- якість оформлення медичної документації;
- тривалість госпіталізації та кожного її періоду (аналізуються причини найбільш низьких і найбільш високих строків перебування).
7.10. Обов'язки чергового лікаря в лікарні
7.10.1. Черговий лікар призначається згідно графіка чергування в лікарні. Він підпорядковується начальнику лікарні і без його дозволу не має права залишати чергування чи передати кому-небудь свої обов'язки.
Черговому лікарю підпорядковується весь черговий медичний персонал. Він перевіряє кількість осіб, призначених для чергування, і виконання ними своїх обов'язків. Черговий лікар знаходиться у приймальному відділенні (якщо таке є) чи в іншому відділенні лікарні. В разі раптового захворювання черговий лікар повинен повідомити про це начальника лікарні чи особу, яка його замінює.
При відсутності начальника лікарні черговий лікар самостійно вирішує всі невідкладні питання.
7.10.2. Черговий лікар повинен:
- оглядати всіх хворих, які прибувають до лікарні, надавати їм необхідну медичну допомогу та за наявності показань до госпіталізації направляти у відповідні відділення лікарні;
- заповнювати на кожного госпіталізованого медичну карту стаціонарного хворого;
- вести журнал обліку прийому, виписування хворих та відмов від госпіталізації;
- слідкувати за правильністю санітарної обробки особи, яка госпіталізується;
- при відсутності місць вживати заходів до розгортання та обладнання додаткових ліжок для хворих, які потребують негайного розміщення в лікарнях, або забезпечити їх прийом в інші лікувальні установи;
- доповідати начальнику лікарні про хворих, які прибули з тяжкими пошкодженнями, ознаками насильства, отруєння, про випадки пізньої госпіталізації, масові захворювання, надходження хворих з психічними чи гострозаразними захворюваннями, виявлені недоліки в обстеженні, лікуванні та організації медичного і побутового забезпечення хворих в лікарні;
- за необхідності у встановленому порядку викликати лікарів-фахівців лікарні, перевіряти наявність і стан медичного майна, необхідного для надання невідкладної медичної допомоги;
- отримувати від начальників відділень відомості про хворих, які потребують особливого нагляду, з зазначенням необхідних заходів щодо кожного з них;
- при обходах відділень оглядати тяжко хворих, надавати їм необхідну допомогу;
- при повідомленні чергового медичного персоналу про погіршання стану хворих негайно вживати відповідних заходів;
- визначати доброякісність продуктів, що видаються на кухню, робити пробу готової їжі, записувати свій висновок про її якість та про санітарний стан харчоблоку в журнал, вживати заходів для заміни непридатної до вживання їжі, слідкувати за своєчасністю видачі їжі;
- при появі у хворого, який знаходиться у загальному відділенні, інфекційного чи психічного захворювання, здійснювати його ізоляцію чи переведення до іншого відділення (лікувальної установи) із забезпеченням необхідних лікувальних заходів;
- у випадку смерті хворого констатувати її і віддати розпорядження про винесення тіла до моргу чи іншого приміщення, виділеного для цього; відмічати в медичній карті стаціонарного хворого час і можливу причину смерті, складати акт про наявність особистих речей у померлого;
- в разі пожежі, стихійного лиха і випадків порушення режиму утримання хворими віддавати необхідні розпорядження і перевіряти їх виконання, негайно доповідати про те, що трапилось, і про вжиті заходи начальнику лікарні та іншим зацікавленим особам.
Чергові лікарі, які змінюються і приступають до чергування, у визначений час доповідають начальнику лікарні про здачу та прийом чергування.
Права та обов'язки чергового лікаря визначаються в Інструкції, що розробляється на підставі цієї Настанови з урахуванням особливостей УВП, умов розташування та роботи лікарні. Інструкція для чергового лікаря затверджується начальником лікарні.
Черговий лікар розпоряджається санітарним транспортом, призначеним для перевезення хворих.
7.11. Обов'язки начальника відділення лікарні
7.11.1. Начальник відділення підпорядковується безпосередньо заступнику начальника лікарні з медичних питань або начальнику лікарні. Він несе відповідальність за правильність та своєчасність встановлення діагнозу, вибору методу обстеження та лікування, виписку хворих, а також за санітарний та господарчий стан відділення.
7.11.2. Начальник відділення зобов'язаний:
- здійснювати аналіз результатів діяльності відділення по ефективному використанню ліжок шляхом проведення щомісячної експертної оцінки;
- забезпечувати постійну готовність відділення до надання невідкладної медичної допомоги хворим та потерпілим;
- розподіляти обов'язки серед всього персоналу відділення та контролювати їх виконання;
- забезпечувати своєчасне та якісне обстеження та лікування всіх хворих у відділенні, належний догляд за ними;
- безпосередньо оглядати хворих, які надійшли до відділення в перші три доби з дня госпіталізації, тяжко хворі підлягають огляду в першу добу та щоденно;
- вирішувати питання про призначення хворих на консиліум, консультацію, на лікарсько-трудову та спеціальну лікарську комісії, затверджувати виписку хворих та переведення їх до інших відділень;
- планувати роботу свого відділення на підставі загального плану роботи лікарні та вказівок начальника лікарні або його заступника;
- слідкувати за своєчасним проведенням необхідних обстежень хворих;
- консультувати по спеціальності в інших відділеннях;
- затверджувати графік проведення операцій у хірургічному відділенні, призначати для їх проведення лікаря-хірурга, асистентів та лікаря-анестезіолога;
- призначати лікарів свого відділення для консультації хворих з лікарями інших відділень, а також для участі в роботі лікарсько-трудової комісії під час виїздів до установ виконання покарань;
- проводити систематичний огляд хворих з ординаторами та, не менше одного разу на тиждень, оглядати всіх хворих відділення; перевіряти роботу ординаторів біля ліжка хворого;
- контролювати правильність та повноту ведення всієї медичної документації;
- разом з лікуючим лікарем бути присутнім під час розтину трупів хворих, які померли у відділенні;
- здійснювати постійну допомогу ординаторам щодо підвищення їх спеціальних знань, контролювати підвищення їх кваліфікації;
- керувати підготовкою по спеціальності та удосконаленням знань медичних працівників, які відряджені до відділення з медчастин СІЗО та УВП;
- слідкувати за правильною та своєчасною випискою ліків, а також забезпеченням відділення необхідним майном;
- здійснювати не менш одного разу на місяць контроль за правилами зберігання, обліком та видачею наркотичних та сильнодіючих засобів;
- систематично перевіряти якість та кількість готової їжі, що надходить з харчоблоку лікарні для годування хворих у відділенні;
- за планом лікарні виїжджати до УВП для надання допомоги у проведенні лікувально-профілактичної роботи;
- на матеріалах роботи відділення вивчати причини та умови виникнення хвороб в установах та розробляти конкретні рекомендації щодо їх попередження;
- перевіряти роботу персоналу, правильність виконання лікарських призначень та якість догляду за хворими;
- негайно доповідати начальнику лікарні або його заступнику про всіх хворих з ознаками психічних розладів, отруєння, з тяжкими пошкодженнями, про інфекційних хворих, які були виявлені в загальних відділеннях, про надзвичайні події у відділенні та заходи, що прийняті у зв'язку з цим, про випадки, що підлягають розгляду органами судово-медичної експертизи, про смерть хворих;
- представляти у визначені строки звіт про роботу відділення за формою, затвердженою Міністерством охорони здоров'я України.
