Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 55 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин другої, третьої статті 17, частин першої, девятої статті 20 Закону України "Про телекомунікації", статті 2 Указу Президента України "Про Національну комісію з питань регулювання звязку України"

Конституційний Суд України у складі суддів:

Стрижака Андрія Андрійовича - головуючого,

Бауліна Юрія Васильовича,

Бринцева Василя Дмитровича,

Вдовіченка Сергія Леонідовича,

Головіна Анатолія Сергійовича,

Джуня В'ячеслава Васильовича,

Дідківського Анатолія Олександровича,

Кампа Володимира Михайловича,

Колоса Михайла Івановича,

Лилака Дмитра Дмитровича,

Маркуш Марії Андріївни,

Мачужак Ярослави Василівни,

Нікітіна Юрія Івановича,

Овчаренка В'ячеслава Андрійовича - доповідача,

Ткачука Павла Миколайовича,

Шишкіна Віктора Івановича,

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним поданням 55 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин другої, третьої статті 17, частин першої, дев'ятої статті 20 Закону України "Про телекомунікації" від 18 листопада 2003 року N 1280-IV (Відомості Верховної Ради України, 2004 р., N 12, ст. 155), статті 2 Указу Президента України "Про Національну комісію з питань регулювання зв'язку України" від 21 серпня 2004 року N 943 (Офіційний вісник України, 2004 р., N 35, ст. 2319).

Приводом для розгляду справи відповідно до статей 39, 40 Закону України "Про Конституційний Суд України" стало конституційне подання 55 народних депутатів України.

Підставою для розгляду справи згідно зі статтею 71 Закону України "Про Конституційний Суд України" є наявність тверджень щодо неконституційності зазначених положень Закону України "Про телекомунікації" та Указу Президента України "Про Національну комісію з питань регулювання зв'язку України".

Заслухавши суддю-доповідача Овчаренка В.А. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України

1. Суб'єкт права на конституційне подання - 55 народних депутатів України - звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частин другої, третьої статті 17, частин першої, дев'ятої статті 20 Закону України "Про телекомунікації" від 18 листопада 2003 року N 1280-IV (далі - Закон), статті 2 Указу Президента України "Про Національну комісію з питань регулювання зв'язку України" від 21 серпня 2004 року N 943 (далі - Указ).

Автори клопотання наголошують, що положення частин другої, третьої статті 17 Закону щодо підконтрольності Національної комісії з питань регулювання зв'язку (далі - Комісія) Президентові України, розроблення та затвердження ним Положення про Комісію (далі - Положення), частин першої, дев'ятої статті 20 Закону стосовно призначення за поданням Прем'єр-міністра України на посади Голови та членів Комісії і припинення їх повноважень на цих посадах Президентом України, призначення Президентом України у разі вакансії посади Голови чи члена Комісії відповідно нового Голови чи члена Комісії, статті 2 Указу про затвердження Положення є неконституційними, оскільки Конституція України, зокрема стаття 106, таких повноважень Президента України не передбачає.

Виходячи із зазначених підстав та посилаючись на правові позиції Конституційного Суду України, що повноваження Президента України вичерпно визначені Конституцією України, суб'єкт права на конституційне подання робить висновок про невідповідність статтям 8, 19, 106, 116 Конституції України положень частин другої, третьої статті 17, частин першої, дев'ятої статті 20 Закону та статті 2 Указу.

2. Конституційний Суд України, розглядаючи порушені в конституційному поданні питання, виходить з такого.

2.1. Відповідно до Конституції України органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19) , а нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частина друга статті 8) .

Згідно зі статтею 106 Основного Закону України повноваження Президента України як глави держави визначаються Конституцією України. Це унеможливлює прийняття законів, які встановлювали б інші його повноваження. Таку правову позицію Конституційний Суд України неодноразово викладав у своїх рішеннях, зокрема від 10 квітня 2003 року N 7-рп/2003 (справа про гарантії діяльності народного депутата України), від 7 квітня 2004 року N 9-рп/2004 (справа про Координаційний комітет), від 16 травня 2007 року N 1-рп/2007 (справа про звільнення судді з адміністративної посади).

