Справа «Зеленчук і Цицюра проти України» (Заяви № 846/16 та № 1075/16)

56. Заявники скаржилися на те, що законодавчі обмеження, які застосовувались до їхньої землі, порушували їхнє право мирно володіти своїм майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, яка передбачає:

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.".

A. Прийнятність

57. Уряд зазначив, що перша заявниця у своїй заяві не поінформувала Суд, що вона передала в оренду свою землю. Відповідно Уряд закликав Суд відхилити її заяву у зв’язку зі зловживанням правом на подання індивідуальної заяви. Перша заявниця, опосередковано визнаючи, що вона не зазначила про договори оренди у своїй заяві, стверджувала, що вона вважала, що цей факт не мав відношення до її заяви, оскільки її скарга стосувалась обмежень на передання землі в інший спосіб, крім оренди. Негативний вплив обмежень щодо продажу землі та її передання іншими способами на вартість землі, у тому числі вартість її оренди, був лише одним аспектом її скарги.

58. Суд нагадує, що надання неповної, а отже завідомо неправдивої інформації може становити зловживання правом на індивідуальну заяву, особливо коли інформація стосується самої суті справи, і адекватного пояснення щодо причин неповідомлення цієї інформації не надано. Проте намір заявника ввести Суд в оману завжди повинен бути встановлений з достатньою достовірністю (див. рішення у справі "Гросс проти Швейцарії" [ВП] (Gross v. Switzerland) [GC], заява № 67810/10, пункт 28, ЄСПЛ 2014, з подальшими посиланнями).

59. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що первинні доводи першої заявниці не містять інформації щодо того факту, що свою землю вона передала в оренду. Проте Суд не може встановити, що, не повідомивши про це, вона мала намір ввести Суд в оману. Отже, він не може дійти висновку, що вона зловжила правом на подання заяви.

60. Суд зазначає, що заява не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

(a) Заявники та Уряд

(i) Наявність втручання та застосовна норма

61. Сторони погодилися, що було втручання у права заявників, гарантовані статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, та що це втручання становило "контроль" за користуванням майном у розумінні другого пункту цього положення.

(ii) Законність

62. Сторони погодилися, що мораторій мав підґрунтя у національному законодавстві та що відповідні положення були доступними. Вони мали протилежні позиції щодо того, чи були вони "передбачуваними".

(a) Заявники

63. Заявники стверджували, що втручання у їхні права не могло вважатися таким, що було встановлено чіткими та передбачуваними положеннями закону. Перша заявниця та другий заявник успадкували свої земельні частки (паї) у травні 2000 року та листопаді 2004 року відповідно, та могли обґрунтовано очікувати, що дія мораторію закінчиться 01 січня 2005 року, як на той час було зазначено у Перехідних положеннях Земельного кодексу України. Три роки первинну тривалість мораторію можна було обґрунтовано вважати достатнім часом для прийняття необхідного законодавства, яке регулюватиме земельний ринок. Таким чином, навіть якщо первинна тривалість мораторію була передбачуваною, його подальше продовження таким не було. Прийняття необхідного законодавства наводилось у якості підстави для кожного продовження, але впродовж усіх цих років його не було прийнято. Наприклад, проект Закону України "Про ринок земель" було ухвалено у першому читанні у 2011 році, але подальшого руху цього законопроекту не було. Аналогічно, Закон України від 2015 року, яким було продовжено дію мораторію, вимагав від Кабінету Міністрів України до 01 березня 2016 року розробити проект закону, який регулюватиме обіг земель сільськогосподарського призначення, прийняття якого було передумовою для зняття мораторію. Проте такого законопроекту внесено не було.

64. На думку заявників, ці фактори зробили мораторій "фактично безстроковим", а відповідне законодавство - непередбачуваним. У зв’язку з цим заявники посилались на рішення, в яких Суд дорікав органам влади у зв’язку з нездатністю врегулювати ті чи інші відносини протягом певного часу та усунути юридичну невизначеність (рішення у справах "Загородній проти України" (Zagorodniy v. Ukraine), заява № 27004/06, пункти 53-56, від 24 листопада 2011 року, "Вєренцов проти України" (Vyerentsov v. Ukraine), заява № 20372/11, пункти 51-53, від 11 квітня 2013 року, "ООО "R & L" та інші проти Чеської Республіки" (R & L, s.r.o. and Others v. the Czech Republic), заява № 37926/05 та 4 інші, пункти 117-123, від 03 липня 2014 року, та "Веніамін Тимошенко та інші проти України" (Veniamin Tymoshenko and Others v. Ukraine), заява № 48408/12, пункти 84 та 85, від 02 жовтня 2014 року). Вони заперечили проти доводу Уряду, що при кожному продовженні встановлювався точний новий кінцевий термін, оскільки лише при продовженнях від 2004 та 2006 років було зазначено конкретні дати закінчення (див. пункт 21), а інші пов’язували зняття мораторію з прийняттям певних законів. На думку заявників це означало, що мораторій мав фактично необмежену тривалість; закон не містив чітких вказівок щодо того, коли саме його буде знято, якщо взагалі це буде зроблено. Під широкою свободою розсуду, наданою національним органам влади в економічних і соціальних питаннях, не малось на увазі право ставити фізичних осіб у становище такої тривалої невизначеності.

65. Якщо держава бажала заборонити передання землі сільськогосподарського призначення у приватну власність, вона могла зробити це з самого початку. Натомість держава передала землю членам колишніх колгоспів та висловила чіткий намір надати власникам землі право розпоряджатися нею. Зробивши це, вона мала забезпечити нормативну базу для здійснення такого права. Нездатність зробити це упродовж багатьох років, без чіткого визначення, коли воно буде зроблено, створило ситуацію, що суперечила вимозі "законності", притаманній статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

66. Крім того, підстави для продовження мораторію змінювалися з часом: навіть якщо спочатку продовження строку обґрунтовувалося лише потребою у прийнятті необхідного законодавства та проведенні технічної підготовчої роботи, з часом додатково наводились більш неясні підстави. Вказане зробило ситуацію заявників ще менш передбачуваною.

