Справа «Олександр Волков проти України» (Заява № 21722/11)

140. За цих обставин Суд доходить висновку, що у цьому відношенні було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

3. Дотримання принципу юридичної визначеності під час пленарного засідання парламенту

(a) Доводи сторін

141. Заявник скаржився, що парламент ухвалив постанову про його звільнення з посади з явним порушенням закону, допустивши зловживання при користуванні електронною системою голосування. Він стверджував, що під час голосування на пленарному засіданні щодо його звільнення з посади деякі народні депутати незаконно голосували за інших депутатів, які не були присутні у засіданні. На підтримку своєї скарги заявник послався на відеозапис провадження на пленарному засіданні у парламенті та на нотаріально завірені заяви чотирьох депутатів парламенту.

142. Уряд стверджував, що постанова парламенту про звільнення заявника була законною, а докази про протилежне, наведені заявником, не можуть вважатися надійними, оскільки їхня достовірність не була оцінена національними органами.

(b) Оцінка Суду

143. Суд уже констатував, що процесуальні норми створюються для забезпечення належного відправлення правосуддя та дотримання принципу юридичної визначеності та що сторони провадження повинні мати право очікувати застосування вищезазначених норм. Принцип юридичної визначеності застосовується не тільки щодо сторін провадження, а й до національних судів (див. рішення від 21 жовтня 2010 року у справі ""Дія-97" проти України" (Diya 97 v. Ukraine), заява № 19164/04, п. 47, з подальшими посиланнями). Цей принцип так само застосовується до процедур, що були використані для звільнення заявника з посади, включаючи процес ухвалення рішення на пленарному засіданні парламенту.

144. Суд зазначає, що факти, які лежать в основі цієї скарги, підтверджуються доводами заявника, який спостерігав процес голосування на пленарному засіданні, чотирма завіреними заявами народних депутатів, а також відеозаписом провадження. Уряд не висунув будь-якого правдоподібного аргументу, за допомогою якого можна було б поставити під сумнів достовірність цих доказів. Зі свого боку, Суд не має підстав вважати ці докази ненадійними.

145. Розглянувши вищезазначені матеріали, Суд доходить висновку, що рішення про звільнення заявника було проголосоване при відсутності більшості народних депутатів. Присутні на пленарному засіданні народні депутати свідомо та незаконно голосували за своїх численних відсутніх колег. Отже, рішення було ухвалене з порушенням статті 84 Конституції України, статті 24 Закону України "Про статус народного депутата України" 1992 року та статті 47 Регламенту Верховної Ради, які вимагають від народних депутатів особистої участі у засіданнях та голосуванні. За цих обставин Суд вважає, що голосування щодо звільнення заявника з посади порушило принцип юридичної визначеності на порушення, а тому і пункт 1 статті 6 Конвенції.

146. Як зазначено вище, цей недолік у процесуальній справедливості не був виправлений на наступній стадії провадження, оскільки ВАСУ належним чином не розглянув це питання.

147. Отже, у цьому відношенні було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

4. Дотримання принципу "суду, встановленого законом"

(a) Доводи сторін

148. Заявник скаржився, що його справа не розглядалася "судом, встановленим законом". Щодо палати ВАСУ, яка розглядала справу, заявник стверджував, що на той час, коли Голова ВАСУ створив зазначену палату та висунув пропозиції щодо її особистого складу, строк його повноважень сплив, і, отже, він обіймав цю адміністративну посаду, не маючи для цього юридичних підстав.

149. Уряд стверджував, що після спливу строку повноважень Голова ВАСУ повинен був бути звільнений з посади. Проте за відсутності будь-якої процедури звільнення судді з адміністративної посади, будь-які дії щодо звільнення його з посади були б незаконними. Уряд також стверджував, що можливість продовження повноважень Голови ВАСУ підтримувалась рішенням Зборів суддів адміністративних судів України.

(b) Оцінка Суду

150. Згідно з практикою Суду, метою терміну "встановлений законом" у статті 6 Конвенції є гарантування того, "що функціонування судової системи у демократичному суспільстві не залежить від виконавчої влади, а регулюється законом, прийнятим парламентом". У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути залишена на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не матимуть певної свободи тлумачення відповідного національного законодавства (див. рішення від 21 червня 2011 року у справі "Фруні проти Словаччини" (Fruni v. Slovakia), заява № 8014/07, п. 134, з подальшими посиланнями).

151. Фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на склад колегії у кожній справі (див. ухвалу щодо прийнятності від 4 травня 2000 року у справі "Бускаріні проти Сан-Маріно" (Buscarini v. San Marino), заява № 31657/96, та "Посохов проти Росії" (Posokhov v. Russia), заява № 63486/00, п. 39, ECHR 2003-IV). Практика автоматичного продовження повноважень суддів на невизначений строк після спливу встановленого законом строку їхніх повноважень до моменту, коли вони будуть повторно призначені на посаду, була визнана такою, що порушує принцип "суду, встановленого законом" (див. рішення від 11 липня 2006 року у справі "Гуров проти Молдови" (Gurov v. Moldova), заява № 36455/02, п. 37-39).

152. Щодо цієї справи треба зазначити, що на підставі статті 171-1 Кодексу адміністративного судочинства України справу заявника повинна була розглядати виключно спеціальна палата ВАСУ. Згідно зі статтею 41 Закону України "Про судоустрій України" 2002 року ця спеціальна палата мала бути створена згідно з рішенням Голови ВАСУ; особистий склад зазначеної палати визначався Головою та затверджувався президією зазначеного суду. Проте до того часу, як були здійснені ці дії, п’ятирічний строк повноважень Голови ВАСУ сплив.

153. На той час процедура призначення голів судів не регулювалася національним законодавством: відповідні положення статті 20 Закону України "Про судоустрій України" 2002 року були визнані неконституційними, а нові положення ще не були ухвалені парламентом України (див. пункти 41 та 49 вище). Різні національні органи висловили свої думки з приводу цієї юридичної ситуації. Наприклад, Рада суддів України, вищий орган суддівського самоврядування, вважала, що це питання повинно бути вирішене на основі пункту 5 статті 41 Закону України "Про судоустрій України" 2002 року та що перший заступник Голови ВАСУ, суддя С., мав виконувати функції Голови зазначеного суду (див. пункт 51 вище), у той час, як Генеральна прокуратура України дотримувалася іншої точки зору з цього питання (див. пункт 52 вище).

154. Відповідно таке важливе питання, як призначення голів судів, регулювалося на рівні національної практики та зрештою стало об’єктом серйозної суперечки між державними органами. Видається, що суддя П. продовжував виконувати функції Голови ВАСУ після спливу встановленого законом строку його повноважень, по суті покладаючись на той факт, що процедури призначення та/або повторного призначення на посаду не передбачалися законодавством України, а законодавчі підстави для його повноважень на посаді Голови ВАСУ не були достатньою мірою визначені.

