Суди не завжди розуміють різницю між цими статтями, посилаючись у рішеннях одночасно на дві норми закону.
Так, Дарницьким районним судом м. Києва розглядалась справа за позовом Ш.А.Я. до У.В.І. про припинення права власності, визнання права власності. Пред'являючи позов на підставі статті 365 ЦК, позивач просив припинити право власності відповідачки на 7/50 частки будинку, визнати за ним право власності на цю частину з виплатою грошової компенсації шляхом попереднього її внесення на депозитний рахунок. Задовольняючи позов у повному обсязі, суд у рішенні від 11.05.2012 послався як на норми статті 365 ЦК, так і статті 364 ЦК.
Г.П.К. звернувся до Кіровського районного суду м. Донецька з позовом до Ч.В.В. про виділ частки із спільної часткової власності, визнання права власності в натурі на частину будинку з посиланням на статтю 364 ЦК. Ч.В.В. подав зустрічний позов з аналогічними вимогами. Рішенням суду від 29.08.2012 позови задоволені, припинено право спільної часткової власності на підставі статті 365 ЦК. Зазначені справи в апеляційному порядку не оскаржувались.
Під час розгляду справ зазначеної категорії судам необхідно враховувати, що об'єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об'єкти, не є об'єктами права власності (частина 2 статті 376 ЦК), тому не можуть бути предметом поділу (виділу) згідно з нормами статей 364, 367 ЦК (постанова ВСУ від 04.12.2013 у справі № 6-130цс13).
Саме такий висновок був зроблений апеляційним судом м. Києва у справі Печерського районного суду м. Києва за позовом П. до Н. про виділення частки в натурі, що переглядалась в апеляційному порядку. Рішенням районного суду від 20.06.2012 позов було задоволено. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 21.08.2012 рішення скасовано з підстав, що житловий будинок, частку в натурі в якому просила виділити позивач, містить самочинне будівництво, а суду не надано доказів узаконення цього будівництва.
Відповідно до статті 367 ЦК майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Роз'яснення щодо порядку проведення поділу містяться в ППВСУ від 04.10.1991 № 7 "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок". Зокрема, у пункті 7 зазначено, що у спорах про поділ будинку в натурі учасникам спільної часткової власності на будинок може бути виділено відокремлену частину будинку, яка відповідає розміру їх часток у праві власності.
Оскільки йдеться про виділ відокремлених частин майна, варто керуватися тими самими вимогами, що й у виділі в натурі частки із спільної часткової власності одним із співвласників. Що стосується житлового будинку, то це можливо, коли кожній із сторін може бути виділено відокремлену частину будинку з ізольованими жилими та підсобними приміщеннями із самостійними виходами, які можуть використовуватися як окремі квартири, або якщо наявна технічна можливість переобладнати будинок в ізольовані квартири.
Переважно суди враховують положення закону і роз'яснення ВСУ.
Відповідно до статті 368 ЦК спільною сумісною власністю вважається спільна власність двох чи більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності.
Окремим випадком виникнення такого права, що обумовлюється особливим суб'єктним складом учасників і характером відносин між ними, є спільне майно подружжя. Проте під час розгляду таких справ судам необхідно враховувати, що не у всіх випадках, коли частки не встановлені, майно є об'єктом спільної сумісної власності.
Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом.
Об'єктом спільної сумісної власності визнається майно, набуте подружжям за час шлюбу, та майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні кошти членів сім'ї.
Інше може бути встановлене тільки договором, укладеним у письмовій формі, це знайшло відображення у частинах 3, 4 статті 368 ЦК.
Законом передбачено право співвласників на виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, і на поділ майна, що є у спільній сумісній власності (статті 370, 372 ЦК, статті 69 - 71 СК).
У порядку, встановленому статтею 364 ЦК, з дотриманням вимог статті 370 ЦК щодо рівності часток співвласників, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду, здійснюється і виділ частки з майна, що є у спільній сумісній власності.
