Про доповнення Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2011 № 01-06/249 "Про постанови Верховного Суду України, прийняті за результатами перегляду судових рішень господарських судів"

На доповнення Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2011 № 01-06/249 "Про постанови Верховного Суду України, прийняті за результатами перегляду судових рішень господарських судів" доводимо до відома правові позиції Верховного Суду України, викладені у постановах, прийнятих за результатами перегляду судових рішень господарських судів у порядку, передбаченому розділом XII-2 Господарського процесуального кодексу України, у спорах, що виникають:

1) з питань, пов'язаних із застосуванням позовної давності:

- відповідно до частини першої, п'ятої статті 261 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (стаття 530 ЦК України).

Отже, у разі коли сторони інвестиційного договору встановили строк виконання зобов'язань з моменту введення об'єкта в експлуатацію, помилковим є висновок про те, що днем, коли позивач міг дізнатися про порушення своїх прав, є дата отримання від відповідача листа про відмову у виділенні частки за інвестиційним договором на підставі закінчення терміну його дії (див. постанову ВСУ від 20.04.2016 у справі № 907/584/14);

- вирішуючи питання про дотримання позовної давності у разі звернення до суду арбітражного керуючого із заявою про визнання недійсними угод боржника, судам слід враховувати таке.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Статтею 92 ЦК України визначено, що дії органу або особи, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, у відносинах із третіми особами розглядаються як дії самої юридичної особи.

Тож для юридичної особи як сторони правочину (договору) днем початку перебігу строку позовної давності слід вважати день вчинення правочину (укладання договору), оскільки він збігається із днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

Частиною сьомою статті 261 ЦК України передбачено, що винятки з правила частини першої цієї статті можуть бути встановлені законом.

Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" спеціальних норм про позовну давність (у тому числі для звернення до суду арбітражного керуючого із заявою про визнання недійсними угод боржника) не встановлено.

Отже, помилковим є висновок про те, що перебіг позовної давності починається від дня, коли арбітражний керуючий у справі про банкрутство довідався про порушення права боржника (див. постанову ВСУ від 13.01.2016 у справі № 922/5094/14);

- відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Загальна позовна давність (строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу) встановлюється тривалістю у три роки. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (статті 256, 257, 267 ЦК України).

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що сплив позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною, є самостійною підставою для відмови у позові. Отже, відмова у позові через необґрунтованість (недоведеність) вимог виключає відмову в позові через пропуск позовної давності.

Аналогічну правову позицію викладено в абзаці третьому пункту 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 № 14 "Про судове рішення у цивільній справі" (див. постанову ВСУ від 16.03.2016 у справі № 922/2862/14);

- вирішуючи питання про пропуск позовної давності щодо вимог прокуратури про визнання недійсним державного акта на право постійного користування землею, судам слід враховувати таке.

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушено, так і суб'єктами, уповноваженими законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у разі пред'явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред'явлення позову в її інтересах іншою уповноваженою на це особою відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Статтею 36-1 Закону України "Про прокуратуру" передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо.

Згідно з частинами першою та четвертою статті 29 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Згідно зі статтею 26 Закону України "Про місцеве самоврядування" регулювання земельних відносин є виключною компетенцією сільських, селищних, міських рад.

Таким чином, вимоги прокурора є похідними від вимог органу, який має повноваження щодо передачі земель у постійне користування. Тому перебіг позовної давності розпочинається з моменту, коли про порушення прав та інтересів держави дізнався відповідний орган державної влади, а не прокурор (див. постанову ВСУ від 13.04.2016 у справі № 907/238/15);

2) з питань, пов'язаних з правом на звернення до господарського суду:

- судове рішення, оскаржуване незалученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав та обов'язків цієї особи, тобто суд має розглянути і вирішити спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення господарським судом першої інстанції є скаржник або в яких міститься судження про права та обов'язки цієї особи.

Рішення є таким, що прийнято про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в його мотивувальній частині наведено висновки суду про права та обов'язки цієї особи або у резолютивній частині суд безпосередньо вказав про права та обов'язки таких осіб. У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й процесуальні права, що випливають зі сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов'язків (див. постанову ВСУ від 23.12.2015 у справі № 5024/1463/2012);

- аналіз частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 1 ГПК України дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

З огляду на приписи частин четвертої-шостої статті 26, частин першої, другої та дев'ятої статті 45 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" у разі, коли позивача визнано кредитором у провадженні про банкрутство боржника, участь у зборах кредиторів тих кредиторів, вимоги яких визнано на підставі договору, що не відповідає вимогам закону, є порушенням майнових інтересів позивача.

