Справа «Сукачов проти України» (Заява № 14057/17)

131. Уряд також зазначив, що у 2016 році в Міністерстві юстиції України був створений відділ для інспекції дотримання прав людини в пенітенціарних установах. У 2017 році він перевірив двадцять пенітенціарних установ і надіслав міжрегіональному управлінню Міністерства юстиції України рекомендації щодо усунення виявлених порушень і вжиття заходів.

132. Уряд також стверджував, що пенітенціарна реформа в Україні проводилася за підтримки міжнародних організацій та інших держав. Так, у рамках співпраці з Радою Європи у 2011-2014 роках було здійснено: (a) реалізацію проєкту "Підтримка пенітенціарної реформи в Україні", спрямованого на підтримку та розвиток діяльності, пов’язаної з введенням системи пробації, а також на вдосконалення управління пенітенціарними установами та органами і слідчими ізоляторами в Україні; та (b) участь у проєкті "Боротьба з жорстоким поводженням і безкарністю", який фокусувався на вдосконаленні ефективності децентралізованих превентивних механізмів у пенітенціарних установах шляхом посилення функціональних можливостей інститутів громадянського суспільства. У результаті реалізації останнього проєкту були розроблені двадцять три рекомендації щодо оцінки механізмів, які дозволяють засудженим висувати скарги на жорстоке поводження. Зацікавлені сторони проєкту визнали, що ані існуючі механізми подання скарг стверджуваними потерпілими від жорстокого поводження, ані реакція органів державної влади на них, не відповідали принципам незалежності та неупередженості, оперативності, достатньої залученості потерпілого та прозорості громадського контролю. У 2015 році був запущений проєкт "Подальша підтримка пенітенціарної реформи в Україні". Він фокусувався на вдосконаленні реабілітаційного підходу під час виконання кримінальних покарань і вдосконаленні порядку та практики перевірки установ виконання покарань і розгляду скарг, висунутих особами, взятими під варту, та засудженими. Одним з результатів співпраці з Радою Європи стала також підготовка буклету про управління установами виконання покарань, кодексу поведінки для працівників цих установ і посібника щодо пенітенціарної системи та прав людини, а також розробка стандартів оцінки роботи пенітенціарних установ. Насамкінець, в Україні був врахований досвід інших країн у запровадженні системи пробації.

133. Уряд також стверджував, що під час 1302-го засідання (див. пункт 39) Комітет міністрів із задоволенням вказав на законодавчі та адміністративні заходи, вжиті для реформування пенітенціарної системи. Враховуючи обставини цієї справи та проведені реформи, Уряд дійшов висновку, що до цієї справи було недоречно застосовувати процедуру пілотного рішення.

B. Оцінка Суду

1. Загальні принципи

134. Відповідні принципи щодо застосування статті 46 Конвенції у пілотному рішенні були узагальнені в згаданому рішенні у справі "Ананьєв та інші проти Росії" (Ananyev and Others v. Russia), пункти 180-183 (див. також згадані рішення у справах "Нешков та інші проти Болгарії" (Neshkov and Others v. Bulgaria), пункт 267, "Варга та інші проти Угорщини" (Varga and Others v. Hungary), пункти 94-97), так:

(i) у контексті статті 1 Конвенції пункт 1 статті 46 Конвенції покладає на державу-відповідача зобов’язання вживати під контролем Комітету міністрів належні загальні та/або індивідуальні заходи для захисту прав заявника, порушення яких встановлює Суд. Такі заходи повинні також вживатися щодо інших осіб, які перебувають у становищі заявника, зокрема шляхом вирішення проблем, які призвели до висновків Суду. Комітет міністрів неодноразово наголошував на цьому зобов’язанні під час нагляду за виконанням рішень Суду;

(ii) для сприяння ефективному виконанню його рішень у цьому контексті Суд може скористатися процедурою пілотного рішення, що дозволяє йому визначити структурну проблему, яка призводить до порушення, та вказати заходи, які держава-відповідач повинна вжити для вирішення цієї проблеми. Проте цей підхід застосовується з повагою до функцій конвенційних органів: відповідно до пункту 2 статті 46 Конвенції саме Комітет міністрів повинен оцінити результати вжиття відповідних заходів;

(iii) ще одна важлива роль процедури пілотного рішення полягає у спонуканні держави-відповідача вирішити велику кількість індивідуальних скарг, які виникають через одну й ту саму структурну проблему на національному рівні, таким чином, втілюючи принцип субсидіарності, який лежить в основі конвенційної системи. Завдання Суду, визначене статтею 19 Конвенції, необов’язково виконується найкращим чином повторенням одних і тих самих висновків у низці справ. Мета процедури полягає у сприянні найбільш оперативному та ефективному усуненню недоліку, який впливає на захист відповідних конвенційних прав у національному законодавстві. Хоча насамперед дії держави-відповідача повинні бути спрямовані на усунення такого недоліку та введення за необхідності ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку з виявленими порушеннями, вони також можуть передбачати ad hoc рішення, такі, як угоди про мирне врегулювання із заявниками або односторонні пропозиції щодо відшкодування, які відповідають вимогам Конвенції. Суд може відкласти розгляд усіх аналогічних справ, даючи державі-відповідачу можливість вирішити їх подібним чином;

(iv) якщо держава-відповідач не вживає таких заходів після ухвалення пілотного рішення, то для забезпечення ефективного дотримання Конвенції Суд буде змушений продовжити розгляд та ухвалення рішень щодо аналогічних поданих до нього заяв, розгляд яких він міг вирішити відкласти.

2. Існування структурної проблеми, яка виправдовує застосування процедури пілотного рішення у цій справі

135. Суд зазначає, що ця справа стосується повторюваної проблеми, яка лежить в основі неодноразових порушень Україною статті 3 Конвенції. Зокрема, з моменту ухвалення його першого рішення щодо умов тримання під вартою в Україні ("Невмержицький проти України" (Nevmerzhitsky v. Ukraine), заява № 54825/00, ЄСПЛ 2005-II) Суд виніс п’ятдесят п’ять рішень (у деяких справах було декілька заявників), встановлюючи порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з поганими умовами тримання під вартою у слідчих ізоляторах (див. перелік рішень у Додатку).

