97. Після набрання чинності змінами від 16 лютого 2010 року, засуджені цієї категорії отримали право на одне короткострокове побачення кожні три місяці.
98. У подальшому до статті 151 було внесено зміни, які набрали чинності 06 травня 2014 року, після чого засуджені до довічного позбавлення волі отримали право на одне короткострокове побачення щомісяця та одне тривале побачення кожні три місяці.
99. Після внесення нових змін, прийнятих 07 вересня 2016 року, засуджені до довічного позбавлення волі тепер мають право на одне тривале побачення з родичами кожні два місяці.
100.Стаття 151 передбачає, що такі побачення передбачаються для побачення з близькими родичами (подружжя, батьки, діти, всиновлювачі, всиновлені, рідні брати і сестри, дід, баба та онуки).
III. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ МАТЕРІАЛИ
A. Лікування ТБ
101. Відповідні витяги з публікації "Лікування Туберкульозу: рекомендації" Всесвітньої організації охорони здоров’я (четверте видання, 2009 рік) наведені в рішенні Суду у справі "Макшаков проти Росії" (Makshakov v. Russia), заява № 52526/07, пункт 50, від 24 травня 2016 року.
102. У відповідному уривку з Доповіді Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі - КЗК) для Уряду України за результатами візиту до України з 21 по 30 листопада 2016 року (CPT/Inf (2017) 15) зазначено (примітки опущені):
"41. Медичне обслуговування в установах виконання покарань є ще одним аспектом багаторічної стурбованості КЗК - стурбованості, яку поділили співрозмовники делегації у Міністерстві юстиції. Як вони визнали, і делегація знов відмітила це у відвіданих установах виконання покарань, кількість медичних працівників залишається недостатньою (крім того, багато медичних працівників наближаються до пенсійного віку, молодші працівники або залишають систему, або не бажають працювати в ній через непривабливі умови), приміщення та обладнання перебувають у поганому стані, є застарілими (деякі - ще радянських часів) і недоукомплектованими, існують проблеми з постачанням ліків (незважаючи на допомогу Міжнародного комітету Червоного Хреста, Глобального фонду і Всесвітньої організації охорони здоров’я, завдяки яким останнім часом ситуація дещо покращилася), а якість лікування (у тому числі професійні стандарти) залишає бажати кращого.".
103. Європейське регіональне бюро Всесвітньої організації охорони здоров’я та Європейський центр профілактики та контролю захворювань у спільній доповіді "Контроль і моніторинг туберкульозу в Європі 2016-2018 років" зазначили:
ТБ в установах виконання покарань
"У 2015 році з усіх клінічно діагностованих і бактеріологічно підтверджених нових випадків захворювання на ТБ та його рецидивів у цілому в 17 403 (8.0%) випадках було зафіксовано смерть, у 4.6% - вибуття з-під нагляду, а в 4.2% - проходження лікування, яке виявилося невдалим. [...] В Україні (8.2 %) та Росії (7,0%) було повідомлено про найбільшу кількість випадків невдач лікування.
Європейський регіон ВООЗ найбільше з усього світу постраждав від МЛС-ТБ. З 30 країн світу з найбільшим рівнем МЛС-ТБ дев’ять знаходяться у цьому регіоні (Азербайджан, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Таджикистан, Україна та Туркменістан).".
104. Крім того, у 2016 році Європейське регіональне бюро Всесвітньої організації охорони здоров’я опублікувало звіт під назвою "Резистентність до протитуберкульозних медичних препаратів серед туберкульозних пацієнтів в Україні та фактори ризику для МЛС-ТБ: Результати першого національного дослідження, 2013-2014 роки", в якому було зазначено:
Основні висновки
"Це перше національне дослідження резистентності до протитуберкульозних препаратів в Україні виявило небезпечно велику кількість випадків ТБ з МЛС-ТБ: 24.1% серед нових випадків і 58.1% серед тих, в яких було проведено лікування. ...
Хоча з моменту здобуття країною незалежності та пов’язаного із ним розриву з колишньою системою лікування ТБ минуло майже двадцять років, в Україні продовжує поширюватися резистентність до протитуберкульозних медичних препаратів. Причини цієї триваючої епідемії МЛС-ТБ у країні є численними, зокрема, це постійна нестача препаратів першої лінії як на периферії, так і на центральному рівні, що призводить до субоптимального лікування; відсутність доступу до повних схем лікування медичними препаратами другої лінії, особливо в установах виконання покарань ...".
B. Довічне позбавлення волі
105. Відповідні документи Ради Європи та інші міжнародно-правові документи щодо застосування та перегляду покарання у виді довічного позбавлення волі, а також важливість, яку слід надавати реабілітації, наведені в рішеннях у справах "Кафкаріс проти Кіпру" [ВП] (Kafkaris v. Cyprus) [GC], заява № 21906/04, пункти 68-76, ЄСПЛ 2008, "Вінтер та інші проти Сполученого Королівства" [ВП] (Vinter and Others v. the United Kingdom) [GC], заява № 66069/09 та 2 інші заяви, пункти 60-67, ЄСПЛ 2013 (витяги), та "Мюррей проти Нідерландів" [ВП] (Murray v. the Netherlands) [GC], заява № 10511/10, пункти 70-76, від 26 квітня 2016 року.
106. Узагальнення з 25-ї Загальної доповіді КЗК "Ситуація із засудженими до довічного позбавлення волі" (CPT/Inf(2016)10-частина) та відповідні витяги з неї наведені в рішенні Суду у справі "Матіошаітіс та інші проти Литви" (<...>), заява № 22662/13 та 7 інших заяв, пункти 114 і 115, від 23 травня 2017 року.
107. У відповідному уривку з Доповіді КЗК Уряду України за результатами візиту до України з 08 по 21 грудня 2017 року (CPT/Inf (2018) 41) зазначено (оригінальне виділення тексту, примітки опущені):
"5. Засуджені до довічного позбавлення волі
78. Щодо режиму для засуджених до довічного позбавлення волі, то ситуація залишилися практично незмінною, оскільки, незважаючи на постійні рекомендації КЗК, зміни до відповідного законодавства внесено не було. Засуджених до довічного позбавлення волі продовжують тримати окремо від інших засуджених і до 23 годин на добу вони проводять у своїх камерах, (зазвичай) розрахованих на двох або трьох осіб, практично без організованої діяльності та спілкування (за винятком періодичної роботи та обмеженого доступу до спортзали, настільного тенісу та мережі Інтернет - до години щодня - у Львові та Івано-Франківську). Особливо складною ситуація була для тих засуджених, які трималися у камерах самі (за власним клопотанням або з міркувань безпеки, оскільки вважалися такими, що становили загрозу для інших засуджених), та режим яких de facto упродовж багатьох років становив одиночне ув’язнення.
