122. Суд пам’ятає про об’єктивні труднощі, які можуть виникнути у заявників в отриманні доказів для обґрунтування своїх скарг на умови тримання під вартою. Через обмеження, накладені режимом пенітенціарних установ, не можна реально очікувати, що ув’язнені зможуть надати фотографії своєї камери або її точні розміри, вказати температуру в ній або рівень освітленості. Однак заявник повинен надати детальний і послідовний опис умов його тримання, у тому числі конкретні факти такі, як, наприклад, дати його переведення між установами, що дозволить Суду встановити, що скарга не є явно необґрунтованою або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Лише правдоподібний та досить детальний опис стверджувано таких, що принижують гідність, умов тримання під вартою є достатнім доказом жорстокого поводження та належною підставою для повідомлення про скаргу Уряду держави-відповідача.
123. Суд неодноразово встановлював, що справи щодо тверджень про неналежні умови тримання під вартою не зводяться у всіх випадках до неухильного застосування принципу affirmanti incumbit probatio (той, хто щось стверджує, повинен довести це твердження), оскільки у таких справах лише Уряд держави-відповідача має доступ до інформації, здатної підтвердити або спростувати ці твердження. З цього випливає, що після того, як Суд повідомить Уряд про скаргу заявника, тягар збирання та надання відповідних документів лежить на останньому. Ненадання Урядом переконливих доказів щодо побутових умов тримання може призвести до висновків про обґрунтованість тверджень заявника (див. рішення у справах "Губін проти Росії" (Gubin v. Russia), заява № 8217/04, пункт 56, від 17 червня 2010 року, та "Худойоров проти Росії" (Khudoyorov v. Russia), заява № 6847/02, пункт 113, ЄСПЛ 2005-X (витяги)".
84.Стаття 3 Конвенції втілює одну з основоположних цінностей демократичного суспільства. Вона містить абсолютну заборону катування або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання, незалежно від обставин або поведінки потерпілого. Жорстоке поводження має досягти мінімального рівня суворості, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції. Оцінка такого мінімального рівня є відносною: вона залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, фізичні та психологічні наслідки, а у деяких випадках від статі, віку та стану здоров’я потерпілого. Хоча жорстоке поводження, яке досягає такого мінімального рівня суворості, зазвичай включає у себе фактичне заподіяння тілесних ушкоджень або сильне фізичне чи душевне страждання, навіть за відсутності цих аспектів, коли поводження принижує чи ганьбить особу, демонструючи відсутність поваги до її людської гідності чи нехтування нею, або викликає відчуття страху, тривоги чи неповноцінності, здатне зламати моральний та фізичний опір особи, його можна характеризувати як таке, що принижує людську гідність і підпадає під встановлену статтею 3 Конвенції заборону (див. згадане рішення у справі "Ананьєв та інші проти Росії" (Ananyev and Others v. Russia), пункти 139 і 140, та рішення у справі "Нешков та інші проти Болгарії" (Neshkov and Others v. Bulgaria), заява № 36925/10 та 5 інших заяв, пункти 226 і 227, від 27 січня 2015 року).
85. У контексті тримання під вартою для того, щоб підпадати під сферу дії статті 3 Конвенції, зазначені страждання та приниження мають перевищити той рівень страждання та приниження, який є невід’ємно пов’язаним з позбавленням свободи. Держава повинна гарантувати тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, а спосіб і метод виконання покарання не завдавали їй душевного страждання чи труднощів, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманний триманню під вартою, та щоб з огляду на практичні вимоги ув’язнення охорона здоров’я такої особи та її благополуччя забезпечувалася належним чином. Під час оцінки умов тримання під вартою має враховуватися загальний вплив цих умов, а також конкретні твердження, висунуті заявником, і тривалість проведеного у цих умовах періоду (див. згадані рішення у справах "Ананьєв та інші проти Росії" (Ananyev and Others v. Russia), пункти 141 і 142, та "Нешков та інші проти Болгарії" (Neshkov and Others v. Bulgaria), пункти 228 і 229).
86. Серйозна нестача простору у камері є впливовим чинником під час оцінки, чи суперечили умови тримання під вартою статті 3 Конвенції (див. згадані рішення у справах "Ананьєв та інші проти Росії" (Ananyev and Others v. Russia), пункт 143, та "Нешков та інші проти Болгарії" (Neshkov and Others v. Bulgaria), пункт 231, а також рішення у справі "Муршіч проти Хорватії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 7334/13, пункт 104, від 20 жовтня 2016 року). Так, коли особистий простір ув’язненого складає менше 3 м-2 житлової площі у густозаселеній тюремній камері, відсутність особистого простору вважається настільки гострою, що виникає обґрунтована презумпція порушення статті 3 Конвенції. Тягар доведення покладається на Уряд держави-відповідача, який, однак, може спростувати цю презумпцію, продемонструвавши існування факторів, здатних належним чином компенсувати серйозну нестачу відведеного особистого простору. Обґрунтована презумпція може бути спростована лише за умови сукупного дотримання таких вимог: (1) зменшення необхідного мінімального особистого простору площею 3 м-2 є нетривалими, тимчасовими та незначними; (2) такі зменшення супроводжуються наданням достатньої свободи руху та забезпеченням належної тривалості прогулянок; (3) заявник ув’язнений в установі виконання покарань, яка за загальною оцінкою може вважатися належною, а інші обтяжуючі триманню його під вартою обставини відсутні. Коли особистий простір складає від 3 до 4 м-2, чинник простору залишається впливовим під час оцінки належності умов тримання під вартою. За таких обставин порушення статті 3 Конвенції буде встановлено, якщо чинник простору поєднаний з іншими неналежними побутовими умовами тримання під вартою, зокрема з доступом до прогулянок, природного освітлення або повітря, наявністю системи вентиляції, адекватною температурою у камері, можливістю приватного користування туалетом, а також дотриманням базових санітарно-гігієнічних вимог (див. згадане рішення у справі "Муршіч проти Хорватії" (<...>), пункти 138 і 139; а також згадані рішення у справах "Ананьєв та інші проти Росії" (Ananyev and Others v. Russia), пункти 149-159, "Нешков та інші проти Болгарії" (Neshkov and Others v. Bulgaria), пункти 233-243, та рішення у справі "Варга та інші проти Угорщини" (Varga and Others v. Hungary), заява № 14097/12 та 5 інших заяв, пункти 75-78, від 10 березня 2015 року).
