Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Постанови Кабінету Міністрів України "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 4 серпня 2000 р. N 1222"

Конституційний Суд України у складі суддів:

Стрижака Андрія Андрійовича - головуючого,

Бауліна Юрія Васильовича,

Бринцева Василя Дмитровича,

Вдовіченка Сергія Леонідовича,

Головіна Анатолія Сергійовича,

Дідківського Анатолія Олександровича,

Домбровського Івана Петровича,

Кампа Володимира Михайловича,

Колоса Михайла Івановича,

Лилака Дмитра Дмитровича,

Мачужак Ярослави Василівни - доповідача,

Нікітіна Юрія Івановича,

Овчаренка В'ячеслава Андрійовича,

Стецюка Петра Богдановича,

Ткачука Павла Миколайовича,

Шишкіна Віктора Івановича,

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Постанови Кабінету Міністрів України "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 4 серпня 2000 р. N 1222" від 14 квітня 2009 року N 368 (Офіційний вісник України, 2009 р., N 30, ст. 999).

Приводом для розгляду справи відповідно до статей 39, 40 Закону України "Про Конституційний Суд України" стало конституційне подання Президента України.

Підставою для розгляду справи згідно зі статтями 71, 82 Закону України "Про Конституційний Суд України" є твердження суб'єкта права на конституційне подання про неконституційність окремих положень Постанови Кабінету Міністрів України від 14 квітня 2009 року N 368 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 4 серпня 2000 р. N 1222" (далі - Постанова N 368).

Заслухавши суддю-доповідача Мачужак Я.В. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України

у с т а н о в и в:

1. Президент України на підставі пункту 15 частини першої статті 106 Конституції України своїм Указом від 30 квітня 2009 року N 287 зупинив "дію абзаців третього та четвертого пункту 2 Змін, що вносяться до постанови Кабінету Міністрів України від 4 серпня 2000 р. N 1222, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 2009 року N 368" та звернувся до Конституційного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Постанови N 368.

Постановою Кабінету Міністрів України від 4 серпня 2000 року N 1222 (далі - Постанова N 1222) затверджено Порядок отримання благодійних (добровільних) внесків і пожертв від юридичних та фізичних осіб бюджетними установами і закладами освіти, охорони здоров'я, соціального захисту, культури, науки, спорту та фізичного виховання для потреб їх фінансування (далі - Порядок). Оспорюваними положеннями Постанови N 368 абзац другий пункту 2 Порядку викладено у новій редакції: "Благодійні (добровільні) внески і пожертви від юридичних та фізичних осіб можуть спрямовуватися на виплату заробітної плати працівникам установ і закладів освіти, охорони здоров'я, соціального захисту, культури, науки, спорту та фізичного виховання".

Суб'єкт права на конституційне подання стверджує, що Кабінет Міністрів України видав Постанову N 368 без урахування положень як Основного Закону України щодо здійснення повноважень Кабінетом Міністрів України у визначених Конституцією та законами межах, так і Закону України "Про благодійництво та благодійні організації", який встановлює загальні засади благодійництва, зокрема те, що конкретні його напрями визначаються лише благодійниками ( стаття 4) . На думку глави держави, право благодійників може бути змінено, обмежено лише шляхом внесення Верховною Радою України відповідних змін до Закону України "Про благодійництво та благодійні організації". Постановою N 368 Кабінет Міністрів України врегулював питання, яке належить до повноважень Верховної Ради України, що суперечить загальним вимогам до уряду керуватися Конституцією та законами України.

Автор клопотання вважає, що оскаржуваними положеннями Постанови N 368 Кабінет Міністрів України порушив частину другу статті 6, частину другу статті 19, статтю 75, пункт 3 частини першої статті 85, частину третю статті 113, частину першу статті 117 Конституції України.

2. Свої позиції стосовно предмета конституційного подання висловили Голова Верховної Ради України, Прем'єр-міністр України, Міністерство праці та соціальної політики України, Міністерство культури і туризму України, Міністерство України у справах сім'ї, молоді та спорту, Міністерство освіти і науки України, Міністерство охорони здоров'я України, науковці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

3. Вирішуючи порушені у конституційному поданні питання, Конституційний Суд України виходить з такого.

Україна є демократична, соціальна, правова держава, в якій людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю; головним обов'язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини; в Україні визнається і діє принцип верховенства права (статті 1, 3, 8 Конституції України) .