Розділ 8
Лікувально-профілактичні заходи щодо деяких захворювань
8.1. Психічні розлади
8.1.1. Психіатрична допомога особам, які перебувають в СІЗО та УВП, надається згідно з діючим законодавством.
Обмеження прав осіб з психічними розладами, які перебувають в СІЗО та УВП, відбувається лише в порядку, передбаченому чинним законодавством і не може бути більшим за обмеження прав інших осіб, перебуваючих у зазначених закладах.
Забороняється втручання в дії лікаря-психіатра будь-яких посадових осіб, за винятком випадків, передбачених законодавством.
Прийняття рішень щодо вибору методів та видів обстеження, встановлення психіатричного діагнозу, початку або припинення надання психіатричної допомоги, проведення спеціального лікування є виключно компетенцією лікаря-психіатра (комісії лікарів-психіатрів, що складається з двох або більше психіатрів, які приймають рішення в межах їх компетенції згідно з чинним законодавством).
За необхідністю до роботи в комісії з питань надання психіатричної допомоги залучаються лікарі-психіатри з інших установ системи МВС України або лікарі-психіатри з системи МОЗ України, з відповідною оплатою їх праці.
Усі рішення, що приймаються у зв'язку з наданням особі психіатричної допомоги, занотовуються у медичній документації встановленого зразка та посвідчуються особистим підписом працівника, який надає психіатричну допомогу.
Надання психіатричної допомоги відбувається з прохання чи зі свідомої згоди особи, якій надається допомога, за винятком випадків надання недобровільної психіатричної допомоги або примусового лікування. Добровільність надання психіатричної допомоги посвідчується відповідним записом та підписом пацієнта у медичній документації.
8.1.2. Забороняється розголошення конфіденційних відомостей про стан психічного здоров'я пацієнта, надання йому психіатричної допомоги, особисте життя без його на те згоди. Медичні працівники, інші посадові особи несуть персональну відповідальність за збереження конфіденційності вказаних відомостей ти їх використання згідно .з чинним законодавством.
8.1.3. Психіатрична допомога, що надається її медчастинах СІЗО та УВП вважається амбулаторною. Стаціонарною вважається психіатрична допомога, що надається в психіатричних відділеннях чи в психіатричній лікарні.
Психіатрична допомога може надаватись епізодично чи систематично, у вигляді динамічного нагляду або диспансерним методом.
Систематична психіатрична допомога на добровільних засадах надається у видах та у термін, узгоджений з пацієнтом. У випадках порушення пацієнтом обумовленого з ним порядку надання допомоги, лікар-психіатр має право відмовитись від подальшого її надання, за винятком випадків надання невідкладної психіатричної допомоги.
Недобровільна психіатрична допомога та примусове лікування здійснюються незалежно від згоди пацієнта, на розсуд лікаря-психіатра. В будь-якому випадку пацієнт інформується про призначене йому лікування, можливі при цьому відчуття, очікуваний результат та тривалість лікування, заходи, що можуть вживатися при відмові від лікування.
Лікар-психіатр має право знайомитись з відомостями про пацієнта, що містяться в особистій справі або в іншій документації, за необхідності подавати запити про надання необхідної додаткової інформації.
При підозрі на наявність у особи психічного розладу, лікарі або інші посадові особи установи повідомляють про це лікаря-психіатра письмово, з викладенням фактів, що призвели до припущення про наявність хвороби.
Диспансерний (динамічний) нагляд за пацієнтом, якому надається недобровільна психіатрична допомога, встановлюється лише на період до зникнення підстав для надання недобровільної психіатричної допомоги. У період нагляду записи про психічний стан пацієнта робляться на розсуд лікаря-психіатра, але не рідше одного разу на 7 днів. Не рідше одного разу на 3 місяці пацієнт оглядається комісією лікарів-психіатрів для визначення наявності підстав для подальшого надання недобровільної психіатричної допомоги.
8.1.4. Лікування психічно хворих в СІЗО та УВП можна здійснювати амбулаторне або в стаціонарі медичної частини. Лікувальні заходи щодо осіб, яким призначена судово-психіатрична експертиза здійснюється лише при гострому психічному стані, наявності припадків та тяжких декомпенсацій. Хворих з психічними розладами, які перебувають в стаціонарі медичної частини СІЗО та УВП, оглядає лікар-психіатр -установи щоденно. При виписуванні хворого із стаціонару складається докладний епікриз, що заносять до амбулаторної медичної карти.
8.1.5. Під, час надання стаціонарної психіатричної допомоги до виходу хворого з гострого стану захворювання, записи про нього ведуться щоденно, а потім не рідше 1 раз на 3 дні. Під час виписування хворого з лікарні (відділення) складається докладний заключний епікриз з обов'язковими медичними рекомендаціями стосовно його амбулаторного нагляду, лікування та раціонального працевлаштування.
8.1.6. Вирішення питання про дострокове звільнення засудженого від подальшого відбування покарання у зв'язку з наявністю хронічної душевної хвороби проводиться комісією лікарів-психіатрів, після поглибленого та всебічного обстеження хворого в умовах психіатричного стаціонару, згідно наказу МВС України від 13.05.92 р. N 256.
Дана категорія хворих знаходиться у психіатричному стаціонарі до остаточного вирішення питання судовими органами у встановленому законом порядку. В разі застосування до хворого примусових заходів медичного характеру у лікарні з суворим або посиленим наглядом, його етапують туди у встановленому порядку з урахуванням попереднього місця проживання.
