280. Останнє також мало місце у справах заявників, і Венеціанська комісія висловила серйозне занепокоєння щодо відповідності Конвенції цього аспекту люстраційної процедури, передбаченої Законом "Про очищення влади" (див. пункти 98-100 проміжного висновку Комісії у пункті 107).
281. Крім того, Венеціанська комісія також застерегла про наслідки застосування Закону "Про очищення влади" до широкого кола осіб для індивідуальних прав, наголосивши в цілому, що такий широкий підхід міг бути невиправданим з огляду на законну ціль, яку прагнули досягти люстраційні заходи, а саме захист демократичної форми правління, а не помсту (див. пункт 33 остаточного висновку Комісії, див. пункт 108).
282. З огляду на наведені міркування Суд має сумніви, чи переслідувало зазначене втручання законну мету. Однак, оскільки виникає більш важливе питання щодо пропорційності втручання (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Чумак проти України" (Chumak v. Ukraine), заява № 44529/09, пункт 48, від 06 березня 2018 року), Суд продовжить розгляд питання "необхідності у демократичному суспільстві", презюмуючи, що застосовані до заявників заходи переслідували законні цілі, зазначені у пункті 270.
(e) Чи було втручання "необхідним у демократичному суспільстві"
283. Суд повторює, що втручання вважатиметься "необхідним у демократичному суспільстві" для досягнення законної мети, якщо воно відповідає "нагальній суспільній необхідності", та, зокрема, якщо воно є пропорційним переслідуваній законній меті. Хоча саме національні органи влади здійснюють початкову оцінку необхідності втручання, остаточна оцінка щодо відповідності та достатності наведених підстав для втручання, залишається предметом вивчення Суду на відповідність вимогам Конвенції (див., наприклад, рішення у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" [ВП] (Chapman v. the United Kingdom) [GC], заява № 27238/95, пункт 90, ЄСПЛ 2001-I).
(i) Перші три заявники
284. Передбачені Законом "Про очищення влади" заходи були застосовані до заявників через їхній ймовірний зв’язок з правлінням колишнього Президента Віктора Януковича.
285. Сторонами не оскаржується, що період правління п. Януковича в Україні характеризувався низкою негативних подій, які стосувалися поваги до демократії, верховенства права та прав людини, та що його уряд вважався недемократичним і причетним до широкомасштабної системної корупції (див., зокрема, пункти 233-237 ). Низка міжнародних спостерігачів також висловила коментарі, вказавши на такі проблеми (див. інформацію та документи, наведені у пунктах 8-13, 106 і 111-113). Цей період закінчився драматичними подіями "Євромайдану", які призвели до падіння уряду п. Януковича.
286. Отже, Суд вважає, що за таких обставин заходи із впровадження змін і реформування державної служби, у тому числі заходи щодо державних службовців, особисто пов’язаних із зазначеними негативними подіями, в принципі, були виправданими.
287. Залишається відповісти на питання, чи не вийшла держава-відповідач за межі своєї свободи розсуду, застосувавши до заявників обмежувальні заходи лише на підставі того, що вони обіймали певні відносно високі посади під час правління пана Януковича, не врахувавши конкретні виконувані ними функції.
288. У контексті посткомуністичної люстрації Суд встановив, що Договірні Сторони, які виникли після падіння антидемократичних режимів, мають широку свободу розсуду, вирішуючи, що їм робити зі спадщиною цих режимів (див. згадане рішення у справі "Анчев проти Болгарії" (Anchev v. Bulgaria), пункт 102 з подальшими посиланнями).
289. З огляду на викладені у пункті 285 обставини Суд вважає, що у цій справі органам державної влади має бути надана така сама свобода розсуду.
290. Проте Суд зазначає, що навіть у контексті справ, пов’язаних із переходом від тоталітаризму до демократії, а також пов’язаних зі (стверджуваними) співробітниками служб безпеки тоталітарних режимів, він ніколи не стикався з обмежувальними заходами такого широкого обсягу, застосованими до державних службовців лише на тій підставі, що вони залишались на своїх посадах під час діяльності уряду, який згодом був визнаний недемократичним.
