• Посилання скопійовано
Документ підготовлено в системі iplex

Про затвердження Державної програми розвитку внутрішнього виробництва

Кабінет Міністрів України  | Постанова, Перелік, Заходи, План, Програма від 12.09.2011 № 1130
створення привабливих умов для залучення приватних інвестицій з метою модернізації шахтного фонду та будівництва нових шахт, зокрема в Південно-Західному Донбасі;
забезпечення збільшення обсягів промислових запасів коксівного та енергетичного вугілля, наукових та геологорозвідувальних робіт з метою збільшення обсягів запасів вугілля категорії С2 з урахуванням значних прогнозних ресурсів;
відродження наукового потенціалу вугільної промисловості та вдосконалення технологій геологорозвідки вугільних родовищ, вуглевидобутку та вуглезбагачення з метою підвищення конкурентоспроможності вугільної продукції;
підвищення престижності шахтарської праці, ролі моральних і матеріальних стимулів для працівників вугільної галузі;
підвищення ефективності використання державної підтримки вугільних шахт з видобутку енергетичного вугілля, спрямування державних коштів переважно на технічне переоснащення та підвищення рівня безпеки праці на підземних роботах;
введення в експлуатацію нових виробничих потужностей, покращення організації та концентрація гірничих робіт і виробництва на діючих шахтах, поступове підвищення рівня навантаження на лави та обсягів видобутку вугілля для задоволення потреб країни;
здійснення природоохоронних заходів, зокрема щодо охорони ґрунтів, водних ресурсів та атмосферного повітря.
Такі підходи до розв'язання проблем вугільної промисловості сприятимуть збільшенню частки високопродуктивних, потенційно рентабельних підприємств, поступовому забезпеченню самоокупності галузі. Технічна політика має бути спрямована виключно на забезпечення перспективного розвитку власного вуглевидобутку. Слід враховувати, що конкуренція на світовому ринку вугілля змушує усі вугледобувні країни постійно удосконалювати гірничу техніку і технології та раціоналізувати виробництво і управління галуззю.
Стимулювання використання відновлюваних джерел енергії та альтернативних видів палива
Одним з найбільш перспективних шляхів диверсифікації джерел енергозабезпечення країни є забезпечення розвитку відновлювальної енергетики, зокрема вітро-, гідро- та біоенергетики, сонячної, геотермальної енергетики.
В Україні є значний потенціал основних видів відновлюваних джерел енергії, але на даний час вони становлять досить незначну частку в загальному енергобалансі держави. Загальний річний технічно досяжний енергетичний потенціал відновлюваних джерел енергії становить близько 98 млн. тонн умовного палива.
Вітроенергетика
Україна має значну перспективу розвитку вітроенергетики за рахунок освоєння вітрового потенціалу степових та гірських районів, зокрема причорноморського та приазовського районів. Для промислового використання енергії вітру економічно обґрунтованими відкритими степовими просторами є Одеська, Миколаївська, Херсонська, Донецька, Луганська області, а також гірські райони Криму і Карпат. У майбутньому виробництво електроенергії шляхом створення та експлуатації вітроелектричних установок може становити 15-20 відсотків електроенергії, виробленої традиційними електростанціями. Досяжна величина встановленої потужності у складі об'єднаної енергетичної системи може становити 12-16 ГВт з річним виробництвом 25-30 млрд. кВт·год електроенергії. Україна має достатній досвід проектування, будівництва, експлуатації та обслуговування вітроенергетичних установок та вітрових електростанцій. Ефективність використання вітрових електростанцій становить 7-10 відсотків (в ЄС - 20-24 відсотки).
Сонячна енергетика
Потенціал використання сонячної енергії в Україні є достатньо високим для широкого впровадження як теплоенергетичного, так і фотоенергетичного обладнання. Середньорічна кількість сумарної сонячної енергії, що надходить на 1 кв. кілометр поверхні території України, становить в межах 1070 кВт·год у північній частині країни та 1400 кВт·год і вище в Автономній Республіці Крим. Для подальшого розвитку та масового виробництва сонячних фотоелементів розроблені модулі батарей на основі напівпровідникового кремнію.
Сонячна енергетика в Україні поки не набула широкого господарського використання, проте передумови для цього є. Вона здатна забезпечити економію за рік до 6 млн. тонн умовного палива, потенціал її розвитку становить власна наукова і промислова база, конструкторські бюро, що проектують сонячні колектори, виробництво моно- і полікремнію, нанотехнології, необхідна металопродукція тощо. Проекти фотоенергетики активно впроваджуються з 2010 року на території Кримського півострову.
Гідроенергетика
Гідроенергетика є найбільш технологічно освоєним способом виробництва електроенергії, має гарантований з прогнозованою забезпеченістю енергоресурс. В Україні потужність гідроелектростанцій становить лише 8,8 відсотка генеруючих енергоджерел і може бути підвищена в 2-3 рази. Для України реальним є забезпечення розвитку гідроенергетики шляхом спорудження гідроелектростанцій потужністю 20-50 МВт та малих гідроелектростанцій на існуючих водоймищах, магістральних каналах, об'єктах утилізації енергії технічних систем водозабезпечення та водовідведення, а також відновлення та реконструкції об'єктів малої гідроенергетики, що виконують функцію із захисту прилеглих територій від повеней.
Вітчизняними машинобудівними підприємствами може бути виготовлене обладнання як для реконструкції та відновлення гідроелектростанцій, так і спорудження малих гідроелектростанцій. Планується реконструювати з продовженням строку експлуатації на 30-40 років понад 3,2 ГВт потужностей гідроелектростанцій та досягти приросту понад 1,5 ГВт потужностей шляхом реконструкції діючих та спорудження нових гідроелектростанцій. Обсяг додатково виробленої електроенергії (у середньобагаторічному обчисленні) збільшиться на 4,8 млрд. кВт·год.
