Директива Європейського Парламенту і Ради 2014/59/ЄС від 15 травня 2014 року про встановлення рамок для відновлення платоспроможності і врегулювання кредитних установ та інвестиційних фірм і внесення змін та доповнень до Директиви Ради 82/891/ЄЕС та директив 2001/24/ЄС, 2002/47/ЄС, 2004/25/ЄС, 2005/56/ЄС, 2007/36/ЄС, 2011/35/ЄС, 2012/30/ЄС і 2013/36/ЄС та регламентів Європейського Парламенту і Ради (ЄС) № 1093/2010 та (ЄС) № 648/2012

(a) плани врегулювання, зазначені у статті 13, і їх дотримання, якщо органи з врегулювання не оцінюють, враховуючи обставини справи, що цілі врегулювання буде досягнуто ефективніше шляхом застосування дій, не передбачених у планах врегулювання;

(b) фінансову стабільність у цих державах-членах.

3. Якщо дії, запропоновані органом з врегулювання на рівні групи відповідно до параграфа 1, включають схему врегулювання групи, схема врегулювання групи набуває форму спільного рішення органу з врегулювання на рівні групи і органів з врегулювання, відповідальних за дочірні компанії, на які поширюється схема врегулювання групи.

EBA може на вимогу органу з врегулювання допомагати органам з врегулювання у досягненні спільного рішення згідно зі статтею 31(c) Регламенту (ЄС) № 1093/2010.

4. Якщо орган з врегулювання не погоджується зі схемою врегулювання групи, запропонованою органом з врегулювання на рівні групи, або відступає від неї чи вважає, що з причин фінансової стабільності, щодо установи або суб’єкта, зазначених у пункті (b), (c) або (d) статті 1(1), необхідно застосувати незалежні дії з врегулювання або вжити заходи, відмінні від запропонованих в схемі, він детально викладає причини незгоди або причини відступу від схеми врегулювання групи, повідомляє орган з врегулювання на рівні групи й інші органи з врегулювання, на які поширюється схема врегулювання групи, про причини й інформує їх про дії, які він застосує, або заходи, які він має намір вжити. Викладаючи причини незгоди, цей орган з врегулювання повинен враховувати плани врегулювання відповідно до статті 13, потенційний вплив на фінансову стабільність у відповідних державах-членах, а також потенційні наслідки дій і заходів для інших частин групи.

5. Органи з врегулювання, які не висловили незгоду щодо схеми врегулювання групи відповідно до параграфа 4, можуть досягти спільного рішення щодо схеми врегулювання групи стосовно суб’єктів групи, які знаходяться в їхній державі-члені.

6. Спільне рішення, зазначене в параграфі 3 або 5, і рішення, ухвалені компетентними органами за відсутності спільного рішення, зазначені в параграфі 4, вважаються остаточними і повинні застосовуватися органами з врегулювання у відповідних державах-членах.

7. Органи виконують всі дії відповідно до цієї статті без зволікань, беручи до уваги невідкладність ситуації.

У будь-якому випадку, коли схема врегулювання групи не виконується і органи з врегулювання застосовують дії з врегулювання щодо будь-якого суб’єкта групи, ці органи з врегулювання тісно співпрацюють у рамках колегії з врегулювання з метою досягнення скоординованої стратегії врегулювання для усіх суб’єктів групи, яких це стосується.

Органи з врегулювання, які застосовують дію з врегулювання щодо суб’єкта групи, регулярно надають повну інформацію членам колегії з врегулювання про ці дії і заходи, а також поточний прогрес у їх застосуванні.

1. Відповідно до статті 218 ДФЄС, Комісія може подати Раді пропозиції щодо обговорення умов угод з однією або більше третіми країнами щодо засобів співпраці між органами з врегулювання і відповідними органами третіх країн, між іншим, для обміну інформацією у зв’язку з плануванням відновлення платоспроможності, врегулювання щодо установ, фінансових установ, материнських компаній і установ третіх країн, у таких випадках:

(a) якщо материнська компанія третьої країни має дочірні установи або філії, якщо такі філії вважаються значними філіями у двох або більше державах-членах;

(b) якщо материнська компанія, заснована у державі-члені, та яка має дочірню компанію або істотну філію принаймні у ще одній іншій державі-члені, має одну або більше дочірніх компаній у третій країні;

(c) якщо установа, заснована у державі-члені, та яка має материнську компанію, дочірню компанію або істотну філію принаймні у ще одній державі-члені, має одну або більше філій в одній або більше третіх країнах;

2. Угоди, зазначені у параграфі 1, спрямовані на забезпечення встановлення процесів і домовленостей щодо співпраці між органами з врегулювання і відповідними органами третіх країн при виконанні деяких або усіх завдань і здійсненні деяких або усіх повноважень, зазначених у статті 97.

3. Угоди, зазначені у параграфі 1, не містять положень про окремі установи, фінансові установи, материнські компанії або установи третіх країн.

4. Держави-члени можуть укладати двосторонні угоди з третьою країною щодо питань, зазначених у параграфах 1 і 2, до набуття чинності угоди, зазначеної у параграфі 1, з відповідною третьою країною, якщо такі двосторонні угоди не суперечать цьому розділу.

1. Ця стаття застосовується до провадження щодо врегулювання в третій країні, якщо міжнародна угода з відповідною третьою країною, зазначена у статті 93(1), не набула чинності, і до набрання чинності такої угоди. Вона також застосовується після набуття чинності міжнародної угоди, зазначеної у статті 93(1), з відповідною третьою країною, якщо визнання і виконання провадження щодо врегулювання в третій країні не регулюється цією угодою.

2. Якщо Європейська колегія з врегулювання була заснована відповідно до статті 89, вона ухвалює спільне рішення щодо визнання, окрім випадків, зазначених у статті 95, провадження щодо врегулювання в третій країні щодо установи третьої країни або до материнської компанії, яка:

(a) має дочірні компанії Союзу, засновані у двох або більше державах-членах або філії Союзу, які розташовані і визнаються значними у двох або більше державах-членах; або

(b) має активи, права або зобов’язання, які розташовані у двох або більше державах-членах або регулюються законодавством цих держав-членів.