8.2. Особливості надання медичної допомоги хворим на хронічний алкоголізм та наркоманію
8.2.1. Засуджені, які підлягають примусовому лікуванню від алкоголізму, наркоманії та відбувають покарання на загальному, посиленому або суворому режимах ув'язнення, повинні утримуватися в спеціалізованих УВП, що призначені для цього.
Лікування засуджених хворих на хронічний алкоголізм та наркоманію, які перебувають в установах виконання покарань особливого режиму та у в'язницях, здійснюється за місцем їх утримання.
Примусове лікування хворих на алкоголізм (наркоманію) здійснюється на підставі рішення суду в медичній частині УВП лікарем психіатром-наркологом.
8.2.2. Адміністрація УВП забезпечує умови для проведення повного курсу примусового лікування цих осіб в період відбування покарання, її медичній частині спеціалізованих УВП створюються кабінети лікаря-психіатра-нарколога, умовно-рефлекторної терапії, гіпнозу (психотерапії), обладнується біохімічна лабораторія.
8.2.3. При надходженні до УВП засуджених, яким призначено примусове лікування під алкоголізму чи наркоманії. протягом трьох днів їх має оглянути лікар-психіатр-нарколог, який під час першої розмови знайомить хворого з основним положенням організації та проведення примусового лікування в УВП. Цих засуджених ставлять на диспансерний облік згідно з Інструкцією по проведенню диспансеризації хворих, які перебувають в УВП (додаток 8). На кожного засудженого даної категорії заводиться контрольна карта диспансерного нагляду за психічним хворим та медична карта амбулаторного наркологічного хворого.
8.2.4. Усі хворі на хронічний алкоголізм та наркоманію проходять лабораторні обстеження: загальний аналіз крові і сечі, серологічне обстеження крові (реакція Васермана). Обов'язкова рентгеноскопія(графія) або флюорографія, електрокардіографія.
( Пункт 8.2.4 розділу 8 в редакції Наказу МВС N 611/275 від 11.09.97 )
8.2.5. Лікування повинно бути безперервним протягом всього періоду протиалкогольного (протинаркоманійного) лікування. Після закінчення курсу активної протиалкогольної терапії призначається підтримуюче лікування.
Не рекомендується здійснювати планове специфічне протиалкогольне чи протинаркоманійне лікування осіб, які утримуються в приміщеннях камерного типу. Таким особам продовження планового лікування здійснюється після звільнення з приміщення камерного типу (ПКТ).
8.2.6. При виявленні у засудженого, який проходить примусове лікування, протипоказань щодо його проведення медична комісія у складі начальника медичної частини УВП, лікаря-психіатра-нарколога та лікаря-терапевта вирішує питання про припинення лікування. Рішення приймається після ретельного обстеження хворого в стаціонарних умовах. Матеріали про припинення лікування передаються комісією адміністрації УВП для направлення в суд.
8.2.7. Відмова від лікування є серйозним порушенням режиму утримання, та після того, коли будуть вичерпані всі методи психотерапевтичного впливу, засудженого карають правами начальника УВП на підставі подання начальника медичної частини.
8.2.8. Щодо засуджених, які допустили "зриви" у лікуванні, застосовують протирецидивну терапію. Під "зривом" лікування слід розуміти вживання засудженим, який проходить примусове лікування, алкоголю, його сурогатів та наркотичних речовин.
8.2.9. Переведення засуджених, які не закінчили курс примусового протиалкогольного лікування, із спеціалізованої УВП до іншої може бути здійснене лише у разі крайньої необхідності. При цьому необхідно зробити детальний епікриз про стан хворого та проведене лікування.
Питання про переведення засуджених, які страждають наркоманією, із спеціалізованих УВП до загальних вирішується після припинення судом примусового лікування.
8.2.10. При виявленні у засудженого, якому судом не було призначено примусове лікування, хронічного алкоголізму (наркоманії), йому пропонується пройти курс протиалкогольної (протинаркоманійної) терапії у добровільному порядку.
8.2.11. Після завершення курсу примусового лікування засуджені повинні бути представлені медичній комісії медичної частини УВП, що оцінює хід лікування та досягнуті результати, розглядає питання про необхідність його закінчення чи продовження, дає рекомендації про строки та методи подальшого лікування. Якщо засуджений пройшов повний курс протиалкогольної чи протинаркоманійної терапії без порушень, то адміністрація установи, на підставі висновку медичної комісії, надсилає до суду подання про припинення примусового лікування.
У разі систематичного порушення засудженим порядку проходження примусового лікування (ухилення від лікування, вживання алкоголю, його сурогатів, речовин, що викликають одурманення тощо), в результаті чого заходи лікувально-виховного впливу не дали позитивних наслідків, такій особі призначається повторний курс лікування до отримання стійкої ремісії, тривалість якої повинна бути не менше одного року після останнього "зриву". Після чого вирішується питання про припинення примусового лікування.
8.2.12. Хворі, які страждають активним туберкульозом та хронічним алкоголізмом, наркоманією комплексну терапію проходять під наглядом лікаря-фтизіатра та психіатра-нарколога за індивідуальними для кожного хворого схемами та методиками. Для стаціонарного лікування зазначених осіб у туберкульозних лікарнях (відділеннях) виділяються окремі палати, амбулаторне лікування здійснюється в окремих секціях протитуберкульозних УВП. У спеціалізованих УВП для лікування та утримання туберкульозних хворих (на правах лікувальних установ) за необхідності створюється наркологічний кабінет, де здійснюється протиалкогольне, протинаркоманійне лікування як амбулаторних, так і стаціонарних хворих.
8.3. Особливості лікування хворих на хронічний алкоголізм
8.3.1. Конкретний вибір методів протиалкогольного лікування здійснює лікар-психіатр-нарколог з урахуванням стану здоров'я, індивідуальних особливостей хворих. Дезинтоксикаційну терапію (при відсутності показань) в умовах УВП можна не проводити. Обов'язково призначається загальнозміцнююча терапія з використанням речовин, що впливають на метаболічні процеси. Зважаючи на специфіку УВП, умовно-рефлекторна терапія здійснюється, як правило, 2 - 3 рази на тиждень після роботи. За наявності місць в стаціонарі медичної частини допускається госпіталізація хворих на алкоголізм для щоденного проведення курсу умовно-рефлекторної терапії. Сенсибілізуюча терапія здійснюється на загальних підставах. На всіх етапах лікування застосовують методи психотерапії. Лікування слід поєднувати з участю засуджених у трудових процесах та виховною роботою.