Геотермальна енергетика
Україна має значний ресурс геотермальної енергії, що становить 27,3 млн. куб. метрів на добу гарячої води. Річний теплоенергетичний потенціал країни становить понад 400 млн. Гкал, а енергетичний еквівалент придатного до освоєння технічного потенціалу - 12 млн. тонн умовного палива. Набагато більшими є ресурси тепла сухих гірничих порід, освоєння яких тільки розпочинається.
Економічно доцільними для використання є ресурси низькопотенційної теплоти природного та техногенного походження. Ресурси акумульованої в навколишньому природному середовищі низькопотенційної теплоти, що можуть використовуватися у теплонасосних системах теплопостачання, перевищують існуючі та перспективні потреби в тепловій енергії.
Вторинні енергетичні ресурси
На сьогодні майже повністю використовується потенціал вторинних ресурсів димових газів та скидного енергетичного потенціалу технологічних процесів (для опалення), що призводить до значної економії традиційних видів палива та коштів, а також дає можливість вилучати хімічні елементи та виробляти, зокрема, сірчану кислоту, що поліпшує екологічну ситуацію навколо відповідних підприємств.
На деяких шахтах Донбасу встановлені когенераційні установки з утилізації супутнього газу (метану) за рахунок дегазації вугільних пластів. Такий газ використовується також і для заправки автомобілів. Зазначений напрям має значні перспективи розвитку.
Річний енергетичний потенціал альтернативних видів палива (доменний, коксовий, конверторний, сланцевий газ, супутній газ нафтових родовищ, газ (метан) вугільних родовищ) на даний час становить 12 млн. тонн умовного палива (показник визначений орієнтовно до 2015 року).
Біоенергетичні ресурси і технології
На сьогодні біомаса як паливо використовується в обсязі лише близько 1 млн. тонн умовного палива, тому значна кількість біомаси, придатної для виробництва енергії, знищується або вивозиться на звалища. Сумарні ресурси основних видів біомаси, придатної для енергетичного використання, за сучасних обсягів господарської діяльності в Україні становлять близько 20 млн. тонн умовного палива на рік.
Ресурси торфу поновлюються в обсягах 1,5-1,7 млн. тонн на рік завдяки приросту біомаси болотної рослинності. На сьогодні в Україні є технічне оснащення для видобутку торфу (2,1 млн. тонн на рік) та виробництва брикетного торфу (700 тис. тонн на рік). Обсяг використання торфу на енергетичні цілі (торф використовується також як органічне добриво в сільському господарстві та декоративному рослинництві) може становити до 2030 року до 10 млн. тонн на рік.
Пріоритетами розвитку біоенергетики є створення котелень для спалювання відходів деревини, соломоспалюючих котелень, електростанцій з використанням біогазу звалищ, дооснащення існуючих теплових електричних станцій для спалювання побутових та промислових органічних відходів.
Основним джерелом інвестицій в біоенергетиці є власні кошти підприємств та екологічних фондів у разі забезпечення стимулюючих тарифів на енергію та реалізації жорсткої екологічної політики.
Виробництво біопалива
В Україні останнім часом різко збільшилися площі під ріпаком для виробництва біопалива, проте не створено потужностей для власної переробки такої сировини. Надмірна експлуатація сільськогосподарських земель за рахунок розширення площ під технічними культурами може призвести до вичерпаності їх потенціалу та втрати родючості ґрунтів.
У зв'язку з цим необхідно забезпечити застосування технологій відновлення родючості ґрунтів, зокрема шляхом використання на сидеральні добрива повторних посівів ріпаку.
Основними напрямами розвитку та стимулювання використання відновлюваних джерел енергії та альтернативних видів палива є:
забезпечення розвитку малої гідроенергетики на малих річках для задоволення місцевих енергопотреб;
забезпечення розвитку вітроенергетики, в тому числі малої потужності, для задоволення потреб в енергії сільської місцевості та гірських районів;
забезпечення розвитку сонячної енергетики за новітніми технологіями з використанням кремнієвих сонячних батарей;
використання в промисловості та житлово-комунальному господарстві теплових насосів;
утилізація та використання супутніх промислових газів та тепла;
пошук екологічно безпечних та економічних технологій використання газогідратів Чорного моря;
вдосконалення та розповсюдження виробництва рідкого біопалива і біогазу, зокрема з відходів сільського та лісового господарства, побутових та промислових органічних відходів, а також інших альтернативних видів палива, у тому числі з використаної пластикової тари;
створення комплексної електронної (комп'ютерної) карти для забезпечення оптимального розташування потужностей з виробництва електроенергії з відновлюваних джерел енергії та альтернативних видів палива з урахуванням всіх соціально-економічних факторів;
розроблення у розрізі регіонів загальнодержавного балансу паливно-енергетичних ресурсів з урахуванням відновлюваних джерел енергії за об'єктами, що підключені до об'єднаної енергетичної системи України;
будівництво та реконструкція електричних мереж, пристанційних вузлів та підстанцій для приєднання об'єктів відновлюваної енергетики до об'єднаної енергетичної системи України;
будівництво та введення в експлуатацію гідроагрегатів гідроелектростанцій і гідроакумулюючих електростанції, що використовуються як маневрові потужності;
створення сприятливого інвестиційного клімату для залучення інвестицій у сферу розвитку виробництва енергоносіїв з відновлюваних джерел енергії та альтернативних видів палива;
вдосконалення нормативно-правової бази щодо стимулювання використання у промисловості енергоносіїв з відновлюваних джерел енергії та альтернативних видів палива;
популяризація, проведення інформаційно-роз'яснювальної та освітньої роботи з визначення переваг використання відновлюваних джерел енергії та альтернативних видів палива.
Промисловість
Промисловість є основою національної економіки, забезпечує 80 відсотків експорту товарів і 23,5 відсотка валової доданої вартості, в ній працює 17 відсотків осіб, зайнятих в національній економіці, сконцентрована чверть основних засобів. За всієї складності ситуації промислове виробництво є одним з основних джерел оплати праці найманих працівників, прибутків підприємців, податкових і валютних надходжень до державного бюджету. Тому визначальними для стану національної економіки і стандартів життя громадян стають рівень, тенденції та перспективи промислового розвитку.