Закріплення в Основному Законі України принципу верховенства права, невідчужуваності й непорушності прав і свобод людини і громадянина, гарантій їх здійснення та захисту визначає зміст законів, інших нормативно-правових актів, які повинні прийматися на основі Конституції і відповідати їй (частина друга статті 8). Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України) . Це стосується, зокрема, і діяльності Кабінету Міністрів України, який є вищим органом у системі органів виконавчої влади (частина перша статті 113 Конституції України) .

3.1 Правове регулювання відносин у сфері благодійництва та благодійної діяльності визначається Конституцією України, Цивільним кодексом України (далі - Кодекс), законами України "Про благодійництво та благодійні організації", "Про гуманітарну допомогу", "Про Товариство Червоного Хреста України" та іншими нормативно-правовими актами.

У Законі України "Про благодійництво та благодійні організації" (далі - Закон) благодійництво визначається як добровільна безкорислива пожертва фізичних та юридичних осіб щодо надання набувачам матеріальної, фінансової, організаційної та іншої благодійної допомоги, а благодійна діяльність як добровільна безкорислива діяльність благодійних організацій, що не передбачає одержання прибутків від цієї діяльності ( стаття 1) . Відповідно до Кодексу пожертва є особливою формою безоплатного відчуження майна у вигляді дарування для досягнення певної, наперед обумовленої мети (частина перша статті 717, частина перша статті 729) . За Законом України "Про гуманітарну допомогу" гуманітарна допомога - це різновид благодійництва, цільова адресна безоплатна допомога в грошовій або натуральній формі, у вигляді безповоротної фінансової допомоги або добровільних пожертвувань, або допомога у вигляді виконання робіт, надання послуг, що надається іноземними та вітчизняними донорами із гуманних мотивів отримувачам гуманітарної допомоги в Україні або за кордоном, які потребують її у зв'язку з соціальною незахищеністю, матеріальною незабезпеченістю, важким фінансовим становищем, виникненням надзвичайного стану тощо ( стаття 1) . Згідно зі статтею 3 Закону України "Про Товариство Червоного Хреста України" доброчинна, благодійна діяльність - це діяльність, пов'язана з наданням допомоги та підтримки тим, хто її потребує, виходячи із загальнолюдських принципів гуманності та взаємодопомоги, яка здійснюється виключно безкорисливо (без мети одержання прибутку чи іншої вигоди).

Системний аналіз цих законів дає підстави для висновку, що благодійництво і благодійна діяльність мають єдину мету - надання благодійної допомоги. Різні форми благодійництва і благодійної діяльності, у тому числі благодійні внески та пожертви, характеризуються такими правовими ознаками: безкорисливість, що свідчить про надання допомоги на благо інших без будь-якої вигоди; добровільність - діяльність, яка здійснюється за власним волевиявленням та спонуканнями, що мають морально-етичне підґрунтя, без будь-якого примусу та втручання з боку інших осіб та суб'єктів владних повноважень; цільова спрямованість - наявність конкретної мети і надання допомоги тим, хто її потребує, в межах напрямів і порядку, визначених Законом.

3.2. Постановою N 1222 Кабінет Міністрів України затвердив Порядок, яким врегулював отримання, використання та облік благодійних (добровільних) внесків і пожертв від юридичних та фізичних осіб бюджетними установами і закладами освіти, охорони здоров'я, соціального захисту, культури, науки, спорту та фізичного виховання для потреб їх фінансування і цим порядком, зокрема, встановлювалася заборона використовувати кошти благодійних внесків і пожертв на виплату заробітної плати працівникам бюджетних установ і закладів (абзац другий пункту 2). Оспорюваними положеннями Постанови N 368 внесено зміни до Постанови N 1222, згідно з якими абзац другий пункту 2 Порядку викладено у новій редакції і передбачено можливість спрямовувати благодійні внески і пожертви на виплату заробітної плати працівникам цих бюджетних установ і закладів.

Конституційний Суд України, перевіряючи вказані положення Постанови N 368 на відповідність Конституції України, виходить з того, що Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, і в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання (частина третя статті 113, частина перша статті 117 Конституції України) .

Відповідно до наведених конституційних приписів Кабінет Міністрів України як вищий орган виконавчої влади при врегулюванні питань, пов'язаних з відносинами благодійництва та благодійної діяльності, зобов'язаний керуватися Законом і не може змінювати, доповнювати чи розширювати його зміст.

