- відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі коли такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.
Отже, правовим наслідком пропуску кредитором строку пред'явлення вимоги вважається припинення поруки, яка є видом забезпечення виконання зобов'язань (частина перша статті 546 ЦК України) і виникає на підставі договору (статті 547, 548 ЦК України ).
Метою положень частини четвертої статті 559 ЦК України є захист прав та інтересів поручителя шляхом припинення саме поруки з визначених підстав, а не шляхом припинення договору поруки.
Якщо кредитор змінює строк виконання основного зобов'язання, то передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячний строк обчислюється від цієї дати (див. постанову ВСУ від 17.02.2016 у справі № 908/4911/14);
10) з договорів банківського вкладу та банківського рахунка:
- статтею 1068 ЦК України встановлено, що банк зобов'язаний вчиняти для клієнта операції, які передбачені для рахунків даного виду законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка. Банк зобов'язаний зарахувати грошові кошти, що надійшли на рахунок клієнта, в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не встановлений договором банківського рахунка або законом. Банк зобов'язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунка грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом.
Згідно з пунктом 1 частини п'ятої статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку.
Водночас відповідно до пункту 5 частини шостої статті 36 зазначеного Закону (в редакції від 04.07.2014) обмеження, встановлене пунктом 1 частини п'ятої цієї статті, не поширюється на зобов'язання банку щодо здійснення операцій з переказу коштів фізичних та юридичних осіб, що надійшли на їхні рахунки, починаючи з наступного дня після запровадження процедури тимчасової адміністрації.
Отже, у разі коли кошти надійшли на рахунок клієнта банку після запровадження у банку процедури тимчасової адміністрації, обмеження, встановлені пунктом 1 частини п'ятої статті 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", на них не поширюються згідно з положеннями пункту 5 частини шостої статті 36 цього Закону (див. постанови ВСУ від 03.02.2016 у справі № 908/503/15-г);
- з аналізу норм статей 1066, 1068 та 1071 ЦК України вбачається, що за договором банківського рахунка грошове зобов'язання банку перед клієнтом (власником рахунка) в межах коштів, розміщених на рахунку, може виникнути лише після направлення розпорядження клієнта на відповідну грошову суму.
Таким чином, укладення лише договору відступлення права вимоги не призводить до виникнення грошового зобов'язання банку перед підприємством на суму коштів, розміщених на рахунку.
За умовами договорів банківського рахунка банк відкриває на користь фізичної особи поточні рахунки в національній та іноземній валюті.
Відповідно до пункту 1.8 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою правління Національного банку України від 12.11.2003 № 492 (далі - Інструкція), банки відкривають своїм клієнтам за договором банківського рахунка поточні рахунки. Поточний рахунок - це рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей і здійснення розрахунково-касових операцій за допомогою платіжних інструментів відповідно до умов договору та вимог законодавства України.
Зважаючи на викладене, поточні рахунки відкриваються на конкретну особу за умови надання відповідних документів, а можливості зміни власника рахунка Інструкцією не передбачено.
Отже, банк позбавлений можливості виконувати розпорядження підприємства за поточними рахунками, власником яких є фізична особа, внаслідок чого у підприємства не виникає грошових вимог до банку за поданими заявами про перерахування коштів та видачу готівки (див. постанову ВСУ від 06.04.2016 у справі № 910/8058/15-г);
11) у зв'язку з визнанням правочинів недійсними:
- частиною першою статті 884 ЦК України передбачено, що підрядник гарантує досягнення об'єктом будівництва визначених у проектно-кошторисній документації показників і можливість експлуатації об'єкта відповідно до договору протягом гарантійного строку, якщо інше не встановлено договором будівельного підряду. Гарантійний строк становить десять років від дня прийняття об'єкта замовником, якщо більший гарантійний строк не встановлений договором або законом.