Параметри розвитку і галузева структура промисловості формують інвестиційний потенціал і визначають спрямованість науково-технологічного розвитку країни.
Технологічна структура промисловості не відповідає сучасним вимогам. Домінуюче місце у промисловому комплексі країни займає добувна та переробна промисловість. Тому просте відтворення наявної технологічної бази не зможе забезпечити Україні довгострокового економічного зростання і підвищення конкурентоспроможності виробництва.
Залишається неефективною галузева структура промислового виробництва, більш як дві третини загального обсягу промислової продукції припадає на галузі, що виробляють сировину, матеріали та енергетичні ресурси, тобто продукцію проміжного споживання, яка має високу енерго- і матеріаломісткість та низьку ефективність для забезпечення валової доданої вартості. Частка соціально орієнтованої продукції становить 20 відсотків загального обсягу промислового виробництва і має тенденцію до зниження. Майже зникає легка промисловість. Галузь машинобудування, хоча і прискорила темпи розвитку, але її частка у структурі промисловості майже у 2-3 рази є нижчою за рівень, що мають розвинуті країни, і тому вона поки що не може бути лідером інноваційно-інвестиційного розвитку економіки.
Орієнтація вітчизняної промисловості переважно на потреби експорту робить національну економіку в цілому надзвичайно залежною від кон'юнктури зовнішнього ринку, стримує розвиток внутрішнього ринку.
Вітчизняне промислове виробництво забезпечує лише дві третини товарних ресурсів, що надходять на внутрішній ринок. Інша третина ресурсів має імпортне походження.
Значною проблемою залишається створення і використання досягнень науково-технічного прогресу. Вітчизняні промислові підприємства не змогли до цього часу повною мірою використати передові, зокрема енергоефективні, технології, щоб закласти основи національної енергетичної безпеки держави.
Останнє десятиліття було періодом реалізації неефективної інвестиційно-інноваційної політики, незбалансованої конкурентної політики та відчутного негативного впливу монополізму.
Тому промисловість перебуває у складному становищі. Середній вік працівників на промислових підприємствах перевищує 50 років. Знос основних засобів становить 50-90 років, а строк експлуатації обладнання - 20-40 років (за максимально ефективної норми дев'ять років). Нове обладнання практично є імпортованим. Інноваційні технології впроваджуються в основному у високотехнологічних галузях, зокрема в атомній енергетиці, ракетно-космічній галузі, авіабудуванні.
Загалом промисловість залишається технологічно відсталою, інституційно нерозвинутою, надто вразливою до кон'юнктурних коливань на світовому ринку. Необхідність структурного оновлення зумовлена орієнтацією обраної моделі розвитку національної економіки на інноваційний розвиток та міжнародну економічну інтеграцію.
Відтворення промисловості
Основним завданням є відтворення вітчизняного промислового комплексу шляхом його структурної перебудови і масштабної системної модернізації виробництва відповідно до сучасних вимог науково-технічного прогресу та постіндустріального розвитку. Галузева структура національної економіки має наблизитися до стандартів розвинутих держав світу.
Оновлена промисловість одночасно дасть можливість забезпечити розвиток інших галузей національної економіки - сільського господарства, транспорту, будівництва тощо.
Напрямами структурної модернізації промисловості є:
відновлення пропорційного розвитку національної економіки, забезпечення провідної ролі промисловості, повномасштабного розвитку внутрішнього ринку шляхом постачання вітчизняної техніки, технологій, сировини, проміжної та кінцевої продукції;
нарощування експортного потенціалу, пріоритетний розвиток вітчизняних підприємств - експортерів продукції високого ступеня переробки та виробників імпортозамінної продукції;
здійснення кардинальної модернізації виробництва та розвиток наукоємних галузей, збереження та розвиток інтелектуального та науково-технічного потенціалу;
створення замкнених циклів виробництва інноваційної продукції у базових галузях національної економіки;
підвищення ефективності та конкурентоспроможності промисловості, зокрема її державного сектору;
участь вітчизняних підприємств і організацій у проектах міжнародної кооперації;
створення інноваційної продукції у наукоємних галузях для утвердження міжнародного іміджу України;
диверсифікація галузей промисловості, розширення номенклатури кінцевої продукції високої якості;
забезпечення програмного управління, розвитку інформаційного сектору для обслуговування промислових підприємств;
запровадження постійного моніторингу внутрішнього ринку споживчих та інвестиційних товарів та розроблення плану заходів із розширення пропонування вітчизняних виробників на таких ринках;
вдосконалення системи державної підтримки розвитку промисловості, зокрема на засадах державно-приватного партнерства, спрямованого на підвищення технічного рівня технологічних процесів.
За таких умов модернізацію галузей промисловості, орієнтованих на кінцевого споживача, можливо провести високими темпами і забезпечити швидку окупність інвестицій з метою подальшого залучення капіталу на довгостроковий період для розвитку інших галузей.
Гірничо-металургійний комплекс
Гірничо-металургійний комплекс включає чорну та кольорову металургію, гірничорудну промисловість, коксохімічні заводи та ряд обслуговуючих галузей.
Зазначений комплекс займає основне місце в національній економіці, забезпечуючи третину промислового виробництва та близько 40 відсотків експортної виручки, однак він перебуває в зоні серйозних ризиків, зокрема таких, як:
низький рівень внутрішнього споживання та експортна залежність (експортується 80 відсотків виробленої продукції чорної металургії);
ординарний сортамент виробництва металопрокату з високою часткою товарних напівфабрикатів (частка заготовки та слябів у експорті становить 50 відсотків);
технічна і технологічна відсталість, висока ресурсо- та енергозатратність (26,2 відсотка сталі все ще плавиться в мартенах, на машинах безперервного лиття заготовок розливається лише 48,5 відсотка сталі за середніх показників у світі відповідно 3,6 і 88,1 відсотка).
