Вищий спеціалізований суд україни з розгляду цивільних і кримінальних справ (ВССУ)
Головам апеляційних судів областей,
міст Києва і Севастополя,
Апеляційного суду Автономної
Республіки Крим
Про практику застосування cудами законодавства, що регулює право приватної власності на житловий будинок
25 вересня 2015 року на засіданні пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ було обговорено та взято до відома інформацію про узагальнення судової практики застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності на житловий будинок.
У зв'язку із цим для застосування в подальшій роботі надсилаємо витяг із зазначеного узагальнення.
1. Право на житло належить до сфери прав будь-якої людини. Забезпечення житлом є життєвою необхідністю і одним з основних прав громадян незалежно від рівня економічного розвитку держави. У зв'язку з цим стаття 25 Загальної декларації прав людини визначає, що кожна людина має право на такий життєвий рівень, який включає харчування, одяг та житло.
Право на захист права власності на певне нерухоме майно в особи виникає на підставі статей 15, 16, 392 ЦК України (далі - ЦК). Позивачем за таким позовом є власник нерухомого майна, у володінні якого воно знаходиться та права якого оспорюються або не визнаються іншою особою, з якою власник не перебуває у зобов'язальних або інших відносинах з приводу спірного майна. Відповідачем може бути будь-яка особа, яка не визнає або оспорює право власності позивача на це майно.
Щодо права приватної власності на житло, зокрема на житловий будинок, варто керуватися змістом статті 47 Конституції України, відповідно до якої держава бере на себе обов'язки надавати безоплатно житло громадянам, які потребують соціального захисту. Щодо інших категорій громадян, то обов'язок держави полягає у створенні державою умов, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
Конституційне право на житло містить заборону примусового позбавлення житла, тобто кореспондується з обов'язком держави створювати умови для захисту цього права. Основною гарантією реалізації конституційного права на житло є закріплення принципу, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
2. Під час розгляду цивільних справ, пов'язаних із набуттям, здійсненням та захистом права власності на житловий будинок, крім Конституції України, суди застосовують відповідні норми Цивільного, Земельного, Сімейного та Житлового кодексів України.
Крім того, до основних стандартів у сфері правового регулювання відносин власності належить Загальна декларація прав людини (1948) та Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (1950). Стаття 17 Загальної декларації проголошує право приватної власності як основне і невідчужуване право людини. Статтею 1 Протоколу № 1 (1952) до Конвенції встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом; проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Важливу роль у вирішенні конкретних питань, пов'язаних із застосуванням положень Конвенції, відіграє практика Європейського суду.
3. Право громадянина на власність як важливий атрибут правової держави і демократичного суспільства закріплено в Конституції України, в якій установлено форми власності (статті 13, 41, 142, 143), закріплено рівність усіх суб'єктів права власності (статті 1, 13), гарантії права власності та обов'язки власників (статті 13 і 41).
У випадках, коли правовідносини між сторонами спору щодо захисту права власності на житловий будинок виникли до 01 січня 2004 року, до таких правовідносин необхідно застосовувати норми Цивільного кодексу УРСР 1963 року, Закону України від 07.02.1991 № 697-XII "Про власність" (втратив чинність з 20.06.2007 на підставі Закону України від 27.04.2007 № 997-V), Кодексу про шлюб та сім'ю від 20.06.1969 № 2006-VII.