136. У низці цих рішень Суд також дійшов висновку про порушення статті 13 Конвенції через відсутність ефективних національних засобів юридичного захисту у зв’язку зі скаргами заявників за статтею 3 Конвенції. Крім того, у більшості з цих рішень Суд постановив, що проблема щодо умов тримання під вартою в Україні мала структурний характер (див., наприклад, згадані рішення у справах "Коваль проти України" (Koval v. Ukraine), пункт 96, "Коктиш проти України" (Koktysh v. Ukraine), пункт 86, рішення у справах "Віслогузов проти України" (Visloguzov v. Ukraine), заява № 32362/02, пункти 42 і 43, від 20 травня 2010 року, "Логвиненко проти України" (Logvinenko v. Ukraine), заява № 13448/07, пункти 57 і 58, від 14 жовтня 2010 року, "Петухов проти України" (Petukhov v. Ukraine), заява № 43374/02, пункт 78, від 21 жовтня 2010 року, "Іззетов проти України" (Izzetov v. Ukraine), заява № 23136/04, пункт 38, від 15 вересня 2011 року; "Устянцев проти України" (Ustyantsev v. Ukraine), заява № 3299/05, пункт 58, від 12 січня 2012 року, згадані рішення у справах "Іглін проти України" (Iglin v. Ukraine), пункт 43, "Бєляєв та Дігтяр проти України" (Belyaev and Digtyar v. Ukraine), пункти 30 і 31, рішення у справі "Барило проти України" (Barilo v. Ukraine), заява № 9607/06, пункт 56, від 16 травня 2013 року, згадані рішення у справах "Горбатенко проти України" (Gorbatenko v. Ukraine), пункт 125, "Зінченко проти України" (Zinchenko v. Ukraine), пункт 53, "Родзевілло проти України" (Rodzevillo v. Ukraine), пункт 41, рішення у справах "Сосновський проти України" (Sosnovskiy v. Ukraine), заява № 9450/06, пункт 65, від 08 грудня 2016 року, та "Комаров проти України" (Komarov v. Ukraine), заява № 4772/06, пункт 94, від 19 січня 2017 року).

137. Більшість справ проти України, в яких Суд встановлював порушення статті 3 Конвенції, стосувалися проблем переповненості та різних інших повторюваних проблем, пов’язаних з побутовими умовами тримання під вартою: неналежними санітарно-гігієнічними умовами, недостатнім освітленням і вентиляцією, наявністю паразитів та цвілі у камерах, обмеженим доступом до душу, обмеженими щоденними прогулянками, відсутністю усамітнення під час користування туалетом, поганою якістю їжі тощо. Порушення були виявлені у великій кількості установ різних областей України. Таким чином, дійсно вбачається, що порушення не були спричинені поодиноким випадком або результатом конкретних подій у кожній окремій справі. Вони виникли у межах широко розповсюдженої структурної проблеми, яка була результатом поганого функціонування пенітенціарної системи України та недостатніх гарантій проти поводження, забороненого статтею 3 Конвенції.

138. Вбачається, що незважаючи на висновки, висловлювані Судом щодо України майже щорічно з 2005 року, на національному рівні структурної проблема досі не вирішена. Насправді, відповідно до бази даних справ Суду, наразі очікують на розгляд близько 120 на перший погляд обґрунтованих заяв проти України зі скаргами на умови тримання під вартою. Ця цифра сама собою вказує на існування повторюваної структурної проблеми (див. згадані рішення у справах "Ананьєв та інші проти Росії" (Ananyev and Others v. Russia), пункт 184, та "Варга та інші проти Угорщини" (Varga and Others v. Hungary), пункт 98). Крім того, виявлення структурної проблеми, яке виправдовує застосування процедури пілотного рішення, необов’язково пов’язане лише з кількістю заяв, які очікують розгляду; потенційне надходження аналогічних заяв у майбутньому також є важливим чинником (див. згадане рішення у справі "Нешков та інші проти Болгарії" (Neshkov and Others v. Bulgaria), пункт 270). У зв’язку з цим Суд зауважує, що з 01 квітня 2019 року кількість осіб, узятих під варту у слідчих ізоляторах в Україні, становила 20 346 осіб (див. пункт 76). Як було зазначено у низці міжнародних і національних доповідей (див. пункти 28-33, 44, 46 і 48-50), багато з них тримаються в умовах переповненості та/або інших неналежних умовах. Крім того, вони не мають у своєму розпорядженні ефективних засобів юридичного захисту, які б дозволили їм покращити своє становище (див. пункти 118-125).

139. Комітет міністрів також визнав структурний характер проблеми умов тримання під вартою в Україні. Він здійснює нагляд за виконанням рішень Суду щодо умов тримання під вартою з 2005 року. У грудні 2018 року він прийняв тимчасову резолюцію, в якій знову наголосив на структурному характері цієї проблеми. Він вказав, що у попередніх рішеннях уже неодноразово закликав органи влади України вжити рішучих заходів для створення превентивних і компенсаційних засобів юридичного захисту для вирішення цієї проблеми. Незважаючи на вжиття певних заходів, жодного конкретного прогресу досягнуто не було, що також поклало на конвенційну систему додатковий тягар. Тому Комітет міністрів підкреслив термінову необхідність продовження здійснення органами державної влади роботи над ухваленням комплексної довгострокової стратегії, здатної призвести до вирішення цих структурних проблем з чіткими та обов’язковими строками вжиття відповідних заходів і наданням необхідних ресурсів (див. пункт 41).

140. КЗК також неодноразово визнавав структурний характер проблем щодо умов тримання під вартою в Україні. У своїй нещодавній доповіді щодо України він схвалив поточну реформу пенітенціарної системи та заходи, вжиті для зменшення переповненості, але підкреслив, що реформа не вплинула на становище осіб, узятих під варту під час досудового слідства, та закликав органи державної влади надалі зменшувати їхню кількість. Він зазначив, що досі діяла стара норма у 2,5 м-2 особистого простору на одного ув’язненого у СІЗО, а складні правила розподілу різних категорій ув’язнених продовжували призводити до локалізованої переповненості. Тому Комітет закликав органи влади України вжити рішучих кроків для внесення змін до законодавства та режиму для таких осіб. Він також зауважив про погані побутові умови тримання під вартою у відвіданих СІЗО, які в деяких з них навіть погіршилися з моменту його попередніх візитів (див. пункт 31).

141. Недостатній прогрес у вирішенні проблеми поганих умов тримання під вартою також помітив НПМ, який дійшов висновку, що незважаючи на поточну пенітенціарну реформу, у більшості СІЗО України досі мали місце систематичні порушення прав людини (див. пункт 48). Аналогічні висновки також зробив Уповноважений з прав людини, який виконує функції НПМ з 2012 року (див. пункт 45) та який виявив неналежні умови тримання під вартою майже в усіх СІЗО України. Уповноважений з прав людини рекомендував органам державної влади узгодити національні стандарти особистого простору та умов тримання під вартою з європейськими (див. пункт 50 ).

142. Суд зазначає, що хоча Уряд стверджував, що до цієї справи недоцільно було застосовувати процедуру пілотного рішення, зокрема з огляду на поточну пенітенціарну реформу, він не заперечив існування структурної проблеми щодо умов тримання під вартою в Україні. Насправді ця проблема була прямо визнана у Концепції 2017 року, в якій зазначалося, що більшість пенітенціарних установ в Україні була у незадовільному, або навіть в аварійному стані, і це вимагало ухвалення комплексних рішень та виділення належного фінансування (див. пункт 69). Тому Суд вважає, що незважаючи на вжиття Україною позитивних заходів у рамках поточної пенітенціарної реформи, актуальність проблеми, пов’язаної з умовами тримання під вартою, в останні роки не зменшилася. Виявлені у цій справі порушення були встановлені через чотирнадцять років після винесення першого рішення Суду щодо умов тримання під вартою в Україні, незважаючи на зобов’язання Уряду за статтею 46 Конвенції вжити необхідних загальних та індивідуальних заходів.