87. Щодо умов перевезення та тримання під вартою у суді у дні проведення засідань Суд встановив, що загальні принципи щодо зобов’язання держави забезпечувати тримання особи під вартою в умовах, сумісних з повагою до її людської гідності, є також застосовними у цих ситуаціях (див. рішення у справі "Луценко проти України (№ 2) (Lutsenko v. Ukraine) (№ 2), заява № 29334/11, пункт 155, від 11 червня 2015 року з подальшими посиланнями). Крім того, він нещодавно узагальнив принципи щодо умов перевезення. Таким чином, оцінка, чи мало місце порушення статті 3 Конвенції, не може обмежуватися лише чисельним підрахунком простору, доступного ув’язненому під час перевезення. Лише комплексний підхід до конкретних обставин справи може надати чітке уявлення реального становища особи, яка перевозиться. Однак виникає обґрунтована презумпція порушення, коли ув’язнені перевозяться у транспортних засобах, в яких доступно менше 0,5 м-2 особистого простору. Низька висота стелі, особливо в одиночних камерах, через яку ув’язнений змушений схилятися, може посилити фізичні страждання та втому. Обтяжуючу обставину становитиме неналежний захист від зовнішніх температур, якщо камери ув’язнених недостатньо опалюються або мають погану вентиляцію. Ця презумпція може бути спростована лише у випадку коротких або нечастих перевезень. На противагу, зі збільшенням тривалості та частоти перевезень згубний вплив переповненості має розглядатися як чинник, що посилює аргументи заявника про порушення (див. рішення у справі "Томов та інші проти Росії" (Tomov and Others v. Russia), заява № 18255/10 та 5 інших заяв, пункти 123-126, від 09 квітня 2019 року).
2. Умови тримання заявника у Дніпровському СІЗО
(a) Прийнятність
88. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
(b) Суть
(i) Загальні висновки
89. Суд зазначає, що у своїх зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду заявник згадав лише про проблеми з відокремленням туалету, вентиляцією, свіжим повітрями, вологістю та наявністю паразитів у камерах, в яких він тримався. Він не підтримав свої первинні доводи про проблеми з дренажною системою у туалеті та лазне-пральним обслуговуванням. Тому Суд не буде коментувати ці питання (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Сергій Антонов проти України" (Sergey Antonov v. Ukraine), заява № 40512/13, пункт 89, від 22 жовтня 2015 року).
90. Щодо перших проблем Суд зазначає, що доводи заявника стосовно камер № 931 та № 911 підтверджуються фотографіями й письмовими показаннями його співкамерників та інших ув’язнених (див. пункти 14 і 15). Уряд не оскаржив ці показання як такі. У цілому доводи заявника також підтверджуються доповіддю КЗК за 2014 рік (див. пункт 30). Суд також зазначає, що встановив аналогічні умови тримання під вартою у справах інших заявників, які трималися у Дніпровському СІЗО у той самий час, що і заявник у цій справі (див. рішення у справах "Білозор та інші проти України" [КМТ] (Bilozor and Others v. Ukraine) [CTE], заява № 9207/09 та 5 інших заяв, від 20 липня 2017 року, "Майстренко проти України" [КМТ] (Maystrenko v. Ukraine) [CTE], заява № 45811/16, від 28 червня 2018 року, "Сенін проти України" [КМТ] (Syenin v. Ukraine) [CTE], заява № 19585/18, від 21 лютого 2019 року, "Радюкін проти України" [КМТ] (Radyukin v. Ukraine) [CTE], заява № 27805/18, від 11 липня 2019 року, "Петров і Коростильов проти України" [КМТ] (Petrov and Korostylyov v. Ukraine) [CTE], заяви № 19591/18 та № 19596/18, від 11 липня 2019 року, "Лисенко проти України" [КМТ] (Lysenko v. Ukraine) [CTE], заява № 38092/18, від 19 вересня 2019 року, "Цукур та інші проти України" [КМТ] (Tsukur and Others v. Ukraine) [CTE], заяви № 53132/18, № 53181/18 та № 59802/18, від 17 жовтня 2019 року, та "Онищенко та інші проти України" [КМТ] (Onyshchenko and Others v. Ukraine) [CTE], заява № 54434/18 та 4 інші заяви, від 14 листопада 2019 року). Зі свого боку, Уряд висунув лише загальні твердження, обмежившись посиланням на інформацію, підготовлену адміністрацією слідчого ізолятора в березні 2018 року, тобто через один-чотири роки після тримання заявника під вартою у згаданих камерах (див. аналогічний підхід у рішеннях у справах "Бєляєв та Дігтяр проти України" (Belyaev and Digtyar v. Ukraine), заяви № 16984/04 та № 9947/05, пункт 38, від 16 лютого 2012 року, та "Родзевілло проти України" (Rodzevillo v. Ukraine), заява № 38771/05, пункт 53, від 14 січня 2016 року). Крім того, деякі згадані заявником проблеми (вологість і наявність паразитів у камерах) Уряд взагалі не прокоментував. З огляду на наведене Суд погоджується з наданим заявником описом умов тримання під вартою у камерах № 931 та № 911.
91. Однак щодо камер № 655 та № 661 Суд зазначає, що вони знаходилися у корпусному відділенні 6 (див. пункт 10). Суд не може не звернути увагу на те, що після свого візиту до Дніпровського СІЗО у 2009 році КЗК зауважив, що блок, до якого входило відділення 6, був відремонтований, кожна камера була обладнана відокремленим туалетом, а вентиляція здавалася належною (див. пункт 28). Хоча заявник тримався у цих камерах у 2012-2014 роках, Суд не може виключити, що ситуація, яку спостерігали представники КЗК у 2009 році, могла зберегтися протягом подальшого тримання заявника під вартою у відділенні 6. Отже, він не може "поза розумним сумнівом" дійти висновку, що камери № 655 і № 661 були у такому самому стані, що й камери № 931 і № 911.
