Справа «Петухов проти України (№ 2)» (Заява № 41216/13)

185. Зрештою, у своїй практиці Суд встановив, що оцінюючи те, чи є покарання у виді довічного позбавлення волі de facto скоротним, важливим може бути врахування статистичної інформації щодо попереднього застосування зазначеного порядку перегляду, у тому числі щодо кількості помилуваних осіб (див. згадане рішення у справі "Мюррей проти Нідерландів" (Murray v. The Netherlands), пункт 100, з подальшими посиланнями).

186. З відкритих джерел відомо, що наразі в Україні було задоволено лише одне клопотання про помилування засудженої до довічного позбавлення волі (див. пункт 93). Зі статистичної точки зору це вказує на те, що на практиці засуджені до довічного позбавлення волі не мають перспектив на задоволення їхніх клопотань про помилування.

187. Усі зазначені міркування підводять Суд до висновку, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з тим, що покарання заявника у виді довічного позбавлення волі неможливо скоротити.

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

188. Заявник також скаржився за статтею 8 Конвенції на обмеження його права на побачення з родичами.

189. З огляду на факти справи, доводи сторін і свої висновки за статтею 3 Конвенції (див. пункти 153 і 187) Суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання, порушені у цій заяві, та немає необхідності у винесенні окремого рішення щодо прийнятності та суті зазначеної скарги (див., наприклад, рішення у справі "Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).

V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 46 КОНВЕНЦІЇ

190.Стаття 46 Конвенції передбачає:

"1. Високі Договірні Сторони зобов’язуються виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких вони є сторонами.

2. Остаточне рішення Суду передається Комітетові Міністрів, який здійснює нагляд за його виконанням.".

191. Суд повторює, що відповідно до статті 46 Конвенції Високі Договірні Сторони взяли на себе зобов’язання виконувати остаточні рішення Суду в усіх справах, в яких вони є сторонами, а Комітет міністрів Ради Європи здійснює нагляд за їхнім виконанням. З цього випливає, що рішення, в якому Суд встановив порушення, юридично зобов’язує державу-відповідача не просто виплатити відповідним особам суми справедливої сатисфакції, присуджені за статтею 41 Конвенції, але й вжити заходи загального та/або індивідуального характеру під наглядом Комітету міністрів (див. рішення у справах "Ассанідзе проти Грузії" [ВП] (Assanidze v. Georgia) [GC], заява № 71503/01, пункт 198, ЄСПЛ 2004-II, та "Грінз та М.Т. проти Сполученого Королівства" (Greens and M.T. v. the United Kingdom), заяви № 60041/08 і № 60054/08, пункт 106, ЄСПЛ 2010 (витяги)). Держава зобов’язана вживати такі заходи також щодо інших осіб, ситуація яких аналогічна ситуації заявника, зокрема, шляхом усунення проблем, які призвели до таких висновків Суду (див. рішення у справі "Алішич та інші проти Боснії і Герцеговини, Хорватії, Сербії, Словенії та колишньої Югославської Республіки Макаденія" [ВП] (<...>) [GC], заява № 60642/08, пункт 142, ЄСПЛ 2014).

192. Порушення статті 3 Конвенції, яке Суд встановив у цій справі у зв’язку з тим, що покарання заявника у виді довічного позбавлення волі було таким, яке неможливо було скоротити, впливає на багатьох людей. На розгляді Суду перебувають більше шістдесяти аналогічних заяв і можливо буде подано багато інших. Тому перед розглядом індивідуальних вимог заявника щодо справедливої сатисфакції за статтею 41 Конвенції Суд бажає розглянути, якими можуть бути наслідки для держави-відповідача відповідно до статті 46 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі "Спахіч та інші проти Боснії і Герцеговини" (<...>), заява № 20514/15 і 15 інших заяв, пункт 33, від 14 листопада 2017 року).

193. Суд повторює, що Договірні держави користуються широкою свободою розсуду, вирішуючи питання щодо належної тривалості покарання у виді позбавлення волі за конкретні злочини. Сам факт того, що зрештою покарання у виді довічного позбавлення волі може бути відбутим у повному обсязі не суперечить статті 3 Конвенції. Отже, перегляд покарання у виді довічного позбавлення волі необов’язково має призвести до звільнення відповідного засудженого (див. згадане рішення у справі "Ласло Магьяр проти Угорщини" (<...>), пункт 72, від 20 травня 2014 року).

194. Тим не менш, Суд зазначає, що оскільки ця справа стосується питання того, що покарання у виді довічного позбавлення волі є таким, яке неможливо скоротити, вона свідчить про наявність системної проблеми, для вирішення якої вимагається вжиття заходів загального характеру. Характер встановленого за статтею 3 Конвенції порушення свідчить, що для належного виконання цього рішення від держави-відповідача вимагатиметься впровадження реформи системи перегляду покарань у виді довічного позбавлення волі. Механізм такого перегляду повинен гарантувати перевірку у кожному конкретному випадку, чи обґрунтовано триваюче тримання під вартою законними пенологічними підставами, та має надавати засудженим до довічного позбавлення волі можливість передбачити з певним ступенем точності, що їм треба зробити, аби було розглянуто питання щодо їх звільнення, та за яких умов це можливо, відповідно до стандартів, розроблених практикою Суду.

VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

195.Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".

A. Шкода

196. Заявник вимагав 49 423,71 українських гривень (далі - грн) в якості відшкодування матеріальної шкоди, у тому числі 28 215 грн, витрачених на харчування і воду під час тримання під вартою у Херсонській виправній колонії № 61, та 21 217 грн, витрачених на медичні препарати і поштові послуги. Він також вимагав 100 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

197. Уряд оскаржив ці вимоги як необґрунтовані та надмірні.

198. Суд встановив порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з неспроможністю адміністрації виправної колонії забезпечити заявника належною медичною допомогою з 03 липня 2010 року (див. пункт 153). Він вважає, що існує прямий причинно-наслідковий зв’язок між понесеними заявником витратами на медичні препарати та порушенням статті 3 Конвенції (див. рішення у справі "Мірзашвілі проти Грузії" (Mirzashvili v. Georgia), заява № 26657/07, пункт 84, від 07 вересня 2017 року). Щодо інших витрат, на які посилався заявник, Суд не вбачає жодного прямого причинно-наслідкового зв’язку між встановленими порушеннями та стверджуваною матеріальною шкодою. Питання щодо витрат заявника на поштові послуги буде розглянуто у підрозділі "Судові та інші витрати".

199. Беручи до уваги надані заявником квитанції, Суд присуджує йому 750 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди.

200. Суд також вважає, що заявник мав зазнати болю та страждань у зв’язку з відсутністю належної медичної допомоги, що призвело до непоправного погіршення стану його здоров’я, для відновлення якого недостатньо встановлення у цьому рішенні порушення Конвенції. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 10 000 євро за цим пунктом.

201. Щодо встановлення порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з тим, що покарання заявника у виді довічного позбавлення волі неможливо скоротити, Суд вважає, що встановлення порушення становить достатню справедливу сатисфакцію (див., наприклад, згадані рішення у справах "Вінтер та інші проти Сполученого Королівства" (Vinter and Others v. the United Kingdom), пункт 136, та "Мюррей проти Нідерландів" (Murray v. the Netherlands), пункт 131).

B. Судові та інші витрати

202. Заявник також вимагав 17 400 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок пана Тарахкала. Для обґрунтування своєї вимоги заявник надав договір про надання правової допомоги, підписаний ним та п. Тарахкалом 20 квітня 2016 року, за яким розмір погодинної ставки становив 150 євро. Відповідно до договору оплата мала бути здійснена після закінчення провадження у м. Страсбурзі і в межах присудженої Судом суми компенсації судових та інших витрат. Заявник також надав акт про виконану роботу від 04 червня 2016 року за зазначеним договором. У ньому було зазначено, що пан Тарахкало працював над справою 116 годин (17 400 євро).

203. Уряд заперечив проти цієї вимоги як надмірної.

204. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі, з огляду на наявні у нього документи та зазначені критерії, Суд вважає за розумне задовольнити вимогу заявника частково та присудити йому 10 000 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, понесених під час провадження у Суді, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику. Ця сума має бути сплачена на банківський рахунок п. Тарахкала, як зазначено заявником (див., наприклад, рішення у праві "Бєлоусов проти України" (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пункти 116 і 117, від 07 листопада 2013 року).

205. Крім того, з урахуванням наданих заявником квитанцій про оплату поштових послуг (див. пункти 196 і 198) Суд присуджує йому 20 євро в якості відшкодування поштових витрат.

C. Пеня

206. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1.Оголошує одноголосно прийнятними скарги заявника за статтею 3 Конвенції на відсутність належної медичної допомоги під час тримання під вартою та те, що його покарання у виді довічного позбавлення волі є таким, яке неможливо скоротити.

2.Оголошує одноголосно неприйнятною скаргу заявника за статтею 3 Конвенції щодо побутових умов тримання його під вартою у Херсонській виправній колонії № 61 і Херсонському СІЗО.

3.Постановляє одноголосно, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з відсутністю належної медичної допомоги, доступної заявнику, під час тримання його під вартою з 03 липня 2010 року.

4.Постановляє одноголосно, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з тим, що покарання заявника у виді довічного позбавлення волі є таким, яке неможливо скоротити.

5.Постановляє п’ятьма голосами проти двох, що немає необхідності розглядати питання прийнятності та суть скарги заявника за статтею 8 Конвенції.

6.Постановляє шістьма голосами проти одного, що встановлення порушення становить достатню справедливу сатисфакцію моральної шкоди, якої зазнав заявник у зв’язку з його скаргою на те, що його покарання у виді довічного позбавлення волі є таким, яке неможливо скоротити.

7.Постановляє одноголосно, що:

(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику; ці суми мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 750 (сімсот п’ятдесят) євро в якості відшкодування матеріальної шкоди;

(ii) 10 000 (десять тисяч) євро в якості відшкодування моральної шкоди, якої заявник зазнав у зв’язку з відсутністю належної медичної допомоги з 03 липня 2010 року;

(iii) 10 000 (десять тисяч) євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, понесених під час провадження у Суді (чиста присуджена сума має бути сплачена на банківський рахунок захисника заявника, п. Тарахкала);

(iv) 20 (двадцять) євро в якості компенсації поштових та інших витрат;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

8.Відхиляє шістьма голосами проти одного решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 12 березня 2019 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Регламенту Суду до цього рішення додаються окремі думки суддів П. Пінто де Альбукерке, Е. Куріс і М. Бошняк.

