Висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України за 2010—2011 роки

У зв'язку з тим, що у Переліку держав і періодів бойових дій на їх території, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1994 року № 63 «Про організаційні заходи щодо застосування Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» відсутні республіки Закавказзя, а також за змістом примітки 6 до зазначеного Переліку стосовно можливості визнання осіб учасниками бойових дій, якщо такі мали місце в інших країнах після грудня 1979 року, та не зазначені у Переліку, її положення поширюються лише на військових фахівців, які направлялися Генеральним штабом Збройних Сил колишнього Союзу РСР у країни, на території яких велися бойові дії і пільги яким надавалися на підставі довідок 10 Головного управління Генерального штабу Збройних Сил СРСР про їх особисту участь у бойових діях (постанова від 3 жовтня 2011 року, справа № 21-162а11).

- справи щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності Державної митної служби та її органів, а також за їх зверненнями

1. Аналіз положень Митного кодексу України (далі - МК України) та постанов Кабінету Міністрів України від 9 квітня 2008 року № 339 «Про затвердження Порядку здійснення контролю за правильністю визначення митної вартості товарів» та від 20 грудня 2006 року № 1766 «Про затвердження Порядку декларування митної вартості товарів, які переміщуються через митний кордон України, та подання відомостей для її підтвердження» дає підстави вважати, що митні органи мають виключну компетенцію в питаннях перевірки та контролю правильності обчислення декларантом митної вартості.

Разом із тим дискреційні функції митних органів мають законодавчі обмеження у випадках незгоди із задекларованою митною вартістю. До таких обмежень, зокрема, належить процедура консультацій між митним органом і декларантом з метою обґрунтованого вибору підстав для визначення митної вартості та обов'язок послідовного вибору методів (від першого до шостого) визначення митної вартості, як установлено частиною п'ятою статті 266 МК України (постанова від 21 січня 2011 року, справа № 21-56а10).

2. Дії митного органу щодо застосування шостого (резервного) методу визначення митної вартості товару без послідовного застосування попередніх п'яти, як це встановлено частиною п'ятою статті 266 МК України, та без обґрунтування неможливості їх застосування, є неправомірними (постанова від 7 лютого 2011 року, справа № 21-76а10; постанова від 14 листопада 2011 року, справа № 21-213а11; постанова від 21 листопада 2011 року, справа № 21-222а11).

3. Передбачене статтею 355 МК України порушення митних правил, яке полягає в заявленні у вантажній митній декларації неправдивих відомостей як підстави для звільнення від сплати податків і зборів, що спричинило їх недобори до бюджету, не можна вважати триваючим, а тому за правилами частини першої статті 38 Кодексу України про адміністративні правопорушення та частини першої статті 328 МК України адміністративне стягнення може бути накладено не пізніш як через два місяці з дня його вчинення (постанова від 20 червня 2011 року, справа № 21-37а11; постанова від 20 червня 2011 року, справа № 21-97а11).

4. Відповідно до статті 342 МК України перешкоджання посадовій особі митного органу під час здійснення нею митного контролю або провадження у справах про контрабанду та порушення митних правил у доступі до товарів, транспортних засобів і документів, а також непред'явлення в установлений законодавством строк без поважних причин таких товарів, транспортних засобів і документів посадовій особі митного органу чи призначеному нею експерту або спеціалісту тягнуть за собою накладення штрафу у розмірі до тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

При пред'явленні в установлений законодавством строк всіх затребуваних документів в оригіналі ненадання затребуваних копій документів не охоплюється складом правопорушення зазначеної норми (постанова від 17 жовтня 2011 року, справа № 21-200а11).

5. Зі змісту статті 267 МК України та чинного законодавства про право інтелектуальної власності при визначенні митної вартості оцінюваних товарів до ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті, слід додавати роялті у разі, коли покупець сплачує їх на виконання умови продажу оцінюваних товарів (постанова від 31 жовтня 2011 року, справа № 21-315а11).

6. У разі якщо митний орган, приймаючи вантажну митну декларацію, самостійно визначає митну вартість товару та пропускає товар на митну територію України (після сплати імпортером передбачених законом податків і зборів), то в подальшому він не має правових підстав для прийняття податкових повідомлень про донарахування податкових зобов'язань, за винятком випадку, коли за наслідками службової перевірки або розгляду кримінальної справи встановлено змову між декларантом і митним органом, спрямовану на заниження обов'язкових платежів.

В інших випадках за умови обґрунтованої підозри, що під час пропуску товарів і транспортних засобів через митний кордон України було допущено порушення законодавства України, митний орган має право продовжити здійснення митного контролю, за наслідками якого донарахувати обов'язкові платежі, якщо протиправні дії декларанта спричинили їх недобір (постанова від 7 листопада 2011 року, справа № 21-223а11).