Про аналогічний гарантійний строк експлуатації об'єкта будівництва зазначено в пунктах 103, 104 Загальних умов укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 01.08.2005 № 668. Згідно з цими нормами підрядник гарантує якість закінчених робіт і змонтованих конструкцій, досягнення показників, визначених у проектній документації, та можливість їх експлуатації протягом гарантійного строку. Гарантійні строки якості закінчених робіт, експлуатації змонтованих конструкцій встановлюються у договорі підряду з урахуванням вимог до цих робіт і конструкцій, визначених у проектній документації. Гарантійний строк експлуатації об'єкта будівництва становить десять років від дня його прийняття замовником, якщо більший гарантійний строк не встановлено договором підряду або законом. Початком гарантійних строків вважається день підписання акта про приймання-передачу закінчених робіт (об'єкта будівництва).
Викладене дає підстави для висновку, що чинним законодавством передбачено гарантії якості у правовідносинах будівельного підряду шляхом установлення гарантійного строку експлуатації об'єкта будівництва незалежно від того, як цей строк названо у договорі: гарантійний строк експлуатації чи гарантійний строк об'єкта. Договір може містити й обидва ці поняття, розділені на складові частини (див. постанову ВСУ від 16.03.2016 у справі № 922/2862/14);
- частиною першою статті 1077 ЦК України визначено, що за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).
При цьому якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові (частина перша статті 1084 ЦК України ).
Водночас щодо суб'єктного складу таких правовідносин у частині третій статті 1079 ЦК України зазначено, що фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.
Згідно з визначенням, наведеним у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", фінансова установа - юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку.
Фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (пункт 5 частини першої статті 1 Закону ).
При цьому частинами першою, другою статті 7 зазначеного Закону передбачено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов'язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ.
Отже, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включений до державного реєстру фінансових установ.
У разі коли відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій.
Таким чином, вирішуючи спір про визнання недійсним правочину, який містить ознаки договору факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги), судам слід з'ясовувати, чи є юридична особа (фактор за договором) фінансовою установою, яка може надавати фінансові послуги у формі факторингу, саме у розумінні Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (див. постанови ВСУ від 13.04.2016 у справі № 910/5928/15-г, № 910/6714/15-г, № 910/6281/15-г, № 910/8670/15-г);
- відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 516 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків.
Отже, відсутність згоди боржника на заміну кредитора у зобов'язанні, якщо обов'язковість такої згоди передбачено договором іпотеки, є підставою для визнання недійсним відповідно до частини першої статті 203 ЦК України договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором як такого, що суперечить вимогам частини першої статті 516 ЦК України (див. постанову ВСУ від 10.02.2016 у справі № 910/6098/14);
- статтею 241 ЦК України передбачено, що правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим, зокрема, у разі якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.
Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.
З аналізу змісту частини першої статті 241 ЦК України випливає, що законодавець не ставить схвалення правочину в обов'язкову залежність від наявності рішень окремих органів управління товариства, оскільки підтвердженням такого схвалення закон визначає вчинені на його виконання дії особи, в інтересах якої його було укладено. Такі дії повинні свідчити про прийняття правочину до виконання.
Отже, якщо спірний договір не лише прийнято до виконання, а й значною мірою виконано, то відсутність у генерального директора повноважень на його укладення від імені товариства не є підставою для визнання цього договору недійсним (див. постанову ВСУ від 06.04.2016 у справі № 922/796/15);
12) у зв'язку із застосуванням відповідальності за порушення зобов'язань:
- вирішуючи спір про стягнення 3 % річних за прострочення сплати боржником стягнутої за рішенням суду суми основного боргу за період із дня набрання таким рішенням законної сили до дня погашення заборгованості, слід враховувати таке.
Частиною другою статті 625 ЦК України передбачено відповідальність за порушення грошового зобов'язання, яка полягає у тому, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом частини першої статті 598, статей 599, 600, 604 - 609 ЦК України саме по собі судове рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє правовідносин сторін договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України.
Згідно з положеннями пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Проте відповідно до частини п'ятої цієї статті у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.
Так, ГПК України передбачає дві стадії, на яких суд може вирішувати питання про розстрочення виконання рішення, а саме: під час винесення рішення по суті справи, що відображається в мотивувальній та резолютивній частинах рішення (пункти 3, 4 частини першої статті 84), а також у наказі господарського суду; під час виконання рішення суду (виконавчого провадження) шляхом винесення окремого процесуального документа (ухвали) про розстрочення виконання рішення (частина третя статті 121). Розстрочення виконання рішення суду означає виконання його частинами, встановленими судом, з певним інтервалом у часі. За змістом частини другої статті 84 цього Кодексу строки виконання рішення частинами (сплата грошових сум частинами тощо) визначаються судом.
Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що невиконання грошового зобов'язання за наявності судового рішення про задоволення вимог кредитора з розстроченням або відстроченням сплати грошових сум не призводить до наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, за період такого розстрочення або відстрочення.
Отже, правильним є висновок про наявність підстав для стягнення 3 % річних за прострочення сплати боржником стягнутої за рішенням суду суми основного боргу з дати, до якої розстрочено виконання судового рішення, до моменту погашення суми основного боргу (див. постанову ВСУ від 17.02.2016 у справі № 905/3137/14-908/5775/14);
13) у сфері земельних правовідносин:
- вирішуючи спір за позовом міської ради про стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди, завданих внаслідок використання земельної ділянки без правовстановлюючих документів, слід враховувати таке.
Статтею 206 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) встановлено, що використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.
Статтями 122 - 124 ЗК України передбачено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями чи договором купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки. Аналогічна норма закріплена у статті 16 Закону України "Про оренду землі".
Статтями 152, 156, 157 ЗК України встановлено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до пункту 3 Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19.04.93 № 284, відшкодуванню підлягають збитки власників землі та землекористувачів, у тому числі орендарів, включаючи і неодержані доходи, якщо вони обґрунтовані.
Згідно з положеннями статті 224 ГК України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також неодержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.
Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду визначено у статті 1166 Цивільного кодексу України, згідно з якою майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що саме на землекористувача покладається обов'язок вчинення певних дій з виготовлення та погодження технічної документації із землеустрою і подальшого звернення до уповноваженого органу - територіального органу Держземагенства із заявою про державну реєстрацію земельної ділянки, після чого їй присвоюється кадастровий номер (який є істотною умовою договору оренди землі). Невиконання такого обов'язку є підставою для стягнення з землекористувача збитків у вигляді упущеної вигоди (неодержаної орендної плати за землю), завданих внаслідок використання земельної ділянки без правовстановлюючих документів (див. постанову ВСУ від 17.02.2016 у справі № 904/5857/14);
- відповідно до положень частини першої статті 15, статті 21 Закону України "Про оренду землі", статті 13 Закону України "Про оцінку земель" та пункту 289.1 статті 289 Податкового кодексу України (далі - ПК України) нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності. Зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати, який не може бути меншим, ніж встановлено положеннями статті 288 ПК України (див. постанову ВСУ від 02.03.2016 у справі № 922/538/14);
14) з питань, пов'язаних із здійсненням виконавчого провадження:
- порядок реалізації арештованого майна регулюється Законом України "Про виконавче провадження" та Тимчасовим порядком реалізації арештованого майна шляхом проведення електронних торгів , затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 16.04.2014 № 656/5 (далі - Тимчасовий порядок).
Як випливає із системного аналізу частин першої-п'ятої статті 58, частини третьої статті 62 Закону України "Про виконавче провадження", частини другої статті 43 Закону України "Про іпотеку", пункту 1 розділу II, пункту 1 розділу V Тимчасового порядку , звіт про оцінку майна є чинним, якщо від дня його підписання до дня проведення прилюдних торгів минуло не більше шести місяців. Після спливу цього строку обов'язковою умовою призначення та проведення прилюдних торгів є отримання нового звіту про оцінку майна.
Проведення електронних торгів з реалізації майна за ціною, визначеною звітом про оцінку майна, який втратив чинність, є порушенням установлених законодавством правил про порядок реалізації арештованого майна шляхом проведення електронних торгів.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначено статтею 16 ЦК України. Згідно з пунктом 2 частини другої цієї статті одним із таких способів є визнання правочину недійсним.
З огляду на те, що відчуження майна з електронних торгів належить до угод купівлі-продажу, така угода може визнаватися недійсною в судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення вимог, установлених частинами першою - третьою та частинами п'ятою, шостою статті 203 ЦК України, зокрема у зв'язку з невідповідністю змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства (частина перша статті 215 цього Кодексу ).