Крім того, правове врегулювання спорів зазначеної категорії передбачається такими законами та нормативними актами:
Законом України від 01.07.2004 № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (зі змінами); Законом України від 06.09.2005 № 2807-IV "Про благоустрій населених пунктів";
Законом України від 02.06.2005 № 2623-IV "Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей" (зі змінами);
постановою Кабінету Міністрів України від 26.10.2011 № 1141 "Про затвердження Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно" (із змінами, внесеними згідно з постановами Кабінету Міністрів України від 21.11.2012 № 1156, від 05.02.2014 № 50, від 24.12.2014 № 722);
постановою Кабінету Міністрів України від 19.04.1993 № 284 "Про Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам" (із змінами, внесеними згідно з постановами Кабінету Міністрів України від 14.01.2004 № 21, від 21.07.2010 № 619, від 08.12.2010 № 1118, від 26.10.2011 № 1082, від 20.10.2011 № 1115);
Вирішуючи спори, предметом яких є житловий будинок, суди керуються також наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24.05.2001 № 127 "Про затвердження Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна", зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 10.07.2001 за № 582/5773 (зі змінами); наказами Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства:
від 23.05.2011 № 53 "Про затвердження Критеріїв, яким повинні відповідати експертні організації, що здійснюють експертизу проектів будівництва", що зареєстрований у Міністерстві юстиції України 16.06.2011 за № 719/19457;
від 13.06.2012 № 304 "Про затвердження Змін до Порядку прийняття в експлуатацію індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків, господарських (присадибних) будівель і споруд, прибудов до них, громадських будинків 1 та 11 категорій складності, які збудовані без дозволу на виконання будівельних робіт, і проведення технічного обстеження їх будівельних конструкцій та інженерних мереж", що зареєстрований у Міністерстві юстиції України 09.07.2012 за № 1132/21444;
від 24.06.2011 № 92 "Про затвердження Порядку ведення єдиного реєстру отриманих повідомлень про початок виконання підготовчих і будівельних робіт, зареєстрованих декларацій про початок виконання підготовчих і будівельних робіт, виданих дозволів на виконання будівельних робіт, зареєстрованих декларацій про готовність об'єкта до експлуатації та виданих сертифікатів, відмов у реєстрації таких декларацій та у видачі таких дозволів і сертифікатів", що зареєстрований у Міністерстві юстиції України 19.07.2011 за № 885/19623 (із змінами, внесеними згідно з наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства від 25.06.2014 № 178);
від 05.07.2011 № 103 "Про затвердження Порядку видачі будівельного паспорта забудови земельної ділянки", що зареєстрований у Міністерстві юстиції України 22.07.2011 за № 902/19640 (із змінами, внесеними згідно з наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства від 25.02.2013 № 66);
від 15.05.2012 № 240 "Про затвердження форм актів та інших документів, які складаються під час або за результатами здійснення державного архітектурно-будівельного контролю", що зареєстрований у Міністерстві юстиції України 04.07.2012 за № 1116/21428 (із змінами, внесеними згідно з наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства від 28.01.2014 № 31), тощо.
Зазначений перелік законів, нормативних актів, що регулює питання, пов'язані з набуттям, припиненням, здійсненням та захистом права власності на житловий будинок, не є вичерпним.
Із метою забезпечення правильного та однакового застосування законодавства під час розгляду спорів щодо права власності на житловий будинок суди застосовують у частині, що не суперечить чинному законодавству, роз'яснення постанов Пленуму Верховного Суду України (ППВСУ):
від 04.10.1991 № 7 "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок";
від 30.05.2008 № 7 "Про судову практику у справах про спадкування";
від 12.06.2009 № 2 "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції";
від 06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними";
від 18.12.2009 № 14 "Про судове рішення у цивільній справі",
а також постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (ППВССУ):
від 30.03.2012 № 6 "Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)";
від 01.03.2013 № 3 "Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ";
від 07.02.2014 № 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав";
4. Правовідносини, що виникають у процесі набуття та здійснення права власності на житло, врегульовано як конституційними нормами, так і статтями 379 - 385 ЦК, а загальні принципи і підстави захисту права власності викладені у статтях 386 - 394 цього Кодексу.
Стаття 379 ЦК визначає, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.
Згідно з положеннями статті 380 ЦК житловий будинок як об'єкт права власності - це будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання. Житловий будинок нерозривно пов'язаний із землею та іншим нерухомим майном, і тому право власності на житловий будинок містить додаткові будівлі як складники одного об'єкта.
Стаття 383 ЦК надає власникові житлового будинку право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб, забороняючи використовувати його для промислового виробництва.
Варто зазначити, що житловий будинок у цілому може бути як об'єктом права власності однієї особи, так і об'єктом права спільної сумісної чи часткової власності (з виділенням часток у натурі або без такого виділення). Саме такі варіанти прояву права власності на житловий будинок найчастіше трапляються в матеріалах судової практики.
ЦК дає визначення садиби, що є новелою законодавства. Так, згідно з частиною 1 статті 381 ЦК садибою є земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями.