143. З огляду на зазначені міркування та повторювану проблему, яка існує протягом багатьох років, значну кількість осіб, на яку вона вплинула або здатна вплинути, та нагальну необхідність забезпечити їм оперативне та належне відшкодування на національному рівні, Суд вважає за доцільне застосувати у цій справі процедуру пілотного рішення (див. аналогічний підхід в рішенні у справі "Торреджані та інші проти Італії" (Torreggiani and Others v. Italy), заява № 43517/09 та 6 інших заяв, пункт 90, від 08 січня 2013 року, згадані рішення у справах "Ананьєв та інші проти Росії" (Ananyev and Others v. Russia), пункт 190, "Нешков та інші проти Болгарії" (Neshkov and Others v. Bulgaria), пункт 271, "Варга та інші проти Угорщини" (Varga and Others v. Hungary), пункт 100, та рішення у справі "Резмівеш та інші проти Румунії" (<...>), заява № 61467/12 та 3 інші заяви, пункти 110 і 111, від 25 квітня 2017 року).

3. Загальні заходи для вирішення структурної проблеми

144. Оскільки рішення Суду є по суті декларативними, держава-відповідач має право на свій розсуд під наглядом Комітету міністрів обирати засоби, за допомогою яких вона виконуватиме своє зобов’язання за статтею 46 Конвенції, якщо вони сумісні з висновками, зробленими у рішенні Суду. Проте для допомоги державі-відповідачу у виконанні свого зобов’язання Суд у виняткових випадках може вказати вид заходів, які можуть бути вжиті для усунення виявленої ним проблеми (див. згадане рішення у справі "Варга та інші проти Угорщини" (Varga and Others v. Hungary), пункти 101 і 102). У низці справ Суд вже зазначав загальні заходи для сприяння найбільш оперативному та ефективному вирішенню повторюваних недоліків умов тримання під вартою (див. рішення у справі "Орчовський проти Польщі" (Orchowski v. Poland), заява № 17885/04, пункт 154, від 22 жовтня 2009 року, згадане рішення у справі "Торреджані та інші проти Італії" (Torreggiani and Others v. Italy), пункти 91-99, див. також згадані рішення у справах "Ананьєв та інші проти Росії" (Ananyev and Others v. Russia), пункти 197-203 та 214-231, "Нешков та інші проти Болгарії" (Neshkov and Others v. Bulgaria), пункти 276-278, "Варга та інші проти Угорщини" (Varga and Others v. Hungary), пункти 104 і 105, та "Резмівеш та інші проти Румунії" (<...>), пункти 115-120).

(a) Заходи для зменшення переповненості та покращення умов тримання під вартою

145. Суд хотів би підкреслити, що покращення умов тримання під вартою в Україні виходить за межі його судової функції. Проте хоча його завданням не є надання вказівок щодо комплексної пенітенціарної реформи або рекомендацій щодо того, як Україна повинна організувати свою пенітенціарну систему, у зв’язку з чим Комітет міністрів знаходиться у кращому становищі, Суду не забороняється наголошувати на конкретних питаннях, які потребують розгляду органами влади України. Такі питання, на які Суд звернув увагу, можуть допомогти окреслити наведені у пілотному рішенні проблеми та вирішити їх (див. згадані рішення у справах "Ананьєв та інші проти Росії" (Ananyev and Others v. Russia), пункти 194 і 95, "Нешков та інші проти Болгарії" (Neshkov and Others v. Bulgaria), пункт 274, та "Варга та інші проти Угорщини" (Varga and Others v. Hungary), пункт 105, з подальшими посиланнями).

146. Тому для цілей цього пілотного рішення Суд вважає за доцільне вказати на проблему переповненості, яку Україна неминуче повинна буде розглянути під час виконання цього рішення. Суд повторює, що коли держава не може гарантувати кожному ув’язненому умови, які відповідають статті 3 Конвенції, найбільш доречним рішенням проблеми переповненості буде зменшення кількості осіб, узятих під варту, шляхом частішого використання не пов’язаних з позбавленням волі запобіжних заходів і мінімізації застосування попереднього ув’язнення (див. згадані рішення у справах "Ананьєв та інші проти Росії" (Ananyev and Others v. Russia), пункт 197, "Варга та інші проти Угорщини" (Varga and Others v. Hungary), пункт 104, та "Резмівеш та інші проти Румунії" (<...>), пункт 115; див. також відповідні рекомендації КЗК і Комітету міністрів у пунктах 27, 33, 34 і 38).

147. У зв’язку з цим Суд зазначає, що проблема переповненості під час досудового тримання під вартою тісно пов’язана з іншою проблемою, яка часто встановлюється у рішеннях проти України щодо скарг за статтею 5 Конвенції, а саме: надмірна тривалість тримання під вартою під час досудового слідства. Зокрема, він неодноразово встановлював порушення пункту 3 статті 5 Конвенції у зв’язку з відсутністю належного виправдання як для коротких, так і для довгих періодів тримання під вартою під час досудового слідства в Україні (див., наприклад, рішення у справах "Харченко проти України" (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, пункт 99, 10 лютого 2011 року, "Комарова проти України" (Komarova v. Ukraine), заява № 13371/06, пункти 77-81, від 16 травня 2013 року, "Осаковський проти України" (Osakovskiy v. Ukraine), заява № 13406/06, пункти 82-85, від 17 липня 2014 року, "Ярошовець та інші проти України" (Yaroshovets and Others v. Ukraine), заява № 74820/10 та 4 інші заяви, пункти 123-128, від 03 грудня 2015 року, "Ігнатов проти України" (Ignatov v. Ukraine), заява № 40583/15, пункти 40-42, від 15 грудня 2016 року, "Жердєв проти України" (Zherdev v. Ukraine), заява № 34015/07, пункти 121-124, від 27 квітня 2017 року, "Макаренко проти України" (Makarenko v. Ukraine), заява № 622/11, пункти 91-94, від 30 січня 2018 року, та "Криволапов проти України" (Krivolapov v. Ukraine), заява № 5406/07, пункти 106-108, від 02 жовтня 2018 року).

148. Наразі Суд встановив порушення пункту 3 статті 5 Конвенції у більш ніж дев’яноста справах проти України. Так, у згаданому рішенні у справі "Харченко проти України" (Kharchenko v. Ukraine), пункти 98-101, яке стосувалося, inter alia, сумісності старого КПК України (прийнятого у 1960 році) зі статтею 5 Конвенції, Суд запропонував державі-відповідачу вжити негайних заходів для узгодження національного законодавства та адміністративної практики з висновками Суду за статтею 5 Конвенції. В згаданому рішенні у справі "Ігнатов проти України" (Ignatov v. Ukraine), пункти 52 і 53) він також встановив, що незважаючи на прийняття у 2012 році нового КПК Украї ни, порушення статті 5 Конвенції повторювалися у практиці стосовно України, та вважав найкращим способом усунення згаданого порушення прискорення реформування законодавства та/або адміністративної практики для узгодження кримінального процесу в Україні з вимогами статті 5 Конвенції.