8.3.2. В окремих випадках (наявність супровідних захворювань, виражена реакція на специфічні протиалкогольні медикаменти, необхідність купірування алкогольних зривів лікування тощо) засуджені можуть звільнятися від праці в день проведення процедур. У разі виявлення у засуджених, які проходять примусове протиалкогольне лікування тяжких захворювань, комісія медичної частини робить мотивований медичний висновок про необхідність його припинення. Хворі на алкоголізм, у яких виявлені супроводні захворювання та які потребують термінового спеціалізованого стаціонарного лікування, протиалкогольну терапію продовжують після одужання.
8.3.3. Примусове лікування засуджених від алкоголізму, строки перебування яких в установах виконання покарань менше одного року, слід проводити з максимальною активізацією лікувального процесу. Особливу увагу в цих випадках приділяють психотерапії з метою вироблення у засуджених установки на продовження протиалкогольного лікування в наркологічних установах системи органів охорони здоров'я.
8.4. Особливості лікування хворих на наркоманію
8.4.1. Медчастини спеціалізованих УВП повинні мати стаціонари з кількістю ліжок із розрахунку 8% ліжок від планового наповнення установи, клінічну та біохімічну лабораторії, рентгенкабінет, фізіотерапевтичний кабінет, кабінет гіпнозу, кабінети лікарів-фахівців тощо.
8.4.2. При надходженні засудженого до спеціалізованої УВП його направляють до карантинно-діагностичної палати стаціонару медчастини, де протягом 7 днів обстежують, уточнюють вид та стадію наркоманії. Що стосується лабораторних обстежень, то обов'язково роблять клініко-біохімічний аналіз крові, клінічний аналіз сечі, флюорографію (рентгенографію), електрокардіографію. З карантинно-діагностичних палат хворих переводять до наркологічних палат для проведення курсу стаціонарного лікування проти наркоманії. Тривалість стаціонарного обстеження та лікування хворих, які раніше лікувались від наркоманії, а також хворих з вираженою абстинентною симптоматикою повинна бути не менше як 60 днів. В інших випадках тривалість стаціонарного обстеження та лікування визначається індивідуально. При надходженні хворих з інших спеціалізованих УВП питання про стаціонарне лікування вирішується в залежності від їх стану здоров'я.
Після проведення курсу стаціонарного лікування засуджені переводяться на підтримуюче амбулаторне лікування. Підтримуюче лікування повинно включати раціональну психотерапію, гіпнотерапію, аутогенне тренування, електросон, немедикаментозну терапію.
8.4.3. Лікування, нагляд та диспансерний облік за хворими, які страждають на токсикоманію, проводиться у порядку, що визначається Міністерством охорони здоров'я України.
8.5. Венеричні та шкірні захворювання.
8.5.1. При надходженні до слідчого ізолятора кожна особа повинна ретельно обстежуватися з метою виявлення ознак венеричних або заразних шкіряних захворювань. Особливу увагу приділяють волосяній частині голови, слизовим оболонкам ротової порожнини, статевим органам, області ануса. Пальпуються шийні, підщелепні, над- і підключичні, пахвові та пахові лімфовузли. Для підтвердження захворювання або виключення особа, підозріла на сифіліс чи гонорею, повинна бути обов'язково оглянута лікарем-дерматовенерологом. Обгрунтування діагнозу венеричного захворювання записують у медичну амбулаторну карту.
8.5.2. Обов'язковому серологічному обстеженню на сифіліс з проведенням контрольної вассерманізації через 3 місяці підлягають особи, які прибули до СІЗО. Клінічно-лабораторному обстеженню на гонорею підлягають особи, щодо яких застосовують статті Кримінального кодексу України, що передбачають позбавлення волі за поширення венеричних захворювань, а також жінки та підлітки.
8.5.3. З метою профілактики природженого сифілісу в СІЗО та УВП усі вагітні жінки проходять обов'язкове дворазове серологічне обстеження у першій половині вагітності (при першому відвідуванні вагітної до акушера-гінеколога) для взяття на облік у зв'язку з вагітністю та у другій половині на 5 - 6 місяці вагітності, але не пізніше, як 8 місяців. У разі виявлення у неї висипу, що підозрілий на сифіліс або позитивної серореакції крові акушер-гінеколог повинен обов'язково і негайно проконсультувати її у лікаря-дерматовенеролога для вирішення питання про діагноз та подальшу тактику ведення вагітної.
8.5.4. Серодіагностику сифілісу слід здійснювати комплексно, включаючи обов'язково три реакції: Вассермана та дві осадові (Цитохолева та Кана). Комплексна серодіагностика дає можливість виявити максимальне число випадків інфекції, оскільки чутливість окремих реакцій при різних формах сифілісу не завжди однакова. Якщо немає можливості здійснити серодіагностику сифілісу комплексно за допомогою серологічних реакцій, то слід використовувати експрес-діагностику шляхом мікрореакції з плазмою чи сироваткою крові та кардіоліпіновим антигеном.
Велике значення для встановлення діагнозу прихованого сифілісу має обстеження крові на реакцію імобілізації блідих трепонем (РІТ) та реакцію імунофлюоресценції (РІФ). Позитивні РІФ і РІТ підтверджують діагноз сифілісу. Це особливо важливо враховувати у випадках, коли класичні реакції є слабопозитивними і нестійкими. У випадках, коли з цієї чи іншої причини неможливо зробити аналіз крові на РІФ і РІТ особам, у яких були двічі позитивні класичні серологічні реакції в повному комплексі (обстеження з інтервалом 7 - 10 днів при відсутності захворювань, що можуть обумовити неспецифічну позитивність реакції), слід ставити діагноз прихованого сифілісу і призначати специфічне лікування.
8.5.5. Якщо при збиранні анамнезу з'ясується, що обстежувана особа, яка має бути притягнена до кримінальної відповідальності, проходила лікування у зв'язку з венеричним захворюванням або значилася на обліку (сероконтролі) в шкірно-венерологічному диспансері, то медчастина слідчого ізолятора протягом трьох днів запитує зазначену установу про діагноз, проведене лікування та терміни сероконтролю. Подальше лікування або сероконтроль таких хворих здійснюється в медчастині СІЗО згідно з отриманими відповідями. Одночасно проводиться обстеження особи, яка стверджує наявність у неї в минулому венеричного захворювання, за допомогою комплексу серологічних реакцій, включаючи РІФ та РІТ (при можливості їх здійснення). При позитивних результатах здійснюється лікування за діагнозом прихованого сифілісу та за схемами, що затверджені наказом Міністерства охорони здоров'я України від 30.12.92 N 207 "Про організацію дермато-венерологічної допомоги населенню України".
