Про затвердження Державної програми розвитку внутрішнього виробництва

За попередніми експертними оцінками, для запровадження новітніх технологій на першому етапі необхідно 10-15 млрд. доларів США.

Орієнтовний перелік інвестиційно-інноваційних проектів, який уточнюватиметься під час виконання Програми, наведено у додатку 2 .

Інноваційний розвиток внутрішнього виробництва можливо забезпечити лише за умови реалізації активної інвестиційно-інноваційної політики. Для створення конкурентних переваг української продукції на світовому ринку необхідно забезпечити:

розвиток інноваційної інфраструктури шляхом формування мережі наукових парків, технопарків, бізнес-інкубаторів і центрів трансферту технологій;

розвиток венчурного і посівного фінансування;

створення техніко-впроваджувальних зон і промислових майданчиків;

сприяння розвитку інжинірингових та проектних фірм;

створення системи державної підтримки нових інноваційних компаній на стартовому етапі;

створення системи страхування ризиків компаній під час здійснення ними технологічних інвестицій на початкових стадіях їх розвитку;

надання підтримки імпорту ключових комплексних технологій та залучення зарубіжних технологічних донорів і центрів підготовки персоналу;

забезпечити поєднання новаторських розробок українських учених, конструкторів, інженерів з інвестиціями, налагодження постійного зв'язку між носіями новаторських ідей з власниками підприємств і потенційними інвесторами, заохочення власників та інвесторів до реалізації новаторських ідей;

підтримку корпоративним сектором попиту на інноваційну продукцію, удосконалити механізми надання підтримки експорту наукоємної продукції;

проведення незалежної експертизи інвестиційно-інноваційних проектів щодо їх наукового та інноваційного рівня;

надання податкових пільг та інших преференцій на період впровадження інвестиційно-інноваційних проектів, спрямованих на забезпечення пріоритетного розвитку внутрішнього виробництва;

вироблення активної позиції держави щодо розвитку інфраструктурних об'єктів загального користування - автомобільних доріг, залізничних колій, мостів, об'єктів соціальної сфери, інформаційних систем;

визначення провідної ролі держави у забезпеченні технологічного переоснащення державних та казенних підприємств;

створення системи технологічного забезпечення загальнонаціональних пріоритетів розвитку, що базуються на крупних інноваційних проектах, які можливо реалізувати у сучасних умовах лише шляхом державно-приватного партнерства і промислової кооперації з іншими державами;

гарантії інвесторам щодо незмінності інвестиційного режиму на строк дії законодавства з питань спеціального режиму інвестиційної діяльності на території України.

Основну роль у забезпеченні прогресивного економічного розвитку має система стратегічного управління.

Перехід до стратегічного управління необхідно здійснювати з урахуванням світового досвіду.

Система стратегічного управління повинна відповідати реальним умовам її одночасного впровадження на державному, регіональному та корпоративному рівні (наявність підготовлених кадрів, рівень програмного та інформаційного забезпечення тощо) та стратегічним і тактичним завданням.

Суть комплексної системи стратегічного управління полягає в тому, що на всіх рівнях управління, у тому числі на підприємствах та в організаціях, крім обов'язкового поточного планування з виконання тактичних завдань, запроваджується довгострокове стратегічне планування, що сприяє створенню конкурентних переваг, забезпечується концентрація ресурсів на важливих пріоритетних напрямах, здійснюється поетапне технологічне переозброєння, виготовляються нові товари, здійснюється управління попитом, забезпечується послідовне просування інтересів держави та корпорацій на зовнішніх ринках. Такий підхід потребує розроблення і виконання узгоджених та взаємопов'язаних довго-, середньо- і короткострокових програм, планів та проектів, спрямованих на забезпечення економічного і соціального розвитку держави.

Вжиття актуальних сьогодні антикризових методів управління і стратегічного планування шляхом запровадження постійно діючої гнучкої системи антикризового управління, зокрема, підприємствами, що входять до складу державних та приватних компаній, дасть можливість підприємствам, корпораціям, державному сектору економіки і національній економіці в цілому функціонувати у кризових умовах з найменшими втратами.