П.П.A.

M.Ц.

1. Я погоджуюся з висновками у цій справі, за винятком рішення за статтею 41 Конвенції. З підстав, уже зазначених у моїй думці у справі "Мюррей проти Нідерландів" (Murray v. the Netherlands)-1, я не можу погодитися з позицією більшості у цій справі, що "встановлення порушення становить достатню справедливу сатисфакцію моральної шкоди, якої зазнав заявник у зв’язку з його скаргою на те, що його покарання у виді довічного позбавлення волі є таким, яке неможливо скоротити"-2. На додаток до аргументів, наведених в рішенні у справі "Мюррей проти Нідерландів" (Murray v. the Netherlands), я хотів би підкреслити, що важливо відрізняти обов’язок визнати порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), з одного боку, та обов’язок, який з цього випливає, забезпечити повне відшкодування - з іншого-3. У цій справі більшість не забезпечила такого відшкодування, хоча визнала порушення.

2. Тоді як я цілком погоджуюся з висновком палати про порушення статті 3 Конвенції у цій справі у зв’язку з відсутністю доступної медичної допомоги та тим, що покарання заявника у виді довічного позбавлення волі було таким, яке неможливо скоротити, я не погоджуюсь з обґрунтуванням палати у пункті 178, що "з огляду на свободу розсуду, яка має надаватися Договірним державам у питаннях відправлення кримінального правосуддя та обрання покарання, його завдання не полягає у визначенні форми, як має здійснюватися такий перегляд (виконавчою або судовою гілками влади)", а тому "перегляд повинен передбачати або надання обґрунтування органами виконавчої влади, або судовий перегляд, аби уникнути навіть ознаки свавілля".

На мою думку, ймовірна перспектива, зокрема те, що обов’язок обґрунтовувати рішення та обов’язок забезпечити судовий перегляд є альтернативними, а не кумулятивними варіантами, не відповідає рішенню Великої палати у згаданій справі "Мюррей проти Нідерландів" (Murray v. the Netherlands). Отже, це рішення посилило відсутність ясності та послідовності у власній практиці Суду.

3. Було зазначено, що Суд не встановлює форму механізму перегляду-4. Проте в рішенні у справі "Мюррей проти Нідерландів" (Murray v. the Netherlands) Велика палата пішла на крок далі, зазначивши:

"... Право засудженого на перегляд передбачає безпосередню оцінку відповідної інформації, а перегляд також має супроводжуватися достатніми процесуальними гарантіями. Засуджений необхідною мірою повинен знати, що він має зробити для того, щоб його кандидатуру було розглянуто для звільнення та за яких умов це може вимагати надання обґрунтування, ці умови повинні захищатися доступом до судового перегляду"-5.

Після двох попередніх справ, "Ласло Магьяр проти Угорщини" (<...>) та "Харакчієв і Толумов проти Болгарії" (Harakchiev and Tolumov v. Bulgaria)-6, у 2016 році з винесенням рішення у справі "Мюррей проти Нідерландів" (Murray v. the Netherlands) розвиток практики досягнув того, що здавалося точкою неповернення, коли Велика палата окреслила позитивне зобов’язання держави забезпечити існування ефективного та незалежного механізму перегляду покарання. Щоб бути сумісним з Конвенцією, порядок перегляду має відповідати таким п’ятьом обов’язковим "відповідним принципам":

"(1) принципу законності ("норми, які мають достатній ступінь ясності та визначеності", "умови, встановлені національним законодавством");

(2) принципу оцінки пенологічних підстав для подальшого тримання під вартою на підставі "об’єктивних, попередньо встановлених критеріїв", які включають ресоціалізацію (спеціальні превентивні заходи), запобігання (загальні превентивні заходи) і покарання;

(3) принципу оцінки в рамках попередньо встановлених часових меж, а у випадку із засудженими до довічного позбавлення волі - "не пізніше, аніж через 25 років після винесення вироку з подальшим періодичним переглядом";

(4) принципу справедливих процесуальних гарантій, які передбачають щонайменше обов’язок обґрунтовувати рішення про відмову у звільненні чи про повернення засудженого;

(5) принципу судового перегляду"-7.

З огляду на останній принцип було очевидно, що порядок перегляду "має [або] контролюватися судом або принаймні підлягати повному судовому перегляду як фактологічних, так і правових елементів рішення про помилування, як це також передбачено універсальним стандартом, встановленим у пункті 2 статті 110 Римського Статуту "-8. Використане Великою палатою імперативне формулювання у пункті 110 рішення у справі "Мюррей проти Нідерландів" (Murray v. the Netherlands) ("повинні захищатися доступом до судового перегляду") було спрямовано на уникнення сумнівів у його намірах.