Якщо ухвалено спільне рішення про визнання провадження щодо врегулювання в третій країні, відповідні національні органи з врегулювання намагаються досягти виконання визнаних процедур врегулювання третьої країни відповідно до їхнього національного законодавства.

3. У разі відсутності спільного рішення між органами з врегулювання, які беруть участь у Європейській колегії з врегулювання, або за умови відсутності Європейської колегії з врегулювання, кожний орган з врегулювання ухвалює власне рішення щодо визнання і виконання, окрім випадків, зазначених устатті 95, провадження щодо врегулювання в третій країні щодо установи третьої країни або до материнської компанії.

Рішення належним чином враховує інтереси кожної окремої держави-члена, в яких веде діяльність установа третьої країни або материнська компанія і, зокрема, потенційний вплив визнання і виконання провадження щодо врегулювання в третій країні на інші частини групи і на фінансову стабільність у цих державах-членах.

4. Держави-члени повинні забезпечити, щоб органи з врегулювання мали принаймні такі повноваження:

(a) виконувати повноваження щодо врегулювання щодо:

(i) активів установи третьої країни або материнської компанії, яка розташована у їхній державі-члені або регулюється законодавством їхньої держави-члена;

(ii) прав або зобов’язань установи третьої країни, внесених до бухгалтерського обліку філією Союзу у їхній державі-члені або регулюються законодавством їхньої держави-члена або якщо вимоги щодо таких прав або зобов’язань можуть бути примусово виконані у їхній державі-члені;

(b) здійснювати передання, у тому числі вимагати від іншої особи застосування дій для здійснення передання акцій або інших інструментів власності у дочірній компанії Союзу, що має осідок у державі-члені, що призначає;

(c) виконувати повноваження, зазначені у статті 69, 70 або 71, щодо прав будь-якої сторони укласти договір з суб’єктом, зазначеним у параграфі 2 цієї статті, якщо такі повноваження необхідні для виконання провадження щодо врегулювання в третій країні; та

(d) скасовувати можливість виконання будь-якого права на припинення, ліквідацію або прискорення договорів чи впливати на договірні права суб’єктів, зазначених у параграфі 2, а також інших суб’єктів групи, якщо такі права виникають внаслідок застосування дій з врегулювання щодо установи третьої країни, материнської компанії цих суб’єктів або інших суб’єктів групи, самим органом з врегулювання третьої країни або іншим чином відповідно до правових чи регуляторних вимог щодо домовленостей з врегулювання у цій країні, за умови подальшого виконання основних зобов’язань відповідно до умов договору, включаючи зобов’язання щодо оплати та постачання, і надання забезпечення.

5. Органи з врегулювання можуть застосувати, якщо це необхідно в інтересах суспільства, дію з врегулювання щодо материнської компанії, якщо відповідний орган третьої країни встановлює, що установа, зареєстрована у цій третій країні, виконує умови врегулювання відповідно до законодавства цієї третьої країни. Для цього держави-члени повинні забезпечити, щоб органи з врегулювання були уповноважені використовувати повноваження щодо врегулювання щодо цієї материнської компанії і застосовувалася стаття 68.

6. Визнання і виконання провадження щодо врегулювання в третій країні не повинно обмежувати звичайні провадження щодо неплатоспроможності відповідно до національного законодавства, застосовного, у відповідних випадках, згідно з цією Директивою.

Орган з врегулювання після консультацій з іншими органами з врегулювання, якщо було створено Європейську колегію з врегулювання відповідно до статті 89, може відмовитись від визнання і виконання провадження щодо врегулювання в третій країні згідно зі статтею 94(2), якщо він вважає, що:

(a) провадження щодо врегулювання в третій країні мали б негативний вплив на фінансову стабільність держави-члена, у якій розташований орган з врегулювання, або ці процедури мали б негативний вплив на фінансову стабільність іншої держави-члена;

(b) для досягнення однієї або декількох цілей врегулювання необхідна незалежна дія з врегулювання згідно зі статтею 96 щодо філії Союзу;

(c) кредитори, у тому числі, зокрема, вкладники, які знаходяться або отримують виплати у державі-члені, не отримали б такого ж ставлення як кредитори і вкладники третіх країн, які мають подібні права відповідно до власних процедур врегулювання третьої країни;

(d) визнання або виконання провадження щодо врегулювання в третій країні мало б значні фіскальні наслідки для держави-члена; або

(e) наслідки такого визнання або виконання процедур врегулювання третьої країни суперечили б національному законодавству.

1. Держави-члени повинні забезпечити, щоб органи з врегулювання мали необхідні повноваження для застосування дій щодо філії Союзу, яка не підлягає будь-якому провадженню щодо врегулювання в третій країні або яка підлягає процедурам врегулювання третьої країни за умови застосування однієї з обставин, зазначених у статті 95.

Держави-члени повинні забезпечити, щоб стаття 68 застосовувалась до виконання таких повноважень.

2. Держави-члени повинні забезпечити, щоб повноваження, зазначені у параграфі 1, могли виконуватися органами з врегулювання, якщо орган з врегулювання вважає, що дія необхідна в інтересах суспільства і виконується принаймні одна з таких умов:

(a) філія Союзу не виконує або ймовірно не виконуватиме передбачених національним законодавством умов надання дозволу і провадження діяльності у державі-члені і малоймовірно, що будь-яка дія приватного сектора, наглядового органу або відповідної третьої країни могла б в розумний термін відновити виконання філією зазначених вище умов або запобігти її неспроможності.

(b) установа третьої країни, на думку органу з врегулювання, не може, або не хоче, або, ймовірно, не зможе виплатити свої зобов’язання кредиторам Союзу або зобов’язання, створені або зареєстровані філією, при настанні строку їх погашення, і орган з врегулювання переконаний, що провадження щодо врегулювання в третій країні або провадження щодо неплатоспроможності не були ініційовані або не будуть ініційовані щодо цієї установи третьої країни в розумний термін.