8.5.6. Після встановлення остаточного діагнозу венеричного захворювання та при відсутності протипоказань негайно починається лікування згідно інструкції, що затверджена наказом МОЗ України від 30.12.92, N 207 по лікуванню і профілактиці сифілісу та гонореї. Особи, які страждають на венеричні захворювання, вважаються хворими з моменту встановлення їм діагнозу протягом всього періоду лікування та клініко-серологічного контролю до зняття з обліку.
8.5.7. Якщо діагноз венеричного захворювання вперше ставлять у слідчому ізоляторі, то медична частина направляє у шкірно-венерологічний диспансер за місцем проживання хворого до арешту доручення про притягнення до обстеження на венеричне захворювання статевих і побутових контактів хворого.
Якщо хворий на сифіліс, який отримував специфічну терапію в шкірно-венерологічному диспансері (за місцем проживання) за курсовим методом, припиняє лікування, а після чергового курсу лікування перерва перевищує встановлений термін, то про поновлення подальшого лікування такого хворого у слідчому ізоляторі приймає рішення консультативна комісія.
8.5.8. Особи, які ухиляються від лікування венеричного захворювання, підлягають примусовому лікуванню згідно з чинним законодавством.
8.5.9. З метою виявлення гонореї у жінок матеріал для обстеження береться з усіх осередків можливого ураження (із уретри, шийки матки та прямої кишки). Особливу увагу при обстеженні на гонорею необхідно звертати на жінок з хронічними запальними захворюваннями сечостатевої сфери. У них випадках обов'язково здійснюється комбінована провокація: біологічна (уведення гоновакцини, пірогенала); термічна (діатермія); у чоловіків - механічна (бужирування, масаж на бужі); хімічна та аліментарна. У жінок також використовується фізіологічна провокація - менструація.
Хворі, у виділеннях яких гонококи не були виявлені, а анамнестичні та клінічні дані підозрілі щодо гонорейної етіології захворювання, вважаються підозрілими на гонорею. Такі хворі підлягають комплексному профілактичному лікуванню за схемами лікування хронічної гонореї.
Зважаючи на те, що у 50 - 60 % жінок, хворих на гонорею, гонокок міститься в симбіозі (явище ендоцитобіозу) з вагінальною трихомонадою, поряд з лікуванням гонореї їм додатково проводиться протитрихомонадна терапія.
Особи, до яких встановлена участь у мужолозтві, крім звичайного обстеження на гонорею підлягають додатковому обстеженню шляхом взяття матеріалу з прямої кишки. При наявності гнійних виділень мазок готують звичайним способом, при їх відсутності дослідження на гонорею слід проводити методом промивних вод.
Там, де бактеріоскопічні методи діагностики гонореї недостатні, проводиться культуральний метод (посів на поживне середовище). Посів робиться не раніше, ніж через тиждень після прийому антибактеріальних препаратів та місцевого застосування антисептичних засобів.
8.5.10. Після встановлення діагнозу венеричного захворювання з хворим проводиться бесіда про характер захворювання, правила поведінки, строки лікування та клініко-серологічного контролю, про чинне законодавство, що стосується венеричних захворювань. Одночасно заповнюється бланк попередження для особи, яка захворіла на венеричну хворобу, де ставиться підпис хворого та лікаря, після чого попередження додається до амбулаторної або стаціонарної карти хворого. Лікар повинен вжити всі заходи, щоб підписка хворого оформлялась на бланку попередження та лише у поважному випадку - в медичній амбулаторній карті, медичній карті стаціонарного хворого чи іншому медичному документі. Хворим на сифіліс забороняється здавати кров для переливання іншим особам як під час лікування, так і після зняття з обліку.
8.5.11. Після встановлення діагнозу венеричного захворювання медчастина СІЗО, УВП протягом доби направляє в санітарноепідеміологічну станцію УВС термінове повідомлення про захворювання.
8.5.12. Перед вибуванням хворого, який має венеричне захворювання із СІЗО в УВП, лікар-дерматовенеролог робить записи у медичній амбулаторній карті у вигляді етапного епікризу з рекомендаціями подальшого лікування та клініко-серологічного контролю.
8.5.13. Забороняється відправляти до інших установ осіб з заразними формами сифілісу та гонореї до проведення їм повного протисифілітичного лікування або повного курсу протигонорейного лікування, а також хворих з заразними формами шкірних захворювань.
8.5.14. Після прибуття до УВП хворі на венеричні захворювання ставляться на диспансерний облік для подальшого проходження лікування та клініко-серологічного контролю. При відсутності в штаті медичної частини лікаря-дерматовенеролога лікування венеричних хворих здійснює лікар іншого фаху (терапевт) або лікар-гінеколог (в жіночих УВП) з забезпеченням, при необхідності, консультацій фахівця-дерматовенеролога.
8.5.15. Після закінчення повноцінної специфічної терапії будь-яким методом хворі на сифіліс та особи, які отримали превентивне лікування, підлягають клініко-серологічному контролю.
Особи, які отримали превентивне лікування після статевого або тісного побутового контакту з хворими заразним, або з раннім прихованим сифілісом, підлягають клініко-серологічному контролю протягом 6 місяців після лікування. При цьому явка до лікаря та на обстеження за допомогою класичних серологічних реакцій (КСР) обов'язкова 1 раз на три місяці.
Хворі первинним серонегативним сифілісом підлягають щоквартальному клініко-серологічному контролю протягом року.
Хворі первинним серопозитивним і вторинним свіжим сифілісом, а також особи, які одержували превентивне лікування у зв'язку з переливанням крові від хворого сифілісом, підлягають клініко-серологічному контролю протягом 3-х років. Клініко-серологічний контроль проводять 1 раз в квартал протягом 2 років, протягом третього року спостереження - 1 раз в 6 місяців. При відсутності негативації КСР протягом року після закінчення лікування, проводять додаткове лікування.
Для хворих вторинним рецидивним, третинним, поташнім (раннім, пізнім, нез'ясованим) вісцеральним та нейросифілісом передбачений 5-річний строк диспансерного нагляду. Клініко-серологічний контроль проводять кожний квартал протягом 2 років, протягом третього року - 1 раз в 6 місяців і протягом наступних років - 1 раз на рік.