Оболонським районним судом м. Києва розглянуто справу за позовом Н. до Б.Б.Н. про визначення ідеальних часток у спільній сумісній власності, встановлення порядку користування. 29.08.2012 у справі винесено рішення, яким у позові було відмовлено з тих лише підстав, що позивач не заявив позов про виділ сторонам ізольованих жилих приміщень та з огляду на те, що співвласники, які є відповідачами у справі, не заявляли зустрічних позовних вимог на предмет встановлення порядку користування жилим приміщенням. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 03.10.2012 було частково скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове, яким відмовлено в позові з інших підстав. Ухвалою ВССУ від 12.12.2012 судові рішення скасовані, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. При цьому ВССУ зазначив, що, відмовляючи в задоволенні позову, суд неправильно трактував поняття "виділення ідеальної частки", адже ідеальна частка - це частка у праві на річ. Оскільки згідно із свідоцтвом про право власності на житло частки кожного із співвласників є рівними, кожен учасник спільної сумісної власності має право вимагати виділення ідеальних часток. У цьому випадку це по 1/4 частині будинку за кожним, оскільки учасників спільної сумісної власності чотири. Крім того, районний суд помилково керувався тим, що визначення ідеальної частки у праві спільної сумісної власності, яка є рівною для всіх її співвласників, без виділу частки або поділу спільного сумісного майна в натурі не має самостійного правового значення, оскільки не оспорюється сторонами. При цьому суд не врахував, що виключно позивачу належить право обирати спосіб захисту порушеного права і що в результаті визначення розміру частки позивача між останнім і відповідачами припиняється право спільної сумісної власності та виникає право спільної часткової власності. Апеляційний суд, переглядаючи рішення суду, на зазначене уваги не звернув. Також, відмовивши у позові про визначення порядку користування будинком з підстав відсутності спору, суд не врахував, що законодавство не визначає це самостійною підставою для відмови у позові, крім того, право позивача оспорює один з відповідачів. У цій частині передчасним є і рішення районного суду, оскільки, відмовляючи у позові, суд виходив лише з того, що частка у власності позивача менша за частку у житловій площі кімнати, яку він просить виділити, при цьому відповідачі не заперечують проти цього. Суд також не визначився, чи значно буде перевищувати така частка та чи призведе це до порушення прав іншого співвласника, який у спірному будинку не проживає (касаційне провадження № 6-44981св12).
Згідно зі статтею 372 ЦК майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
Відповідно до статті 62 СК, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно в разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Під час вирішення таких спорів у суддів виникають питання щодо визначення поняття істотності збільшення вартості житлового будинку, оскільки законодавець це поняття не розкрив. Проте ця дефініція є оціночною, визначається судом у кожному конкретному випадку виходячи із співвідношення вартості матеріалів, створеного об'єкта нерухомості, з урахуванням принципів справедливості, розумності та добросовісності.
У провадженні Білопільського районного суду Сумської області перебувала справа за позовом М.В.М. до М.С.П. про поділ спільного майна подружжя, визнання права власності. Свої вимоги позивачка мотивувала тим, що за рішенням суду з відповідача було стягнуто компенсацію 1/4 частини житлового будинку, яку він обміняв на садибу. Оскільки ця компенсація сплачена із спільних коштів подружжя, вони разом із М.С.П. провели поліпшення житлових умов, вона має право на 1/2 частину придбаної садиби. Рішенням суду від 01.06.2012 у позові відмовлено з підстави, що, хоча договір міни частини будинку укладений у період шлюбу сторін, він є особистою власністю відповідача. Скасовуючи це рішення та задовольняючи позов М.В.М., апеляційний суд Сумської області у рішенні від 20.11.2012 зазначив, що обмін садиби на 1/4 частину будинку, оформлений на ім'я відповідача, проведений з урахуванням інтересів сім'ї, позивачка набула право власності як на 1/4 частину будинку, яку визнали сумісною власністю сторін, так і на садибу. Крім того, сторони проводили поліпшення спільної сумісної власності, тому з урахуванням статті 62 СК суд визнав за М.В.М. право власності на 1/2 частину садиби.
Необхідно зауважити, що мали місце випадки, коли під час розгляду справ такої категорії суди не завжди правильно визначали розмір компенсації, належний до виплати стороні, яка бажає виділу, та ухвалювали судові рішення, за якими частка співвласника була збільшена або зменшена, - без належного врахування обставин, які мають істотне значення.
Так, у провадженні Подільського районного суду м. Києва знаходилась справа за позовом К., К. до С., КП "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна" про визнання частки у житловому будинку та спонукання до вчинення дії. Рішенням суду від 22.11.2010 позов задоволено частково. При цьому районний суд, врахувавши висновки судової будівельно-технічної експертизи, дійшов висновку, що права позивачів підлягають захисту шляхом зобов'язання КП "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації прав власності на об'єкти нерухомого майна" зареєструвати за позивачами на праві спільної сумісної власності 67/100 частин будинку, скасувавши в цій частині право власності відповідача. Рішенням апеляційного суду м. Києва від 14.06.2012 рішення скасовано, ухвалено нове рішення, яким перерозподілено ідеальні частки у спірному будинку, визнано за позивачами право власності на 59/100 частин усього будинку, за відповідачем - на 41/100 частин будинку. Суд апеляційної інстанції обґрунтовано керувався тим, що висновок експертизи є неправильним, оскільки поділ будинку проводився, враховуючи співвідношення ціни частин будинку, які належать сторонам у справі, а не площу зазначених часток, що стало підставою для призначення у справі повторної судово-будівельної експертизи, згідно з висновком якої ідеальна частка добудови і надбудови, яка належить на праві спільної сумісної власності позивачам, становить 59/100 від ідеальної частки будинку, а ідеальна частка відповідача - 41/100 частин будинку. Апеляційний суд також відмовив у задоволенні позовних вимог щодо зобов'язання БТІ провести реєстрацію права власності на будинок, оскільки державна реєстрація права власності здійснюється на підставі правовстановлюючого документа.