(c) відповідний орган третьої країни ініціював провадження щодо врегулювання в третій країні щодо установи третьої країни або повідомив орган з врегулювання про свій намір ініціювати таку процедуру.

3. Якщо орган з врегулювання застосовує незалежні дії щодо філії Союзу, він враховує цілі врегулювання і застосовує дію відповідно до таких вимог і принципів, якщо вони є релевантними:

(a) принципів, зазначених у статті 34;

(b) вимог щодо застосування інструментів врегулювання у главі III розділу IV.

1. Ця стаття застосовується до співпраці з третьою країною, якщо міжнародна угода з відповідною третьою країною, зазначена у статті 93(1), не набула чинності, а також до набуття чинності цієї угоди. Вона також застосовується після набуття чинності міжнародної угоди, передбаченої у статті 93(1), з відповідною третьою країною, якщо предмет цієї статті не регулюється такою угодою.

2. EBA може укладати необов’язкові рамкові угоди про співпрацю з такими відповідними органами третьої країни:

(a) у випадку, якщо дочірня компанія Союзу має осідок у двох або більше державах-членах - з відповідними органами третьої країни, в якій заснована материнська компанія або компанія, зазначена у пунктах (c) і(d) статті 1(1);

(b) у випадку, якщо установа третьої країни управляє філіями Союзу у двох або більше державах-членах - з відповідними органами третьої країни, в якій установа має осідок;

(c) у випадку, якщо материнська компанія або компанія, зазначена у пунктах (c) і (d) статті 1(1), має осідок у державі-члені, яка має дочірню установу або істотну філію у іншій державі-члені, також має одну або більше дочірніх установ у третій країні - з відповідними органами третіх країн, в яких ці дочірні компанії мають осідок;

(d) у випадку, якщо установа, яка має дочірню установу або істотну філію у іншій державі-члені, створила одну або більше філій принаймні у одній третій країні - з відповідними органами третіх країн, в яких розташовані ці філії.

Домовленості, зазначені у цьому параграфі, не містять положень про певні установи. Вони не накладають правові зобов’язання на держави-члени.

3. Рамкові угоди про співпрацю, зазначені у параграфі 2, встановлюють процеси і домовленості між органами, які беруть участь, для обміну необхідною інформацією і співпраці при виконанні деяких або усіх завдань і здійсненні деяких або усіх повноважень, вказаних нижче, щодо установ, зазначених у пунктах (a)-(d) параграфа 2, або груп, які включають такі установи:

(a) розроблення планів врегулювання відповідно до статей 10-13 і подібних вимог згідно з законодавством відповідних третіх країн;

(b) оцінювання можливості врегулювання таких установ і груп відповідно до статей 15-16 і подібних вимог згідно з законодавством відповідних третіх країн;

(c) застосування повноважень на подолання або усунення перешкод для можливості врегулювання відповідно до статей 17 і 18 і будь-яких подібних повноважень згідно з законодавством відповідних третіх країн;

(d) застосування заходів раннього втручання відповідно до статті 27 і будь-яких подібних повноважень згідно з законодавством відповідних третіх країн;

(e) застосування інструментів врегулювання і виконання повноважень щодо врегулювання та подібних повноважень, які можуть виконувати відповідні органи третіх країн.

4. Компетентні органи і органи з врегулювання у відповідних випадках укладають необов’язкові домовленості про співпрацю відповідно до рамкової угоди EBA з відповідними органами третьої країни, зазначеними у параграфі 2.

Ця стаття не перешкоджає державам-членам або їхнім компетентним органам укладати двосторонні або багатосторонні домовленості з третіми країнами відповідно до статті 33 Регламенту (ЄС) № 1093/2010.

5. Домовленості про співпрацю, укладені між органами з врегулювання держав-членів і третіми країнами відповідно до цієї статті, можуть містити положення про такі питання:

(a) обмін інформацією, необхідною для підготовки і підтримання планів врегулювання;

(b) консультування і співпрацю у розробці планів врегулювання, у тому числі принципів виконання повноважень відповідно до статей 94 і 96, а також подібних повноважень згідно з законодавством відповідних третіх країн;

(c) обмін інформацією, необхідною для застосування інструментів врегулювання і виконання повноважень щодо врегулювання та подібних повноважень згідно з законодавством відповідних третіх країн;

(d) завчасне попередження або консультування зі сторонами домовленості про співпрацю перед застосуванням будь-якої значної дії відповідно до цієї Директиви або законодавства відповідної третьої країни, що впливає на установу або групу, якої стосується домовленість;

(e) координування зв’язків з громадськістю у випадку спільних дій з врегулювання;

(f) процедури і домовленості для обміну інформацією і співпраці відповідно до пунктів (a)-(e), у тому числі, де це доречно, шляхом створення і функціонування груп з управління кризами.

6. Держави-члени повідомляють EBA про будь-які домовленості про співпрацю, які органи з врегулювання і компетентні органи уклали відповідно до цієї статті.

1. Держави-члени повинні забезпечити, щоб органи з врегулювання, компетентні органи і компетентні міністерства обмінювались конфіденційною інформацією, у тому числі планами відновлення платоспроможності, з відповідними органами третіх країн, тільки якщо виконуються такі умови:

(a) до цих органів третіх країн застосовуються вимоги і стандарти професійної таємниці, які, на думку всіх відповідних органів, вважаються, щонайменше еквівалентними вимогам, накладеним згідно зі статтею 84.

Якщо обмін інформацією стосується персональних даних, поводження з цими персональними даними і їх передача органам третьої країни регулюється застосовним законодавством Союзу і національним законодавством про захист даних.

(b) інформація, необхідна для виконання відповідними органами третьої країни їхніх функцій врегулювання відповідно до національного законодавства, порівнюваних з функціями відповідно до цієї Директиви і, згідно з пунктом (a) цього параграфа, не використовується для жодних інших цілей.