За таких умов першочерговими завданнями є:
технічна і технологічна модернізація існуючих виробництв, що дасть змогу знизити викиди шкідливих речовин, витрати сировини та енергоресурсів і підвищити ефективність металургійного виробництва;
вдосконалення технологій видобутку та збагачення залізорудної сировини, а також видобутку коксівного вугілля у пластах малої потужності з метою підвищення якості металургійної сировини насамперед агломерату та коксу;
перехід у металургійному виробництві на альтернативні види палива, зокрема активне запровадження технології пиловугільного вдування в доменному виробництві;
налагодження виробництва металопродукції вищих технологічних переділів з більшою доданою вартістю, що імпортується, зокрема сталевих прутків з високоякісної конструкційної сталі для машинобудування, плоского прокату з покриттям (оцинкованого та плакованого), автомобільного листа;
створення високоефективних підгалузей легуючих (кольорових), рідкісноземельних, рідкісних і благородних металів.
Подолання ризиків та розв'язання зазначених завдань можливо забезпечити шляхом реалізації державної політики в таких напрямах:
розвиток внутрішнього ринку. Національна економіка характеризується високою зношеністю основних фондів, тому розвиток внутрішнього ринку металопрокату необхідно забезпечити шляхом модернізації інфраструктури та заміни зношеного металофонду обсягом 350 млн. тонн. З огляду на масштабність проблеми її розв'язання потребує впровадження механізму інфраструктурного оновлення та розроблення відповідної державної програми;
модернізація виробництва та впровадження сучасних екологічних стандартів. Державне стимулювання процесів модернізації здійснюється шляхом здешевлення інвестиційних ресурсів і державного фінансування науково-дослідних робіт із захисту навколишнього природного середовища, ресурсо- та енергозбереження.
Проблеми гірничо-металургійного комплексу слід розв'язувати разом із завданнями розвитку інших галузей реального сектору національної економіки, оскільки модернізація металоємних галузей промисловості, агропромислового і транспортного комплексу, пожвавлення внутрішнього ринку повинні сприяти зростанню обсягів виробництва і споживання металопродукції. Такий підхід дасть змогу скоротити експорт більш дешевої металопродукції низького рівня та підвищити конкурентоспроможність металургійної галузі в цілому.
Хімічна і нафтохімічна промисловість
Хімічна і нафтохімічна промисловість є однією з найважливіших галузей, без продукції якої сьогодні не обходиться жодна галузь національної економіки та домогосподарство.
Україна має потужну сировинну базу природного та техногенного походження. Основною сировиною для хімічної промисловості є сірка, каїніт, ільменіт, бішофіт та розчини солей. До критичного імпорту первинної хімічної сировини належать природний газ, каучук, фосфорити, продукти нафтопереробки і органічного синтезу. Крім того, хімічною сировиною є кам'яне та буре вугілля, лігніти, відходи чорної та кольорової металургії, харчової та деревообробної промисловості, продукція сільського господарства.
Ступінь залежності галузі від імпорту сировини становить 75 відсотків. Основну номенклатуру хімічної продукції становлять аміак, карбамід, сірчана кислота, каустична та кальцинована сода. На експорт постачається до 70 відсотків виробленої хімічної продукції. Обсяги імпорту хімічної продукції вдвічі перевищують обсяги її експорту, різниця між обсягами імпорту і експорту свідчить про наявність потенціалу галузі з метою створення умов для імпортозаміщення.
Галузь майже повністю приватизована, однак у сучасних економічних умовах потребує спеціальної державної підтримки. В державній власності залишилися в основному галузеві науково-дослідні інститути, вищі навчальні заклади та нерентабельні підприємства (банкрути або ті, що перебувають на межі банкрутства).
Основними напрямами подальшого розвитку хімічної і нафтохімічної промисловості є:
переорієнтація на потреби внутрішнього ринку і реалізація активної політики створення імпортозамінного виробництва (хімічної сировини та готової продукції);
інтенсифікація процесів переробки базової хімічної продукції у кінцеву товарну продукцію виробничого та побутового призначення, нарощування випуску продукції з більшою часткою доданої вартості;
забезпечення випереджального розвитку підприємств, що випускають хімічну продукцію для сільського господарства, харчової та переробної промисловості;
впровадження інновацій у традиційні технологічні процеси;
вдосконалення лабораторної та конструкторської бази;
створення нових технологій і товарів з більш високими якісними характеристиками і властивостями, використання наукових досягнень у сфері нанотехнологій, наноматеріалів і композитних матеріалів, відтворення сектору малотоннажної хімії (для потреб машинобудування);
поступове (з будівництвом нових підприємств) виведення з експлуатації екологічно небезпечних і шкідливих виробництв, морально застарілого та фізично зношеного обладнання з одночасним впровадженням нових маловідходних, ресурсозберігаючих та екологічно прийнятних технологій, що здатні забезпечити селективність перетворень хімічної сировини у цільові продукти;
створення та впровадження робототехніки у складних технологічних, трудоємних та шкідливих для здоров'я обслуговуючого персоналу процесах виробництва.
Фармацевтична промисловість
Фармацевтична промисловість займає провідне місце в національній економіці, оскільки є важливим сегментом внутрішнього ринку, забезпечує національну і оборонну безпеку країни, відрізняється великою наукоємною і розвинутою кооперацією. Фармацевтична промисловість включає в себе виробництво лікарських засобів та виробів медичного призначення, їх оптову і роздрібну торгівлю, спеціалізоване зберігання і розподіл (дистрибуцію) за допомогою налагодженої збутової мережі (аптеки, аптечні пункти тощо).
Протягом останніх років галузь демонструє стійку тенденцію до зростання, при цьому збільшується частка більш дорогих нових препаратів. Виробництво лікарських засобів в Україні здійснюють 119 суб'єктів господарської діяльності, серед яких 22 виробники, що займалися виробництвом лікарських засобів ще за часів Радянського Союзу.
Фармацевтичні компанії України виробляють лікарські засоби майже в усіх формах (твердих, рідких, м'яких тощо) як нестерильних, так і стерильних. Основними групами лікарських засобів є серцево-судинні препарати, анальгетики, вітаміни, антибіотики, засоби для лікування респіраторної та ендокринної систем, шлунково-кишкового тракту.