79. КЗК продовжує вважати, що режим для засуджених до довічного позбавлення волі в Україні має бути ґрунтовно переглянутий з метою включення структурованої програми конструктивної та бажаної діяльності поза межами камери; соціальні працівники та психологи повинні активно працювати із засудженими до довічного позбавлення волі, щоб заохочувати їх брати участь у цій програмі та намагатися безпечно залучити їх до спілкування з іншими засудженими упродовж принаймні частини кожного дня. Немає жодного виправдання систематичному відокремленню засуджених до довічного позбавлення волі від інших засуджених.
Отже, КЗК знову закликає органи влади України вдосконалити режим для засуджених до довічного позбавлення волі, зокрема шляхом забезпечення більшою кількістю спільної активності (у тому числі доступом до роботи та освіти). У Київському СІЗО засудженим до довічного позбавлення волі має бути забезпечений доступ до мережі Інтернет.
Комітет також повторно закликає органи влади України якомога швидше інтегрувати засуджених до довічного позбавлення волі до загального контингенту установ одразу після їхнього засудження (беручи до уваги Європейські пенітенціарні правила та Рекомендацію Комітету міністрів Rec (2003) 23 про здійснення виконання покарання у виді довічного позбавлення волі та інших тривалих строків ув’язнення адміністраціями установ виконання покарань).
80. Крім того, в усіх установах, в яких тримаються засуджені до довічного позбавлення волі (крім Івано-Франківського СІЗО), у секторах для засуджених до довічного позбавлення волі охоронці продовжували використовувати службових собак без намордників під час супроводу засуджених поза камерами, у тому числі під час прогулянок. КЗК знову закликає органи влади України негайно припинити цю небезпечну та залякуючу практику.
81. Крім того, Комітет повинен нагадати основний принцип, що для зменшення шкідливого впливу ув’язнення та сприяння реінтеграції засуджених за умов, які мають гарантувати безпеку зовнішній спільноті, законодавство має пропонувати реалістичну перспективу умовного звільнення всім засудженим, у тому числі засудженим до довічного позбавлення волі. Наразі це досі не так.
КЗК знову закликає органи влади України внести зміни до законодавства з метою забезпечення доступу до умовного (дострокового) звільнення для всіх засуджених до довічного позбавлення волі після аналізу загрози, яку вони становлять для суспільства, на підставі індивідуальної оцінки ризику. У зв’язку з цим також слід згадати 25-ту Загальну Доповідь КЗК.".
ПРАВО
I. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ
A. Відмінність скарги заявника на неналежну медичну допомогу від скарги, розглянутої в рішенні Суду за його попередньою заявою (див. рішення у справі "Петухов проти України" (Petukhov v. Ukraine), заява № 43374/02, від 21 жовтня 2010 року)
108. Заявник стверджував, що подав цю заяву в частині скарги на неналежну медичну допомогу для того, щоб Суд розглянув недоліки його лікування під час тримання під вартою з серпня 2002 року, а не лише з дати його переведення до Херсонської виправної колонії № 61 у липні 2010 року.
109. Уряд обмежив свої зауваження щодо цього періодом тримання заявника під вартою з липня 2010 року.
110. Суд зазначає, що повідомивши 16 листопада 2015 року Уряд держави-відповідача про цю заяву, у "Викладі фактів" він зазначив:
"В рішенні від 21 жовтня 2010 року за попередньою заявою заявника № 43374/02 Суд встановив, що держава не дотрималася своїх зобов’язань щодо забезпечення охорони здоров’я заявника під час тримання його під вартою з серпня 2001 року по серпень 2002 року.".
111. Суд також зазначає, що про заяву № 43374/02 Уряд було повідомлено 06 листопада 2008 року (див. згадане рішення у справі "Петухов проти України" (Petukhov v. Ukraine), пункт 4). Після цього, у першій половині 2009 року, сторони обмінялися своїми зауваженнями щодо прийнятності та суті справи. Обидві сторони могли посилатися на будь-які факти щодо медичної допомоги, наданої заявнику під час тримання його під вартою до дати подання своїх зауважень. Навіть згодом ніщо не перешкоджало їм надати Суду оновлену фактологічну інформацію щодо цього питання.
112. У своєму рішенні від 21 жовтня 2010 року Суд вказав на відсутність будь-яких медичних документів щодо періоду з дня поміщення заявника до СІЗО у серпні 2001 року до дати діагностування в нього ТБ у серпні 2002 року (там само, пункт 94). Суд зазначив, що він "[мав] сумніви щодо доступності заявнику адекватної медичної допомоги до серпня 2002 року" (там само, пункт 96). Крім того, Суд вказав на відсутність будь-яких доказів того, що до 2006 року заявник отримував спеціальне лікування у зв’язку з його травмою стегна (там само, пункт 97).
113. Іншими словами, Суд ґрунтував аналіз цієї скарги на документах, які на той момент були наявні у матеріалах справи, і своєчасно доповнити які заявник мав достатньо можливостей. Часові межі попередньої заяви охоплювали період із серпня 2001 року, коли заявника взяли під варту, до 21 жовтня 2010 року, дати ухвалення Судом рішення. Оскільки сторони не надали Суду жодної інформації щодо медичної допомоги, наданої заявнику після його переведення 03 липня 2010 року до Херсонської виправної колонії № 61, період з 03 липня по 21 жовтня 2010 року в згаданому рішенні у справі "Петухов проти України" (Petukhov v. Ukraine) не розглядався.
114. Тому Суд вважає, що у цій справі межі розгляду скарги заявника щодо стверджуваного недотримання державою свого зобов’язання охороняти здоров’я заявника під час тримання під вартою мають обмежуватися періодом тримання його під вартою з 03 липня 2010 року, тобто дати його переведення до Херсонської виправної колонії № 61, який не був предметом розгляду в рішенні Суду за заявою № 43374/02.
B. Вперше висунуті скарги після повідомлення Уряду про справу
115. У своїх доводах від 04 червня 2016 року у відповідь на зауваження Уряду заявник вперше висунув скаргу на умови тримання його під вартою у Новгород-Сіверському СІЗО, де він тримався з 29 травня по 07 серпня 2015 року, та у Київському СІЗО, де він тримався з 19 жовтня по 02 грудня 2014 року, з 19 січня по 29 травня 2015 року та після 07 серпня 2015 року.