149. Суд також зауважує, що зібрана Генеральною прокуратурою України статистика (див. пункт 77) демонструє зменшення у 2018 році кількості прокурорських клопотань про взяття під варту у порівнянні з 2012 роком. Проте ця кількість досі більша, ніж у 2013, 2014 та 2016 роках, що свідчить про нестабільність і непостійність зменшення кількості таких клопотань. Суд також зазначає, що кількість клопотань, залишених без задоволення судами, у 2018 році подвоїлася у порівнянні з 2012 роком. Він схвалює вжиті українськими судами заходи для ретельнішого розгляду клопотань про взяття під варту, який призвів до зменшення кількості осіб, щодо яких такі клопотання задовольняються. Однак він зазначає, що незважаючи на вжиті судами заходи, кількість осіб, які тримаються під вартою у СІЗО України, у 2019 році збільшилася у порівнянні з 2015-2017 роками (див. пункти 74-76), що пояснюється збільшенням частоти використання постанов про продовження строку тримання під вартою або іншими причинами (див. пункт 33). Якою б не була причина збільшення переповненості СІЗО, Суд хотів би повторити, що слід заохочувати прокурорів та інших працівників правоохоронних органів України до подальшого зменшення кількості клопотань про первинне взяття під варту та продовження його строку, окрім найбільш серйозних випадків. Прокурорів і суддів слід також заохочувати використовувати, наскільки можливо, альтернативні триманню під вартою запобіжні заходи.

150. Зменшення переповненості СІЗО також випливатиме зі зміни поточного мінімального національного стандарту у 2,5 м-2 особистого простору на одного ув’язненого, передбаченого статтею 11 Закону України "Про попереднє ув’язнення" 1993 року (див. пункт 55); внесення змін неодноразово рекомендував КЗК (див. пункти 28, 30, 31 і 33) та воно вимагається відповідно до встановлених Судом стандартів у згаданому рішенні у справі "Муршіч проти Хорватії" (<...>), пункти 138-140).

151. Інша проблема стосується покращення побутових умов в українських СІЗО. Хоча Суд схвалює заходи, на які посилалася держава-відповідач (див. пункт 130), він зауважує, що незважаючи на них, побутові умови у СІЗО залишилися поганими або навіть погіршилися, як підтверджують міжнародні та національні доповіді (див. пункти 28-33, 44, 46 та 48-50). З огляду на масштаб цієї проблеми Суд вважає, що постійні та довгострокові зусилля і вжиття подальших заходів, спрямованих на значне оновлення існуючих слідчих ізоляторів, або заміну застарілих чи законсервованих установ новими, повинні продовжуватися без затримки, і для цього мають бути виділені належні кошти. Хоча реалізація цих заходів може вимагати значних фінансових ресурсів, відсутність ресурсів не може у принципі виправдати умови тримання під вартою, які становлять порушення статті 3 Конвенції. Держава-відповідач має організувати свою пенітенціарну систему так, щоб забезпечити дотримання цього положення, незважаючи на будь-які труднощі (див. згадані рішення у справах "Нешков та інші проти Болгарії" (Neshkov and Others v. Bulgaria), пункти 277 і 278, та "Варга та інші проти Угорщини" (Varga and Others v. Hungary), пункт 103 з подальшими посиланнями).

152. Суд залишає на розсуд органів влади України здійснення під наглядом Комітету міністрів практичних заходів, які вони вважають доречними для зменшення переповненості та покращення умов тримання під вартою, що можуть також включати зазначені далі засоби.

(b) Ефективні засоби юридичного захисту

153. Як і в інших пілотних рішеннях (див. згадані рішення у справах "Ананьєв та інші проти Росії" (Ananyev and Others v. Russia), пункт 212, та "Нешков та інші проти Болгарії" (Neshkov and Others v. Bulgaria), пункт 279), у цій справі Суд утримався від надання конкретних вказівок щодо загальних заходів, які мають вжити органи влади України під час виконання цього рішення для узгодження умов тримання під вартою у слідчих ізоляторах з вимогами статті 3 Конвенції. Пропонуючи можливі шляхи вирішення певних проблем, Суд вважає, що надання конкретних інструкцій щодо цього виходитиме за межі його судових функцій. Проте його позиція щодо загальних заходів, необхідних для усунення системної проблеми, яка лежить в основі виявленого у цій справі порушення статті 13 Конвенції, відрізняється. Висновки Суду за цим положенням вимагають внесення конкретних змін у законодавство України, які дозволять будь-якій особі у становищі заявника звернутися зі скаргою на порушення статті 3 Конвенції через погані умови тримання її під вартою та отримати належне відшкодування за будь-яке подібне порушення на національному рівні. Суд уже виявляв недоліки в законодавстві України та наводив принципи Конвенції, якими повинні керуватися органи державної влади під час створення національних засобів юридичного захисту, які вимагаються статтею 13 Конвенції у цьому контексті (див. пункти 112-125). Звичайно, держава-відповідач вільна обирати під контролем Комітету міністрів засоби для виконання своїх зобов’язань за пунктом 1 статті 46 Конвенції (див. згадані рішення у справах "Ананьєв та інші проти Росії" (Ananyev and Others v. Russia), пункт 213, та "Нешков та інші проти Болгарії" (Neshkov and Others v. Bulgaria), пункт 280). Вона може створити нові засоби юридичного захисту, такі, як передбачалися у законопроєкті (див. пункт 72), який у подальшому був відкликаний з Верховної Ради України, або внести зміни до існуючих засобів для узгодження їх з вимогами статті 13 Конвенції (див. згадані рішення у справах "Ананьєв та інші проти Росії" (Ananyev and Others v. Russia), пункт 232, "Торреджані та інші проти Італії" (Torreggiani and Others v. Italy), пункт 98, та "Нешков та інші проти Болгарії" (Neshkov and Others v. Bulgaria), пункт 280). Щоб допомогти державі-відповідачу знайти доречні способи вирішення, Суд наведе можливі превентивні та компенсаційні засоби юридичного захисту.

(i) Превентивні засоби юридичного захисту

154. Превентивний засіб юридичного захисту має повністю відповідати вимогам, встановленим у пункті 114, і, щонайважливіше, бути здатним забезпечувати швидке відновлення порушених прав. Найкращим способом його впровадження буде створення спеціального органу державної влади для нагляду за установами виконання покарань і слідчими ізоляторами. Розгляд скарг ув’язнених спеціальним органом державної влади зазвичай призводить до швидшого отримання результату, ніж їхній розгляд в ході звичайного судового провадження. Для ефективності засобу юридичного захисту цей орган державної влади повинен мати право здійснювати моніторинг порушень прав ув’язнених, бути незалежним від пенітенціарних органів державної влади, мати повноваження та обов’язок розслідувати скарги за участю особи, яка подала скаргу, і бути здатним ухвалювати обов’язкові рішення, які підлягають виконанню, із зазначенням належного способу відновлення порушених прав (див. згадані рішення у справах "Ананьєв та інші проти Росії" (Ananyev and Others v. Russia), пункти 215 і 216, та "Нешков та інші проти Болгарії" (Neshkov and Others v. Bulgaria), пункти 281 і 282).

155. Держава-відповідач також може запровадити такий порядок в існуючих органах державної влади, наприклад, у прокуратурі. Як було зазначено, наразі звернення до прокурора зі скаргою не є ефективним засобом юридичного захисту в Україні з низки підстав (див. пункти 119-121). Тому, якщо держава-відповідач зрештою вирішить виконати це рішення шляхом внесення змін до порядку звернення зі скаргою до прокурора, цей порядок має відповідати принципам, наведеним у пунктах 114 і 154.