Під час здійснення аналізу цивільних справ виявилось чимало спорів, предметом яких була садиба. При цьому, розглядаючи справи про відчуження житлового будинку, судам необхідно враховувати, що відчужується вся садиба (частина 2 статті 381 ЦК).
Наприклад, підставою для скасування рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 09.10.2013 та рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 11.04.2014 стало те, що суди при визначенні площі будинку помилково виходили із сукупного розміру житлового будинку та всіх прибудинкових будівель і споруд. ВССУ в ухвалі від 30.07.2014 зазначив, що господарсько-побутові будівлі та споруди є приналежними до житлового будинку і не можуть бути враховані при визначенні площі, яка відповідає кожній з часток сторін у житловому будинку (касаційне провадження № 6-20360св14).
5. Принципи здійснення права власності закріплені у статті 319 ЦК, де, зокрема, зазначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд і може вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону, дотримуючись при цьому моральних засад суспільства, а держава не втручається у здійснення власником своїх правомочностей щодо належного йому майна і забезпечує власникам рівні умови здійснення своїх прав.
У зв'язку з цим показовим є такий приклад.
Особа звернулась до суду із позовом, посилаючись на те, що є власником будинку, в якому зареєстрований неповнолітній. Оскільки останній фактично не мешкає за місцем реєстрації, позивач на підставі статті 391 ЦК просив усунути перешкоди у користуванні будинком шляхом зняття неповнолітньої особи з реєстраційного обліку. Рішенням Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 30.09.2010 позов задоволено. Рішенням апеляційного суду Херсонської області від 23.11.2010 рішення суду першої інстанції змінено, виключено з його мотивувальної частини посилання на статтю 71 ЖК як на підставу задоволення позовних вимог, у решті рішення залишено без змін. Рішенням ВССУ від 13.04.2011 рішення судів скасовано, у задоволенні позову відмовлено. При цьому касаційний суд дійшов висновку, що неповнолітній, будучи зареєстрованим у спірному житловому будинку та перебуваючи під опікою, відповідно до статті 247 СК та статті 25 Закону України "Про охорону дитинства" зберігає за собою право на збереження житла, в якому він проживав до встановлення опіки, протягом усього часу перебування під опікою, незалежно від того, чи проживає він у цьому жилому приміщенні. Адже суди протиправно позбавили неповнолітнього права на користування житлом (касаційне провадження № 6-4341св11).
Зміст положення частини 4 статті 319 ЦК про те, що власність зобов'язує, яке має більш загальний характер, фактично розкривається через закріплений у наступній частині цієї статті принцип, що забороняє власникові використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.
6. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Право власності може виникати за первісними і похідними підставами. За первісними підставами право власності на житловий будинок виникає вперше або незалежно від волі попередніх власників: новостворене майно (стаття 331 ЦК), переробка речі (стаття 332 ЦК), безхазяйна річ (стаття 335 ЦК), набувальна давність (стаття 344 ЦК), набуття права власності в разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності (стаття 345 ЦК), реквізиція (стаття 353 ЦК), конфіскація (стаття 354 ЦК).
За похідними підставами право власності на житловий будинок виникає за волею попереднього власника (цивільні правочини, спадкування за законом і за заповітом). Практичне значення такого поділу полягає в тому, що за похідних підстав виникнення права власності на житловий будинок завжди потрібно враховувати можливість існування прав на це майно інших осіб - невласників (наприклад, орендаря, заставодержателя, суб'єкта іншого обмеженого речового права).
Позивач, звертаючись до суду із позовом, може скористатись конкретним способом захисту свого порушеного права, який визначений статтею 16 ЦК, або договором чи спеціальним законом, який регламентує конкретні цивільні правовідносини. Проте іноді суди не звертають уваги на ці норми закону.