Для застосування наслідків недотримання зазначених вимог у вирішенні спору про визнання електронних торгів недійсними судам необхідно встановити, чи відбулося порушення вимог Тимчасового порядку та інших норм законодавства під час проведення електронних торгів; чи вплинули ці порушення на результати електронних торгів; чи порушено права і законні інтереси позивачів, які оспорюють результати електронних торгів (див. постанову ВСУ від 06.04.2016 у справі № 910/23970/15);
15) у зв'язку з припиненням господарських зобов'язань:
- відповідно до статті 606 ЦК України зобов'язання припиняється поєднанням боржника і кредитора в одній особі.
Аналогічну норму викладено в частині другій статті 204 ГК України, згідно з якою господарське зобов'язання припиняється у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі. Зобов'язання виникає знову, якщо це поєднання припиняється.
З аналізу зазначених норм матеріального права випливає, що наведена у статті 606 ЦК України підстава припинення цивільно-правового зобов'язання належить до групи підстав, що не стосуються правочинів і не залежать від волі сторін.
Поєднання (збіг) боржника і кредитора в одній особі відбувається у разі, коли до сторони, яка є боржником, переходить відповідно до будь-якої зазначеної у законі підстави зобов'язання іншої особи, за яким ця особа є кредитором щодо боржника, і навпаки.
Поєднання боржника і кредитора в одній особі може відбуватися для юридичних осіб - у разі реорганізації шляхом злиття або приєднання юридичних осіб, пов'язаних між собою взаємним зобов'язанням; для фізичних осіб - у разі спадкового правонаступництва за переходу майна кредитора до боржника і навпаки.
За такого поєднання боржника і кредитора (двох суб'єктів) один з них повинен зникнути. У зв'язку з цим і припиняється правовідношення.
Зважаючи на викладене, положення статті 606 ЦК України мають застосовуватися судом у разі, коли до сторони, яка є боржником, переходить зобов'язання іншої особи відповідно до будь-якої підстави, встановленої законом, та при цьому один із суб'єктів правовідношення у зв'язку з обставинами, зазначеними в законі, зникає і з двох самостійних суб'єктів залишається (утворюється) один, в якому поєднуються боржник і кредитор. Саме у такому разі підстава припинення цивільно-правового зобов'язання не залежатиме від волі сторін.
Отже, якщо боржник банку отримав право вимоги до банку за депозитним договором, відповідні кредитні зобов'язання між банком і боржником не можуть припинятися на підставі статті 606 ЦК України, оскільки положення зазначеної статті до таких правовідносин не застосовуються.
Поєднання боржника і кредитора в одній особі у розумінні приписів статті 606 ЦК України не відбувається, якщо у боржника та кредитора залишаються взаємні зобов'язання за договорами (кредиту, застави, банківського вкладу), що не може свідчити про припинення зобов'язання з цієї підстави (див. постанову ВСУ від 23.03.2016 у справі № 918/314/15);
- укладаючи договір застави (іпотеки), заставодавець (іпотекодавець) бере на себе всі ризики, пов'язані з невиконанням зобов'язання боржником (у межах вартості предмета застави (іпотеки)), у тому числі й ті, що виникають унаслідок банкрутства боржника з його подальшим виключенням із ЄДРПОУ. Оскільки покладення цих ризиків на особу, яка видала забезпечення, відбулося за договором, укладеним заставодавцем (іпотекодавцем) саме з кредитором, всі узяті ризики слід покладати на особу, яка видала забезпечення, і після припинення існування боржника. Отже, ліквідація боржника не повинна припиняти обов'язок заставодавця (іпотекодавця) із несення цих ризиків. Інше може бути передбачено договором між кредитором та особою, яка видала забезпечення, тобто звільнення її від таких ризиків має бути предметом спеціальної домовленості між зазначеною особою і кредитором.