Фармацевтичні субстанції в Україні виробляють 28 зареєстрованих суб'єктів підприємницької діяльності. Більшість субстанцій імпортуються з Китаю, Німеччини, Індії, Росії, США та інших держав.
Із зареєстрованих лікарських засобів 34 відсотки є препаратами вітчизняного виробництва (у вартісному вираженні приблизно 30 відсотків), решта - іноземного виробництва.
Основними завданнями для вітчизняних виробників фармацевтичної продукції є:
покращення якості і розширення асортименту лікарських засобів;
розширення вітчизняного виробництва лікарських засобів з метою збільшення їх частки на внутрішньому ринку;
розширення співпраці з виробниками аналогічної продукції країн ЄС;
створення спільних підприємств та альянсів, проведення спільного маркетингу і просування продукції, перенесення виробництва безрецептурних препаратів до України;
збереження наукової бази власного фармацевтичного виробництва, її адаптація до сучасних вимог фармакологічного ринку;
залучення інвестицій у вітчизняну фармацевтичну промисловість;
посилення контролю з метою унеможливлення ввезення на митну територію України, виробництва та реалізації фальсифікованої та неякісної фармацевтичної продукції, а також сировини для її виготовлення;
розширення клінічних випробувань нових лікарських засобів та виробів медичного призначення;
посилення відповідальності виробників та імпортерів за якість лікарських засобів та виробів медичного призначення, що постачаються для реалізації на внутрішньому ринку;
спрощення механізму перереєстрації лікарських засобів та виробів медичного призначення і вдосконалення порядку маркування фармацевтичної продукції.
Основною мотивацією створення провідними іноземними компаніями фармацевтичних виробництв в Україні має бути не проникнення на ринок України, а експорт фармацевтичної продукції на зовнішній ринок.
Збереження наукової бази, утворення спеціалізованих підприємств, а також залучення іноземних інвестицій у розвиток фармацевтичної промисловості створить довгострокову основу для підвищення її конкурентоспроможності і сприятиме диверсифікації експорту продукції вітчизняного виробництва.
Крім того, приведення основних технічних вимог у відповідність з вимогами ЄС забезпечить захист вітчизняного виробника фармацевтичної продукції від конкуренції з виробниками низькоякісної фармацевтичної продукції.
Машинобудування
Машинобудування є однією з найбільш важливих, потужних і перспективних галузей промисловості, яка забезпечує комплексну механізацію, автоматизацію та роботизацію трудомістких процесів виробництва. Рівень розвитку машинобудування є одним з показників економічного і промислового розвитку держави, що обумовлює науково-технічний прогрес як власних підприємств, так і підприємств усіх галузей промисловості. Машинобудування відіграє визначальну роль у створенні і розвитку матеріально-технічної бази внутрішнього виробництва шляхом впровадження досягнень науково-технічного прогресу і вдосконалення насамперед техніки і технологій. Галузь характеризується високою концентрацією виробництва.
Машинобудівний комплекс нараховує 20 спеціалізованих галузей, в тому числі 58 підгалузей, створених згідно з потребами національної економіки. На сьогодні до його складу входить понад 1600 підприємств з виробництва авіаційної, ракетно-космічної техніки, морських і річкових суден, машин і обладнання для галузей важкої, легкої і харчової промисловості, сільського господарства, транспортного і дорожнього машинобудування, електротехніки та апаратури загального і спеціального призначення, побутової техніки та електропобутових приладів тощо. За загальною номенклатурою вітчизняного машинобудування нараховувалося сотні тисяч найменувань продукції. Раніше машинобудування забезпечувало понад 30 відсотків загального випуску промислової продукції, призначеної в основному для загальносоюзного ринку, сьогодні (за рахунок структурних зрушень та скорочення виробництва) його питома вага знизилася до 12,3 відсотка. У структурі експорту товарів частка промислової продукції становила понад 30 відсотків, сьогодні - 17 відсотків.
У машинобудуванні сконцентровано близько 15 відсотків основних засобів промисловості і понад 600 тис. працюючих. Знос обладнання становить в середньому за галуззю понад 80 відсотків. Більше 90 відсотків підприємств загального та спеціального машинобудування є акціонерними товариствами. У державній власності залишилися переважно підприємства, що мають стратегічне значення для національної економіки і безпеки, які теж потребують залучення інвестицій і ефективного менеджменту.
Більшість підприємств машинобудування перебуває у депресивному стані. Крім того, вступ України до СОТ значно звужує можливості вітчизняного машинобудування, оскільки згідно із зобов'язанням Україна відмінила ввізне мито на ряд видів продукції машинобудування.
Незважаючи на руйнівну кризу, галузь ще зберігає свій потенціал і намагається адаптуватися до нових умов господарювання та освоєння нових промислових ринків. На сьогодні в окремих сегментах світового машинобудування Україна може успішно конкурувати з іноземними виробниками як за ціною, так і за якістю продукції. У багатьох галузях машинобудування (сільгоспмашино-, автомобіле- і приладобудування тощо) має місце поширення технологій "викруткової збірки".
Однією з головних умов модернізації національної економіки, переходу до нової (постіндустріальної) стадії розвитку є інноваційна діяльність, в цьому головну роль має відігравати вітчизняне машинобудування. Науковими дослідженнями і розробками в галузі займаються 168 організацій. Саме на розвитку машинобудування мають бути сконцентровані зусилля вітчизняних підприємств різних галузей, академічних та галузевих науково-дослідних інститутів і конструкторських бюро, створені і впроваджені нові техніка і технології. На сьогодні понад 50 вищих навчальних закладів мають базу з підготовки фахівців для машинобудування і металообробки.
На даний час для забезпечення конкурентоспроможності вітчизняного машинобудування необхідно створити потужні національні науково-виробничі структури, що здатні інтегруватися до міжнародних виробничих структур. В Україні такі структури відсутні, тому держава залишається на узбіччі світового науково-технічного прогресу. Найбільше знизився рівень сільськогосподарського машинобудування, електронної промисловості, транспортного машинобудування, приладо- та верстатобудування.