291. Навіть у тих справах Суд встановлював порушення різних положень Конвенції, якщо люстраційні заходи були застосовані без достатньої індивідуалізації лише через опосередковану причетність до таких урядів (див. згадані рішення у справах "Адамсонс проти Латвії" (Adamsons v. Latvia), пункт 116, та "Соро проти Естонії" (<…>), пункти 60-64).
292. Така індивідуалізація, хоча загалом вважається необхідною (з практики Суду, наприклад, див. рішення у справі "Зікус проти Литви" (Zickus v. Lithuania), заява № 26652/02, пункт 33, від 07 квітня 2009 року, та згадані рішення у справах "Адамсонс проти Латвії" (Adamsons v. Latvia), пункт 125, "Соро проти Естонії" (<…>), пункти 60 і 61, "Турек проти Словаччини" (Turek v. Slovakia), пункт 115, або, у більш широкому розумінні, див. пункт 12 Резолюції ПАРЄ, підпункт "с" пункту 104 Проміжного висновку Венеціанської комісії щодо Закону "Про очищення влади" та публікацію Управління Верховного комісара ООН з прав людини щодо основ проведення перевірки у постконфліктних державах у пунктах 104, 107 і 114, відповідно) не завжди є необхідною у справі щодо кожної конкретної особи та може бути здійснена на законодавчому рівні. Проте для вибору такого підходу мають бути наведені переконливі підстави (див. згадане рішення у справі "Анчев проти Болгарії" (Anchev v. Bulgaria), пункти 109-111). У зв’язку з цим особливо важливим фактором є якість парламентського і судового перегляду законодавчого механізму (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Енімал Дефендерз Інтернешнл проти Сполученого Королівства" [ВП] (Animal Defenders International v. the United Kingdom) [GC], заява № 48876/08, пункти 113-116, ЄСПЛ 2013 (витяги)).
293. Іншими аспектами, які мають враховуватись під час оцінки відповідності законодавчого механізму, який передбачає застосування обмежувальних заходів за відсутності індивідуальної оцінки поведінки особи, є суворість застосованого заходу (див. рішення у справі "Анчев проти Болгарії" (Anchev v. Bulgaria), пункт 111), та чи розроблено законодавчий механізм достатньо чітко для вирішення нагальної суспільної потреби, яку він має задовольнити пропорційним чином (див., наприклад, у контексті статті 3 Першого протоколу до Конвенції рішення у справі "Жданока проти Латвії" [ВП] (<…>) [GC], заява № 58278/00, пункти 22-28, 116-136, ЄСПЛ 2006-IV). Втім, щоб обмежувальний захід відповідав статті 3 Першого протоколу до Конвенції, достатнім може бути менший рівень індивідуалізації, ніж у випадках стверджуваного порушення статей 8 і 11 Конвенції (див. там само, пункт 115).
294. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що застосування до заявників передбачених Законом "Про очищення влади" заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан Янукович був Президентом України. Подальші твердження про проступки третього заявника не змінюють цього факту (див. пункт 305).
295. Суду залишається визначити, чи відповідав застосований до заявників законодавчий механізм наведеним критеріям, розробленим практикою Суду.
296. Як зазначив Суд (див. пункти 208-211), застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом. Тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан Янукович обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції.
297. Уряд не зазначив про будь-який розгляд таких підстав під час обговорення Верховною Радою України Закону "Про очищення влади". Навпаки, у статті 1 Закону серед принципів, які мають керувати процесом очищення, наведено "презумпцію невинуватості" та "індивідуальну відповідальність". На думку Суду, це свідчить про певну неузгодженість між проголошеними цілями Закону та фактично оприлюдненими ним правилами (див. пункт 72). Конституційний Суд України досі не завершив розгляд питання конституційності Закону "Про очищення влади", а тому Суд не може скористатися його думками з цього приводу (див., для порівняння, наприклад, згадані рішення у справах "Енімал Дефендерз Інтернешнл проти Сполученого Королівства" (Animal Defenders International v. the United Kingdom), пункти 13-33 і 113-116, та "Анчев проти Болгарії" (Anchev v. Bulgaria), пункт 110).