156. Суд хотів би підкреслити, що саме органи влади України повинні вирішити, який вид органу державної влади передбачити (приклади превентивних засобів юридичного захисту, які були реалізовані в аналогічних справах, див. в ухвалах щодо прийнятності у справах "Стелла та інші проти Італії" (Stella and Others v. Italy), заява № 49169/09, пункти 46-55, від 16 вересня 2014 року, "Домьян проти Угорщини" (<...>), заява № 5433/17, пункти 21-23, від 14 листопада 2017 року, та згадане рішення у справі "Улемек проти Хорватії" (Ulemek v. Croatia), пункти 73, 93 та 103). Він також зазначає, що згаданий Урядом законопроєкт (див. пункт 72) передбачав створення інституту пенітенціарних суддів, які б відповідали за розгляд звернень про застосування превентивних і компенсаційних засобів юридичного захисту та за прийняття обов’язкових для виконання рішень у зв’язку з цим. Хоча вбачається, що інститут таких суддів, його повноваження та функції, передбачені у законопроєкті, prima facie відповідали вимогам "превентивного засобу", Суд із жалем зауважує, що 29 серпня 2019 року законопроєкт був відкликаний з Верховної Ради України (див. пункт 73), і Уряд не повідомив Суду про поточний розгляд будь-яких альтернативних законопроєктів.

(ii) Компенсаційні засоби юридичного захисту

157. Якщо вже мало місце порушення статті 3 Конвенції, держава повинна визнати його та забезпечити відшкодування. Тільки превентивного засобу юридичного захисту не буде достатньо, оскільки засіб юридичного захисту, який запобігає або припиняє порушення статті 3 Конвенції, не може надати відшкодування за нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження, яке вже відбулося. Тому має також існувати засіб юридичного захисту, який може надати відшкодування за попередні порушення. Такий засіб є особливо важливим з огляду на принцип субсидіарності, щоб потерпілі не були змушені звертатися до Суду зі скаргами, які потребуватимуть встановлення основних фактів і надання відшкодування матеріальної шкоди, що має входити до компетенції національних судів (див. згадані рішення у справах "Ананьєв та інші проти Росії" (Ananyev and Others v. Russia), пункт 221, з подальшими посиланнями, та "Нешков та інші проти Болгарії" (Neshkov and Others v. Bulgaria), пункт 285). Таким чином, превентивні та компенсаційні засоби юридичного захисту можуть доповнювати один одного, щоб вважатися ефективними (див. також пункт 113). Слід також узяти до уваги взаємозв’язок між ними, згаданий у другому абзаці пункту 113.

158. Одна з форм відшкодування може полягати у скороченні строку відбування покарання для відповідної особи пропорційно кожному дню, проведеному нею у неналежних умовах тримання під вартою. Такий засіб юридичного захисту може стосуватися лише осіб, які досі перебувають під вартою (див. згадане рішення у справі "Нешков та інші проти Болгарії" (Neshkov and Others v. Bulgaria), пункт 287). Проте скорочення строку їхнього покарання може становити для таких осіб належну та достатню компенсацію лише за умови, якщо воно призведе до визнання порушення статті 3 Конвенції та надасть відшкодування цього порушення, яке б можна було оцінити (див. згадану ухвалу щодо прийнятності у справі "Стелла та інші проти Італії" (Stella and Others v. Italy), пункти 58-60, та ухвалу щодо прийнятності у справі "Порше проти Швейцарії" (Porchet v. Switzerland), заява № 36391/16, пункт 20, від 08 жовтня 2019 року).

159. Іншою формою відшкодування є надання грошової компенсації, єдиний можливий варіант для осіб, які більше не тримаються під вартою. Будь-який такий засіб юридичного захисту повинен повністю відповідати вимогам, встановленим у пунктах 115 і 117. Крім того, сума відшкодування моральної шкоди не повинна бути нерозумною в порівнянні із сумами справедливої сатисфакції, які присуджує Суд в аналогічних справах. Відповідний національний орган влади повинен буде надати достатньо вагомі підстави для виправдання рішення щодо присудження меншої суми відшкодування такої шкоди або відмови в її присудженні (див. згадане рішення у справі "Ананьєв та інші проти Росії" (Ananyev and Others v. Russia), пункт 230). Щодо елементів, пов’язаних з оцінкою рівня шкоди, найважливішим чинником є час, проведений ув’язненими в умовах, які були визнані такими, що порушують вимоги статті 3 Конвенції (там само, пункт 172). Насамкінець, компенсаційний засіб юридичного захисту повинен мати зворотну силу, у сенсі надання відшкодування за порушення статті 3 Конвенції, які відбулися до його введення, як у справах, в яких оскаржувана ситуація вже закінчилася звільненням ув’язненого або іншим чином, так і у справах, в яких він продовжує перебувати у відповідних умовах (там само, пункт 289).

(iii) Строк для введення превентивних і компенсаційних засобів

160. Суд зазначає, що у своїй проміжній резолюції 2018 року (див. пункт 41) Комітет міністрів підкреслив термінову необхідність продовження органами влади України роботи над ухваленням комплексної довгострокової стратегії, здатної призвести до вирішення структурних проблем з "чіткими та обов’язковими строками" вжиття відповідних заходів, але не вказав ці строки. У свою чергу, Суд вважає, що з огляду на постійний та довгостроковий характер виявленої у цій справі структурної проблеми і на очевидну відсутність наразі розгляду будь-якого конкретного способу вирішення цієї проблеми на національному рівні має бути встановлений конкретний строк, і що необхідні превентивні та компенсаційні засоби юридичного захисту повинні бути введені не пізніше, ніж через вісімнадцять місяців після набуття цим рішенням статусу остаточного (див. згадані рішення у справах "Торреджані та інші проти Італії" (Torreggiani and Others v. Italy), пункт 99, "Нешков та інші проти Болгарії" (Neshkov and Others v. Bulgaria), пункт 290, та, mutatis mutandis, "Томов та інші проти Росії" (Tomov and Others v. Russia), пункт 198).

(c) Процедура, якої необхідно дотримуватися в інших аналогічних справах

161. Відповідно до пункту 6 правила 61 його Регламенту Суд може відкласти розгляд усіх аналогічних заяв до вжиття державою-відповідачем заходів, встановлених у цьому пілотному рішенні. Проте відкладення має скоріше факультативний, а не обов’язковий характер, що відображено словами "у випадку необхідності" цього правила та в різноманітності підходів у попередніх пілотних рішеннях (див. згадане рішення у справі "Ананьєв та інші проти Росії" (Ananyev and Others v. Russia), пункт 235, з подальшими посиланнями). З огляду на принципи, встановлені в рішенні у справі "Ананьєв та інші проти Росії" (Ananyev and Others v. Russia), пункт 236, Суд не вважає за доцільне на цьому етапі відкладати розгляд аналогічних справ, які очікують розгляду або будуть подані в майбутньому (див. також згадані рішення у справах "Нешков та інші проти Болгарії" (Neshkov and Others v. Bulgaria), пункт 291, та "Варга та інші проти Угорщини" (Varga and Others v. Hungary), пункт 116).