2. Якщо конфіденційна інформація походить з іншої держави-члена, органи з врегулювання, компетентні органи і компетентні міністерства не можуть розкривати цю інформацію відповідним органам третьої країни, якщо не виконуються такі умови:

(a) відповідний орган держави-члена, з якої походить ця інформація (орган походження), погоджується на таке розкриття;

(b) інформація розкривається лише для цілей, на які дав дозвіл орган походження.

3. Для цілей цієї статті інформація вважається конфіденційною, якщо до неї застосовуються вимоги щодо конфіденційності відповідно до законодавства Союзу.

Створюється Європейська система механізмів фінансування, яка складається з:

(a) національних механізмів фінансування, створених відповідно до статті 100;

(b) позики між національними механізмами фінансування як зазначено у статті 106;

(c) взаємної підтримки національних механізмів фінансування у випадку врегулювання групи відповідно до статті 107.

1. Держави-члени повинні створити один або більше механізмів фінансування з метою забезпечення ефективного застосування інструментів врегулювання і ефективного виконання повноважень щодо врегулювання органом з врегулювання.

Держави-члени повинні забезпечити, щоб призначений органом публічної влади або орган, якому надані публічні адміністративні повноваження, міг запустити використання механізмів фінансування.

Механізми фінансування використовуються лише відповідно до цілей врегулювання і принципів, встановлених у статтях 31 і 34.

2. Держави-члени можуть використовувати таку ж адміністративну структуру, що й їхні механізми фінансування для цілей схеми гарантування депозитів.

3. Держави-члени повинні забезпечити, щоб механізми фінансування мали достатні фінансові ресурси.

4. Для цілей параграфу 3 механізми фінансування повинні мати, зокрема, повноваження:

(a) збирати внески ex-ante, зазначені у статті 103, з метою досягнення цільового рівня, зазначеного у статті 102;

(b) збирати надзвичайні внески ex-post, зазначені у статті 104, якщо сума внесків, зазначених у пункті (a), є недостатньою; і

(c) укладати договори про позики й інші форми підтримки, зазначені у статті 105.

5. За винятком випадків, дозволених відповідно до параграфа 6, кожна держава-член створює свої національні механізми фінансування через фонд, використання яких може бути розпочато його органом з врегулювання для цілей, зазначених у статті 101(1).

6. Незважаючи на параграф 5 цієї статті, держава-член може з метою виконання своїх зобов’язань відповідно до параграфа 1 цієї статті створювати свої національні механізми фінансування у формі здійснення обов’язкових внесків установами, які мають дозвіл провадити діяльність на її території, внески до яких ґрунтуються на критеріях, зазначених у статті 103(7), і які не утримуються фондом, що контролюється її органом з врегулювання за умови виконання усіх зазначених нижче умов:

(a) сума, зібрана за рахунок внесків, щонайменше дорівнює сумі, яка повинна бути зібрана відповідно до статті 102;

(b) орган з врегулювання держави-члена має право на суму, що дорівнює сумі таких внесків, які держава-член негайно надає цьому органу з врегулювання на його вимогу для використання виключно для цілей, встановлених у статті 101;

(c) держава-член повідомляє Комісію про своє рішення скористатися особливим правом структурування механізмів фінансування відповідно до цього параграфа;

(d) держава-член повідомляє Комісії суму, зазначену у пункті (b), щонайменше раз на рік; і

(e) за винятком випадків, встановлених у цьому параграфі, механізми фінансування відповідають статям 99-102, статті 103(1)-(4) і (6) і статям 104-109.

Для цілей цього параграфа наявні фінансові засоби, які потрібно враховувати для досягнення цільового рівня, зазначеного у статті 102, можуть включати обов’язкові внески з будь-якої схеми обов’язкових внесків, створеної державою-членом у будь-яку дату в межах періоду між 17 червня 2010 року і 2 липня 2014 року, від установ на її території, для покриття витрат, пов’язаних з системним ризиком, неспроможністю установ і врегулюванням установ, за умови, що держава-член виконує положення цього розділу. Внески до схеми гарантування депозитів не зараховуються до цільового рівня для механізмів фінансування врегулювання, встановленого у статті 102.

1. Механізми фінансування, створені відповідно до статті 100, можуть використовуватися органом з врегулювання лише в обсязі, необхідному для забезпечення ефективного застосування інструментів врегулювання для таких цілей:

(a) гарантування активів або зобов’язань установи, яка підлягає врегулюванню. її дочірніх компаній перехідної установи або суб’єкта управління активами;

(b) надання позик установі, яка підлягає врегулюванню, її дочірній компанії, перехідній установі або суб’єкту управління активами;

(c) придбання активів установи, яка підлягає врегулюванню;

(d) здійснення внесків до перехідної установи і до суб’єкта управління активами;

(e) виплата компенсацій акціонерам або кредиторам відповідно до статті 75;

(f) здійснення внесків до установи, яка підлягає врегулюванню, замість списання або конверсії зобов’язань певних кредиторів, коли застосовується інструмент внутрішнього визволу і орган з врегулювання вирішує виключити певних кредиторів зі сфери застосування внутрішнього визволу відповідно до статті 44(3)-(8);

(g) надання позик іншим механізмам фінансування на добровільних засадах відповідно до статті 106;

(h) застосування будь-якого поєднання дій, зазначених у пунктах (a)-(g).

Механізми фінансування можуть використовуватися для застосування дій, зазначених у першому підпараграфі, також щодо покупця в контексті інструменту продажу бізнесу.

2. Механізм фінансування врегулювання не використовується безпосередньо для поглинання збитків установи або суб’єкта, зазначених у пункті (b), (c) або (d) статті 1(1), або для рекапіталізації такої установи або суб’єкта. Якщо використання механізму фінансування врегулювання для цілей параграфа 1 цієї статті опосередковано призводить до передачі частини збитків установи або суб’єкта, зазначених у пункті (b), (c) або (d) статті 1(1), до механізму фінансування врегулювання, застосовуються принципи, що регулюють використання механізму фінансування врегулювання, встановлені у статті 44.

1. Держави-члени повинні забезпечити, щоб до 31 грудня 2024 року наявні фінансові засоби їхніх механізмів фінансування досягли принаймні 1 % суми гарантованих депозитів усіх установ, які отримали дозвіл на провадження діяльності на їхній території. Держави-члени можуть встановити цільові рівні, що перевищують цю суму.