155. Між тим, у цей проміжок часу суддя П., діючи в якості Голови ВАСУ, створив палату, яка розглядала справу заявника, та висунув пропозиції щодо її особистого складу.

156. За цих обставин Суд не може дійти висновку, що палата, яка розглядала справу заявника, була створена, а її особистий склад визначений у правомірний спосіб, який відповідав би вимозі "суду, встановленого законом". Отже, у цьому відношенні було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

5. Інші порушення пункту 1 статті 6 Конвенції

157. Заявник також скаржився, що: рішення у його справі виносилися без належної оцінки доказів, а важливі доводи, висунуті стороною захисту, не розглядалися належним чином; відсутність у ВАСУ достатніх повноважень для перегляду рішень, ухвалених ВРЮ, суперечила його "праву на судовий розгляд" та що не було дотримано принципу рівності сторін.

158. Уряд заперечив ці твердження.

159. З огляду на вищезазначені міркування та висновки за пунктом 1 статті 6 Конвенції Суд не вбачає окремого питання щодо цих скарг. Отже, немає необхідності розглядати ці скарги.

160. Заявник скаржився, що його звільнення з посади судді становило втручання у його приватне та професійне життя, що є несумісним зі статтею 8 Конвенції.

161. Стаття 8 Конвенції передбачає таке:

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб".

A. Прийнятність

162. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона також не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

163. Заявник стверджував, що внаслідок його звільнення з посади судді Верховного Суду України мало місце втручання у його приватне життя. Зазначене втручання було незаконним, оскільки підстави для настання відповідальності за "порушення присяги" були викладені дуже нечітко; національне законодавство не передбачало будь-яких строків давності для дисциплінарного провадження та, отже, не передбачало адекватних гарантій проти зловживань та свавілля; крім того, воно не передбачало відповідну шкалу стягнень у рамках дисциплінарної відповідальності, яка б забезпечувала їх пропорційне застосування. За цих причин воно було несумісне з вимогами щодо "якості закону". Заявник також стверджував, що зазначене втручання не було необхідним за обставин справи.

164. Уряд визнав, що звільнення заявника з посади становило втручання у його право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції. Проте воно було виправдане за другим пунктом статті 8 Конвенції. Зокрема звільнення здійснювалося на основі національного законодавства, яке було достатньою мірою передбачуваним та доступним. На додаток, це втручання було необхідним за обставин цієї справи.

2. Оцінка Суду

(а) Чи було втручання

165. Сторони погодилися з тим, що мало місце втручання у право заявника на повагу до його приватного життя. Суд не вбачає причин вважати інакше. Суд зазначає, що приватне життя "включає право особи на формування та розвиток стосунків з іншими людьми, включаючи стосунки професійного або ділового характеру" (див. рішення від 7 серпня 1996 року у справі "С. проти Бельгії" (С. v. Belgium), п. 25, Reports 1996-III). Стаття 8 Конвенції "захищає право на особистий розвиток та право встановлювати та розвивати стосунки з іншими людьми та оточуючим світом" (див. рішення у справі "Прітті проти Сполученого Королівства" (Pretty v. the United Kingdom), заява № 2346/02, п. 61, ECHR 2002-III). Поняття "приватне життя" в принципі не виключає відносини професійного або ділового характеру. Врешті-решт, саме у рамках трудової діяльності більшість людей мають значну можливість розвивати стосунки з оточуючим світом (див. рішення від 16 грудня 1992 року у справі "Нємець проти Німеччини" (Niemietz v. Germany), п. 29, Series А № 251-В). Отже, обмеження, накладені на доступ до професії, були визнані такими, що впливають на "приватне життя" (див. рішення у справах "Сідабрас та Джяутас проти Литви" (<…>), заяви №№ 55480/00 та 59330/00, п. 47, ECHR 2004-VIII, та "Бігаєва проти Греції" (Bigaeva v. Greece), заява № 26713/05, пп. 22-25, від 28 травня 2009 року). Схожим чином, звільнення з посади було визнане втручанням у право на повагу до приватного життя (див. рішення від 19 жовтня 2010 року у справі "Озпінар проти Туреччини" (<…>), заява № 20999/04, пп. 43-48). Насамкінець, стаття 8 Конвенції охоплює питання захисту честі та репутації як частину захисту права на повагу до приватного життя (див. рішення у справах "Пфайфер проти Австрії" (Pfeifer v. Austria), заява № 12556/03, п. 35, від 15 листопада 2007 року, та "А. проти Норвегії" (А. v. Norway), заява № 28070/06, пп. 63 та 64, від 9 квітня 2009 року).

166. Звільнення заявника з посади судді вплинуло на широке коло його стосунків з іншими людьми, включаючи стосунки професійного характеру. Схожим чином, воно мало наслідки і для "кола його близьких", оскільки втрата роботи мала відчутні наслідки для матеріального добробуту заявника та його сім’ї. Крім того, причина звільнення заявника, а саме порушення присяги судді, говорить про те, що під впливом опинилась і його професійна репутація.

167. Отже, звільнення заявника з посади становило втручання в його право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції.

(b) Чи було втручання виправданим

168. Далі Суд має розглянути, чи відповідало втручання умовам пункту 2 статті 8 Конвенції.

(i) Загальні принципи законності втручання

169. Вислів "згідно із законом" вимагає, по-перше, щоб оскаржуваний захід мав певне підґрунтя у національному законодавстві; він також стосується якості закону, про який йдеться, вимагаючи, щоб він був доступний для зацікавленої особи, яка, окрім того, повинна мати можливість передбачити наслідки його дії щодо себе, та відповідав принципові верховенства права (див., серед інших джерел, рішення від 25 березня 1998 року у справі "Копп проти Швейцарії" (Корр v. Switzerland), п. 55, Reports of Judgments and Decisions 1998-II).

170. Отже, ця фраза передбачає, inter alia, що формулювання національного законодавства повинно бути достатньо передбачуваним, щоб дати особам адекватну вказівку щодо обставин та умов, за яких державні органи мають право вдатися до заходів, що вплинуть на їхні конвенційні права (див. рішення від 24 квітня 2008 року у справі "С.G. та інші проти Болгарії" (С.G. and Others v. Bulgaria), заява № 1365/07, п. 39). Крім того, законодавство повинно забезпечувати певний рівень юридичного захисту проти свавільного втручання з боку державних органів. Існування конкретних процесуальних гарантій є у цьому контексті необхідним. Те, які саме гарантії вимагатимуться, певною мірою залежатиме від характеру та масштабів зазначеного втручання (див. рішення у справі "Р.G. та J.Н. проти Сполученого Королівства" (P.G. and J.Н. v. the United Kingdom), заява № 44787/98, п. 46, ЕСНR 2001-IX).