116. Суд зазначає, що ці нові, пізніше подані скарги не є уточненням або роз’ясненням первинних скарг заявника, щодо яких сторони надали коментарі. Отже, Суд вважає, що зараз недоцільно розглядати ці питання у контексті цієї справи (див. рішення у справі "Корнейкова та Корнейков проти України" (Korneykova and Korneykov v. Ukraine), заява № 56660/12, пункти 95 і 96, від 24 березня 2016 року, та, для порівняння, рішення у справі "Радомілья та інші проти Хорватії" [ВП] (Radomilja and Others v. Croatia) [GC], заяви № 37685/10 та № 22768/12, пункти 122 і 129, від 20 березня 2018 року).
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З УМОВАМИ ТРИМАННЯ ЗАЯВНИКА ПІД ВАРТОЮ
117. Заявник скаржився на неналежні умови тримання його під вартою у Херсонській виправній колонії № 61 і Херсонському СІЗО та ненадання належної медичної допомоги. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:
"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.".
A. Прийнятність
1. Побутові умови тримання заявника під вартою
118. Суд повторює, що під час оцінки умов тримання під вартою має враховуватися сукупний вплив цих умов, а також конкретні твердження, висунуті заявником. Також має враховуватися тривалість періоду, упродовж якого особа трималася під вартою у конкретних умовах (див. рішення у справі "Муршіч проти Хорватії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 7334/13, пункт 101, від 20 жовтня 2016 року з подальшими посиланнями).
(a) У Херсонській виправній колонії № 61
119. Перш за все, Суд зазначає, що критика заявника щодо умов тримання його під вартою не включала в себе аргумент стосовно переповненості як такий.
120. Суд також зазначає, що в своєму рішенні у справі "Яровенко проти України" [Комітет] (Yarovenko v. Ukraine) [Committee], заява № 24710/06, пункти 113-120, від 06 жовтня 2016 року, він розглянув аналогічні скарги на умови тримання під вартою у Херсонській виправній колонії № 61 ув’язненого, який тримався під вартою в зазначеній установі у той самий час, що й заявник у цій справі. Зокрема, висунуті у згаданій справі скарги, так само як і висунуті в цій заяві, стосувалися стверджуваної неналежної дезінфекції камер, неналежних умов на подвір’ях для прогулянок та обмежених можливостей для здійснення прогулянок, поганої вентиляції і вогкості у камерах, а також незручностей, спричинених ремонтом у приміщеннях виправної колонії. У справі "Яровенко проти України" (Yarovenko v. Ukraine) не було встановлено порушення статті 3 Конвенції (див. пункт 120). Заявник у цій справі не надав жодних вагомих доказів, які б дозволили Суду дійти іншого висновку. Тоді як із матеріалів справи вбачається, що Уповноважений Верховної Ради України з прав людини дійсно виявила певні недоліки в умовах тримання заявника під вартою у Херсонській виправній колонії № 61 (див. пункт 12), нічого не вказує на те, що вони були достатньо серйозними, щоб порушити питання за статтею 3 Конвенції.
121. Суд зазначає, що у цій справі заявник також скаржився на постійне відеоспостереження в його камері, а також погану якість питної води та їжі.
122. У своїй практиці Суд встановив, що спостереження за поведінкою засудженого, хоча безперечно є втручанням, не є per se несумісним зі статтею 3 Конвенції. Цей захід вживається з метою як забезпечення безпеки виправної колонії, так і захисту засуджених від ризику тиску або навіть фізичного нападу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Клібіш проти Польщі" (Klibisz v. Poland), заява № 2235/02, пункт 320, від 04 жовтня 2016 року). У цій справі відсутні докази того, що відеоспостереження у камері заявника охоплювало сам туалет, як він стверджував. Навпаки, з наданих ним роздрукованих із записів відеокамери зображень скоріше вбачається, що це було не так (див. пункт 15).
123. Щодо викладеної у загальних формулюваннях скарги заявника на погану якість питної води та їжі Суд зазначає, що Уряд надав детальну інформацію, яка спростовує його твердження (див. пункти 23-25). Заявник не оскаржив правдивість цієї інформації. Отже, нічого не вказує Суду на те, що їжа та питна вода у Херсонській виправній колонії № 61 були настільки низької якості, щоб у зв’язку з цим могло постати питання за статтею 3 Конвенції.
124. У світлі зазначеного Суд доходить висновку, що заявник не обґрунтував цю скаргу належним чином.
(b) У Херсонському СІЗО
125. Суд зазначає, що у Херсонському СІЗО заявник тримався приблизно два місяці у камерах № 392 і № 394. Він критикував умови тримання його під вартою в цій установі, головним чином, посилаючись на загальний аварійний технічний стан будівлі, низьку температуру, високу вологість, розбиті віконні шибки та протікання стелі (див. пункти 27-29).
126. Надані заявником фотографії загалом підтверджують його твердження (див. пункт 28 ). Проте слід зазначити, що адміністрація СІЗО визнала, що камера № 394 потребувала термінового ремонту та здійснила такий ремонт, під час якого заявника перевели до камери № 392 (див. пункт 33 ).
127. За відсутності будь-яких коментарів від заявника щодо цих подій і будь-яких деталей стосовно періодів тримання його під вартою у кожній камері Суд також вважає цю скаргу необґрунтованою.
(c) Висновок
128. З огляду на наведені міркування Суд доходить висновку, що скарга заявника на погані умови тримання його під вартою у Херсонській виправній колонії та в Херсонському СІЗО має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до пункту 1, підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
2. Медична допомога під час тримання під вартою
129. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
(a) Заявник
130. Заявник стверджував, що органи державної влади несли відповідальність за непоправну шкоду, нанесену його здоров’ю.
131. Хоча заявник отримував лікування ТБ у Херсонській виправній колонії № 61, періодична нестача медичних препаратів звела нанівець це лікування. У результаті в нього сформувалась резистентність до всіх можливих протитуберкульозних медичних препаратів, а його хвороба стала невиліковною.
132. Заявник закликав Суд не довіряти записам у його медичній картці, в якій було зазначено, що він декілька разів відмовлявся від лікування (див. пункт 39), і стверджував, що вони були або недостовірними, або пов’язаними з його протестом проти очевидних недоліків його лікування.
133. Заявник стверджував, що хоча від самого початку він страждав на ТБ легень, у травні 2011 року йому також діагностували ТБ сечостатевої системи (див. пункт 41). Це було ще однією ознакою неналежності та неефективності наданої йому під час тримання під вартою медичної допомоги.