2.2. За редакцією пунктів 10, 15 частини першої статті 106 Конституції України від 28 червня 1996 року до повноважень Президента України належало утворення, реорганізація та ліквідація за поданням Прем'єр-міністра України центральних органів виконавчої влади, а також призначення за таким поданням керівників центральних органів виконавчої влади та припинення їх повноважень на посадах. Відповідно до цього Верховна Рада України у 2003 році прийняла Закон, в якому зазначено, що Комісія є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, підконтрольна Президенту України, який затверджує Положення про неї (частини друга, третя статті 17 Закону) . Згідно з частинами першою, дев'ятою статті 20 Закону глава держави призначає Голову та сімох членів Комісії (як уперше, так і в разі вакансії) та припиняє їх повноваження на цих посадах.

На виконання Закону Президент України видав у 2004 році Указ, на підставі якого було утворено Комісію та затверджено Положення про неї.

2.3. Законом України "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 року N 2222-IV, який набрав чинності з 1 січня 2006 року, внесено зміни до Конституції України. У зміненій редакції статті 106 Конституції України не встановлено повноважень Президента України щодо формування центральних органів виконавчої влади, призначення і звільнення їх керівників та регламентації діяльності таких органів. Ці питання за зміненою редакцією статті 116 (пункти 9-1, 9-2 частини першої) Конституції України належать до компетенції Кабінету Міністрів України, який має утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, призначати на посади та звільняти з посад за поданням Прем'єр-міністра України керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України. Виходячи з цих положень у Законі України "Про Кабінет Міністрів України" (частина друга статті 22) визначено, що міністерства та інші центральні органи виконавчої влади є відповідальними перед Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні йому. Отже, оспорювані положення Закону щодо наведених повноважень Президента України є такими, що не відповідають статтям 8, 19, 106, 116 Конституції України.

3. Народні депутати України в конституційному поданні просять визнати неконституційною статтю 2 Указу в частині затвердження Положення про Комісію.

Під час розгляду справи Указ, яким було затверджено Положення, визнано Президентом України таким, що втратив чинність (Указ Президента України від 19 вересня 2008 року N 845) .

Юрисдикція Конституційного Суду України поширюється лише на чинні нормативно-правові акти (Рішення Конституційного Суду України від 14 листопада 2001 року N 15-рп/2001) , тому підстав для розгляду питання щодо конституційності статті 2 Указу немає. Отже, провадження у цій частині конституційного подання підлягає припиненню відповідно до пункту 3 статті 45 Закону України "Про Конституційний Суд України", параграфа 51 Регламенту Конституційного Суду України.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 152, 153 Конституції України, статтями 13, 15, 39, 40, 45, 51, 63, 65, 67, 69, 73 Закону України "Про Конституційний Суд України", параграфом 51 Регламенту Конституційного Суду України, Конституційний Суд України

1. Визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення Закону України "Про телекомунікації" від 18 листопада 2003 року N 1280-IV:

- частини другої статті 17 щодо підконтрольності Національної комісії з питань регулювання зв'язку Президентові України;

- частини третьої статті 17 про затвердження Президентом України Положення про Національну комісію з питань регулювання зв'язку;

- частини першої статті 20 стосовно призначення Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України на посади Голови та членів Національної комісії з питань регулювання зв'язку і припинення їх повноважень на цих посадах;

- частини дев'ятої статті 20 щодо призначення Президентом України у разі вакансії посади Голови чи члена Національної комісії з питань регулювання зв'язку відповідно нового Голови чи члена цієї комісії.

2. Припинити конституційне провадження у справі за конституційним поданням 55 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення статті 2 Указу Президента України "Про Національну комісію з питань регулювання зв'язку України" від 21 серпня 2004 року N 943 на підставі пункту 3 статті 45 Закону України "Про Конституційний Суд України" - непідвідомчість Конституційному Суду України питань, порушених у конституційному поданні.

3. Положення Закону України "Про телекомунікації", визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

4. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України" та в інших офіційних виданнях України.