2. Протягом початкового періоду, зазначеного у параграфі 1, внески до механізмів фінансування, зібрані відповідно до статті 103, розподіляються якнайшвидше, до досягнення цільового рівня, з належним врахуванням фаз циклу ділової активності і впливу проциклічних внесків на фінансовий стан установ, що здійснюють внески.

Держави-члени можуть подовжити початковий період максимум на чотири роки, якщо в рамках механізмів фінансування були здійснені сумарні виплати, які перевищують 0,5 % гарантованих депозитів усіх установ, які мають дозвіл на провадження діяльності на їхній території, що гарантовані відповідно до Директиви 2014/49/ЄС.

3. Якщо після початкового періоду, зазначеного у параграфі 1, наявні фінансові засоби зменшуються нижче цільового рівня, зазначеного у цьому параграфі, регулярні внески, зібрані відповідно достатті 103, поновлюються, доки не буде досягнуто цільового рівня. Після досягнення цільового рівня вперше і якщо наявні фінансові засоби згодом зменшились до менше ніж двох третин цільового рівня, ці внески встановлюються на рівні, що дозволяє досягнути цільового рівня протягом шести років.

Регулярний внесок належним чином враховує фази циклу ділової активності і вплив, який проциклічні внески можуть мати, при встановленні щорічних внесків у контексті цього параграфа.

4. До 31 жовтня 2016 року EBA повинне представити Комісії звіт з рекомендаціями щодо належного референтного значення для встановлення цільового рівня механізмів фінансування врегулювання, і, зокрема, для визначення, чи загальні зобов’язання становлять більш відповідну основу, ніж гарантовані депозити.

5. На підставі результатів звіту, зазначеного в параграфі 4, Комісія повинна представити, якщо застосовно, до 31 грудня 2016 року Європейському Парламенту та Раді законодавчу пропозицію на підставі цільового рівня механізмів фінансування врегулювання.

1. Для досягнення цільового рівня, зазначеного у статті 102, держави-члени повинні забезпечити, щоб з установ, які отримали на їхній території дозвіл на провадження діяльності, у тому числі з філій Союзу, внески збиралися щонайменше раз на рік.

2. Внесок кожної установи розраховується пропорційно сумі її зобов’язань (за винятком власних коштів) за вирахуванням суми гарантованих депозитів щодо суми агрегованих зобов’язань (за винятком власних коштів) за вирахуванням суми гарантованих депозитів усіх установ, які отримали дозвіл на провадження діяльності на території держави-члена.

Ці внески коригуються пропорційно до профілю ризику установ відповідно до критеріїв, ухвалених згідно з параграфом 7.

3. Наявні фінансові засоби, які необхідно враховувати для досягнення цільового рівня, зазначеного у статті 102, можуть включати безвідкличні платіжні зобов’язання, які є повністю забезпеченими активами з низьким рівнем ризику, не обтяженими правами третіх осіб, що знаходяться у вільному розпорядженні і призначені виключно для використання органами з врегулювання для цілей, зазначених у статті 101(1). Частка безвідкличних платіжних зобов’язань не може перевищувати 30 % загальної суми внесків, зібраних відповідно до цієї статті.

4. Держави-члени повинні забезпечити, щоб зобов’язання щодо сплати внесків, зазначене у цій статті, підлягало виконанню відповідно до національного законодавства, і щоб належні внески було виплачено в повному обсязі.

Держави-члени повинні встановити відповідні регуляторні зобов’язання, зобов’язання щодо ведення бухгалтерського обліку і звітності для забезпечення сплати належних внесків у повному обсязі. Держави-члени повинні забезпечити заходи для ефективної перевірки того, чи внески було сплачено належним чином. Держави-члени повинні забезпечити заходи для запобігання ухиленню, униканню від сплати внесків і зловживання ними.

5. Суми, зібрані відповідно до цієї статті, використовуються лише для цілей, зазначених у статті 101(1).

6. Відповідно до статей 37, 38, 40, 41 і 42, суми, отримані від установи, яка підлягає врегулюванню, або перехідної установи, відсотки й інші доходи від інвестицій, а також будь-які інші доходи можуть бути зараховані на користь механізмів фінансування.

7. Комісія повинна мати повноваження ухвалювати делеговані акти відповідно до статті 115 для визначення поняття коригування внесків пропорційно до профілю ризику установ, зазначених у параграфі 2 цієї статті, беручи до уваги такі чинники:

(a) експозиція установи до ризику, у тому числі важливість її торговельної діяльності, позабалансових ризиків і ступінь використання левериджа;

(b) стабільність і різноманітність джерел фінансування компанії та необтяжених активів з високим рівнем ліквідності;

(c) фінансовий стан установи;

(d) ймовірність того, що установа підлягатиме врегулюванню;

(e) обсяг, в якому установа раніше отримувала надзвичайну публічну фінансову підтримку;

(f) складність структури установи і можливості проведення її врегулювання;

(g) значення установи для стабільності фінансової системи або економіки однієї або більше держав-членів або Союзу;

(h) факт, що установа є частиною IPS.

8. Комісія повинна мати повноваження ухвалювати делеговані акти відповідно до статті 115 для визначення:

(a) реєстраційних зобов’язань, зобов’язань щодо ведення бухгалтерського обліку і звітності, зазначених у параграфі 4, для забезпечення того, щоб належні внески дійсно сплачувалися;

(b) заходів, зазначених у параграфі 4, які забезпечують ефективну перевірку того, чи внески було сплачено належним чином.

1. Якщо доступних фінансових засобів недостатньо для покриття збитків, витрат або інших видатків, які виникли внаслідок використання механізмів фінансування, держави-члени повинні забезпечити, щоб з установ, які отримали на їхній території дозвіл на провадження діяльності, було зібрано надзвичайні внески ex-post для покриття додаткових сум. Ці надзвичайні внески ex-post розподіляються між установами відповідно до правил, встановлених у статті 103(2).