У той же час більшість підгалузей машинобудування і оборонно-промислового комплексу є перспективними, мають потужний науково-технічний, освітній та виробничий потенціал. Проте вони утворювалися для роботи в умовах виробничої кооперації певної спрямованості і залежать насамперед від державної економічної внутрішньої та зовнішньої політики. Завданням держави є відтворення діяльності машинобудівного комплексу на максимально можливому рівні.
У машинобудуванні індекс промислової продукції за 2009 рік становив 55,1 відсотка, таке падіння ще досі не вдалося подолати.
Основними напрямами розвитку машинобудування є:
для добувної промисловості
створення сучасних машин, механізмів та обладнання для підземних робіт у вугільних шахтах з метою автоматизації важких трудоємних процесів та підвищення безпеки гірничих робіт, зокрема робіт на тонких пластах;
створення разом із стратегічними інвесторами вітчизняної установки для буріння дегазаційних свердловин, що забезпечить ефективну дегазацію вугільних пластів та дасть змогу розв'язати проблему безпеки під час виконання видобувних робіт;
створення установок плазмового буріння свердловин для відділення залізної руди міцних порід та комбайнів з метою проведення виробіток із застосуванням електрофізичних та механічних способів руйнування міцних порід тощо;
удосконалення бурового, нафтогазопромислового, нафто- і газотранспортного обладнання, будівельної техніки, систем технологічного зв'язку та систем автоматизації управління виробничими процесами на основі новітніх наукових та технологічних досягнень як вітчизняної, так і світової науки і промисловості;
випуск машин та обладнання для видобутку вуглеводнів у інших державах з урахуванням гірничо-геологічних та інших характеристик і особливостей їх родовищ;
для енергетичного машинобудування
створення і освоєння виробництва нових турбоагрегатів для реакторів ВВЕР на умовах міжнародної кооперації;
створення турбоагрегатів на дисоціюючих газах, маневреного обладнання на органічному паливі, обладнання для акумулювання теплової енергії та стиснутого повітря, для електромагнітного акумулювання енергії із застосуванням низьких температур, для отримання водню із закачуванням його у сховища;
створення умов для розвитку гідроенергетичних машин і обладнання для гідроелектростанцій, в тому числі для малої гідроенергетики, вітроенергетики, сонячних колекторів, енергетичного обладнання для розвитку відновлюваної енергетики;
підвищення надійності енергетичних машин і обладнання, їх економічності, екологічних характеристик, маневреності тощо;
для електротехнічної галузі
випереджальний розвиток силової електроніки, розширення продуктового ряду силових перетворювачів для електротранспорту, металургії, енергетики, будівельної індустрії, машинобудування та інших виробництв на основі електронних технологій з урахуванням розроблень провідного у зазначеній сфері Інституту електродинаміки Національної академії наук та інших наукових закладів;
організація випуску більш потужних трансформаторів, автотрансформаторів для ліній електропередачі постійного та змінного струму напругою 1150-2500 кВ;
розвиток високовольтної апаратури, що має бути пов'язаний з підвищенням основних технічних параметрів, експлуатаційної надійності і довговічності, зменшенням маси та габаритів, створенням комплексних апаратів, які суміщають кілька функцій тощо;
для металургійної промисловості
створення високопродуктивних агломераційних машин та аглокомплексів;
вдосконалення котлів-утилізаторів для установок гасіння коксу;
підвищення екологічних характеристик коксових батарей, оснащених автоматизованим обладнанням для утилізації пилу, газу, тепловипромінювання;
вдосконалення доменного та сталеливарного виробництва з метою отримання високоякісного металу (чавуну, сталі необхідного сортаменту) для потреб машинобудування з повною автоматизацією технологічних процесів, а також з метою екологізації основного виробництва металургійного комплексу тощо;
для транспортної галузі
освоєння випуску транспортних засобів за сучасними технологіями на умовах міжнародної виробничої кооперації;
для хімічної та нафтохімічної промисловості
удосконалення типового та спеціального технологічного обладнання, апаратури для хімічної та нафтохімічної промисловості, а також хімічних процесів в інших галузях промисловості, зокрема металургійній, вугільній, нафтовій, цукровій, легкій, за новими типорозмірами і найбільш високими техніко-економічними показниками шляхом підвищення робочих параметрів, швидкості хімічних реакцій, тисків, коефіцієнтів тепло- та масообміну, температур, а також поліпшення гідро- і аеродинамічних характеристик обладнання, що дасть змогу зменшити габарити, питому металоємність (зокрема за рахунок впровадження нових видів хімічно стійких матеріалів та покрить, що не піддаються корозії) за умови одночасного підвищення продуктивності;
для сільського господарства
збереження та забезпечення прогресивного розвитку галузі, зокрема на умовах міжнародної кооперації, з урахуванням нових вимог щодо підвищення надійності, потужності і продуктивності техніки та обладнання для агропромислового комплексу; стимулювання експорту сільськогосподарської техніки; здешевлення кредитів для сільськогосподарських товаровиробників для закупівлі вітчизняної техніки; організація сервісного обслуговування та ремонту техніки; сприяння локалізації виробництва техніки в Україні не менш як 80 відсотків її загального обсягу; підвищення якісних характеристик вітчизняної техніки; підготовка інженерних та робітничих кадрів;
для легкої, харчової промисловості та торгівлі
організація випуску нових видів технологічного та допоміжного обладнання для легкої, харчової промисловості та торгівлі, зокрема холодильного обладнання;
підтримка розвитку перспективного верстатобудування з використанням цифрових інформаційних технологій, компресоробудування та виробництва вакуумної техніки, зварювальної техніки, зокрема автоматів та напівавтоматів для дугового та інших видів зварювання, інструментального оснащення, виготовлення приладів, засобів автоматизації, роботизації та систем управління детермінованими технологічними процесами тощо.