(ii) Відповідність національному законодавству

171. Суд констатував (див. пункт 145 вище), що голосування рішення про звільнення заявника з посади у парламенті було незаконним відповідно до національного законодавства. Цього висновку самого по собі було б достатньо для Суду, щоб встановити, що втручання в приватне життя заявника не було здійснене згідно із законом у розумінні статті 8 Конвенції.

172. Тим не менш, Суд вважає за належне більш ретельно розглянути скаргу та встановити, чи були дотримані вимоги "якості закону".

(ііі) Дотримання вимог "якості закону"

173. У своїх доводах з цього питання сторони оспорювали питання передбачуваності чинного законодавства. У цьому відношенні Суд зауважує, що до 15 травня 2010 року матеріальне право не містило будь-якого опису "порушення присяги". Основа для тлумачення меж зазначеного порушення була взята з тексту присяги судді, передбаченого статтею 10 Закону України "Про статус суддів" 1992 року-1, який викладено так: "Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати обов’язки судді, здійснювати правосуддя, підкоряючись тільки закону, бути об’єктивним і справедливим".

__________

-1 Виправлено 9 квітня 2013 року: попередньо зазначалось "Закону України "Про судоустрій" 2002 року".

174. Суд зазначає, що текст "присяги судді" надавав широкі можливості тлумачення такого правопорушення, як "порушення присяги". Нове законодавство тепер приділяє конкретну увагу зовнішнім ознакам зазначеного порушення (див. статтю 32 Закону України "Про Вищу раду юстиції" 1998 року, зі змінами, у пункті 72 вище). Хоча нове законодавство було незастосовним до справи заявника, важливо зазначити, що конкретизація поняття "порушення присяги" у зазначеній статті все ще залишає дисциплінарному органу широку свободу розсуду з цього питання (див. також відповідний витяг з висновку Венеціанської комісії, наведеного у пункті 79 вище).

175. Проте Суд визнає, що у певних сферах може бути важко формулювати закони з високою чіткістю, а певний рівень гнучкості навіть може бути бажаним, щоб дати національним судам змогу застосовувати право у світлі своєї оцінки того, які заходи необхідні за конкретних обставин кожної справи (див. рішення від 27 травня 1996 року у справі "Гудвін проти Сполученого Королівства" (Goodwin v. the United Kingdom), п. 33, Reports 1996-II). Логічним наслідком принципу загального застосування законів є те, що законодавчі акти не завжди є чітко сформульованими. Необхідність уникати надмірної жорсткості у формулюваннях та відповідати обставинам, що змінюються, означає, що багато законів неминуче мають більшою або меншою мірою нечіткі формулювання. Тлумачення та застосування таких актів залежить від практики (див. рішення у справі "Гожелік та інші проти Польщі" (Gorzelik and Others v. Poland) [ВП], заява № 44158/98, п. 64, ECHR 2004-I).

176. Ці застереження, які накладають обмеження на вимогу чіткості законодавчих актів, особливо важливі у сфері дисциплінарного права. Насправді, у справах щодо військової дисципліни Суд констатував, що навряд чи можна розробити норми, які б у деталях передбачали усі види поведінки. Отже, державні органи мають формулювати подібні норми більш загально (див. рішення від 19 грудня 1994 року у справі ""Vereinigung demokratischer Sqldaten Osterreichs" та Губі проти Австрії" (<...>), п. 31, Series A № 302).

177. Досвід інших країн показує, що підстави для дисциплінарної відповідальності суддів зазвичай формулюються загально, хоча існування прикладів детального нормативного регулювання зазначеного питання необов'язково свідчить про адекватність законодавчої практики, що застосовується, та передбачуваність законодавства цієї галузі (див. пункт 82 вище).

178. Отже, у контексті дисциплінарного права при оцінці чіткості законодавчих актів має існувати розумний підхід, оскільки загальне формулювання actus reus таких правопорушень є питанням об’єктивної необхідності. У протилежному випадку законодавчий акт не буде всебічно охоплювати питання та вимагатиме постійного перегляду та внесення змін, щоб відповідати новим обставинам, що виникають у практиці. Отже, опис правопорушення у законодавчому акті, який ґрунтується на переліку конкретних видів поведінки, але має загальне та необмежене кількісно застосування, не забезпечує гарантії належного вирішення питання передбачуваності закону. Повинні бути визначені та вивчені інші фактори, що впливають на якість правового регулювання та адекватність юридичного захисту від свавілля.

179. У цьому відношенні Суд нагадує, що наявність конкретної і послідовної практики тлумачення відповідного положення закону була фактором, який призвів до висновку щодо передбачуваності зазначеного положення (див. зазначене вище рішення у справі "Гудвін проти Сполученого Королівства" (Goodwin v. the United Kingdom), п. 33). Хоча цей висновок був зроблений у контексті системи загального права, тлумачення, здійснюване судовими органами, не може недооцінюватися й у системах континентального права при забезпеченні передбачуваності законодавчих положень. Саме ці органи повинні послідовно тлумачити точне значення загальних положень закону та розсіювати будь-які сумніви щодо його тлумачення (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Гожелік та інші проти Польщі" (Gorzelik and Others v. Poland), п. 65, зазначене вище).

180. Що стосується цієї справи, то немає свідчень того, що під час розгляду справи заявника існували будь-які керівні принципи та практика, які б встановлювали послідовне та обмежувальне тлумачення поняття "порушення присяги".

181. Суд також вважає, що необхідні процедурні гарантії, які б могли запобігти свавільному застосуванню відповідного матеріального законодавства, не були запроваджені. Зокрема, національне законодавство не передбачало будь-яких обмежень строків ініціювання та здійснення провадження щодо судді за "порушення присяги". Відсутність будь-яких строків давності, що розглядалася вище за статтею 6 Конвенції, давала дисциплінарним органам повну свободу дій та порушила принцип юридичної визначеності.

182. Крім того, національне законодавство не передбачало відповідної шкали стягнень за дисциплінарні порушення та не містило правил забезпечення їхнього застосування відповідно до принципу пропорційності. На час, коли розглядалась справа заявника, існували тільки три стягнення за дисциплінарні порушення: догана, пониження кваліфікаційного класу, звільнення з посади. Зазначені три види стягнень надавали небагато варіантів для пропорційного накладення на суддю дисциплінарного стягнення. Отже, державним органам надавалися обмежені можливості для врівноваження конфліктуючих інтересів держави і особи у кожній конкретній справі.