За таких обставин позивач, який не є стороною спірного договору, має право на звернення з позовом про визнання такого договору недійсним, а обраний позивачем спосіб захисту своїх прав як кредитора не суперечить вимогам чинного законодавства (див. постанови ВСУ від 13.04.2016 у справах № 910/5928/15-г, № 910/6714/15-г, № 910/6281/15-г, № 910/8670/15-г);

3) з питань, пов'язаних з використанням автоматизованої системи документообігу та формуванням колегій суддів:

- аналіз положень статті 15 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (у редакції, чинній на 12.01.2015) та статей 21, 46 ГПК України дає підстави для висновку, що законодавець передбачив формування колегії суддів для розгляду справ у касаційному суді, так само як і заміну судді, який з поважних причин не може брати участі у розгляді справи (перебування судді у відпустці, на лікарняному, у відрядженні чи закінчення терміну повноважень), на інших суддів цього суду, лише через автоматизовану систему документообігу за принципом вірогідності (див. постанову ВСУ від 30.03.2016 у справі № К2/107-12/13);

4) з питань, пов'язаних зі сплатою судового збору:

- сплата судового збору в більшому розмірі, ніж визначено Законом України "Про судовий збір" , не є підставою для повернення без розгляду касаційної скарги, а переплачена сума судового збору підлягає поверненню відповідно до пункту 1 частини першої, частини другої статті 7 зазначеного Закону (див. постанову ВСУ від 13.04.2016 у справі № 910/19717/15);

5) з питань, пов'язаних з передачею справи на новий розгляд:

- вирішуючи питання про скасування рішень судів попередніх інстанцій та передачу справи на новий розгляд, судам слід враховувати таке.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо реалізації права на справедливий суд (зокрема, рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації") одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ). Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті домогтися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки з цього принципу можуть бути лише за наявності підстав, зумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру.

У рішенні у справі "Нелюбін проти Російської Федерації" ЄСПЛ також дійшов висновку, що принцип правової визначеності вимагає, зокрема, щоб ухвалене судами остаточне рішення не піддавалося б сумніву. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які набрали законної сили та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Такі рішення можуть бути скасовані лише за виняткових обставин, а не з метою одержання іншого рішення у справі.

З огляду на викладене суду слід враховувати принцип res judicata і не використовувати свої повноваження для спрямування справи на новий розгляд без зазначення про незаконність судових рішень судів попередніх інстанцій по суті (див. постанову ВСУ від 13.04.2016 у справі № 908/4804/14);

6) з корпоративних відносин:

- із системного аналізу положень статей 88, 143 ЦК України , статей 88, 167 ГК України, статті 10 Закону України "Про господарські товариства" вбачається, що корпоративні права учасників господарського товариства визначаються законом і статутними (установчими) документами. Корпоративні відносини виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав з моменту державної реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю, а за своїм суб'єктним складом є такими, що виникають між господарським товариством та його учасником (засновником), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками) господарських товариств, що пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства (крім трудових).

Визначаючи підвідомчість (підсудність) справ, що виникають з корпоративних відносин, слід керуватися поняттям корпоративних прав, наведеним у частині першій статті 167 ГК України. Зокрема корпоративними є права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

У разі коли суб'єктний склад осіб, які беруть участь у справі, або предмет позову не відповідають визначеним у пункті 4 частини першої статті 12 ГПК України справам, що виникають з корпоративних відносин, то відповідно до статті 1 ГПК України господарським судам підвідомчі спори щодо захисту порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів підприємств, установ, організацій, інших юридичних осіб (у тому числі іноземних), громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи.

Відповідно до положень статей 1130, 1131 ЦК України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.

Згідно з положеннями статей 1132, 1133 ЦК України за договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети. Вкладом учасника вважається все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв'язки. Вклади учасників вважаються рівними за вартістю, якщо інше не випливає із договору простого товариства або фактичних обставин. Грошова оцінка вкладу учасника провадиться за погодженням між учасниками.