Надзвичайні внески ex-post не перевищують трикратну річну суму внесків, визначених відповідно до статті 103.

2. Стаття 103(4)-(8) застосовується до внесків, зібраних відповідно до цієї статті.

3. Орган з врегулювання може повністю або частково відстрочити виплату надзвичайних внесків expost установи до механізму фінансування врегулювання, якщо виплата цих внесків становитиме загрозу для ліквідності чи платоспроможності установи. Таке відстрочення не надається на період, довший ніж шість місяців, але може бути продовжена на вимогу установи. Внески, відстрочені відповідно до цього параграфа, сплачуються, коли такий платіж більше не становить загрозу для ліквідності чи платоспроможності установи.

4. Комісія повинна мати повноваження ухвалювати делеговані акти відповідно до статті 115 для визначення обставин і умов, за яких виплата внесків установою може бути відстрочена відповідно до параграфа 3 цієї статті.

Держави-члени повинні забезпечити, щоб механізми фінансування, що належать до їхньої юрисдикції, могли укладати договори про позики й інші форми підтримки зі сторони установ, фінансових установ або інших третіх осіб, якщо суми, зібрані відповідно достатті 103, не достатні для покриття збитків, витрат або інших видатків, які виникли внаслідок використання механізмів фінансування, а надзвичайні внески ex-post, передбачені статтею 104, не є безпосередньо доступними або достатніми.

1. Держави-члени повинні забезпечити, щоб механізми фінансування, що належать до їхньої юрисдикції, могли подавати запит на запозичення коштів у всіх інших механізмів фінансування у межах Союзу, якщо:

(a) сум, зібраних відповідно до статті 103, недостатньо для покриття збитків, витрат або інших видатків, які виникли внаслідок використання механізмів фінансування;

(b) надзвичайні внески ex-post, передбачені статтею 104, не є безпосередньо доступними; і

(c) альтернативні способи фінансування, передбачені статтею 105, не є безпосередньо доступними на розумних умовах.

2. Держави-члени повинні забезпечити, щоб механізми фінансування, які належать до їхньої юрисдикції, мали повноваження надавати позики іншим механізмам фінансування у межах Союзу за обставин, зазначених у параграфі 1.

3. На запит відповідно до параграфа 1 кожен з інших механізмів фінансування у Союзі повинен вирішити, чи надавати позики механізму фінансування, який подав запит. Держави-члени можуть вимагати, щоб рішення було ухвалено після консультацій з компетентним міністерством чи урядом або за їхньою згодою. Рішення ухвалюється з урахування терміновості.

4. Відсоткова ставка, термін погашення та інші умови щодо позик узгоджуються між механізмом фінансування, який бере позику, й іншими механізмами фінансування, які ухвалили рішення про участь. Позика кожного механізму фінансування, який бере участь, має однакову відсоткову ставку, термін погашення та інші умови, якщо механізми фінансування, які беруть участь, не домовились про інше.

5. Сума, надана як позика кожним механізмом фінансування врегулювання, що бере участь, пропорційна сумі гарантованих депозитів у державі-члені цього механізму фінансування врегулювання, щодо агрегованої суми гарантованих депозитів у державах-членах механізмів фінансування врегулювання, що беруть участь. Ці розміри внесків можуть змінюватися за згодою усіх механізмів фінансування, що беруть участь.

6. Непогашений борг механізму фінансування врегулювання іншої держави-члена відповідно до цієї статті необхідно розглядати як актив механізму фінансування врегулювання, який надав позику, і можна враховувати до цільового рівня цього механізму фінансування.

1. Держави-члени повинні забезпечити, щоб у випадку врегулювання групи, зазначеного у статті 91 або статті 92, національний механізм фінансування кожної установи, яка є частиною групи, робив внесок у фінансування врегулювання групи відповідно до цієї статті.

2. Для цілей параграфа 1 орган з врегулювання на рівні групи після консультування з органами з врегулювання установи, які є частиною групи, пропонує, якщо це необхідно перед застосуванням будь-якої дії з врегулювання, план фінансування в рамках схеми врегулювання групи, передбаченої статтями 91 і 92.

План фінансування погоджується згідно з процесом вироблення й ухвалення рішень, зазначеним у статтях 91 і 92.

3. План фінансування включає:

(a) оцінку відповідно до статті 36 щодо суб’єктів групи, яких це стосується;

(b) збитки, які повинен визнати кожен суб’єкт групи, якого це стосується, у момент застосування інструментів врегулювання;

(c) для кожного суб’єкта групи, якого це стосується, збитки, яких би зазнала кожна з категорій акціонерів і кредиторів;

(d) будь-який внесок, який повинен був би бути зроблений схемами гарантування депозитів відповідно до статті 109(1);

(e) загальний внесок механізмів фінансування врегулювання, а також ціль і форму внеску;

(f) підставу для обчислення суми, яку кожен з національних механізмів фінансування держав-членів, в яких розташовані суб’єкти групи, яких це стосується, повинен внести у фінансування врегулювання групи для формування загального внеску, зазначеного у пункті (e);

(g) суму, яку національний механізм фінансування кожного суб’єкта групи, якого це стосується, повинен внести у фінансування врегулювання групи і форму цих внесків;

(h) суму позики, яку механізми фінансування держав-членів, в яких розташовані суб’єкти групи, яких це стосується, отримають від установ, фінансових установ й інших третіх осіб відповідно до статті 105;

(i) у відповідних випадках повинна бути можливість продовження строку використання механізмів фінансування держав-членів, в яких розташовані суб’єкти групи, яких це стосується;

4. Підстава розподілу внеску, зазначеного у пункті (e) параграфа 3, повинна відповідати параграфа 5 цієї статті і принципам, встановленим у плані врегулювання групи згідно з пунктом (f) статті 12(3), якщо у фінансовому плані не погоджено інше.