Розглядаючи справи про поділ майна подружжя та визнання будинку особистою приватною власністю дружини (чоловіка), суди не завжди повно та всебічно встановлюють обставини справи, неправильно застосовують норми матеріального права та порушують норми процесуального права, зокрема щодо оцінки наданих сторонами доказів.
Так, рішенням Тельманівського районного суду Донецької області від 08.08.2012 відмовлено В.А.С. у позові до В.М.М. про визнання за нею права власності на частину будинку як об'єкта спільної сумісної власності подружжя; задоволено зустрічний позов В.М.М. про визнання спірного будинку особистою приватною власністю чоловіка. При цьому суд керувався тим, що спірний будинок придбаний у шлюбі, проте за кошти, отримані ним на підставі договору позики, укладеного до шлюбу. Апеляційний суд Донецької області, скасовуючи зазначене рішення та ухвалюючи нове рішення про задоволення основного позову та відмову у позові В.М.М., дійшов обґрунтованого висновку, що останній не довів факт купівлі будинку у 2005 році за кошти, які він позичив до укладення угоди. Крім того, В.М.М. при укладенні договору купівлі-продажу будинку визнавав право спільної сумісної власності дружини, яка надавала згоду на його укладення.
У деяких випадках під час вирішення спорів про поділ спільного майна подружжя суди помилково вважали, що майно, яке подружжя придбало під час перебування у шлюбі, що був розірваний за рішенням суду до 2004 року і таке розірвання не було зареєстровано в органах РАЦСу, є їх відокремленим майном, що призводило до неправильного визначення їх часток у спільному майні.
Так, рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 09.04.2012 задоволено частково позов З.Л.А. Визнано спільною сумісною власністю колишнього подружжя перший поверх житлового будинку та визнано за позивачкою право власності на 1/2 частину будинку. Скасовуючи рішення суду в цій частині, апеляційний суд Хмельницької області в рішенні 25.10.2012 зазначив, що, перебуваючи у шлюбі з 1973 до 1998 (за рішенням суду шлюб був розірваний, реєстрація розірвання проведена у 1998 році, відповідно до статті 44 КпШС шлюб вважається припиненим з моменту його реєстрації в органах РАЦС), сторони збудували житловий будинок. Тому з урахуванням цих обставин апеляційний суд визнав спільною сумісною власністю подружжя перший поверх житлового будинку з прибудовами та визнав за позивачкою право власності на 36,5 % у будинку.
Багато питань у суддів викликає застосування ст. 152 ЖК під час розгляду справ про виділ частки (поділ) житлового будинку за умови його переобладнання або перепланування.
Вирішуючи спір за позовом Г.І.І. до Г.С.М. про поділ спільного сумісного майна подружжя, Шепетівський міськрайонний суд Хмельницької області у рішенні від 27.01.2012 з урахуванням висновку будівельно-технічної експертизи зазначив, що будинок можливо розділити між співвласниками на дві рівні частини, при цьому перепланувавши деякі приміщення та переобладнавши існуючу систему опалення, газопостачання, водопостачання для кожної частини будинку. Разом з тим висновки суду щодо зобов'язання сторін здійснити переобладнання та перепланування будинку зроблені судом у порушення вимог статті 152 ЖК, оскільки в матеріалах справи відсутні докази про наявність відповідного дозволу виконавчого комітету місцевої ради.
Аналогічні порушення допущені Старокостянтинівським районним судом Хмельницької області, Орджонікідзевським районним судом м. Харкова, Славутським міськрайонним судом Хмельницької області.
За наведених вище обставин суду варто взяти до уваги таке.
Порядок отримання дозволів на переобладнання та перепланування житлових будинків регулюється ЖК, законами України "Про місцеве самоврядування в Україні" та "Про житлово-комунальні послуги", Правилами користування приміщеннями житлових будинків і гуртожитків, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 08.10.1992 № 572, Правилами утримання жилих будинків та прибудинкових територій, затвердженими наказом Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства від 17.05.2005 № 76, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 25.08.2005 за № 927/11207.
З результату аналізу зазначених норм вбачається, що переобладнання і перепланування житлового будинку проводяться з дозволу виконавчого комітету місцевої ради народних депутатів, який може бути лише у вигляді відповідного рішення виконавчого комітету (або іншого державного органу, якому в кожному конкретному регіоні можна делегували такі повноваження), а не будь-якого іншого листа або повідомлення, підписаного будь-якою службовою особою. Проте трапляються поодинокі випадки оформлення такого дозволу неналежним чином.
Рішенням Новокаховського міського суду Херсонської області від 27.11.2012 у справі за позовом О.М.А. до П.О.Г. про визнання права власності на 2/3 частини житлового будинку та поділ його в натурі позов задоволено: проведено поділ цього будинку між сторонами (співвласниками) і зобов'язано їх провести переобладнання будинку шляхом виконання певних робіт. Ухвалюючи рішення, суд зазначив, що переобладнання необхідно проводити за наявності дозволу місцевої ради народних депутатів, і прийняв як доказ лист Таврійського міського голови про те, що виконавчий комітет Таврійської міської ради може прийняти рішення про надання дозволу на проведення будівельних робіт сторонами.
