Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 60 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, пятої статті 23, частин першої, другої статті 24, частини першої статті 25, частини першої статті 26 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг"

Конституційний Суд України у складі суддів:

Стрижака Андрія Андрійовича- головуючого,

Бринцева Василя Дмитровича,

Вдовіченка Сергія Леонідовича,

Головіна Анатолія Сергійовича,

Джуня В'ячеслава Васильовича,

Дідківського Анатолія Олександровича - доповідача,

Домбровського Івана Петровича,

Кампа Володимира Михайловича,

Лилака Дмитра Дмитровича,

Маркуш Марії Андріївни,

Мачужак Ярослави Василівни,

Нікітіна Юрія Івановича,

Овчаренка В'ячеслава Андрійовича,

Ткачука Павла Миколайовича,

Шишкіна Віктора Івановича,

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним поданням 60 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, п'ятої статті 23, частин першої, другої статті 24, частини першої статті 25, частини першої статті 26 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" від 12 липня 2001 року N 2664-III (Відомості Верховної Ради України, 2002 р., N 1, ст. 1).

Приводом для розгляду справи відповідно до статей 39, 40 Закону України "Про Конституційний Суд України" стало конституційне подання 60 народних депутатів України.

Підставою для розгляду справи згідно зі статтею 71 Закону України "Про Конституційний Суд України" є наявність спору щодо відповідності Конституції України (конституційності) зазначених положень Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

Заслухавши суддю-доповідача Дідківського А.О. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України

1. Суб'єкт права на конституційне подання - 60 народних депутатів України - звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати положення Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (далі - Закон) такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), в частині підпорядкованості спеціального уповноваженого органу виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг (далі - Уповноважений орган) та призначення керівних працівників Уповноваженого органу, а саме:

- частин третьої, п'ятої статті 23 про затвердження Президентом України Положення про Уповноважений орган, про призначення на посади та припинення повноважень Голови, заступників Голови і членів Уповноваженого органу - директорів департаментів;

- частин першої, другої статті 24 щодо призначення на посаду та звільнення з посади Президентом України Голови Уповноваженого органу;

- частини першої статті 25, частини першої статті 26 стосовно призначення на посади та звільнення з посад Президентом України заступників Голови, директорів департаментів Уповноваженого органу.

Народні депутати України вважають, що повноваження Президента України встановлені виключно Основним Законом України, який не наділяє його правом (після набуття чинності Законом України "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 року N 2222-IV (далі - Закон N 2222-IV) затверджувати положення про центральні органи виконавчої влади, призначати на посади та звільняти з посад керівників, інших членів цих органів, в тому числі й керівних працівників Уповноваженого органу.

Автори клопотання роблять висновок, що оспорювані положення не відповідають вимогам статей 8, 19, 106, 116 Основного Закону України, та стверджують, що, приймаючи Закон у 2001 році, парламент враховував обсяг конституційних повноважень глави держави, визначених статтею 106 Конституції України в редакції 1996 року, яка передбачала його право формувати центральні органи виконавчої влади, до яких належить Уповноважений орган.

Згідно зі статтею 106 Конституції України в редакції Закону N 2222-IV Президент України такими повноваженнями не наділений, оскільки останні належать Кабінету Міністрів України. Як аргумент невідповідності оспорюваних положень Конституції України суб'єкт права на конституційне подання наводить ряд рішень Конституційного Суду України з питань призначення на посади та звільнення з посад керівників центральних органів виконавчої влади України.

2. Свою позицію щодо конституційності оспорюваних положень Закону висловили Президент України та Голова Верховної Ради України.

3. Конституційний Суд України, розглядаючи порушені в конституційному поданні питання, виходить з такого.