5. Якщо у фінансовому плані не погоджено інше, підстава для обчислення внеску кожного національного механізму фінансування враховує, зокрема:

(a) частку зважених на ризик активів групи, утримуваних установами або суб’єктами, зазначеними у пунктах (b), (c) і (d) статті 1(1), що мають осідок у державі-члені цього механізму фінансування врегулювання;

(b) частку активів групи, що утримуються установами або суб’єктами, зазначеними у пунктах (b), (c) і (d)статті 1(1), що мають осідок у державі-члені цього механізму фінансування врегулювання;

(c) частку збитків, що призвела до потреби врегулювання групи, яка виникла у суб’єктах групи, що знаходяться під наглядом компетентних органів у державі-члені цього механізму фінансування врегулювання; і

(d) частку ресурсів механізмів фінансування групи, яку згідно з планом фінансування необхідно використовувати безпосередньо на користь суб’єктів групи, що мають осідок у державі-члені цього механізму фінансування врегулювання.

6. Держави-члени заздалегідь встановлюють правила і процедури для забезпечення того, щоб кожен національний механізм фінансування міг зробити свій внесок у фінансування врегулювання групи негайно, без обмеження параграфа 2.

7. Для цілей цієї статті держави-члени повинні забезпечити, щоб механізми фінансування групи могли згідно з умовами, встановленими у статті 105, укладати договори про позики й інші форми підтримки зі сторони установ, фінансових установ або інших третіх осіб.

8. Держави-члени повинні забезпечити, щоб національні механізми фінансування, які знаходяться в їхній юрисдикції, могли гарантувати будь-яку позику на підставі договору з механізмами фінансування групи відповідно до параграфа 7.

9. Держави-члени повинні забезпечити, щоб доходи або вигоди, отримані внаслідок використання механізмів фінансування групи, були розподілені між національними механізмами фінансування відповідно до їхніх внесків у фінансування врегулювання, як встановлено у параграфі 2.

1. Держави-члени повинні забезпечити, щоб у їхньому національному законодавстві, що регулює звичайне провадження щодо неплатоспроможності:

(a) такі вимоги мали однакову черговість пріоритету, яка є вищою, ніж черговість, передбачена для вимог звичайних незабезпечених кредиторів:

(i) частина прийнятних депозитів фізичних осіб, мікропідприємств, малих та середніх підприємств, яка перевищує рівень забезпечення, передбачений статтею 6Директиви 2014/49/ЄС;

(ii) депозити, що були б прийнятними депозитами фізичних осіб, мікропідприємств, малих та середніх підприємств, якби вони не були внесені через філії, розташовані за межами Союзу, установ, що мають осідок у Союзі;

(b) такі вимоги мають однакову черговість пріоритету, яка є вищою, ніж черговість, передбачена пунктом (a):

(i) гарантовані депозити;

(ii) схеми гарантування депозитів, до яких у випадку неплатоспроможності переходять права та обов’язки вкладників, депозити яких є гарантованими.

2. Держави-члени повинні забезпечити, щоб для суб’єктів, зазначених у пунктах (a)-(d)першого підпараграфа статті 1(1), звичайні незабезпечені вимоги мали у їхньому національному законодавстві, яке регулює звичайні провадження щодо неплатоспроможності, вищу черговість, ніж незабезпечені вимоги, які виникають на підставі боргових інструментів, що відповідають таким умовам:

(a) первинні договірні строки погашення боргових інструментів становлять щонайменше один рік;

(b) боргові інструменти не містять вбудованих деривативів і самі не є деривативами;

(c) відповідна договірна документація і, якщо застосовно, проспект, пов’язаний з емісією, явно відноситься до нижчого порядку черговості, відповідно до умов цього параграфа.

3. Держави-члени повинні забезпечити, щоб незабезпечені вимоги, які виникають з боргових інструментів, що відповідають умовам, встановленим у пунктах (a), (b) і (c) параграфа 2 цієї статті, мали вищу черговість пріоритетності у їхньому національному законодавстві, яке регулює звичайні провадження щодо неплатоспроможності, ніж черговість вимог, які виникають на підставі інструментів, зазначених у пунктах (a)-(d) статті 48(1).

4. Без обмеження параграфів 5 і 7, держави-члени повинні забезпечити, щоб їхнє національне законодавство, яке регулює звичайне провадження щодо неплатоспроможності, ухвалене на 31 грудня 2016 року, застосовувалося до черговості у звичайному провадженні щодо неплатоспроможності стосовно незабезпечених вимог, які виникають з боргових інструментів, емітованих суб’єктами, зазначеними у пунктах (a)-(d) першого підпараграфа статті 1(1) цієї Директиви до дня набуття чинності заходів відповідно до національного законодавства, яке транспонує Директиву Європейського Парламенту і Ради (ЄС) № 2017/2399 (- 13).

5. Якщо після 31 грудня 2016 року і до 28 грудня 2017 року держава-член ухвалила національне законодавство, яке регулює черговість у звичайних провадженнях щодо неплатоспроможності незабезпечених вимог, які виникають з боргових інструментів, емітованих після дати застосування такого національного законодавства, параграф 4 цієї статті не застосовується до вимог, які виникають з боргових інструментів, емітованих після дати застосування такого національного законодавства, за умови виконання усіх таких умов:

(a) відповідно до цього національного законодавства, для суб’єктів, зазначених у пунктах (a)-(d) першого підпараграфа статті 1(1), звичайні незабезпечені вимоги мають у звичайних провадженнях щодо неплатоспроможності вищу черговість пріоритетності, ніж незабезпечені вимоги, які виникають з боргових інструментів, що виконують такі умови:

(i) первинні договірні строки погашення боргових інструментів становлять щонайменше один рік;

(ii) боргові інструменти не містять вбудованих деривативів і самі не є деривативами; та

(iii) відповідна договірна документація і, якщо застосовно, проспект, пов’язаний з емісією, явно відноситься до нижчого порядку черговості, відповідно до національного законодавства;

(b) відповідно до цього національного законодавства незабезпечені вимоги, які виникають з боргових інструментів, що відповідають умовам, встановленим у пункті (a) цього підпараграфа, мають у звичайних провадженнях щодо неплатоспроможності вищу черговість пріоритетності, ніж черговість пріоритетності вимог, які виникають з інструментів, зазначених у пунктах (a) - (d) статті 48(1).