134. Заявник також висловив думку, що рішення про його паліативне лікування було передчасним і завдало йому надзвичайних страждань. Застосування ізоніазиду, до якого у нього була резистентність, було частиною заходів його паліативного лікування. З моменту його переведення до Київського СІЗО як до "колонії для здорових ув’язнених" єдиним доступним йому медичним обслуговуванням було рентгенологічне обстеження двічі на рік. Тобто, у його випадку паліативне лікування означало не більше, ніж відсутність будь-якого медичного нагляду чи лікування. Заявник стверджував, що надання паліативного лікування відповідно до необхідних стандартів було неможливим з огляду на усі притаманні обмеження, такі як обмеження доступу до свіжого повітря та світла, харчування тощо.
(b) Уряд
135. Уряд стверджував, що українські органи державної влади вжили всіх належних заходів для охорони здоров’я заявника під час тримання його під вартою. Він перебував під постійним медичним наглядом, який включав регулярні медичні та рентгенологічні обстеження, клінічні аналізи тощо.
136. Коли в заявника було зафіксовано рецидив ТБ, його перевели до Херсонської виправної колонії № 61, яка мала статус спеціалізованої ТБ лікарні. Стан здоров’я заявника залишався задовільним.
137. Уряд також стверджував, що заявник неодноразово відмовлявся від медичних обстежень або лікування (див. пункти 37, 39 і 46).
138. Насамкінець Уряд доводив, що медична частина Київського СІЗО, куди заявника перевели у серпні 2015 року, була належним чином обладнана та мала достатню кількість персоналу. На момент своїх зауважень (15 квітня 2016 року) Уряд зазначив, що заявник не потребував лікування.
2. Оцінка Суду
139. Суд повторює, що стаття 3 Конвенції покладає на державу обов’язок захищати фізичне благополуччя осіб, позбавлених свободи, наприклад, шляхом надання їм необхідної медичної допомоги. Відповідні принципи практики щодо належності наданої ув’язненим медичної допомоги узагальнені в рішенні Суду у справі "Блохін проти Росії" [ВП] (Blokhin v. Russia) [GC], заява № 47152/06, пункти 136-138, від 23 березня 2016 року.
140. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що протягом розглянутого періоду заявник страждав на рецидив ТБ легень, що стало підставою для його переведення 03 липня 2010 року до Херсонської виправної колонії № 61, яка спеціалізувалася на лікуванні ТБ. Невдовзі після його прибуття до цієї колонії було зафіксовано невдачу його попереднього лікування ТБ (див. пункти 35 і 36). З цього випливає, що на цій стадії стан здоров’я заявника викликав серйозне занепокоєння та вимагав спеціального лікування.
141. Суд також зазначає, що тоді як 23 листопада 2010 року заявнику було встановлено інвалідність найлегшої (третьої) групи, через рік, 25 листопада 2011 року, стан його здоров’я оцінили повторно та його було визнано інвалідом важчої групи - другої (див. пункти 38 і 45). Тим часом його ТБ поширився на інші органи і 10 травня 2011 року йому діагностували ТБ сечостатевої системи (див. пункт 41). Лікування його ТБ не дало позитивних результатів, оскільки в нього розвинулася резистентність до більшості протитуберкульозних препаратів, і 02 липня 2013 року його подальше лікування визнали безперспективним (див. пункт 51). Отже, Суд не може погодитися з твердженням Уряду, що стан здоров’я заявника залишився задовільним. Навпаки, він вважає, що довід заявника про його страждання через непоправне погіршення стану здоров’я має достатнє фактологічне підґрунтя.
142. Суд повторює, що сам факт погіршення стану здоров’я заявника на початковій стадії може викликати певні сумніви у належності його лікування в установі виконання покарань. Проте одного цього факту не може бути достатньо для встановлення порушення державою її позитивних зобов’язань за статтею 3 Конвенції, якщо, з іншого боку, може бути встановлено, що відповідні національні органи державної влади своєчасно надали усю розумно можливу медичну допомогу, сумлінно намагаючись попередити розвиток відповідного захворювання (див., наприклад, рішення у справі "Г. проти Росії" (G. v. Russia), заява № 42526/07, пункт 82, від 21 червня 2016 року).
143. У цій справі не оскаржується те, що заявника регулярно оглядали різні лікарі, і він проходив різноманітні обстеження та здавав аналізи. Тому не можна сказати, що держава-відповідач залишила його без нагляду. Проте залишається питання, чи було реагування держави на захворювання заявника ефективним.
144. Національні органи влади неодноразово визнавали, а саме: у грудні 2010 року, вересні та листопаді 2011 року, а також у липні 2012 року, що у Херсонській виправній колонії бракувало протитуберкульозних медичних препаратів (див. пункти 40, 42, 44 і 47). Крім того, з огляду на очевидні недоліки процедури закупівель, які критикували самі органи пенітенціарної системи (див. пункт 40), така плачевна ситуація, як вбачається, не була винятковою.
145. У зв’язку з цим Суд повторює, що неспроможність органів влади гарантувати постійне, неперервне забезпечення основними протитуберкульозними медичними препаратами пацієнтів є ключовою причиною невдачі лікування ТБ (див. рішення у справі "Решетняк проти Росії" (Reshetnyak v. Russia), заява № 56027/10, пункт 87, від 08 січня 2013 року). Крім того, у випадку відсутності необхідних медичних препаратів викликає сумнів якість медичної допомоги в цілому (див. рішення у справі "Махарадзе та Сіхарулідзе проти Грузії" (Makharadze and Sikharulidze v. Georgia), заява № 35254/07, пункт 80, від 22 листопада 2011 року).
146. У зв’язку із зазначеним Суд вважає, що окремі відмови заявника від лікування становили законні спроби привернути увагу органів влади до неналежної якості доступної йому медичної допомоги (див., для порівняння, рішення у справі "Макшаков проти Росії" (Makshakov v. Russia), заява № 52526/07, пункт 100, від 24 травня 2016 року).
147. У низці справ проти України Суд вказував на докази неналежної медичної допомоги та захисту від туберкульозу в установах виконання покарань України (див., наприклад, рішення у справі "Кушнір проти України" (Kushnir v. Ukraine), заява № 42184/09, пункт 142, від 11 грудня 2014 року з подальшими посиланнями). В рішенні у справі "Кондратьєв проти України" (Kondratyev v. Ukraine), заява № 5203/09, пункт 72, від 15 грудня 2011 року, Суд висловив занепокоєння у зв’язку з наявністю мультирезистентного туберкульозу в установах виконання покарань і тим фактом, що Україна досі мала один із найвищих показників захворюваності на туберкульоз в Європі.