У справі за позовом Б.В.Ф. до ТОВ "Домус-В" про визнання права власності на житловий будинок, що перебувала у провадженні Староміського районного суду м. Вінниці, рішенням суду від 10.10.2012 позов задоволено. При цьому суд керувався тим, що ухвалою суду від 12.05.2011 затверджено мирову угоду, відповідно до якої позивач набув право власності на 2/25 частини спірного будинку. Однак у БТІ йому було відмовлено у проведенні державної реєстрації права власності на будинок у зв'язку з тим, що мирова угода не є правовстановлюючим документом. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про відмову в позові, апеляційний суд Вінницької області у рішенні від 04.12.2012 вірно зазначив, що в цьому випадку позивач неправильно обрав спосіб захисту своїх прав. Б.В.Ф. звернувся із позовом до суду на підставі статті 392 ЦК, яка не застосовується до цих правовідносин, оскільки зазначена стаття захищає порушене право власника майна.
7. Доступ до правосуддя в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та прецедентної практики Європейського суду з прав людини не може бути абсолютним і підлягає державному регулюванню й обмеженню. Кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Доступ до правосуддя здійснюється шляхом точного, послідовного і неухильного дотримання процесуального алгоритму, що передбачений ЦПК.
Процесуальні дії судді чітко врегульовані нормами ЦПК, які повинні правильно розумітися і застосовуватися, починаючи з моменту пред'явлення позову до суду.
Суддя має право відкрити провадження у справі за наявності як передумов права на пред'явлення позову, так і умов, які становлять порядок реалізації права на звернення до суду, і вони передбачені статтями 119 - 121 ЦПК. Зазначене свідчить, що в разі, якщо такі передумови наявні, то у цієї особи є право на судовий розгляд її цивільно-правової вимоги. Якщо яка-небудь із передумов відсутня, то немає і самого права; звернення до суду в такому разі не може призвести до судового розгляду зазначеного спору. Судді не завжди звертають достатню увагу на ці правові вимоги незважаючи на те, що проблема передумов має, насамперед, прикладний характер і її важливість визначається саме правозастосовною діяльністю судів.
Першими питаннями, які вирішує суд, є питання визначення юрисдикції та підсудності цієї категорії спорів.
Пунктом 2 ППВССУ від 07.02.2014 № 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав" передбачено, що спори, пов'язані із захистом права власності та інших речових прав, розглядаються судами відповідно до визначеної процесуальним законом юрисдикції.
Відповідно до пункту 2 ППВССУ від 01.03.2013 № 3 "Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ" цивільна юрисдикція - це визначена законом сукупність повноважень судів щодо розгляду цивільних справ, віднесених до їх компетенції (стаття 15 ЦПК).
Суди мають керуватися тим, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є наявність у них спору про цивільне право та суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).
Справи про право власності на житловий будинок підлягають розгляду судами загальної юрисдикції у порядку цивільного судочинства.
Однак мали місце випадки помилкового визначення місцевими судами юрисдикції спорів, пов'язаних із правом власності на житловий будинок. Зокрема, суди помилково відмовляли у відкритті провадження у справі на підставі неправильно обраного виду судочинства.
Наприклад, ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12.12.2011 у справі за позовом Л.А.В. до Гатненської сільської ради Києво-Святошинського району, треті особи - інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у Київській області, релігійна громада Парафія Покрова Божої Матері Української Православної Церкви, про визнання права власності на нерухоме майно у відкритті провадження було відмовлено. При цьому районний суд виходив із того, що згідно зі статтею 15 ЦПК, статтями 1, 12 ГПК розгляд справи належить до компетенції господарського суду, оскільки позов заявлений фізичною особою, яка здійснює підприємницьку діяльність без створення юридичної, до юридичної особи. Скасовуючи цю ухвалу, апеляційний суд Київської області в ухвалі від 10.02.2012 зазначив, що даних про те, що Л.А.В. здійснює підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і належить до такої категорії осіб, у матеріалах немає. Тому суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про підсудність спору господарському суду. Відмова у відкритті провадження за позовною заявою з підстав, зазначених судом першої інстанції, проведена з порушенням порядку, встановленого для його вирішення.
Підсудність визначає коло цивільних справ у спорах, вирішення яких належить до повноважень конкретного суду першої інстанції (статті 108 - 114 ЦПК).
Відповідно до частини 1 статті 114 ЦПК, що є спеціальною нормою стосовно статті 109 ЦПК, яка передбачає загальне правило подання позовів за зареєстрованим місцем проживання або перебування відповідача - фізичної особи, позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред'являються за місцем знаходження майна або основної його частини (виключна підсудність).
