129. У цьому контексті Суд хотів би ще раз нагадати, що у цій справі саме українські органи влади послідовно, протягом майже двох десятиліть, визначали своєю метою кінцеве запровадження належним чином врегульованого ринку землі, при цьому мораторій є лише проміжним кроком до цього. Сам характер мораторію, проголошена ціль його введення та продовження полягали, по суті, у наданні часу для розгляду можливих альтернатив абсолютній забороні продажу. Те, що такі альтернативи були доступні та були б придатними для досягнення тих же цілей, неодноразово визнавалось на найвищому рівні держави-відповідача (див., наприклад, пункти 36-42).
130. З огляду на те, що органи влади проголосили створення такого ринку своєю ціллю, наявність альтернативних рішень і відсутність наданих чітких підстав для неприйняття цих рішень, а також залишення в силі найбільш обмежувального рішення, повинні бути достатньо вагомими при оцінці пропорційності останнього.
(g) Тягар, покладений на заявників
131. При оцінці тягаря, покладеного оскаржуваною ситуацією на заявників, Уряд зазначив, що заявники добровільно отримали свою землю у той момент, коли вона вже була предметом відповідних законодавчих обмежень.
132. Дійсно, коли другий заявник вступив у право власності на землю, він мав знати, що вона вже була предметом обмежувальних положень щодо її продажу (див., для порівняння, mutatis mutandis, рішення у справі "Фредін проти Швеції (№ 1)" (Fredin v. Sweden (no. 1), від 18 лютого 1991 року, пункт 54, Серія А № 192), і не можна було виключати, що заборона могла бути продовжена (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Депаль проти Франції" (Depalle v. France), пункт 86). Проте другий заявник успадкував свою землю у листопаді 2004 року, невдовзі після першого продовження мораторію (див. пункт 7 та рядок 1 Таблиці у пункті 21). Як Суд уже зазначав (див. пункти 118 та 119), на той час офіційно проголошеним очікуваним результатом було те, що строк дії мораторію дійсно закінчиться у визначену дату, але характер мораторію змінився і перспективи його зняття стали ще більш невизначеними пізніше, після прийняття законів від грудня 2007 року та червня 2008 року (див. рядок 4 Таблиці).
133. Ситуація першої заявниці є дещо іншою. Коли її земельну частку (пай) було виділено у земельну ділянку, 10 січня 2006 року, мораторій не застосовувався до землі її категорії, призначеної для ведення особистого селянського господарства. Його дію було поширено на цей тип землі дещо пізніше, Законом України від 19 грудня 2006 року (див. рядок 3 Таблиці ). Отже, не можна стверджувати, що перша заявниця набула права власності на свою землю, коли вона вже підпадала під дію мораторію.
134. Проте, якими б не були деталі їхніх ситуацій, коли заявники набули прав на їхню землю, закон, який застосовувався до неї, перебував у стані постійних змін. Крім того, Суд не забуває про той факт, що обидва заявники отримали землю в результаті масштабної земельної реформи, яка не була завершена до моменту вступу ними у право володіння землею (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Яан та інші проти Німеччини" (Jahn and Others v. Germany), пункт 116).
135. З іншого боку, заявники успадкували землю від своїх батьків, а не придбали її в рамках комерційної угоди (див., для порівняння, рішення у справі "Пайн Веллей Девелопментс Лтд" та інші проти Ірландії" (Pine Valley Developments Ltd and Others v. Ireland), від 29 листопада 1991 року, пункт 59, Серія А № 222). Більше того, з огляду на проголошену Земельним кодексом України політику щодо майбутнього допуску земель сільськогосподарського призначення на ринок, яка була цілком зрозумілою на початкових стадіях мораторію, вони не могли очікувати, що абсолютна заборона триватиме протягом невизначеного строку.
136. Отже, не можна стверджувати, що заявники з самого початку мали знати, що вони вступали у право володіння майном із обтяженням, яке залишатиметься з таким обтяженням за виключенням випадку певних невизначених майбутніх змін (див., наприклад, згадане рішення у справі справі "Депаль проти Франції" (Depalle v. France), ухвалу щодо прийнятності у справі "Лач проти Польщі" (Lacz v. Poland), заява № 22665/02, від 23 червня 2009 року, та рішення у справі "Хаканссон і Стурессон проти Швеції" (Hеkansson and Sturesson v. Sweden), від 21 лютого 1990 року, пункт 53, Серія А № 171-А).