Якщо спірний договір не містить істотних умов, передбачених законом для договорів про заснування товариства (порядок заснування, умови здійснення спільної діяльності щодо створення товариства, розмір статутного капіталу, частки у статутному капіталі кожного з учасників, строки та порядок внесення вкладів та інші умови), а натомість визначає зобов'язання сторін щодо об'єднання своїх вкладів і спільної діяльності з метою одержання прибутку, його розподілу, доступу до інформації щодо діяльності проекту, відповідальності сторін за порушення зобов'язань, їх участь у результатах спільних дій, то згідно з положеннями статей 1130 - 1133 ЦК України між сторонами склалися зобов'язальні правовідносини за договором, який за своєю правовою природою є договором простого товариства. Тому помилковим є висновок про наявність між сторонами спору корпоративних відносин. Враховуючи суб'єктний склад сторін (фізичні особи), такий спір не підвідомчий господарським судам (див. постанову ВСУ від 09.12.2015 у справі № 904/10072/14);

- вирішуючи спори про визнання недійсними рішень загальних зборів акціонерів товариства на тій підставі, що спірні рішення було прийнято під час дії судової заборони вчиняти товариству певні дії щодо проведення загальних зборів акціонерів, слід враховувати таке.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 129 Конституції України основною засадою судочинства є законність, яка є загальноправовим принципом.

Принцип законності означає, зокрема, що суд, вирішуючи справи, повинен правильно застосовувати норми матеріального права до правовідносин, які є предметом судового розгляду. При цьому обов'язковою умовою судочинства є додержання норм процесуального права, які регламентують певні судові процедури, що гарантують реалізацію права на судовий захист і забезпечують досягнення цілей судочинства та законності судової діяльності.

Наведене дає підстави для висновку, що правильне застосування положень статті 124 Конституції України, статті 115 ГПК України, статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" щодо обов'язковості судових рішень, які набрали законної сили, виявляється лише у їх дотриманні судами та іншими суб'єктами правовідносин.

Отже, судова заборона на проведення загальних зборів з відповідних питань має бути проаналізована судом з урахуванням принципу законності.

У разі встановлення обставин скасування ухвали про вжиття заходів забезпечення позову шляхом встановлення заборони вчиняти товариству певні дії на час вирішення судом першої інстанції спору про визнання недійсними рішень загальних зборів акціонерів товариства, висновок суду про те, що заходи забезпечення були чинними на час прийняття спірного рішення загальних зборів і тому рішення вважається незаконним, є помилковим (див. постанову ВСУ від 13.01.2016 у справі № 910/4457/15-г);

- частиною четвертою статті 117 Господарського кодексу України (далі - ГК України) визначено, що умови і порядок створення, вимоги до організації та діяльності іноземних підприємств визначаються цим Кодексом, Законом "Про режим іноземного інвестування", іншими законами.

При цьому згідно з частиною першою статті 117 ГК України іноземним підприємством є унітарне або корпоративне підприємство, створене за законодавством України, що діє виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, або діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб.

Положення про здійснення іноземних інвестицій у формі придбання у власність діючих підприємств міститься також в статті 3 Закону України "Про режим іноземного інвестування".

Як визначено статтею 7 Закону України "Про основи національної безпеки України", на сучасному етапі основними реальними та потенційними загрозами національній безпеці України, стабільності в суспільстві, зокрема в економічній сфері, є небезпечне для економічної незалежності України зростання частки іноземного капіталу у стратегічних галузях економіки.

Водночас у преамбулі Закону України "Про нафту і газ" встановлено, що нафтогазова галузь України забезпечує енергетичну безпеку держави.

Крім того, постановою Кабінету Міністрів України від 03.11.2010 № 999 "Про визначення критеріїв віднесення об'єктів державної власності до таких, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави" визначено, що до таких критеріїв віднесено видобування і переробку суб'єктами господарювання корисних копалин загальнодержавного значення, до яких згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 12.12.94 № 827 належать газ природний та нафта.

Згідно з частинами першою та другою статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Аналіз зазначених норм законодавства свідчить, що укладення договорів купівлі-продажу часток у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, внаслідок чого було відчужено всі частки у статутному капіталі підприємства (основним видом діяльності якого є добування природного газу) на користь іноземних юридичних осіб, призвело до створення іноземного підприємства в галузі, що має стратегічне значення для безпеки держави. Отже, ці договори є нікчемними відповідно до закону як такі, що порушують публічний порядок, а рішення загальних зборів про продаж учасниками товариства часток у статутному капіталі та внесення змін до статуту товариства є недійсними, оскільки вони не відповідають положенням чинного законодавства та приймалися на підставі нікчемних правочинів (див. постанову ВСУ від 25.11.2015 у справі № 922/2581/14);

7) у розгляді справ про банкрутство:

- відповідно до пункту 1-1 розділу X "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону, яка набула чинності 19.01.2013) положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом. Положення Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", що регулюють продаж майна під час провадження у справі про банкрутство, застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження у яких порушено до набрання чинності цим Законом. Положення названого Закону, що регулюють ліквідаційну процедуру, застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження у яких порушено до набрання чинності цим Законом, якщо на момент набрання ним чинності господарським судом не було прийнято постанову про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

Відповідно до пункту 7 частини першої статті 12 ГПК України господарським судам підвідомчі справи у спорах із майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство.