Деякі суди помилково зазначають наступне.
Так, скасовуючи рішення районного суду та задовольняючи позов, апеляційний суд Харківської області у своєму рішенні зазначив, що Червонозаводський районний суд м. Харкова неправильно витлумачив висновок експертизи, який надає можливість встановити порядок користування житловим будинком і земельною ділянкою та для зручності сторін обрав перший варіант експертизи. При цьому суд вказав, що вимоги статті 152 ЖК не порушені, у зв'язку з чим запропоновані експертом переобладнання та перепланування у житловому будинку не передбачають втручання у несучі конструкції будинку чи його інженерні системи.
Проте ВССУ не погодився з таким висновком і в своїй ухвалі зазначив, що згода органу державної влади на заплановані переобладнання та перепланування згідно з висновком експертизи повинні бути отримані до ухвалення рішення суду, а не після його ухвалення, оскільки така згода є однією з умов для вирішення та задоволення позову.
Так, у статті 100 ЖК визначено підстави та умови переобладнання і перепланування жилого будинку, для чого необхідно отримати дозвіл органу влади. За змістом цієї норми права та з урахуванням Правил утримання жилих будинків та прибудинкових територій, затверджених наказом Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства від 17.05.2005 № 76, перепланування - це, зокрема, перенесення і розбирання перегородок, перенесення і влаштування дверних прорізів.
Оскільки висновком експертизи саме такі роботи передбачені як умова визначення порядку користування житловим будинком, то висновок апеляційного суду про те, що на такі роботи дозвіл органу влади непотрібний, є помилковим.
15. Відповідно до статті 391 ЦК власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Захист від таких порушень права власності здійснюється за допомогою негаторного позову.
У пункті 33 ППВССУ від 07.02.2014 № 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав" зазначено, що відповідно до положень статей 391, 396 ЦК позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності (законного володіння). Такий позов підлягає задоволенню і в тому разі, коли позивач доведе, що є реальна небезпека порушення його права власності чи законного володіння зі сторони відповідача.
На розгляді Хустського районного суду Закарпатської області знаходилась справа за позовом В.В.О. до М.В.І., М.О.Є. про усунення перешкод у користуванні житловим будинком. Позивачці на праві власності належить житловий будинок з господарськими спорудами. Відповідачами впритул до будівлі встановлено дворову вбиральню, висаджено фруктові дерева та кущі, складовано будівельні та господарські матеріали. Комісія виконавчого комітету Хустської міської ради склала акт, яким встановлено порушення відповідачами державних будівельних норм та рекомендовано демонтувати дворову вбиральню, забрати будівельні матеріали та господарські приладдя, пересадити фруктові дерева, проте рекомендації комісії відповідачі не виконали. У зв'язку з цим позивачка просила суд зобов'язати відповідачів усунути перешкоди у користуванні власністю шляхом знесення дворової вбиральні, видалення від стін будівлі фруктових дерев, кущів, будівельних матеріалів та господарського приладдя.
Рішенням суду від 04.06.2014 у задоволенні позову відмовлено. Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 16.09.2014 рішення суду першої інстанції змінено в частині правового обґрунтування, в іншій частині рішення залишено без змін. При цьому суди дійшли висновку, що вбиральня і насаджені дерева були розташовані на земельній ділянці відповідачів до придбання позивачкою земельної ділянки та розташованого на ній будинку.
Скасовуючи рішення судів та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, ВССУ в ухвалі від 03.12.2014 зазначив, що суди не звернули уваги, що однією з особливостей цього позову є те, що позивачем негаторного позову може бути власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю. Підставою для подання негаторного позову є вчинення третьою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Крім того, негаторний позов має на меті усунення триваючих порушень зазначених повноважень власника, а не тих, що мали місце в минулому, що обумовлює непоширення на вимоги за негаторним позовом строків позовної давності. Однією з умов подання негаторного позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову.
Таким чином, та обставина, що перешкоди у здійсненні права власності виникли до набуття цього права позивачкою, не може бути підставою для відмови у захисті цього права. У порушення вимог статей 212 - 214 ЦПК судами не враховані норми матеріального та процесуального права, які регулюють спірні правовідносини, не встановлено та не перевірено, на якій відстані від будинку розміщені вбиральня та насаджені дерева, чи відповідає це вимогам ДБН 360-92**(касаційне провадження № 6-38561св14).
Поширеною категорією справ, що стосуються усунення перешкод у користуванні та розпорядженні належним на праві власності житловим будинком (або його частиною), залишаються справи за позовом існуючого власника до колишнього власника житла, а також позови власника до членів його сім'ї, колишніх членів його сім'ї або членів сім'ї колишнього власника.
У пункті 34 ППВССУ від 07.02.2014 № 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав" звернуто увагу судів на те, що під час розгляду позовів про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно чітко розмежовувати такі правовідносини.