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

162.Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".

A. Шкода

163. Заявник вимагав 20 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

164. Уряд вважав вимогу надмірною та закликав Суд відхилити її.

165. Щодо встановленого у цій справі порушення статті 3 Конвенції Суд вважає, що заявник зазнав моральної шкоди в результаті порушення його прав за цим положенням. Беручи до уваги всі обставини справи, зокрема, тривалість періоду, протягом якого заявник тримався в умовах, що порушували статтю 3 Конвенції, принципи, які регулюють присудження відшкодування моральної шкоди у цій сфері (див. пункт 159), та ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 9 500 євро за цим пунктом. Щодо порушення статті 13 Конвенції Суд вважає, що визнання порушення само собою є достатньою справедливою сатисфакцією (див. згадані рішення у справах "Ананьєв та інші проти Росії" (Ananyev and Others v. Russia), пункт 173, "Нешков та інші проти Болгарії" (Neshkov and Others v. Bulgaria), пункти 299 і 300, та "Варга та інші проти Угорщини" (Varga and Others v. Hungary), пункт 120).

B. Судові та інші витрати

166. Заявник не подав жодних вимог щодо цього.

167. Отже, Суд нічого не присуджує за цим пунктом.

C. Пеня

168. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1.Оголошує прийнятними скаргу заявника за статтею 3 Конвенції на умови тримання його під вартою у Дніпровському СІЗО та скаргу за статтею 13 Конвенції на відсутність ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку із зазначеною скаргою, а решту скарг у заяві - неприйнятними.

2.Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з умовами тримання заявника під вартою у Дніпровському СІЗО (за виключенням періодів, коли доступний йому особистий простір був більше 4 м-2).

3.Постановляє, що було порушено статтю 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю ефективних засобів юридичного захисту щодо скарги заявника за статтею 3 Конвенції.

4.Постановляє, що встановлення порушення статті 13 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції само собою є достатньою справедливою сатисфакцією.

5.Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявнику 9 500 (дев’ять тисяч п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

6.Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

7.Постановляє, що упродовж вісімнадцяти місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна впровадити систему ефективних національних засобів юридичного захисту у зв’язку з умовами тримання під вартою, що мають як превентивний, так і компенсаційний вплив, для виконання у повному обсязі вимог, наведених у цьому рішенні.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 30 січня 2020 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду

Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Регламенту Суду до цього рішення додається окрема думка судді Грозєва.

Я погоджуюся з цим рішенням, в якому порушуються важливі структурні питання щодо переповненості та умов тримання під вартою у СІЗО, а також доступних ефективних національних засобів юридичного захисту в Україні, і я проголосував за усіма пунктами разом з більшістю. Підставою для окремої думки є мої сумніви щодо включеного у рішення викладу принципу стосовно зв’язку між превентивними та компенсаційними засобами юридичного захисту у справах, які стосуються стверджувано нелюдських умов тримання під вартою. У пункті 113 рішення більшість зазначила, що для цілей вичерпання національних засобів юридичного захисту за статтею 35 Конвенції заявник повинен вичерпати існуючий та ефективний превентивний засіб юридичного захисту перед тим, як отримати можливість вимагати грошове відшкодування за допомогою компенсаційного засобу юридичного захисту. Цей виклад принципу не стосується конкретних обставин цієї справи, оскільки в Україні не існує жодного ефективного превентивного засобу юридичного захисту. Однак це є новим витком розвитку практики Суду, який випливає з дещо аналогічного obiter dictum у нещодавній хорватській справі (див. "Улемек проти Хорватії" (Ulemek v. Croatia), заява № 21613/16, пункти 86 і 87, від 31 жовтня 2019 року). Оскільки цей виклад принципу сформульований доволі загально, він викликає певне занепокоєння, і я волів би висловити свої сумніви щодо його правильності та подальшого застосування.

Більшість постановила у пункті 113, цитуючи її правильно, що "... якщо ефективний превентивний засіб юридичного захисту був створений, то заявники, які тримаються під вартою, як правило, не можуть бути звільнені від зобов’язання скористатися ним. Іншими словами, перед зверненням до Суду зі скаргами вони повинні спочатку скористатися доступним та ефективним превентивними засобом юридичного захисту і згодом, за необхідності, відповідним компенсаційним засобом. Якщо використання доступного та ефективного в інших випадках засобу юридичного захисту є безуспішним через невелику тривалість перебування заявника у неналежних умовах, єдиним доступним вибором буде компенсаційний засіб юридичного захисту, який передбачає можливість отримання відшкодування за попереднє поміщення у такі умови. Цей період може залежати від багатьох чинників, пов’язаних з порядком функціонування національної системи засобів юридичного захисту та характером стверджуваної неналежності умов тримання заявника під вартою. У будь-якому випадку компенсаційний засіб юридичного захисту у цьому контексті зазвичай необхідно використати упродовж шести місяців після припинення існування стверджуваних неналежних умов тримання під вартою.".

Я дійсно згоден з зазначеним формулюванням, яке також знайшло своє відображення в рішенні у справі "Улемек проти Хорватії" (Ulemek v. Croatia), що для особи, яка тримається під вартою в нелюдських умовах, "найціннішим є засіб юридичного захисту, здатний швидко припинити триваюче порушення" (див. пункт 113). Абсолютне право на припинення порушення статті 3 Конвенції безперечно має бути пріоритетом. Проте перехід від твердження про надзвичайну важливість превентивного засобу юридичного захисту до перетворення його на обов’язковий засіб юридичного захисту, від якого залежить можливість вимагати відшкодування, є доволі сміливим кроком. Спроба змусити як Уряд, так і заявників надавати перевагу превентивному засобу юридичного захисту через наші вимоги щодо прийнятності пов’язана з певними ризиками. Моє занепокоєння полягає в тому, що спонукаючи надавати таку перевагу превентивному засобу юридичного захисту, Суд заплутається у своїй практиці щодо прийнятності та ризикуватиме створити процесуальний лабіринт як для Уряду під час розробки національних засобів юридичного захисту, так і для заявників під час їхнього вичерпання.

По-перше, мене непокоїть залежність доступу до компенсаційного засобу юридичного захисту від вичерпання превентивного засобу юридичного захисту, яка встановлена абстрактно без урахування конкретних чинників в індивідуальній справі, що призводить до ризику виникнення плутанини. Як час, так і інші чинники матимуть важливе значення для вирішення питання ефективності превентивного засобу юридичного захисту та, у свою чергу, визначення моменту, коли компенсаційний засіб юридичного захисту буде або повинен був стати доступним. Скільки часу у заявника зайняло подання скарги, а в органів державної влади - реагування на них, чи є нелюдські умови тримання під вартою системною проблемою, та якими були доступні альтернативи для припинення тримання конкретного заявника під вартою у нелюдських умовах - усі ці питання будуть враховуватися. Суд може вирішити, чи є прийнятним у такій справі очікування протягом одного, двох або трьох місяців перед переведенням особи, яка тримається в нелюдських умовах, до іншої установи. Після цього він може оцінити, чи сумісна з Конвенцією конкретна національна система, відповідно до якої задовольняється або відхиляється позов про відшкодування шкоди, і з точки зору якої розглядається скарга. Проте ухвалення такого рішення абстрактно є ще більш проблемним.