(b) Уряд

67. Уряд зазначив, що твердження заявників про те, що мораторій діяв протягом невизначеного періоду, не були достовірними. Кожне продовження мораторію передбачало чіткий кінцевий строк, і кожне нове продовження ухвалювалося до попередньої кінцевої дати, а заявники за жодних умов не могли сподіватись, що вони матимуть можливість продати землю до кінцевої дати. Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не може тлумачитись як така, що захищає заявників від змін у правовому режимі їхнього володіння. На підтвердження свого аргументу Уряд послався на рішення у справі "Ван Марле та інші проти Нідерландів" (Van Marle and Others v. the Netherlands), від 26 червня 1986 року, пункт 43, Серія А № 101. Продовження були прийняті після широкого обговорення питання, і заявники не можуть стверджувати, що їм не було відомо про можливість таких продовжень.

(iii) Загальний інтерес

(a) Заявники

68. Заявники стверджували, що хоча формально у пояснювальних записках до законів, якими було продовжено мораторій, були наведені додаткові підстави, крім потреби прийняття необхідного законодавства про земельний ринок (див. Таблицю у пункті 21), вони були лише "прикриттям" нездатності держави прийняти відповідне законодавство, яке, за умови його належної розробки та прийняття, фактично могло б усунути всі стверджувані можливі ризики та проблемні питання, зазначені у пояснювальних записках. У зв’язку з цим заявники приділили особливу увагу проблемним питанням, зазначеним законодавчим органом у пояснювальній записці щодо продовження мораторію у 2015 році, а саме тому, що мораторій був необхідний для забезпечення національної та продовольчої безпеки, та аргументу Уряду, що надання дозволу на обіг землі спричинить ризик її скупівлі en masse за низькими цінами та її концентрації в руках кількох магнатів або ворожих сил, припинення її обробки та зубожіння фермерів (див. пункт 76).

69. Щодо ризику зубожіння фермерів і масової скупівлі землі за низькими цінами заявники стверджували, що зняття мораторію не означатиме, що власники землі будуть змушені продати її, скоріше зробити це буде їхнім добровільним вибором. Заявники посилалися на доводи третьої сторони та інші документи, з яких вбачалося, що, на думку деяких експертів, міжнародний досвід показав, що відкриття земельних ринків зазвичай призводило до зростання цін на землю (див. пункт 96). Вони посилалися, зокрема, на стверджуваний досвід Румунії, яка зазнала високих показників зростання цін на землю. Вони також посилалися на думку колишнього голови Держгеокадастру, який, як повідомляється, зазначив, що зняття мораторію призведе до зростання цін на землю на 25 % та до підвищення продуктивності землі. Вони стверджували, що згідно з "думкою експертів", повністю відкритий земельний ринок забезпечить "зростання ВВП, іноземних і національних інвестицій" від 50 до 100 мільярдів доларів США, а також додаткові надходження від оподаткування.

70. Щодо ризику надмірної концентрації земельних володінь заявники послалися на оцінку третьої сторони, що жодна міжнародна фінансова установа на володіла фінансовими ресурсами, необхідними для купівлі земель у такій кількості, яка могла б становити загрозу. Високий ступінь поділу земель на ділянки також зробив цей ризик нереальним (див. пункт 96). Ризик надмірної концентрації можна легко подолати шляхом впровадження обмежень на максимальну кількість землі, яка може перебувати у власності, як передбачав проект Закону України "Про ринок земель" (див. пункт 40). Саме заборона, впроваджена мораторієм, змусила перевести операції із землею у тінь і de facto створила непрозорий тіньовий земельний ринок. Вона призвела саме до проблем, про які зазначав Уряд, зокрема, до високої концентрації земель в руках великих сільськогосподарських підприємств. Це сталося внаслідок того, що мораторій надав власникам землі лише два варіанти: або обробляти землю самостійно (що вони часто не могли робити у зв’язку з їхнім віком, станом здоров’я, віддаленістю землі або поділом землі на ділянки, що робило її обробку економічно недоцільною), або погодитися на передачу в оренду на умовах, запропонованих сільськогосподарськими товаровиробниками. Таке домінування ринку агропромислових підприємств призвело до низьких показників орендної плати (вони зазначені у статистиці Держгеокадастру, наведеній у пункті 35) та "спустошення земель".

71. На думку заявників, саме продовження мораторію створило та посилило проблеми, наведені Урядом у якості підстав для його продовження. Воно завадило притоку ресурсів до сільськогосподарського сектору, зокрема, до малих і середніх фермерських господарств, оскільки воно стало на заваді їхньому доступу до банківського кредитування, яке могло забезпечуватися їхньою землею, а отже завадило розвитку сільськогосподарського сектору в цілому. Це також було визнано Президентом України (див. пункт 42).

72. Щодо стверджуваних протестів проти зняття мораторію заявники зазначали, що основні противники зняття мораторію посилались на відсутність належної законодавчої бази в якості головної причини підтримки ними його продовження. Мораторій підтримували переважно особи, які не були фермерами, та великі сільськогосподарські підприємства, які отримували користь від відсутності прозорого земельного ринку та лобіювали залишення його в дії настільки довго, наскільки це було можливо.

73. Заявники стверджували, що мораторій шкодив економіці, землевласникам та аграрному сектору замість того, щоб захищати їх від "уявних ризиків". Його продовження не були обумовлені жодною необхідністю, а суто популістськими політичними міркуваннями. Отже, рішення законодавчого органу щодо того, що було у "загальному інтересі", явно не мало належного обґрунтування.

(b) Уряд

74. Уряд підкреслив, що законодавчий орган мав широкі межі розсуду у питаннях економічної політики. Суд мав поважати його рішення, окрім випадків, коли воно явно було необґрунтованим.

75. Уряд зазначив, що землі сільськогосподарського призначення займають 70 % території України, держави з одним з найвищих показників земель сільськогосподарського призначення per capita. Це становило великий потенціал для країни, але вимагало впровадження ефективної моделі раціонального використання землі (див. пункт 23). Мораторій був необхідним для створення належної основи для захисту громадян і держави. Тривалий період дії мораторію пояснювався необхідністю створення відповідних правових, інституційних, фінансових та економічних умов для впровадження вільного обігу землі.