298. Крім того, Суд не переконаний, що законодавчий механізм був достатньо вузько розробленим для вирішення "нагальної суспільної потреби", яку мав би переслідувати Закон "Про очищення влади". У зв’язку з цим слід зазначити, що законодавчий механізм був набагато ширшим та універсальнішим, аніж розроблений, наприклад, Польщею (див. згадане рішення у справі "Матиєк проти Польщі" (Matyjek v. Poland), пункти 27-29) або Латвією (див. згадане рішення у справі "Жданока проти Латвії" (<…>), пункти 57 і 126), сфера застосування яких обмежувалася особами, які відіграли активну роль у діяльності колишньої влади, яка не була демократичною.
299. Наприклад, як вбачається зі справи другого та третього заявників, передбачені Законом "Про очищення влади" заходи могли бути застосовані навіть до державного службовця, призначеного на його посаду задовго до того, як п. Янукович став Президентом України, лише на тій підставі, що він не пішов зі своєї посади протягом року після приходу до влади п. Януковича.
300. Іншими словами, причиною застосування обмежувальних заходів, передбачених Законом "Про очищення влади", є прихід до влади п. Януковича (див. пункт 7), а не будь-яка подія, що підірвала демократичний конституційний лад, яка могла статися під час його правління та до якої могла бути причетна відповідна посадова особа. Суд вважає, що обмежувальні заходи такої суворості не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави.
301. Переконливого пояснення часових рамок, встановлених Законом "Про очищення влади" як головного критерію для застосування передбачених Законом обмежувальних заходів немає (див. у зв’язку з цим пункт 51 висновку Венеціанської комісії у пункті 108). Як вбачається, Уряд сам стверджував, що Закон "Про очищення влади" був відповіддю на негативні результати діяльності усіх посткомуністичних еліт (див. пункт 231). Проте період з 1991 до 2010 років виключений зі сфери застосування Закону.
302. Так само немає пояснення, чому однорічний період є ключовим критерієм для застосування Закону "Про очищення влади" (див. пункт 51 висновку Венеціанської комісії у пункті 108). Суд також відзначає аргумент першого заявника, що тодішній Президент України, який підписав Закон "Про очищення влади", сам протягом дев’яти місяців перебував на посаді міністра в уряді Президента Януковича (див. пункт 223). Уряд наголосив на необхідності відновлення громадської довіри до органів державної влади шляхом видимого оновлення їхнього штату, як на одній з ключових цілей Закону "Про очищення влади" (див. пункти 252 і 254). Важко зрозуміти, як за таких обставин ціль передбачуваного оновлення штату могла бути досягнута шляхом "очищення" менш важливих посадових осіб.
303. Уряд посилався на Рішення Конституційного Суду України 2010 року, яким було збільшено повноваження п. Януковича у порівнянні з тими, які він мав на час обрання, та яке критикувала Венеціанська комісія, як на ключовий доказ антидемократичного характеру правління п. Януковича (див. пункти 8, 106 і 234). Проте Закон "Про очищення влади" не надає жодної важливості цьому Рішенню або будь-якій іншій конкретній негативній події, у зв’язку з цим у період правління п. Януковича, встановлюючи натомість елементом, який призводить до застосування Закону, його прихід до влади. У будь-якому випадку, жодного зв’язку заявників із будь-якими такими конкретними негативними подіями доведено не було.
304. Так само Уряд стверджував, що під час президентства п. Януковича діяла система прийняття на державну службу корумпованих осіб виключно на підставі особистої відданості та всупереч демократичним процедурам і цінностям (див. пункт 235). Проте жодних порушень у призначенні заявників або перебуванні їх на посаді встановлено не було. Усе вказує на те, що до приходу до влади Президента Януковича та під час його президентства їхня кар’єра розвивалася звичайним чином. Ніщо не свідчить, що вони були "поміщені" на державну службу, а під час його президентства їхні кар’єри розвивалися якимось надзвичайно сприятливим чином.