Для забезпечення модернізації та створення дійсно нового виробничого сектору необхідно отримувати синергетичний ефект від реалізації якісно розроблених стратегій і програм, що забезпечить комплексний і збалансований розвиток споживчого, високотехнологічного, мінерально-сировинного, паливно-енергетичного та інфраструктурного сектору економіки.

Створення нової системи довгострокового прогнозування і стратегічного планування потребує утворення відповідного міжвідомчого органу, до складу якого повинні увійти науковці, представники центральних та регіональних органів влади, а також (за згодою) делеговані для цієї роботи провідні фахівці крупних українських компаній.

Система довгострокового прогнозування повинна включати науково-технологічний (за напрямами досліджень) та соціально-економічний (у галузевому та територіальному розрізі) аспекти планування і проектування на довго-, середньо- та короткострокові періоди з відповідним методологічним, методичним і нормативно-правовим забезпеченням.

Важливу роль у розвитку системи довгострокового прогнозування відіграє національна система проведення експертних оцінок нової техніки, технологій і новітніх матеріалів, яка необхідна для відбору до впровадження технологій з метою мінімізації можливих фінансових ризиків.

Для стимулювання і підтримки розвитку високотехнологічних галузей необхідно вжити заходів до:

державного замовлення на науково-технічну продукцію за пріоритетними напрямами розвитку науки, техніки і технологій;

державного фінансування програм виробництва технічно складної продукції військового призначення, у тому числі продукції подвійного призначення;

субсидування науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт шляхом надання податкових, кредитних, митних, тарифних та інших пільг;

створення привабливих умов для заохочення приватного промислового капіталу до розвитку науки та технологій, а також розширення зв'язків науки з виробництвом;

пошуку новаторських розробок вітчизняних науковців, перетворення таких розробок в інвестиційно привабливі проекти;

проведення конкурсів інноваційних ідей за галузевим принципом за підтримки заінтересованих корпорацій;

залучення до інноваційного розвитку держави широкого кола винахідників, раціоналізаторів з метою удосконалення техніки, технологічних процесів і створення промислових та програмних продуктів сучасного рівня;

поширення практики офсетних угод, виконання яких сприяє зміцненню міжнародної науково-технічної та виробничої кооперації;

розроблення довгострокової (на 15-20 років) програми просторового розвитку країни, збалансованої за основними соціально-економічними показниками за галузями і територіями, відповідно до обраної інноваційної моделі;

створення умов для запровадження системи наукового прогнозування, форсайту інноваційних технологій та стратегії розвитку держави на 30-50 років.

Показниками стану науково-технічного потенціалу є зміни галузевої структури економіки. На даний час нагальною проблемою є забезпечення необхідних науково-технічних розробок, а також використання досягнень науково-технічного прогресу.

Головними завданням держави є забезпечення розвитку національної науки, визначення пріоритетів фундаментальних досліджень, розроблення та вдосконалення способів фінансування фундаментальної науки.

Протягом останніх років на науку і виконання науково-технічних робіт витрачається 0,8 відсотка валового внутрішнього продукту, з них із державного бюджету - тільки 0,3 відсотка. Для промисловості такі показники становлять відповідно 0,56 і 0,08 відсотка. Інноваційну діяльність провадить лише кожне сьоме підприємство.

Слід ураховувати, що сьогодні кодифіковані та структуровані знання, зокрема технології, стають ринковими продуктами, їх частка у валовому внутрішньому продукті невпинно зростає. Найбільш актуальною проблемою є рівень технологічної залежності держав. Україні необхідно подолати технологічне відставання і розрив у створенні економіки знань.