76. Посилаючись на пояснювальну записку до Закону України, яким було продовжено мораторій у 2015 році (див. рядок 11 Таблиці у пункті 21), Уряд зазначив, що ціль мораторію полягала у захисті продовольчої та національної безпеки. При введенні землі в обіг виникав ризик створення умов для концентрації землі в руках декількох магнатів або "іноземних та ворожих сил" в обмін на частку її реальної вартості, її виходу з сільськогосподарського виробництва та зубожіння фермерів. Уряд вважав, що реальність цих ризиків була продемонстрована досвідом короткого періоду часу на початку 2000-х років, коли був дозволений вільний обіг земельних часток (паїв), і частки (паї) були скуплені en masse за низькими цінами. У зв’язку з цим Уряд посилався на статистику, узагальнену у Постанові Верховної Ради України від 22 травня 2003 року (див. пункт 15).

77. Прийняття та продовження мораторію спричинили широкі обговорення у межах і поза межами Верховної Ради України, під час яких і прихильники, і супротивники мораторію могли вільно викласти свої думки.

78. Хоча українське суспільство різко розділилося у питанні мораторію, значна частина суспільства, політичні партії, місцеві органи влади та науковці висловлювалися за його продовження. Уряд вказав на протести, які відбулися у 2016 році з вимогою продовження дії мораторію (див. пункт 44).

(iv) Пропорційність

(a) Заявники

79. Свобода розсуду, якою користуються національні органи влади, не може охоплювати такі надзвичайні заходи, як п’ятнадцятирічна абсолютна заборона відчуження землі. У жодній іншій державі не було такої абсолютної заборони, лише встановлювались певні умови щодо продажу та перепродажу.

80. Стосовно твердження Уряду, що заявники добровільно набули право власності на землю тоді, коли щодо неї вже існували обмеження, вони наголосили, що успадкували землю по праву, та що на той час існували чітко встановлені строки закінчення дії обмежень на земельні операції. У зв’язку з цим вони посилались на свої зауваження щодо законності втручання (див. пункти 63 та 66) та наголошували, що коли вони набули право власності на землю, вони могли законно очікувати, що дія мораторію закінчиться і вони зможуть розпоряджатися своєю землею. Щодо того, що заявники отримали свої землі безоплатно, вони стверджували, що захист, наданий Конвенцією, не може залежати від того, чи було отримано майно безоплатно або в інший спосіб (посилання на рішення у справі "Гіго проти Мальти" (Ghigo v. Malta), заява № 31122/05, від 26 вересня 2006 року).

81. Щодо посилання Уряду на той факт, що мораторій не вплинув на права заявників користуватися та передавати землю в оренду, вони наголосили, що право розпоряджатися майном було істотною складовою права власності, та власник має право приймати рішення відчужувати або зберігати своє майно. Крім того, їхні ділянки були невеликими та розташовувались у 300 та 50 кілометрах від відповідних місць їхнього проживання. Вони також були людьми похилого віку з поганим станом здоров’я. Це перешкоджало їм самостійно обробляти землю.

82. Оренда землі за "мінімальними цінами" також не була доцільною пропозицією: не в змозі знайти пропозиції орендної плати у грошовій формі на прийнятному рівні, перша заявниця погодилась на виплату орендної плати в натуральній формі, а другий заявник отримував дуже низьку орендну плату (див. пункти 6 та 7). Більше того, національне законодавство поклало на заявників, як на власників землі, низку обов’язків, у тому числі необхідність дотримуватися екологічних норм та сплачувати податок на майно (див. пункт 30), які вони не були б здатні виконати, якби не здавали свої землі в оренду сільськогосподарському товаровиробнику. За відсутності мораторію єдиним ефективним рішенням для заявників було б продати свої земельні ділянки.

83. Заявники провели паралелі між їхньою ситуацією та ситуаціями заявників у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" (<...>) (від 23 вересня 1982 року, Серія А № 52), оскільки постійна нездатність українського законодавчого органу ухвалити законодавство, яке б дозволило зняти мораторій та продавати землю, була аналогічною повторюваним продовженням шведськими органами влади заборони на будівництво, що створило тривалу ситуацію невизначеності для заявників у тій справі.

84. Ця невизначеність і тривала нездатність законодавчого органу ухвалити необхідні норми та зняти мораторій порушили баланс між захистом прав заявників і загальним інтересом, та наклали на них надмірний особистий тягар.

(b) Уряд

85. Уряд підкреслив, що держави-члени користувалися широкою свободою розсуду при встановленні норм, що регулюють обіг земель сільськогосподарського призначення. Хоча вони мали спільне походження у "загальному розумінні" необхідності контролю обігу земель сільськогосподарського призначення та забезпечення продовольчої безпеки, конкретні вимоги відрізнялися у різних державах. Уряд навів приклади різних чинних положень, які за його твердженням, діють у декількох європейських державах, згідно з якими: (i) покупець мав довести, що він був здатним обробляти придбану землю (Данія), (ii) орган державної влади щорічно проводив перевірку використання покупцем придбаної земельної ділянки (Австрія), та (iii) для продажу земель сільськогосподарського призначення необхідний був дозвіл державного органу влади (Швеція). Захід, обраний Верховною Радою України, відносився до її компетенції щодо регулювання економіки таким чином, як вона вважала за належне, та мав широку підтримку в суспільстві.

86. На заявників не було покладено особистий та надмірний тягар. Їхні правопопередники добровільно отримали земельні частки (паї), а заявники добровільно погодились прийняти їх як свою спадщину. Коли заявники отримали землю, їм було відомо про обмеження щодо неї, встановлені або у рамках мораторію у Земельному кодексі України 2001 року, або у Земельному кодексі 1990 року (див. пункт 10). З боку держави ніколи не було жодних гарантій того, що ці обмеження не будуть продовжені поза межами первинних строків, які діяли на момент отримання заявниками землі.

87. Заявники отримали свої землі безоплатно. Окрім відчуження та зміни цільового призначення вони не були обмежені у своїх правах: вони могли обробляти землю самостійно чи передавати її в оренду на вільних договірних умовах.