З аналізу положень абзацу третього статті 1, статей 11, 33 Закону України "Про іпотеку" та частин першої, другої статті 590 ЦК України випливає, що сам факт ліквідації боржника за кредитним договором із внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором, яка не була погашена у процедурі ліквідації, не є підставою для припинення договору іпотеки, укладеного для забезпечення виконання кредитного договору боржником (див. постанову ВСУ від 24.02.2016 у справі № 924/1801/14);
16) з договорів найму (оренди):
- вирішуючи спір про зобов'язання звільнити орендоване приміщення у зв'язку із закінченням строку дії договору оренди та необхідністю використання зазначеного майна власником для його власних потреб, слід враховувати таке.
Відповідно до частини третьої статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" після закінчення терміну договору оренди орендар, який належним чином виконував свої обов'язки за договором, має переважне право, за інших рівних умов, на укладення договору оренди на новий термін, крім випадків, якщо орендоване майно необхідне для потреб його власника. У разі якщо власник має намір використовувати зазначене майно для власних потреб, він повинен письмово попередити про це орендаря не пізніше ніж за три місяці до закінчення терміну договору.
При цьому наведена норма не встановлює необхідності отримання повідомлення про припинення договору оренди орендарем в строк до трьох місяців та обов'язку власника перевіряти своєчасність надходження кореспонденції до адресата, а передбачає лише обов'язок власника здійснити письмове попередження орендаря.
Водночас судам слід перевіряти, з якою саме метою використовуватиметься нерухоме майно, що є предметом договору оренди. Уразі з'ясування, що майно буде знову передаватися в оренду, така обставина свідчитиме про порушення власником вимог, встановлених частиною третьою статті 17 Закону (див. постанову ВСУ від 20.04.2016 у справі № 909/794/15);
- відповідно до положень частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Згідно з частиною третьою статті 207 ГК України (яка кореспондується зі статтею 236 ЦК України) виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.
За змістом статей 651, 653 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються. Уразі зміни або розірвання договору зобов'язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.
За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк (частина перша статті 759 ЦК України ).
Із правової природи такого зобов'язання вбачається, що фактичне користування майном на підставі договору оренди у разі визнання його недійсним унеможливлює застосування наслідків недійсності правочину відповідно до статті 216 ЦК України, оскільки використання майна є безповоротним і відновити первісне становище сторін практично неможливо. Тому, визнаючи договір оренди недійсним, необхідно, серед іншого, встановити обставини, пов'язані з виконанням договору, та визначити момент, з якого вважаються припиненими зобов'язання за цим договором.
У разі звернення з позовом про визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення, який сторони розірвали, а майно повернули, визнання такого договору недійсним є неможливим, оскільки предмет спору припинив існування (див. постанову ВСУ від 23.12.2015 у справі № 918/144/15);
17) з питань захисту права власності:
- вирішуючи спір про зобов'язання міської ради прийняти у комунальну власність об'єкт права державної власності, слід враховувати таке.
Порядок і умови передачі об'єктів права державної власності у комунальну власність, механізм прийняття рішень щодо такої передачі визначено Законом України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" та Положенням про порядок передачі об'єктів права державної та комунальної власності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21.09.98 № 1159.
Так, згідно з пунктом 2 частини першої статті 4 Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" передача об'єктів із державної у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах здійснюється за наявності згоди відповідних сільських, селищних, міських, районних у містах рад, якщо інше не передбачено законом, а у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст - за наявності згоди районних або обласних рад, якщо інше не передбачено законом.
Відповідно до пункту 51 частини першої статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" така згода надається на пленарному засіданні міської ради та віднесена до виключної компетенції органу місцевого самоврядування.
Отже, обов'язковою умовою передачі об'єктів з державної до комунальної власності є прийняття відповідними радами рішення про згоду на таку передачу, якщо інше не встановлено законом.
До того ж самого ініціювання питання щодо передачі об'єкта права державної власності, зокрема у формі листування, недостатньо для виникнення в органу місцевого самоврядування обов'язку прийняти об'єкт у комунальну власність без згоди цього органу шляхом прийняття рішення (див. постанову ВСУ від 30.03.2016 у справі № 927/438/15);
18) з вексельних правовідносин:
- вексельні правочини (зокрема щодо видачі, акцептування, індосування, авалювання та оплати векселя) регулюються як нормами спеціального вексельного законодавства, так і загальними нормами цивільного законодавства про угоди та зобов'язання, а тому за відсутності спеціальних норм у вексельному законодавстві до вексельних правочинів застосовуються загальні норми ЦК України з урахуванням відповідних особливостей.