148. Аналогічне занепокоєння нещодавно висловило Європейське регіональне бюро ВООЗ. Згідно з його даними за 2016 рік Україна була серед країн, в яких було зафіксовано найбільшу кількість випадків невдач лікування туберкульозу. Воно також зазначало, що в Україні продовжував поширюватися мультирезистентний туберкульоз і причинами цього були тривала нестача медичних препаратів першої лінії та відсутність доступу до повної схеми лікування медичними препаратами другої лінії, особливо в установах виконання покарань (див. пункти 103 і 104).
149. Обставини цієї справи свідчать про ще один приклад зазначених проблем.
150. Насамкінець Суд бере до уваги аргументи заявника щодо ненадання йому належного паліативного лікування під час тримання під вартою. Ці аргументи також є небезпідставними.
151. Суд зауважує, що, як вказав заявник, застосування ізоніазиду незалежно від наявності резистентності до нього у пацієнта було частиною стандартних заходів паліативного лікування до внесення у вересні 2014 року змін до застосовних законодавчих стандартів (див. пункти 52, 72 і 134). Хоча резистентність у заявника до цього медичного препарату було зафіксовано ще у липні 2010 року (див. пункт 36), коли йому було призначено паліативне лікування, у липні 2013 року він йому регулярно вводився. Згодом, у квітні 2014 року заявник отримав підтвердження від незалежного фтизіатра, що "йому не повинні надаватися протитуберкульозні медичні препарати з огляду на його резистентність до них та їхню неефективність, а також їхню токсичну дію на усі внутрішні органи" (див. пункт 55).
152. У більш широкому контексті Суд вказує на відсутність в Україні будь-яких законодавчих норм щодо забезпечення паліативного лікування в установах виконання покарань (див. пункти 71 і 72). Крім того, Уряд не довів, що у Київському СІЗО заявнику забезпечили спеціальне медичне обслуговування, окрім існуючого для здорових ув’язнених. Тому Суд вважає правдоподібним твердження заявника, що на практиці призначене паліативне лікування йому не надавалося.
153. Враховуючи зазначене та не вважаючи за необхідне аналізувати заходи медичної допомоги, наданої заявнику в інших установах виконання покарань, або його інші скарги на проблеми зі здоров’ям, Суд вважає, що має достатньо підстав для встановлення порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з неспроможністю органів влади забезпечити охорону здоров’я заявника під час тримання під вартою з 03 липня 2010 року та надалі.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ПОКАРАННЯМ ЗАЯВНИКА У ВИДІ ДОВІЧНОГО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ Є ТАКИМ, ЯКЕ НЕМОЖЛИВО СКОРОТИТИ
154. Заявник скаржився на несумісність його покарання у виді довічного позбавлення волі зі статтею 3 Конвенції.
A. Прийнятність
155. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона також не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, скарга має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
(a) Заявник
156. Заявник стверджував, що його покарання у виді довічного позбавлення волі було de jure і de facto таким, яке неможливо скоротити, а тому порушувало статтю 3 Конвенції. Оскільки законодавство України не передбачало умовно-дострокового звільнення засуджених до довічного позбавлення волі, єдиною можливістю засуджених цієї категорії отримати свободу було президентське помилування.
157. Заявник стверджував, що порядок здійснення президентського помилування був нечітким і непередбачуваним. Із чинних положень законодавства було незрозумілим, у випадку помилування двадцятип’ятирічний строк позбавлення волі мав обчислюватися з моменту засудження чи з моменту подання клопотання про помилування. У першому випадку загальний строк тримання під вартою становитиме двадцять п’ять років, тоді як у другому - сорок п’ять. Крім того, якщо за указом про помилування покарання у виді довічного позбавлення волі замінювалося на покарання у виді позбавлення волі на певний строк, було незрозумілим, чи могло до такого покарання у виді позбавлення волі на певний строк застосовуватись умовно-дострокове звільнення. Якщо так, то у першому випадку загальний двадцятип’ятирічний строк позбавлення волі міг зменшитися до двадцяти трьох років і дев’яти місяців, а в другому - сорокап’ятирічний строк позбавлення волі на практиці міг бути зменшений до тридцяти восьми років і дев’яти місяців.
158. Заявник звернув увагу Суду на пункт Положення про порядок здійснення помилування, який передбачав, що засуджені за тяжкі чи особливо тяжкі злочини або особи, які мали дві та більше судимостей за вчинення умисних злочинів, могли бути помилувані у виняткових випадках за наявності надзвичайних обставин. З огляду на те, що у таких випадках зазвичай застосовувалося покарання у виді довічного позбавлення волі, на практиці у засуджених до довічного позбавлення волі не було навіть теоретичних перспектив отримати помилування. Крім того, не було жодних посилань на які-небудь пенологічні міркування, які мали б врахуватися.
159. Заявник також стверджував, що Комісія у питаннях помилування, яка, крім юристів, складалася з "громадських діячів, політиків і представників творчої інтелігенції", навряд чи могла професійно розглянути клопотання про помилування. Вона розглядала ці клопотання за відсутності засуджених, проте на підставі наданих адміністрацією установи виконання покарань матеріалів, зміст яких залишався засудженому невідомим і не міг бути оскарженим.
160. Заявник також стверджував про нечіткість перелічених у застосовному положенні критеріїв. Ані Комісія у питаннях помилування, ані Президент України не були зобов’язані обґрунтовувати свої рішення за клопотаннями про помилування; крім того, не було жодного зобов’язання оприлюднювати ці рішення. Насамкінець, рішення не підлягали перегляду у судовому порядку. Отже, засуджені до довічного позбавлення волі, чиї клопотання було залишено без задоволення, залишались у стані невизначеності та відчаю. Якщо так, і за відсутності будь-якого конкретного плану щодо звільнення, принаймні у певний момент у майбутньому, засуджені до довічного позбавлення волі в Україні не мали жодної мети реабілітуватися.
161. Заявник стверджував, що хоча покарання у виді довічного позбавлення волі було впроваджено в Україні у 2000 році, це не означало, що мінімальний період у двадцять років позбавлення волі, необхідний для отримання права клопотати про помилування, мав обчислюватися з того моменту. Так, у 2000 році покарання у виді смертної кари замінили покаранням у виді довічного позбавлення волі для низки засуджених, які наразі відбули двадцять або більше років в установі виконання покарань. Відсутність будь-якої статистичної інформації щодо кількості засуджених до довічного позбавлення волі, які клопотали про помилування, і прийнятих за цим рішень, доводить неоднозначність і неефективність цього механізму.