183. Варто зазначити, що принцип пропорційного застосування дисциплінарних стягнень до суддів безпосередньо наводиться у пункті 5.1 Європейської Хартії про Закон "Про статус суддів" (див. пункт 78 вище), та з метою дотримання цього принципу певні держави запровадили більш деталізовану ієрархію стягнень (див. пункт 82 вище).

184. Насамкінець, найбільш важливою противагою неминучим дискреційним повноваженням дисциплінарного органу у цій сфері була б наявність незалежного та безстороннього перегляду. Проте національне законодавство не передбачало відповідної системи такого перегляду, про що йшлося вище, та вона, як виявилося, була заявникові недоступна.

185. Відповідно відсутність керівних принципів та практики, які б визначали послідовне та обмежувальне тлумачення поняття "порушення присяги", а також відсутність належних юридичних захисних механізмів призвели до непередбачуваності наслідків застосування відповідних положень національного законодавства. Виходячи з цього, можна навіть припустити, що будь-яка провина судді, яка мала місце у будь-який момент протягом його професійної кар’єри, за бажанням могла бути розтлумачена дисциплінарним органом як достатня фактична підстава для обвинувачення у вчиненні такого дисциплінарного правопорушення, як "порушення присяги", та призвести до звільнення його з посади.

(iv) Висновок

186. У світлі вищенаведених міркувань Суд доходить висновку, що втручання у право заявника на повагу до його приватного життя було незаконним: воно не відповідало національному законодавству та, більш того, чинне національне законодавство не відповідало вимогам передбачуваності та належного захисту від свавілля.

187. Отже, було порушення статті 8 Конвенції.

188. Заявник також скаржився, що він не мав ефективних засобів юридичного захисту щодо його незаконного звільнення з посади. Він посилався на статтю 13 Конвенції, яка передбачає таке:

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".

189. Розглянувши доводи сторін щодо цього питання, Суд вважає, що скарга є прийнятною. Проте, з огляду на висновки Суду за статтею 6 Конвенції ця скарга не порушує будь-якого окремого питання (див. рішення від 19 грудня 1997 року у справі "Бруалья Гомес де ля Торре проти Іспанії" (Brualla Gomez de la Torre v. Spain), п. 41, Reports 1997-VIII).

190. Відповідно Суд постановляє, що немає потреби окремо розглядати скаргу за статтею 13 Конвенції.

191. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

192. Стаття 46 Конвенції передбачає:

"1. Високі Договірні Сторони зобов’язуються виконувати остаточні рішення Суду у будь-яких справах, у яких вони є сторонами.

2. Остаточне рішення Суду передається Комітету Міністрів, який здійснює нагляд за його виконанням....".

А. Визначення заходів загального та індивідуального характеру

1. Загальні принципи

193. У контексті виконання рішень відповідно до статті 46 Конвенції рішення, в якому Суд встановлює порушення Конвенції, накладає на державу-відповідача юридичний обов’язок за цим положенням припинити порушення та виправити його наслідки у такий спосіб, щоб відновити, наскільки це можливо, ситуацію, яка існувала до порушення. З іншого боку, якщо національне законодавство не дозволяє - або лише частково дозволяє - виправлення наслідків порушення, стаття 41 уповноважує Суд надати потерпілій стороні таку сатисфакцію, яка видається йому належною. З цього, inter alia, випливає, що рішення, в якому Судом встановлено порушення Конвенції або протоколів до неї, накладає на державу-відповідача юридичний обов’язок не лише виплатити відповідним особам присуджені суми справедливої сатисфакції, але й обрати, за умови нагляду Комітету міністрів, заходи загального та/або, за необхідності, індивідуального характеру, які повинні бути запроваджені в національній правовій системі з метою припинення порушення, встановленого Судом, та застосувати всі можливі шляхи виправлення його наслідків у такий спосіб, щоб відновити, наскільки це можливо, ситуацію, яка існувала до порушення (див. рішення у справах "Маестрі проти Італії" [ВП] (Maestri v. Italy [ВП]), заява № 39748/98, п. 47, ECHR 2004-І; "Ассанідзе проти Грузії" [ВПl] (Assanidze v. Georgia [ВП]), заява № 71503/01, п. 198, ECHR 2004-ІІ; "Ілашку та інші проти Молдови та Росії" [ВП] (<…>), заява № 48787/99, п. 487, ECHR 2004-VII).

194. Суд повторює, що його рішення є, по суті, декларативними за своєю природою та що, загалом, саме держава-відповідач має обрати, за умови нагляду Комітету міністрів, заходи, які слід запровадити у національній правовій системі з метою виконання свого обов’язку за статтею 46 Конвенції, за умови, якщо такі заходи відповідають висновкам, викладеними у рішенні Суду (див., з-поміж інших джерел, рішення у справах "Оджалан проти Туреччини" [ВП] (<…>), заява № 46221/99, п. 210, ECHR 2005-IV, "Скоццарі та Джунта проти Італії" [ВП] (Scozzari and Giunta v. Italy [ВП]), заяви №№ 39221/98 та 41963/98, п. 249, ECHR 2000-VIII, та "Брумареску проти Румунії" (рішення щодо справедливої сатисфакції) [ВП] (<…>), заява № 28342/95, п. 20, ECHR 2001-I). Ця свобода розсуду щодо способу виконання рішення відображає свободу вибору, притаманну основоположному обов’язку Договірних Сторін забезпечувати додержання прав і свобод, гарантованих Конвенцією (стаття 1) (див. рішення у справі "Папаміхалопулос та інші проти Греції" (Papamichalopoulos and Others v. Greece) (стаття 50), від 31 жовтня 1995 року, п. 34, Series А № 330-В).

195. Однак у виняткових випадках, з метою допомогти державі-відповідачу виконати її зобов’язання за статтею 46 Конвенції, Суд намагатиметься вказати тип заходу, до якого можна вдатися з метою припинення встановленого порушення. За таких обставин Суд може запропонувати різні варіанти вирішення проблеми та залишити вибір заходу та його застосування на розсуд держави-відповідача (див., наприклад, рішення у справі "Броньовський проти Польщі" [ВП] (Broniowski v. Poland [GC]), заява № 31443/96, п. 194, ECHR 2004-V). У певних справах природа встановленого порушення може бути такою, що не залишає справжнього вибору щодо заходів, необхідних для його виправлення, і Суд може вирішити вказати конкретний захід (див., наприклад, вказане вище рішення у справі "Ассанідзе проти Грузії" (Assanidze v. Georgia), пп. 202 та 203; рішення від 22 грудня 2008 року у справі "Алексанян проти Росії" (Aleksanyan v. Russia), заява № 46468/06, п. 240, та рішення від 22 квітня 2010 року у справі "Фатуллаєв проти Азербайджану" (Fatullayev v. Azerbaijan), заява № 40984/07, пп. 176 та 177).