Аваль за своєю правовою природою є вексельною порукою, правове регулювання якої здійснюється спеціальними нормами Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі , оскільки ці зобов'язання, на відміну від поруки і гарантії, мають особливий характер щодо учасників цих відносин, порядку вчинення і виконання, підстав і строків пред'явлення вимог.
Відповідно до статті 32 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі аваліст відповідає так само, як і та особа, зобов'язання якої він забезпечив. Його зобов'язання є дійсним навіть у тому разі, якщо те зобов'язання, яке він забезпечував, виявиться недійсним із будь-якої іншої причини, ніж дефект форми.
Отже, якщо судом буде встановлено, що забезпечене авалем зобов'язання за векселем є недійсним через дефект форми, то зобов'язання аваліста також визнається недійсним. У цьому разі до аваліста не може бути пред'явлено вимогу в порядку, передбаченому нормами цивільного законодавства, як до поручителя чи гаранта.
Векселедержатель не зобов'язаний доводити наявність і дійсність своїх прав за векселем, вони вважаються наявними та дійсними, а доведення протилежного - обов'язок особи, якій пред'явлено вимогу за векселем (див. постанову ВСУ від 13.01.2016 у справі № 922/5094/14);
19) у сфері надання послуг з електроспоживання, водовідведення та газопостачання:
- не застосовуються санкції за невиконання або неналежне виконання покупцем договірних зобов'язань з оплати вартості отриманого природного газу за договором купівлі-продажу та наслідки за порушення грошового зобов'язання, встановлені частиною другою статті 625 ЦК України, якщо сторони уклали договір про організацію взаєморозрахунків з погашення заборгованості з різниці в тарифах на теплову енергію, змінивши у такий спосіб строк виконання грошового зобов'язання за договором купівлі-продажу природного газу (див. постанову ВСУ від 10.02.2016 у справі № 902/1652/13);
20) з питань стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги:
- за змістом статті 10 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" (у редакції Закону, чинній на час виникнення спірних правовідносин) вищим органом управління об'єднання є загальні збори його членів, до виключної компетенції яких, зокрема, належить затвердження кошторису, балансу об'єднання та річного звіту; визначення розмірів внесків і платежів членами об'єднання. За результатами розгляду питань, віднесених до компетенції загальних зборів, приймається рішення, яке може бути оскаржене в судовому порядку.
У разі відмови власника приміщення укладати договір або сплачувати обов'язкові платежі на утримання та ремонт неподільного майна та відповідної частки загального майна об'єднання має право звернення до суду для стягнення нарахованих платежів у судовому порядку (частина шоста статті 13 зазначеного Закону ).
Згідно з частинами п'ятою та восьмою статті 22 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" в разі, коли правління об'єднання самостійно здійснює функції управителя, воно за договором з постачальниками комунальних послуг може бути колективним замовником (абонентом) таких послуг. У цьому випадку об'єднання несе повну відповідальність за своєчасну сплату вартості фактично спожитих членами об'єднання комунальних послуг. Відмова від укладення договору, від оплати рахунків або несплата рахунків не допускається. Такі дії є порушенням прав інших членів об'єднання і підставою для звернення до суду про стягнення заборгованості з плати за відповідними рахунками у примусовому порядку.
Особа, яка є власником приміщення у житловому комплексі, в якому створено об'єднання співвласників багатоквартирного будинку (асоціацію), зобов'язана здійснювати платежі та внески на утримання і ремонт спільного майна незалежно від членства в об'єднанні (асоціації), а тому за наявності підтверджених витрат на управління, утримання та збереження будинку така сума боргу підлягає стягненню.
Статтею 11 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" визначено основні положення щодо утримання житлового комплексу на балансі. Зокрема, зазначено, що балансоутримувач забезпечує управління житловим комплексом. Передача майна з балансу на баланс відбувається у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Спори щодо прийняття та передачі на баланс майна вирішуються у судовому порядку.