- справи щодо організації господарської діяльності

7. За змістом пункту 11.29 статті 11 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин); статті 1 Закону України від 18 січня 2001 року № 2238-ІІІ «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років»; пункту 2.15 статті 2 Закону України від 24 червня 2004 року № 1877-ІV «Про державну підтримку сільського господарства України», а також підзаконних актів: розпорядження Кабінету Міністрів України від 10 травня 1999 року № 391, положень Державного класифікатора видів економічної діяльності, затвердженого наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 26 грудня 2005 року № 375, використання риболовецьким підприємством у виготовленні сільськогосподарської продукції виловленої морської риби як природних ресурсів загального користування не позбавляє таке підприємство статусу сільськогосподарського товаровиробника (постанова від 24 грудня 2010 року, справа № 21-57а10; постанова від 21 січня 2011 року, справа № 21-61а10).

8. У зв'язку з тим, що суб'єкт підприємницької діяльності у заявці на придбання торгового патенту вказав всі необхідні відомості (реквізити), передбачені частиною четвертою статті 2 Закону України від 23 березня 1996 року № 98/96-ВР «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» (чинний на час виникнення спірних відносин) відмова податкового органу з посиланням на відсутність у нього розташованих на території відповідного населеного пункту філій, а також надання ліцензії на здійснення господарської діяльності з організації та утримання гральних закладів, є необґрунтованою (постанова від 23 травня 2011 року, справа № 21-47а11).

9. Порядок надання у 2009 році спеціальних дозволів на користування надрами, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 17 червня 2009 року № 608, може встановлювати додаткові підстави для припинення права користування надрами (таке право надано частиною четвертою статті 26 Кодексу України про надра), але він не може змінювати правило, відповідно до якого у разі незгоди користувачів з припиненням права на користування надрами за неналежне користування, припинення такого права здійснюється у судовому порядку (постанова від 25 червня 2011 року, справа № 21-36а11; постанова від 19 вересня 2011 року, справа № 21-164а11).

10. За змістом статей 5, 6, 7, 10 Закону України від 5 квітня 2007 року № 877-V «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» порушення органом державного нагляду (контролю) вимог цього Закону щодо оформлення та надання суб'єкту господарювання повідомлення (направлення) про перевірку та посвідчення на здійснення перевірки, є підставою для недопущення останнім посадових осіб органу до здійснення заходів державного нагляду (контролю). У разі невикористання суб'єктом господарювання цього права такі порушення не є безумовною підставою для скасування рішення органу державного нагляду (контролю), прийнятого за наслідками проведених заходів (постанова від 19 вересня 2011 року, справа № 21-130а11).

- справи щодо державного регулювання цін і тарифів

11. За змістом частини 3 статті 9 Закону України від 17 червня 1999 року № 758-ХІV «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), постанови Кабінету Міністрів України від 2 червня 2000 року № 868 «Про деякі питання державного регулювання виробництва і реалізації цукру», Положення про Державну інспекцію з контролю за цінами, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 грудня 2000 року № 1819, Інструкції про порядок застосування економічних та фінансових (штрафних) санкцій органами державного контролю за цінами, затвердженої спільним наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України та Міністерства фінансів України від 3 грудня 2001 року № 298/519, Державна інспекція контролю за цінами на виконання покладених на неї завдань має право ухвалювати рішення про застосування відповідно до законодавства адміністративно-господарських санкцій за порушення порядку формування, встановлення та застосування цін (тарифів).

Зазначене рішення відповідно до частини третьої статті 9 цього Закону, не може бути примусово виконане без звернення органів державного контролю за цінами до суду з позовом про стягнення суми економічних санкцій (постанова від 7 лютого 2011 року, справа № 21-70а10).

12. Порядок декларування зміни оптово-відпускних цін на продовольчі товари, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2007 року № 1222, не пов'язує обов'язок суб'єкта господарювання декларувати зміни оптово-відпускних цін на перелічені у пункті 1 цього Порядку продовольчі товари із метою подальшого використання такого товару покупцем, зокрема, як сировини для переробки чи як готової продукції (постанова від 7 лютого 2011 року, справа № 21-71а10).

13. Оскільки тарифи (прейскуранти) на роботи і послуги, що виконуються і надаються за плату установами та закладами державної санітарно-епідеміологічної служби, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 27 серпня 2003 року № 1351 «Про затвердження тарифів (прейскурантів) на роботи і послуги, що виконуються і надаються за плату установами та закладами державної санітарно-епідеміологічної служби» ( у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), включали податок на додану вартість, то додаткове нарахування такого податку у розмірі 20 % на фіксовані тарифи, затверджені цією постановою, є протиправним (постанова від 23 травня 2011 року, справа № 21-34а11; постанова від 25 червня 2011 року, справа № 21-150а11; постанова від 25 червня 2011 року, справа № 21-154а11; постанова від 19 грудня 2011 року, справа 21-254а11; постанова від 27 грудня 2010 року, справа 21-31а10).