92. Насамкінець Суд зазначає, що заявник мав щоденні прогулянки на свіжому повітрі тривалістю одна година протягом тримання його під вартою у Дніпровському СІЗО (див. пункти 17 та 79).
93. Далі Суд по черзі оцінить умови тримання заявника у чотирьох зазначених камерах.
(ii) Тримання заявника під вартою у камерах № 655 і № 661
94. З 12 липня 2012 року по 08 травня 2014 року заявник тримався під вартою у камерах № 655 та № 661, в яких він мав у своєму розпорядженні 3,35 м-2 особистого простору (див. пункт 10). Тому чинник простору є впливовим під час оцінки належності умов тримання заявника у цих камерах (див. згадане рішення у справі "Муршіч проти Хорватії" (<...>), пункт 139). Ситуація заявника також погіршувалася у зв’язку з перебуванням заявника у камерах протягом двадцяти трьох годин на добу, а тривалість його прогулянки обмежувалася однією годиною. Подвір’я площею 11,5 м-2 було лише на 3,8 м-2 більшим за самі камери (див. пункт 17) і, вочевидь, одночасно використовувалося іншими ув’язненими. Тому, на думку Суду, воно було занадто малим, щоб заявник мав реальну можливість тренуватися (див. аналогічний підхід у рішенні у справі "Трепашкін проти Росії (№ 2)" (Trepashkin v. Russia (№ 2), заява № 14248/05, пункт 118, від 16 грудня 2010 року). Таким чином, Суд зазначає, що чинник простору був поєднаний з майже постійним перебуванням заявника всередині камери протягом одного року та десяти місяців. Ситуацію заявника можна порівняти з іншими справами (див., наприклад, рішення у справах "Іштван Габор Ковач проти Угорщини" (<...>), заява № 15707/10, пункт 26, від 17 січня 2012 року, в якій заявник мав у своєму розпорядженні 3,5 м-2 особистого простору протягом шістдесяти семи діб, і "Трутень проти України" (Truten v. Ukraine), заява № 18041/08, пункти 51 та 54, від 23 червня 2016 року, в якій заявник мав у своєму розпорядженні 3,1 м-2 особистого простору протягом більш ніж одного року), в яких Суд встановив порушення статті 3 Конвенції за обставин, коли тримання заявників під вартою було поєднано з їхнім перебуванням усередині камер двадцять три години на добу. Тому Суд доходить висновку, що в цій справі також було порушено статтю 3 Конвенції (див. також згадане рішення у справі "Муршіч проти Хорватії" (<...>), пункт 139).
(iii) Тримання заявника під вартою у камері № 931
95. З 08 до 26 травня 2014 року заявник тримався у камері № 931, в якій він мав у своєму розпорядженні 2,6-3,25 м-2 особистого простору, залежно від кількості осіб, які трималися разом з ним (див. пункт 11). Навіть припустивши, що у його розпорядженні була остання згадана площа особистого простору протягом більшої частини часу, проведеного у цій камері (див. аналогічний підхід у рішенні у справі "Гаспарі проти Вірменії" (Gaspari v. Armenia), заява № 44769/08, пункт 60, від 20 вересня 2018 року), питання простору досі залишається впливовим чинником під час оцінки належності умов тримання під вартою (див. згадане рішення у справі "Муршіч проти Хорватії" (<...>), пункт 139). Ситуація заявника також погіршувалася іншими аспектами умов його тримання під вартою (див. пункти 90 та 92). На думку Суду, сукупний вплив зазначених чинників становив порушення статті 3 Конвенції.
(iv) Тримання заявника під вартою у камері № 911
96. З 26 травня 2014 року по 22 березня 2017 року заявник тримався у камері № 911. З 26 травня 2014 року по 01 січня 2015 року він мав у своєму розпорядженні 2,6-3,25 м-2 особистого простору, залежно від кількості осіб, які трималися разом з ним; а з 01 січня 2015 року по 22 березня 2017 року - у різні розділені у часі періоди, 2,6, 3,25 або 4,3 м-2 особистого простору (див. пункт 12).
97. Зокрема, з 01 січня 2015 року по 22 березня 2017 року протягом низки непослідовних періодів тривалістю від 38 до 177 діб заявник мав у своєму розпорядженні 2,6 м-2 особистого простору. На думку Суду, з огляду на їхню тривалість жоден з цих періодів не міг бути використаний для спростування обґрунтованої презумпції порушення статті 3 Конвенції (див. згадане рішення у справі "Муршіч проти Хорватії" (<...>), пункти 151 і 152, в якій навіть коротший період тривалістю двадцять сім діб не міг бути використаний для спростування такої презумпції). Крім того, було декілька інших непослідовних періодів тривалістю одна-чотирнадцять діб, протягом кожного з яких заявник також мав у своєму розпорядженні 2,6 м-2 особистого простору. Хоча ці непослідовні періоди були короткими, на думку Суду, такі обмеження особистого простору до менше ніж 3 м-2 повинні вважатися частиною більш довгого, постійного тримання заявника під вартою у камері № 911 (див. аналогічний підхід у згаданому рішенні у справі "Гаспарі проти Вірменії" (Gaspari v. Armenia), пункт 57). У будь-якому випадку ці умови не були компенсовані іншими чинниками (див. згадане рішення у справі "Муршіч проти Хорватії" (<...>), пункт 138, та рішення у справі "Нікітін та інші проти Естонії" (Nikitin and Others v. Estonia), заява № 23226/16 та 6 інших заяв, пункт 179, від 29 січня 2019 року). Навпаки, прогулянки заявника були обмежені, а також існували інші обставини, які обтяжували умови тримання його під вартою (див. пункти 90 та 92). Тому Суд вважає, що Уряд не спростував обґрунтовану презумпцію порушення статті 3 Конвенції щодо періодів тривалістю від однієї до чотирнадцяти діб, коли заявник мав у своєму розпорядженні 2,6 м-2 особистого простору.