2. Щодо цієї справи

(а) Заходи загального характеру

(i) Доводи сторін

196. Заявник зазначав, що його справа свідчила про фундаментальні системні проблеми в правовій системі України, які виникають з неспроможності держави дотримуватись принципу поділу влади, що вимагає застосування статті 46 Конвенції. Він доводив, що проблеми, висвітлені у цій справі, свідчать про необхідність внесення змін до відповідної сфери національного законодавства. Зокрема, зміни щодо формування складу ВРЮ, процедур призначення та звільнення суддів слід внести до Конституції України та Закону України "Про Вищу раду юстиції" від 1998 року, а щодо юрисдикції та повноважень ВАСУ - до Кодексу адміністративного судочинства України.

197. Уряд не погодився та зазначив, що діюче національне законодавство зазнало значних змін з часу, коли справа заявника була розглянута національними органами влади. Зокрема, відповідно до змін від 7 липня 2010 року до Закону України "Про Вищу раду юстиції" від 1998 року забезпечили, що кількість суддів, які входять до складу ВРЮ, збільшиться та, зрештою, вони становитимуть більшість у цьому органі (див. пункт 68 вище). У червні 2012 року до Закону України "Про Вищу раду юстиції" від 1998 року було внесено подальші зміни, відповідно до яких попередні перевірки за зверненнями органів прокуратури не повинні здійснюватись членом ВРЮ, який був або є прокурором.

198. Уряд також наголосив, що роль парламенту у процедурі звільнення судді була зменшена, оскільки більше не існувало вимоги перегляду справи парламентським комітетом або будь-якої іншої форми парламентської перевірки.

(ii) Оцінка Суду

199. Суд зазначає, що ця справа свідчить про серйозні системні проблеми функціонування судової влади в Україні. Зокрема, встановлені у справі порушення наводять на думку, що система судової дисципліни в Україні не є організованою належним чином, і вона не забезпечує достатнє відділення судової гілки влади від інших гілок державної влади. Більш того, вона не надає достатніх гарантій проти зловживань та неправильного застосування дисциплінарних заходів, що шкодить незалежності судової влади, в той час як остання є однією з найважливіших цінностей, які підтримують ефективність демократій.

200. Суд вважає, що природа встановлених порушень передбачає, що для належного виконання цього рішення від держави-відповідача вимагатиметься вжити низку заходів загального характеру, спрямованих на реформування системи судової дисципліни. Ці заходи повинні включати законодавчі реформи включно з реформуванням інституційної побудови цієї системи. Крім того, ці заходи повинні включати вироблення належних форм і принципів послідовного застосування національного законодавства у цій сфері.

201. Стосовно тверджень Уряду, що ним уже було запроваджено певні гарантії у цій сфері, Суд зауважує, що законодавчі зміни від 7 липня 2010 року не мали негайної дії, а зміна складу ВРЮ повинна була поступово відбутися у майбутньому. Так чи інакше, Суд зауважив, що ці зміни фактично не вирішують специфічне питання формування складу ВРЮ (див. п. 112 вище). Щодо інших законодавчих змін, наголошених Урядом, Суд не вважає, що вони значною мірою стосуються всього ряду проблем, визначених Судом у контексті цієї справи. Існує багато питань, що були розглянуті у мотивувальній частині цього рішення, які вказують на недоліки національного законодавства та практики у цій сфері. Загалом законодавчі заходи, зазначені Урядом, не вирішують проблем системних порушень у правовій системі, визначених цією справою.

202. Тому Суд вважає необхідним наголосити, що Україна повинна негайно запровадити у своїй правовій системі загальні реформи, на які було вказано вище. При цьому органи влади України повинні належним чином враховувати це рішення, відповідну практику Суду і відповідні рекомендації, резолюції та рішення Комітету міністрів.

(b) Заходи індивідуального характеру

(i) Доводи сторін

203. Заявник доводив, що найбільш належною формою індивідуального відшкодування було б його поновлення на посаді. В якості альтернативи він просив Суд зобов’язати державу-відповідача відновити провадження у справі на національному рівні.

204. Уряд зазначив, що не було потреби в особливих приписах щодо індивідуального відшкодування, оскільки ці питання будуть належним чином вирішені Урядом у співпраці з Комітетом міністрів.

(ii) Оцінка Суду

205. Суд встановив, що заявника було звільнено з порушенням фундаментальних принципів процедурної справедливості, передбачених статтею 6 Конвенції, таких як принципи незалежного та безстороннього суду, юридичної визначеності та права на розгляд справи судом, встановленим законом. Було також встановлено, що звільнення заявника було несумісним з вимогами законності за статтею 8 Конвенції. Звільнення заявника, судді Верховного Суду України, з очевидним нехтуванням вищезазначеними принципами Конвенції може розглядатися як загроза незалежності судової гілки влади в цілому.

206. Таким чином, постає питання щодо того, які заходи індивідуального характеру були б найприйнятнішими для припинення встановленого у цій справі порушення. У багатьох справах, в яких було встановлено, що національне провадження порушувало вимоги Конвенції, Суд постановляв, що найприйнятнішою формою виправлення встановлених порушень могло бути відновлення провадження на національному рівні (див., наприклад, рішення від 26 липня 2011 року у справі "Хусейн та інші проти Азербайджану" (Huseyn and Others v. Azerbaijan), заяви №№ 35485/05, 45553/05, 35680/05 та 36085/05, п. 262, з наступними посиланнями). При цьому Суд вказував на цей захід у резолютивній частині рішення (див., наприклад, рішення у справах "Лунгоші проти Румунії" (Lungoci v. Romania) від 26 січня 2006 року, заява № 62710/00, та "Айдаріч проти Хорватії" (Ajdarid Croatia) від 13 грудня 2011 року, заява № 20883/09).

207. З огляду на вищезазначені висновки щодо необхідності запровадження заходів загального характеру для реформування системи судової дисципліни Суд не вважає, що відновлення національного провадження становитиме належну форму відшкодування порушень прав заявника. Немає підстав припускати, що у найближчому майбутньому справа заявника буде розглянута відповідно до принципів Конвенції. За цих обставин Суд не вважає за доцільне вказувати такий захід.

208. Зазначивши це, Суд не може погодитись з тим, що заявник залишатиметься у стані невизначеності щодо способу, в який його права мають бути відновлені. Суд вважає, що за самою своєю природою, встановлена у цій справі ситуація не залишає реального вибору щодо індивідуальних заходів, яких слід ужити, щоб виправити порушення конвенційних прав заявника. З огляду на виняткові обставини справи та нагальну необхідність припинити порушення статей 6 та 8 Конвенції , Суд постановляє, що держава-відповідач повинна забезпечити якнайшвидше поновлення заявника на посаді судді Верховного Суду України.