Місцезнаходження нерухомого майна має бути підтверджено документально.
У разі конкуренції правил підсудності (наприклад, при об'єднанні позовів, на один з яких поширюється дія правила про виключну підсудність) мають застосовуватися правила виключної підсудності.
Такий висновок підтверджується також роз'ясненнями, викладеними у пункті 27 ППВСУ від 06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", у пунктах 41-43 ППВССУ від 01.03.2013 № 3 "Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ" та пункті 2 ППВССУ від 07.02.2014 № 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав".
Відповідно до статті 115 ЦПК, якщо суддя, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, встановить, що справа не підсудна цьому суду, заява повертається позивачеві для подання до належного суду, про що постановляється ухвала.
Якщо після відкриття провадження у справі і до початку судового розгляду справи виявилося, що заяву було прийнято з порушенням правил підсудності, суд передає справу на розгляд іншому суду незалежно від волевиявлення сторін (стаття 116 ЦПК).
Під час проведення узагальнення встановлено, що спори, пов'язані з правом власності на житловий будинок, розглядалися судами, як правило, в порядку виключної підсудності.
Однак є поодинокі випадки порушень процесуального закону щодо правил підсудності.
Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 12.12.2011 у справі за позовом Ч. до Харківської міської ради про поділ будинку позов задоволено. Обґрунтовано скасовуючи це рішення, апеляційний суд Харківської області у рішенні від 28.11.2012 зазначив, що справа розглянута з порушенням правил підсудності, оскільки розглядалась не за місцем знаходження майна, як того вимагає виключна підсудність таких справ.
8. У зазначеній категорії спорів судам необхідно звертати особливу увагу на підготовку справи до судового розгляду (стаття 130 ЦПК).
Під час проведення узагальнення виявлено, що в більшості випадків суди проводили попередні судові засідання у строк, передбачений статтею 129 ЦПК. Проведення попереднього судового засідання у спорах, предметом яких є житловий будинок, хоча і не є обов'язковим, проте дозволяє вирішити питання про залучення до участі у справі співвідповідачів і третіх осіб, призначення експертизи, витребування доказів, зокрема отримання відомостей із відповідних органів, виклик свідків тощо. Здійснення таких дій сприяє належному судовому розгляду справи впродовж розумного строку.
Наслідком неналежної підготовки справи до судового розгляду є помилки, що трапляються при визначенні суб'єктного складу учасників процесу. Під час проведення узагальнення виявлено випадок, коли у справі не було відповідача.
До Кілійського районного суду Одеської області звернулись Ж.Н.М., Ж.Ф.І. з позовом про визнання за ними права власності на будинок з господарськими спорудами, мотивуючи свої вимоги тим, що вони самовільно побудували на земельній ділянці спірний будинок і Кілійська міська рада відмовилась приймати будинок в експлуатацію у зв'язку з порушенням будівельних норм при спорудженні навісу. При цьому в позові Кілійська міська рада зазначена позивачами як третя особа, під час розгляду справи позовні вимоги не змінювались і не уточнювались. Справа розглянута за відсутності позивачів та третьої особи. Рішенням суду від 08.02.2012 позов задоволено без зазначення відомостей про відповідача у справі. Рішенням апеляційного суду Одеської області від 12.11.2012 рішення районного суду скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в позові.
Для уникнення подібних випадків судам необхідно дотримуватись вимог процесуального законодавства під час відкриття провадження у справах, перевіряти відповідність заяв вимогам статей 119, 120 ЦПК.
Ухвалою апеляційного суду Сумської області від 01.02.2012 задоволено заяву К.Н.В. про залишення без розгляду позовних вимог у частині визнання за нею права власності на 35/100 ідеальних часток у житловому будинку і скасовано рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 14.12.2011, яким у позові К.Н.В. було відмовлено в частині зазначеного позову, із залишенням вимог позовної заяви К.Н.В. у цій частині без розгляду.
