала договір;

(c) усієї інформації, вказаної в пунктах (d)-(j) параграфа 3, у разі зміни умов страхового поліса або внесення змін до положень права, застосовних до договору;

(d) щорічно - інформації про стан нарахування бонусів.

Якщо у зв’язку з пропозицією укласти або укладенням договору страхування життя страховик надає дані щодо суми потенційних платежів, які значно вищі за визначені в договорі платежі, страховик повинен надати володільцю страхового поліса зразок розрахунку за допомогою якого був визначений розмір потенційного кінцевого платежу, що відображає основу для розрахування страхових премій із використанням трьох різних процентних ставок. Це положення не застосовується до строкового страхування та строкових договорів. Страховик повинен повідомити володільця страхового поліса у чіткий і зрозумілий спосіб, що зразок розрахунку є лише моделлю обчислення на основі умовних припущень і що володілець страхового поліса не повинен пред’являти будь-які договірні вимоги на основі зразка розрахунку.

У випадку страхування з участю у прибутках страховик повинен щорічно повідомляти володільця страхового поліса в письмовій формі про статус страхових вимог володільця страхового поліса, включно з участю у прибутках. Більше того, якщо страховик надав дані про потенційні майбутні зміни участі у прибутках, він повинен повідомити володільця страхового поліса про різницю між фактичними змінами та початковими даними.

6. Інформація, зазначена в параграфах 2-5, повинна бути чітко та точно надана в письмовій формі офіційною мовою держави-члена виконання зобов’язань.

Однак така інформація може бути надана іншою мовою за запитом володільця страхового поліса, якщо це дозволено правом держави-члена або якщо володілець страхового поліса може вільно вибирати застосовне право.

7. Держава-член виконання зобов’язань може вимагати від страхових компаній, що здійснюють страхування життя, надання інформації на додаток до тієї, що зазначена в параграфах 2-5, тільки якщо це необхідно для належного розуміння володільцем страхового поліса істотних елементів зобов’язань.

8. Детальні правила імплементації параграфів 1-7 встановлюються державою-членом виконання зобов’язань.

1. Держави-члени повинні передбачити, щоб володільцям страхових полісів, які укладають індивідуальні договори страхування життя, було надано період тривалістю 14-30 днів з моменту їх повідомлення про укладення договору, протягом якого можна розірвати договір.

Надання володільцями страхових полісів повідомлення про розірвання договору має наслідком їх звільнення від будь-яких майбутніх зобов’язань, які виникають із договору.

Інші правові наслідки та умови розірвання договору повинні бути визначені правом, застосовним до договору, зокрема, стосовно механізмів повідомлення володільця страхового поліса про укладення договору.

2. Держави-члени можуть вирішити не застосовувати параграф 1 у таких випадках:

(a) якщо строк дії договору становить шість місяців або менше;

(b) якщо у зв’язку зі статусом володільця страхового поліса або обставинами, за яких укладений договір, володілець страхового поліса не потребує спеціального захисту.

Якщо держави-члени використовують можливість, визначену в першому підпараграфі, вони повинні закріпити це в їхньому праві.

Загальні та спеціальні умови страхових полісів не повинні включати будь-які умови, які необхідно виконувати в кожному індивідуальному випадку для покриття ризиків за конкретних обставин.

Держави-члени повинні забезпечити скасування монополій на започаткування діяльності зі здійснення певних видів страхування, наданих організаціям, заснованим на їхній території та зазначеним у статті 8.

Держави-члени ведення діяльності можуть вимагати, щоб страхові компанії, які здійснюють види страхування, інші ніж страхування життя, на тих самих умовах, що й страхові компанії, які здійснюють види страхування, інші ніж страхування життя, авторизовані на їхній території, приєднувалися та брали участь у будь-якій схемі гарантування виплат застрахованим особам і постраждалим третім особам за страховими вимогами.

1. Ця секція застосовується до операцій співстрахування у Співтоваристві, які є операціями співстрахування одного або більше ризиків, що належать до класів 3-16 у частині A додатка I, і які відповідають таким умовам:

(a) відповідний ризик є великим ризиком;

(b) відповідний ризик покривається одним договором за рахунок загальної страхової премії та протягом того самого періоду двома або більше страховими компаніями, кожна з яких діє в якості співстраховика, а одна виступає в якості страхової компанії-лідера;

(c) відповідний ризик розташований у Співтоваристві;

(d) для цілей покриття ризику страхова компанія-лідер вважається страховою компанією, що покриває весь ризик;

(e) принаймні один зі співстраховиків бере участь у договорі через головний офіс або філію, які засновані в державі-члені, іншій ніж держава-член страхової компанії-лідера;

(f) страхова компанія-лідер повністю бере на себе роль лідера в рамках практики співстрахування та, зокрема, визначає умови страхування та рейтинги.

2. Статті 147-152 застосовуються тільки до страхової компанії-лідера.

3. Операції співстрахування, які не відповідають умовам, визначеним у параграфі 1, підпадають під дію положень цієї Директиви, за винятком положень цієї секції.

Право страхових компаній на участь у співстрахуванні у Співтоваристві не підпадає під дію будь-яких положень, крім положень цієї секції.

Розмір технічних резервів повинен визначатися різними співстраховиками згідно з правилами, закріпленими їхньою державою-членом розташування головного офісу, або, за відсутності таких правил, згідно із загальноприйнятою практикою у відповідній державі.

Однак технічні резерви повинні принаймні дорівнювати технічним резервам, визначеним страховиком-лідером згідно з правилами держави-члена розташування його головного офісу.