В. Шкода

1. Матеріальна шкода

209. Заявник скаржився, що внаслідок несправедливого провадження, ініційованого проти нього, результатом якого стало його звільнення з посади судді Верховного Суду України, його було позбавлено права на заробітну плату судді Верховного Суду України, надбавки до заробітної плати та пенсію судді. Заявник надав детальний розрахунок своєї вимоги щодо матеріальної шкоди, який склав 11720639,86 грн або 1107255,87 євро.

210. Уряд оскаржив цю вимогу та зауважив, що вона була гіпотетичною, надмірною та необґрунтованою.

211. За обставин цієї справи Суд вважає, що питання відшкодування матеріальної шкоди не готове для вирішення. Таким чином, розгляд цього питання повинен бути відкладений, а подальший розгляд має бути призначений з належним урахуванням будь-якої угоди, якої може бути досягнуто між Урядом та заявником (пункт 1 та підпункт "с" пункту 4 правила 75 Регламенту Суду).

2. Моральна шкода

212. Заявник скаржився, що внаслідок несправедливого звільнення він зазнав значних страждань та пригнічення, які не могли бути достатнім чином відшкодовані встановленням порушення. Він вимагав присудження справедливої сатисфакції за моральну шкоду у сумі 20000 євро.

213. Уряд стверджував, що вимога щодо моральної шкоди була необґрунтованою.

214. Суд вважає, що заявник зазнав страждань та непевності у зв’язку зі встановленим порушенням. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, як цього вимагає стаття 41 Конвенції, Суд присуджує заявнику 6000 євро відшкодування моральної шкоди.

C. Судові та інші витрати

215. Заявник також вимагав 14945,81 англійських фунтів стерлінгів компенсації судових та інших витрат, понесених в ході провадження у Суді між 23 березня та 20 квітня 2012 року. Вимога складалася з витрат на оплату юридичної допомоги представників заявника в Лондоні (пана Філіпа Ліча та пані Джейн Гордон), які витратили 82 години та 40 хвилин, працюючи над його справою у цей період; витрат на адвоката Європейського центру захисту прав людини; адміністративних витрат та витрат на переклад.

216. У своїх додаткових зауваженнях з цього приводу заявник вимагав 11154,95 фунтів стерлінгів компенсації судових та інших витрат, понесених у зв'язку зі слуханням 12 червня 2012 року. Вимога включала витрати на юридичну допомогу представників заявника, які витратили 69 годин та 30 хвилин, працюючи над справою; витрати на адвоката Європейського центру захисту прав людини; адміністративні витрати та витрати на переклад.

217. Заявник просив, щоб будь-яка компенсація, присуджена за цим пунктом, виплачувалась безпосередньо на банківський рахунок Європейського центру захисту прав людини.

218. Уряд стверджував, що заявник не зміг довести, що судові витрати були неминучими. Більш того, вони не були належним чином обґрунтованими.

219. Відповідно до практики Суду заявник має право на відшкодування судових та інших витрат, якщо доведено, що вони були фактичними та неминучими, а їх розмір - обґрунтованим. У цій справі, з огляду на наявні в нього документи та вищезазначені критерії, Суд вважає доцільним присудити 12000 євро компенсації витрат за всіма пунктами. Сума повинна бути виплачена безпосередньо на банківський рахунок представників заявника.

D. Пеня

220. Суд вважає за належне призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткових пункти.

1. Оголошує решту скарг у заяві прийнятними.

2. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо принципів незалежності та безсторонності суду.

3. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо принципу юридичної визначеності та відсутності строку давності для провадження стосовно заявника.

4. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо принципу юридичної визначеності та звільнення заявника на пленарному засіданні парламенту.

5. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо принципу забезпечення особі "суду, встановленого законом".

6. Постановляє, що немає потреби розглядати решту скарг за пунктом 1 статті 6 Конвенції.

7. Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції.

8. Постановляє, що немає потреби розглядати скаргу за статтею 13 Конвенції.

9. Постановляє, що Україна має забезпечити якнайшвидше поновлення заявника на посаді судді Верховного Суду України.

10. Постановляє, що з огляду на матеріальну шкоду, завдану встановленими порушеннями, питання справедливої сатисфакції не готове для вирішення і, відповідно,

(a) відкладає розгляд цього питання;

(b) закликає Уряд та заявника протягом трьох місяців з дати повідомлення про це рішення надати свої письмові зауваження з цього приводу та, зокрема, повідомити Суд про будь-яку угоду, яку вони можуть укласти;

(c) відкладає подальше провадження та передає Голові палати повноваження призначити його за потреби.

11. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців з дня набуття рішенням статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції держава-відповідач має сплатити заявнику такі суми:

(i) 6000 (шість тисяч євро) відшкодування моральної шкоди разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватись; ця сума має бути конвертована в українські гривні за курсом на день здійснення платежу;

(ii) 12000 (дванадцять тисяч євро) компенсації судових витрат разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватись; ця сума має бути виплачена на банківські рахунки представників заявника;

(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в цей період, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

12. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції в частині моральної шкоди, судових та інших витрат.

Учинено англійською мовою і повідомлено під час усного слухання 9 січня 2013 року у Палаці Прав людини згідно з пунктами 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Регламенту Суду до цього рішення додається окрема думка судді Юдківської.

Я голосувала "за" пункт 9 резолютивної частини рішення, згідно з яким Україна має забезпечити поновлення заявника на посаді судді Верховного Суду, хоча як суддя я усвідомлюю труднощі, з якими стикнуться органи влади при виконанні цієї частини рішення.

Коли пана Волкова було звільнено у червні 2010 року, чисельність суддів Верховного Суду України була доволі гнучкою та регулювалася статтею 48 Закону України "Про судоустрій" 2002 року, відповідно до якої вона встановлювалася Указом Президента України за поданням Голови Верховного Суду, узгодженим з Радою суддів. Таким чином, на підставі Указу Президента України № 1427/2005 від 7 жовтня 2005 року "Про кількість суддів Верховного Суду України" у 2005-2010 pp. Верховний Суд складався з 95 суддів.

У липні 2010 року набрав чинності новий Закон "Про судоустрій та статус суддів", і стаття 39 цього Закону однозначно передбачає, що Верховний Суд України складається з сорока восьми суддів. Ця чисельність є постійною. Таким чином, у разі відсутності на певний час вільної посади у ВСУ виходить, що "якнайшвидше" поновлення заявника на посаді, зазначене у пункті 208 рішення та пункті 9 резолютивної частини, можна буде реалізувати лише тоді, коли один із діючих суддів Верховного Суду вийде на пенсію або звільниться, з іншої причини, або якщо буде внесено відповідні зміни до законодавства.