Держава повинна стимулювати корпорації шляхом надання їм на конкурсній основі пільг для розвитку прикладної науки, створення корпоративних університетів, лабораторій, конструкторських бюро, проектних інститутів, експериментальних стендів і провадження інноваційної діяльності. З огляду на зазначене важливо також зберегти університетську науку (кафедри), провідні вітчизняні наукові школи, розвивати наукові парки.

На сьогодні стан трудових ресурсів має такі ознаки:

старіння робочої сили і зростання частки працівників, які здобули професійну та спеціальну освіту декілька десятиліть тому, тож рівень їх кваліфікації об'єктивно не відповідає сучасним вимогам;

відсутність фахівців і робітників необхідних професій та рівня кваліфікації відповідно до вимог внутрішнього виробництва;

зниження економічної активності населення молодших вікових груп;

прагнення економічно активного населення до працевлаштування за кордоном.

Завдання з формування міцного конкурентоспроможного внутрішнього виробництва та інтеграції до світового економічного простору необхідно виконувати насамперед шляхом реформування ринку праці, підвищення продуктивності праці, усунення дисбалансу в системі оплати праці, підвищення конкурентоспроможності трудових ресурсів. При цьому особливого значення на ринку праці набуває молодь.

У сучасних умовах зростають вимоги роботодавців до компетенції працівників, що обумовлює актуальність розвитку системи освіти, передусім професійної. Удосконалення наявних і розроблення нових технологій майже у всіх галузях та сферах економічної діяльності потребує від працівників сучасних знань та вмінь. Зазначені тенденції призводять до поглиблення проблеми розвитку системи безперервної професійної освіти та навчання.

Характер розбудови сучасного виробництва і перехід до стратегічного управління потребують підготовки більшої кількості висококваліфікованих інженерно-технічних кадрів, тож національна система освіти повинна орієнтуватися на запит ринку праці і перспективи розвитку національної економіки.

В умовах комерціалізації діяльності освіти основним джерелом допомоги в одержанні знань повинне стати гарантоване державою цільове кредитування.

Завданнями державної політики у сфері освіти і підготовки кадрів є:

забезпечення рівних можливостей отримання повної загальної середньої та спеціальної освіти, професійного навчання;

створення умов для освоєння учнями середніх класів початкових знань і навичок за обраними майбутніми професіями та спеціальностями;

надання допомоги малозабезпеченим сім'ям для оплати навчання обдарованих дітей;

сприяння матеріально-технічному переоснащенню закладів освіти за сучасними технологіями, зокрема в сільській місцевості;

впровадження механізму недержавного фінансування освіти;

розвиток системи підготовки наукових кадрів, заснування нових наукових шкіл та кафедр у провідних вищих навчальних закладах з урахуванням потреб науки та виробництва і нових напрямів їх розвитку;

стимулювання розвитку системи професійно-технічної підготовки та перепідготовки кадрів за потребами галузей економіки та з урахуванням зміни технологічного укладу;

зменшення дефіциту кваліфікованих кадрів у високотехнологічних галузях і найважливіших сферах економіки та збільшення сукупної пропозиції робочої сили на українському ринку праці з урахуванням досвіду розвинутих держав світу.

Стимулювати залучення кваліфікованих кадрів можливо лише за умови реалізації ефективної політики зайнятості, створення робочих місць та подолання відставання від розвинутих країн в оплаті праці. Україна повинна забезпечити перехід від використання дешевої до переважно високооплачуваної робочої сили.

Підвищення технологічного рівня внутрішнього виробництва згідно із стратегічними пріоритетними напрямами інноваційної діяльності на 2011-2021 роки дасть змогу розробити і впровадити новітні технології у таких сферах:

інформаційно-комунікаційні системи;

технології виробництва програмного забезпечення;

оптимізація бізнес-процесів із застосуванням ІТ-технологій;

технології розподілення, обчислень і систем;

технології створення електронної компонентної бази;

технології обробки, зберігання, передавання і захисту інформації;

технології створення інтелектуальних систем навігації і управління;

біо-інформаційні технології;