14. За змістом пунктів 1, 2 Указу Президента України від 3 жовтня 1992 року № 493/92 «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» нормативно-правові акти, які видаються органами виконавчої влади та які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян, підлягають державній реєстрації. При цьому державну реєстрацію нормативно-правових актів Київської міської державної адміністрації, в тому числі щодо зміни тарифів на комунальні послуги, здійснює Київське міське управління юстиції.

Також у Рішенні Конституційного Суду України від 25 грудня 2003 року № 21-рп/2003 у справі за конституційним поданням Президента України та конституційним поданням 56 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частин першої, другої, третьої, четвертої статті 118, частини третьої статті 133, частин першої, другої, третьої статті 140, частини другої статті 141 Конституції України, статті 23, пункту 3 частини першої статті 30 Закону України «Про державну службу», статей 12, 79 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», статей 10, 13, 16, пункту 2 розділу VII «Прикінцеві положення» Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ», статей 8, 10 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», статті 18 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» (справа про особливості здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування у місті Києві) зазначено, що Київська міська державна адміністрація є єдиним в організаційному відношенні органом, який виконує функції виконавчого органу Київської міської ради та паралельно функції місцевого органу виконавчої влади. З питань, віднесених до відання місцевого самоврядування, цей орган підзвітний і підконтрольний Київській міській раді, а з питань здійснення повноважень у сфері виконавчої влади - Кабінету Міністрів України (постанова від 28 листопада 2011 року, справа № 21-246а11).

- справи щодо управління об'єктами державної (комунальної) власності, у тому числі про передачу об'єктів права державної та комунальної власності; здійснення державних закупівель

15. Відповідно до пункту 1 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України (далі - ЗК України), в редакції, що діяла на час прийняття міською радою спірного рішення, у разі прийняття відповідними органами рішення про погодження місця розташування об'єкта або про надання дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки до 1 січня 2008 року передача в оренду таких земельних ділянок із земель державної або комунальної власності здійснюється без проведення земельних торгів.

У зв'язку з цим, а також відповідно до статті 11, підпункту 9 пункту «б» частини першої статті 33 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні», статей 181, 184 ЗК України, рішення виконкому про надання третій особі дозволу на розробку проекту землеустрою, прийняте ним у межах, визначених Законом № 280/97-ВР повноважень, делегованих йому міською радою згідно із чинним на той час рішенням останньої, було підставою для прийняття міською радою рішення про затвердження проекту відведення земельної ділянки та передачу її в оренду без проведення земельних торгів (аукціонів) (постанова від 14 березня 2011 року, справа № 21-12а11; постанова від 21 листопада 2011 року, справа № 21-208а11).

16. Органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення.

Акти органів місцевого самоврядування, які не мають нормативного характеру, є актами одноразового застосування, дія яких припиняється фактом їхнього виконання, у зв'язку з чим не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання (постанова від 6 червня 2011 року, справа № 21-50а11; постанова від 24 жовтня 2011 року, справа № 21-309а11).

- справи щодо реалізації спеціальних владних управлінських функцій в окремих галузях економіки

17. Згідно з порядком участі підприємств паливно-енергетичного комплексу у процедурі погашення заборгованості, визначеним статтею 3 Закону України від 23 червня 2005 року № 2711-ІV «Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу», виключення з Реєстру підприємства паливно-енергетичного комплексу здійснюється у випадку та в порядку, передбаченому підпунктами 3.5.1, 3.5.2 пункту 3.5 статті 3 цього Закону.

Порушення підприємством при наданні звітності за результатами проведених розрахунків строків, встановлених Порядком надання звітності підприємствами, внесеними до Реєстру підприємств паливно-енергетичного комплексу, які беруть участь у процедурі погашення заборгованості, затвердженого наказом Міністерства палива та енергетики України від 22 грудня 2005 року № 612, не тягне за собою виключення підприємства з Реєстру підприємств паливно-енергетичного комплексу, оскільки відповідно до зазначеного Закону підставою для цього є ненадання вказаної звітності протягом трьох місяців з дня видання Міністерством палива та енергетики України відповідного наказу (постанова від 21 лютого 2011 року, справа № 21-79а10).

1. Відповідно до положень статей 120 ЗК України та 377 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) з моменту набуття права власності на жилий будинок (будівлю або споруду) у набувача виникає право (власності чи користування) на земельну ділянку, на якій розміщений цей об'єкт, а з ним - і обов'язок сплачувати земельний податок чи орендну плату (постанова від 24 грудня 2010 року, справа № 21-54а10; постанова від 24 грудня 2010 року, справа № 21-59а10).

2. Зі змісту частини 1 статті 141 ЗК України припинення права користування земельною ділянкою з підстави припинення установи допускається лише у разі, коли припинення останньої виключає правонаступництво (постанова від 21 лютого 2011 року, справа № 21-3а11).