305. Щодо посилання Уряду на нібито політично вмотивоване переслідування політичних опонентів п. Януковича або протестувальників "Євромайдану" (див. пункт 235), то не було доведено, що хтось із заявників був причетним до цих стверджуваних порушень. Вбачається, що такого висновку дійшли щодо третього заявника, проте він був зроблений за результатами службового розслідування без проведення будь-якої незалежної перевірки та був занадто нечітко сформульований з обмеженою кількістю деталей щодо особистої ролі заявника у цих подіях. У будь-якому випадку цей висновок був зроблений після звільнення третього заявника, а тому не був вирішальним для рішення про застосування до нього Закону "Про очищення влади" (див. пункт 46).
306. Суд також має розглянути аргумент Уряду, що передбачені Законом "Про очищення влади" заходи не могли бути більш індивідуалізованими з огляду на надзвичайний стан, спричинений бойовими діями у Донецькій та Луганській областях (див. пункт 251). Проте Суд зазначає, що у заяві України відповідно до статті 15 Конвенції, яку Україна надіслала Генеральному секретарю Ради Європи 05 червня 2015 року, Закон "Про очищення влади" як один із заходів, що охоплюється відступом від зобов’язань, не вказується (див. рішення у справі "Хлєбік проти України" (Khlebik v. Ukraine), заява № 2945/16, пункт 22, від 25 липня 2017 року).
307. Суд усвідомлює контекст зазначених Урядом подій, про які зазначалося у заяві про відступ від зобов’язань, та готовий врахувати його (там само, пункт 71). Але передбачувано нагальний характер застосованих відповідно до Закону "Про очищення влади" заходів нівелюється тим, що вони були застосовані до заявників не умовно або тимчасово, а на десять років. Навіть припустивши, що певні кадрові зміни були невідкладним питанням, ніщо не свідчило, що ситуація залишалася б такою нестабільною упродовж відповідного періоду, що перешкоджала би детальному аналізу особистої ролі кожної посадової особи та на підставі цього аналізу поетапній відмові від таких невідкладних заходів на пізніших етапах.
308. Зрештою заявників було звільнено з державної служби, а інформацію про це опубліковано до того, як вони могли домогтися перегляду таких заходів. Навіть доступний заявникам ex post facto засіб юридичного захисту діяв із надмірною затримкою та, як наслідок, до сих пір розгляд справ тривав майже половину загального десятирічного періоду застосування до них заборони обіймати посади державної служби та певні інші посади у державному секторі.
(ii) Четвертий заявник
309. Суд зазначає, як і щодо третього заявника, про те, що незважаючи на посилання Уряду на винесені четвертому заявнику у 2006-2008 роках догани (див. пункти 22 і 261), жодного зв’язку між цими доганами та застосуванням до нього Закону "Про очищення влади" не було.
310. Четвертого заявника звільнили та застосували до нього обмежувальні заходи, передбачені Законом "Про очищення влади", через подання ним заяви про незастосування до нього Закону "Про очищення влади" із чотириденним запізненням (див. пункти 30 і 34).
311. Незрозуміло, чи були б до заявника у будь-якому випадку застосовані заходи Закону "Про очищення влади", якби він подав свою заяву упродовж встановленого строку. Здається, що так, оскільки він обіймав свою посаду у податковій службі у 2010-2014 роках (див. підпункт (і) пункту 73 і пункт 74). Зауваження Уряду, які стосувалися усіх заявників (див. пункти 243-254 ) свідчать, що він вважав четвертого заявника, як і перших трьох, посадовою особою, пов’язаною з урядом Президента Януковича, та що у зв’язку з цим Закон "Про очищення влади" був застосовним до нього. Іншими словами, навіть якби він подав заяву упродовж установленого строку, результат для нього, ймовірно, був би таким самим.
312. Отже, якщо звільнення заявника та застосування до нього інших заходів Закону "Про очищення влади" мали вважатися обґрунтованими його зв’язком з правлінням Президента Віктора Януковича, то наведені щодо перших трьох заявників міркування також стосуються і четвертого заявника.
313. Якщо передбачені Законом "Про очищення влади" заходи були застосовані до заявника лише через подання заяви з чотириденним запізненням, навіть якщо в іншому випадку ці заходи до нього не були б застосовні, Суд не може зрозуміти, як такі серйозні заходи могли вважатися пропорційними тривіальному характеру проступку заявника. Ні національні суди, ні Уряд жодним чином цього не пояснили. Особливість ситуації заявника полягала у тому, що на момент закінчення строку для подання заяви він хворів. Жодних аргументів, що затримка та подання ним заяви наступного дня після виписки з лікарні спричинили які-небудь проблеми у контексті загальної перевірки, наведено не було.