Особливого значення в якісному конкурентному розвитку машинобудування та всіх інших галузей національної економіки має набути силова електроніка. Виведення України на інноваційний шлях розвитку, підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції, розв'язання проблем енергозбереження, технологічного переозброєння галузей економіки мають ґрунтуватися на розширеному та прискореному впровадженні пристроїв силової електроніки різноманітного функціонального призначення.
За умови активного використання силової електроніки нового покоління в Україні необхідно довести рівень використання енергії у перетвореному вигляді до 80 і більше відсотків (рівень передових країн світу).
Це дасть можливість забезпечити:
скорочення щорічного споживання електроенергії на 10 відсотків, а з урахуванням повної енергоємності продукції - до 15 відсотків;
економію значних обсягів важливих природних ресурсів (до 20 відсотків нафти та газу за умови видобування та перекачування, 5-8 відсотків природного газу під час виробництва аміаку, на 5-10 відсотків знизити витрати води в сільському та комунальному господарстві тощо);
зменшення техногенного навантаження на навколишнє природне середовище шляхом пропорційного зменшення викидів у технологічних процесах та створення на основі перетворювачів електроенергії високоефективних систем вловлювання та очищення шкідливих викидів;
підвищення питомої ваги в інвестиціях наукоємних галузей шляхом використання приладів електроніки та точного машинобудування, зниження частки сировинних галузей;
прискорення електрифікації соціальної сфери, комунально-побутового господарства, підвищення рівня комфортності побутових умов та енергозабезпечення домогосподарств, задоволення потреб фермерських господарств у пристроях малої механізації.
Пріоритетами використання перетворювачів електроенергії є паливно-енергетичний та агропромисловий комплекси, металургія, транспорт та інші галузі. Для забезпечення розвитку галузей необхідна державна підтримка вітчизняного товаровиробника з розробленням нормативно-правової бази щодо використання та виготовлення продукції силової електроніки.
Електронна промисловість на даний час перебуває у скрутному становищі, оскільки більшість виробництв галузі зруйновано. Інноваційна політика держави повинна спрямовуватися на відновлення радіоелектронної промисловості і створення власної елементної бази, що дасть змогу знизити залежність підприємств вітчизняного машинобудування від імпорту.
Основними пріоритетами розвитку електронної промисловості є:
впровадження надвисокочастотної електроніки;
створення радіаційно стійкої електронної компонентної бази;
розроблення мікросистемної техніки та мікроелектроніки;
створення електронних матеріалів і структур;
розроблення технології створення радіоелектронних систем і комплексів;
створення на умовах виробничої кооперації з іншими галузями експериментальних виробництв з випуску роботизованої техніки;
відновлення радіотехнічної промисловості та засобів зв'язку на новітній технологічній основі;
створення інформаційних систем для прийняття управлінських рішень.
Це дасть змогу задовольнити потреби галузей промисловості, розробити власну елементну базу, зокрема для створення стратегічно важливої апаратури і систем та застосування інформаційних технологій у виробничих системах, медицині та інших сферах.
Авіаційна промисловість
Україна належить до небагатьох країн світу, що володіють повним циклом (макротехнологією) створення авіаційної техніки, і займає провідне місце на світовому ринку в секторі транспортної та регіональної пасажирської авіації. За рівнем розвитку літакобудування Україна належить до найбільш розвинутих держав. Таку промисловість мають п'ять - шість держав, які застосовують високі технології. Деякі моделі літаків типу Ан випереджають аналогічні світові зразки на три - чотири роки. Літакобудування є однією з найбільш прибуткових і в той же час найбільш капіталоємних галузей машинобудування.
Галузь нараховує понад 60 підприємств, на які припадає близько 25 відсотків зайнятих у машинобудуванні. Основу галузі становлять п'ять великих підприємств, на яких зосереджено дві третини працівників галузі. Потенціал авіаційної промисловості дає змогу збільшувати обсяги розроблень і виробництва авіаційної техніки, зокрема регіональні пасажирські та транспортні літаки, авіаційні двигуни та агрегати, бортове радіоелектронне обладнання, орієнтоване на використання супутникових систем зв'язку, навігації та спостережень, вертольоти та літальні апарати малої авіації, зокрема безпілотні.
Перспективним розробкам галузі необхідно забезпечити першочерговий розвиток. До них сьогодні можна віднести літаки типу Ан-70, Ан-124, Ан-148, Ан-140, Ан-74, Ан-38 та їх модифікації, серійне виробництво їх двигунів Д-27, Д-18Т четвертої серії, АІ-450, АІ-222-25, ВК-2500, український вертоліт. Важливо продовжувати розроблення і впровадження авіаційної техніки для подальшого розвитку галузі. До авіабудування України виявляють інтерес російські, європейські та китайські інвестори.
Основними проблемами галузі є зниження науково-технічного і технологічного потенціалу авіаційної промисловості та її відставання від розвинутих держав. Необхідно оновити 80 відсотків виробничих потужностей, насамперед на заводах із серійним випуском продукції. Існує роз'єднаність розробників, виробників та баз технічного обслуговування і ремонту авіаційної техніки.
Відбувається погіршення вікової структури кадрового потенціалу галузі, що загрожує її перспективам. Крім того, динамічному розвитку авіабудування заважає дефіцит фінансових ресурсів, а також залежність більш як на 70 відсотків від імпорту сировини та комплектувальних виробів, зниження рівня використання потенціалу виробничої кооперації з Росією. У зв'язку із зменшенням обсягів виробництва у зазначеній сфері (за останні роки кількість замовлень зменшилася на чверть - іноземні фірми витісняють Україну не тільки із світового ринку, але і з ринку СНД, який на даний час має значні перспективи розвитку - пасажирообіг у країнах СНД у 6-10 разів менший, ніж у США та Канаді) необхідно розвивати співробітництво з Росією.