На жаль, рішення у справі "Хатчінсон проти Сполученого Королівства" викривило повідомлення в рішенні у справі "Мюррей проти Нідерландів" (Murray v. the Netherlands). В принципі, в рішенні у справі "Хатчінсон проти Сполученого Королівства" (Hutchinson v. the United Kingdom) Велика палата послалася на "відповідні принципи", наведені у пунктах 99 і 100 рішення у справі "Мюррей проти Нідерландів" (Murray v. the Netherlands)-9, проте суттєво викривила їх під час застосування. У зв’язку з цим рішення у справі "Хатчінсон проти Сполученого Королівства" (Hutchinson v. the United Kingdom) становило "пік зростаючої тенденції до зниження ролі Суду у порівнянні з певними національними судовими органами, із серйозним ризиком застосування Конвенції за подвійними стандартами"-10. Через шість місяців після ухвалення рішення у справі "Мюррей проти Нідерландів" (Murray v. the Netherlands), яке відображало практичний підхід Суду до питання механізму перегляду, було важко пояснити його невтручання в рішенні у справі "Хатчінсон проти Сполученого Королівства" (Hutchinson v. the United Kingdom)-11. Підозра про застосування у практиці Суду подвійних стандартів посилилася рішенням у справі "Матіошаітіс та інші проти Литви" (<...>), в якому Суд здійснив більш ретельну оцінку литовського механізму перегляду, порівняно з оцінкою британського механізму перегляду в рішенні у справі "Хатчінсон проти Сполученого Королівства" (Hutchinson v. the United Kingdom)-12.

В рішенні у справі "Матіошаітіс та інші проти Литви" (<...>) палата зазначила:

"Для забезпечення належного розгляду змін і прогресу в реабілітації засудженого до довічного позбавлення волі, якими б значними вони не були, перегляд повинен передбачати або надання обґрунтування органами виконавчої влади, або судовий перегляд, щоб уникнути навіть ознаки свавілля. Суд також зазначив, що засуджений необхідною мірою повинен знати, що він має зробити для того, щоб його кандидатуру для звільнення було розглянуто та за яких умов це може вимагати надання обґрунтування, ці умови повинні бути гарантовані доступом до судового перегляду"-13.

Іншими словами, у литовській справі палата неправильно тлумачила обов’язок судового перегляду, який був головним елементом, доданим в рішенні у справі "Мюррей проти Нідерландів" (Murray v. the Netherlands). Тоді як в рішенні у справі "Мюррей проти Нідерландів" (Murray v. the Netherlands) цей обов’язок був логічно пов’язаний з обов’язком надавати обґрунтування в якості додаткової гарантії проти свавілля, у справі "Матіошаітіс та інші проти Литви" (<...>) він був перетворений в альтернативну гарантію останньому. Ця альтернатива не може бути логічно обґрунтована. Вимога надати обґрунтування має сенс лише у випадку, якщо воно може бути перевірено незалежним органом. Вимога до державних або адміністративних органів навести обґрунтовані пенологічні підстави стосовно необхідності подальшого тримання під вартою, але позбавляючи засудженого права на судовий перегляд цих підстав, має невелике, якщо взагалі яке-небудь значення, з точки зору заборони свавілля Уряду та органів державної влади.

Тому рекомендується, щоб Велика палата виконала свій обов’язок та раз і назавжди пояснила, що означає вимога у пункті 100 рішення у справі "Мюррей проти Нідерландів" (Murray v. the Netherlands): що механізм перегляду "повинен захищатися доступом до судового перегляду". Зобов’язання держави розробити механізм перегляду пенологічної необхідності подальшого тримання під вартою не може сприйматися серйозно, якщо не визнається судовий перегляд.

1. Я проголосував проти пункту 5 резолютивної частини рішення, тобто висновку більшості про те, що скарга заявника за статтею 8 Конвенції не потребувала окремого розгляду. На мою думку, насправді вона потребувала. Цей висновок ґрунтується на застосуванні так званої формули Кимпеану, міркуванні, викладеному в одному реченні, що з огляду на те, що Суд "розглянув основні юридичні питання, порушені у цій заяві", він звільняється від "необхідності у винесенні окремого рішення щодо прийнятності та суті [решти] скарги". Це стисле міркування наведено у пункті 189 цього рішення, в якому робиться посилання на рішення у справі "Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 47848/08, від 17 липня 2014 року, та в якому було дослівно скопійовано шаблон із пункту 156 згаданого рішення.

Щоправда, справа "Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії" (<...>) не була першою, в якій було застосовано формулу Кимпеану. Вона була використана у декількох попередніх справах. Але саме ця справа дала ім’я зазначеній формулі у внутрішньому слензі Суду, оскільки саме в цьому рішенні формула була закріплена як шаблон, який мав застосовуватися у подальших справах, що і відбувається з того часу (див. пункт 52).

2. У цій справі перед розглядом скарги заявника за статтею 8 Конвенції Суд уже розглянув дві його скарги за статтею 3 Конвенції та встановив порушення цієї статті в обох випадках. Отже, скаргу за статтею 8 Конвенції було залишено без розгляду як по суті так і, навіть, у питанні прийнятності.