88. У відповідь на аргумент заявників, що у зв’язку з невеликим розміром їхніх ділянок в них не було можливості займатися обробкою землі, Уряд зазначив, що господарства площею від двох до п’яти гектарів, які можна порівняти за розміром з ділянками заявників, складали значну частину сільськогосподарських підприємств у Європі. У зв’язку з цим Уряд навів "Дослідження структури фермерського господарства" за 2013 рік, опубліковане Євростатом-25, відповідно до якого площа 4,9 мільйонів сільськогосподарських підприємств, майже половина всіх сільськогосподарських підприємств у 28 державах - членах ЄС, була менше двох гектарів. За будь-яких обставин, з огляду на те, що заявники не вбачали можливості вести селянське господарство, було незрозуміло, чому вони спершу добровільно отримали свої землі, призначені для ведення сільського господарського.

89. Безумовно, могли існувати об’єктивні перешкоди для ведення сільського господарства, але заявники також мали право передати свою землю в оренду, і це право не підлягало жодним обмеженням. Насправді держава не позбавляла заявників доходу від їхньої власності. Навпаки, держава вжила заходів з метою заохочення збільшення доходу від оренди: у той час, як не існувало жодних обмежень щодо ставок орендної плати, Указ Президента України мав на меті забезпечити дотримання мінімальної орендної ставки на рівні 3 % від вартості землі (див. пункт 33). Фактично більшість договорів оренди по всій країні передбачали ще вищий рівень орендної плати, ніж цей мінімум (див. пункт 35). Здача землі в оренду була популярним видом отримання доходів від власності серед українських землевласників, про що свідчить велика кількість діючих договорів оренди землі та площа земель, яку вони охоплюють (див. пункт 35). Обидва заявники також скористалися цією можливістю та передали свої землі в оренду.

90. Щодо права на продаж стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не гарантувала жодного права на отримання власності чи отримання прибутку (з посиланням, зокрема, на рішення у згаданій справі "ООО "R & L" та інші проти Чеської Республіки" (R & L, s.r.o. and Others v. the Czech Republic), пункт 103), а держава ніколи не гарантувала заявникам, що вони зможуть отримувати прибуток від продажу їхньої землі. У контексті "контролю" користування майном, про який тут йшлося, вимога щодо компенсації у зв’язку з втручанням у право володіти майном мала лише обмежене застосування. У цій справі заявникам було відомо про принцип, що жодна компенсація загалом не підлягала виплаті (див. рішення у справі "Депаль проти Франції" [ВП] (Depalle v. France) [GC], заява № 34044/02, пункт 91, ЄСПЛ 2010), і нічого не інвестували у майно (з посиланням на ухвалу щодо прийнятності у справі "Піндструп Мозебург А/С проти Данії" (Pindstrup Mosebrug A/S v. Denmark), заява № 34943/06, від 03 червня 2008 року). Крім того, навіть якщо компенсація була необхідною, державна політика, спрямована на захист прав землевласників, які передали її в оренду, і підтримка орендних ставок становили таку компенсацію.

91. Уряд також підкреслив, що мораторій стосувався всієї землі сільськогосподарського призначення без виключення. У зв’язку з цим Уряд послався на рішення Суду у справі "Логуіс та інші проти Нідерландів" (Lohuis and Others v. the Netherlands), в якому Суд визнав доречним, що законодавство, яке розглядалося у цій справі, було спрямоване на зменшення впливу на навколишнє середовище "усього сільськогосподарського сектору" (заява № 37265/10, від 30 квітня 2013 року). Уряд також посилався на згадане рішення Суду у справі "Піндструп Мозебург А/С проти Данії (Pindstrup Mosebrug A/S v. Denmark), у якому розглядався нормативний акт загального характеру, який вимагав збереження боліт і загального обмеження права на видобуток торфу.

92. Відповідно, на думку Уряду, мораторій не поклав на заявників особистий або надмірний тягар, а між інтересами суспільства та заявників було встановлено справедливий баланс.

(b) Третя сторона, яка вступила у справу

93. Організація "EasyBusiness" надала певну інформацію щодо історії земельної реформи в Україні та структури її сільськогосподарського сектору. Зокрема, за її твердженням, з 1996 року до 2009 року дві третини земель сільськогосподарського призначення України були передані у приватну власність, а 94 % сільського населення виділили свої земельні паї (частки) у земельні ділянки. Внаслідок цього землю на законних підставах було поділено на невеликі ділянки. Проте сільськогосподарське виробництво не було поділено таким чином, оскільки на практиці сільськогосподарські товаровиробники орендували великі площі у численних власників, при цьому десять сільськогосподарських підприємств-лідерів орендували від 150 до 654 тисяч гектарів. Вони використовували результат економії за рахунок масштабу з метою накопичення додаткових фінансових ресурсів, які в свою чергу схилили баланс ринку оренди на їхню користь.

94. Третя сторона, яка вступила у справу, стверджувала, що мораторій порушував положення Конституції, які гарантують майнові права (див. пункти 24 та 25). Він перешкоджав створенню прозорого земельного ринку і не дав змоги власникам отримати належний прибуток від їхньої землі.

95. Поточна ситуація не означала, що не існувало земельного ринку, а скоріше, що він не був прозорим і змушував учасників економічних відносин використовувати обхідні схеми для забезпечення контролю над землею. Це також призвело до концентрації контролю над землею в руках сільськогосподарських підприємств, які, як найбільш розповсюджені орендарі, мали непропорційну владу над дрібними землевласниками (середня площа ділянки становила чотири гектари), що не мали іншого вибору, крім як погодитися на низьку орендну плату. Земельний ринок був цілком монополізований 100 найбільшими гравцями, які орендували 6,5 мільйонів гектарів. Це призвело до надзвичайно низької орендної плати. Сторони, які вступили у справу, зазначили, що близько двох третин із семи мільйонів фізичних осіб, які отримали землю під час приватизації, були літніми громадянами, при цьому середній вік землевласника становив п’ятдесят сім років, і 79 % з них було більше п’ятдесяти років.

