Про затвердження Державної програми розвитку внутрішнього виробництва

удосконалення державного управління розвитком суднобудування, впровадження стратегічного управління (планування), розширення рамок державно-приватного партнерства.

Для реалізації зазначених напрямів доцільно використати досвід Кореї, яка на даний час посідає перше місце у світі з суднобудування.

З метою державної підтримки галузі необхідно вжити заходів до створення економічних умов для стимулювання її розвитку, зокрема шляхом визначення особливостей оподаткування:

операцій із ввезення підприємствами суднобудування на митну територію України устатковання та обладнання, інших товарів, що не виробляються в Україні (або виробляються, але не відповідають вимогам замовників), для власних виробничих потреб;

операцій з постачання результатів інжинірингових, науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт та розробок, які виконуються вітчизняними підприємствами для потреб суднобудівної галузі або за межами митної території України.

Україна має значний потенціал у сфері розроблення і виробництва військової техніки і військової зброї та входить до десятки провідних її експортерів. Обсяг експорту постійно зростає і здійснюється в понад 60 країнах світу. За часів СРСР на Україну припадала третина військово-промислового потенціалу. Тільки у створенні ракет та супутників було задіяно понад 140 підприємств, науково-дослідних інститутів та 200 тис. працівників.

Сьогодні оборонно-промисловий комплекс, що складається із нараховує близько 130 підприємств державної форми власності, має всі можливості для розроблення і виготовлення високоточних наукоємних видів військової техніки та їх складових частин, зокрема для авіа- та кораблебудування, радіолокації, супутникової навігації та електронної протидії, високоточних засобів ураження, броньованої техніки тощо.

Найбільш перспективними є підприємства, що випускають авіаційні двигуни, попит на які на світовому ринку зростає, зокрема на двигуни п'ятого покоління. Серед розробок українських виробників найбільшим попитом на ринку озброєння користуються модернізовані танки, бронетранспортери та зенітно-ракетні комплекси. Залишається стійким попит на запасні складові частини до озброєння і військової техніки, виробленої за часів колишнього СРСР.

Крім того, до конкурентоспроможної продукції належать прилади-акселерометри, датчики тиску та джерела живлення "Ритм", головки самонаведення ракет класу "земля - повітря", аварійні радіобуї, радіолокаційні відповідачі, пасивні станції радіотехнічного контролю, комплекси глушіння радіозв'язку тощо.

Головною метою реформування і розвитку оборонно-промислового комплексу є задоволення потреб Збройних Сил, інших військових формувань, правоохоронних та розвідувальних органів у сучасних зразках озброєння, військової спеціальної техніки, галузей реального сектору економіки - в інноваційній продукції власного виробництва, а також збільшення обсягів експорту.

Основними напрямами реформування і розвитку оборонно-промислового комплексу є:

створення та запровадження ефективної системи розроблення і виробництва техніки;

удосконалення системи управління комплексом та запровадження ефективного механізму державного регулювання діяльності його суб'єктів;

належне забезпечення всіх стадій життєвого циклу військової техніки та технологічного циклу виробництва;

оптимізація кількісного та якісного складу виробничих, зокрема мобілізаційних потужностей;

диверсифікація підприємств унаслідок безперспективності їх спеціалізації;

створення умов для забезпечення інноваційного розвитку, виробництва конкурентоспроможної на міжнародних ринках озброєнь військової техніки, трансферту військових технологій;

підвищення рівня підготовки наукових, інженерно-технічних і робітничих кадрів;

удосконалення законодавства з питань господарської діяльності суб'єктів комплексу;

впровадження офсетних схем експорту та імпорту військової техніки з подальшим використанням їх як джерел додаткового фінансування розвитку комплексу;

розвиток військово-технічного співробітництва та міжнародної виробничої кооперації.

Легка промисловість - комплексна галузь, продукція якої задовольняє потреби населення та інших галузей промисловості (передусім харчової, машинобудування), до якої входять прядіння волокна, ткацтво, оброблення тканин, виробництво виробів з текстилю, виробництво трикотажних та плетених тканин, виробництво виробів з таких тканин, виробництво готового одягу та хутра, виробництво шкіри та шкіряного взуття.

Легка промисловість найбільше постраждала від експансії імпортованих товарів. Частка одягу та білизни, вироблених з вітчизняних тканин за останні шість років скоротилася з 23,5 до 10,7 відсотка, одягу із шкіри, хутра та інших виробів з них - з 81,2 до 12 відсотків, взуття - у 2,2 раза. Проте відтворити її можливо досить швидкими темпами, ураховуючи навіть історичний фактор.

Для легкої промисловості характерна менш виражена порівняно з іншими галузями територіальна спеціалізація, оскільки практично в кожній області є ті чи інші її підприємства.

На даний час на ефективність підприємств легкої промисловості негативно впливає конкуренція з боку товарів легкої промисловості невисокої якості, які імпортуються переважно з азіатських країн з дешевою робочою силою. У 2010 році імпорт з Китаю одягу трикотажного порівняно з попереднім роком збільшився у 2,2 раза, одягу текстильного - в 1,5, інших готових текстильних виробів - в 1,7, взуття - в 1,9 раза, із Туреччини відповідно одягу трикотажного - в 2,7 раза, одягу текстильного - в 1,3, інших готових текстильних виробів - в 1,5, взуття - в 2,3 раза.

Водночас про великий потенціал галузі свідчать значні обсяги (0,7-0,9 млрд. доларів за останні п'ять років) експорту продукції до розвинутих держав, що здійснюється за давальницькою схемою.

З огляду на зазначене необхідно суттєво змінити умови роботи підприємств галузі передусім на внутрішньому ринку з метою якнайповнішого використання їх потенціалу у повному обсязі.