Тим не менш, навіть за таких обставин я переконана в тому, що запропонований підхід, хоча він і здається доволі випереджувальним, є виправданим.

Практика визначення Судом конкретних засобів виправлення порушень норм Конвенції має довгу історію. Travaux preparatoires (підготовчі матеріали) старої редакції статті 50 Конвенції свідчать про те, що первісна ідея могутнього Суду, уповноваженого визначати широкий спектр "каральних, адміністративних або цивільних санкцій", не була прийнята. Редакція старої версії статті 50, яку зрештою було прийнято, передбачала, що основний обов’язок - забезпечити відшкодування - покладається на державу, а Суд має допоміжну роль - надавати його, коли потерпілий не може отримати його за національним законодавством.

Ще у 1972 році у рамках відомої справи про бродяжництво (Vagrancy case), Суд визнав "поза всяким сумнівом те, що договори, з яких було взято текст статті 50, більшою мірою орієнтувалися на справи, в яких характер шкоди робив можливим повністю усунути наслідки порушення, але в яких внутрішнє законодавство відповідної держави виключало таку можливість"-1.

__________

-1 Рішення від 10 березня 1972 року у справі "Де Вільде, Оомс та Версип проти Бельгії" (De Wilde, Ooms and Versyp v. Belgium) (стаття 50), п. 20, Series A № 14.

В рішенні у справі "П’єрсак проти Бельгії" (Piersack v. Belgium) Суд зазначив, що він "виходитиме з того принципу, що заявник має бути, по можливості, повернений у становище, в якому б він перебував, якби не була порушена стаття 6 Конвенції"-2, таким чином підкреслюючи верховенство обов’язку відновлення status quo ante. Той же принцип також підкреслювався в рішенні у справі "Скоццарі та Джунта проти Італії" (Scozzari and Giuntav. Italy): "згідно зі статтею 41 Конвенції ціллю присудження сум справедливої сатисфакції є надання відшкодування виключно за шкоду, якої зазнали відповідні особи, і тією мірою, якою такі події становлять наслідки порушення, яке неможливо виправити в інший спосіб".-3

__________

-2 Рішення від 26 жовтня 1984 року у справі "П’єрсак проти Бельгії" (Piersack v. Belgium) (Article 50), Series A № 85, C. 16, п. 12.

-3 Рішення у справі "Скоццарі та Джунта проти Італії" (Scozzari and Giunta v. Italy) [ВП], заяви №№ 39221 /98 та 41963/98, п. 250, ECHR 2000-VIII.

Однак, враховуючи свою субсидіарну роль у захисті прав людини, протягом багатьох років Суд залишався доволі стриманим у питаннях застосування своїх повноважень присуджувати індивідуальне відшкодування, неодноразово зазначаючи, що встановлення порушення саме по собі становить справедливу сатисфакцію, або присуджуючи помірну суму відшкодування. Таку стриманість критикували як поза межами Суду, так і в його межах. Як зазначив суддя Бонелло: "це все доволі прикро, хоча і зрозуміло, що у сфері надання відшкодування Суд на початку наклав на себе обмеження ніколи не визначати конкретні заходи з виправлення порушення щодо певного потерпілого. Ця практика судових обмежень істотно звузила рівень ефективності Суду".-1

__________

-1 Рішення у справі "Ніколова проти Болгарії" (Nikolova v. Bulgaria) [ВП], заява № 31195/96, п. 58, ECHR 1999-II, до окремої думки судді Бонелло приєднався суддя Маруст.

Суд вперше застосував принцип restitutio in integrum у поворотній справі "Папамічалопулос та інші проти Греції" (Papamichalopoulos and Others v. Greece) щодо незаконного відчуження майна.-2 Вчинити таким чином його надихнуло рішення Постійної палати міжнародного правосуддя у справі Хожувського заводу (Chorzdw Factory), в якому Постійна палата міжнародного правосуддя постановила: "виправлення порушення повинне, по можливості, усунути усі наслідки незаконної дії та відновити стан, який найімовірніше існував би, якби не було вчинено цю незаконну дію"-3.

__________

-2 Рішення від 31 жовтня 1995 року у справі "Папамічалопулос та інші проти Греції" (Papamichalopoulos and Others v. Greece) (стаття 50), Series A № 330-B, п. 38: "...Суд вважає, що повернення земельної ділянки, про яку йдеться,... поставить заявників, по можливості, у становище, що відповідає тому, в якому б вони були, якби не було порушення статті 1 Першого протоколу".

-3 Завод у Хожуві (Німеччина проти Польщі). 1928 P.C.I.J. (ser. А) № 17 (13 верес.).

З того часу відбувся значний прогрес у практиці Суду щодо призначення заходів індивідуального та загального характеру. Процедура прийняття пілотних рішень є найбільш значним кроком у напрямку розвитку повноважень Суду з виправлення порушень, що було неминучим наслідком різкого збільшення його завантаженості та потреби у забезпеченні покращення ситуації, що призвела до порушень у справі. Сьогодні Суд більше не вагається визначати у разі необхідності широкий спектр конкретних заходів, яких має вжити держава-відповідач для того, щоб гарантувати всебічне дотримання прав людини.

Принцип restitutio in integrum було поширено і на справи про несправедливий судовий розгляд, в яких Суд стверджував, що "найбільш належною формою відшкодування за пунктом 1 статті 6 Конвенції буде забезпечення того, щоб заявник, по можливості, був повернутий у становище, в якому б він знаходився, якби цю норму не було порушено.... Отже... найбільш належною формою виправлення порушення буде повторний судовий розгляд..."-4. Присудження повторного судового розгляду було визнано "обов’язковим для належного захисту прав людини".-5

__________

-4 Рішення від 27 листопада 2008 року у справі "Сальдуз проти Туреччини" (Salduz v. Turkey) [ВП], заява № 36391/02, п. 72.

-5 Рішення від 21 квітня 2011 року у справі "Нечипорук та Йонкало проти України" (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, п. 297.

Подальший розвиток у застосуванні принципу restitutio in integrum пов’язаний зі справами про незаконне триваюче позбавлення свободи, в яких Суд зобов’язав державу "забезпечити якнайшвидше звільнення заявника", оскільки "за самим його характером порушення, встановлене у цій справі, не залишає жодного реального вибору заходів, необхідних для його виправлення"-6. У деяких інших справах, в яких тривале тримання під вартою було визнано таким, що порушує вимоги пункту 3 статті 5 Конвенції, і провадження в яких ще тривало, Суд вимагав від держави-відповідача "якомога швидше закінчити відповідне кримінальне провадження... та звільнити заявника до завершення цього провадження"-1.