Так, власник житла має право вимагати визнання попереднього власника таким, що втратив право користування житлом, що є наслідком припинення права власності на житлове приміщення (пункт 3 частини 1 статті 346 ЦК) із зняттям останнього з реєстрації.
Усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом зняття особи з реєстраційного обліку залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (наприклад, статті 71, 72, 116, 156 ЖК; стаття 405 ЦК), а саме від вирішення однієї із таких вимог: про позбавлення права власності на жиле приміщення; про позбавлення права користування жилим приміщенням; про визнання особи безвісно відсутньою; про оголошення фізичної особи померлою.
Суди продовжують помилково застосовувати правила статті 391 ЦК до правовідносин, які регулюються Законом України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" (Барвінківський районний суд Харківської області, Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська).
Суди також допускають помилки у процесі розгляду спорів щодо визнання члена сім'ї (колишнього члена сім'ї) власника житлового будинку таким, що втратив право користування жилим приміщенням.
У пункті 39 ППВССУ від 07.02.2014 № 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав" зазначено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право користування цим житлом відповідно до закону (особистий сервітут, частина 1 статті 405 ЦК). Таким законом не може бути ЖК УРСР, а застосуванню підлягають норми, передбачені главою 32 ЦК. Тому стосовно права членів сім'ї власника житлового приміщення на користування ним застосовуються положення статті 405 ЦК. Відсутність члена сім'ї понад один рік без поважних причин є юридичним фактом, що є підставою для втрати членом сім'ї права користування житлом, і у цьому випадку положення статей 71, 72 ЖК УРСР застосуванню не підлягають.
Проте не всі суди дотримуються цих норм закону.
Рішенням Оржицького районного суду Полтавської області від 27.02.2012 відмовлено в позові П.С.П. до К.Я.П. про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, зняття з реєстраційного обліку. Апеляційний суд Полтавської області, скасувавши рішення районного суду, 17.04.2012 ухвалив нове, яким визнав колишнього члена сім'ї власника - К.Я.П. такою, що втратила право користування житловим будинком, що належить на праві приватної власності позивачу. При цьому апеляційний суд зазначив, що районний суд помилково застосував положення статті 71 ЖК, тоді як до спірних правовідносин необхідно застосовувати частину 2 статті 405 ЦК.
16. У процесі розгляду спорів про витребування житлового будинку із чужого незаконного володіння судам необхідно вирішувати питання, пов'язані з розмежуванням добросовісного та недобросовісного набувача з урахуванням положень статей 330, 388, 390 ЦК, ППВСУ від 06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" та ППВССУ від 07.02.2014 № 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав".
Судам варто мати на увазі, що статтею 330 ЦК визначено, що, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Набувач визнається добросовісним, якщо він не знав, що особа, в якої він придбав річ, не мала права її відчужувати. Отже, набувач є добросовісним, якщо він не знав і не повинен був знати про незаконність свого володіння (стаття 388 ЦК). Набувач визнається недобросовісним, коли він знав чи повинен був знати про неправомірність свого володіння (стаття 390 ЦК). Таким чином, набувач є недобросовісним, якщо річ набута ним злочинним шляхом.
Пунктами 23, 24 ППВССУ від 07.02.2014 № 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав" визначено, що відповідно до статті 387 ЦК та частини 3 статті 10 ЦПК особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача. Під час розгляду такого позову відповідач згідно зі статтею 388 ЦК має право заперечити проти позову про витребування майна з його володіння шляхом подання доказів відплатного придбання ним цього майна в особи, яка не мала права його відчужувати, про що він не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому разі пред'явлення зустрічного позову про визнання добросовісним набувачем не вимагається і, крім того, не є належним способом судового захисту (стаття 16 ЦК), оскільки добросовісність набуття - це не предмет позову, а одна з обставин, що має значення для справи та підлягає доказуванню за позовом про витребування майна.
Добросовісність володіння, набуття майна створюють ще одну важливу перевагу для незаконного володільця речі, а саме: коли від недобросовісного набувача майно може бути витребуване в усіх випадках, то від добросовісного законного набувача - у разі коли майно загублене, викрадене або вибуло з володіння власника (іншої особи, якій він передав майно у володіння) іншим шляхом поза їхньою волею (стаття 388 ЦК).
Якщо річ було продано особою, яка одержала її за договором від власника, добросовісному набувачеві, то від останнього власник не може витребувати свою річ, оскільки у цьому випадку річ вибула як з володіння власника, так і з володіння його контрагента за договором з їх власної волі, тому право власника на витребування своєї речі з незаконного володіння обмежується інтересами добросовісного набувача.
Якщо майно набуте безоплатно, навіть і добросовісним набувачем, від особи, яка не мала права його відчужувати, власник вправі витребувати майно в усіх випадках.
Отже, власник майна не може витребувати його з незаконного володіння іншої особи за сукупності трьох умов:
а) набувач має бути добросовісним набувачем - він не повинен знати, що купує майно не у власника;
б) майно має бути придбане набувачем за гроші, тобто повинно бути саме купленим;
в) власник має втратити володіння цим майном з власної волі.