96. Сторони, які вступили у справу, вважали перебільшеними ризики, наведені у виправдання продовження існуючої ситуації. Так, щодо ризику, що земля продаватиметься за низькими цінами, міжнародний досвід показав, що навпаки, у більшості країн створення вільного земельного ринку призвело до збільшення вартості землі. Щодо ризику скупівлі землі іноземними особами, жодна міжнародна фінансова установа не володіла фінансовими ресурсами, необхідними для скупівлі землі у такій кількості, яка могла б становити загрозу, а високий ступінь поділу землі зробив цей ризик ще менш реальним. Щодо збільшення тиску на малих фермерів внаслідок можливого зняття мораторію, сторони, які вступили у справу, вважали навпаки, що зняття мораторію буде для них корисним, оскільки збільшить їхній доступ до фінансування.

2. Оцінка Суду

(a) Загальні принципи

(i) Структура статті 1 Першого протоколу до Конвенції

97. Суд нагадує, що відповідно до його практики стаття 1 Першого протоколу до Конвенції, яка гарантує по суті право власності, складається з трьох норм: перша, яка сформульована у першому реченні першого пункту та має загальний характер, встановлює принцип мирного володіння майном. Друга норма у другому реченні того ж пункту охоплює питання позбавлення власності та встановлює щодо нього певні умови. Третя, яка міститься у другому пункті, визнає, що Договірні Держави вправі, серед іншого, здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загального інтересу (див. згадане рішення "Депаль проти Франції" (Depalle v. France), пункт 77).

(ii) Законність

98. Перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном має бути законним: друге речення першого пункту надає право на позбавлення власності лише "на умовах, передбачених законом", а другий пункт визнає, що держава має право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію "законів". Більше того, верховенство права - один з основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Принцип законності також передбачає, що чинні положення національного законодавства є достатньо доступними, чіткими та передбачуваними у своєму застосуванні (див. рішення у справі "Броньовський проти Польщі" [ВП] (Broniowski v. Poland) [GC], заява № 31443/96, пункт 147, ЄСПЛ 2004-V).

(iii) Загальний інтерес

99. Будь-яке втручання у здійснення конвенційного права має переслідувати законну ціль. Аналогічно у справах, пов’язаних з позитивним обов’язком, має існувати законне виправдання бездіяльності держави. Принцип "справедливого балансу", притаманний статті 1 Першого протоколу до Конвенції, сам по собі передбачає існування загального інтересу суспільства. Крім того, слід нагадати, що різні норми, закріплені у статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не є окремими, тобто не пов’язаними між собою, та що друга і третя норми стосуються лише конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном. Одним із наслідків цього є те, що існування суспільного інтересу, яке вимагається відповідно до другого речення, або загального інтересу, посилання на яке міститься у другому пункті, випливає з принципу, встановленого у першому реченні, а отже втручання у здійснення права на мирне володіння майном у розумінні першого речення статті 1 Першого протоколу до Конвенції також повинно переслідувати мету у суспільному інтересі (див. рішення у справі "Алішич та інші проти Боснії і Герцеговини, Хорватії, Сербії, Словенії та колишньої Югославської Республіки Македонії" [ВП] (<…>) [GC], заява № 60642/08, пункт 105, ЄСПЛ 2014).

100. У зв’язку з тим, що національні органи влади безпосередньо обізнані щодо свого суспільства та його потреб, вони в принципі знаходяться у кращому становищі, ніж міжнародний суддя, для з’ясування того, що є "суспільним інтересом". Таким чином, відповідно до системи захисту, встановленої Конвенцією, саме національні органи влади мають здійснити первинну оцінку існування проблеми, що є об’єктом суспільного інтересу, який виправдовує заходи, що мають бути вжиті у сфері здійснення майнового права. Оскільки свобода розсуду, якою користується законодавчий орган при здійсненні соціальної та економічної політики, є широкою, Суд поважатиме рішення законодавчого органу щодо того, що є в інтересах суспільства, якщо тільки це рішення явно не мало належного обґрунтування (там само, пункт 106).

(iv) Пропорційність

101. Втручання у право власності повинно не лише переслідувати за фактами та у принципі "законну ціль" у "загальному інтересі", але також має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між вжитими заходами та метою, яку прагнули досягти будь-якими заходами, застосованими державою, у тому числі заходами, спрямованими на здійснення контролю за користуванням майном фізичною особою. Ця вимога виражена у понятті "справедливий баланс", який має бути встановлений між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи. Завдання досягти цього балансу відображено у структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції в цілому. У кожній справі, що стосується стверджуваного порушення цієї статті, Суд повинен, таким чином, встановити, чи було покладено на відповідну особу непропорційний та надмірний тягар внаслідок втручання держави (див. рішення у справі "Хуттен-Чапська проти Польщі" [ВП] (Hutten-Czapska v. Poland) [GC], заява № 35014/97, пункт 167, ЄСПЛ 2006-VIII).

102. При оцінці дотримання статті 1 Першого протоколу до Конвенції Суд повинен здійснити загальний розгляд різних інтересів, які є предметом спору, пам’ятаючи, що метою Конвенції є гарантування прав, які є "практичними та ефективними". Суд поза межами очевидного повинен дослідити реалії оскаржуваної ситуації. Така оцінка може стосуватись не лише відповідних умов компенсації, якщо ситуація схожа з тією, коли позбавляють майна, але також і поведінки сторін, у тому числі вжитих державою заходів та їх реалізації. У цьому контексті слід наголосити, що невизначеність - законодавча, адміністративна або така, що виникає із застосовної органами влади практики, - є фактором, який слід враховувати при оцінці поведінки держави (див. згадане рішення у справі "Броньовський проти Польщі" (Broniowski v. Poland), пункт 115).

103. У контексті положень щодо житла Суд також встановлював, що його оцінка дотримання статті 1 Першого протоколу до Конвенції може стосуватись не лише умов отримання фізичними особами орендної плати за землю та ступеню втручання держави у свободу договору та договірних відносини на ринку оренди, але також існування процесуальних та інших гарантій, які забезпечують, щоб функціонування системи та її вплив на майнові права орендодавця не були свавільними та непередбачуваними (див. рішення у справі "Амато Гаучі проти Мальти" (Amato Gauci v. Malta), заява № 47045/06, пункт 58, від 15 вересня 2009 року).