3. Під словосполученням "основні юридичні питання" більшість мала на увазі питання, порушені заявником у двох скаргах за статтею 3 Конвенції. Одна з них стосувалася умов тримання заявника під вартою (одну частину цієї скарги, яка стосувалася побутових умов тримання під вартою, було відхилено як явно необґрунтовану, проте іншу, щодо відсутності належної медичної допомоги, було визнано прийнятною та розглянуто по суті); інша стосувалась того, що його покарання у виді довічного позбавлення волі є таким, яке неможливо скоротити. Я не мав заперечень проти встановлення порушення статті 3 Конвенції щодо обох скарг за статтею 3 Конвенції, які було визнано прийнятними.

4. Щодо другої із зазначених скарг, то заявника було засуджено до довічного позбавлення волі ще до епохи Вінтера (див. рішення у справі "Вінтер та інші проти Сполученого Королівства" (Vinter and Others v. the United Kingdom), заяви № 66069/09, № 130/10 і № 3896/10, від 09 липня 2013 року). Свою заяву він подав 11 червня 2013 року, тобто майже за місяць до винесення цього ключового рішення. На той момент ключовою справою щодо питання (не)скоротності покарання у виді довічного позбавлення волі була справа "Кафкаріс проти Кіпру" [ВП] (Kafkaris v. Cyprus) [GC], заява № 21906/04, від 12 лютого 2008 року. Відповідно до принципів Кафкаріс покарання заявника у виді довічного позбавлення волі швидше за все було б визнано скоротним, а порушення статті 3 Конвенції не було б встановлено. Проте з рішенням у справі "Вінтер та інші проти Сполученого Королівства" (Vinter and Others v. the United Kingdom) підхід Суду докорінно змінився, і ця зміна була підтверджена низкою подальших рішень.

Тим не менш, навіть зараз залишається питання стосовно того, коли та яким національним органом влади було вчинено конкретне порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з тим, що покарання заявника у виді довічного позбавлення волі є таким, яке неможливо скоротити. Важливість цього питання випливає з тривіального факту, що кожне порушення закону (і Конвенції зокрема), як таке, завжди вчиняється не тільки у конкретному місці, але й у конкретний час, і, зрештою, але не в останню чергу, конкретним "правопорушником". Проте Суд ніколи не розглядав це питання - ані в контексті будь-якої конкретної ситуації засудженого до довічного позбавлення волі до ухвалення рішення у справі "Вінтер та інші проти Сполученого Королівства" (Vinter and Others v. the United Kingdom), ані як загальне всебічне питання. Наскільки відомо, воно може ніколи не стати предметом розгляду. Навіть якщо на цьому етапі розвитку практики Суду щодо довічного позбавлення волі це незручне питання (або скоріше декілька пов’язаних питань) може вважатися переважно теоретичним або надмірно аналітичним, його у жодному випадку не можна відкидати, принаймні не цілком.

Проте я не буду заглиблюватися тут у ці тонкощі. У зв’язку з цим я посилаюся на дві мої окремі думки (одна окрема, а інша співпадає із думкою більшості) в рішеннях у справах "Т.П. та А.Т. проти Угорщини" (T.P. and A.T. v. Hungary), заяви № 37871/14 і № 73986/14, від 04 жовтня 2016 року, та "Матіошаітіс та інші проти Литви" (<...>), заяви № 22662/13, № 51059/13, № 58823/13, № 59692/13, № 59700/13, № 60115/13, № 69428/13 і № 72824/13, від 23 травня 2017 року.

5. У будь-якому випадку, добре усталена практика Суду (але наскільки "добре"?), яка існує наразі, переконливо не дає можливості для іншого висновку щодо обговореного питання. Те саме стосується встановлення порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з умовами тримання заявника під вартою (широка концепція, яка у цій конкретній справі була обмежена питанням відсутності належної медичної допомоги). Тому я погодився зі своїми колегами у палаті щодо цих висновків.

6. Водночас я не зміг підтримати рішення більшості залишити без розгляду скаргу заявника за статтею 8 Конвенції.

Основна складність пов’язана не тільки із залишеною без розгляду скаргою цього конкретного заявника, хоча сам факт того, що його скаргу стосовно побачень під час тримання під вартою не було розглянуто належним чином, викликає занепокоєння. Основна проблема полягає в інструменті, застосованому у цій справі для відмови у розгляді скарги заявника за статтею 8 Конвенції, який при частому та безрозбірливому використанні (навіть якщо він сам собою не є неприйнятним) може у більш широкому масштабі підірвати захист і просування різних конвенційних прав.

Ця основна проблема - формула Кимпеану.

7. Зазвичай заявники скаржаться до Страсбурзького Суду не заради того, щоб відчути сумнівне задоволення від судового процесу, під час якого (як додатковий продукт розгляду) можуть розглядатися (і часто розглядаються) певні юридичні питання більш важливого значення: вони скаржаться на неприйнятну для них конкретну ситуацію, яку вони хочуть змінити. Напевно, левова частка всіх поданих заяв містить не одну, а декілька скарг (або, як інколи буває, перша заява згодом супроводжується додатковими заявами від того самого заявника), які, на думку заявників, пов’язані з різними фактичними ситуаціями (або різними аспектами однієї фактичної ситуації) або мають юридично розглядатись не за одним, а кількома положеннями Конвенції. Такі скарги формулюються як окремі. Проте насправді вони можуть перетинатися, оскільки або мають одне і те саме фактологічне підґрунтя, або стосуються взаємопов’язаних положень Конвенції. Таке перетинання або взаємопов’язаність скарг одного і того самого заявника може дозволити (а інколи навіть вимагати) Суду розглядати їх як такі, що порушують одне й те саме юридичне питання, а оскільки це питання вже було розглянуто (принаймні по суті, якщо не детально) з одного боку, фактологічного або правового, - дійти висновку про відсутність необхідності у його повторному розгляді за іншим положенням.