Заходи з розвитку легкої промисловості:

проведення постійного моніторингу внутрішнього і зовнішнього ринку товарів легкої промисловості, використання передового світового досвіду з метою створення умов для ефективного функціонування підприємств легкої промисловості, популяризація вітчизняних товарів;

забезпечення державної підтримки крупних інноваційних проектів з розвитку галузі, передусім у сфері виробництва високотехнологічного обладнання та сучасних матеріалів для легкої промисловості;

залучення національних та іноземних інвесторів;

стимулювання розвитку сировинної та технічної бази легкої промисловості (виробництво відповідних видів продукції сільськогосподарської, хімічної, машинобудівної та інших галузей промисловості);

застосування антидемпінгових та спеціальних заходів насамперед щодо товарів кінцевого виробництва (одягу, взуття тощо) для захисту вітчизняного ринку від недобросовісної конкуренції імпортних товарів легкої промисловості;

реалізація ефективної митно-тарифної політики з метою захисту вітчизняного виробника товарів легкої промисловості відповідно до міжнародних договорів, угод і правил СОТ з одночасною лібералізацією доступу підприємств галузі до сучасного технологічного обладнання та матеріалів, які не виробляються в Україні;

сприяння науково-технічному забезпеченню розвитку галузі, зокрема ергономіці та дизайну, впровадження сучасних технологій з використанням для зазначених цілей податкових пільг;

сприяння розвитку бази підготовки та перепідготовки кадрів, насамперед робітничих, для галузей легкої промисловості, підвищення престижності цих професій;

посилення впливу місцевих органів виконавчої влади на розвиток легкої промисловості.

У розвитку внутрішнього виробництва значну роль відіграє його мінерально-сировинна база. За наявних ресурсів Україна посідає одне з провідних місць у світі, що в умовах зростання дефіциту природних ресурсів перетворюється на важливий фактор конкурентоспроможності держави. За більше ніж сто років надмірної експлуатації традиційних корисних копалин відпрацьовано кращу частину розвіданих запасів. Сучасні завдання з подолання сировинної орієнтації економіки потребують забезпечення раціонального надрокористування.

На території України нараховується 97 видів корисних копалин, зареєстровано понад 8 тис. їх родовищ і лише частина з них перебуває на стадії промислового освоєння. Наша держава багата вугіллям, ураном, залізними, марганцевими, титано-цирконієвими рудами та іншими видами рудної сировини, саморідною сіркою, каолінами, графітом, вогнетривкими глинами, нерудною металургійною та хімічною сировиною, мінеральними водами. Є також значні поклади кам'яної солі, цементної сировини, кварцових пісків тощо. Практично в усіх видах мінеральної сировини, за деяким винятком, спостерігається тенденція до скорочення обсягів видобутку та уповільнення темпів нарощення їх розвіданих промислових запасів. Крім того, розвиток гірничодобувних галузей протягом кількох десятиріч характеризувався більш широким залученням до експлуатації родовищ вугілля та руд з відносно низьким вмістом у них корисних компонентів, внаслідок чого зменшувався вихід готового якісного вугілля, а видобуток сирих руд помітно випереджав виробництво товарних.

Розвиток мінерально-сировинної бази гальмується внаслідок наявності таких проблем:

велика кількість родовищ стратегічно важливих корисних копалин перебувають на стадії зменшення обсягу видобутку, а на більшості діючих родовищ вуглеводнів запаси вичерпано;

видобуток корисних копалин не компенсується приростом їх промислових запасів, у деяких перспективних родовищах відсутні сучасні геологічно-картографічні матеріали;

для подальшого розвитку, наприклад вуглевидобутку в Донбасі, необхідна спеціальна автоматизована техніка, оскільки гірничо-геологічні умови погіршуються, внаслідок чого знижується конкурентоспроможність вугілля;

задоволення внутрішнього попиту на деякі корисні копалини переважно за рахунок імпорту за наявності значних запасів власних, проте відносно низькоякісних руд та обмеженого їх видобутку.

Основні напрями розвитку мінерально-сировинної бази:

розробка нафтогазових родовищ, у тому числі шельфової зони Азовського та Чорного морів;

збільшення видобутку газу (метану) з покладів кам'яного вугілля;

розширення ресурсної бази видобутку твердого палива;

збільшення ресурсної бази чорної металургії;

забезпечення комплексної глибокої переробки мінеральної сировини із застосуванням новітніх технологій і створення на цій основі ряду нових підприємств малотоннажної хімії, порошкової металургії, підприємств з виробництва будівельних матеріалів, лакофарбової промисловості тощо.

Україна повинна у максимальному обсязі забезпечити себе вугіллям та вуглеводними ресурсами в енергетичних та сировинних цілях. Зокрема, розвиток вугільної промисловості буде пов'язаний, в основному, з викриттям глибоких горизонтів Донбасу. Прогнозні запаси нафти та природного газу, що намічаються до освоєння, значною мірою зосереджені на глибині 4-7 кілометрів. Ускладнення гірничо-геологічних умов потребує вдосконалення технологій видобування енергоресурсів.

Розробка, розвідка, видобуток, переробка мінерально-сировинних ресурсів - одне з найважливіших завдань розвитку країни, яке необхідно виконувати на інноваційній основі. Інтереси розвитку національної економіки потребують збільшення обсягу видобутку нікелю, фосфору, алюмінію, плавикового шпату, поліметалевих, благородних та рідкісних металів тощо і для цього є певні передумови.

Передбачається проводити роботи з пошуку, оцінки і розвідки комплексних руд у Закарпатті, Центральній Україні та Донбасі, рудопрояв поліметалевих (свинцево-цинкових) руд - у Закарпатті, промислових запасів міді - у Волинській області, рідкісних та рідкісноземельних (тантал, ніобій) руд - у Приазов'ї, молібденових руд - у Житомирській та Дніпропетровській областях тощо.