162. Заявник стверджував, що було задоволено лише незначну кількість клопотань про помилування, поданих засудженими до певного строку позбавлення волі. Згідно з його інформацією у 2015 році Президент України помилував шістдесят сім засуджених до позбавлення волі на певний строк з 1 320 осіб, які клопотали про таке помилування (тобто, близько 5 %). На думку заявника, перспективи помилування засуджених до довічного позбавлення волі були ще меншими.
163. Зрештою, заявник стверджував, що навіть якщо прогрес засудженого у реабілітації був одним із ключових аспектів для вирішення питання про помилування, він de facto був позбавлений такої можливості у зв’язку з жахливими умовами тримання його під вартою, поганим станом його здоров’я та відсутністю належної медичної допомоги.
(b) Уряд
164. Уряд одразу наголосив, що в Україні покарання у виді довічного позбавлення волі застосовувалося у виняткових випадках і йому завжди існувало альтернативне покарання у виді позбавлення волі на певний строк (див. пункт 77). Відповідно до застосовних положень законодавства суд міг обрати покарання у виді довічного позбавлення волі, тільки якщо вважав неможливим обрання покарання у виді позбавлення волі на певний строк.
165. Уряд визнав, що в Україні дійсно не існувало можливості умовно-дострокового звільнення засуджених до довічного позбавлення волі. Проте Україна не єдина країна Європи, яка обрала такий підхід. Правове регулювання цього питання було аналогічним в Ісландії, Литві, Мальті та Нідерландах.
166. Уряд вказав на неможливість надати яку-небудь статистичну інформацію щодо президентського помилування, оскільки на момент подання зауважень (15 квітня 2016 року) в Україні не було засуджених до довічного позбавлення волі, які б могли подати таке клопотання. Так, на думку Уряду, мінімальний період у двадцять років, який засуджені мали відбути, щоб отримати право клопотати про помилування, мав обчислюватися з 2000 року, коли в Україні було введено покарання у виді довічного позбавлення волі. Отже, така можливість стала б доступною не раніше 2020 року.
167. Насамкінець Уряд стверджував, що порядок здійснення президентського помилування був чітким і передбачуваним, а тому національне законодавство не позбавляло заявника надії, що його покарання у виді довічного позбавлення волі може бути скорочено.
2. Оцінка Суду
(a) Загальні принципи, сформульовані у практиці Суду
168. Загальні принципи, встановлені у практиці Суду щодо покарання у виді довічного позбавлення волі, узагальнено в нещодавньому рішенні у справі "Хатчінсон проти Сполученого Королівства" [ВП] (Hutchinson v. the United Kingdom) [GC], заява № 57592/08, пункти 42-45, від 17 січня 2017 року, і вони передбачають:
"42. Відповідні принципи та висновки, які потрібно з них зробити, детально наведені в згаданому рішенні у справі "Вінтер та інші проти Сполученого Королівства" (Vinter And Others v The United Kingdom), пункти 103-122, нещодавно узагальнені в рішенні у справі "Мюррей проти Нідерландів" [ВП] (Murray v. Netherlands) [GC], заява № 10511/10, пункти 99-100, ЄСПЛ 2016. Конвенція не забороняє застосування покарання у виді довічного позбавлення волі до осіб, яких було визнано винними у вчиненні особливо тяжких злочинів, наприклад, умисному вбивстві. Однак, для того, щоб таке покарання відповідало вимогам статті 3 Конвенції, воно має бути de jure та de facto таким, яке може бути скороченим, що означає як наявність у засудженого перспективи звільнення, так і можливість перегляду. Основа такого перегляду повинна охоплювати оцінку наявності законних підстав пенологічного характеру для подальшого тримання засудженого під вартою. До цих підстав належить покарання, стримування, захист суспільства та реабілітація. Співвідношення між ними необов’язково є сталим і може змінюватися упродовж відбування покарання, тому підстави, які спочатку виправдовували тримання під вартою, можуть не виправдовувати його після тривалого строку відбування покарання. Наголошується на важливості реабілітації, оскільки саме в цьому наразі полягає акцент у політиці країн Європи щодо обрання покарань, як це відображено у практиці Договірних держав, відповідних стандартах, прийнятих Радою Європи, та відповідних міжнародних документах (див. згадане рішення у справі "Вінтер та інші проти Сполученого Королівства" (Vinter And Others v The United Kingdom), пункти 59-81).
43. Як Суд нещодавно зазначив у контексті статті 8 Конвенції, "акцент на реабілітації та реінтеграції став обов’язковим фактором, який держави-учасниці повинні враховувати під час розробки своєї політики у сфері обрання покарань" (див. рішення у справі "Хорошенко проти Росії" [ВП] (Khoroshenko v. Russia) [GC], заява № 41418/04, пункт 121, ЄСПЛ 2015; див. також справи, на які зроблено посилання в згаданому рішенні у справі "Мюррей проти Нідерландів" (Murray v. Netherlands), пункт 102). Аналогічні міркування застосовуються і за статтею 3 Конвенції з огляду на те, що повага до людської гідності вимагає від адміністрації установ виконання покарань прагнення реабілітувати засуджених до довічного позбавлення волі (див. згадане рішення у справі "Мюррей проти Нідерландів" (Murray v. Netherlands), пункти 103 і 104). З цього випливає, що такий необхідний перегляд повинен враховувати прогрес засудженого у реабілітації із урахуванням оцінки, чи був такий прогрес настільки значним, що триваюче тримання під вартою більше не може виправдовуватися законними пенологічними підставами (див. згадане рішення у справі "Вінтер та інші проти Сполученого Королівства" (Vinter And Others v The United Kingdom), пункти 113-116). Отже, перегляд, що обмежується тільки підставами гуманності, є неповним (див. там само, пункт 127).