3. За змістом частини четвертої статті 29 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-ІV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) плата за реєстрацію державних актів та пов'язані з нею послуги не повинна стягуватися з громадян, яким земельні ділянки передані безоплатно у власність відповідно до статті 121 ЗК України.

Застосування Державною інспекцією з контролю за цінами економічних санкцій до підприємства за порушення вимог зазначеного Закону повинно здійснюватися у строки, встановлені статтею 250 Господарського кодексу України (далі - ГК України) (постанова від 4 липня 2011 року, справа № 21-75а10).

4. Договір іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог кредитора чи договір про задоволення вимог іпотекодержателя, укладені до набрання чинності Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-ІV «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» були правовстановлюючими документами, на підставі яких проводиться реєстрація права власності на об'єкт нерухомого майна (постанова від 10 жовтня 2011 року, справа № 21-131а11).

5. За змістом статті 29 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), статей 196, 202, 204 ЗК України, Тимчасового порядку ведення державного реєстру земель, затвердженого наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 2 липня 2003 року № 174, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 25 липня 2003 року за № 641/7962, стягнення регіональною філією Центру Державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах, яка у розумінні Закону № 1952-IV є місцевим органом державної реєстрації прав, плати за реєстрацію державних актів та пов'язані з нею послуги із громадян, яким земельні ділянки передані безоплатно у власність відповідно до статті 121 ЗК України, є протиправним, а застосування економічних санкцій за порушення державної дисципліни цін - обґрунтованим (постанова від 21 листопада 2011 року, справа № 21-305а11).

Порядком надання у 2007 році спеціальних дозволів на користування надрами, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 14 березня 2007 року № 480, визначена процедура надання таких дозволів у межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони. Пунктом 19 цього Порядку однією з підстав анулювання дозволу визначено невикористання суб'єктом господарської діяльності ділянки надр без поважних причин протягом двох років з початку дії спеціального дозволу.

Згідно з частиною третьою статті 26 Кодексу України про надра зазначений нормативний акт може визначати додаткові підстави для припинення користування надрами, проте він не може змінювати встановлену кодексом норму, відповідно до якої у разі незгоди користувачів з припиненням права на користування надрами за неналежне користування ними припинення такого права здійснюється у судовому порядку (постанова від 19 вересня 2011 року, справа № 21-164а11).

- справи щодо реалізації загальних засад оподаткування; погашення зобов'язань платників податків перед державними цільовими фондами

1. Норми Закону України від 23 грудня 2004 року № 2285-IV «Про Державний бюджет України на 2005 рік» та законів про внесення змін до нього, якими було введено заборону у 2005 році проводити реструктуризацію або списання заборгованості суб'єктів господарювання за податками, зборами та зупинено дію підпунктів "в" та "г" підпункту 18.2.1 пункту 18.2 статті 18 Закону України від 21 грудня 2000 року № 2181-ІІІ «Про податок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) не визнані неконституційними. Зазначені закони прийнято пізніше із перелічених вище законодавчих актів, що надає їм перевагу при вирішенні судами питання, нормою якого закону слід керуватися під час розгляду справи.

Положення статті 68, пункту 7 статті 75 Закону України від 23 грудня 2004 року № 2285-IV «Про Державний бюджет України на 2005 рік» свідчать про відсутність правових підстав для здійснення органами державної податкової служби списання безнадійного податкового боргу, що виник внаслідок обставин непереборної сили (форс-мажорних обставин) у 2005 бюджетному році (постанова від 28 березня 2011 року, справа № 21-22а11).

2. За змістом частини другої статті 19 Конституції України, статей 17, 50 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), аналізу завдань, функцій, прав та обов'язків податкових органів, визначених у Законі України від 4 грудня 1990 року № 509-ХІІ «Про державну податкову службу в Україні» особливості процесуальної правосуб'єктності державної податкової інспекції як суб'єкта владних повноважень в адміністративному судочинстві полягають у можливості звернення до суду лише у разі, коли таке право передбачено законом.

У зв'язку з цим у податкових органів відсутні повноваження щодо оскарження до адміністративного суду рішення органу місцевого самоврядування про встановлення суб'єкту господарювання додаткових пільг з оподаткування в межах сум, що надходять до територіальної громади (постанова від 3 жовтня 2011 року, справа № 21-206а11).

- справи щодо адміністрування окремих податків, зборів та обов'язкових платежів:

податку на додану вартість (крім бюджетного відшкодування з податку на додану вартість), що адмініструється органами державної податкової служби

3. За змістом підпункту 7.2.4 пункту 7.2 статті 7 та статті 9 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) за умови фактичного здійснення господарської операції наявність у особи права складати податкові накладні пов'язане з фактом її реєстрації як платника ПДВ. При цьому зазначеним Законом не була передбачена можливість анулювання свідоцтва платника ПДВ з моменту його видачі.