Друга проблема, яка мене непокоїть, має більш основоположний характер. Цей новий підхід до прийнятності вимоги про відшкодування шкоди опосередковано визнає, що Суд готовий відмовити особі, яка тримається під вартою у нелюдських і таких, що принижують гідність, умовах, у праві на відшкодування за певний період часу, проведений у таких умовах. Суд може встановити, що необхідність надання пріоритету превентивному засобу юридичного захисту може виправдати обмеження права ув’язнених, які тримаються під вартою у нелюдських умовах, на відшкодування. Проте доволі складно вжити урівноважуючих заходів, особливо якщо вони застосовуються загалом та абстрактно.

Насамкінець, цей новий підхід до прийнятності вимоги про відшкодування шкоди за нелюдські умови тримання під вартою також не узгоджується з усталеним принципом практики Суду, який полягає в тому, що якщо доступно більше одного потенційно ефективного засобу юридичного захисту, заявнику необхідно скористатися лише одним із них (див. рішення у справі "Акіліна проти Мальти" [ВП] (Aquilina v. Malta) [GC], заява № 25642/94, ЄСПЛ 1999, пункт 39) і що саме заявник має обирати засіб юридичного захисту, який є найбільш доречним у його справі (див. рішення у справах "О’Кіффі проти Ірландії" [ВП] (O’Keeffe v. Ireland) [GC], заява № 35810/09, ЄСПЛ 2014, пункти 110 і 111, та "Ніколае Вирджилиу Тенасе проти Румунії" [ВП] (Nicolae Virgiliu Tгnase v. Romania) [GC], заява № 41720/13, від 25 червня 2019 року, пункт 176). Надання пріоритету превентивному засобу юридичного захисту та врахування логіки практики Суду щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту може призвести до неочікуваного результату - послаблення національних компенсаційних засобів юридичного захисту. В індивідуальних справах та, особливо, у справах щодо системних проблем з умовами тримання під вартою превентивний засіб юридичного захисту може не забезпечити виправлення ситуації навіть після певного періоду часу. Якщо Суд зробить компенсаційний засіб юридичного захисту допоміжним, то це призведе або до неефективності такого засобу, оскільки він не зможе остаточно вирішити проблему з нелюдськими умовами тримання під вартою, або до дублювання засобів, або як до першого, так і до другого. Таким чином, Суд стане "першою інстанцією" для позовів щодо нелюдських умов тримання під вартою. Замість посилення національних засобів юридичного захисту він може опинитися у становищі, коли підриватиме діючу систему відшкодування на національному рівні, порушуючи принцип субсидіарності.

Наведений далі перелік містить посилання на остаточні рішення проти України, в яких було встановлено порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з неналежними умовами тримання заявників під вартою у СІЗО разом із назвою СІЗО та періодом, протягом якого заявник у ньому тримався.

1. "Невмержицький проти України" (Nevmerzhitsky v. Ukraine), заява № 54825/00, ЄСПЛ 2005-II (витяги); СІЗО № 1 Київської області (2000 рік).

2. "Двойних проти України" (Dvoynykh v. Ukraine), заява № 72277/01, від 12 жовтня 2006 року; Сімферопольське СІЗО (2000 рік).

3. "Коваль проти України" (Koval v. Ukraine), заява № 65550/01, від 19 жовтня 2006 року; Київське СІЗО № 13 (2000 рік).

4. "Маленко проти України" (Malenko v. Ukraine), заява № 18660/03, від 19 лютого 2009 року; Маріупольське СІЗО (1999-2003 роки).

5. "Коктиш проти України" (Koktysh v. Ukraine), заява № 43707/07, від 10 грудня 2009 року; Сімферопольське СІЗО (з 2007 року).

6. "Віслогузов проти України" (Visloguzov v. Ukraine), заява № 32362/02, від 20 травня 2010 року; Сімферопольське СІЗО (2003-2004 роки).

7. "Знайкін проти України" (Znaykin v. Ukraine), заява № 37538/05, від 07 жовтня 2010 року; Сімферопольське СІЗО (2005-2006 роки).

8. "Харченко проти України" (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, від 10 лютого 2011 року; Київське СІЗО № 13 (2001-2003 роки).

9. "Іззетов проти України" (Izzetov v. Ukraine), заява № 23136/04, від 15 вересня 2011 року; Сімферопольське СІЗО (1999-2006 роки).

10. "Устянцев проти України" (Ustyantsev v. Ukraine), заява № 3299/05, від 12 січня 2012 року; Одеське СІЗО (2001-2006 роки).

11. "Іглін проти України" (Iglin v. Ukraine), заява № 39908/05, від 12 січня 2012 року; Дніпровське СІЗО (2004-2006 роки).

12. "Бєляєв та Дігтяр проти України" (Belyaev and Digtyar v. Ukraine), заяви № 16984/04 та № 9947/05, від 16 лютого 2012 року; Сумське СІЗО (2001-2004 роки та 2002-2004 роки).

13. "Гавула проти України" (Gavula v. Ukraine), заява № 52652/07, від 16 травня 2013 року; Київське СІЗО № 13 (2003-2010 роки).

14. "Самойлович проти України" (Samoylovich v. Ukraine), заява № 28969/04, від 16 травня 2013 року; Сімферопольське СІЗО (1999-2006 роки).

15. "Коберник проти України" (Kobernik v. Ukraine), заява № 45947/06, від 25 липня 2013 року; Луганське СІЗО (2007 рік).

16. "Вітковський проти України" (Vitkovskiy v. Ukraine), заява № 24938/06, від 26 вересня 2013 року; Дніпровське СІЗО (2007-2009 роки).

17. "Горбатенко проти України" (Gorbatenko v. Ukraine), заява № 25209/06, від 28 листопада 2013 року; Харківське СІЗО (2004-2006 роки та з 2011 року) та Дніпровське СІЗО (2006, 2007 і 2011 роки).

18. "Андрій Яковенко проти України" (Andrey Yakovenko v. Ukraine), заява № 63727/11, від 13 березня 2014 року; Одеське СІЗО (2003-2005 роки) та Київське СІЗО (2005 рік).

19. "Зінченко проти України" (Zinchenko v. Ukraine), заява № 63763/11, від 13 березня 2014 року; Одеське СІЗО (2003-2005 роки).

20. "Буглов проти України" (Buglov v. Ukraine), заява № 28825/02, від 10 липня 2014 року; Донецьке СІЗО (з 2000 року).

21. "Кушнір проти України" (Kushnir v. Ukraine), заява № 42184/09, від 11 грудня 2014 року; Київське СІЗО (2009-2012 роки).

22. "Луценко проти України (№ 2)" (Lutsenko v. Ukraine (no. 2), заява № 29334/11, від 11 червня 2015 року; Київське СІЗО (2010-2012 роки).

23. "Родзевілло проти України" (Rodzevillo v. Ukraine), заява № 38771/05, від 14 січня 2016 року; Дніпровське СІЗО (2003-2007 роки).

24. "Закшевський проти України" (Zakshevskiy v. Ukraine), заява № 7193/04, від 17 березня 2016 року; Харківське СІЗО (2004 рік).