Діти, які одержали профілактичне або специфічне лікування з приводу як раннього, так і пізнього вродженого сифілісу, підлягають клініко-серологічному контролю протягом 5 років. Протягом перших 2 років КСР досліджують 1 раз в 3 місяці, в подальшому - 1 раз в 6 місяців. Діти, які не підлягали профілактичному лікуванню, також повинні бути на клініко-серологічному контролі протягом 5 років.
За дітьми, які одержували лікування з приводу набутого сифілісу, клініко-серологічний контроль проводиться так, як і дорослим.
Для вирішення питання додаткового лікування з приводу рецидивів і серорезистентності сифілісу хворих направляють у спеціалізовані установи шкіряно-венерологічного профілю.
Проведення аналізу крові на КСР та обстеження на сифіліс осіб, стосовно яких встановлена участь у мужолозтві, слід здійснювати не рідше, як один раз на 6 місяців.
8.5.16. У медчастинах УВП обов'язковому серологічному обстеженню на сифіліс один раз на рік підлягають засуджені, які мали тривалі побачення та особи, які повернулися з будов народного господарства або з УВП-поселень.
8.5.17. При виявленні в УВП хворих на заразні форми сифілісу здійснюється їх термінова ізоляція. Обов'язковій госпіталізації в медчастину УВП в найкоротший строк після встановлення діагнозу підлягають хворі на заразну форму (сифіліс первинний, вторинний свіжий, рецидивний), хворі на ранній прихований сифіліс (вперше встановлений), а також хворі з ускладненою та хронічною гонореєю. Лікування проводиться під керівництвом лікаря-дерматовенеролога до закінчення першого чи повного курсу протисифілітичного лікування або повного курсу протигонорейного лікування.
Госпіталізація хворих на венеричне захворювання у шкірно-венерологічну лікарню (відділення) УВП здійснюється у разі необхідності продовження курсу лікування та обстеження за висновком фахівця.
Госпіталізації підлягають хворі на сифіліс для проведення повторних курсів лікування за медичними показаннями, а також особи, які були в статевому контакті з хворим на заразну форму сифілісу для проведення превентивного лікування.
Хворі на сифіліс з ураженням внутрішніх органів, нервової системи після консультації з лікарем-дерматовенерологом отримують специфічне лікування у профільних відділеннях лікарень для засуджених: при сифілісі внутрішніх органів - у терапевтичних, при сифілісі нервової системи - у неврологічних. Специфічне лікування згаданих хворих проводиться за схемами лікування сифілісу, затвердженими наказом Міністерства охорони здоров'я України від 30.12.92 N 207.
8.5.18. Хворі сифілісом, яким не завершено повне лікування, не підлягають направленню в УВП-поселення.
Особи, які знаходяться під диспансерним наглядом (сероконтролі) з приводу сифіліса можуть бути направлені в УВП-поселення після настання стійкої негативації КСР та висновку лікарської комісії.
8.5.19. Хворим сифілісом, які не одержали повного лікування, а також хворим гонореєю, які не пройшли повний курс лікування, тривале побачення не дозволяється.
8.5.20. При виявленні факту зараження засудженого на венеричні захворювання, що могло статися під час тривалого побачення, медична частина УВП направляє в шкірно-венерологічний диспансер доручення про притягнення до обстеження на венеричне захворювання можливого джерела зараження.
8.5.21. Стосовно хворих, не знятих з диспансерного обліку, в яких закінчується строк покарання, медчастина УВП, за місяць до звільнення, інформує про це шкірно-венерологічний диспансер за вибраним місцем проживання особи, яка звільняється. При цьому зазначається діагноз захворювання, характер проведеного лікування, строки сероконтролю.
8.5.22. При звільненні осіб, які хворі на заразні форми сифілісу чи таких, які не пройшли повний курс лікування, а також з нелікованою гонореєю вони доставляються в шкірно-венерологічні установи органів охорони здоров'я (стаціонари закритого типу) силами та засобами установи виконання покарань.
8.5.23. В разі виникнення захворювань на венеричні хвороби в установі здійснюється посилений медичний нагляд за засудженими на період проведення комплексу протиепідемічних заходів. Одночасно здійснюється ізоляція хворих та їх статевих партнерів. Всі засуджені в УВП підлягають цілеспрямованому профілактичному огляду лікарями-спеціалістами з обов'язковим проведенням серологічних реакцій За висновком лікаря-дерматолога цілеспрямований огляд повторюється через 3 місяці, л тілесні огляди проводяться щотижня протягом 2 місяців після реєстрування групового захворювання.
Проведення протиепідемічних заходів в осередку венеричного захворювання (ізоляція і госпіталізація хворих, виявлення джерела зараження та контактних осіб) покладається на медичні частини УВП під контролем санітарно-епідеміологічних станцій УВС.
8.5.24. У боротьбі з гноячковими захворюваннями шкіри важливе значення має здійснення комплексу профілактичних заходів. Необхідно дотримуватись гігієнічного режиму, поліпшувати виробничі та побутові умови, виключити фактори, що сприяють розвитку піококової інфекції.
Гігієна догляду за шкірою, її нормальне функціонування - обов'язкові умови профілактики гноячкових захворювань. Велике значення має постійний догляд за шкірою, особливо після закінчення праці на підприємстві. Під час санітарної обробки слід користуватися індивідуальними мочалками. Важливо дотримуватись правильного режиму прання білизни у пральні з обов'язковим її прасуванням.
На підприємствах повинна бути організована само- та взаємодопомога під час оброблення ран та дрібних шкірних пошкоджень. Для цього необхідно мати аптечки, що знаходяться у майстра цеху.
Значне місце у профілактиці гноячкових захворювань посідає систематичне застосування робітниками індивідуальних засобів захисту шкіри від забруднення та подразнення (захисні мазі, пасти, креми). Пасти втирають у шкіру помитих рук рівномірним шаром до початку роботи. Після закінчення роботи пасту змивають теплою водою з милом. Поряд з профілактичними заходами відповідне значення для підвищення захисних факторів організму стосовно інфекції має С-вітамінізація страви, що необхідно проводити в УВП у зимово-весняний період року.
Медичні працівники повинні постійно контролювати здійснення всіх вищеперелічених заходів.