44. Закріплені у національному законодавстві критерії та умови перегляду повинні бути достатньо чіткими та визначеними, а також відображати відповідну практику Суду. Визначеність у цьому питанні є не тільки загальною вимогою принципу верховенства права, а й лежить в основі процесу реабілітації, який може ускладнитися, якщо порядок перегляду покарання та перспективи звільнення є неясними або невизначеними. Отже, засуджені, яким було обрано покарання у виді довічного позбавлення волі, мають право від самого початку знати, що вони повинні зробити для того, щоб питання про їхнє дострокове звільнення було розглянуто та за яких умов. Сюди відноситься і те, коли відбуватиметься перегляд покарання або коли про такий перегляд можна буде клопотати (див. згадане рішення у справі "Вінтер та інші проти Сполученого Королівства" (Vinter And Others v The United Kingdom), пункт 122). У зв’язку з цим Суд зазначив, що відповідні порівняльні та міжнародні документи чітко передбачають, що перегляд має відбуватися не пізніше ніж через двадцять п’ять років після обрання покарання, з періодичними переглядами після цього (див. там само, пункти 68, 118, 119 і 120). Разом з тим, Суд також зазначив, що це питання охоплюється свободою розсуду, яка має надаватися Договірним державам у питаннях здійснення правосуддя та обрання покарання (див. там само, пункти 104, 105 і 120).
45. Щодо характеру перегляду Суд наголосив, що з огляду на свободу розсуду, яка має надаватися Договірним державам, його завдання не полягає у визначенні того, чи повинен цей перегляд здійснюватися органами судової або виконавчої влади (див. згадане рішення у справі "Вінтер та інші проти Сполученого Королівства" (Vinter And Others v The United Kingdom), пункт 120). Отже, кожна держава самостійно визначає, здійснюється такий перегляд органами виконавчої чи судової влади.".
(b) Застосування зазначених принципів у цій справі
169. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що в Україні засуджені до довічного позбавлення волі можуть розраховувати на звільнення лише у двох випадках: якщо вони страждають на серйозне захворювання, несумісне з подальшим триманням під вартою, або якщо помилувані Президентом (див. пункти 73, 74, 79, 82 і 86). Проте у першому випадку подальше одужання, якщо таке можливо, означатиме кінець свободи цієї особи та її повернення до установи виконання покарань (див. пункт 73).
170. Суд неодноразового встановлював, що зміна покарання у виді довічного позбавлення волі у зв’язку зі смертельним захворюванням, що означає лише те, що засудженому дозволяється померти вдома або у хоспісі, а не у стінах установи виконання покарань, не може вважатися "перспективою звільнення" у розумінні, яке надає цьому поняттю Суд (див. рішення у справі "Вінтер та інші проти Сполученого Королівства" [ВП] (Vinter And Others v The United Kingdom) [GC], заява № 66069/09 та 2 інші заяви, пункт 127, ЄСПЛ 2013 (витяги), та "Матіошаітіс та інші проти Литви" (<...>), заява № 22662/13 та 7 інших заяв, пункт 162, від 23 травня 2017 року, з посиланнями на вказану у ньому практику).
171. Отже, законодавство та практика здійснення президентського помилування, що є єдиною можливістю пом’якшити покарання у виді довічного позбавлення волі в Україні, потребує більш ретельного аналізу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Ласло Магьяр проти Угорщини" (<...>), заява № 73593/10, пункт 56, від 20 травня 2014 року).
172. Суд зазначає, що порядок розгляду клопотань про помилування закріплено у Положенні про порядок здійснення помилування, затвердженому Указом Президента України для цього. Щодо міркувань, які мають враховуватися під час розгляду клопотання про помилування, положення посилається на "ступінь тяжкості вчиненого злочину, строк відбутого покарання, особу засудженого, його поведінку, щире каяття, стан відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди, сімейні та інші обставини" (див. пункт 86).
173. На думку Суду, зазначені міркування містять певні вказівки щодо критеріїв та умов перегляду покарання у виді довічного позбавлення волі та можуть вважатися такими, що посилаються на законні пенологічні підстави для подальшого тримання засуджених під вартою (див., для порівняння, рішення у справах "Боден проти Франції" (Bodein v. France), заява № 40014/10, пункт 60, від 13 листопада 2014 року, "Мюррей проти Нідерландів" [ВП] (Murray v. the Netherlands) [GC], заява № 10511/10, пункт 100, від 26 квітня 2016 року, а також "Харакчієв і Толумов проти Болгарії" (Harakchiev and Tolumov v. Bulgaria), заяви № 15018/11 і № 61199/12, пункт 258, ЄСПЛ 2014 (витяги), та подальший аналіз Суду в згаданому рішенні у справі "Хатчінсон проти Сполученого Королівства" (Hutchinson v. the United Kingdom), пункт 61). Проте варто зазначити, що ці міркування застосовні у контексті більш широких обмежень. Зокрема, Положення про порядок здійснення помилування передбачає, що "особи, які засуджені за тяжкі чи особливо тяжкі злочини або мають дві і більше судимостей за вчинення умисних злочинів, … можуть бути помилувані у виняткових випадках за наявності надзвичайних обставин" (див. пункт 86). До цієї категорії явно відносяться всі засуджені до довічного позбавлення волі (див. пункт 76). Невідомо, що розуміється під "винятковими випадками" і "надзвичайними обставинами", і ніщо не вказує на те, що відповідно до національного законодавства, яке наразі діє в Україні, пенологічні підстави для тримання особи під вартою мають значення для тлумачення цих понять.
174. Іншими словами, засуджені, яким було обрано покарання у виді довічного позбавлення волі, від самого початку не знають, що вони повинні зробити для того, щоб питання про їхнє дострокове звільнення було розглянуто та за яких умов (див. згадані рішення у справах "Вінтер та інші проти Сполученого Королівства" (Vinter And Others v The United Kingdom), пункт 121, та "Хатчінсон проти Сполученого Королівства" (Hutchinson v. the United Kingdom), пункт 44).
175. Суд також бере до уваги твердження Уряду, що станом на квітень 2016 року в Україні не було засуджених до довічного позбавлення волі, які б мали право на президентське помилування, оскільки двадцятирічний період "очікування" мав обчислюватися з 2000 року, коли в Україні було введено покарання у виді довічного позбавлення волі, а тому мав би закінчитися не раніше 2020 року (див. пункт 166). Проте згідно з інформацією, наданою головою Департаменту з питань помилування під час брифінгу 06 липня 2016 року, станом на червень 2016 року більше сімдесяти засуджених до довічного позбавлення волі відбули необхідний мінімальний двадцятирічний строк в установі виконання покарань, і сорок із них подали клопотання про президентське помилування, але у задоволенні їхніх клопотань було відмовлено (див. пункт 91). Така радикальна відмінність у тлумаченні органами влади двадцятирічного періоду "очікування" є, на думку Суду, ще однією ознакою відсутності достатньої чіткості та визначеності застосовних критеріїв і умов перегляду покарання у виді довічного позбавлення волі у порядку президентського помилування.