98. Щодо періодів, протягом яких заявник мав у своєму розпорядженні 3,25 м-2 особистого простору, та навіть припустивши, що з 26 травня 2014 року по 01 січня 2015 року більшість часу він мав у своєму розпорядженні 3,25 м-2 особистого простору, чинник простору погіршувався у зв’язку з іншими аспектами умов тримання його під вартою (див. пункти 90 та 92). Їхній сукупний вплив також становив порушення статті 3 Конвенції.
99. Насамкінець, протягом декількох непослідовних періодів у часі, тривалістю від однієї до дванадцяти діб, заявник мав у своєму розпорядженні 4,3 м-2 особистого простору, тому жодного питання стосовно особистого простору не порушується (див. згадане рішення у справі "Муршіч проти Хорватії" (<...>), пункт 140). Крім того, Суд зазначає, що у своїх зауваженнях заявник конкретно пов’язував стверджуване порушення статті 3 Конвенції з періодами, протягом яких він мав у своєму розпорядженні менше трьох або від трьох до чотирьох квадратних метрів особистого простору (див. пункт 79). Тому Суд не буде робити жодних висновків щодо періодів, протягом яких заявник мав у камері № 911 4,3 м-2 особистого простору.
(v) Висновок
100. Суд вважає, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з умовами тримання заявника під вартою у Дніпровському СІЗО (окрім періодів, протягом яких він мав у своєму розпорядженні 4,3 м-2 особистого простору в камері № 911).
3. Умови перевезення та тримання заявника під вартою у дні проведення засідань
101. З 08 листопада 2012 року по 12 березня 2018 року заявника 392 рази перевозили з Дніпровського СІЗО до районного суду (див. пункт 21). Оскільки впродовж кожного дня проведення судових засідань умови перевезення заявника чергувалися з умовами його тримання під вартою у суді, Суд оцінить ці умови разом (див. аналогічний підхід в рішеннях у справах "Селезньов проти Росії" (Seleznev v. Russia), заява № 15591/03, пункти 57-63, від 26 червня 2008 року, та "Світлана Казьміна проти Росії" (Svetlana Kazmina v. Russia), заява № 8609/04, пункти 76-79, від 02 грудня 2010 року).
102. Насамперед Суд зазначає, що у нього відсутня інформація від сторін про особистий простір, доступний заявнику в автомобілях спеціального призначення та у камерах для очікування у суді. Так, у своїх первинних доводах заявник лише зазначив у загальних і знеособлених формулюваннях, що один з автомобілів спеціального призначення складався з двох камер, одна площею 2,1-2,2 м-2 та розрахована на шість- десять осіб, а інша площею 0,4 м-2 та розрахована на одну особу; він не вказав, чи перевозили його особисто в одній або обох цих камерах, скільки ще ув’язнених перевозилося разом з ним і скільки разів. Він лише стверджував, що у камерах зазвичай трималося від трьох до семи ув’язнених. Ані у своїх первинних доводах, ані у подальших зауваженнях заявник, який повинен був надати достатньо детальний опис стверджуваних подій (див. згадане рішення у справі "Ананьєв та інші проти Росії" (Ananyev and Others v. Russia), пункт 122), не вказав площу камер в інших автомобілях спеціального призначення. Він також не зазначив, зі скількома ув’язненими та скільки разів його особисто перевозили в різних автомобілях спеціального призначення і тримали у камерах для очікування у суді. Він також не стверджував, що не міг надати всю або частину цієї інформації. Суд також бере до уваги абстрактну та знеособлену мову, використану заявником в його первинних доводах (див. пункти 22 та 25). Заявник, якого представляв захисник, мав достатньо можливостей деталізувати ці твердження після повідомлення Уряду про скарги. Однак він не деталізував, як та якою мірою описане в його загально сформульованих твердженнях вплинуло на його індивідуальну ситуацію. За відсутності цієї інформації та відомостей Суд не може здійснити жодну оцінку щодо особистого простору, доступного заявнику в автомобілях спеціального призначення та в камерах суду (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Закшевський проти України" (Zakshevskiy v. Ukraine), заява № 7193/04, пункти 75, 77 і 78, від 17 березня 2016 року).
103. Суд також зазначає, що у своїх зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду заявник не підтримав свої первинні доводи про неналежне освітлення та температуру в автомобілях спеціального призначення; він лише чітко вказав про проблеми з вентиляцією (див. пункт 80). Так само, він не підтримав свої первинні доводи про відсутність доступу до природного освітлення та відсутність столів у камерах для очікування, а також про проблеми з використанням туалету; а вказав лише на відсутність вентиляції у цих камерах (див. пункт 81). З цього випливає, що єдиний аспект умов перевезення та тримання заявника під вартою у дні проведення судових засідань, який необхідно розглянути, - це проблеми з вентиляцією в автомобілях спеціального призначення та камерах для очікування у суді.
104. Суд зазначає, що доводи заявника про неналежну вентиляцію в автомобілях спеціального призначення у цілому підтверджуються доповіддю НПМ за 2013 рік (див. пункт 47). До того ж, навіть припустивши про перевезення заявника у вказаних Урядом автомобілях Суд зауважує, що в актах від 21 листопада 2017 року було зазначено, що вентиляція працювала лише в одному з них, тоді як в інших вона була "доступною" (див. пункт 23). Крім того, акти були складені більш ніж через п’ять років після першого перевезення заявника, і навіть акт, в якому було зазначено про працюючу систему вентиляції в одному з автомобілів, не обов’язково відображав його фактичний стан на момент перевезення заявника (див., mutatis mutandis, згадані рішення у справах "Бєляєв та Дігтяр проти України" (Belyaev and Digtyar v. Ukraine), пункт 38, та "Родзевілло проти України" (Rodzevillo v. Ukraine), пункт 53). Стосовно відсутності вентиляції у камерах для очікування суду, то це було підтверджено листом від 25 травня 2015 року (див. пункт 26). Тому Суд вважає, що доводи заявника щодо цього не були спростовані Урядом.