Необхідно також мати на увазі, що витребувати майно у добросовісного набувача шляхом віндикації може лише власник такого майна, шляхом реституції - сторона договору, яка може і не мати прав на відчужене нею майно.
У деяких випадках суди ухвалюють рішення про визнання особи добросовісним набувачем майна, водночас визнаючи право власності на нього за набувальною давністю.
Рішенням Краснолуцького міського суду Луганської області від 07.07.2012 у справі за позовом В.Н.М., В.Л.М., В.А.Л. до територіальної громади в особі виконавчого комітету Краснолуцької міської ради, ВАТ "Краснолучпромбуд" про визнання добросовісними набувачами житлового будинку, визнання права власності на будинок за набувальною давністю позов задоволено. В апеляційному порядку рішення не оскаржувалося.
Обов'язковою для застосування є постанова ВСУ від 30.01.2012 у справі № 6-61цс11, в якій зазначено, що добросовісне придбання відповідно до статті 388 ЦК можливе тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно. Наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з чужого незаконного володіння (віндикація).
Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову з підстав, передбачених частиною 1 статті 388 ЦК (постанова ВСУ від 18.09.2013 у справі № 6-95цс13).
Крім того, за змістом частини 1 статті 388 ЦК майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею (постанови ВСУ: від 16.04.2014 у справі № 6-146цс13; від 11.06.2014 у справі № 6-52цс14).
17. Загальні підстави припинення права власності визначені у статті 346 ЦК, а саме право власності припиняється у разі: 1) відчуження власником свого майна; 2) відмови власника від права власності; 3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; 4) знищення майна; 5) викупу пам'яток культурної спадщини; 6) примусового відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності; 7) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; 8) реквізиції; 9) конфіскації; 10) припинення юридичної особи чи смерті власника. Право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом (наприклад, стаття 330 ЦК - набуття права власності на майно добросовісним набувачем проти волі власника).
Відчуження власником свого житла може мати місце внаслідок передання цього майна іншій особі на підставі договорів (продаж, міна, дарування, рента, довічне утримання тощо).
Порядок припинення права власності на нерухоме майно у зв'язку із суспільною необхідністю регулюється нормами статей 350, 351 ЦК, Законом України "Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності" та постановою Кабінету Міністрів України від 19.04.1993 № 284 "Про порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам" (зі змінами).
Розглядаючи спори про припинення права власності громадянина на житловий будинок у зв'язку з вилученням земельної ділянки, на якій він знаходиться, суди повинні мати на увазі, що відповідно до статті 171 ЖК право вибору виду компенсації належить власнику. Зокрема, вилучення для державних або громадських потреб земельних ділянок, наданих громадянам України, провадиться після виділення за їх бажанням Радою народних депутатів рівноцінної земельної ділянки, будівництва на новому місці підприємствами, установами, організаціями, для яких відводиться земельна ділянка, жилих, виробничих та інших будівель замість тих, що вилучаються, і відшкодування в повному обсязі всіх інших збитків.
Примусове вилучення майна у його власника можливе лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі та у встановленому законом порядку за умови попереднього та повного відшкодування його вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану (частина 5 статті 41 Конституції України).
Суди в основному правильно вирішують питання щодо наявності підстав для визначення житлових будинків такими, право власності щодо яких припинено.
Так, рішенням Калинівського районного суду Вінницької області від 21.02.2012 у справі за позовом П.А.М. до Іванівської сільської ради Калинівського району про припинення права власності позов задоволено: припинено право позивачки на житловий будинок з господарськими спорудами у зв'язку з його знищенням відповідно до статті 349 ЦК.
Разом із тим, застосовуючи зазначену норму ЦК, не всі суди звертають увагу на частину 2 статті 349 ЦК, відповідно до якої право власності на знищене майно припиняється тільки за наявності відповідної заяви власника майна про внесення змін до державного реєстру.
З таких підстав рішенням апеляційного суду Кіровоградської області від 04.02.2012 було скасовано рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 18.05.2011 у справі за позовом Особа 3 до Особа 2 про припинення права власності на частину житлового будинку внаслідок її знищення, яким позов задоволено.
З питання надання житла у зв'язку зі знесенням житлового будинку преюдиційною є постанова ВСУ від 15.05.2013 № 6-35цс 13, в якій зазначено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами та несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Розглянувши справу за позовом громадянки Російської Федерації про надання житла у зв'язку зі знесенням належного їй на праві власності у порядку спадкування жилого будинку з мотивів суспільної необхідності, суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність передбачених статтею 171 ЖК УРСР підстав для захисту її житлових прав шляхом надання їй іншого жилого приміщення, оскільки цей будинок не був місцем її постійного проживання.