8. Взаємопов’язаність скарг є як перевагою, так і недоліком для Суду, який, як відомо, завантажений справами, що перебувають на розгляді (один із моїх колег жартома, але вдало назвав Страсбурзький Суд "найбільшою юридичною фабрикою у світі"). Вона є перевагою, оскільки дозволяє залишати без розгляду певні скарги, при цьому не зашкодивши нікому, навіть заявникам. Вирішуючи не розглядати окремо кожну зі скарг, що перетинаються, Суд фактично економить час та інші ресурси, але все ще виконує своє завдання. Проте взаємопов’язаність скарг є або, безумовно, може стати також і недоліком, оскільки спокуса залишити певні скарги без розгляду лише на підставі єдиної передумови, що вони є взаємопов’язаними, - і, таким чином, зменшити кількість справ для розгляду Судом, - може бути занадто сильною, щоб ефективно їй опиратися. Якщо така спокуса захопить судовий розум, то те, що я щойно назвав "передумовою", насправді може бути приводом або виправданням.

9. Для того, щоб розумно та правомірно сприймати та розглядати скарги одного і того самого заявника, які, як стверджується, стосуються різних фактологічних ситуацій (або різних аспектів одних і тих самих фактів) або подані за різними статтями Конвенції, як дві сторони однієї й тієї самої монети, потрібен певний поєднувальний елемент, який би об’єднав їх разом як дві сторони єдиного цілого.

Обґрунтування підстав, відповідно до яких скарги одного заявника можуть правомірно вважатися взаємопов’язаними, може походити з однієї з двох сфер (або обох). Цими сферами є: (і) реальне життя, тобто конкретні фактологічні обставини, в яких виникла спірна ситуація, представлена на розгляд Суду; та (іі) сфера права per se, тобто положення самої Конвенції. Tertium non datur. Якщо необхідний поєднувальний елемент не можна знайти у сфері фактів, єдиною іншою сферою, де його можна було б шукати - і, можливо, знайти, - є самі правові норми.

Ця важлива відмінність ніколи не повинна залишатися поза увагою, коли Суд стикається з двома або більше скаргами одного і того самого заявника, незалежно від того, викладені вони в одній, двох або декількох окремих заявах: Суд повинен розглянути питання, чи потребують вони окремого розгляду або чи є вони взаємопов’язаними та чи можуть деякі з них бути залишені без розгляду. Якби у цій справі не було проігноровано цю відмінність, ця думка не була б написана. Далі я послідовно розгляну ці дві сфери та їхній вплив на фактичний або стверджуваний взаємозв’язок скарг.

10. При вирішенні питання про те, чи можуть певні скарги одного і того самого заявника бути правомірно залишені без розгляду як взаємопов’язані з уже розглянутими Судом, необхідною передумовою є їхня фактологічна взаємопов’язаність, sine qua non. Якщо фактологічні передумови однієї скарги перетинаються з іншою, то може бути правомірним (але не обов’язково переважним) не розглядати повторно те, що по суті є тією самою скаргою, оскільки такий розгляд був би зайвим (до речі, такий вибір відповідатиме додатковому, прагматичному міркуванню про прискорення розгляду та економії ресурсів Суду). Стикнувшись з таким вибором, Суд може скористатися своєю свободою розсуду та вирішити, що окремий розгляд іншої скарги, яка лише номінально є окремою від уже розглянутої, не є необхідним. Проте таке рішення само собою не означає, що одна і та сама фактологічна ситуація не може або не повинна розглядатися з точки зору двох або більше статей: для визначення цього аспекту має застосовуватися інший критерій, який стосується сфери правових норм (див. пункти 11-13).

Однак, якщо дві або більше скарг стосуються непов’язаних фактологічних ситуацій, тобто якщо вони не мають спільного фактологічного підґрунтя, вони мають розглядатися як окремі, навіть якщо вони обидві (усі) посилаються на одну і ту саму статтю. Не може існувати жодних правомірних підстав для того, щоб залишити без розгляду скарги, які є прийнятними за всіма іншими критеріями. І їх немає. Єдиною явною підставою для такого рішення могло би бути прискорення розгляду справи. Такий розгляд був би похвальним як прагматичний і в цьому сенсі обґрунтованим, проте прагматичний необов’язково означає правомірний. Нерідко якраз навпаки.

11. Тепер щодо юридичного або формального взаємозв’язку між скаргами. Він витікає із положень самої Конвенції. Юридичний або формальний взаємозв’язок скарг може бути вирішальним фактором у справах, в яких Суд має розглянути одну і ту саму фактологічну ситуацію, яка оскаржується не з одного, а декількох аспектів, іншими словами - з точки зору двох або більше статтей.