Необхідно створити умови для розвитку власної ресурсної бази таких дефіцитних видів мінеральної сировини, що сьогодні імпортуються, як хромові та хромонікелеві руди, магнезит, фосфатна сировина, форстеритові вогнетриви, вирішити питання щодо експлуатації флюоритового родовища у Вінницькій області. Зазначені напрями геологорозвідувальних робіт є умовою більш збалансованого, комплексного розвитку мінерально-сировинної бази.

Завдання з вивчення надр необхідно вирішувати з урахуванням збільшення глибини пошукових і розвідувальних робіт та ускладнення гірничо-геологічних умов їх проведення, що потребує вдосконалення методів і технологій інженерної геології.

З метою розвитку мінерально-сировинної бази потрібно значно посилити мотивацію надрокористувачів до довгострокового освоєння і розвідки родовищ, стимулювати формування компаній з розвідки і підготовки родовищ, відновити державні інститути геологорозвідки перспективних територій.

Першочергову увагу необхідно приділити розробці нових родовищ, що розташовані поблизу гірничодобувних підприємств, що дасть можливість значно знизити вартість їх видобутку за рахунок використання наявної інфраструктури.

Пошуки багатих покладів цінної стратегічної сировини в інших районах передбачають підготовку нових родовищ для вигідної експлуатації у майбутньому власними силами, а також з використанням не більш як 30 відсотків іноземних інвестицій з метою забезпечення національної безпеки.

Слід ураховувати, що інтенсивна розробка корисних копалин та їх переробка негативно впливають на навколишнє природне середовище, сприяють активізації екзогенних геологічних процесів, зміні фізико-механічних властивостей і складу ґрунтів, підземних і поверхневих вод. Тож особливої уваги потребують питання щодо екологізації процесів промислового використання мінерально-сировинної бази держави.

Крім того, потребує вдосконалення рентна політика у сфері надрокористування (гірнича рента).

Наприкінці 80-х років минулого століття рівень розвитку агропромислового комплексу був найвищим в історії України. Сільське господарство було багатогалузевим, крупнотоварним. Середній розмір сільськогосподарських підприємств становив 5-6 тис. гектарів, для них були характерні спеціалізація і концентрація виробництва та дефіцит робочої сили під час сезонних робіт.

У 1990 році було вироблено 51 млн. тонн зернових та зернобобових культур за урожайності 35,1 центнера з гектара, 44,3 млн. тонн цукрових буряків, 2,6 млн. тонн насіння соняшнику, 16,7 млн. тонн картоплі, 7,5 млн. тонн овочів та баштанних продовольчих культур, 2,9 млн. тонн плодів та ягід. У тому ж році нараховувалося 24,6 млн. голів великої рогатої худоби, в тому числі 8,4 млн. голів корів; 19,4 млн. голів свиней, 8,4 млн. голів овець та кіз; понад 246 млн. голів птиці. Така чисельність поголів'я забезпечувала виробництво м'яса (у забійній вазі) обсягом 4,4 млн. тонн; молока - 24,5 млн. тонн, яєць - 16,3 млрд. штук, 29,8 тис. тонн вовни. Валова продукція сільського господарства в усіх категоріях господарств становила 145,9 млрд. гривень (в порівняних цінах 2005 року).

За роки проведення ринкових реформ в агропромисловому комплексі відбулися зміни як позитивного, так і негативного характеру, зокрема, розширився асортимент та підвищилася якість продовольчих товарів, дефіциту продовольства сьогодні не існує, але насичення споживчого ринку продуктами харчування відбувається частково за рахунок імпорту або переробки значної кількості імпортованої сировини.

Прискореними темпами відбувалися процеси інтеграції агропромислового комплексу у світову аграрно-продовольчу систему. Галузі харчової та переробної промисловості були привабливими для іноземних компаній з точки зору швидкого обігу в них капіталу. Агробізнес формувався за участю іноземного капіталу, з використанням іноземних техніки і технологій. Проте за міжнародним поділом праці Україні поступово залишилася роль постачальника сільськогосподарської сировини - насіння соняшникового, зерна або борошна та насіння ріпаку. На сьогодні триває збільшення розриву між показниками ефективності сільського господарства України і розвинутих держав.

Розвиток сільського господарства у 2010 році характеризується такими показниками: валовий збір зернових та зернобобових культур - 39,3 млн. тонн за урожайності 29,9 центнера з гектара, цукрових буряків - 13,7 млн., насіння соняшнику - 6,8 млн., ріпаку - 1,5 млн., картоплі - 18,7 млн., овоче-баштанних - 8,9 млн., плодів та ягід - 1,7 млн. тонн. Виробництво м'яса (у забійній вазі) становило 2,1 млн. тонн, молока - 11,2 млн. тонн, яєць - 17,1 млрд. штук, вовни - 4,2 тис. тонн.

Валова продукція в усіх категоріях господарств становила 100,5 млрд. гривень (в порівняних цінах 2005 року). При цьому частка продукції тваринництва зменшилася з 54,4 відсотка у 1990 році до 41,6 відсотка у 2010 році.

У 2010 році порівняно з 1990 роком поголів'я великої рогатої худоби скоротилося в 5,5 раза, свиней - в 2,4, овець та кіз - в 4,9 раза. Про важливість проблеми свідчить той факт, що чисельність поголів'я худоби (крім свиней) менша навіть порівняно з 1946 роком.

Тривала деградація сільського господарства одночасно стримує розвиток сфери переробки сільськогосподарської продукції та повністю блокує можливість розвитку вітчизняного сільськогосподарського машинобудування, зокрема випуску складної сільськогосподарської техніки.

За останні роки у розвинутих державах сільське господарство з традиційно дотаційної галузі перетворюється на провідну наукоємну високодохідну галузь, розвиток якої спирається на сучасні біотехнології.

У нашій країні за певних умов аграрний сектор також може набути швидкого розвитку.