314. Суть відповідної заяви полягала у тому, що посадова особа повідомляла, застосовувалися до неї обмежувальні заходи, передбачені Законом "Про очищення влади", чи ні (див. пункт 77). Проте у цій справі ніколи не робилося припущення про існування невідомих фактів у кар’єрі четвертого заявника, які могли би бути виявлені в його заяві. Безперечно єдиною можливою підставою для застосування Закону "Про очищення влади" було те, що у 2010-2014 роках він працював у податковій службі, і про це було добре відомо його роботодавцю, якому була подана заява, самій податковій службі. У цьому розумінні у цій справі обов’язок подати заяву відрізнявся від ситуацій, коли такий обов’язок мав на меті викриття певних потенційно прихованих фактів, таких як таємна співпраця зі службами безпеки колишніх тоталітарних режимів (як було, наприклад, з польською люстраційною системою, дослідженою у багатьох рішеннях, у тому числі у згаданих рішеннях у справах "Матиєк проти Польщі" (Matyjek v. Poland), "Бобек проти Польщі" (Bobek v. Poland) та "Лубоч проти Польщі" (Luboch v. Poland).
315. Тому Суд не може зрозуміти, як застосування такого серйозного обмежувального заходу через незначну затримку у поданні такої технічної заяви могло вважатися "необхідним у демократичному суспільстві".
(iii) П’ятий заявник
316. Суд давно встановив, що час прийняття та застосування посткомуністичних люстраційних заходів є основним аспектом під час оцінки їхньої пропорційності. Усі інституції Ради Європи, які висловлювали свою думку з цього питання, завжди дотримувалися такої позиції.
317. У згаданій справі "Адамсонс проти Латвії" (Adamsons v. Latvia), пункти 116 і 129, Суд наголосив, що люстраційні заходи за своєю природою є тимчасовими, а об’єктивна необхідність в обмеженні індивідуальних прав внаслідок застосування цієї процедури, послаблюється з плином часу, як одному з ключових принципів його практики щодо люстрації. У зазначеній справі Суд встановив порушення статті 3 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку із застосуванням до заявника люстраційного законодавства після десятирічної кар’єри в незалежній Латвії.
318. У згаданій справі "Івановський проти Колишньої Югославської Республіки Македонії" (Ivanovski v. the former Yugoslav Republic of Macedonia) Суд уже встановив, що той факт, що люстраційне законодавство було прийнято через шістнадцять років після переходу до демократії було важливим фактором під час встановлення того, що люстраційні заходи, застосовані до заявника як до особи, яка співпрацювала з колишньою секретною поліцією, були непропорційними. Так само у згаданій справі "Сідабрас та Джяутас проти Литви" (<…>), пункт 60, застосування люстраційних заходів через дев’ять і тринадцять років після звільнення заявників із КДБ було підставою для встановлення порушення статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 Конвенції.
319. Навіть в ухваленому тринадцять років тому рішенні у справі "Жданока проти Латвії" (<…>), в якому Суд не встановив порушення статті 3 Першого протоколу до Конвенції , він уже зазначив, що латвійській парламент повинен був постійно переглядати передбачені законодавством обмеження щодо колишніх членів Комуністичної партії "з метою припинення [їх] застосовування у найкоротші строки" (пункт 135).
320. У цій справі люстраційні заходи були прийняті та застосовані через більше ніж двадцять три роки після переходу України від тоталітарного комунізму до демократії. Крім того, вони були спрямовані не на стверджуваного працівника КДБ, а на колишню посадову особу Комуністичної партії Української РСР за відсутності будь-яких вказівок на те, що його діяльність у цій партії була пов’язана з якими-небудь порушеннями прав людини або конкретними антидемократичними діями. Отже, наведені міркування також a fortiori застосовуються у цій справі. Застосування таких серйозних обмежувальних заходів до осіб, які обіймали посади у Комуністичній партії колишньої СРСР та Української РСР за відсутності будь-яких вказівок на вчинення ними конкретних правопорушень через такий значний період часу потребує дуже серйозного обґрунтування.