Помилковим є висновок про те, що позивач не підтвердив своє право на податковий кредит з огляду на визнання судом недійсними установчих документів його контрагента, який видав податкові накладні за цими господарськими операціями, у зв'язку з тим, що ухвалене судове рішення та пов'язане з ним подальше анулювання свідоцтва платника ПДВ самі по собі не призвели до недійсності всіх договорів, укладених з моменту державної реєстрації такої особи до моменту виключення її з державного реєстру, та не позбавили правового значення податкові накладні, видані відповідно до вимог підпункту 7.2.4 пункту 7.2 статті 7 зазначеного Закону за такими господарськими операціями (постанова від 10 грудня 2010 року, справа № 21-43а10).

4. При визначенні об'єкта оподаткування платник ПДВ, який підпадає під дію пункту 11.29 статті 11 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), і податкове зобов'язання, і податковий кредит декларує за спеціальною (скороченою) податковою декларацією. Оскільки позивач, реалізовуючи продукцію, на підставі зазначеної норми не сплачує цей податок до бюджету, а декларує податкові зобов'язання за спеціальною податковою декларацією, використовуючи кошти відповідно до Порядку акумуляції та використання коштів, які нараховуються сільськогосподарськими товаровиробниками - платниками ПДВ щодо операцій з продажу товарів (робіт, послуг) власного виробництва, включаючи продукцію (крім підакцизних товарів), виготовлену на давальницьких умовах із власної сільськогосподарської сировини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1999 року № 271 (втратила чинність на підставі постанови Кабінету Міністрів України № 291 від 2 квітня 2009 року), то й податковий кредит із ПДВ, сформований за операціями із придбання основних засобів і послуг, має включатися до тієї самої декларації (постанова від 21 січня 2011 року, справа № 21-53а10; постанова від 31 січня 2011 року, справа № 21-78а10; постанова від 28 лютого 2011 року, справа № 21-81а10; постанова від 17 грудня 2010 року, справа № 21-10а10; постанова від 4 липня 2011 року, справа № 21-112а11).

5. Відповідно до пункту 11.29 статті 11 Закону № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість», а також статті 1 Закону України від 18 січня 2001 року № 2238-III «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років»; підпункту 2.15 статті 2 Закону України від 24 червня 2004 року № 1877-IV «Про державну підтримку сільського господарства України» та підзаконних актів: розпорядженням Кабінету Міністрів України від 10 травня 1999 року № 391, положень Державного класифікатора видів економічної діяльності, затвердженого наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 26 грудня 2005 року № 375, використання риболовецьким підприємством у виготовленні сільськогосподарської продукції виловленої морської риби як природних ресурсів загального користування не позбавляє таке підприємство статусу сільськогосподарського товаровиробника (постанова від 21 січня 2011 року, справа № 21-73а10).

6. За змістом підпунктів 7.4.1, 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) придбання товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації, є визначальною умовою для виникнення у платника податку права на формування податкового кредиту.

Невиконання контрагентом свого зобов'язання зі сплати ПДВ до бюджету зумовлює відповідальність та негативні наслідки саме для цієї особи (постанова від 31 січня 2011 року, справа № 21-42а10).

7. У разі якщо товарність операцій з поставки контрагентом позивачу товару не оспорюється, а надані останнім документи є підставою для висновку про сплату ним сум податку в ціні придбання товару безпосередньому постачальнику товару, сума податкового кредиту з ПДВ підтверджена належним чином оформленими податковими накладними та сплачена, застосування підпункту 7.2.1 пункту 7.2 статті 7 Закону України № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) є правильним.

Чинне законодавство України не ставить в залежність виникнення у платника ПДВ права на податковий кредит від дотримання вимог податкового законодавства іншим суб'єктом господарювання, зокрема, тим, який не був постачальником товарів (послуг), на вартість яких нарахований ПДВ, що включений платником податку до податкового кредиту (постанова від 31 січня 2011 року, справа № 21-47а10).

8. За змістом пункту «а» підпункту 7.7.11 пункту 7.7 статті 7 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), платник ПДВ має право на бюджетне відшкодування незалежно від терміну його реєстрації як платника цього податку, якщо податковий кредит за звітний період сформований внаслідок придбання основних фондів (постанова від 20 червня 2011 року, справа № 21-70а11 ).

9. У зв'язку з тим, що строк погашення податкового векселя визначається Законом України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), а не Законом України від 21 грудня 2000 року № 2181-ІІІ «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (чинного на час виникнення спірних правовідносин), штрафні санкції, передбачені підпунктом 17.1.7 пункту 17.1 статті 17 останнього Закону, не підлягають застосуванню за порушення строків сплати сум ПДВ, визначених у податкових векселях (постанова від 10 жовтня 2011 року, справа № 21-238а11).