індустріальні новітні технології, наноструктурні системи і наноматеріали;

технології створення біосумісних матеріалів;

технології створення мембран і каталітичних систем;

технології створення і обробки полімерів і еластомерів;

технології створення функціональних кристалів і обробки кристалічних матеріалів;

технології створення і обробки надтвердих композиційних і керамічних матеріалів;

нанотехнології і наноматеріали із заданими властивостями;

технології синтезу і спікання нанокристалічних порошків тугоплавких сполук;

нові процеси отримання та обробки металевих матеріалів;

технології мехатроніки і створення мікросистемної техніки та самовідтворювальних систем;

технології виробництва та використання вуглецевого конструкційного волокна;

створення перспективних неядерних озброєнь і систем управління ними;

транспортні та авіаційно-космічні технології;

технології створення нових поколінь ракетно-космічної, авіаційної і морської техніки;

технології створення і управління новими видами транспортних систем;

технології створення енергоефективних двигунів і рушиїв для транспортних систем;

технологія контактно-стикового зварювання надміцних рейок швидкісних залізниць;

технології створення комплексу устатковання та механізмів для будівництва і ремонту залізничних шляхів з необмеженою довжиною зварювальних рейок;

енергетика і енергозбереження

технології безпечної атомної енергетики, ядерної промисловості, безпечного поводження з радіоактивними відходами і відпрацьованим ядерним паливом;

технології водородної енергетики і виробництва нових моторних палив;

технології екологічно безпечного використання газогідратів у промислових масштабах;

технології використання нових і поновлюваних джерел енергії, інтегровані системи енергопостачання з використанням енергії вітру, сонця та потужних енергонакопичувачів;

технології створення енергозберігаючих систем на усіх фазах промислового циклу для енергоємних галузей промисловості;

технології виробництва палива і енергії з органічних відходів;

раціональне природокористування

технології моніторингу і прогнозування стану атмосфери і гідросфери;

технології оцінки ресурсів і прогнозування стану літосфери і біосфери;

технології зниження ризику і зменшення наслідків природних і техногенних катастроф;

технології переробки і утилізації техногенних утворень і відходів;

технології екологічно безпечної розробки родовищ і видобутку корисних копалин;

живі системи та організми

технології біоінженерії;

біокаталітичні, біосинтетичні і біосенсорні технології;

нові технології і методи медичної діагностики і лікування з використанням біо- і нанотехнологій;

біомедичні і ветеринарні технології захисту людини і тварин;

технології екологічно безпечного ресурсозберігаючого виробництва продуктів харчування і переробки сільськогосподарської сировини;

клітинні технології.

За кожним напрямом необхідно розробити державні цільові програми на довгостроковий період (наприклад, до 2030 року), потрібний для розроблення, впровадження і вдосконалення технологій шостого і сьомого укладу, з відповідною організаційною та/або фінансовою підтримкою. При цьому об'єктом програмного управління повинна стати технологічна база виробничого сектору в цілому, а не окремої галузі або регіону.

Для визначення на середньо- та довгострокову перспективу стратегічних завдань з розвитку внутрішнього виробництва і розроблення в сучасних умовах промислової, енергетичної, екологічної та економічної політики в цілому необхідно визначити напрями екологізації та підвищення енергоефективності виробництв, що відповідають цілям Рамкової конвенції ООН про зміну клімату.

Екологізація виробництва передбачає впровадження ресурсозберігаючих та екологічно безпечних техніко-екологічних процесів, методів раціонального управління природно-ресурсним потенціалом, у результаті використання якого буде забезпечено охорону навколишнього природного середовища і створення сегментів "зеленої" економіки.