3.1. Конституція України має найвищу юридичну силу, закони та інші нормативно-правові акти повинні відповідати їй (частини друга, третя статті 8) . За приписом частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, в тому числі Верховна Рада України, Президент України, зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Повноваження Президента України визначає Основний Закон України. На цю обставину неодноразово вказував Конституційний Суд України у своїх актах, зокрема у Рішенні від 10 квітня 2003 року N 7-рп/2003 (справа про гарантії діяльності народного депутата України) зазначено, що "повноваження Президента України вичерпно визначені Конституцією України, а це унеможливлює прийняття законів, які встановлювали б інші його повноваження (права та обов'язки)". Такої ж правової позиції Конституційний Суд України дотримувався у своїх рішеннях від 7 квітня 2004 року N 9-рп/2004 (справа про Координаційний комітет), від 16 травня 2007 року N 1-рп/2007 (справа про звільнення судді з адміністративної посади).

3.2. Наділяючи Президента України повноваженнями, зазначеними в частинах третій, п'ятій статті 23, частинах першій, другій статті 24, частині першій статті 25, частині першій статті 26 Закону, Верховна Рада України діяла відповідно до обсягу конституційної компетенції глави держави, визначеного у статті 106 Конституції України, зокрема щодо можливості брати участь у формуванні центральних органів виконавчої влади і регламентувати їх діяльність.

Проте Законом N 2222-IV змінено редакцію статті 106 Конституції України, в якій не встановлено повноваження глави держави щодо формування центральних органів виконавчої влади та регламентування їхньої діяльності його актами. Президент України може унормовувати діяльність лише тих органів, щодо утворення яких він має конституційні повноваження. Основний Закон України не передбачає повноважень Президента України щодо регулювання ринків фінансових послуг. Закон визначає статус Уповноваженого органу як органу виконавчої влади, який здійснює державне регулювання ринків фінансових послуг і наділений відповідними державно-владними повноваженнями.

Отже, з набуттям чинності Законом N 2222-IV оспорювані положення, зокрема про затвердження Президентом України Положення про Уповноважений орган, про призначення на посади та припинення повноважень Голови, заступників Голови і членів Уповноваженого органу - директорів департаментів (частини третя, п'ята статті 23) , щодо призначення на посаду та звільнення з посади Президентом України Голови Уповноваженого органу (частина перша, друга статті 24) , стосовно призначення на посади та звільнення з посад Президентом України заступників Голови, директорів департаментів Уповноваженого органу (частина перша статті 25, частина перша статті 26) , не відповідають статтям 8, 19, 106, 116 Конституції України.

Цей висновок узгоджується з рішеннями Конституційного Суду України від 1 квітня 2008 року N 3-рп/2008 (справа про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку), від 8 липня 2008 року N 14-рп/2008 (справа про національні комісії регулювання природних монополій).

3.3. У процесі розгляду справи Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному поданні, виявив з тих же підстав ознаки невідповідності Конституції України положення частини шостої статті 24 Закону щодо відповідальності Голови Уповноваженого органу перед Президентом України за діяльність Уповноваженого органу, тому згідно з частиною третьою статті 61 Закону України "Про Конституційний Суд України" є підстави визнати його неконституційним.

Виходячи з викладеного та керуючись статтями 147, 150, 152, 153 Конституції України, статтями 13, 15, 39, 40, 51, 61, 63, 65, 67, 69, 73 Закону України "Про Конституційний Суд України", Конституційний Суд України

1. Визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" від 12 липня 2001 року N 2664-III, а саме:

- частин третьої, п'ятої статті 23 про затвердження Президентом України Положення про Уповноважений орган, про призначення на посади та припинення повноважень Голови, заступників Голови і членів Уповноваженого органу - директорів департаментів;

- частин першої, другої, шостої статті 24 щодо призначення на посаду та звільнення з посади Президентом України Голови Уповноваженого органу і його відповідальності перед Президентом України за діяльність Уповноваженого органу;

- частини першої статті 25, частини першої статті 26 стосовно призначення на посади та звільнення з посад Президентом України заступників Голови, директорів департаментів Уповноваженого органу.

2. Положення Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" від 12 липня 2001 року N 2664-III, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

3. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України" та в інших офіційних виданнях України.