(b) Застосування згаданих принципів у цій справі

(i) Чи існує втручання та застосовне положення

104. Суд не вбачає жодної підстави, щоб не погодитися зі сторонами, та доходить висновку, що оскаржувана законодавча ситуація становить втручання у володіння заявників, яке вимагає застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, та що має застосовуватись саме положення щодо контролю за користуванням майном (див., mutatis mutandis, рішення у справах "Маркс проти Бельгії" (Marckx v. Belgium), від 13 червня 1979 року, пункт 64, Серія А № 31, "Іммобільяре Саффі проти Італії" [ВП] (Immobiliare Saffi v. Italy) [GC], заява № 22774/93, пункт 46, ЄСПЛ 1999-V, згадане рішення у справі "Хуттен-Чапська проти Польщі" (Hutten-Czapska v. Poland), пункти 160 та 161, рішення у справах "Ліндхейм та інші проти Норвегії" (Lindheim and Others v. Norway), заяви № 13221/08 та № 2139/10, пункти 76-78, від 12 червня 2012 року, та "Херрманн проти Німеччини" [ВП] (Herrmann v. Germany) [GC], заява № 9300/07, пункт 73, від 26 червня 2012 року з подальшими посиланнями). Крім того, Суд зазначає, що навіть якби ситуація мала б розглядатися з точки зору позитивного обов’язку держави, застосовні принципи були б аналогічними (див. згадане рішення у справі "Броньовський проти Польщі" (Broniowski v. Poland), пункт 146).

(ii) Законність

105. Суд зазначає, що мораторій та його продовження мали підґрунтя у національному законодавстві, яке ніколи не визнавалось неконституційним (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Хуттен-Чапська проти Польщі" (Hutten-Czapska v. Poland), пункт 172, у якій подальше визнання неконституційності все одно не зробило відповідні заходи "незаконними" для цілей статті 1 Першого протоколу до Конвенції, та згадане рішення у справі "ООО "R & L" та інші проти Чеської Республіки" (R & L, s.r.o. and Others v. the Czech Republic), пункти 117-126, у якій було встановлено порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли Конституційний Суд Чехії визнав схему контролю за орендною платою неконституційною, а законодавчий орган після цього не прийняв нове законодавство, яке б регулювало це питання, у строк, встановлений Конституційним Судом).

106. Суд зазначає, що аргумент заявників про невизначеність, створену повторюваними продовженнями мораторію та повторюваною нездатністю Верховної Ради України й Уряду дотриматися встановлених ними строків для створення ринку землі сільськогосподарського призначення, зробила відповідне законодавство непередбачуваним. Проте він вважає, що цей аргумент скоріш відповідає встановленню того, чи було дотримано органами влади справедливий баланс між відповідними інтересами (див. згадані рішення у справах "Хуттен-Чапська проти Польщі" (Hutten-Czapska v. Poland), пункт 172, та "Броньовський проти Польщі" (Broniowski v. Poland), пункт 151).

107. Отже, Суд вважає, що обмеження, встановлені щодо здійснення прав заявників, відповідали вимозі "законності", притаманній статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

(iii) Загальний інтерес

108. Суд розглянув цілі оскаржуваних законодавчих обмежень, на які посилався Уряд, зокрема, попередження надмірної концентрації землі у руках заможних осіб або ворожих сил, припинення їх обробки, бажання уникнути безземелля та зубожіння сільського населення, всі з яких слугували потребам національної та продовольчої безпеки (див. пункт 76). Він вважає, що рішення національних органів влади про те, що продовження мораторію на продаж землі слугувало цим цілям, не можна вважати "явно необґрунтованим".

109. Цьому висновку не перешкоджає очевидний дисбаланс між проголошеними цілями мораторію, а саме необхідністю підготувати інфраструктуру ринку, та явною відсутністю відчутного прогресу у цьому напрямку. Дійсно, цей дисбаланс міг викликати сумніви щодо того, чи було продовження мораторію після певного періоду обґрунтованим засобом досягнення проголошених цілей. Проте Суд вважає, що це питання, так само, як і питання невизначеності, створеної повторюваним продовженням строків зняття мораторію (див. пункт 106), має розглядатися у контексті пропорційності оскаржуваних заходів (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Бітто та інші проти Словаччини" (Bitto and Others v. Slovakia), заява № 30255/09, пункт 109, від 28 січня 2014 року), в якій Суд розглянув дисбаланс між політичними планами Уряду, які передбачали встановлення ринкового рівня орендної плати, та фактичною відсутністю прогресу в цьому напрямку, як фактор при оцінці пропорційності заходів з контролю за орендою, які вплинули на заявників.

(iv) Пропорційність

110. Суд зазначає, що його роль у принципі не полягає у вирішенні питання про те, чи має держава, яка вирішила передати приватним особам землі, що раніше належали державі, дозволити після цього новим власникам продавати її, та на яких умовах. Відповідно до усталеної практики Суду його завдання полягає не у перегляді національного закону in abstracto, а у з’ясуванні того, чи спричинив спосіб його застосування до заявника або вплив на заявника порушення Конвенції (див. рішення у справі "Гаріб проти Нідерландів" [ВП] (Garib v. the Netherlands) [GC], заява № 43494/09, пункт 136, від 06 листопада 2017 року).

111. У цьому контексті Суд має наголосити на своїй основоположній субсидіарній ролі. Договірні Сторони відповідно до принципу субсидіарності мають основні завдання щодо забезпечення прав і свобод, визначених у Конвенції та протоколах до неї, і виконуючи їх, вони користуються свободою розсуду, щодо якої Суд здійснює свою наглядову функцію. Національні органи влади мають пряму демократичну легітимацію та, як неодноразово встановлював Суд, знаходяться у кращому положенні, ніж міжнародний суд, для оцінки місцевих потреб і умов. У питаннях загальної політики, думки щодо якої у демократичному суспільстві можуть обґрунтовано значною мірою відрізнятися, особливе значення слід надавати ролі національного політичного керівництва (там само, пункт 137).

112. Отже, для аналізу Судом ситуації, яка впливає на заявників, важливо, що держава-відповідач постійно, протягом періоду дії мораторію, заявляла про створення ринку землі сільськогосподарського призначення та остаточне припинення мораторію, як її цілі (див. пункти 36-43). З огляду на принцип субсидіарності, Суд може оцінити ситуацію лише у світлі цієї цілі, визначеної самою державою-відповідачем, та не може підмінити її власне рішення щодо того, чи буде доцільним існування ринку землі, для того, що послідовно досягали та проголошували самі національні органи влади.