З дати набуття чинності заходів відповідно до національного законодавства, яке транспонує Директиву (ЄС) № 2017/2399, незабезпечені вимоги, які виникають з боргових інструментів, зазначених у пункті (b) першого підпараграфа, мають таку ж черговість пріоритетності, як і зазначені у пунктах (a), (b) і (c) параграфа 2 і у параграфі 3 цієї статті.

6. Для цілей пункту (b) параграфа 2 і пункту (a)(іі) першого підпараграфа параграфа 5 боргові інструменти зі змінним відсотком, які походять від широко використовуваної базової ставки, і боргові інструменти, не виражені у національній валюті емітента, за умови вираження основної суми, погашення і відсотків у тій же валюті, не вважаються борговими інструментами, які містять вбудовані деривативи лише через ці ознаки.

7. Держави-члени, які до 31 грудня 2016 року ухвалили національне законодавство, яке регулює звичайне провадження щодо неплатоспроможності, згідно з якими звичайні незабезпечені вимоги, що виникають з боргових інструментів, емітованих суб’єктами, зазначеними у пунктах (a)-(d)першого підпараграфа статті 1(1), поділяються на два або більше черговостей пріоритетності або згідно з якими черговість пріоритетності звичайних незабезпечених вимог, які виникають з цих боргових інструментів, змінюється щодо усіх інших звичайних незабезпечених вимог тієї ж черговості, можуть передбачати, що ці боргові інструменти з найнижчим порядком черговості серед цих звичайних незабезпечених вимог мають таку ж черговість, що й вимоги, які виконують умови пунктів (a), (b) і (c) параграфа 2 і параграфа 3 цієї статті.

1. Держави-члени повинні забезпечити, щоб у випадку, коли органи з врегулювання застосовують дію з врегулювання, і за умови, що ця дія забезпечує подальший доступ вкладників до своїх депозитів, схема гарантування депозитів, з якою пов’язана установа, була відповідальна за:

(a) при застосуванні інструменту внутрішнього визволу, суму, на яку гарантовані депозити було б списано для поглинання збитків установи відповідно до пункту (a) статті 46(1), якби гарантовані депозити було б включено у сферу застосування внутрішнього визволу й було списано у тому ж обсязі, що й борги перед кредиторами з таким же рівнем пріоритету згідно з національним законодавством, яке регулює звичайне провадження щодо неплатоспроможності; або

(b) коли застосовується один або більше інструментів врегулювання, відмінні від інструменту внутрішнього визволу, суму збитків, які б зазнали вкладники гарантованих депозитів, якщо б вкладники гарантованих депозитів зазнали збитків пропорційно до збитків, які б зазнали кредитори з таким же рівнем пріоритету відповідно до національного законодавства, яке регулює звичайні провадження щодо неплатоспроможності.

У будь-якому випадку зобов’язання схеми гарантування депозитів не перевищує суму збитків, яку б вона понесла, якщо установу було б ліквідовано відповідно до звичайного провадження щодо неплатоспроможності.

При застосуванні інструменту внутрішнього визволу схема гарантування депозитів не зобов’язана робити жодні внески для покриття витрат на рекапіталізацію установи або перехідної установи відповідно до пункту (b) статті 46(1).

Якщо на підставі оцінювання, проведеного відповідно до статті 74, встановлено, що внесок до схеми гарантування депозитів на врегулювання був більшим, ніж чисті збитки, яких вона б зазнала внаслідок ліквідації установи у звичайному провадженні щодо неплатоспроможності, схема гарантування депозитів має право на виплату різниці від механізмів фінансування врегулювання відповідно до статті 75.

2. Держави-члени повинні забезпечити відповідність визначення суми, на яку схема гарантування депозитів несе відповідальність відповідно до параграфа 1 цієї статті, умовам, зазначеним у статті 36.

3. Внесок зі схеми гарантування депозитів для цілей параграфа 1 здійснюється у грошовій формі.

4. Якщо прийнятні депозити в установі, яка підлягає врегулюванню, передано іншому суб’єкту шляхом застосування інструменту продажу бізнесу або інструменту перехідної установи, вкладники не мають жодних вимог відповідно до Директиви 2014/49/ЄС до схеми гарантування депозитів стосовно будь-якої частини їхніх вкладів в установі, яка підлягає врегулюванню, яку не було перенесено, за умови, що сума переданих коштів дорівнює агрегованому рівню забезпечення, передбаченого у статті 6Директиви 2014/49/ЄС, або є вищою за нього.

5. Незважаючи на параграфи 1-4, якщо наявні фінансові засоби схеми гарантування депозитів використовуються відповідно до правил, що містяться в них, і надалі зменшуються до менш ніж двох третин цільового рівня схеми гарантування депозитів, регулярний внесок до схеми гарантування депозитів встановлюється на рівні, що дозволяє досягнути цільового рівня протягом шести років.

У будь-якому випадку, зобов’язання схеми гарантування депозитів не перевищує суму, що дорівнює 50 % її цільового рівня відповідно до статті 10Директиви 2014/49/ЄС. Беручи до уваги особливості свого національного банківського сектору, держави-члени можуть встановити поріг вищий 50 %.

Частка схеми гарантування депозитів відповідно до цієї Директиви за жодних обставин не повинна перевищувати розмір збитків, які вона зазнала б внаслідок ліквідації у звичайному провадженні щодо неплатоспроможності.

1. Без обмеження права держав-членів передбачати і накладати кримінальні санкції, держави-члени встановлюють правила щодо адміністративних санкцій й інших адміністративних заходів, застосовних у випадку недотримання національних положень, які транспонують цю Директиву, і вживають усі необхідні заходи для забезпечення їх імплементації. Якщо держави-члени вирішують не встановлювати правила щодо адміністративних санкцій за порушення, які регулюються національним кримінальним правом, вони повідомляють Комісії відповідні положення кримінального права. Адміністративні санкції й інші адміністративні заходи повинні бути дієвими, пропорційними і стримувальними.