105. Суд пам’ятає про кількість разів, коли заявник був змушений знаходитися у погано вентильованих або невентильованих камерах в автомобілях спеціального призначення та суді, і погоджується, що ця обставина могла заподіяти йому певний рівень незручності. Проте Суд також зазначає, що заявник не надав жодних доводів щодо характеру та рівня його стверджуваних страждань через ці незручності та не продемонстрував, чи досягла ця незручність сама собою рівня суворості, який підпадає під дію статті 3 Конвенції. За таких обставин Суд вважає, що заявник не висунув небезпідставну скаргу на умови його перевезення в автомобілях спеціального призначення та тримання під вартою у камерах суду у дні проведення засідань (див., mutatis mutandis, рішення у справах "Темченко проти України" (Temchenko v. Ukraine), заява № 30579/10, пункт 97, від 16 липня 2015 року, та "Корбан проти України" (Korban v. Ukraine), заява № 26744/16, пункти 106 та 108, від 04 липня 2019 року).
106. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
107. Заявник також скаржився по суті за статтею 13 Конвенції на відсутність ефективних засобів юридичного захисту в Україні у зв’язку з його скаргами за статтею 3 Конвенції. Це положення передбачає:
"Кожен, чиї права та свободи, визнані в [цій] Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.".
A. Доводи сторін
1. Заявник
108. Заявник стверджував, що не мав жодних ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку з його скаргами за статтею 3 Конвенції. Скарги адміністрації Дніпровського СІЗО не дали б жодного позитивного результату, оскільки погані умови тримання під вартою були системною проблемою в Україні. Щодо можливості звернутися зі скаргами до прокурора, на яку послався Уряд, то в рішенні у справі "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, пункт 69, від 28 березня 2006 року) Суд постановив, що Уряд не продемонстрував того, що така скарга могла б призвести до покращення умов тримання під вартою, які суперечили статті 3 Конвенції. Цей висновок був повторений у низці інших справ, в яких Суд встановлював, що заявники не мали у своєму розпорядженні жодного ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку з їхніми аналогічними скаргами. Таким чином, заявник вважав, що не було жодного доступного йому ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку з його скаргою за статтею 3 Конвенції.
2. Уряд
109. Посилаючись на статтю 8 Кодексу 2003 року (див. пункт 64) Уряд стверджував, що заявник мав можливість звернутися до прокурора зі скаргою на умови тримання. Він звертався до прокурора зі скаргами на санітарно-гігієнічні умови тримання його під вартою, але не на умови тримання у вказаних у цій заяві камерах або умови його перевезення та тримання під вартою у дні проведення засідань. За результатами перевірки скарг заявника прокурор надав обґрунтовану відповідь (див. пункти 18 і 20). Отже, заявник мав у своєму розпорядженні ефективний національний засіб юридичного захисту у зв’язку з його скаргою за статтею 3 Конвенції, а тому статтю 13 Конвенції порушено не було. Насамкінець Уряд посилався на законопроєкт 2016 року, який передбачав превентивні та компенсаційні засоби юридичного захисту у зв’язку з неналежними умовами тримання під вартою (див. пункт 72).
B. Оцінка Суду
1. Прийнятність
110. Суд зазначає, що визнав явно необґрунтованою скаргу заявника на умови його перевезення та тримання під вартою у дні проведення судових засідань. Отже, щодо цього не було подано небезпідставну скаргу за статтею 13 Конвенції (див. згадане рішення у справі "Темченко проти України" (Temchenko v. Ukraine), пункт 98).
111. Щодо скарги на стверджувану відсутність засобів юридичного захисту у зв’язку зі скаргою на умови тримання під вартою у Дніпровському СІЗО Суд зазначає, що вона не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції; також не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
2. Суть
(a) Загальні принципи
112.Стаття 13 Конвенції гарантує наявність на національному рівні засобу юридичного захисту, здатного забезпечити втілення суті конвенційних прав і свобод незалежно від того, в якій формі вони закріплені в національному законодавстві. Таким чином, дія цього положення полягає у вимозі забезпечення національного засобу юридичного захисту, який може по суті врегулювати небезпідставну скаргу за Конвенцією та надати відповідне відшкодування. Цей засіб юридичного захисту має бути ефективним у теорії та на практиці. Така ефективність не залежить від визначеності позитивного результату для зацікавленої особи (див., наприклад, рішення у справі "Хірсі Джамаа та інші проти Італії" [ВП] (Hirsi Jamaa and Others v. Italy) [GC], заява № 27765/09, пункт 197, ЄСПЛ 2012).
113. Обсяг зобов’язань за статтею 13 Конвенції залежить від характеру скарги за Конвенцією. Щодо скарг за статтею 3 Конвенції на умови тримання під вартою, то можливі два види відшкодування: покращення таких умов і відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок них. Для особи, яка тримається в таких умовах, найціннішим є засіб юридичного захисту, здатний швидко припинити триваюче порушення. Проте, як тільки таку особу звільняють або поміщують в умови, які відповідають вимогам статті 3 Конвенції, ця особа повинна мати забезпечене правовою санкцією право на відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце. Так, у справі "Домьян проти Угорщини" (<...>), заява № 5433/17, пункт 25, від 14 листопада 2017 року, яка була визнана неприйнятною відповідно до згаданого пілотного рішення у справі "Варга та інші проти Угорщини" (Varga and Others v. Hungary), Суд зазначив, що у відповідному національному законодавстві були дві передумови для застосування компенсаційного засобу юридичного захисту: по-перше, попереднє використання превентивного засобу юридичного захисту, якщо кількість діб, проведених у неналежних умовах, перевищила тридцять (якщо неналежні умови тримання під вартою існували протягом довшого періоду, то непотрібно було подавати ще одну скаргу упродовж трьох місяців); і, по-друге, дотримання шестимісячного строку, який розпочинався з дати, коли неналежні умови тримання під вартою припинили існувати або, для осіб, які вже були звільнені на момент набрання чинності новим законом, - з конкретної встановленої законом дати. Суд дійшов висновку, що жодна з цих передумов не вбачалася необґрунтованою перешкодою для доступності засобу юридичного захисту. Отже, превентивні та компенсаційні засоби юридичного захисту могли доповнювати один одного, щоб вважатися ефективними (див. згадані рішення у справах "Ананьєв та інші проти Росії" (Ananyev and Others v. Russia), пункти 96-98 і 214, та "Нешков та інші проти Болгарії" (Neshkov and Others v. Bulgaria), пункт 181; див. також згадане рішення у справі "Варга та інші проти Угорщини" (Varga and Others v. Hungary), пункти 48 і 49, та рішення у справі "Улемек проти Хорватії" (Ulemek v. Croatia), заява № 21613/16, пункт 72, від 31 жовтня 2019 року [не остаточне]).