113. Оцінюючи законодавчі обмеження, які впливають на майнові права заявників у світлі цих міркувань, Суд доходить висновку, що такі фактори стосуються справи.

(a) Законодавча невизначеність

114. Хоча впродовж відповідного періоду проголошеною кінцевою ціллю законодавчого органу залишилося остаточне запровадження ринку землі і зняття мораторію, мотиви його запровадження та продовження, його обсяг і кінцевий строк значно змінилися з часом.

115. Вбачається, що мотивація первинного мораторію значною мірою полягала у відсутності прозорої системи реєстрації права на земельні частки (паї) та необхідністю їх повного виділення у земельні ділянки з оформленими правами власності (див. пункти 15, 36 та 37), процес, який вже був запроваджений у 2003 році та який, як вбачається, в основному завершився до 2009 року (див. пункти 15 та 93). Хоча ця первинна підстава значною мірою була усунена, заборону, яка спочатку була встановлена в основному для земельних часток (паїв) (див. пункти 16 та 19), було поширено на ділянки з належним чином зареєстрованим правом власності, як такі, якими володіли заявники.

116. Явно всупереч цілі зрештою створити ринок землі, майже всі зміни у мораторії після його первинного прийняття були фактично спрямовані на посилення, а не на поступове пом’якшення обмежень, хоча зрозуміло, що деякі з цих змін могли бути необхідними для запобігання діяльності, спрямованої на обхід мораторію (див., наприклад, рядок 2 Таблиці у пункті 21). Національні органи влади також, очевидно, вагались при визначенні доцільного обсягу мораторію, як вбачається, наприклад, з того, що вони спочатку дозволили, потім заборонили, а потім знову дозволили укладати договори міни на п’ять років (див. пункт 19 та рядки 1 і 3 Таблиці у пункті 21).

117. Кінцева дата зняття мораторію зазнала навіть більш суттєвих змін. Положення Земельного кодексу України, яким було введено первинний мораторій та перші два його продовження, визначило конкретні строки закінчення його дії. Відповідно у той час Верховна Рада України мала вжити заходи та прийняти рішення у законодавчому порядку, якщо вона бажала залишити в силі мораторій. Закони України від 28 грудня 2007 року та 03 червня 2008 року (див. рядок 4 Таблиці) змінили це, по суті переносячи конкретну кінцеву дату та змінюючи ситуацію, що вимагало від Верховної Ради України вжиття дій та прийняття рішення у законодавчому порядку, якщо вона бажала скасувати мораторій. Убачається, що для цієї ключової зміни не було наведено жодного конкретного обґрунтування.

118. Більше того, вбачається, що хоча органи влади вважали первинною кінцевою датою дії мораторію реальну дату, до якої мала бути запроваджена інфраструктура земельного ринку, та до якої строк дії мораторію дійсно мав завершитися, наразі мораторій розглядається для всіх практичних цілей, як необмежений, незважаючи на кінцеві строки, що періодично встановлюються для розробки законодавства, яке регулюватиме ринок землі та зніме мораторій, яке, як вбачається, постійно відкладається (порівняйте послання Президента України від 2002 року у пункті 36 з посланням від 2017 року у пункті 42; див. також щодо недотримання самовстановлених кінцевих строків для розробки законодавства рядки 10-12 Таблиці та пункт 43).

119. Суд неодноразово наголошував на необхідності розглядати не зовнішні ознаки та терміни, що використовуються, а зосередитися на реаліях ситуації (див., наприклад, рішення у справі "Блохін проти Росії" [ВП] (Blokhin v. Russia) [GC], заява № 47152/06, пункт 180, ЄСПЛ 2016). Застосовуючи цей підхід, Суд зазначає, що характер мораторію змінився після прийняття зазначених законів від грудня 2007 року та червня 2008 року, і мораторій став de facto необмеженим, а умови його зняття - невизначеними. Не було наведено жодної підстави для цієї зміни. Ця зміна також явно суперечить проголошеній меті поступового запровадження ринку землі.

120. У рішенні у згаданій справі "Бітто та інші проти Словаччини" (Bittу and Others v. Slovakia, пункти 108-110) Суд, доходячи висновку, що тодішня словацька схема контролю орендної плати суперечила статті 1 Першого протоколу до Конвенції, визнав важливим те, що схема діяла, незважаючи на неодноразово оголошені політичні плани Уряду, які передбачали впровадження ринкової орендної плати. Аналогічно в рішенні у справі "Скібіньський проти Польщі" (Skibiсscy v. Poland), заява № 52589/99, пункти 94-98, від 14 листопада 2006 року) Суд встановив, що повторювані продовження дії схеми контролю орендної плати, спочатку виправдані у зв’язку з переходом від економіки, яка контролювалася державою, до ринкової економіки, означали, що не було дотримано справедливого балансу між конкуруючими загальним та індивідуальним інтересами. У згаданому рішенні у справі "Спорронг і Льоннрот проти Швеції" (<...>, пункт 70) також було визнано важливим, що повторюване продовження дозволів на вилучення, які обмежували повне здійснення майнових прав заявників, залишило заявників у "повній невизначеності щодо долі їхнього майна", що було складовою умовою при встановленні Судом порушення майнових прав заявників у зазначеній справі.

121. Аналогічно у цій справі відсутність послідовності з боку органів влади при зміні обсягу та самого характеру мораторію, а також створена ним невизначеність, є важливими факторами при оцінці Судом пропорційності оскаржуваної ситуації (див. згадане рішення у справі "Броньовський проти Польщі" (Broniowski v. Poland), пункт 151).