Аграрне питання набуває все більшої актуальності. Останнім часом відбулася різка зміна пріоритетів аграрної політики. Якщо на початку реформ йшлося про переваги спеціалізованого фермерського господарства, заснованого на приватній власності на землю, то сьогодні, після тривалої трансформації сільськогосподарських підприємств (на сьогодні 55,1 відсотка обсягу виробництва виготовляється домогосподарствами) - про повернення до державної підтримки великих товаровиробників у сільському господарстві, які мають суттєві переваги над малими формами господарювання.

Розвиток сільського господарства із застосуванням сучасних інноваційних технологій приведе до збільшення кількості робочих місць не тільки в цій галузі, а і у суміжних галузях (машинобудуванні, металургії, хімічній промисловості, паливно-енергетичному комплексі, будівництві, транспорті, галузі соціальної сфери). Галузь у перспективі буде прибутковою і зможе функціонувати в основному без державних дотацій.

Отже, можна буде уникнути загроз продовольчої небезпеки, яка за наявної структури сільського господарства та високої залежності від імпорту продуктів харчування може стати реальністю, тому що продовольча небезпека може бути використана як інструмент політичного тиску на державу з боку інших заінтересованих держав або транснаціональних компаній.

Для вирішення порушених питань необхідно забезпечити прозорість витрачання бюджетних коштів, що виділяються для підтримки сільськогосподарських виробників, розв'язання майнових проблем на селі, ефективного і своєчасного регулювання ринків сільськогосподарської продукції, створення необхідних умов для розвитку аграрного сектору і соціальної сфери у сільській місцевості. Найбільш гострим питанням є забезпечення умов для формування ринку землі сільськогосподарського призначення.

Основними цілями аграрної політики на довгострокову перспективу є:

створення необхідних умов для незалежного поступального розвитку агропромислового комплексу в умовах посилення впливу глобалізації;

забезпечення продовольчої безпеки шляхом розвитку власного багатогалузевого агропромислового комплексу;

пожвавлення життєдіяльності в сільській місцевості та підвищення рівня життя сільського населення;

підвищення конкурентоспроможності вітчизняної сільськогосподарської продукції та збереження експортного потенціалу галузі;

збереження і відтворення потенціалу земельних та інших природних ресурсів, що використовуються у сільськогосподарському виробництві.

Пріоритетні завдання з розвитку сільського господарства:

створення умов для подальшого стійкого розвитку аграрного сектору і виходу на якісно новий технологічний рівень сільськогосподарського виробництва;

створення правових, економічних та організаційних умов для розвитку сільського господарства і сільських територій;

забезпечення державної підтримки програм розвитку агропромислового комплексу;

розвиток соціальної та інженерної інфраструктури у сільській місцевості, забезпечення комплексної і компактної забудови та благоустрою сіл із застосуванням нових технологій сільської архітектури і будівництва;

поліпшення загальних умов функціонування сільського господарства шляхом стимулювання процесу укрупнення спеціалізованих сільськогосподарських підприємств, сприяння поліпшенню їх наукового, кадрового та фінансового забезпечення, підтримка діяльності інформаційно-консультаційних служб і центрів перепідготовки фахівців для роботи у сільському господарстві;

розгортання системи банківського, зокрема іпотечного, кредитування на селі та сільськогосподарської кооперації;

впровадження з урахуванням принципів районування науково обґрунтованої системи землеробства, запровадження ефективних і ощадливих сівозмін, впровадження новітніх досягнень аграрної науки;

розвиток основних галузей сільського господарства, забезпечення пріоритетного розвитку племінного тваринництва та елітного насінництва, сприяння інвестиційно-інноваційній діяльності в агропромисловому комплексі;

залучення інвестицій, створення привабливих умов для приватного інвестування у тваринництво, виробництво фруктів, ягід, винограду, овочів, баштанних і кормових культур;

сприяння відновленню вітчизняних крупнотоварних господарств (ферм) як єдиного виробничо-майнового комплексу, розв'язанню майнових проблем сільськогосподарських товаровиробників, підвищенню ефективності використання потенціалу довгострокової оренди земель сільськогосподарського призначення та отриманню більшої земельної ренти;

залучення асоціацій сільськогосподарських товаровиробників і великих аграрних компаній до формування державної аграрної політики.

Реалізація державної політики в аграрному секторі повинна сприяти пожвавленню життєдіяльності у сільській місцевості, додатковому припливу робочої сили та іншим позитивним відтворювальним процесам.

З метою ефективної реалізації зазначеного напряму необхідно розробити критерії визначення структурно-інвестиційних пріоритетів для сільської місцевості, що сприятиме забезпеченню максимальної ефективності державних капіталовкладень, приватних інвестицій, сільськогосподарського виробництва, галузевої та соціальної політики держави.

Держава стимулюватиме відтворення тваринництва та надаватиме допомогу малим організаційним формам ведення сільського господарства, сприятиме створенню мобільних машино-тракторних станцій та ремонтно-технічних баз для обслуговування потреб сільськогосподарських товаровиробників.

Раціональне землекористування та підвищення родючості земель, пріоритетні напрями екологізації землекористування

Загальна земельна площа України становить 60,4 млн. гектарів, проте лише 7 відсотків її перебуває у природному стані, інша частка використовується в основному у сільському господарстві.

У складі земель сільськогосподарського призначення зосереджено близько 40 відсотків особливо цінних земель - чорноземів та ґрунтів чорноземного типу. Розораність сільськогосподарських угідь в Україні перевищує екологічно обґрунтовані норми і є майже найвищою у світі (в окремих областях зазначений показник становить більш як 70 відсотків).

Протягом останніх десятиліть для вирішення питань раціонального землекористування, збереження ґрунтів та підвищення їх родючості не надавалася державна підтримка. Скоротилося проведення робіт з поліпшення ґрунтів, окремі роботи останні кілька років не проводяться взагалі.

У зв'язку з цим спостерігається стійка тенденція до погіршення якісного стану земель сільськогосподарського призначення, зменшуються запаси гумусу, відбувається підкислення, засолювання і деструктуризація ґрунтів.