8.5.25. Боротьба з мікозами стоп повинна бути комплексною, що передбачає вплив на всі ланки епідеміологічного ланцюга. Основні форми організації боротьби з мікозами стоп є такі: виявлення, облік, лікування, диспансерний нагляд, поліпшення санітарно-гігієнічних умов, санітарна освіта.
Виявлення та лікування хворих на мікози стоп, які є джерелами інфекції в гуртожитках та на підприємстві - один з найнеобхідніших заходів. Важливе значення при цьому мають огляди певних груп засуджених, які найбільш схильні до захворювання мікозами стоп (банщики, робітники гарячих цехів, особи, які щоденно відвідують душові).
Всі виявлені хворі притягаються до лікування за місцем утримування після консультацій у лікаря-дерматовенеролога. В медичних частинах УВП на хворих мікозами стоп заводять карту диспансерного нагляду.
Важливе значення для профілактики мікозів стоп на місцях проходження санітарної обробки має наявність гумових або пластмасових килимів, що легко знезаражуються, забезпечення продезінфікованими мочалками, користування банним взуттям з обов'язковою їх подальшою дезінфекцією. В лазнях та душових для миття ніг повинні бути спеціальні промаркіровані тазки. Неприпустимо користуватися чужим взуттям. Від осіб, які страждають на пітливість ніг, необхідно вимагати ретельного догляду за ними: щоденно мити ноги прохолодною водою з милом, коротко підстригати нігті, часто прати шкарпетки. При сильному потінні ніг не рекомендується носити гумове взуття та шкарпетки з синтетичних матеріалів.
8.5.26. Основним профілактичним заходом проти поширення корости є вчасне виявлення хворих під час будь-яких медичних оглядів, а також амбулаторних прийомів в медчастинах СІЗО та УВП.
В разі виявлення хворих на коросту медичний працівник повинен негайно ізолювати хворого та розпочати його лікування. Одночасно слід провести камерну дезінфекцію одягу хворого, білизни та постільних речей. При неможливості провести дезкамерне оброблення, верхній одяг ретельно провітрити, а білизну випрасувати гарячою праскою.
В день виявлення хворого на коросту здійснюється ретельний медичний огляд контактних осіб.
8.6. Туберкульоз легень
8.6.1. Завдання медичної служби СІЗО та УВП з питань організації протитуберкульозної допомоги полягає у проведенні профілактичних заходів, виявленні та лікуванні туберкульозу серед підслідних та засуджених. Для його виконання необхідні:
- своєчасне виявлення хворих на туберкульоз шляхом організації рентгено-флюорографічного обстеження та туберкуліно-діагностики;
- ізоляція в найкоротший строк усіх виявлених хворих на активний туберкульоз;
- лікування хворих на туберкульоз в стаціонарних та амбулаторних умовах з застосуванням сучасних засобів і методів;
- диспансерний нагляд за особами, які є на обліку з приводу захворювання на туберкульоз;
- профілактичні заходи щодо запобігання захворювання на туберкульоз серед підслідних та засуджених (специфічна профілактика та хіміопрофілактика);
- санітарно-гігієнічні та протиепідемічні заходи;
- загальнооздоровчі заходи, спрямовані на зміцнення здоров'я підслідних та засуджених, підвищення опірності проти туберкульозної інфекції;
- санітарно-освітня робота.
8.6.2. Для своєчасного виявлення хворих на туберкульоз та іншої легеневої патології здійснюється флюорографічне обстеження органів грудної клітки.
Первинне флюорографічне обстеження грудної клітки у підслідних в СІЗО здійснюється не пізніше як через 10 діб після їх надходження. В разі прибуття до УВП осіб, які не пройшли таке обстеження, стосовно їх вживаються заходи для його проведення в найкоротший термін.
Подальші флюорографічні обстеження грудної клітки проводяться 2 рази на рік. Для цього використовуються флюорографічні установки підрозділів МВС, УВС, а також місцевих органів охорони здоров'я.
При неможливості здійснення флюорографічного обстеження та у випадку відсутності флюорографа проводиться рентгенографія грудної клітки.
Результати флюорографічного та рентгенологічного обстеження обов'язково реєструються в медичній амбулаторній карті з додаванням флюорограми.
8.6.3. Особи, які мають в легенях зміни, що характерні для захворювання на активний туберкульоз, негайно ізолюються від здорового контингенту (в СІЗО - в спеціально виділені палати-ізолятори, в УВП - в стаціонар медчастини). Після додаткового обстеження за участю лікаря-фтизіатра встановлюється попередній або заключний діагноз туберкульозу. Про кожний випадок виявлення осіб, хворих на активний туберкульоз, інформується за встановленою формою.
Категорично забороняється утримувати серед здорового контингенту хворих на активний туберкульоз.
У слідчих ізоляторах, УВП особливого режиму та у в'язницях хворі на туберкульоз утримуються в окремих палатах-ізоляторах (ізольовано від здорових). В цьому разі на них поширюються усі права щодо осіб, які лікуються з приводу туберкульозу.
Особи, які потребують лікування, в найкоротший строк направляються до спеціалізованих туберкульозних установ (лікарень) у відповідності з наказом МВС України від 12.02.93 N 74.
8.6.4. Лікування та диспансерний нагляд хворих на туберкульоз повинно здійснюватись в точній відповідності до системи поетапної протитуберкульозної допомоги в СІЗО та УВП.
8.6.4.1. На першому етапі лікування здійснюється початок основного курсу антибактеріальної терапії в стаціонарних умовах туберкульозної лікарні. Стаціонарному лікуванню підлягають виявлені в СІЗО та УВП хворі на туберкульоз, які належать до 1 ГДН (підгрупи А та Б), а також хворі із загостренням чи рецидивом процесу в період амбулаторного лікування та диспансерного нагляду.
В СІЗО початок основного курсу терапії проводиться в спеціалізованій палаті-ізоляторі медчастини лікарями СІЗО із запрошенням фахівців лікувальних закладів МВС чи органів охорони здоров'я України. Після того, як вирок набере чинності, цих хворих направляють у туберкульозні лікарні.