Частиною першою статті 58 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

За загальним правилом норма права діє стосовно фактів і відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто до події, факту застосовується закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали або відбувалися.

Отже, до процедури банкрутства боржника, щодо якого порушено провадження у справі про банкрутство ухвалою Господарського суду Київської області від 21.02.2012, підлягають застосуванню норми Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" у редакції, чинній до 19.01.2013. Положення цієї редакції Закону не встановлюють особливостей підвідомчості спорів боржника з кредиторами, які мають поточні вимоги до боржника, що виникли після порушення провадження у справі про банкрутство до визнання його банкрутом.

З огляду на викладене управління Пенсійного фонду України (орган виконавчої влади) може звернутися у позовному провадженні з вимогами про відшкодування витрат на виплату та доставку пільгових пенсій до боржника, які виникли після порушення провадження у справі про його банкрутство, до господарського суду, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство (див. постанову ВСУ від 02.12.2015 у справі № 911/4212/14);

- пунктом 1-1 розділу X "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону від 22.12.2011) визначено, що положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом.

Положення зазначеного Закону, що регулюють ліквідаційну процедуру, застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження у яких порушено до набрання чинності цим Законом, якщо на момент набрання ним чинності господарським судом не було прийнято постанову про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

Згідно з положеннями статті 41 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" ліквідатор - це фізична особа, яка відповідно до судового рішення господарського суду організовує здійснення ліквідаційної процедури боржника, визнаного банкрутом, та забезпечує задоволення вимог кредиторів у встановленому цим Законом порядку та здійснює з дня свого призначення, зокрема, такі повноваження: очолює ліквідаційну комісію та формує ліквідаційну масу.

До складу ліквідаційної маси включаються усі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому на праві власності або господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені під час ліквідаційної процедури, за винятком об'єктів житлового фонду, в тому числі гуртожитків, дитячих дошкільних закладів та об'єктів комунальної інфраструктури, що належать юридичній особі - банкруту, які передаються в порядку, встановленому законодавством, до комунальної власності відповідних територіальних громад без додаткових умов і фінансуються в установленому порядку (стаття 42 зазначеного Закону).

Положеннями статті 43 названого Закону передбачено, що майно, яке підлягає реалізації у ліквідаційній процедурі, оцінюється ліквідатором. Початковою вартістю цілісного майнового комплексу є сукупність визнаних у встановленому цим Законом порядку вимог кредиторів. Під час продажу майна банкрута на аукціоні вартість майна, що визначається ліквідатором, є початковою вартістю.

Відповідно до статті 44 названого Закону продаж майна банкрута здійснюється ліквідатором після проведення інвентаризації та оцінки майна шляхом проведення аукціону чи продажу безпосередньо юридичній або фізичній особі.

Отже, системний аналіз норм Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" свідчить, що задоволення вимог кредиторів, у тому числі забезпечених заставою майна боржника, може відбуватися тільки на стадії ліквідаційної процедури в порядку та у спосіб, передбачені зазначеним Законом (див. постанову ВСУ від 23.12.2015 у справі № 5024/1463/2012);

- пунктом 10 частини першої статті 106 ГПК України встановлено, що окремо від рішення місцевого господарського суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали місцевого господарського суду у справах про банкрутство (неплатоспроможність) у випадках, передбачених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Згідно зі статтею 8 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", якою визначено особливості оскарження судових рішень у процедурі банкрутства, ухвали господарського суду, винесені у справі про банкрутство за наслідками розгляду господарським судом заяв, клопотань та скарг, а також постанова про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури можуть бути оскаржені в порядку, встановленому ГПК України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом.

Зазначена норма кореспондується з положеннями статті 41 ГПК України, якою встановлено, що господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Відповідно до частини третьої статті 8 зазначеного Закону в касаційному порядку можуть бути оскаржені постанови апеляційного господарського суду, прийняті за результатами перегляду таких судових рішень: ухвали про порушення справи про банкрутство, ухвали про визнання недійсними правочинів (договорів) боржника, ухвали за результатами розгляду грошових вимог кредиторів, ухвали про звільнення (усунення, припинення повноважень) арбітражного керуючого, ухвали про перехід до наступної судової процедури, ухвали про затвердження плану санації, ухвали про припинення провадження у справі про банкрутство, а також постанови про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури.