Постановляючи зазначену ухвалу, колегія суддів апеляційного суду Сумської області керувалася пунктом 5 частини 1 статті 207, статтею 310 ЦПК. Із такими мотивами та застосуванням норм процесуального права погодитись не можна: ухвала постановлена не іменем України; на стадії апеляційного провадження питання про залишення заяви без розгляду, після того як у справі суд першої інстанції вже прийняв рішення по суті спору, не вирішується. Так, повноваження апеляційного суду визначені у відповідній главі ЦПК про апеляційне провадження і містять лише два диспозитивних права особи, яка бере участь у справі, - це відмова позивача від позову і мирова угода сторін (стаття 306 ЦПК). При цьому апеляційний суд розглядає справу за загальними правилами, встановленими для суду першої інстанції, але з винятками і доповненнями, що встановлені для апеляційного провадження (частина 1 статті 304 ЦПК). Крім того, згідно з частиною 8 статті 193 ЦПК вже в суді першої інстанції під час судових дебатів не можна подавати заяву про залишення позову без розгляду.
9. Судам необхідно не допускати випадків прийняття позовних заяв без визначення ціни позову та без оплати судового збору. Якщо на момент подання позовної заяви неможливо встановити ціну позову, розмір судового збору визначає суддя відповідно до правил статті 80 ЦПК. Збільшення позовних вимог має бути оформлено у такому ж порядку, як і пред'явлення позову, із врученням позовної заяви іншій стороні. Судовий збір за подання такої заяви має бути сплачено одночасно зі збором за подання заяви про збільшення позову.
У разі відкриття провадження у справах, пов'язаних із правом власності на житловий будинок, поза увагою деяких судів залишається той факт, що позивачі нерідко сплачують судовий збір як за вимогами немайнового характеру (справи Київського районного суду м. Полтави, Володимир-Волинського міського суду Волинської області).
Трапляються й інші порушення норм, що регулюють питання сплати судового збору.
На розгляді Київського районного суду м. Полтави знаходилась справа за позовом К.Б.Т. до К.М.С. про поділ спільного майна подружжя, визнання права власності. Додатковим рішенням суду від 18.07.2012 з відповідача на користь позивача стягнуто суму судового збору в розмірі 910 грн. Рішенням апеляційного суду Полтавської області від 10.12.2014 додаткове рішення скасовано, компенсовано відповідачу судові витрати в сумі 910 грн. за рахунок держави. Ухвалюючи рішення, апеляційний суд керувався тим, що на час ухвалення судового рішення відповідачка була інвалідом ІІ групи і відповідно до пункту 9 частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір" звільнена від сплати судового збору.
Згідно з частиною 2 статті 88 ЦПК, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Зазначене стосується й випадку, коли рішення ухвалено на користь позивача, а відповідач звільнений від сплати судового збору. Саме такі роз'яснення містяться у пункті 35 ППВССУ від 17.10.2014 № 10 "Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах". Тому апеляційний суд обґрунтовано скасував додаткове рішення районного суду з постановленням нового про компенсацію позивачу понесених ним судових витрат за рахунок держави.
10. Під час попереднього судового засідання суд також з'ясовує питання про наявність доказів, необхідних для встановлення обставин, що становлять предмет доказування в зазначеній категорії справ.
Відповідно до частини 1 статті 131 ЦПК сторони зобов'язані подати свої докази суду до або під час попереднього судового засідання у справі, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, - до початку розгляду справи по суті.
Правильне вирішення цивільних справ про набуття та здійснення права власності на житловий будинок можливе тільки за умови, якщо суд правильно визначить коло фактів, які повинні бути доказані у процесі судового розгляду. Ці факти утворюють предмет доказування.
Відповідно до частини 1 статті 179 ЦПК предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги та заперечення, на підтвердження яких сторони у справі подають докази або факти, які мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню під час ухвалення судового рішення. Згідно з частиною 2 цієї ж норми права для встановлення в судовому засіданні фактів, зазначених у частині 1 цієї статті, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.
Обсяг юридичних фактів, що входять до предмета доказування, для кожної цивільної справи різний. Суд визначає його, керуючись змістом заявлених вимог і заперечень сторін, враховуючи при цьому норми матеріального права, що регулюють відповідні правовідносини.
Оцінка судом доказів здійснюється згідно з положеннями частин 1-4 статті 212 ЦПК.
Як зазначено у пункті 27 ППВСУ від 12.06.2009 № 2 "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції", необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів (статті 58, 59 ЦПК у порядку, передбаченому статтями 185, 187, 189 ЦПК).