137. Щодо фінансового аспекту тягаря, покладеного на заявників, Суд визнає, що він не є настільки суворим, як, наприклад, тягар, покладений на власників деякими схемами контролю орендної плати, які Суд уже мав можливість розглядати у своїх попередніх рішеннях (див., наприклад, згадані рішення у справах "Хуттен-Чапська проти Польщі" (Hutten-Czapska v. Poland), пункт 198, та "ООО "R & L" та інші проти Чеської Республіки" (R & L, s.r.o. and Others v. the Czech Republic), пункт 104, у яких орендна плата була явно нижчою за витрати на обслуговування; див. також згадане рішення у справі "Гіго проти Мальти" (Ghigo v. Malta), пункт 66, та рішення у справі "Едвардс проти Мальти" (Edwards v. Malta), заява № 17647/04, пункт 75, від 24 жовтня 2006 року, у якій це не стосувалося справи, але встановлена державою орендна плата за житлові будинки, яка становила менше ніж п’ять або шість євро на місяць, була дуже низькою та явно нижчою за ринкову ставку).
138. Як зазначив Уряд, і всупереч згаданим справам щодо контролю орендної плати, заявники у цій справі мали право передати свою землю в оренду за ринковою ставкою. Держава-відповідач не обмежує розмір цих ставок, а вживає заходів для їх підтримки на користь власників шляхом встановлення мінімальної орендної плати. Хоча ця мінімальна орендна плата, з юридичної точки зору, є скоріш показовою, а не обов’язковою, на практиці, як вбачається, її дотримуються у більшості випадків (див. пункт 33).
139. Проте ці позитивні аспекти певною мірою компенсуються деякими іншими аспектами національного законодавства. Зокрема, вбачається, що податкове законодавство накладає стягнення на власників, які не передають свою землю в оренду сільськогосподарським товаровиробникам і надає переваги тим, хто робить це (див. пункт 27), незважаючи на те, що заявники, очевидно, у будь-якому випадку мали б право на звільнення від сплати податку у зв’язку з їхнім похилим віком. Крім того, положення, що встановлюють мінімальний строк оренди землі у сім років, очевидно також спрямовані на створення стабільності для орендарів, але тим самим вони, вірогідно, додатково обмежують можливість власників вимагати більшої орендної плати під час перегляду умов оренди (див. пункт 34). Також доцільно припустити, що, як було зазначено (див. пункти 82 та 95), мораторій певним чином стримує розмір орендної плати, хоча важко визначити її точний показник, враховуючи, що за останні десятиліття в Україні ніколи не було функціонального ринку землі (див., для порівняння, рішення у справі "Чірагов та інші проти Вірменії" (справедлива сатисфакція) [ВП] (Chiragov and Others v. Armenia) [GC], заява № 13216/05, пункт 68, від 12 грудня 2017 року).
140. Слід також зазначити, що у згаданих справах заходи з контролю орендної плати були обґрунтовані занепокоєнням щодо соціальних прав третіх осіб, часто вразливих категорій населення, на захист яких були спрямовані схеми контролю орендної плати. Це міркування не обов’язково стосується цієї справи, оскільки земля заявників орендується комерційними підприємствами (див. пункти 6 та 7 і та порівняйте з рішенням у справі "Населений пункт Урбарська району Тренчіанське Біскупіце проти Словаччини" (<…>), заява № 74258/01, пункт 131, від 27 листопада 2007 року, в якій Суд, встановлюючи, що примусове передання в оренду землі, власниками якої були члени об’єднання-заявника, і подальша передача цієї землі орендарям порушили статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, зазначив, що ймовірні особи, які отримають вигоду від цих заходів, не належали до соціально слабких або особливо вразливих верств населення; та рішенням у справі "Хуттен-Чапська проти Польщі" (Hutten-Czapska v. Poland), пункт 225, у якій навіть заходи на користь орендарів, визнаних вразливими, були визнані непропорційними). Абсолютно навпаки, у цій справі самі заявники, а також інші власники можуть вважатись вразливими, у будь-якому разі принаймні враховуючи їхній похилий вік (див. підпункт (і) пункту 35, пункти 81 та 95 та, mutatis mutandis, рішення у справах "Комнацький проти України" (Komnatskyy v. Ukraine), заява № 40753/07, пункт 18, від 15 жовтня 2009 року, та "Стоян Мітєв проти Болгарії" (Stoyan Mitev v. Bulgaria), заява № 60922/00, пункт 73, від 07 січня 2010 року, в яких Суд визнав, хоча і в контексті інших фактичних обставин, похилий вік одним із факторів вразливості заявників).