10. Відповідно до пункту 9.2 статті 9 Закону України від 23 червня 2005 року № 2711-ІV «Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу» у разі погашення платником податку заборгованості (у тому числі шляхом застосування механізму взаєморозрахунків) на умовах, визначених цим Законом, та у складі, визначеному зазначеною статтею, що підтверджена за встановленим порядком, накладення на платника податку штрафу в розмірі, передбаченому підпунктом 17.1.7 пункту 17.1 статті 17 Закону України від 21 грудня 2000 року № 2181-ІІІ «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) суперечить зазначеній спеціальній нормі Закону України № 2711-ІV (постанова від 17 жовтня 2011 року, справа № 21-66а11).

11. За змістом підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/94-ВР «Про податок на додану вартість» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), пункту 5.1, підпункту 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств», а також пункту 1.32 статті 1 Закону № 334/94-ВР понесені суб'єктом господарювання витрати з передпродажної підготовки в мережі роздрібної торгівлі (розвезення готової продукції роздрібним покупцям, розміщення готової продукції у роздрібній мережі) належать до валових витрат, оскільки вони пов'язані з його господарською діяльністю, а отже правомірно включені до складу його податкового кредиту (постанова від 24 жовтня 2011 року, справа № 21-191а11; постанова від 24 жовтня 2011 року, справа № 21-325а11).

12. У разі якщо платник податку не скористався правом подачі заяви, передбаченим підпунктом 7.2.6 пункту 7.2 статті 7 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), і не звернувся до податкової інспекції зі скаргою, він не має права включати до податкового кредиту суму ПДВ, не підтверджену податковою накладною.

У разі якщо право платника на податковий кредит підтверджується податковими накладними, отриманими після закінчення податкових періодів, в яких фактично відбулись господарські операції, суми ПДВ, вказані у податкових накладних, можуть бути включені до складу податкового кредиту в податковому періоді, в якому такі податкові накладні отримані (постанова від 5 грудня 2011 року, справа № 21-245а11).

бюджетного відшкодування з податку на додану вартість

13. Закон України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) виникнення у платника ПДВ права на податковий кредит не ставить у залежність від дотримання вимог податкового законодавства іншими суб'єктами господарювання. Положення пункту 1.8 статті 1 цього Закону щодо надмірної сплати податку, як необхідної умови його повернення з бюджету платникові, стосується саме цього платника і сплати ним податку в ціні товарів (послуг) їх постачальникам.

Несплата продавцем чи його контрагентом ПДВ до бюджету у разі фактичного здійснення господарської операції не впливає на формування податкового кредиту покупцем та не є підставою для позбавлення останнього права на відшкодування цього податку, якщо він виконав усі передбачені законом умови отримання такого відшкодування і має всі документальні підтвердження розміру заявленого податкового кредиту (постанова від 29 жовтня 2010 року, справа № 21-14а10).

14. За змістом підпункту 7.4.2 пункту 7.4 статті 7 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) покупець не має права на формування податкового кредиту внаслідок продажу йому (при купівлі ним) товарів (робіт, послуг), що звільнені від оподаткування або не є об'єктом оподаткування згідно зі статтями 3 та 5 цього Закону. У зв'язку з цим зазначена норма стосувалася формування податкового кредиту в податковому обліку покупця з цієї ж господарської операції, внаслідок якої у продавця не виникали податкові зобов'язання, і відповідно, було відсутнє джерело відшкодування ПДВ покупцю. При цьому зі змісту цієї норми не вбачалося обов'язку платника коригувати податковий кредит (постанова від 20 червня 2011 року, справа № 21-174а11).

15. За змістом підпункту 7.7.2 пункту 7.7 статті 7 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), попереднім податковим періодом може бути будь-який податковий період, який передує звітному. У зв'язку з цим визначення суми ПДВ, яка підлягає бюджетному відшкодуванню, може здійснюватися за будь-який попередній податковий період, а не лише за період, який передував звітному (постанова від 10 жовтня 2011 року, справа № 21-231а11; постанова від 10 жовтня 2011 року, справа № 21-234а11).

- податку на прибуток підприємств

16. Відповідно до підпункту 5.5.1 пункту 5.5 статті 5 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (чинний на час виникнення спірних правовідносин) до складу валових витрат відносяться будь-які витрати, пов'язані з виплатою або нарахуванням процентів за борговими зобов'язаннями (у тому числі за будь-якими кредитами, депозитами) протягом звітного періоду, якщо такі виплати або нарахування здійснюються у зв'язку з веденням господарської діяльності платника податку.

Збитковість господарської діяльності не може бути підставою для визначення такої діяльності як негосподарської. Неотримання суб'єктом господарювання доходу від окремої господарської операції не свідчить про те, що така операція не пов'язана з господарською діяльністю. У зв'язку з цим включення суб'єктом господарювання до складу валових витрат суми відсотків за користування кредитними коштами із цільовим призначенням на здійснення такої господарської операції є правомірним та відповідає підпункту 5.5.1 пункту 5.5 статті 5 зазначеного Закону (постанова від 28 лютого 2011 року, справа № 21-13а11).