(b) Підстави, наведені для встановлення та продовження мораторію

122. Суд зазначає, що Уряд не навів жодних конкретних підстав щодо того, чому національні органи влади вважали тимчасову повну заборону продажу землі єдиним належним заходом для досягнення їхніх бажаних соціальних та економічних цілей, чи вони дійсно розглядали інші заходи їх досягнення, окрім повної заборони, або оцінювали пропорційність повної заборони переслідуваним цілям (див., для порівняння, у контексті статті 3 Першого протоколу до Конвенції рішення у справі "Хьорст проти Сполученого Короліства (№ 2)" [ВП] (Hirst v. the United Kingdom (no. 2) [GC], заява № 74025/01, пункт 79, ЄСПЛ 2005-IX). Незважаючи на те, що Уряд не надав цього аргументу напряму, Суд готовий погодитись з тим, що підстава для вибору тимчасової повної заборони могла обумовлюватись первинним мораторієм, а саме, що був необхідний час для розвитку інфраструктури земельного ринку, що ймовірно включало в себе розгляд менш обмежувальних альтернатив повній забороні. Проте як тільки змінився характер цього первинного мораторію, а конкретна дата закінчення його дії була перенесена (див. пункт 119), не було надано жодних конкретних підстав подальшого неприйняття законодавства та розгляду таких менш обмежувальних альтернатив.

123. Аналогічно, хоча Конституційний Суд України розглянув прийнятність конституційного подання щодо "продовження" мораторію від 2016 року (див. пункт 26), він встановив, що аргументи, наведені в обґрунтування цього подання щодо абстрактної перевірки, були недостатніми для того, щоб дозволити відкрити конституційне провадження та розглянути його по суті. За таких обставин вбачається, що Конституційний Суд України був позбавлений можливості розглянути будь-яку деталь справи по суті, зокрема, підстави для введення та продовження мораторію та питання врівноваження відповідних інтересів (див., для порівняння, рішення у справі "Яан та інші проти Німеччини" [ВП] (Jahn and Others v. Germany) [GC], заява № 46720/99 та 2 інші заяви, пункт 116, ЄСПЛ 2005-VI, та у контексті статті 10 рішення у справі "Міжнародні захисники тварин" проти Сполученого Королівства" [ВП] (Defenders International v. the United Kingdom) [GC], заява № 48876/08, пункти 13-33 та 113-116, ЄСПЛ 2013 (витяги)).

124. Під час провадження у Суді Уряд стверджував, що мораторій був необхідним для уникнення таких ключових ризиків: (i) зубожіння сільського населення, (ii) надмірної концентрації землі в руках заможних осіб або ворожих сил, та (iii) припинення її обробки.

125. Стурбованість, що зняття мораторію може призвести до зубожіння сільського населення та фермерів, не стосується ситуації таких власників, як заявники, які проживають у містах та не займаються фермерством. Заявники вважають, що для них фермерство не є доцільним рішенням з огляду на їхній вік і відповідні відстані (див. пункти 6, 7 та 81), і Суд вважає цю думку обґрунтованою. Щодо ризику зубожіння сільського населення в цілому Суд зазначає, що автори законів, які продовжували мораторій, очевидно визнають, що абсолютна заборона продажу як така не була потрібна для досягнення цієї мети, а скоріше сприяла наданню часу для розробки необхідного законодавства, яким би запроваджувались відповідні гарантії для забезпечення належним чином організованого ринку землі (див., наприклад, рядки 3 та 10-13 Таблиці у пункті 21).

126. Щодо цілей попередження надмірної концентрації землі та припинення її обробки Суд зазначає, що українське законодавство вже містить певні положення, які, очевидно, спрямовані на досягнення того ж результату. До них входить: (i) режим оподаткування, який, очевидно, надає пільги щодо оброблюваної землі та накладає стягнення при припиненні її обробки (див. пункт 27), (ii) обмеження категорій осіб, які можуть володіти землею, та (iii) обмеження максимальної площі землі, що може знаходитись у володінні (див. пункти 29-32). Низку додаткових обмежень було також передбачено у проекті Закону України "Про ринок земель", який було ухвалено Верховною Радою України у першому читанні у 2011 році, але не було надано подальшого руху (див. рядок 7 Таблиці та пункт 40). У зв’язку з цим слід зазначити, що прийняття Закону України "Про ринок земель", а також Закону України "Про державний земельний кадастр" було до 20 листопада 2012 року визначено ключовою передумовою для зняття мораторію (див. рядок 8 Таблиці ).

127. У зв’язку з цим також важливим є той факт, що жодна інша держава - член Ради Європи, в тому числі держави, що перейшли від економіки, яка контролювалася державою, до ринкової економіки та реалізували програми земельної реформи, не запроваджували повних обмежень на продаж земель сільськогосподарського призначення (див. пункти 45 та 46), які були б аналогічними ситуації, існуючій в Україні. Порівняльно-правове дослідження показує, що у багатьох з цих держав органи влади, очевидно, в основному переслідують ті ж цілі, що полягають у забезпечені ефективного користування землею для сільськогосподарського товаровиробництва та уникненні надмірної концентрації земельної власності, зокрема, у руках економічних гравців, не залучених до місцевого сільського життя та фермерства. Проте це дослідження показує, що органи влади у цих країнах мають у своєму розпорядженні широкий вибір інших законодавчих інструментів, які, як вбачається, належним чином слугують цим цілям без необхідності вдаватися до повної заборони на продаж (див. пункти 47-54).

128. Безумовно, це є принципом усталеної практики, якщо законодавчий орган зробив вибір шляхом прийняття законів, які він вважає такими, що відповідають загальному інтересу, можливе існування альтернативних рішень саме по собі не підриває обґрунтованість оскаржуваного законодавства, оскільки його можуть вимагати конкретні обставини. Суд не має встановлювати, чи було законодавство найкращим рішенням, за умови, що органи влади дотрималися меж своєї свободи розсуду (див., наприклад, рішення у справі "Бечварж і Бечваржова проти Чеської Республіки" (<…>), заява № 58358/00, пункт 66, від 14 грудня 2004 року). Проте можна стверджувати, що для обрання більш суворого рішення мають бути наведені підстави, а існування альтернативних рішень є фактором, що має значення для вирішення того, чи могли обрані засоби вважатися обґрунтованими та придатними для досягнення законної переслідуваної мети, враховуючи необхідність дотримання "справедливого балансу" (див. рішення у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" (James and Others v. the United Kingdom), від 21 лютого 1986 року, пункт 51, Серія А № 98).