Як вже було зазначено, така підстава примусового припинення права власності, як примусове відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності регулюється Законом України "Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності". У ньому закріплено концепцію, за змістом якої у разі неотримання згоди власника земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, на викуп цих об'єктів для суспільних потреб зазначені об'єкти можуть бути примусово відчужені у державну чи комунальну власність за рішенням суду (стаття 15). Ця категорія справ стала не лише одним із первістків "агресивних" стосовно прав, свобод та інтересів осіб, діяльності судової влади незалежної України, а й серйозним випробуванням для функціонування адміністративного судочинства, у провадженнях якого вона реалізується.
Включена до КАС цим Законом стаття 183-1 визначає лише окремі формально-процесуальні моменти провадження у справах за адміністративними позовами про примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності й не дає відповіді на ключові питання предмета та закономірностей його дослідження судами у таких справах.
Отже, така категорія справ не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а тому у відкритті провадження у справі за такими позовами слід відмовляти (пункт 1 частини 2 статті 122 ЦПК).
18. Рішення у справах про набуття та здійснення права власності на житловий будинок повинно відповідати загальним вимогам щодо структури та змісту судових рішень - статтям 209, 210, 214 - 216 ЦПК, а також роз'ясненням, наданим у ППВСУ від 18.12.2009 № 14 "Про судове рішення у цивільній справі".
Крім того, ухвалюючи рішення у такій категорії справ, судам необхідно враховувати, що в редакції Закону України від 01.07.2004 № 1952-IV"Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено новий підхід до процедури державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяження. У частині 1 статті 19 цього Закону зазначено, що до документів, що підтверджують виникнення, перехід та припинення права власності на нерухоме майно, віднесено: укладені у встановленому законом порядку договори; свідоцтво про право власності на нерухоме майно; рішення суду, що набрало законної сили, інші документи, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно.
Згідно з підпунктом 2 пункту 20 Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.10.2011 № 1141 (зі змінами), у рішенні суду про визнання права власності на нерухоме майно для забезпечення його належного виконання доцільно зазначати: тип об'єкта нерухомого майна; призначення об'єкта нерухомого майна; площу об'єкта нерухомого майна (загальна та (за наявності) житлова); відомості про складові частини об'єкта нерухомого майна (найменування та/або присвоєння літери, загальна та (за наявності) житлова площа об'єкта нерухомого майна, який є складовою частиною складної речі та призначений для обслуговування іншої (головної) речі, пов'язаний із нею спільним призначенням та є її приналежністю); адресу об'єкта нерухомого майна.
У пункті 8 ППВСУ від 18.12.2009 № 14 "Про судове рішення у цивільній справі" зазначено, що ухвалене у справі рішення має бути гранично повним, ясним, чітким, викладеним у послідовності, встановленій статтею 215 ЦПК, і обов'язково містити вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини.
Однак траплялись випадки, коли судді порушували ці норми права.
У змісті рішення Сумського районного суду Сумської області від 04.09.2012 за позовом У.-С.Т.С. до С.О.Г., Низивської селищної ради про визнання 1/2 частини житлового будинку, земельної ділянки, поділ будинку і земельної ділянки та за зустрічним позовом С.О.Г. до У.-С.Т.С. про визнання нерухомого майна особистою приватною власністю, відсутні окремі частини тексту мотивувальної частини рішення, абзаци тексту описової частини рішення знаходилися в мотивувальній, і навпаки. Цей приклад свідчить, що після проголошення в судовому засіданні вступної та резолютивної частин рішення, повний текст рішення після його складання не вичитувався, що є неприпустимим.
В описовій частині рішення Малинського районного суду Житомирської області від 02.03.2012 у справі за позовом С.Р.В., К.С.М. до Скуратовської сільської ради Малинського району Житомирської області про визнання права власності на житловий будинок взагалі немає відомостей про встановлення фактів, лише посилання на статтю 174 ЦПК.
Іноді суди, крім вирішення у резолютивній частині рішення питання про поділ житлового будинку, вирішують також питання про зобов'язання місцевих органів державної виконавчої влади залишити стару адресу будинку, тоді як вирішення судом таких питань закон не передбачає.
Наприклад, у резолютивній частині рішення Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська від 29.12.2012, ухваленого у справі за позовом Х.О.А. до Н.М.С. про поділ житлового будинку, суд зобов'язав управління головного архітектора м. Дніпродзержинська залишити стару адресу спірному будинку.
Мають місце випадки, коли суди ухвалюють рішення про виділ частки житлового будинку в натурі без призначення та наявності в матеріалах справи будівельно-технічної експертизи лише на підставі висновків суду про окреме та самостійне користування співвласників належними їм частинами будинку. При цьому в резолютивній частині рішення йдеться про виділ частини житлового будинку одному співвласнику, а стосовно іншого співвласника рішення не ухвалюється.
Наприклад, 25.12.2012 Дніпровським районним судом м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області винесено рішення у справі за позовом К.В.П. до К.С.Л., К.В.Л. про виділ частки житлового будинку в натурі, визнання права власності без вирішення судом питання про призначення будівельно-технічної експертизи. Задовольняючи позов, суд виділив позивачці 49/100 частини будинку та визнав за нею право власності на цю частку. Питання щодо виділу належної відповідачам 51/100 частини будинку суд не вирішив.