За змістом статті 12 названого Закону управління неподільним та загальним майном житлового комплексу здійснює управитель шляхом: належної експлуатації житлового комплексу та забезпечення відповідних умов користування власним, неподільним та загальним майном власників; накопичення необхідних коштів на проведення поточних та капітальних ремонтів відповідно до законодавства; отримання відшкодування від винної особи за збитки, заподіяні майну, яке перебуває у нього на балансі, або своєчасного звернення до суду щодо відшкодування збитків у примусовому порядку.
Правовий аналіз наведених норм дає підстави для таких висновків:
1) функції управителя та балансоутримувача можуть збігатися в одній особі або можуть бути розмежовані;
2) за наявності спору щодо прийняття та передачі на баланс майна такий спір має вирішуватися у судовому порядку, проте ця обставина не є підставою для звільнення співвласника будинку від оплати спожитих послуг з утримання будинку та прибудинкової території, участі у витратах на управління, утримання та збереження будинку (див. постанову ВСУ від 27.01.2016 у справі № 904/8242/14);
21) з питань списання заборгованості підприємств оборонно-промислового комплексу:
- Законом України "Про деякі питання заборгованості підприємств оборонно-промислового комплексу - учасників Державного концерну "Укроборонпром" та забезпечення їх стабільного розвитку" визначено комплекс економічних заходів, спрямованих на вирішення питань заборгованості та забезпечення стабільного розвитку державних підприємств оборонно-промислового комплексу, в тому числі казенних підприємств, включених до складу ДК "Укроборонпром" (далі - підприємства оборонно-промислового комплексу).
Списання заборгованості (у тому числі пені, штрафних та фінансових санкцій) згідно зі статтею 2 зазначеного Закону здійснюється підприємствам оборонно-промислового комплексу відповідними суб'єктами господарювання, які постачають природний газ та електричну енергію за регульованим тарифом, оптовим постачальником електричної енергії, підприємствами, що виробляють електричну енергію, Національною акціонерною компанією "Нафтогаз України" та її дочірніми компаніями (підприємствами), а також суб'єктами господарювання, які постачають теплову енергію, надають послуги з водопостачання та водовідведення (далі - учасники процедури списання), у такому порядку:
1) обсяг заборгованості (у тому числі реструктуризованої) визначається з урахуванням вимог законодавства з питань інвентаризації основних засобів, нематеріальних активів, товарно-матеріальних цінностей, коштів, документів та розрахунків і списується учасниками процедури списання у сумах, що обліковуються в бухгалтерському обліку таких учасників, враховуючи суми пені, штрафних санкцій, 3 % річних та індекс інфляції на дату списання;
2) для списання заборгованості кожен учасник процедури списання утворює комісію з питань списання заборгованості, яка визначає обсяг та період виникнення заборгованості, що підлягає списанню, у розрізі контрагентів. До складу комісії обов'язково входять керівник підприємства як голова комісії та головний бухгалтер;
3) списання заборгованості проводиться на підставі взаємно погоджених актів звіряння учасників процедури списання, в яких зазначаються обсяг та період виникнення заборгованості, що підлягає списанню;
4) датою списання заборгованості є дата підписання взаємно погоджених актів звіряння учасниками процедури списання;
5) якщо у статутному капіталі підприємства - учасника процедури списання 50 і більше відсотків акцій (часток, паїв) належить державі, взаємно погоджений акт погоджується органом, уповноваженим управляти таким підприємством.
Отже, зазначена у статті 2 Закону України "Про деякі питання заборгованості підприємств оборонно-промислового комплексу - учасників Державного концерну "Укроборонпром" та забезпечення їх стабільного розвитку" заборгованість підприємств оборонно-промислового комплексу перед суб'єктами господарювання, що надають послуги з водопостачання та водовідведення, вважається списаною з дати підписання цими учасниками двостороннього акта звіряння та погодження його, у разі необхідності, органом, уповноваженим управляти таким підприємством (див. постанову ВСУ від 02.12.2015 у справі № 43/293-04).
| Голова Вищого господарського суду України | Б. Львов |