Трапляється, у багатьох заявах одна і та сама фактологічна ситуація виступає підставою для грандіозного посилання на велику кількість статей (що доволі обґрунтовано може викликати сумніви щодо обґрунтованості деяких скарг). Частіше за все розгляд деяких із численних викладених скарг дійсно виявляється зайвим. Тим не менш, оскарження одного і того самого фактологічного питання за кількома статтями само собою не є надмірним. Конвенція не має бути подроблена у тому сенсі, що її статті (принаймні багато з них), які закріпили індивідуальні права та свободи, повинні застосовуватися лише до однієї сфери, до якої не можуть застосовуватися інші. І, навпаки, не передбачалося, щоб її статті (або багато з них) були незастосовними до тих сфер, до яких були застосовні інші статті. Положення Конвенції перетинаються і неабиякою мірою; предмет певних статей повністю або частково співпадає з предметом інших статей. Деякі статті повністю або частково поглинаються (об’єднуються, підпорядковуються тощо - у своїй практиці Суд використовував різні терміни для опису збіжності предмета різних статей) іншими статтями та у цьому сенсі є lex specialis щодо останніх, а ті інші статті - lex generalis. Наприклад, зокрема (але не виключно), коли йдеться про права цивільного характеру, пункт 1 статті 6 Конвенції у практиці Суду вважається lex specialis щодо статті 13 Конвенції, яка є lex generalis; аналогічно стаття 11 Конвенції вважається lex specialis щодо статті 10 Конвенції, яка є lex generalis.

Якщо скарга щодо однієї і тієї самої фактологічної ситуації стосується як lex specialis, так і lex generalis, то у випадку встановлення порушення Конвенції на підставі lex specialis повторний розгляд того самого питання за lex generalis може бути зайвим. У такому випадку Суд має право вирішити, що окремий розгляд тієї самої скарги за lex generalis не є необхідним.

12. Слід повторно підкреслити, що так може бути лише у випадку однієї і тієї самої скарги. Проте, якщо у двох поданих одним і тим самим заявником скаргах немає жодного спільного фактологічного підґрунтя, то факт залишення без розгляду однієї з них на підставі того, що статті, на які посилається заявник, є lex generalis і lex specialis однієї стосовно іншої, буде надуманим.

13. І на завершення, тоді як критерій щодо фактологічного підґрунтя дозволяє Суду дійти висновку, що деякі фактологічно взаємопов’язані скарги можна правомірно залишити без розгляду на підставі оцінки того, що порушена у них більшість фактологічних питань є суто номінальною, критерій щодо зв’язку між правовими положеннями може застосовуватися тільки до одного фактологічного питання, у зв’язку з яким було зроблено посилання більш ніж на одну статтю, і дозволяє не розглядати це питання за певними статтями, якщо їхні положення значною мірою перетинаються з положеннями статей, за якими цю скаргу вже було розглянуто.

Отже, коли Суд розглядає множинність фактологічних питань і має встановити, чи є ця множинність реальною чи лише номінальною, критерій щодо фактологічного підґрунтя є необхідним елементом, а спільне фактологічне підґрунтя є необхідною умовою для прийняття рішення, що певні скарги мають бути залишені без розгляду; критерій щодо зв’язку між положеннями Конвенції застосовується лише тоді, коли було встановлено, що множинність фактологічних ситуацій, що оскаржуються, є лише номінальною. Тому критерій правового зв’язку є допоміжним.

14. Наведені міркування щодо юридичного (формального) взаємозв’язку скарг стосуються скарг за статтями 3 і 8 Конвенції, коли вони подаються одним і тим самим заявником. У практиці Суду ці дві статті не розглядаються як такі, що перетинаються, не кажучи вже про lex generalis і lex specialis одна стосовно іншої. Отже, скарга за статтею 8 Конвенції a priori не може розглядатися як така, що охоплюється скаргою за статтею 3 Конвенції (як, наприклад, зі скаргами за статтями 11 і 10 Конвенції).

15. Проте це не виключає повністю можливості того, що за конкретних обставин окремої справи скарга за статтею 8 Конвенції може повністю або принаймні частково охоплюватися скаргою за статтею 3 Конвенції. Таке трапляється, оскільки будь-яке жорстоке поводження, заборонене статтею 3 Конвенції (катування, нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання) за своєю суттю також передбачає певне посягання на приватне життя особи або її сімейне життя, повага до якого захищена статтею 8 Конвенції; з іншого боку, втручання у приватне життя особи (або навіть її сімейне життя) може приймати форми, які важко буде назвати жорстоким поводженням у конкретному розумінні статті 3 Конвенції. Але можна стверджувати про існування аналогічного зв’язку між статтями 8 і 2, 8 і 4, 8 і 5 Конвенції тощо.

16. Таким чином, зв’язок між предметом регулювання статей 3 і 8 Конвенції per se не дозволяє трактувати ці дві статті, як такі, що перетинаються у прямому розумінні цього слова, не кажучи вже про зв’язок lex generalis і lex specialis одна стосовно іншої. Статті 3 і 8 Конвенції залишаються окремими правовими сферами, проте, як такі, вони не є повністю ізольованими одна від одної, та залежно від конкретних обставин між ними може бути встановлено зв’язок.