Наведений перелік судових рішень, що підлягають оскарженню в касаційному порядку, є вичерпним.

У решті випадків (у разі оскарження інших судових рішень, прийнятих у справі про банкрутство, але не передбачених нормами частини третьої статті 8 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом") касаційне оскарження таких судових рішень в касаційному порядку та здійснення касаційного провадження не допускається.

Системний аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку, що з моменту порушення щодо боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі і спеціальні норми Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" мають пріоритет у застосуванні під час розгляду справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України. Тому частину третю статті 8 цього Закону слід розуміти таким чином, що нею встановлено деякі особливості та обмеження у реалізації права на касаційне оскарження судових рішень у процедурі банкрутства, які полягають, зокрема, у завершенні розгляду питань про затвердження звіту про нарахування та виплату грошової винагороди арбітражному керуючому за виконання ним своїх обов'язків, про відшкодування сум грошової винагороди арбітражному керуючому, про визнання організатора аукціону учасником у справі про банкрутство у справі із завершенням апеляційного провадження (див. постанови ВСУ від 23.12.2015 у справі № 903/33/15, від 27.01.2016 у справі № 922/4908/13, від 27.01.2016 у справі № Б11/009-12);

- відповідно до частини п'ятої статті 18 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" збори кредиторів можуть прийняти одне з таких рішень: схвалити план санації та подати його на затвердження господарському суду; відхилити план санації і звернутися до господарського суду з клопотанням про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури; відхилити план санації, звернутися до господарського суду з клопотанням про звільнення керуючого санацією від виконання ним обов'язків та про призначення нового керуючого санацією.

Водночас частиною восьмою статті 17 зазначеного Закону передбачено, що керуючий санацією може бути звільнений господарським судом від виконання повноважень керуючого санацією, про що виноситься ухвала, у таких випадках: за його заявою; на підставі рішення комітету кредиторів у разі невиконання чи неналежного виконання ним своїх обов'язків.

Таким чином, аналіз норм Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" дає підстави для висновку, що стаття 17 цього Закону визначає загальні положення, які регулюють порядок переходу боржника до санації, призначення керуючого санацією, його повноваження та підстави звільнення від їх виконання, натомість статтею 18 названого Закону передбачено процедуру розгляду плану санації та наслідки такого розгляду і встановлено, зокрема, можливість прийняття загальними зборами рішення про відхилення плану санації та звернення до господарського суду з клопотанням про звільнення керуючого санацією від виконання ним обов'язків і про призначення нового керуючого санацією.

Отже, зазначені норми передбачають різні підстави для звільнення керуючого санацією і застосовуються незалежно одна від одної (див. постанову ВСУ від 27.01.2016 у справі № 05/5026/1980/2012);

- частиною дев'ятою статті 16 ГПК України (виключна підсудність справ) встановлено, що справи у майнових спорах, передбачених пунктом 7 частини першої статті 12 цього Кодексу , розглядаються господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство.

Наведені норми кореспондуються з положеннями частини четвертої статті 10 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", відповідно до якої суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником, тощо.

Системний аналіз положень Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" дає підстави для висновку, що з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь комплекс юридичних правовідносин боржника, і спеціальні норми цього Закону мають пріоритет у застосуванні під час розгляду справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України, а тому правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростовані господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або конкурсного кредитора (частина перша статті 20 Закону); за позовом розпорядника майна (частина дев'ята статті 22 Закону); за заявою комітету кредиторів (частина восьма статті 26 Закону); за заявою керуючого санацією (частина п'ята статті 28 Закону); за заявою ліквідатора (частина друга статті 41 Закону).

Отже, за умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника, особливістю вирішення таких спорів є те, що вони розглядаються та вирішуються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство для судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів (див. постанову ВСУ від 13.04.2016 у справі № 908/4804/14);

8) з договору страхування:

- вирішуючи спори про виплату страхового відшкодування у разі пошкодження майна на території проведення антитерористичної операції, судам слід враховувати таке.

Згідно зі статтею 979 ЦК України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.

Положення цієї статті кореспондується з частиною першою статті 16 Закону України "Про страхування", за змістом якої договір страхування - це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.

Відповідно до статті 8 Закону України "Про страхування" страховим ризиком є певна подія, на випадок якої проводиться страхування і яка має ознаки ймовірності та випадковості настання, а страховим випадком - подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов'язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі.