17. Віднесення до складу витрат на придбання векселів в окремому податковому обліку фінансових результатів операцій з цінними паперами та деривативами вартості векселів, емітованих покупцями цінних паперів та інших товарів у платника податку, якими здійснено розрахунок за поставлені цінні папери та інші товари, ґрунтується на законі (підпункт 7.6.1 пункту 7.6 статті 7 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та відповідає позиції Державної податкової адміністрації України (далі - ДПА України), викладеній, зокрема, в листі від 19 березня 2008 року № 2466/6115-0216, а також у пункті 2.3 Методичних рекомендацій щодо здійснення перевірок суб'єктів господарювання, які використовують цінні папери у фінансово-господарській діяльності, та порядку документування виявлених порушень податкового законодавства, викладених у додатку до листа ДПА України від 23 червня 2006 року № 11927/7/23-1017.

За змістом підпунктів 7.6.1, 7.6.3 та 7.6.4 підпункту 7.6 статті 7 зазначеного Закону формування витрат на придбання цінних паперів не пов'язується з фактом їх наступного продажу (моментом продажу) (постанова від 11 квітня 2011 року, справа № 21-23а11).

18. При визначенні доходу за наслідками операцій з надання нерезидентами, які не є платниками податку на прибуток підприємств, послуг із переробки вантажів, суб'єкт господарювання, який у договірних відносинах з нерезидентами виступав як порт та відповідно до свого статусу здійснював види діяльності, передбачені для порту, мав керуватися підпунктом 7.4.3 пункту 7.4 статті 7 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (чинний на час виникнення спірних правовідносин), тобто виходити із договірних цін, які не можуть бути меншими за звичайні ціни на такі роботи і послуги, якими згідно з підпунктом 1.20.5 пункту 1.20 статті 1 цього Закону є ціни, встановлені Збірником тарифів на комплекс робіт, пов'язаних із обробленням вантажів у портах України, затвердженим наказом Міністерства транспорту України від 31 жовтня 1995 року № 392, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 26 грудня 1995 року за № 476/1012 (постанова від 20 червня 2011 року, справа № 21-64а11).

19. Відсотки за користування кредитними коштами, витраченими на придбання цінних паперів, не є витратами у розумінні підпункту 7.6.3 пункту 7.6 статті 7 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (чинного на час виникнення спірних відносин), зі змісту якого вбачається, що під витратами слід розуміти суму коштів, сплачену продавцю цінних паперів або розмір заборгованості перед ним, в рахунок якої отримано цінні папери.

Згідно з підпунктом 5.5.1 пункту 5.5 статті 5 зазначеного Закону до складу валових витрат відносяться будь-які витрати, пов'язані з виплатою або нарахуванням процентів за борговими зобов'язаннями (у тому числі за будь-якими кредитами, депозитами) протягом звітного періоду, якщо такі виплати або нарахування здійснюються у зв'язку з веденням господарської діяльності платника податку.

У зв'язку з цим віднесення до валових витрат суми відсотків, сплаченої за користування кредитними коштами, витраченими на купівлю цінних паперів, є правомірним (постанова від 4 липня 2011 року, справа № 21-68а11).

20. У зв'язку з тим, що редакція підпункту 7.2.1 пункту 7.2 статті 7 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств», у редакції, чинній до 30 липня 2004 року, передбачала зменшення оподатковуваного доходу на суму страхових платежів, сплачених страховою компанією за договорами перестрахування з нерезидентом, зменшення її філією в період дії цієї норми свого валового доходу від страхової діяльності внаслідок перерахування платежів страховій компанії для здійснення останньою перестрахування за укладеними у філії договорами з нерезидентами, є правомірним (постанова від 3 жовтня 2011 року, справа № 21-188а11).

21. За змістом підпункту 1.22.1 пункту 1.22 статті 1, пункту 4.1 статті 4 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (чинному на час виникнення спірних правовідносин) у податковому періоді, на який припадає закінчення строку позовної давності, до валових доходів повинні включатися суми кредиторської заборгованості, щодо якої закінчився строк позовної давності.

Чинне законодавство України не містить застережень щодо обов'язку платника податку за наведених обставин здійснювати будь-яке коригування у бік зменшення валових витрат (постанова від 17 жовтня 2011 року, справа № 21-201а11).

22. За змістом підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств», (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) дохід, отриманий платником податку від продажу товарів (робіт, послуг), повинен бути не меншим за звичайні ціни на такі товари (роботи, послуги), які діяли на дату такого продажу, у тому випадку, коли договір купівлі-продажу укладається між платником податку і пов'язаною особою.