176. З огляду на зазначене Суд схильний погодитись з аргументом заявника, що обчислення двадцятип’ятирічного строку позбавлення волі, що замінює довічне позбавлення волі у випадку президентського помилування, може також тлумачитися по-різному. Заявник навів чотири можливі сценарії (див. пункт 157). Один із них, який полягає в тому, що у випадку задоволення клопотання про президентське помилування мінімальний період позбавлення волі становитиме тридцять вісім років і дев’ять місяців, узгоджується з тлумаченням зазначеного законодавчого положення авторами видання "Кримінально-виконавчий кодекс України: Науково-практичний коментар" (див. пункт 84). Як відомо з відкритих джерел, єдина засуджена до довічного позбавлення волі, чиє клопотання про помилування було задоволено, відбула двадцять років і два місяці (див. пункт 93). Підстави для застосованого обчислення невідомі.
177. Суд також зазначає, що порядок помилування в Україні не зобов’язує ні Комісію у питаннях помилування, ні Президента України обґрунтовувати свої рішення, прийняті за клопотаннями про помилування. У своїй практиці Суд встановив, що прозорість перегляду покарання у виді довічного позбавлення волі можна також забезпечити іншими способами, такими як, наприклад, зобов’язання Комісії у питаннях помилування враховувати відповідну практику міжнародних судів та інших органів щодо тлумачення і застосування міжнародних стандартів у сфері прав людини, чинних для відповідної держави, та регулярно публікувати звіти про свою діяльність з детальним описом процесу розгляду клопотань про помилування (див. згадане рішення у справі "Хатчінсон проти Сполученого Королівства" (Hutchinson v. the United Kingdom), пункт 61). В Україні така інформація не оприлюднюється, за винятком загального переліку критеріїв, що стосуються розгляду клопотань про помилування (див. пункт 86), щоб продемонструвати, яким чином ці критерії застосовуються Президентом України на практиці, якщо взагалі застосовуються. Єдиним випадком, коли органи влади з питань помилування поінформували громадськість про свою діяльність, був проведений 06 липня 2016 року головою Департаменту з питань помилування брифінг для засобів масової інформації. Проте це був окремий випадок, присвячений оприлюдненню певної статистики (див. пункти 91 і 92).
178. Суд визнає, що з огляду на свободу розсуду, яка має надаватися Договірним державам у питаннях відправлення кримінального правосуддя та обрання покарання, його завдання не полягає у визначенні форми, як має здійснюватися такий перегляд (виконавчою або судовою гілками влади) (див. пункт 168). Однак Суд вважає, що для забезпечення належного розгляду змін і прогресу в реабілітації засудженого до довічного позбавлення волі, якими б значними вони не були, перегляд повинен передбачати або надання обґрунтування органами виконавчої влади, або судовий перегляд, аби уникнути навіть ознаки свавілля (див. згадане рішення у справі "Матіошаітіч та інші проти Литви" (<...>), пункт 181, з подальшими посиланнями на практику).
179. У цій справі відсутність у Президента України та підконтрольних йому органів державної влади зобов’язання обґрунтовувати свої рішення за клопотаннями про помилування ще більш обтяжується відсутністю будь-якого судового перегляду цих рішень. За таких обставин здійснення засудженими до довічного позбавлення волі свого права на перегляд їхнього покарання у виді довічного позбавлення волі через президентське помилування не може вважатися захищеним достатніми процесуальними гарантіями (див. згадане рішення у справі "Мюррей проти Нідерландів" (Murray v. the Netherlands), пункт 100).
180. Отже, у світлі зазначених міркувань Суд вважає, що в Україні президентські повноваження щодо здійснення помилування є сучасним еквівалентом королівської прерогативи помилування, яка ґрунтується на принципі гуманності, а не на порядку, заснованому на пенологічних підставах і з належними процесуальними гарантіями, щодо перегляду ситуації засудженого для можливої зміни його покарання у виді довічного позбавлення волі (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Матіошаітіс та інші проти Литви" (<...>), пункт 173).
181. Суд також повторює, що політика європейських країн щодо обрання покарань наразі акцентує увагу на реабілітаційній меті позбавлення волі, навіть у випадку засуджених до довічного позбавлення волі (див., наприклад, згадане рішення у справі "Матіошаітіс та інші проти Литви" (<...>), пункт 163). Засудженим до довічного позбавлення волі має надаватися можливість реабілітуватися. Щодо обсягу покладених у зв’язку з цим на державу зобов’язань Суд вважає, що хоча держави не несуть відповідальності за реабілітацію засуджених до довічного позбавлення волі, тим не менше, вони зобов’язані забезпечити таким засудженим можливість реабілітуватися. В іншому випадку засуджений до довічного позбавлення волі може бути позбавлений можливості реабілітуватися, внаслідок чого необхідний для зменшення строку довічного позбавлення волі перегляд, під час якого оцінюється прогрес у реабілітації, не буде здатний призвести до пом’якшення, зменшення або звільнення від відбування покарання у виді довічного позбавлення волі або до умовно-дострокового звільнення засудженого. Зобов’язання забезпечувати можливість реабілітації має розглядатися як зобов’язання вжиття заходів, а не досягнення результатів. Проте воно призводить до позитивного зобов’язання забезпечити в установі виконання покарань для засуджених до довічного позбавлення волі такий режим, який є сумісним з метою реабілітації та дозволяє таким засудженим досягнути у ній прогресу. У цьому контексті Суд уже встановив, що таке зобов’язання існує тоді, коли режим установи виконання покарань або умови тримання під вартою перешкоджають реабілітації (див. згадане рішення у справі "Мюррей проти Нідерландів" (Murray v. the Netherlands), пункт 104, з подальшими посиланнями).
182. Суд зазначає, що в Україні засуджені до довічного позбавлення волі відокремлені від інших засуджених і щодня проводять до двадцяти трьох годин у своїх камерах, які зазвичай розраховані на двох чи трьох засуджених, з мінімально організованою діяльністю та спілкуванням (див. пункти 83 і 107). Уряд не пояснив, яким чином у таких умовах засуджені можуть досягти прогресу у реабілітації.
183. Суд також зазначає, що у зауваженнях Уряду в цій справі питання соціальної реабілітації засуджених до довічного позбавлення волі навіть не згадувалося.
184. Отже, Суд не може не дійти висновку, що існуючий в Україні режим для засуджених до довічного позбавлення волі є несумісним з метою реабілітації.