__________

-6 Рішення у справі "Ассанідзе проти Грузії" (Assanidze v. Georgia) [ВП], заява № 71503/01, пп. 202-203, ECHR 2004-ІІ; а також рішення у справі "Ілашку та інші проти Молдови та Росії" (<...>) [ВП], заява № 48787/99, ECHR 2004-VII, та рішення від 22 квітня 2010 року у справі "Фатуллаєв проти Азербайджану" (Fatullayev v. Azerbaijan), заява № 40984/07.

-1 Рішення від 27 травня 2010 року у справі "Шагап Доджан проти Туреччини" (<…>), заява № 29361/07, та рішення від 6 березня 2007 року у справі "Якішан проти Туреччини" (<…>), заява № 1339/03.

Вітаючи цей "логічний крок вперед у порівнянні з вищезазначеними справами про повернення власності", суддя Коста у своїй окремій думці у справі "Ассандзе проти Грузії" (Assanidze v. Georgia) зазначив, що "було б нелогічно та навіть аморально залишити Грузії вибір (юридичних) заходів, коли єдиним способом покласти край свавільному триманню під вартою є звільнення ув’язненого".

Звідси випливає, що вибір того, яким чином виконувати рішення Суду, залишається за державою, але під наглядом Комітету міністрів, якщо встановлене порушення, за самим своїм характером, не лишає жодного вибору заходів, необхідних для його виправлення.

Застосування принципу restitutio in integrum, залишаючись основним способом виправлення порушення прав людини, є обмеженим за своєю природою. Відновлення status quo ante є неможливим у більшості випадків або надзвичайно проблематичним. Стаття 35 проекту статей Комісії міжнародного права ООН про відповідальність держав передбачає, що "держава, відповідальна за міжнародно-протиправний акт, зобов’язана забезпечити реституцію, що означає відновити становище, яке існувало до скоєння міжнародно-протиправного акту, за умови та тією мірою, якою така реституція: (а) не є матеріально неможливою; та (b) не тягне за собою тягар, абсолютно не пропорційний вигоді від отримання реституції замість компенсації".

Таким чином, у нещодавній справі "Гладишева проти Росії" (Gladysheva v. Russia), після ретельного урівноваження інтересів, про які йдеться у справі, та "зазначивши про відсутність інтересів третьої особи або інших перешкод для повернення власності заявниці", Суд постановив, щоб заявницю "по можливості, було повернуто у становище, рівноцінне тому, в якому вона перебувала б, якби не було порушено статтю 8 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу до неї", та присудив "повне повернення заявниці права власності на квартиру та скасування судового рішення про її виселення"-2.

__________

-2 Рішення від 6 грудня 2011 року у справі "Гладишева проти Росії" (Gladysheva v. Russia), заява № 7097/10, п. 106.

На мою думку, ця справа є доволі унікальною ситуацією, коли характер встановленого порушення дозволяє відновлення status quo ante, який не є ані "практично неможливим", ані таким, що тягне за собою "абсолютно непропорційний тягар". Я цілковито поділяю висновок більшості про те, що "встановлена у цій справі ситуація не залишає реального вибору щодо індивідуальних заходів, яких слід ужити, щоб виправити порушення конвенційних прав заявника" (пункт 208).

Уперше Суд зобов’язує відновити на посаді особу, звільнення якої було визнано таким, що суперечить гарантіям, закріпленим Конвенцією. Такий спосіб виправлення порушення не є новим або невідомим для інших міжнародних судових установ. Наприклад, Міжамериканський суд з прав людини неодноразово призначав такий спосіб виправлення-1. Комітет ООН з прав людини, який постановив, що "відшкодування може включати в себе реституцію, реабілітацію та заходи з відшкодування"-2, ставлячи таким чином реституцію на перше місце, є ще одним органом, що не вагається зобов’язувати поновлювати на посаді тих, кого звільнили без належних гарантій. Зокрема, варто згадати припис Комітету відновити на посадах 68 суддів, звільнення яких було визнано таким, що "становить втручання у незалежність судової влади".-3

У цій справі зазначені індивідуальні заходи супроводжуються вказівкою державі-відповідачу щодо вжиття заходів загального характеру для реформування системи суддівської дисципліни. З огляду на надзвичайну важливість незалежності судової влади, що лежить в основі всієї системи захисту прав людини, Суд, перед тим як робити висновок щодо заходів, які вимагатимуться, провів ретельний аналіз всього контексту проблеми.

Тому я переконана, що зобов’язання поновити заявника на посаді судді Верховного Суду цілком відповідає ролі Суду як органу, уповноваженого "забезпечувати дотримання зобов’язань, взятих на себе Високими Договірними Сторонами Конвенції та протоколів до неї". Воно також відповідає стандартам, виробленим у міжнародному праві.

__________

-1 Наприклад, в рішенні у справі "Баена-Рікардо та інші проти Панами" (Ваеnа-Ricardo and others v. Panama) (270 працівників проти Панами) (lACtHR, 2 лютого 2001 року) щодо свавільного звільнення 270 державних службовців, Суд зобов’язав державу перепризначити працівників на їхні попередні посади та виплатити їм заборговані зарплати. Інший приклад - рішення від 27 листопада 1998 року у справі "Лоайцо-Тмайо" (Loayza Tamayo), ("Відшкодування" (частина 1, стаття 63 Американської Конвенції про права людини, Міжамериканський суд з прав людини, (Ser. С) № 42 (1998). Проте слід зазначити, що на відміну від статті 41 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стаття 63 Американської конвенції про права людини чітко передбачає, що "якщо Суд встановив, що мало місце порушення права або свободи, гарантованих цією Конвенцією,... він..., у разі необхідності, виносить рішення проте, що наслідки заходів або ситуація, що створили порушення такого права або свободи, мають бути виправлені...".

-2 Комітет ООН з питань прав людини, загальний коментар № 31 "Про природу загальних правових зобов'язань Держав - учасниць пакту", ухвалений 29 березня 2004 року.

-3 Рішення у справі "Бусйо та інші проти Демократичної Республіки Конго" (Busyo and Others v. Democratic Republic of Congo) (2003), AHRLR 3 (HRC 2003) щодо звільнення 68 суддів. Комітет вимагав їхнього "поновлення на державній службі та на їхніх посадах, з усім наслідками, що з цього випливають, або, у разі необхідності, на аналогічних посадах", а також "компенсацію, розраховану на основі суми, еквівалентної зарплаті, яку вони мали б отримати за період вимушеного прогулу".