Обов'язок доведення того, що ціна договору не відповідає рівню звичайної ціни у випадках, визначених Законом № 334/94-ВР, покладається на податковий орган.

При визначенні звичайної ціни на об'єкт нерухомості слід враховувати такі умови, як його місце розташування, фізичний стан, а також те, чи здійснювалось поліпшення такого об'єкта. Звичайна ціна об'єкта нерухомості не може бути визначена без належної оцінки зазначених економічних факторів.

З'ясування рівня звичайних цін має відбуватися відповідно до визначеної процедури, а необхідна інформація - надаватися уповноваженим державним органом. У зв'язку з цим будь-які дані, надані приватними структурами чи не уповноваженими на це державними органами (висновки, результати досліджень, витяги з реєстру прав власності на нерухоме майно тощо), не є статистичними документами стосовно звичайних цін на товари (роботи, послуги) та не можуть бути підставою для визначення звичайної ціни.

Для товарів (робіт, послуг), які продаються шляхом прилюдного оголошення умов їх продажу, підпунктом 1.20.3 пункту 1.20 статті 1 Закону № 334/94-ВР встановлено спеціальне правило, за яким звичайною визнається ціна, що міститься у такому оголошенні, а відповідно до підпункту 1.20.4 пункту 1.20 цієї статті якщо товари (роботи, послуги) продаються з використанням конкурсу, аукціону, біржової пропозиції або їх продаж здійснюється у примусовому порядку згідно із законодавством, звичайною є ціна, отримана при такому продажу (постанова від 7 листопада 2011 року, справа № 21-328а11).

23. За змістом пунктів 1.6, 1.19, 1.31 статті 1, підпункту 11.3.1 пункту 11.3 статті 11 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (чинного на час виникнення спірних правовідносин) операція, за якою за придбаний товар набувач розраховується векселями, емітованими третіми особами, є бартерною, у зв'язку з чим підпадає під регулювання статті 7 зазначеного Закону.

Згідно з підпунктом 7.1.1 цієї статті доходи та витрати від здійснення товарообмінних (бартерних) операцій визначаються виходячи з договірної ціни такої операції, але не нижчої за звичайні ціни. Доходи, а також суми витрат від операцій, передбачених статтею 7 цього Закону, включаються до складу доходу та валових витрат (підпункти 5.2.9 статті 5 та 4.1.3 статті 4 Закону № 334/94-ВР) (постанова від 14 листопада 2011 року, справа № 21-78а11).

- податку з доходів фізичних осіб

24. Оподаткування доходів, отриманих платником єдиного податку з порушенням умов перебування на спрощеній системі оподаткування, повинно здійснюватися із застосуванням правил загальної системи оподаткування, встановлених, зокрема, Законом України від 22 травня 2003 року № 889-ІV «Про податок з доходів фізичних осіб» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) з урахуванням загальних принципів оподаткування, закріплених Конституцією України та Законом України від 25 червня 1991 року № 1251-ХІІ «Про систему оподаткування» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), якими встановлювалися засади податкових відносин в Україні (постанова від 11 квітня 2011 року, справа № 21-18а11).

25. За змістом підпункту 8.1.1 пункту 8.1 статті 8 та пункту 12.3 статті 12 Закону України від 22 травня 2005 року № 889-ІV «Про податок з доходів фізичних осіб» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) ломбард є податковим агентом, оскільки саме за його посередництвом продається майно боржника, саме він нараховує (виплачує) оподатковуваний дохід на користь платника податку та повинен утримувати податок від суми такого доходу за рахунок платника, використовуючи ставку податку, визначену у відповідних нормах цього Закону (постанова від 30 травня 2011 року, справа № 21-69а11).

26. З 1 січня 2004 року порядок оподаткування доходів фізичних осіб регулювався Законом України від 22 травня 2003 року № 889-ІV «Про податок з доходів фізичних осіб» (Закон втратив чинність 2 грудня 2010 року), згідно з яким особи, які є учасниками бойових дій не під час Другої світової війни, в тому числі зазначені у статтях 4, 6 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-ХІІ «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», не належать до окремої пільгової категорії і мають право на застосування загальної податкової соціальної пільги при додержанні установленого рівня заробітної плати (постанова від 4 липня 2011 року, справа № 67а11).

- плати за землю

27. Застосування органом державної податкової служби штрафних санкцій до платника податку за порушення строків сплати узгодженої суми податкового зобов'язання зі сплати земельного податку відповідно до підпункту 17.1.7 пункту 17.1 статті 17 Закону України від 21 грудня 2000 року № 2181-ІІІ «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) є правомірним, оскільки цей закон є спеціальним законом з питань оподаткування та регулює стягнення фінансових санкцій за порушення строків сплати податків, а Закон України від 3 липня 1992 року № 2535-ХІІ «Про плату за землю» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) встановлює лише строки сплати земельного податку (постанова від 12 вересня 2011 року, справа № 21-203а11).