141. Заявники та третя особа, яка вступила у справу, стверджували, наводячи певну статистику щодо концентрації ринку, що продовження мораторію, який абсолютно не захищав інтереси вразливих землевласників, фактично могло б виступати на користь орендарів, велика кількість яких були великими підприємствами та мали значний вплив за рахунок таких малих землевласників (див. пункти 70 , 93 та 95). Суд вважає, що це не той випадок, коли він може взяти до уваги такий виключно статистичний доказ (див., для порівняння, рішення у справі "Д.Х. та інші проти Чеської Республіки" [ВП] (D.H. and Others v. the Czech Republic) [GC], заява № 57325/00, пункти 187-189, ЄСПЛ 2007-IV, щодо використання статистичних доказів у справах щодо дискримінації), а заявники не надали жодних доказів, які б свідчили про будь-яке зловживання владою на ринку в їхніх конкретних справах. Проте Уряд окремо не оскаржував їхнє твердження та, що особливо важливо, не надав жодних конкретних доказів того, що мораторій навпаки слугував для захисту вразливих категорій населення, а не ставив їх у невигідне становище.
142. Суд також бере до уваги те, що заявники набули право власності на свою землю безкоштовно від своїх батьків, які в свою чергу отримали її у процесі приватизації землі, що раніше була державною власністю. Хоча сторони не надали коментарів щодо підстав, на яких батьки заявників отримали їхні земельні частки (паї), Суд зазначає, що такі частки (паї) у першу чергу розподілялися між колишніми членами колгоспів, зазвичай на підставі їхньої роботи на цих підприємствах (див. пункт 12). Заявники успадкували землю у звичайному порядку спадкування. Отже, не можна стверджувати, що ця земля була для них неочікуваним безоплатним збагаченням.
143. Більше того, відповідно до практики Суду той факт, що власність було набуто безоплатно, не виключає можливості встановлення порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див., наприклад, згадане рішення у справі "Едвардс проти Мальти" (Edwards v. Malta), пункти 5 та 75-79, та рішення у справі "Вістіньш і Пєрєпьолкінс проти Латвії" [ВП] (<…>) [GC], заява № 71243/01, пункт 121, від 25 жовтня 2012 року). Проте Суд вважає, що цей факт може стосуватись його оцінки за статтею 41 Конвенції (див. пункт 155).
144. При оцінці суворості тягаря, покладеного на заявників, Суд також вважає такими, що стосуються справи:
(i) тривалість періоду, протягом якого діяли обмеження, яка наразі досягла загалом сімнадцяти років, при цьому обмеження впливають особисто на першу заявницю та другого заявника більше ніж дванадцять та десять років відповідно (див., наприклад, згадане рішення у справі "Спорронг і Льоннрот проти Швеції" (<…>), пункт 72, та "JGK Statyba Ltd" та Гусельніковас проти Литви" (JGK Statyba Ltd and Guselnikovas v. Lithuania), заява № 3330/12, пункт 143, від 05 листопада 2013 року, в яких обмеження щодо здійснення майнових прав у повному обсязі тривало дванадцять та більше ніж десять років відповідно),
(ii) широкий обсяг обмежень, при якому вони перешкоджають заявникам відчужувати їхню землю майже у будь-який спосіб та використовувати її з будь-якою іншою ціллю, крім сільського господарства, та
(iii) загальний та негнучкий характер обмежень, які не підлягають жодному індивідуальному перегляду або виключенню (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Іммобільяре Саффі проти Італії" (Immobiliare Saffi v. Italy), пункт 54, в якому Суд встановив часткове порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки жодний суд не був компетентним вирішувати питання щодо впливу, який могло мати тривале невиконання постанов про виселення у справі конкретного власника, з рішенням у справі "Спадеа та Скалабріно проти Італії" (Spadea and Scalabrino v. Italy), заява № 12868/87, пункти 37-40, від 28 вересня 1995 року, та згаданим рішенням у справі "Логуіс проти Нідерландів" (Lohuis and Others v. the Netherlands), пункт 59, у якій було прийнято таке положення щодо випадків індивідуальних труднощів, та ухвалою щодо прийнятності у справі "П. Плазьє Б.В." та інші проти Нідерландів" (P. Plaisier B.V. and Others v. the Netherlands), заяви № 46184/16, 47789/16 та 19958/17, пункт 91, від 14 листопада 2017 року, в якій не була виключена індивідуальна оцінка суворості тягаря, покладеного на заявника національними судами).