Основні напрями екологізації виробництва:

збільшення корпоративних і бюджетних витрат на екологічні інновації для очищення у повному обсязі викидів забруднюючих речовин та відходів у повітря та водні об'єкти, зменшення обсягу нераціонально використаних енергії і матеріалів;

розвиток бізнесу у сфері природоохоронних технологій;

розроблення економічних механізмів, спрямованих на зменшення забруднення навколишнього природного середовища;

запровадження економічних стимулів з метою створення нових підприємств, на яких застосовуються сучасні екологічно прийнятні технології утилізації та/або використання відходів як вторинної сировини;

запровадження економічних механізмів та інструментів відновлення порушених екосистем, здійснення суб'єктами господарювання у сфері природокористування відновлювальних заходів;

удосконалення методик проведення екологічної оцінки наслідків господарської діяльності, посилення екологічного моніторингу, поетапне приведення норм екологічної безпеки у відповідність із європейськими стандартами;

забезпечення державної підтримки проектів, спрямованих на поліпшення стану природного навколишнього середовища.

Підвищення енергоефективності економіки

Реалізація політики енергозбереження та підвищення енергоефективності виробництва спрямована на збільшення питомої ваги новітніх енергозберігаючих технологій і зростання ефективності використання паливно-енергетичних ресурсів, а отже, зменшення до 2015 року порівняно з 2008 роком на 20 відсотків енергоємності валового внутрішнього продукту і виробництва відповідних видів продукції.

Основні напрями підвищення енергоефективності виробництва:

підвищення енергоефективності та коефіцієнта корисної дії енергетичного та технологічного обладнання, машин, механізмів;

підвищення ефективності використання енергетичних ресурсів шляхом посилення режиму економії та вдосконалення системи їх обліку;

впровадження матеріало- та енергозберігаючих, безпечних і екологічно чистих технологій, насамперед в енергоємні галузі промисловості та галузі, внаслідок діяльності яких забруднюється навколишнє природне середовище;

збільшення кількості відновлюваних джерел енергії, що використовуються;

запровадження механізмів економічного стимулювання, реконструкції, модернізації та будівництва нових виробничих об'єктів із застосуванням енерго- та ресурсозберігаючих технологій;

адаптація національного законодавства у сфері енергоефективності та енергозбереження до законодавства ЄС.

Реалізація зазначених напрямів потребує формування на рівні підприємств, корпорацій, регіонів та міністерств енергоекологічних проектів і програм, що сприятиме поліпшенню стану середовища життєдіяльності людини, економії природно-ресурсного потенціалу, залученню у господарський оборот різноманітних видів відновлюваних джерел енергії.

Актуальним є формування енергоекологічного ринку шляхом:

розроблення природоохоронних, ресурсо- та енергозберігаючих технологій і техніки, виробництво енергоефективної та екологічно чистої продукції;

вивчення стану природно-ресурсного потенціалу та навколишнього природного середовища;

забезпечення функціонування екологічної інфраструктури;

надання відповідних інформаційних, консультаційних, юридичних, фінансових та екологічних послуг суб'єктам господарювання.

Малий та середній бізнес відіграють важливу роль у розвитку реального сектору економіки, підвищенні рівня зайнятості населення та наповненні внутрішнього ринку товарами номенклатурних груп, до яких не виявляють інтерес представники великого бізнесу.

Необхідно створити сприятливі умови для розвитку малого і середнього бізнесу, збільшити його частку до рівня провідних держав світу.

Пріоритетними напрямами державної політики у сфері розвитку підприємництва є:

зниження витрат, пов'язаних із входження на ринок нових, насамперед інноваційних підприємств, і виходу з ринку юридичних осіб, що припиняють свою діяльність внаслідок низької конкурентоспроможності;

стимулювання розвитку партнерства корпорацій з підприємствами малого та середнього бізнесу, що забезпечує більшу життєздатність малих і середніх підприємств та підвищення конкурентоспроможності корпорацій;

реструктуризація інфраструктурних монополій, створення механізмів ефективного державного управління природними монополіями;

забезпечення конкуренції і створення ефективних механізмів антимонопольного регулювання;

формування сприятливого підприємницького та інвестиційного клімату;

удосконалення системи технічного регулювання, системи національних стандартів, формування механізмів добровільної сертифікації і підтвердження відповідності (якості);

сприяння розвитку малого бізнесу, зокрема інноваційного, у сфері новітніх техніки та технологій, створення відповідної інфраструктури і забезпечення розвитку системи мікрокредитування;

сприяння підвищенню рівня підприємницької активності населення, зокрема у сфері надання послуг.