У Рішенні від 8 жовтня 2008 року N 21-рп/2008 (далі - Рішення) Конституційний Суд України визнав неконституційними оспорювані положення Закону України "Про телекомунікації" (далі - Закон), оскільки вони закріплюють такі повноваження Президента України, яких у Конституції України, після внесення змін до неї Законом України "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 року N 2222-IV, не визначено. На підставі статті 64 Закону України "Про Конституційний Суд України" вважаю за доцільне висловити окрему думку стосовно Рішення.

1. На моє переконання, Рішення засноване на помилковому застосуванні норм Закону України "Про Конституційний Суд України", зокрема його статті 71, яка стосується питань перевірки конституційності правових актів, що ухвалені органами державної влади України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим з перевищенням їх повноважень, визначених Конституцією України.

У даному випадку в конституційному поданні зазначаються повноваження Президента України, які, на думку суб'єкта права на конституційне подання, мають здійснюватися іншим органом, ніж передбачено Законом - Кабінетом Міністрів України.

Отже, йдеться про компетенційний спір стосовно повноважень Президента України та Кабінету Міністрів України. При вирішенні питання про відкриття конституційного провадження у цій справі Конституційний Суд України мав керуватися положеннями глави 10 Закону України "Про Конституційний Суд України", яка визначає особливості провадження у справах щодо конституційності правових актів, що викликають спір щодо повноважень конституційних органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування.

У цьому разі підставою для розгляду конституційного подання є стаття 75 Закону "Про Конституційний Суд України", яка передбачає наявність спору стосовно повноважень зазначених органів, якщо один із суб'єктів права на конституційне подання вважає, що правові акти, якими встановлено відповідні повноваження, не відповідають Конституції України. При цьому Суд зобов'язаний поінформувати суб'єкта, щодо повноважень якого виник спір, про наявність такого подання і роз'яснити, що згідно зі статтею 76 Закону він може звернутися до Конституційного Суду України із конституційним поданням стосовно зазначених повноважень на будь-якій стадії конституційного провадження, якщо вважає, що рішення Суду у справі може вплинути на обсяг його повноважень. Під час відкриття конституційного провадження та в процесі розгляду цієї справи Конституційний Суд України цього не зробив.

Таким чином, Конституційний Суд України припустився процесуальної помилки, застосувавши неналежні підстави для відкриття конституційного провадження, а також порушив право Президента України бути поінформованим у цій справі.

2. Вважаю, практику Суду, застосовану, зокрема, у Рішенні від 1 квітня 2008 року N 3-рп/2008 (справа про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку), такою, що суперечить Конституції України, оскільки в даному випадку оспорюються положення правових актів, на які поширюється презумпція неконституційності. Вони є чинними в частині, що не суперечить Конституції України (пункт 1 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України) . Тому питання контролю конституційності наведених положень Конституційний Суд України має розглядати лише за наявності спроб їх практичного застосування.

3. Що ж до конституційності положень частин другої, третьої статті 17, частин першої, дев'ятої статті 20 Закону, то народні депутати України не навели доказів того, що існує предмет спору, оскільки вимагають визнати неконституційними положення Закону, конституційність яких ніхто не підтверджував. Отже, нічим не обґрунтовується спір щодо неконституційності положень Закону, які згідно з пунктом 1 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України вважаються нечинними у частині, яка суперечить Конституції України.

Більше того, скасувавши Указ "Про Національну комісію з питань регулювання зв'язку України" від 21 серпня 2004 року N 943, Президент України не підтвердив намірів здійснювати повноваження, закріплені положеннями Закону, що оспорюються.

Викладене свідчить про відсутність предмета спору щодо неконституційності вказаних положень Закону, а отже, про невідповідність конституційного подання вимогам, встановленим Конституцією України, Законом України "Про Конституційний Суд України". Вважаю, що зазначені підходи мали бути враховані Судом при вирішенні питання про відкриття конституційного провадження у цій справі.

Таким чином, Рішення прийнято Конституційним Судом України з певними порушеннями Конституції України та Закону України "Про Конституційний Суд України" як процесуального, так і матеріального характеру. Вважаю, що Суд повинен був розглянути матеріали цієї справи та відмовити у відкритті конституційного провадження на підставі пунктів 2, 3 статті 45 Закону України "Про Конституційний Суд України".