145. Остання риса правового режиму, який поширюється на заявників, означає, що пропорційність заходу, який обмежує їхні права не було розглянуто по суті на законодавчому (див. пункт 122) чи індивідуальному рівнях.
146. Зрештою, зазначена невизначеність, створена неодноразовими продовженнями мораторію, сама по собі посилила тягар, покладений на заявників. Здійснення однієї з основних складових їхнього права власності, права розпоряджатися своїм майном (див. пункт 28), стало предметом прийняття законодавства невизначеного змісту, прийняття, яке здійснювалося у спосіб, який вбачається непередбачуваним і недостатньо роз’ясненим (див. пункти 118, 119 та 122). На практиці їхні права власності стали ненадійними та перестали бути невід’ємними. Це слід розглядати у світлі усталеного принципу практики Суду, згідно з яким Конвенція має тлумачитися та застосовуватись у такий спосіб, щоб її гарантії були практичними та ефективними, а не теоретичними та ілюзорними (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Папошвілі проти Бельгії" [ВП] (Paposhvili v. Belgium) [GC], заява № 41738/10, пункт 182, ЄСПЛ 2016, з подальшими посиланнями).
147. Суд доходить висновку, що на заявників як на фізичних осіб було покладено тягар нездатності органів влади дотриматися встановлених ними самими цілей та кінцевих строків. З огляду на непереконливість підстав щодо вибору найбільш обмежувальної альтернативи з доступних органам влади, а не менш обмежувальних заходів, Суд вважає, що тягар, покладений на заявників, є надмірним.
(v) Висновок
148. З огляду на зазначені міркування та ненадання Урядом достатніх аргументів для обґрунтування заходів, застосованих до землі заявників, Суд доходить висновку, що держава-відповідач вийшла за межі своєї широкої свободи розсуду у цій сфері та не забезпечила справедливого балансу між загальним інтересом суспільства та майновими правами заявників.
149. Відповідно було порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
150. Суд наголошує, що проблема, яка лежить в основі порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, стосується самої законодавчої ситуації, та що його висновки виходять за межі особистих інтересів заявників у цій справі. Суд вважає, що держава-відповідач має вжити належні законодавчі та/або інші заходи загального характеру з метою забезпечення справедливого балансу між інтересами власників земель сільськогосподарського призначення з одного боку та загальними інтересами суспільства з іншого боку відповідно до принципу захисту майнових прав за Конвенцією. Суд не має визначати, яким чином слід урівноважити ці інтереси. Відповідно до статті 46 держава має свободу вибору заходів, за допомогою яких вона виконуватиме свої зобов’язання, що випливають з виконання рішення Суду (див., mutatis mutandis, згадані рішення у справах "Хуттен-Чапска проти Польщі" [ВП] (Hutten-Czapska v. Poland) [GC], пункти 237 та 238, та "Ліндхейм та інші проти Норвегії" (Lindheim and Others v. Norway), пункт 137). Рішення Суду не слід розуміти як таке, що зобов’язує невідкладно запровадити необмежений ринок земель сільськогосподарського призначення в Україні.
B. Стаття 41 Конвенції
151.Стаття 41 Конвенції передбачає:
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї, і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".
1. Шкода
152. Заявники вимагали 30000 євро кожному в якості відшкодування моральної шкоди.
153. Уряд вважав суми, що вимагались, надмірними та необґрунтованими.