Також у пункті 8 ППВСУ від 18.12.2009 № 14 "Про судове рішення у цивільній справі" зазначено, що рішення не повинно містити зайвої деталізації, яка не має правового значення у цій справі, а також незрозумілих словосполучень, занадто довгих речень, через які викладення фактичних обставин важко сприймається.
Деякі суди у процесі виготовлення резолютивної частини рішення у такій категорії спорів не враховують цих роз'яснень ВСУ.
Резолютивна частина рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська від 25.12.2012 викладена таким чином: "Виділити К.В.П. 49/100 частини нерухомого майна, що складається з(далі повний перелік приміщень та будівель). Визнати за К.В.П. право власності на самостійний об'єкт нерухомого майна - житловий будинок, який складається з(знову перелічуються усі попередні приміщення та будівлі)". Водночас суд мав викласти резолютивну частину рішення із зазначенням про виділ К.В.П. та визнання за нею права власності на 49/100 частини житлового будинку, що складається з приміщень та будівель (перелік).
За результатами проведення узагальнення виявлено справи за позовами про поділ нерухомого майна, визнання права власності на частину будинку, в яких суди виносять ухвали про затвердження мирових угод між сторонами.
Відповідно до вимог частини 1 статті 175 ЦПК мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав і обов'язків сторін та предмета позову.
У роз'ясненнях, наданих у пункті 24 ППВСУ від 12.06.2009 № 2 "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції" зазначено: якщо сторони виявили намір укласти мирову угоду, за необхідності їм може бути надана можливість оформити умови мирової угоди, для чого суд оголошує перерву в судовому засіданні. У разі якщо умови мирової угоди не суперечать закону, не порушують права, свободи чи інтереси інших осіб (не сторін), суд визнає мирову угоду та закриває провадження у справі. До ухвалення судового рішення щодо кожної із зазначених процесуальних дій суд роз'яснює сторонам їх наслідки.
Однак трапляються випадки, коли сторони, затверджуючи мирову угоду, виходять за рамки предмета спору, викладених у ньому обставин та складу зазначених у позовній заяві осіб.
Ухвалою Криничанського районного суду Дніпропетровської області від 29.11.2012 затверджена мирова угода із закриттям провадження у справі за позовом Б.В.І. до Б.С.В. про виділ у натурі 2/3 частини житлового будинку з господарськими спорудами та земельної ділянки. При цьому в ухвалі зазначено, що за Б.Р.С. (не був стороною у справі) визнається право власності на 1/3 частину спірного будинку, що належала відповідачу. А сам відповідач - Б.С.В. повинен знятися з реєстрації місця проживання за адресою спірного будинку.
Мотиви, якими керувався суд, затверджуючи саме таку мирову угоду, в ухвалі не наведені. Умови мирової угоди не відповідають позовним вимогам і стосуються особи, яка не була стороною у справі.
Мають місце випадки, коли суди у рішенні помилково посилаються на норми СК, тоді як необхідно було застосувати положення КпШС.
Наприклад, у справі за позовом Н.І.В. до Н.І.Ф. про визнання права власності на частину житлового будинку, усунення перешкод у користуванні частиною будинку, вселення позивачка просила визнати за нею право власності на частину будинку як придбаного за час шлюбу з відповідачем, усунути перешкоди у користуванні власністю та вселити її з дітьми до будинку. Н.І.Ф. подав зустрічний позов, в якому просив на підставі пункту 3 частини 1 статті 57 СК визнати спірний будинок його особистою приватною власністю, оскільки будинок придбано у період шлюбу з позивачкою, але за його особисті кошти. Рішенням Першотравневого районного суду Донецької області від 19.04.2012, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Донецької області від 29.05.2012, позов Н.І.В. задоволено, у зустрічному позові відмовлено. Суд дійшов обґрунтованого висновку, що будинок є спільною сумісною власністю колишнього подружжя, проте до спірних правовідносин застосував норми СК, хоча на час придбання подружжям спірного майна (21.01.2003) діяв КпШС.
Трапляються поодинокі випадки, коли суд, вирішуючи спори щодо права власності на житловий будинок, не застосовує до спірних відносин норми матеріального права, які їх регулюють.
Так, рішенням Роменського міськрайонного суду Сумської області від 10.12.2012 задоволено позовні вимоги Ш.А.А. до Ш.С.В. про усунення перешкод у користуванні 1/2 частини житлового будинку шляхом вселення позивачки до будинку. Ця частина будинку належить подружжю на праві спільної сумісної власності. Вирішуючи спір, суд першої інстанції послався на положення статті 321, частини 1 статті 391 ЦК, проте не застосував до спірних правовідносин статті 60, 61, 63 СК, які поряд із згаданими нормами ЦК підлягали застосуванню до правовідносин, що виникли між сторонами.
| Голова | Б. Гулько |
| Секретар пленуму | Д. Луспеник |