321. Суд вважає, що українські органи влади не надали переконливих підстав для виправдання люстрації осіб, які просто обіймали певні посади Комуністичної партії до 1991 року (див. також у зв’язку з цим пункт 69 остаточного висновку Венеціанської комісії у пункті 108). У зауваженнях Уряду та рішеннях національних судів щодо цього практично нічого не зазначено.
322. Суд вважає, що непропорційний характер люстраційного заходу особливо помітний у справі п’ятого заявника. Не було наведено жодного серйозного аргументу, що заявник, посадова особа органу місцевого самоврядування, яка працювала у сфері сільського господарства, могла потенційно становити загрозу новоствореному демократичному режиму. Національні органи влади продемонстрували повне нехтування його правами.
(iv) Висновок
323. Коротко кажучи, не було доведено, що втручання щодо будь-кого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві.
325. Другий заявник скаржився на відсутність у своєму розпорядженні ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку з його скаргами за статтями 6 і 8 Конвенції. Стаття 13 Конвенції передбачає:
"Кожен, чиї права та свободи, визнані в [цій] Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.".
326. Уряд заперечив проти цього аргументу.
327. Суд зазначає, що ця скарга тісно пов’язана зі скаргами, розглянутими за статтями 6 і 8 Конвенції, а тому так само має бути оголошена прийнятною.
328. Проте з огляду на підстави, на яких він встановив порушення статей 6 і 8 Конвенції, Суд вважає, що окремого питання за статтею 13 Конвенції не виникає. Отже, Суд не вважає за необхідне розглядати цю скаргу окремо.
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".
1. Шкода
330. Перший заявник вимагав 7 000 євро, а інші заявники вимагали по 15 000 євро кожний в якості відшкодування моральної шкоди.
331. Другий і третій заявники також вимагали 16 835,43 євро і 43 362,24 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди, що дорівнювало сумі втраченої заробітної плати.
332. Уряд заперечив проти цих вимог.
333. Суд зазначає, що позови другого і третього заявників щодо відшкодування втраченої заробітної плати розглядаються на національному рівні. Суд розуміє, що заявники мають законні сподівання отримати відшкодування втраченої заробітної плати та будь-яких інших пов’язаних з цим сум, передбачених національним законодавством. Немає жодних причин сумніватися, що після ухвалення рішення Суду національні суди зможуть поновити розгляд цих справ і присудити відповідне відшкодування втраченої заробітної плати. З огляду на це Суд відхиляє вимоги заявників щодо відшкодування матеріальної шкоди.
334. Водночас Суд наголошує, що якщо обґрунтовані та розумні вимоги заявників щодо відшкодування втраченої заробітної плати будуть залишені без задоволення на національному рівні без належного обґрунтування або їх розгляд буде настільки затягнуто, що подальше провадження стане безрезультатним, заявники за необхідності зможуть подати нові заяви стосовно цього.
335. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує кожному заявнику по 5000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
2. Судові та інші витрати
336. Перший заявник також вимагав 1 500 євро, другий і третій заявники вимагали по 900 євро кожний, а четвертий і п’ятий заявники вимагали по 850 євро кожний в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді.
337. Уряд заперечив проти цих вимог.
338. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні у нього документи та зазначені критерії Суд вважає за розумне присудити 1 500 євро першому заявнику та по 300 євро другому - п’ятому заявникам в якості компенсації витрат, понесених під час провадження у Суді.
3. Пеня
339. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1.Вирішує об’єднати заяви.
2.Долучає до розгляду по суті заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту першими трьома заявниками та відхиляє його.
3.Оголошує заяви прийнятними.
6.Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції держава-відповідач повинна сплатити заявникам такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) 5 000 (п’ять тисяч) євро кожному заявнику та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;
(ii) 1 500 (одна тисяча п’ятсот) євро першому заявнику та по 300 (триста) євро другому - п’ятому заявникам та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявникам, в якості компенсації судових та інших витрат;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
7.Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 17 жовтня 2019 року відповідно до пунків 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Секретар | Клаудія Вестердік |
| Голова | Ангеліка НУССБЕРГЕР |
Додаток