14.01.2013 апеляційний суд Миколаївської області, скасовуючи рішення Братського районного суду Миколаївської області від 29.11.2012 та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові К.Л.Д. до К.Л.М., Кам'яно-Костуватської сільської ради Братського району Миколаївської області про визнання права власності на житлові будинки обґрунтовано зазначив, що, оскільки позивач не є власником усього майна в розумінні статті 392 ЦК, на яке просить визнати за ним право власності, він не має права такої вимоги. Позивач є лише власником 1/2 частини нерухомого майна, яку він успадкував після смерті своєї матері.
Керуючись змістом статті 59 ЦПК та з урахуванням положень частини 1 статті 218 ЦК, не може стверджуватися показаннями свідків наявність правовідносин, що виникають з правочинів, для яких законом установлена письмова форма.
Так, 04.05.2012 апеляційний суд Черкаської області скасував рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 21.02.2012 про часткове задоволення позову Ш.Р.М. до Ш.О.В. про визнання права власності на будинок і ухвалив нове рішення про відмову в позові. У позові Ш.Р.М. зазначила, що у 2001 році передала відповідачу гроші для придбання житлового будинку з реєстрацією на її ім'я як власника. У зв'язку з необхідністю продажу будинку у 2011 році позивачка дізналась, що договір купівлі-продажу будинку Ш.О.В. оформив на себе. Розглядаючи справу, апеляційний суд зазначив, що правовідносини між сторонами виникли у 2001 році, у період дії ЦК УРСР, відповідно до якого для вчинення відповідачем нотаріальних дій від імені позивачки з метою набуття нею права власності на будинок остання зобов'язана була на підставі статей 64, 65 ЦК УРСР видати нотаріально посвідчену довіреність. Така довіреність є належним і допустимим доказом щодо предмета доказування. Оскільки домовленість щодо купівлі-продажу будинку була усною, у цьому випадку такий доказ не є допустимим і належним.
Особливостями доказування у цій категорії справ залежно від суті спору є надання до суду правовстановлюючих документів на житловий будинок та земельну ділянку, на якій він розташований (свідоцтво про право власності на житловий будинок, свідоцтво про право на спадщину за заповітом або законом, договір купівлі-продажу, дарування; державний акт про право власності на земельну ділянку; договір про надання в безстрокове користування земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку, рішення органу місцевого самоврядування про надання земельної ділянки під забудову; висновок про проведення технічних конструкцій та інженерних мереж; акт про закінчення будівництва і вводу в експлуатацію індивідуального житлового будинку; декларація про готовність об'єкта до експлуатації тощо); витяг БТІ про реєстрацію права власності на нерухоме майно; надання генерального плану будинку (садиби), а також поетажного плану будинку, що може бути в технічному паспорті.
У справі Шевченківського районного суду м. Чернівці Н.Т.А. звернулася до суду з позовом до Чернівецької міської ради про визнання права власності на нерухоме майно. Ухвалою суду від 03.02.2012 позовна заява була залишена без руху, оскільки позивачка не вказала на обставини, якими обґрунтовує наявність спору, відсутність згоди відповідача на прийняття об'єкта в експлуатацію, не надано доказів про відповідність добудови вимогам державних будівельних норм, немає посилання на докази, які визначають вартість житла. Позивачка у встановлений термін не виправила недоліки позовної заяви, тому суд правомірно постановив ухвалу про повернення заяви.
Як правило, у справах про поділ нерухомого майна, про виділ частки, про припинення права на частку у спільному майні проводиться судова будівельно-технічна експертиза для визначення можливих варіантів поділу (виділу частки) із спільного майна, обов'язково проводиться оцінка всього майна (його частки) і надається довідка про зміну в розмірах корисної площі житлового будинку і в частках співвласників внаслідок його надбудови, прибудови або перебудови, а також розмір збитків, заподіяних власнику житлового будинку у зв'язку з порушенням його прав тощо.
Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 16.09.2008, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Хмельницької області від 28.01.2009, задоволено позов Щ.М.В. до Щ.А.А. про визнання права власності на частину будинку, встановлення порядку користування ним. Скасовуючи зазначені судові рішення, ВССУ в ухвалі від 14.03.2012, посилаючись на частину 1 статті 22, частини 2, 3 статті 29 КпШС та частину 4 статті 10, частину 2 статті 59 ЦПК, зазначив, що згідно з частиною 1 статті 143 ЦПК для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань, за заявою осіб, які беруть участь у справі, призначається експертиза. Встановлюючи порядок користування будинком, місцевий суд залишив поза увагою ці норми права та за відсутності висновку експерта дійшов передчасного висновку про можливість встановлення такого порядку. Крім того, суди першої та апеляційної інстанцій не з'ясували, чи не буде зазначений порядок користування будинком обмежувати законні права співвласників (касаційне провадження № 6-3923св12).
Трапляються випадки, коли позивачі на підтвердження своїх вимог подають до суду документи, яких недостатньо для ухвалення рішення. Це стосується надання БТІ довідок-характеристик замість технічного паспорта.
Наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 30.04.1996 № 35, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 06.06.1996 за № 273/1298, була затверджена Інструкція про порядок видачі довідок-характеристик на об'єкти нерухомого майна, що знаходяться у власності юридичних та фізичних осіб та зареєстровані у БТІ. Незважаючи на те що наказом Міністерства житлово-комунального господарства від 16.09.2010 № 337 зазначений наказ скасовано і документом, що містить основні відомості про об'єкт нерухомого майна, став технічний паспорт відповідно до Закону України від 05.07.2012 № 5071-VI "Про технічну інвентаризацію об'єктів нерухомого майна", БТІ продовжували видавати довідку-характеристику замість технічного паспорта на житловий будинок.
У провадженні Підгаєцького районного суду Тернопільської області перебувала справа за позовом Б.М.Д. до К.В.І., М.А.І., К.М.І., Б.М.І., Ш.О.І., В.Н.І., П.О.І. про визнання права власності на майно. Задовольняючи позов, районний суд не звернув уваги на те, що в матеріалах справи знаходилися довідка-характеристика і технічний паспорт на житловий будинок із зазначенням різних даних про нього. Зокрема, у довідці-характеристиці зазначені три власники житлового будинку, а в технічному паспорті - один. Проте зазначені суперечності усунені не були. В апеляційному порядку рішення не оскаржувалось.
11. Відповідно до статті 392 ЦК особа має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності:
1) якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами за умови, що позивач не перебуває з цими особами у зобов'язальних відносинах;
2) у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Передумовою для застосування цієї статті є відсутність іншого, крім судового, шляху для відновлення порушеного права. Тобто позивачем у позовах про визнання права власності може бути лише особа, яка вже є власником.
У судовій практиці поширеними є випадки, коли позов про визнання права власності в порядку статті 392 ЦК подається особою, яка не є власником, але бажає ним стати, наприклад, на об'єкт самочинного будівництва.
Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 30.08.2011 у справі за позовом У.С.А. до Головного управління житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації про визнання права на житловий будинок позов задоволено. Ухвалюючи рішення, суд керувався тим, що на належній позивачу земельній ділянці він побудував будинок. Але при зверненні до відповідача за отриманням свідоцтва про право власності йому було відмовлено з посиланням на відсутність усіх необхідних документів для цього. Замість оскарження дій посадових осіб у порядку адміністративного судочинства, позивач звернувся із позовом про визнання права на житловий будинок на підставі статті 392 ЦК.
Рішення суду не було предметом апеляційного та касаційного розгляду.
Наведений приклад свідчить, що суди не враховують, що такий позов заявляється формально не для визнання, а для набуття права власності і він не може бути задоволений.
Право власності на житловий будинок набувається в порядку, який був чинним на час завершення його будівництва.
У 1957 році питання набуття права власності регулювались Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26.08.1948 "Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків" і прийнятою відповідно до цього Указу постановою Ради Міністрів СРСР від 26.08.1948 "Про порядок застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26.08.1948 "Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків", які, зокрема, визначали умови та правові наслідки будівництва.
Отже, за вказаними Указом і постановою підставою виникнення права власності на житловий будинок був сам факт збудування цього будинку з додержанням вимог зазначених актів законодавства та прийняття будинку в експлуатацію.