17. Наприклад, в рішенні у справі "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, пункт 62, від 28 березня 2006 року Суд визнав, що стаття 8 Конвенції може поширюватися на ситуації позбавлення свободи та розглядатися як така, що забезпечує захист у ситуаціях стосовно умов тримання під вартою, в яких не досягається рівень суворості, передбачений статтею 3 Конвенції. Можливість розширення дії меж статті пояснюється, зокрема, тим, що поняття "приватне життя" є широким і не підлягає вичерпному визначенню, проте охоплює моральну та фізичну недоторканість особи і, таким чином, охоплює багато аспектів фізичної та соціальної ідентичності особи (див., як одне з нещодавніх джерел, рішення у справі "Денісов проти України" [ВП] (Denisov v. Ukraine) [GC], заява № 76639/11, пункти 95 і 96, від 25 вересня 2018 року; але також зверніть увагу на рішення у справах "Абу Зубайдах проти Литви" (Abu Zubaydah v. Lithuania), заява № 464454/11, пункт 664, від 31 травня 2018 року, та "Аль Нашірі проти Румунії" (Al Nashiri v. Romania), заява № 33234/12, пункт 697, від 31 травня 2018 року, які, хоча і були ухвалені раніше, набули статусу остаточних після рішення у справі "Денісов проти України" (Denisov v. Ukraine) (08 жовтня 2018 року), та в яких тлумачення поняття "приватного життя" як таке, що охоплює моральну та фізичну недоторканість особи, супроводжується застереженням "залежно від обставин"). В рішенні у справі "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine) Суд встановив порушення статей 3 і 13 Конвенції, проте, пославшись на рішення у справі "Нурай Шен проти Туреччини (№ 2)" (<...>) (no. 2), заява № 25354/94, від 30 березня 2004 року, та ухвалу щодо прийнятності у справі "Скубенко проти України" (Skubenko v. Ukraine), заява № 41152/98, від 06 квітня 2004 року, постановив ще у своїх попередніх висновках, що "на цій стадії не [було] доречним окремо розглядати [також питання стверджуваного втручання держави у право заявника на повагу до його кореспонденції у виправній колонії]", не дивлячись на те, що ця скарга за статтею 8 Конвенції не була "уточненням" скарги за статтею 3 Конвенції (див. пункт 63). Не менш важливим для такого висновку був той факт, що скарга заявника за статтею 8 Конвенції була подана після повідомлення Уряду держави-відповідача про декілька його первинних скарг і згодом про його додаткові скарги за статтями 3 і 13 Конвенції. За цих конкретних обставин тієї справи будь-яке твердження про те, що скаргу за статтею 8 Конвенції було залишено без розгляду безпосередньо у зв’язку з її правовим зв’язком зі статтею 3 Конвенції, було б сумнівним. Крім того, розглядаючи питання про те, що стаття 8 Конвенції може поширюватися на ситуації з позбавленням свободи та надавати захист щодо умов тримання під вартою (що є "природною" сферою дії статті 3 Конвенції), Суд посилався на рішення у справі "Ранінен проти Фінляндії" (Raninen v. Finland), від 16 грудня 1997 року, пункт 63, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1997-VIII). Досить цікаво, що в останній справі Суд, незважаючи на загальне визнання можливості юридичної взаємопов’язаності скарг за статтями 3 і 8 Конвенції, не встановив порушення статті 3 Конвенції (проте встановив порушення пунктів 1 і 2 статті 5 Конвенції) і потім постановив, що не виникало окремого питання за статтею 8 Конвенції, оскільки "заявник ґрунтував [цю] скаргу … на тих самих фактах, що і скаргу за статтею 3 Конвенції" і не довів існування "достатніх елементів, які б дозволили йому дійти висновку, що оскаржуване поводження спричинило такі негативні наслідки для фізичної або моральної недоторканості [заявника], щоб становити втручання у [його] право на повагу до приватного життя, гарантоване статтею 8 Конвенції" (див. пункт 64).

18. Загалом межа між скаргами за статтями 3 і 8 Конвенції є доволі простою, проте не абсолютно чіткою. Скарги за статтею 3 Конвенції та статтею 8 Конвенції можуть бути взаємопов’язаними, проте, як правило, не можуть перетинатися лише на підставі правового зв’язку між предметами статей 3 і 8 Конвенції. Навіть якщо винятки теоретично є можливими, то остаточний критерій, який дозволяє дійти висновку, що скарги за статтями 3 і 8 Конвенції є взаємопов’язаними, цілком або частково, полягає в тому, про що вже було зазначено у пункті 15 - у конкретних обставинах справи. В першу чергу цей критерій вказує на спільне фактологічне підґрунтя скарг, які перетинаються. Лише коли скарги за статтями 3 і 8 Конвенції дійсно мають певне спільне фактологічне підґрунтя, можна посилатися на допоміжний критерій правового зв’язку між двома статтями, щоб встановити, що неізольованості положень цих статей може бути достатньо для того, щоб Суд вирішив, що скарга підпадає під такі вимоги Конвенції, які з огляду на конкретні обставини справи можуть вважатися такими, що співпадають значною мірою, і це звільняє Суд від розгляду тієї самої фактологічної ситуації з точки зору усіх статей, на які робиться посилання.