Строки стаціонарного лікування залежать від тривалості захворювання, форми, фази і динаміки туберкульозного процесу. Для хворих з вперше встановленим діагнозом, загостренням чи рецидивом захворювання після раніше проведеного ефективного лікування здійснюється комплексна антибактеріальна терапія індивідуально протягом близько 12 місяців. При стабілізації процесу і відсутності негативної динаміки на фоні лікування вони можуть бути направлені на амбулаторне лікування раніше вказаного строку. Хворим, у яких сформувався хронічний туберкульозний процес, проводять короткочасний (до 4 місяців) курс хіміотерапії до зняття спалаху. При наявності позитивної динаміки на фоні лікування цей термін може бути збільшений до стабілізації процесу. Після закінчення стаціонарного лікування хворі I ГДН направляються в спеціалізовані туберкульозні УВП на амбулаторне лікування.
8.6.4.2. На другому етані продовжується основини курс лікування до переведення їх до II ГДН або проводяться повторні, короткочасні (3 - 4 місяці) профілактичні курси хіміотерапії в амбулаторних умовах спеціалізованої туберкульозної установи. На амбулаторне лікування направляються хворі на туберкульоз, які підлягають нагляду за I ГДН, хворі IА ГДН - після закінчення стаціонарного лікування, а хворі IБ ГДН - після короткочасного стаціонарного лікування, стабілізації процесу і зняття загострення, а також хворі II ГДН.
У випадку виникнення спалаху процесу у засуджених, які утримуються в спеціалізованій туберкульозній установі, курс антибактеріальної терапії для них проводиться в умовах стаціонару до зняття загострення. З лікарні їх знову переводять на амбулаторне лікування. Строки утримання хворих на туберкульоз в спеціалізованій туберкульозній установі залежать від динаміки туберкульозного процесу. При відсутності: бациловиділення і закритті порожнини розпаду хворих необхідно переводити до II ГДН відразу після закінчення основного курсу лікування.
8.6.4.3. На третьому етапі здійснюється диспансерний нагляд за особами, які перенесли туберкульоз (III і VII ГДН) в умовах УВП на загальних підставах. Проведення лікувально-профілактичних заходів здійснюється згідно з Інструкцією по проведенню диспансеризації хворих, які утримуються в УВП (додаток 8).
8.6.5. Норма житлової площі в гуртожитках спеціалізованих туберкульозних установ становить 3 - 4 кв.м на одного засудженого, для хворих, які проходять стаціонарне лікування - 5 кв.м.
На засуджених, хворих на активний туберкульоз, поширюються вимоги правил внутрішнього розпорядку щодо спеціалізованих УВП на правах лікувальних.
Спільне утримання осіб, хворих на активний туберкульоз, та здорових засуджених, в СІЗО забороняється. Поточна дезінфекція камер здійснюється у встановленому порядку, заключна - після звільнення камер від хворих.
8.6.6. Направлення хворих на стаціонарне та амбулаторне лікування здійснюється згідно з Інструкцією про порядок направлення на лікування, що затверджена наказом МВС України від 12.02.93 N 74.
8.6.7. Питання про зміну ГДП і переведення хворого до наступного етану лікування вирішується комісією за участю начальника медчастини чи лікарні, начальника відділення, лікуючого лікаряфтизіатра, а при необхідності - фтизіохірурга. На підставі прийнятого рішення роблять мотивований висновок, що фіксується в медичній амбулаторній карті.
8.6.8. При виявленні в СІЗО хворого на активний туберкульоз, в тому числі з вперше в житті встановленим діагнозом, в протитуберкульозний диспансер за місцем його проживання до арешту надсилається повідомлення.
При звільненні з місць позбавлення волі хворого на активний туберкульоз (ГДН I, II, V) в протитуберкульозний диспансер органів охорони здоров'я за вибраним ним місцем проживання надсилається повідомлення з зазначенням розгорнутого діагнозу та групи диспансерного нагляду.
8.6.9. У спеціалізованих туберкульозних установах (лікарнях) можна використовувати різні види трудової діяльності, але при цьому слід враховувати загальний стан хворого, активність туберкульозного процесу, наявність групи інвалідності тощо.
8.6.10. З метою визначення схильності підслідних та засуджених до туберкульозу і проведення специфічної профілактики роблять пробу Манту у СІЗО - неповнолітнім, в УВП - всім засудженим до 30 років під час надходження і далі 1 раз в 5 років.
Особи, в яких проба Манту дала негативний результат, підлягають обов'язковій ревакцинації вакциною БЦЖ. При наявності гіперергічної реакції на туберкулін обов'язково здійснюють поглиблене обстеження хворих для виключення локальних форм туберкульозу. При відсутності специфічних змін в легенях у медчастині УВП проводиться 2 - 3-місячний курс хіміопрофілактичного лікування, а особам, які взяті на облік в СІЗО - при прибуванні їх в УВП.
8.6.11. При виявленні в СІЗО чи УВП хворого на активний туберкульоз осіб, які утримуються з ним в одній камері чи житловій секції, необхідно взяти на облік як контактних в IV ГДН і провести одноразовий 2 - 3-місячний курс хіміотерапії.
8.6.12. Специфічна та хіміопрофілактика туберкульозу здійснюється згідно з Інструкцією по проведенню специфічної та хіміопрофілактики туберкульозу серед підслідних та засуджених (додаток 12).
Результати туберкуліно-діагностики, проведення профілактичних заходів і взяття на облік з приводу контакту з хворим обов'язково реєструються в медичній амбулаторній карті.
8.6.1.3. Основні позитивні критерії організації протитуберкульозної допомоги та її кінцевих результатів є такі:
- відсутність хворих на туберкульоз та осіб, які підлягають диспансерному нагляду в I, II, VА, VБ ГДН, серед здорових підслідних та засуджених;
- менше число виявлених хворих на туберкульоз в УВП у порівнянні з ураженістю осіб, які прибули до СІЗО. при цьому показник захворюваності серед засуджених має стабільну тенденцію до зниження;
- звільнення з УВП меншої кількості осіб, хворих на активний туберкульоз, у порівнянні з тими, які прибули до СІЗО;
- перевагу повинні мати менш важкі форми туберкульозу серед хворих, які звільняються з УВП, порівняно з особами, які прибувають до СІЗО.
8.7. Травми та отруєння
8.7.1. Заходи щодо запобігання травмам й отруєнням серед осіб, які перебувають в місцях позбавлення волі, організують та проводять всі служби СІЗО та УВП. Вони повинні бути цілеспрямованими, конкретними, відповідати характеру і завданням забезпечення умов режиму утримання підслідних та засуджених, господарсько-виробничій діяльності установи.
8.7.2. Основні причини травм та отруєнь:
- порушення правил утримання та транспортування осіб, які знаходяться в місцях позбавлення волі;