За змістом положень статті 988 ЦК України, статті 20 Закону України "Про страхування" обов'язок страховика здійснити страхове відшкодування виникає лише у разі настання страхового випадку.

Тобто приписи наведених норм нерозривно пов'язують момент виникнення обов'язку страховика щодо здійснення виплати страхової суми із настанням страхового випадку. Настання події, яка може належати до страхових ризиків, але згідно з умовами договору страхування є винятком зі страхових випадків, не породжує обов'язку страховика щодо виплати страхового відшкодування.

Указом Президента України від 14.04.2014 № 405/2014 "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України" введено в дію відповідне рішення Ради національної безпеки і оборони України щодо проведення антитерористичної операції на Сході України.

Тимчасові заходи для забезпечення підтримки суб'єктів господарювання, що здійснюють діяльність на території проведення антитерористичної операції, та осіб, які проживають у зоні проведення антитерористичної операції або переселилися з неї під час проведення цієї операції, визначено Законом України від 02.09.2014 № 1669-VII "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції". За змістом частини першої статті 1 цього Закону періодом проведення антитерористичної операції є час між датою набрання чинності Указом Президента України від 14.04.2014 № 405/2014 та датою набрання чинності Указом Президента України про завершення проведення антитерористичної операції або військових дій на території України.

Частиною другою статті 1 зазначеного Закону встановлено, що територія проведення антитерористичної операції - це територія України, на якій розташовані населені пункти, визначені у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція.

У подальшому на виконання абзацу третього пункту 5 статті 11 Закону України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції" розпорядженнями Кабінету Міністрів України від 30.10.2014 № 1053-р і від 02.12.2015 № 1275-р затверджено переліки населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція.

Отже, у разі коли за місцем розташування застрахованого майна встановлено проведення антитерористичної операції та відповідно до умов договору сторони передбачили обмеження дії договору страхування внаслідок проведення антитерористичної операції, у тому числі за місцем розташування застрахованого майна, заявлена страхувальником подія (пошкодження та знищення невстановленими третіми особами застрахованого майна шляхом вчинення руйнівного впливу ударних хвиль та осколків від численних вибухів артилерійських снарядів) не може бути визнана страховим випадком, а тому не породжує обов'язку страховика щодо виплати страхового відшкодування (див. постанови ВСУ від 27.01.2016 у справі № 910/12492/15 та від 03.02.2016 у справі № 910/12274/15);

9) з питань, пов'язаних із забезпеченням виконання зобов'язань:

- згідно зі статтями 563, 565 ЦК України обов'язок гаранта сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії настає за умови порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією, та направлення кредитором гаранту письмової вимоги разом із зазначеними в гарантії документами; за відсутності однієї із зазначених умов відповідальність гаранта не настає.

Закон України "Про поштовий зв'язок" не встановлює заборони стосовно доставки поштових відправлень будь-якими суб'єктами господарювання і не визначає виключного права національного оператора поштового зв'язку на цю діяльність. Окрім того, Уніфікованими правилами міжнародної торгової палати для гарантій за першою вимогою 1992 року передбачено письмову форму банківської гарантії, що включає електронну документацію, а також телеграми, телекси, телефакси. Таким чином, вимога платежу, надіслана кредитором гаранту шляхом передачі (доставка кур'єрською службою) обслуговуючим банком кредитора відповідного SWIFT-повідомлення з підтвердженням повноважень осіб, які підписали вимогу платежу, відповідає положенням статті 563 ЦК України та є правовою підставою для здійснення гарантом платежу за гарантією (див. постанову ВСУ від 24.02.2016 у справі № 910/10651/14);

- вирішуючи питання про те, чи поширюються вимоги статті 23 Закону України "Про іпотеку" на особу, яка придбала на прилюдних торгах у межах ліквідаційної процедури відповідно до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" обтяжене іпотекою майно, та чи можна звернути стягнення на таке майно, судам слід враховувати таке.

Перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється статтею 23 Закону України "Про іпотеку", якою передбачено, що у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведено інформацію про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статусу іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Отже, всі права та обов'язки іпотекодавця за договором іпотеки у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки, переходять до нового власника.

Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України "Про іпотеку". До них, зокрема, належать: припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізація предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрата) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її.

Таким чином, у разі відсутності підстав для припинення договору іпотеки, передбачених статтею 17 Закону України "Про іпотеку", іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна (див. постанову ВСУ від 23.03.2016 у справі № 54/315);