154. Суд зазначає, що заявники не подали вимоги щодо відшкодування матеріальної шкоди. Крім того, він вважає, що за відсутності в Україні дієвого ринку землі сільськогосподарського призначення будь-яка така вимога, вірогідно, була б спекулятивною (див. пункт 139).
155. Щодо питання моральної шкоди Суд нагадує, що ситуації, за яких заявник зазнав явної травми, фізичної або психологічної, болю та страждання, стресу, тривоги, розчарування, почуттів несправедливості або приниження, тривалої невизначеності, порушення життя або реальної втрати можливостей, можна відрізнити від тих ситуацій, коли публічне встановлення порушення, якого зазнав заявник, у рішенні, що є обов’язковим для Договірної Держави, само по собі є належною формою відшкодування. У деяких ситуаціях, коли закон, процедуру або практику було визнано такими, що не відповідають стандартам Конвенції, цього достатньо для виправлення ситуації (див., наприклад, згадане рішення у справі "Чірагов та інші проти Вірменії" (Chiragov and Others v. Armenia), пункт 57, з подальшими посиланнями у ньому).
156. З огляду на ці принципи Суд вважає, що встановлення порушення само по собі становить достатню справедливу сатисфакцію за будь-яку завдану заявникам моральну шкоду. Доходячи цього висновку, Суд враховує, inter alia, свої висновки у пунктах 138 та 143 щодо характеру тягаря, покладеного існуючою законодавчою ситуацією на заявників, свій висновок, що держава-відповідач повинна вжити належні законодавчі та/або інші заходи загального характеру для забезпечення дотримання статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі "Ліндхейм та інші проти Норвегії" (Lindheim and Others v. Norway), пункт 141) та той факт, що надзвичайно велика кількість осіб зазнає впливу мораторію (див. пункти 15 і 95 та, mutatis mutandis, згадане рішення у справі "Чірагов та інші проти Вірменії" (Chiragov and Others v. Armenia), пункт 46, та рішення у справі "Едвардс проти Мальти" (справедлива сатисфакція) (Edwards v. Malta) (just satisfaction), заява № 17647/04, пункт 30, від 17 липня 2008 року).
157. Проте Суд наголошує, якщо держава-відповідач необґрунтовано затягуватиме прийняття необхідних заходів загального характеру з метою виконання рішення, з часом це може призвести до ситуації, коли присудження компенсації за статтею 41 може, зрештою, стати виправданим, принаймні для певних категорій власників землі сільськогосподарського призначення.
2. Судові та інші витрати
158. Заявники також вимагали 4800 євро кожному в якості компенсації судових та інших витрат, яких вони зазнали під час провадження у Суді, які мали бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок п. Тарахкала.
159. Уряд заперечив проти обґрунтованості цієї вимоги. Він зазначив, що Суд присудив 11000 євро відшкодування судових витрат у рішенні у справі "Куликов та інші проти України" (Kulykov and Others v. Ukraine), заява № 5114/09 та 17 інших, пункт 159, від 19 січня 2017 року), яка за його оцінкою була значно складнішою, ніж ця справа.
160. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні в нього документи та зазначені вище критерії, а також беручи до уваги оплату правової допомоги, яку п. Тарахкало вже отримав, Суд вважає за належне присудити кожному заявнику 3000 євро компенсації витрат, яких вони зазнали під час провадження у Суді, що мають бути перераховані безпосередньо на банківський рахунок п. Тарахкала.
161. Суд також хотів би наголосити, що незважаючи на те, що у цій справі він присуджує компенсацію судових та інших витрат, йому буде важко передбачити присудження якої-небудь компенсації судових та інших витрат у будь-яких подальших справах цього типу, якщо тільки дуже виняткові обставини не виправдовуватимуть інший висновок.
C. Пеня
162. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1.Вирішує об’єднати заяви.
2.Оголошує заяви прийнятними.
3.Постановляє, що було порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
4.Постановляє, що встановлення порушення саме по собі становить достатню справедливу сатисфакцію за будь-яку моральну шкоду, завдану заявникам.
5.Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити кожному із заявників 3000 (три тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявникам, в якості компенсації судових та інших витрат; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу та перерахована безпосередньо на рахунок адвоката заявників п. Тарахкала;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
6.Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 22 травня 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Секретар | Маріалена ЦИРЛІ |
| Голова | Вінсент А. Де ГАЕТАНО |