Основними стратегічними напрямами розвитку галузі є:
розширення продуктового ряду з урахуванням впливових факторів в рамках СОТ;
створення необхідних умов для технічного переоснащення підприємств галузі;
модернізація науково-лабораторної бази вищих навчальних закладів авіаційного профілю, зміцнення їх науково-педагогічного складу і формування державного замовлення на підготовку фахівців за напрямами авіабудування, авіадвигунобудування, авіаприладобудування та аеронавігація;
підвищення рівня підготовки наукових, інженерно-технічних та робітничих кадрів для підприємств авіаційної промисловості з урахуванням сучасних вимог;
забезпечення модернізації та розвитку стратегічних напрямів виробничого, конструкторського і науково-дослідного потенціалу авіапромислового комплексу, впровадження нових технологій проектування і виробництва авіаційної техніки;
удосконалення системи наукового забезпечення галузі "під продукт", створення сучасних науково-дослідних центрів, здатних забезпечити конкурентні переваги шляхом системного підходу до організації розроблення, виробництва, продажу та післяпродажного обслуговування авіаційної техніки;
забезпечення зростання обсягів виробництва сучасної авіаційної техніки в рамках вітчизняних та міжнародних проектів;
створення умов для інтеграції вітчизняної авіаційної галузі у промислові сфери іноземних держав;
створення перспективного продуктового ряду;
застосування новітніх технологій у цивільному авіабудуванні в кооперації з провідними іноземними фірмами, зокрема з підприємствами Росії;
створення військово-транспортних літаків і вертольотів нового покоління;
створення навчально-тренувального літака і серії безпілотних літальних апаратів, відродження малої авіації багатофункціонального господарського призначення;
просування української авіатехніки на зовнішні ринки, зокрема її постачання за лізингом у рамках військово-технічного співробітництва і кредитування експортних операцій;
підвищення ефективності роботи галузі шляхом корпоратизації та приватизації об'єктів державної власності, створення крупних компаній, концентрації в них капіталу із залученням іноземних інвестицій (поступове скорочення бюджетних витрат під час переходу галузі на самофінансування), збереження з урахуванням специфічних особливостей галузі державного впливу на роботу приватизованих авіаційних підприємств (компаній).
Ракетно-космічна промисловість
Україна, яка входить до сімки космічних держав світу, відома у світі виготовленням ракетоносіїв та космічних апаратів. За радянських часів Україна щороку випускала до 100 бойових стратегічних ракет.
Проблема галузі полягає у невідповідності потенціалу ракетно-космічної промисловості вимогам сучасного світового космічного ринку, що спричиняє необхідність підвищення науково-виробничого та кадрового потенціалу, а також удосконалення організаційної структури галузі.
Організаційна перебудова повинна бути пов'язана з виділенням та об'єднанням спеціалізованих виробництв. Так, на державному підприємстві "Виробниче об'єднання "Південмаш" тільки 14 відсотків загального виробництва припадає на космічний комплекс. Виділені виробництва необхідно об'єднати у спеціалізовані холдингові компанії, що дасть можливість пришвидшеними темпами оновити галузь.
Між Україною та США існує договір про запуск комерційних супутників з використанням українських ракетоносіїв. Такі договірні відносини із США мають тільки Росія та Китай (співробітництво із США має велике значення для нашої держави, оскільки вони контролюють виробництво 80 відсотків космічних апаратів у світі). Продукція і послуги вітчизняної космічної промисловості користуються попитом на світовому ринку.
Найбільш висока конкуренція спостерігається на ринку комерційного запуску космічних апаратів. Сьогодні користуються попитом переважно супутники зв'язку та телекомунікаційних послуг, що пов'язані з наземним терміналом і працюють у системі зв'язку. Крім того, існує попит на послугу запуску супутників, надання послуг із спостереження за ними із Землі.
Українські та російські супутники Землі поступаються якістю супутникам, створеним високорозвинутими державами, але Україна і Росія можуть конкурувати з ними у запуску супутників (виведення їх на орбіту Землі).
Основними напрямами розвитку галузі є:
розширення ринку надання послуг з виведення на орбіту космічних апаратів;
реалізація міжнародного українсько-бразильського проекту "Циклон-4" з надання пускових послуг з космодрому "Алкантара";
відновлення пусків ракетоносіїв за міжнародним проектом "Морський старт";
розширення співробітництва з Росією згідно з проектом "Наземний старт";
відновлення реалізації проекту з надання пускових послуг з використанням ракетоносія "Дніпро";
створення сучасних ракетоносіїв та ракетних двигунів для іноземних держав, зокрема згідно з проектами "Таурус" та "Вега";
створення при Кабінеті Міністрів України інформаційно-аналітичного центру з використання космічних технологій дистанційного зондування Землі для виконання господарських завдань з дослідження стану сільського та лісового господарства з природоохоронною метою тощо.
Суднобудівна промисловість
Суднобудівна промисловість була однією з основних галузей машинобудування України. За роки незалежності вона втратила свою роль і значущість для економіки і оборони держави. Сучасні проблеми розвитку суднобудівної галузі зумовлені структурними диспропорціями, що відбулися у попередні роки. Галузь втратила престижність на світовому ринку і внаслідок відсутності замовлень скоротила обсяги суднобудування.
Україна, яка має значний досвід будівництва військових кораблів і цивільних суден різного призначення, повинна, по-перше, зберегти потенціал галузі і, по-друге, забезпечити їй якісно новий розвиток. Держава сприятиме завантаженню потужностей та створенню умов для розвитку вітчизняних суднобудівних підприємств, що у подальшому дасть змогу розширити портфель замовлень за участю інших держав. Важливо зберегти спеціалізацію суднобудування на майбутнє.
Крім того, Україна в перспективі повинна забезпечити відтворення власного військово-морського, морського торговельного, річкового і риболовецького флоту.
Основними напрямами перспективного розвитку суднобудування є:
створення необхідних правових, організаційних та економічних умов для виробництва суден нового покоління, підвищення їх надійності і рівня технологічного оснащення;
масштабна модернізація і технічне переозброєння підприємств суднобудівної галузі;
створення нових об'єктів науково-виробничої бази суднобудування;
просування інтересів галузі на зовнішньому ринку за державної підтримки, розширення збуту суден в країнах СНД, Близького Сходу, Африки, Латинської Америки;
підготовка до створення суден і плавзасобів спеціального призначення;