Для реалізації кожного етапу розвитку, досягнення визначених цілей необхідно запроваджувати дієві механізми, що здатні забезпечити ефективне функціонування економіки та збереження її ринкового статусу.

Представники бізнес-середовища, громадських об'єднань повинні брати участь у процесі вдосконалення регуляторної політики, що забезпечує створення цілісної системи, сприяє оптимізації адміністративно-правового регулювання економічних відносин.

Необхідно визначити на законодавчому рівні механізми державного регулювання, форми і ступінь державного втручання у господарську діяльність, забезпечити підтримку і умови реалізації таких механізмів та унеможливити створення адміністративних, економічних та організаційних перешкод для провадження господарської діяльності.

Для активізації підприємницьких ініціатив, спрощення умов ведення бізнесу та на виконання завдань Програми економічних реформ відбуваються процеси дерегуляції за всіма напрямами державного регулювання.

Виконання Програми дасть змогу забезпечити:

створення високорентабельних, менш енергоємних та екологічно чистих виробництв, здатних конкурувати на внутрішньому і зовнішньому ринку;

збільшення у структурі вітчизняної економіки частки високотехнологічних виробництв;

створення нових робочих місць, у тому числі з високими вимогами до кваліфікації фахівців і високим рівнем оплати праці;

запровадження економічних стимулів для організації або розвитку виробничих потужностей, спрямованих на виробництво вітчизняних аналогів імпортованої продукції;

використання у повному обсязі наявних трудових і сировинних ресурсів та виробничих потужностей;

розв'язання окремих соціальних проблем (зниження рівня безробіття, створення нових робочих місць та підвищення рівня доходів населення);

зменшення залежності від імпорту товарів, що дасть змогу в 2013-2015 роках знизити темпи щорічного приросту імпорту товарів до 9-9,5 відсотка;

досягнення у 2013-2015 роках середньорічних темпів приросту експорту не менш як на 7-10 відсотків;

поліпшення зовнішньоторговельного балансу товарів і послуг (досягнення у 2015 році позитивного сальдо торгівлі товарами та послугами на рівні 1,5-2 млрд. доларів США).

Розрахунок збільшення обсягу виробництва товарів і послуг у результаті активізації інвестиційної діяльності та збільшення завантаження наявних виробничих потужностей на 2015 рік (ефект імпортозаміщення - покриття від'ємного сальдо) визначено в додатку 3.

Фінансування Програми здійснюється за рахунок коштів підприємств, пенсійних та інших фондів соціального страхування, кредитів, наданих банками та кредитними спілками, коштів населення, іноземних інвестицій, коштів Міжнародного валютного фонду та міжнародної технічної допомоги, а також коштів державного та місцевих бюджетів, які виділяються на умовах державно-приватного партнерства.

Обсяги фінансування Програми уточнюється щороку під час складання проектів державного та місцевих бюджетів на відповідний рік у межах видатків, передбачених головним розпорядником бюджетних коштів.

Програма є безстроковою, перший етап виконання - до 2015 року.

До ризиків невиконання Програми належить:

загроза виникнення другої хвилі світової фінансової кризи та її негативний вплив на національну економіку;

посилення політичної нестабільності в державі під час підготовки до чергових виборів та як наслідок зростання рівня недовіри іноземних інвесторів;

низький рівень вкладення коштів у вітчизняну економіку національними інвесторами, у тому числі великими корпораціями;

низький рівень підприємницької активності населення;

недостатні темпи зростання споживчого попиту внаслідок низьких доходів населення;

неприйняття Верховною Радою України законодавчих актів, необхідних для виконання Програми.