Роботи із землеустрою виконуються переважно для вирішення організаційно-технічних та правових питань перерозподілу земель, а не для обґрунтованої оптимізації і раціонального їх використання та управління станом і охороною земельних ресурсів.

Під час завершення земельної реформи та запровадження ринку земель основну увагу необхідно приділяти розв'язанню проблеми власності на землю, її перерозподілу між власниками і землекористувачами, формуванню нових форм землекористування. Водночас проблему формування сучасного сільського господарства необхідно розв'язати шляхом забезпечення раціонального та ощадливого землекористування.

Головним критерієм господарювання на землі повинне бути збереження і відтворення її родючості, що є основою політики держави у сфері землекористування.

Необхідно надавати державну підтримку для виконання програм і заходів з відновлення та підвищення родючості ґрунтів і продуктивності сільськогосподарських угідь.

Завданнями з екологізації виробництва продукції рослинництва та основними напрямами збереження і відтворення родючості ґрунтів та охорони земель сільськогосподарського призначення є:

удосконалення нормативно-правової бази з відповідних питань;

забезпечення раціонального землеустрою господарств;

оптимізація виробництва продукції рослинництва шляхом трансформації і впорядкування сільськогосподарських угідь;

запровадження сучасної системи проведення оцінки родючості ґрунтів;

розроблення планово-картографічних матеріалів та проведення суцільних ґрунтових обстежень;

створення національного банку даних про стан земель і провадження земельно-реєстраційної діяльності;

оптимізація використання пестицидів і агрохімікатів;

розширення можливостей органічного виробництва;

проведення вапнування і гіпсування ґрунтів;

запровадження системи землекористування на адаптивно-ландшафтній основі;

виділення деградованих земель з метою їх консервації та рекультивації;

встановлення зон з особливими умовами використання земель;

проведення робіт з водної меліорації земель.

Застосування сучасних біотехнологій спрямоване на розв'язання ряду планетарних проблем, зокрема продовольчої проблеми, яка загострюється внаслідок збільшення чисельності населення.

Протягом останніх 30 років модифіковані ДНК використовують у фармацевтичній промисловості, близько 15 років понад 300 млн. чоловік у світі вживають трансгенні продукти. Це зобов'язує країни пильно стежити за просуванням таких продуктів, щоб використовувати їх можливості для поліпшення продовольчого балансу та уникати неконтрольованого розповсюдження з метою убезпечення здоров'я населення від шкідливого впливу генетично модифікованих організмів.

Основні напрями державної політики:

сприяння розширенню тематики наукових досліджень із вдосконалення біотехнологій, у тому числі на умовах участі в реалізації міжнародних наукових проектів;

створення системи біобезпеки генно-інженерної діяльності;

забезпечення довготривалого моніторингу потенційних ризиків від впровадження новітніх біотехнологій і вивільнення генетично модифікованих організмів у навколишнє природне середовище;

детектування та ідентифікація рослин з генетично модифікованими ознаками;

вжиття заходів до зменшення ризиків для здоров'я людини та навколишнього природного середовища від використання генетично модифікованих організмів, зокрема внаслідок експресії чужинних генів у рослини;

забезпечення своєчасного здійснення контролю з метою недопущення несанкціонованого обігу у відкритих системах сільськогосподарської продукції та продуктів харчування, що містять генетично модифіковані організми;

забезпечення проведення біохімічного аналізу та оцінки трансгенних аналогів харчових продуктів на вміст основних макро- і мікроелементів, природних токсинів, основних олій і алкалоїдів, шкідливих білків тощо, а також їх якісної та кількісної еквівалентності оригінальним (природним) продуктам.

Питання продовольчої безпеки пов'язане із забезпеченням населення країни основними продуктами харчування у достатній кількості та належної якості, створенням державних резервів та запасів продовольства і сільськогосподарської продукції тривалих строків зберігання, а також з визначенням строку їх безпечного експорту та імпорту. Вирішення зазначених питань потребує наявності цілісної системи управління розвитком агропромислового комплексу та споживчого ринку, застосування системи сучасних інструментів і стимулів та вдосконалення системи здійснення постійного контролю за якістю продуктів харчування.

Прямий обов'язок держави - забезпечення захисту своїх громадян від неякісних продуктів харчування.

Основні напрями державної політики щодо забезпечення продовольчої безпеки:

удосконалення системи балансів основних видів сільськогосподарської продукції;

підвищення харчової цінності продуктів харчування у процесі вирощування, збереження та переробки сільськогосподарської сировини і виготовлення продовольчих товарів шляхом удосконалення технологічних процесів;

підвищення якості і безпечності продуктів дитячого харчування;

недопущення застосування харчових добавок - фарбників, емульгаторів стабілізаторів, ароматизаторів, смакових добавок та консервантів, виготовлених із хімічної сировини, що здатні спричинити алергію та інші захворювання;

недопущення використання у виготовленні молочних продуктів меламіну та інших амінокислотних (штучних білкових) сполук для підвищення вмісту білка;

посилення державного контролю з метою недопущення обігу сортів рослин, заборонених для поширення у зв'язку із загрозою життю і здоров'ю людей, стану навколишнього природного середовища, заподіяння шкоди тваринному і рослинному світу, а також обігу насіння сільськогосподарських культур, у тому числі у разі виявлення в них генетично модифікованих організмів згідно із законодавством;

посилення контролю за якістю кормів та кормових домішок;

обмеження застосування хімічних речовин у рослинництві та стимуляторів росту у тваринництві з метою зниження токсичного і надмірного гормонального впливу на людину та сільськогосподарських тварин;

підтримання мікробіологічної безпеки продовольчих товарів, посилення санітарного, фітосанітарного та ветеринарного контролю, зокрема товарів, що ввозяться на митну територію України;

підвищення вимог до дотримання стандартів або технічних умов виробництва харчових продуктів, посилення контролю якості та безпеки продовольчих товарів вітчизняного виробництва;

створення мережі міжрегіональних сучасних лабораторій для підтвердження відповідності якості продовольчих товарів та вирішення спірних питань щодо рівня їх якості, забезпечення відповідного маркування продовольчих товарів;

посилення ролі науки у розв'язанні проблеми продовольчої безпеки.