Для цілей вичерпання національних засобів юридичного захисту за статтею 35 Конвенції Суд постановив, що за відсутності превентивного засобу юридичного захисту, який передбачає ефективну можливість, якою могли та повинні були скористатися заявники протягом тримання їх під вартою, використання компенсаційного засобу юридичного захисту після закінчення існування незадовільних умов тримання під вартою зазвичай є ефективним засобом юридичного захисту. Проте якщо ефективний превентивний засіб юридичного захисту був створений, то заявники, які тримаються під вартою, як правило, не можуть бути звільнені від зобов’язання ним скористатися. Іншими словами, перед зверненням до Суду зі скаргами вони повинні спочатку скористатися доступним та ефективним превентивними засобом юридичного захисту і згодом, за необхідності, відповідним компенсаційним засобом. Якщо використання доступного та ефективного в інших випадках засобу юридичного захисту є безуспішним через невелику тривалість перебування заявника у неналежних умовах, єдиним доступним вибором буде компенсаційний засіб юридичного захисту, який передбачає можливість отримання відшкодування за попереднє поміщення у такі умови. Цей період може залежати від багатьох чинників, пов’язаних з порядком функціонування національної системи засобів юридичного захисту та характером стверджуваної неналежності умов тримання заявника під вартою. У будь-якому випадку компенсаційний засіб юридичного захисту у цьому контексті зазвичай необхідно використати упродовж шести місяців після припинення існування стверджуваних неналежних умов тримання під вартою. Це, звичайно, не перешкоджає можливості, що національне законодавство передбачає різний порядок використання засобів юридичного захисту або довший встановлений строк для використання компенсаційного засобу. У цьому випадку використання такого засобу визначається відповідними національними порядком і строками (див. згадане рішення у справі "Улемек проти Хорватії" (Ulemek v. Croatia), пункти 82-83 та 86-90).
114. Орган державної влади, зазначений у статті 13 Конвенції, не обов’язково є судовим органом. Суд вже постановляв, що засоби юридичного захисту у зв’язку з умовами тримання під вартою, які забезпечуються адміністративними органами державної влади, можуть задовольнити вимоги цього положення. Проте повноваження та процесуальні гарантії, якими володіє такий орган державної влади, мають значення для визначення, чи буде доступний засіб юридичного захисту ефективним. Наприклад, щоб превентивний засіб юридичного захисту у зв’язку з умовами тримання під вартою, який забезпечується адміністративним органом державної влади, був ефективним, такий орган має: (i) бути незалежним від пенітенціарних органів; (ii) забезпечувати ефективну участь ув’язненого у розгляді його скарги; (iii) забезпечувати оперативний та ретельний розгляд скарги; (iv) мати у своєму розпорядженні широкий спектр юридичних засобів для усунення проблем, які призвели до цієї скарги; та (v) бути здатним ухвалювати обов’язкові рішення, які підлягають виконанню, у достатньо короткий строк (див. згадані рішення у справах "Ананьєв та інші проти Росії" (Ananyev and Others v. Russia), пункти 214-216 та 219, та "Нешков та інші проти Болгарії" (Neshkov and Others v. Bulgaria), пункти 182 і 183).
115. Щодо компенсаційних засобів юридичного захисту тягар доведення, який покладається на ув’язненого, не повинен бути надмірним. Хоча від нього може вимагатися подання небезпідставної скарги та доступних йому доказів, таких, як детальний опис оскаржуваних умов, показання свідків або скарги до адміністрації пенітенціарної установи чи контролюючих органів і відповіді від них, після чого тягар доведення покладається на органи державної влади, які мають спростувати ці твердження. Крім того, процесуальні норми, які регулюють розгляд позовів про відшкодування шкоди, мають відповідати принципу справедливості, закріпленому у пункті 1 статті 6 Конвенції, у тому числі вимозі розумного строку, а норми, які регулюють судові витрати, не повинні покладати надмірний тягар на ув’язненого, якщо його позов виправданий. Насамкінець, не потрібно вимагати, щоб ув’язнений вказував на конкретних посадових осіб, причетних до незаконного поводження, оскільки погані умови тримання під вартою необов’язково спричинені помилками окремих посадових осіб, а часто є результатом більш широкомасштабних чинників (див. згадані рішення у справах "Ананьєв та інші проти Росії" (Ananyev and Others v. Russia), пункти 228 і 229, та "Нешков та інші проти Болгарії" (Neshkov and Others v. Bulgaria), пункт 184).
116. Ефективним засобом юридичного захисту, який вимагається статтею 13 Конвенції, є такий засіб, згідно з яким орган державної влади або суд, що приймає рішення у справі, повинен розглянути скаргу за Конвенцією по суті. У справах, аналогічних цій справі, щоб національний засіб юридичного захисту у зв’язку з умовами тримання під вартою був ефективним, зазначений орган державної влади або суд має розглянути дії або бездіяльність, які нібито становили порушення статті 3 Конвенції, відповідно до принципів і стандартів, встановлених цим Судом у його практиці щодо зазначеного положення. Просте посилання на це положення у національних рішеннях не є достатнім; розгляд справи повинен відповідати стандартам, які випливають з практики Суду (див. згадане рішення у справі "Нешков та інші проти Болгарії" (Neshkov and Others v. Bulgaria), пункти 185-187).