У статті 4 Закону передбачено основні напрями здійснення благодійництва, благодійної діяльності, якими, зокрема, є: сприяння практичному здійсненню загальнодержавних, регіональних, місцевих та міжнародних програм, поліпшення матеріального становища набувачів благодійної допомоги, сприяння соціальній реабілітації певної категорії осіб, охороні і збереженню культурної спадщини, історико-культурного середовища, пам'яток історії, розвитку науки і освіти, культури, охорони здоров'я, масової фізичної культури, спорту і туризму, участі у наданні медичної допомоги населенню та здійсненні соціального догляду, захисту материнства і дитинства, у наданні допомоги багатодітним та малозабезпеченим сім'ям тощо ( частина перша) ; конкретні напрями визначаються благодійниками і статутами (положеннями) благодійних організацій ( частина друга) .

Аналіз визначених у Законі понять "благодійництво", "благодійна діяльність", "спонсорство", "меценатство" ( стаття 1) та змісту основних напрямів благодійництва, благодійної діяльності свідчить, що цілі такої діяльності є відмінними від засад регулювання оплати праці і жодним чином не стосуються виплати заробітної плати працівникам бюджетних установ і закладів, що є обов'язком держави.

Зі змісту зазначених положень Закону вбачається, що можливість юридичних і фізичних осіб та благодійних організацій сприяти державі виконувати програми соціального розвитку, захисту охорони здоров'я, розвитку освіти, науки, культури вказує лише на спільність інтересів держави і суспільства, соціальне партнерство благодійників і держави у забезпеченні гідних умов життєдіяльності та особистого розвитку кожного. Однак у Законі не передбачено можливості використання благодійних внесків і пожертв на виплату заробітної плати працівникам бюджетної установи.

Благодійні внески і пожертви фізичних та юридичних осіб як одна з форм благодійництва за правовою сутністю є вольовим актом розпорядження благодійником своєю власністю та має особливий правовий режим. Права і обов'язки власника (розпорядника майном), якими є благодійник і благодійні організації, визначаються Законом, а тому відповідно і благодійники, і набувачі благодійної допомоги зобов'язані діяти у встановлених Законом межах. На це вказав Конституційний Суд у Рішенні від 25 листопада 1998 року № 15-рп/98 у справі про платні медичні послуги, в якому зазначив, що "благодійна діяльність має здійснюватись у відповідних правових формах і в порядку, передбачених, зокрема, Законом України "Про благодійництво та благодійні організації" (пункт 3 мотивувальної частини) .

Оскільки Постанова N 1222 Кабінету Міністрів України регулює питання використання благодійних внесків і пожертв, то таке використання має здійснюватися у межах статті 4 Закону. Внесеними Постановою N 368 змінами щодо можливості використання благодійних внесків і пожертв на виплату заробітної плати Кабінет Міністрів України всупереч положенням статті 4 Закону змінив головну засаду здійснення благодійництва та благодійної діяльності, згідно з якою конкретні їх напрями визначаються тільки благодійниками і статутами (положеннями) благодійних організацій (частина друга), чим перевищив свої повноваження і втрутився у законодавчі повноваження Верховної Ради України, що суперечить частині другій статті 19, пункту 3 частини першої статті 85, частині третій статті 113, статті 116, частині першій статті 117 Конституції України. Надавши можливість керівникам бюджетних установ, закладів спрямовувати благодійні внески і пожертви на виплату заробітної плати працівникам цих установ та закладів, Кабінет Міністрів України не лише допустив обмеження права благодійника вільно розпоряджатися своїм майном, а й, по суті, змінив правовий режим власності (використання пожертв і благодійних внесків), що згідно з пунктами 1, 7 частини першої статті 92 Конституції України може бути встановлено виключно законами України.

Таким чином, оспорювані положення Постанови N 368 не відповідають вимогам частини другої статті 19, пункту 3 частини першої статті 85, пунктам 1, 7 частини першої статті 92, частини третьої статті 113, статті 116, частини першої статті 117 Конституції України.

Враховуючи наведене та керуючись статтями 147, 150, 152, 153 Конституції України, статтями 61, 65, 67, 69, 73 Закону України "Про Конституційний Суд України", Конституційний Суд України

в и р і ш и в:

1. Визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення абзаців третього, четвертого пункту 2 Змін, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 2009 року N 368 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 4 серпня 2000 р. N 1222".

2. Положення Постанови Кабінету Міністрів України від 14 квітня 2009 року N 368 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 4 серпня 2000 р. N 1222", визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

3. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України" та в інших офіційних виданнях України.