У сфері житлово-комунального господарства експлуатується близько 25 відсотків основних засобів, що використовуються в економіці країни, зайнято 5 відсотків працездатного населення.

На сьогодні стан справ у житлово-комунальному господарстві залишається складним. Наявний житловий фонд становить близько 10,2 млн. будинків, з яких 62,5 тис. будинків віднесено до категорії ветхих та аварійних, зокрема, до таких належать перші серії великопанельних будинків масової забудови 60-70 роках. Зазначене житло не відповідає сучасним вимогам, фізично та морально застаріло і підлягає реконструкції. Кожний третій будинок потребує капітального або поточного ремонту. Загальна площа ветхого та аварійного фонду становить 5,2 млн. кв. метрів.

Під час реструктуризації підприємств значну частину житла передано на баланси місцевих рад, що призвело до збільшення навантаження на відповідні бюджети. Внаслідок підвищення цін на енергоносії та інших факторів збільшилися витрати на утримання житлово-комунального комплексу. Оплата населенням вартості житлово-комунальних послуг у неповному обсязі призвела до збитковості та погіршення технічного стану багатьох об'єктів житлового фонду і систем комунального господарства, що були створені у минулі роки.

На даний час внаслідок незадовільного технічного стану неможливо підвищити якість надання житлово-комунальних послуг за рахунок підприємств їх надавачів.

В аварійному стані перебуває 30 відсотків (27,8 тис. кілометрів) водопровідних та 35,7 відсотка (18,2 тис. кілометрів) каналізаційних мереж, близько 32 відсотків (7,5 тис. кілометрів) теплових мереж. Із 23,4 тис. котлів комунальної теплоенергетики більше 20 відсотків експлуатується понад 25 років, а 38 відсотків є застарілими та малоефективними.

Внаслідок збитковості підприємств, фізичного зносу та старіння парку рухомого складу значно ускладнилася робота міського електротранспорту, а в окремих містах спостерігається тенденція до закриття та скорочення трамвайних і тролейбусних ліній. Частка фізично зношених трамвайних вагонів та тролейбусів на сьогодні становить понад 70 відсотків.

Зареєстровано 96 тис. пасажирських ліфтів, більше 10 відсотків яких відпрацювало 25 років і потребує заміни або модернізації.

Дев'яносто відсотків сміттєзвалищ не відповідають нормам екологічної безпеки, а 48 відсотків вичерпали свій ресурс.

Окремої уваги держави та органів місцевого самоврядування потребує питання щодо забезпечення розвитку житлового фонду, проведення капітальних ремонтів житлових п'яти- та дев'ятиповерхових будинків, що побудовані у 60-70-ті роки XX сторіччя, а також будівництва нових будинків замість панельних житлових будинків, які перебувають у аварійному стані. Відселення мешканців з таких будинків та поліпшення їх житлових умов необхідно здійснювати у встановленому порядку.

Для окремих категорій громадян, зокрема для осіб, які потребують негайного поліпшення житлових умов у зв'язку з аварійним станом житлових приміщень, необхідно побудувати та у першочерговому порядку надати нове або капітально відремонтоване житло. Крім того, необхідно забезпечувати соціальним житлом інші категорії громадян.

Для осіб, які втратили своє житло, працездатність та життєву активність (переважно для людей похилого віку, безпритульних), необхідно будувати будинки, де вони можуть проживати, харчуватися та отримувати медичну допомогу за рахунок коштів державного бюджету.

Основні показники житлового будівництва

Протягом 2008-2009 років відбулося уповільнення інвестиційної діяльності, зниження рівня будівельної активності і скорочення обсягів виконаних будівельних робіт внаслідок погіршення фінансового стану будівельних підприємств та значного скорочення їх кількості.

У 2010 році в експлуатацію введено 9,3 млн. кв. метрів житла, що на 45,9 відсотка більше, ніж у 2009 році (у 1987 році - 21,3 млн. кв. метрів), з них близько 6,2 млн. кв. метрів побудовано індивідуальними забудовниками.

Основними джерелами фінансування житлового будівництва є кошти населення, підприємств, установ і організацій.

Незавершене будівництво житла

На початку 2011 року нараховувалося близько 4,1 тис. житлових будівель, які перебувають у стадії незавершеного будівництва, у тому числі 2,7 тис. - будівництво яких припинено чи законсервовано, 1,4 тис. - у стадії будівництва.

Із загальної кількості об'єктів незавершеного будівництва 50,7 відсотка мають ступінь будівельної готовності 51 або більше відсотків. При цьому частка таких об'єктів серед тих, що будуються, становить 61,7 відсотка, а серед припинених будівництвом або законсервованих - 43,6 відсотка.

Загальна кількість об'єктів, що мають ступінь будівельної готовності більше 50 відсотків, становить 683 (72 тис. квартир загальною площею 5,8 млн. кв. метрів), у тому числі 459 об'єктів незавершеного житлового будівництва мають ступінь готовності більше 70 відсотків (49,6 тис. квартир загальною площею 4,2 млн. кв. метрів). Найбільша кількість об'єктів незавершеного житлового будівництва із ступенем будівельної готовності понад 50 відсотків розташована у Донецькій, Одеській, Тернопільській, Харківській областях та м. Києві.

Ситуація, що склалася, не сприяє розв'язанню житлової проблеми громадян. На сьогодні на квартирному обліку перебуває понад 1,1 млн. сімей. Щороку одержують житло лише 0,9 відсотка таких сімей.