117. Якщо орган державної влади або суд встановлює, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з умовами, в яких ув’язнений перебував або перебуває, він повинен надати належне відшкодування. У контексті превентивних засобів юридичного захисту відшкодування, залежно від характеру основної проблеми, може складатися із заходів, які впливають лише на відповідного ув’язненого, або - наприклад, якщо справа стосується переповненості, - із ширших заходів, здатних усунути ситуацію масових і супутніх порушень прав ув’язнених внаслідок неналежних умов тримання у конкретній пенітенціарній установі. У контексті компенсаційних засобів юридичного захисту грошове відшкодування має бути доступним будь-якому нинішньому або колишньому ув’язненому, який тримався в нелюдських чи таких, що принижували гідність, умовах, і подав заяву у зв’язку з цим. Висновок про порушення вимог статті 3 Конвенції призводить до виникнення обґрунтованої презумпції заподіяння ув’язненому моральної шкоди. Національні норми та практика, які регулюють дію засобу юридичного захисту, повинні враховувати цю презумпцію, а не передбачати присудження відшкодування залежно від можливості ув’язненого довести існування моральної шкоди у вигляді емоційного стресу. Насамкінець, ув’язнені повинні мати можливість скористатися засобами юридичного захисту без страху, що це призведе до покарання або негативних наслідків (там само, пункти 188-191).
(b) Застосування зазначених принципів у цій справі
(i) Превентивні засоби юридичного захисту
118. Суд зазначає, що Уряд посилався на статтю 8 Кодексу 2003 року , яка стосується права ув’язнених звертатися зі скаргами до різних органів державної влади, у тому числі прокурора. Проте він також зазначає, що цей Кодекс стосується засуджених, а не осіб, взятих під варту під час досудового слідства, як заявник у цій справі. Однак, стаття 9 Закону України "Про попереднє ув’язнення" передбачає аналогічне право для осіб, узятих під варту (див. пункт 54).
119. У низці справ Суд вже розглядав ефективність звернення до прокурора зі скаргою. Так, ще у 2006 році він постановив, що відповідно до Закону України "Про попереднє ув’язнення" або Закону України "Про прокуратуру" подана прокурору скарга не була ефективним і доступним засобом юридичного захисту, оскільки статус прокуратури в національному законодавстві та її конкретна роль "обвинувачення" під час розслідування кримінальних справ не забезпечували належні гарантії для незалежного та неупередженого розгляду скарги. Крім того, така скарга не могла призвести до застосування превентивних або компенсаційних засобів. Суд вже постановив, що проблеми, пов’язані з умовами тримання під вартою, стосувалися не індивідуальної ситуації, а мали структурний характер (див. рішення у справі "Коваль проти України" (Koval v. Ukraine), заява № 65550/01, пункт 95, від 19 жовтня 2006 року). З того часу Суд відхиляв аналогічні посилання Уряду в низці інших справ (див., наприклад, рішення у справах "Яковенко проти України" (Yakovenko v. Ukraine), заява № 15825/06, пункт 75, від 25 жовтня 2007 року, "Коктиш проти України" (Koktysh v. Ukraine), заява № 43707/07, пункт 86, від 10 грудня 2009 року, "Знайкін проти України" (Znaykin v. Ukraine), заява № 37538/05, пункт 42, від 07 жовтня 2010 року, "Іглін проти України" (Iglin v. Ukraine), заява № 39908/05, пункт 43, від 12 січня 2012 року, згадане рішення у справі "Бєляєв та Дігтяр проти України" (Belyaev and Digtyar v. Ukraine), пункт 31, рішення у справах "Самойлович проти України" (Samoylovich v. Ukraine), заява № 28969/04, пункт 55, від 16 травня 2013 року, "Горбатенко проти України" (Gorbatenko v. Ukraine), заява № 25209/06, пункт 125, від 28 листопада 2013 року, "Зінченко проти України" (Zinchenko v. Ukraine), заява № 63763/11, пункт 53, від 13 березня 2014 року, згадане рішення у справі "Родзевілло проти України" (Rodzevillo v. Ukraine), пункт 41, та рішення у справі "Закшевський проти України" (Zakshevskiy v. Ukraine), заява № 7193/04, пункт 59, від 17 березня 2016 року).
120. Суд також зазначає, що у правовій системі України прокурор несе відповідальність за нагляд за дотриманням законів при застосуванні заходів, пов’язаних з обмеженням свободи. Здійснюючи цю функцію, прокурор має право вимагати від відповідних посадових осіб усунення будь-яких порушень, а також причин та умов, що їм сприяли (див. пункти 58 і 59). Хоча прокурор, безсумнівно, має повноваження відігравати важливу роль у забезпеченні належних умов тримання під вартою, з огляду на процесуальні недоліки скарга прокурору також не відповідає вимогам ефективного засобу юридичного захисту. Так, подібна скарга не ґрунтується на особистому праві ув’язненого на отримання відшкодування, а вимога розгляду такої скарги за участю ув’язненого або забезпечення прокурором такої участі відсутня (у тому числі можливість прокоментувати отримані прокурором доводи начальника слідчого ізолятора, задати питання та надати додаткові доводи). Питання буде вирішуватися лише між прокурором і відповідною установою, а ув’язнений матиме право лише отримати інформацію, яким чином прокурор розглянув його скаргу (див. аналогічний підхід у згаданих рішеннях у справах "Ананьєв та інші проти Росії" (Ananyev and Others v. Russia), пункти 104 і 216, та "Нешков та інші проти Болгарії" (Neshkov and Others v. Bulgaria), пункт 212).
121. Крім того, навіть якщо ув’язнений отримує від прокурора наказ, який вимагатиме від адміністрації пенітенціарної установи усунути порушення прав ув’язненого, забезпечивши належні умови тримання під вартою, його особисте становище у вже переповненій установі зможе поліпшитися лише за рахунок і на шкоду іншим ув’язненим. З огляду на структурний характер проблеми, яку Суд виявив у низці інших справ проти України та підтвердив у цій справі (див. пункти 135-143), в адміністрації не буде можливості задовольнити велику кількість аналогічних звернень (див., mutatis mutandis, згадані рішення у справах "Ананьєв та інші проти Росії" (Ananyev and Others v. Russia), пункт 111, та "Нешков та інші проти Болгарії" (Neshkov and Others v. Bulgaria), пункт 63).