25. "Корнейкова та Корнейков проти України" (Korneykova and Korneykov v. Ukraine), заява № 56660/12, від 24 березня 2016 року; Харківське СІЗО (2012 рік).

26. "Клеутін проти України" (Kleutin v. Ukraine), заява № 5911/05, від 23 червня 2016 року; Одеське СІЗО (2004-2007 роки).

27. "Трутень проти України" (Truten v. Ukraine), заява № 18041/08, від 23 червня 2016 року; Полтавське СІЗО (2006-2010 роки).

28. "Савченко проти України" [КМТ] (Savchenko v. Ukraine) [CTE], заява № 1574/06, від 22 вересня 2016 року; Херсонське, Одеське та Київське СІЗО (2005-2012 роки).

29. "Яровенко проти України" [КМТ] (Yarovenko v. Ukraine) [CTE], заява № 24710/06, від 06 жовтня 2016 року; Сімферопольське (2004-2006 роки), Дніпровське (2006 рік) і Київське СІЗО (2006 рік).

30. "Сосновський проти України" [КМТ] (Sosnovskiy v. Ukraine) [CTE], заява № 9450/06, від 08 грудня 2016 року; Сімферопольське СІЗО (2006 рік).

31. "Комаров проти України" [КМТ] (Komarov v. Ukraine) [CTE], заява № 4772/06, від 19 січня 2017 року; Запорізьке СІЗО (2003-2006 роки та 2008-2009 роки).

32. "Кулік проти України" [КМТ] (Kulik v. Ukraine) [CTE], заява № 34515/04, від 02 лютого 2017 року; Київське СІЗО (2003-2005 роки).

33. "Кіяшко проти України" [КМТ] (Kiyashko v. Ukraine) [CTE], заява № 37240/07, від 23 лютого 2017 року; Полтавське СІЗО (2004-2007 роки).

34. "Мальченко та інші проти України" [КМТ] (Malchenko and Others v. Ukraine) [CTE], заява № 3001/06 та 6 інших заяв, від 06 квітня 2017 року; Харківське СІЗО № 27 (2002-2007 роки, 2010-2013 роки), Полтавське СІЗО (2006-2010 роки, 2011 рік), Івано-Франківське СІЗО № 12 (2011-2013 роки), Київське (2010-2013, 2013-2014 роки) та Одеське СІЗО (з 2011 року).

35. "Білозор та інші проти України" [КМТ] (Bilozor and Others v. Ukraine) [CTE], заява № 9207/09 та 5 інших заяв, від 20 липня 2017 року; Миколаївське (2007-2010 роки), Київське (2007-2011, 2011-2013, 2013-2014 роки), Харківське (2010-2012 роки) та Дніпровське СІЗО (2013-2015 роки).

36. "Д.С. проти України" [КМТ] (D.S. v. Ukraine) [CTE], заява № 24107/13, від 09 листопада 2017 року; Харківське СІЗО (2012-2015 роки).

37. "Уржанов проти України" [КМТ] (Urzhanov v. Ukraine) [CTE], заява № 24392/06, від 14 грудня 2017 року; Одеське СІЗО (2002-2008 роки).

38. "Старенький та Рудий проти України" [КМТ] (Starenkiy and Rudoy v. Ukraine) [CTE], заяви № 44807/10 та № 15752/14, від 11 січня 2018 року; Київське СІЗО (2010-2014 роки).

39. "Єременко та Кочетов проти України" [КМТ] (Yeremenko and Kochetov v. Ukraine) [CTE], заяви № 68183/10 та № 62963/13, від 14 червня 2018 року; Львівське (2009-2010 роки) та Сімферопольське СІЗО (2010-2014 роки).

40. "Майстренко проти України" [КМТ] (Maystrenko v. Ukraine) [CTE], заява № 45811/16, від 28 червня 2018 року; Дніпровське СІЗО (2012-2016 роки).

41. "Гармаш проти України" [КМТ] (Garmash v. Ukraine) [CTE], заява № 74163/13, від 08 листопада 2018 року; Маріупольське СІЗО (2012-2013 роки).

42. "Грабовський проти України" [КМТ] (Grabovskiy v. Ukraine) [CTE], заява № 4442/07, від 29 листопада 2018 року; Харківське СІЗО (2005-2006 роки).

43. "Щербак проти України" [КМТ] (Shcherbak v. Ukraine) [CTE], заява № 81646/17, від 20 грудня 2018 року; Запорізьке СІЗО № 10 (2015-2018 роки).

44. "Бекетов проти України" [КМТ] (Beketov v. Ukraine) [CTE], заява № 44436/09, від 19 лютого 2019 року; Київське СІЗО (з 2008 року).

45. "Сенін проти України" [КМТ] (Syenin v. Ukraine) [CTE], заява № 19585/18, від 21 лютого 2019 року; Дніпровське СІЗО (2014-2018 роки).

46. "Король та інші проти України" [КМТ] (Korol and Others v. Ukraine) [CTE], заява № 54503/08 та 7 інших заяв, від 07 березня 2019 року; Маріупольське СІЗО (2009-2011 роки).

47. "Малий проти України" [КМТ] (Malyy v. Ukraine) [CTE], заява № 14486/07, від 11 квітня 2019 року; Дніпровське СІЗО (2005-2007 роки).

48. "Радюкін проти України" [КМТ] (Radyukin v. Ukraine) [CTE], заява № 27805/18, від 11 липня 2019 року; Дніпровське СІЗО (2015-2018 роки).

49. "Петров і Коростильов проти України" [КМТ] (Petrov and Korostylyov v. Ukraine) [CTE], заяви № 19591/18 та № 19596/18, від 11 липня 2019 року; Дніпровське СІЗО (2014-2018 роки та з 2013 року).

50. "Лисенко проти України" [КМТ] (Lysenko v. Ukraine) [CTE], заява № 38092/18, від 19 вересня 2019 року, Дніпровське СІЗО (2016-2018 роки).

51. "Цукур та інші проти України" [КМТ] (Tsukur and Others v. Ukraine) [CTE], заяви № 53132/18, № 53181/18 та № 59802/18, від 17 жовтня 2019 року; Київське СІЗО (2016-2018 роки та 2015-2018 роки) і Дніпровське СІЗО (2014-2018 роки).

52. "Петрук та інші проти України" [КМТ] (Petruk and Others v. Ukraine) [CTE], заява № 1343/19 та 5 інших заяв, від 14 листопада 2019 року; Київське СІЗО (різні період протягом 2012-2018 років).

53. "Онищенко та інші проти України" [КМТ] (Onyshchenko and Others v. Ukraine) [CTE], заява № 54434/18 та 4 інші заяви, від 14 листопада 2019 року; Дніпровське СІЗО (різні період протягом 2012-2019 років).

54. "Смілянська проти України" [КМТ] (Smilyanskaya v. Ukraine) [CTE], заява № 46196/11, від 21 листопада 2019 року; Харківське СІЗО (2011 рік).

55. "Цаценко проти України" [КМТ] (Tsatsenko v. Ukraine) [CTE], заява № 17853/19, від 05 грудня 2019 року; Дніпровське СІЗО (2017-2019 роки).