На добудову житлових будинків із ступенем будівельної готовності понад 50 відсотків потрібно орієнтовно 8,9 млрд. гривень, у тому числі із ступенем готовності більше 70 відсотків - близько 5,4 млрд. гривень. Зазначені кошти можуть бути частково залучені з державного бюджету за рахунок бюджетних програм, передбачених на забезпечення житлом окремих категорій населення. Одним із варіантів розв'язання проблеми є закупівля квартир в об'єктах незавершеного будівництва для забезпечення житлом окремих категорій громадян, що мають право на безоплатне його отримання за рахунок коштів державного бюджету.

Ефективним механізмом при цьому може стати будівництво доступного житла за державної підтримки шляхом сплати державою частини вартості житла в обсязі 30 відсотків (можливий варіант - надання замість коштів земельних ділянок для будівництва) або пільгового іпотечного кредитування населення, що дасть змогу залучити у житлове будівництво кошти населення та кредитні ресурси банків. Можливості щодо участі у добудові житла мають Державна іпотечна установа та Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву.

Основні напрями реалізації державної житлової політики:

забезпечення пріоритетності капітальних вкладень, що спрямовуються з державного та місцевих бюджетів на фінансування та пільгове кредитування програм будівництва житла для соціально незахищених громадян;

впровадження системи економічних стимулів для інвестування у житлове будівництво;

забезпечення послідовності та системності впровадження заходів щодо створення ефективних фінансово-кредитних механізмів залучення у житлове будівництво коштів населення та довгострокових банківських кредитів;

створення умов для безперешкодного доступу інвалідів до об'єктів соціальної інфраструктури;

удосконалення системи управління галуззю, розвиток та запровадження різних форм власності підприємств житлово-комунального господарства, впровадження ринкових відносин між суб'єктами господарювання у цій сфері;

інституційне зміцнення житлово-комунального господарства, запровадження єдиних підходів та однакових умов на ринку послуг, що надаються суб'єктами природних монополій, і створення правових умов для активного залучення приватного сектору шляхом укладення договорів про управління, оренду, концесію;

забезпечення беззбиткового функціонування підприємств галузі;

удосконалення законодавства щодо матеріальної відповідальності сторін за невиконання або несвоєчасне виконання своїх договірних зобов'язань;

забезпечення адресного соціального захисту населення під час проведення повномасштабної реформи галузі;

оптимізація соціальних норм споживання житлово-комунальних послуг та мінімізація їх собівартості;

підвищення ефективності використання енергетичних та матеріальних ресурсів, запровадження сучасних приладів та систем обліку і контролю за споживанням енергоносіїв, першочергове встановлення групових та будинкових лічильників водо-, теплопостачання;

підвищення якості послуг до середньоєвропейського рівня.

Інноваційний напрям розвитку національної економіки є базовою стратегією для держави і бізнесу, під час реалізації якої знання та соціальний капітал створюють більш конкурентні переваги окремих країн та регіонів порівняно з їх природними ресурсами.

Рівень розвитку внутрішнього виробництва залежить від спроможності держави своєчасно створювати необхідні умови для реалізації підприємницької ініціативи і вдосконалювати стимули, спрямовані на активізацію інвестиційної діяльності за новітніми технологіями в усіх галузях економіки.

Для всіх суб'єктів підприємницької діяльності необхідно створити рівні умови, а також запровадити систему партнерських відносин між різними формами бізнесу, яка забезпечить ефективне співробітництво і прибутковість. З цією метою необхідно вжити заходів до подальшого вдосконалення наявного інституціонального середовища і формування інституційних структур, що сприятимуть модернізації внутрішнього виробництва, а саме:

підвищення якості і доступності послуг з управлінського і фінансового консалтингу, аудиту, актуарних послуг, промислового дизайну, інжинірингу, послуг з маркетингу, брендингу, юридичних послуг тощо;

вивчення питань забезпечення ефективної кооперації і співробітництва між підприємствами, постачальниками обладнання та комплектувальних виробів, спеціалізованих організацій з надання промислових і сервісних послуг, науково-дослідних і освітніх організацій за умови їх об'єднання на основі кластеру;

розвиток системи державних замовлень, зокрема на науково-технологічні розробки і підготовку кадрів, поліпшення їх фінансування та підвищення вимог до якості виконання;

розроблення та впровадження договорів державно-приватного партнерства, спрямованих на підвищення конкурентоспроможності промисловості та сфери послуг;

поширення найкращого світового досвіду діяльності об'єднань підприємств на основі формування системи бенчмаркингу.

Важливо забезпечити соціальне партнерство науки, освіти, бізнесу та влади за широкої участі суспільства. При цьому державний, регіональний та територіальний рівні такої взаємодії повинні бути гармонійно пов'язані між собою, що дасть змогу на партнерських засадах розробити виважену і збалансовану економічну політику держави в інтересах усього суспільства.

У сучасному світі під час реформування і відбудови економіки стратегічною вважається система інститутів, у центрі яких - держава, відносини власності, макроекономічні регулятори, фінанси та законодавство, рівень розвитку науки, освіти і трудових ресурсів, що є найбільшим національним надбанням.

З метою оздоровлення економіки органам виконавчої влади необхідно вжити додаткових заходів, спрямованих на прискорення проведення розпочатих реформ та підвищення ефективності економічної політики. Особливу увагу при цьому слід приділити розв'язанню проблем розвитку внутрішнього ринку, що сприятиме розв'язанню соціальних проблем та зменшенню соціального навантаження на державний та місцеві бюджети, а саме заходів щодо:

посилення ролі держави у процесах реформування, модернізації та диверсифікації економіки;

пожвавлення внутрішнього ринку шляхом збільшення пропонування вітчизняних товарів;

орієнтації зовнішньоекономічної політики на захист вітчизняного товаровиробника;

впровадження проектів з фінансового оздоровлення та реабілітації перспективних промислових підприємств;

створення нових виробництв;

забезпечення позитивного сальдо платіжного балансу з підтримкою відповідного валютного курсу;

комплексне супроводження іноземних інвестицій та посилення уваги до результатів роботи в Україні іноземних компаній, запобігання надмірному відтоку капіталу за межі України.