122. У цій справі Уряд не надав жодної нової інформації щодо того, як звернення до прокурора зі скаргою про неналежні умови тримання під вартою могло б запобігти стверджуваному порушенню або його продовженню, або надати заявнику належне відшкодування. Тому, як і у попередніх справах проти України, Суд доходить висновку, що така скарга не відповідає вимозі ефективного засобу юридичного захисту.
123. Суд також зауважує, що єдиним запропонованим Урядом у цій справі національним засобом юридичного захисту було звернення до прокурора зі скаргою. Як було встановлено, така скарга не може вважатися ефективним засобом юридичного захисту. У низці аналогічних справ Уряд пропонував інші нібито ефективні засоби юридичного захисту у зв’язку зі скаргами, пов’язаними з умовами тримання під вартою. Розглянувши їх, Суд встановив, що вони також були неефективними, зокрема, звернення зі скаргами до адміністрації СІЗО (див., наприклад, згадане рішення у справі "Зінченко проти України" (Zinchenko v. Ukraine), пункт 53) або до будь-якого іншого органу державної влади (див., наприклад, згадане рішення у справі "Коваль проти України" (Koval v. Ukraine), п. 96), а також звернення до судів з цивільним або адміністративним позовом (див., наприклад, рішення у справі "Маленко проти України" (Malenko v. Ukraine), заява № 18660/03, п. 37, від 19 лютого 2009 року, згадане рішення у справі "Іглін проти України" (Iglin v. Ukraine), п. 43, рішення у справах "Самойлович проти України" (Samoylovich v. Ukraine), заява № 28969/04, пункт 55, від 16 травня 2013 року, та "Коберник проти України" (Kobernik v. Ukraine), заява № 45947/06, п. 38, від 25 липня 2013 року). Суд враховує, що оскаржувані проблеми мали структурний характер і не стосувалися лише особистого становища заявників. Він вважає, що з цих самих підстав наведені засоби юридичного захисту також будуть неефективними і в цій справі.
(ii) Компенсаційні засоби юридичного захисту
124. Суд зазначає, що Уряд не стверджував, що будь-які такі засоби юридичного захисту були доступні заявнику у цій справі.
(iii) Висновок
125. Тому Суд зазначає, що було порушено статтю 13 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції у зв’язку з відсутністю у заявника ефективного засобу юридичного захисту для оскарження умов тримання його під вартою у Дніпровському СІЗО.
"1. Високі Договірні Сторони зобов’язуються виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких вони є сторонами.
2. Остаточне рішення Суду передається Комітетові Міністрів, який здійснює нагляд за його виконанням.".
A. Доводи сторін
1. Заявник
127. Заявник стверджував, що не міг надати коментарі щодо доцільності застосування до цієї справи процедури пілотного рішення, і залишив це питання на розсуд Суду. Водночас заявник стверджував, що більшість згаданих Урядом позитивних змін відбулися лише нещодавно, а деякі з них - вже після подання ним цієї заяви. Заявник тримався у неналежних умовах у Дніпровському СІЗО з липня 2012 року. Отже, незалежно від згаданих Урядом реформ, його права за статтями 3 та 13 Конвенції були порушені.
2. Уряд
128. Уряд стверджував, що пенітенціарна реформа в Україні розпочалася у 2016 році. Їй передувало внесення змін до Кодексу 2003 року (див. пункти 64 і 65), які розширили права ув’язнених і змінили вимоги до умов тримання їх під вартою відповідно до європейських стандартів. У вересні 2016 року Верховна Рада України прийняла декілька законів, спрямованих на покращення доступу до правосуддя взятих під варту та засуджених осіб; на виконання покарань і реалізацію засудженими їхніх прав; гуманізацію порядку та умов виконання покарань і застосування нових заохочень та покарань до засуджених осіб. Ці закони зробили процес винесення вироку більш гуманним і забезпечили механізми, які дозволяли засудженим реалізовувати свої права. У 2017 році було прийнято Концепцію (див. пункти 68-71). Щодо засобів юридичного захисту у зв’язку з неналежними умовами тримання під вартою Уряд посилався на законопроєкт 2016 року (див. пункт 72). Він також стверджував, що Міністерство юстиції України підготувало низку інших законопроєктів.
129. Крім того, до Правил 2013 року (див. пункти 66 і 67) були внесені зміни, щоб дозволити особам, взятим під варту, надсилати до НПМ, адміністрацій пенітенціарних установ і прокурорів онлайн скарги на погані умови тримання під вартою. Ця послуга надала широкий спектр інструментів для подання електронних скарг і направлення їх одному або кільком адресатам для отримання та перегляду відповідей і доступу до історії кореспонденції. У вісімдесяти шести пенітенціарних установах були встановлені вісімдесят шість комплектів обладнання та 104 термінали для відправлення таких скарг.
130. У травні 2016 року Державна пенітенціарна служба України була ліквідована, а її обов’язки були покладені на Міністерство юстиції України. Таким чином, відповідальність за пенітенціарні установи була передана останньому. У 2016 році були проведені ремонтні роботи у 889 об’єктах, які належали пенітенціарним установам (будівлі, інженерні споруди та мережі), на суму 20,6 мільйонів українських гривень (далі - грн). Відповідно до бюджетних запитів, зроблених Міністерством юстиції України, у 2016 році капітального та поточного ремонту потребували 952 об’єкти на суму 53,6 мільйонів грн, а у 2017 році - 856 об’єктів на суму 59,68 мільйонів грн. У вересні 2017 року Міністерство юстиції України ухвалило перелік з одинадцяти виправних центрів або установ виконання покарань, які підлягали консервації. Для раціонального розподілу засуджених та осіб, узятих під варту, і запобігання переповненості були створені частини з камерами попереднього ув’язнення в установах мінімального і середнього рівня безпеки та спеціалізованих лікарнях. Тривала подальша робота над законодавчою та інституційною реорганізацією ДКВС, цей процес вимагав значної фінансової підтримки та співпраці багатьох органів державної влади.