Під час виконання цієї Програми можуть бути використані такі основні організаційно-економічні механізми:

стратегічне планування та розроблення цільових програм;

антикризове управління;

розвиток інфраструктури фондового ринку з метою залучення громадян як приватних інвесторів та підвищення рівня їх заінтересованості у товарах вітчизняного виробництва;

створення наукових та технологічних парків, бізнес-інкубаторів, прийняття інших прогресивних інституціональних рішень;

запровадження механізмів спеціального режиму інвестиційної діяльності на митній території України під час реалізації інвестиційних та інноваційних проектів, спрямованих на розвиток реального сектору економіки;

фінансові механізми дольової участі держави у реалізації проектів створення та розвитку високотехнологічних виробничих потужностей на таких етапах: вивчення ринку, програмування, розроблення проектів, підготовка виробництва та організація збуту продукції;

державна підтримка розвитку технологій цивільного призначення, які можуть бути використані в оборонних цілях, або технологій подвійного використання;

закупівля прав на виробництво та реалізацію товарів, що користуються стабільно високим споживчим попитом;

державна підтримка розвитку науково-технічного потенціалу на базі вітчизняних наукових шкіл, галузевих інститутів та експериментальних виробництв промислових підприємств;

цільове державне кредитування громадян для набуття професійної освіти та фахової підготовки в інтересах розвитку вітчизняного виробництва.

Основними механізмами реалізації економічної політики є:

стимулювання державою створення нових робочих місць і модернізація виробництва шляхом впровадження новітніх технологій;

проведення ефективної кадрової політики з метою розвитку виробництва;

запобігання виникненню надзвичайних ситуацій та прийняттю управлінських рішень, що призводять до погіршення стану економіки, значних втрат і компенсаційних витрат бюджетних коштів, унеможливлення неефективних видатків;

проведення виваженої боргової політики, забезпечення зменшення впливу кредиторів на державні рішення;

підвищення енергетичної безпеки, зменшення залежності від імпорту енергоносіїв;

забезпечення продовольчої безпеки, створення державних резервів продовольства та сільськогосподарської сировини;

реалізація виваженої макроекономічної політики;

зниження податкового навантаження (до 15-20 відсотків валового внутрішнього продукту);

реалізація виваженої митно-тарифної політики з урахуванням вимог СОТ;

використання нетарифних, технічних, санітарних і фітосанітарних засобів, систем сертифікації і стандартизації, ліцензування і квотування з метою захисту вітчизняного товаровиробника на внутрішньому ринку;

запровадження сучасних технічних та правових інструментів митного контролю та оцінки митної вартості імпортованих товарів, зокрема електронного декларування імпорту товарів;

запобігання контрабанді та ввезенню контрафактної продукції;

удосконалення фінансової, банківської, бюджетної та соціальної політики, здійснення заходів щодо запобігання неконтрольованому припливу спекулятивного капіталу;

підвищення довіри до банківського сектору, запровадження помірних процентних ставок за користування кредитом;

реалізація активної державної політики зайнятості;

підвищення купівельної спроможності громадян;

зменшення частки тіньового сектору, детінізація заробітної плати та випуску продукції і як результат розширення бази оподаткування;

посилення режиму економії матеріальних і фінансових ресурсів, дбайливого ставлення до майна, раціонального природокористування суб'єктами підприємництва, бюджетними установами та домогосподарствами;

впровадження заходів щодо зростання собівартості виробництва товарів та послуг у всіх галузях економіки і зниження рівня інфляції;

забезпечення впливу держави на процес ціноутворення на соціально значущі товари, тарифи на транспортні та житлово-комунальні послуги;

оптимізація та недопущення надмірного зростання цін і тарифів на енергоносії, зокрема імпортовані;

забезпечення розвитку двосторонніх торговельно-економічних відносин, науково-технічного співробітництва з іншими державами.

З метою усунення недоліків у системі державного та корпоративного управління та переходу з урахуванням наявних ресурсів та можливостей до розбудови сучасного виробництва необхідно:

розробити стратегію економічного розвитку на перспективу, сформувати наукову, інвестиційну та інноваційну політику, запровадити технології форсайту;

забезпечити пропорційний і збалансований розвиток територій, галузей економіки, внутрішнього ринку товарів та послуг шляхом збільшення обсягу вітчизняного виробництва;

раціонально використовувати обмежені природні ресурси, посилити відповідальність за забруднення навколишнього природного середовища;

відновити втрачені зв'язки між реальним сектором економіки і фінансово-кредитною системою для забезпечення функціонування виробництва на належному рівні;

забезпечити захист права приватної власності з метою легалізації бізнесу, налагодження конструктивного діалогу між владою і представниками бізнесових кіл, бізнесом і найманими працівниками;

підвищити ефективність системи державних замовлень і закупівель для державних потреб, створити державні резерви та запаси відповідно до нормативних обсягів їх накопичення;

завершити процес дерегуляції економіки;

створити умови для відтворення і розвитку людського капіталу, забезпечувати підготовку інженерно-технічних, наукових та робітничих кадрів, підвищувати професійну кваліфікацію працівників;

забезпечувати виконання вимог до техніки безпеки і охорони праці, фітосанітарного захисту, безпеки якості харчових продуктів і харчових добавок.

Для здійснення масштабних перетворень у внутрішньому виробництві необхідно формувати і реалізовувати інвестиційно-інноваційну політику.

Україна має великий науково-технологічний потенціал за рядом новітніх технологій і шанс зайняти свою нішу за міжнародним розподілом праці, якщо використовуватиме власні наукові розробки і послідовно підтримуватиме зазначені дослідження.

З цією метою необхідно з урахуванням сучасних глобальних викликів та переваг створити умови для інноваційного розвитку промисловості та виявлення взаємовигідних напрямів співробітництва з ЄС, Росією та іншими державами.