Узагальнення судової практики розгляду судами деяких питань, які вирішуються судом під час виконання вироків

Результати аналізу судової практики свідчать про наявність проблемного питання, що виникає у процесі розгляду клопотань в порядку виконання вироків, - це забезпечення участі захисника під час розгляду цих клопотань, якщо засуджена особа через наявне психічне захворювання не може повною мірою усвідомлювати значення своїх дій та реалізувати свої права.

Відповідно до ч. 2 ст. 52 КПК обов'язкова участь захисника у кримінальному провадженні забезпечується щодо осіб, які внаслідок психічних або фізичних вад не здатні повною мірою реалізувати свої права. Особа, вирок щодо якої набрав законної сили, вважається засудженою.

Результати аналізу судової практики дають підстави для висновку про те, що у переважній кількості випадків суди дотримувались позиції про необхідність участі захисника під час судового розгляду клопотань в порядку виконання вироків щодо засудженого, який має психічну ваду. Зокрема, ухвалою Суворовського районного суду м. Херсона від02.10.2014відмовлено у задоволенні клопотання засудженого К. про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання у зв'язку з хворобою. Ухвалою колегії суддів Апеляційного суду Херсонської області від 12.11.2014 зазначену ухвалу було скасовано. Крім інших обставин, які, на думку апеляційного суду, не були детально досліджені, суд апеляційної інстанції акцентував увагу на такому. Як вбачається із матеріалів провадження засуджений є інвалідом ІІ групи з дитинства у зв'язку з розумовою відсталістю. Відповідно до вимог п. 3 ч. 2 ст. 52 КПК забезпечується обов'язкова участь захисника у кримінальному провадженні щодо осіб, які внаслідок психічних чи фізичних вад не здатні повною мірою реалізувати свої права. Крім того, відповідно до з ч. 1 п. 1 ст. 49 КПК слідчий, прокурор, слідчий суддя чи суд зобов'язані забезпечити участь захисника у кримінальному провадженні у випадках, якщо відповідно до вимог ст. 52 КПК участь захисника є обов'язковою, а підозрюваний, обвинувачений не залучав захисника. За таких обставин ухвала суду першої інстанції підлягає скасуванню з направленням матеріалів на новий судовий розгляд.

Ще одне проблемне питання, пов'язане з участю захисника, це забезпечення його обов'язкової участі у судовому засіданні під час розгляду цих клопотань про скасування випробування щодо неповнолітніх.

Відповідно до ч. 2 ст. 52 КПК обов'язкова участь захисника у кримінальному провадженні забезпечується щодо осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні кримінального правопорушення у віці до 18 років. Особа, вирок щодо якої набрав законної сили, вважається засудженою. В ряді випадків виникало питання: чи повинен суд забезпечувати участь захисника для захисту інтересів неповнолітніх засуджених під час розгляду клопотань в порядку виконання вироків.

Так, ухвалою Новокаховського міського суду Херсонської області від 05.09.2013 під час розгляду подання інспектора Новокаховського МВ КВІ УДПтС України в Херсонській області про звільнення від покарання по закінченню іспитового строку стосовно неповнолітнього М. надано доручення Херсонському обласному центру з надання безоплатної вторинної допомоги призначити захисника для захисту інтересів неповнолітнього засудженого та забезпечити прибуття адвоката для участі у кримінальному провадженні до суду. Натомість до суду надійшов лист Херсонського обласного центру з надання безоплатної вторинної допомоги, яким зазначено, що Новокаховським міським судом постановлено ухвалу про залучення захисника без належних правових підстав особі, яка не є суб'єктом права на безоплатну правову допомогу, в зв'язку з чим, головуючим у справі був направлений лист директору Херсонського обласного центру з надання безоплатної вторинної допомоги, в якому детально роз'яснено положення статей 49, 52 КПК, а також вказано на те, що розгляд подання про звільнення від покарання неповнолітнього засудженого за відсутності захисника призведе до істотного порушення вимог кримінального процесуального закону.

Незважаючи на цей лист, захисник Центром так і не був призначений, через що подання розглянуто судом за відсутності захисника.

Разом з тим з буквального тлумачення норми, закріпленої у ч. 2 ст. 52 КПК, випливає, що участь захисника у кримінальному провадженні є обов'язковою щодо осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні кримінального правопорушення у віці до 18 років. Натомість обов'язкова участь захисника у судовому розгляді під час вирішення питання, пов'язаного з виконанням вироку щодо неповнолітнього засудженого, КПК не передбачена, з огляду на це, суд може розглядати клопотання (подання) про вирішення питання, пов'язаного з виконанням вироку, за відсутності захисника.

Слід зазначити, що це проблемне питання частково вирішено шляхом внесення змін до Закону України "Про безоплатну правову допомогу" відповідно до підпункту 64 пункту 5 розділу XII "Прикінцеві положення" Закону України від 14.10.2014 № 1697-VII "Про прокуратуру".

Так, відповідно до ст. 13 Закону України "Про безоплатну правову допомогу" безоплатна вторинна правова допомога - вид державної гарантії, що полягає у створенні рівних можливостей для доступу осіб до правосуддя. Безоплатна вторинна правова допомога включає такі види правових послуг, визначені у пунктах 1-3 ч. 2 ст. 13, а саме: 1) захист; 2) здійснення представництва інтересів осіб, що мають право на безоплатну вторинну правову допомогу, в судах, інших державних органах, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами; 3) складення документів процесуального характеру.

Відповідно до пунктів 3-7 ч. 1 ст. 14 цього Закону право на безоплатну вторинну правову допомогу згідно з цим Законом та іншими законами України мають такі категорії осіб: 1) особи, до яких застосовано адміністративне затримання (правові послуги, передбачені пунктами 2 і 3 ч. 2 ст. 13); 2) особи, до яких застосовано адміністративний арешт (правові послуги, передбачені пунктами 2 і 3 ч. 2 ст. 13); 3) особи, які відповідно до положень кримінального процесуального законодавства вважаються затриманими (правові послуги, передбачені пунктами 1 і 3 ч. 2 ст. 13); 4) особи, стосовно яких обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою (правові послуги, передбачені пунктами 1 і 3 ч. 2 ст. 13); 5) особи, у кримінальних провадженнях стосовно яких відповідно до положень КПК захисник залучається слідчим, прокурором, слідчим суддею чи судом для здійснення захисту за призначенням або проведення окремої процесуальної дії, а також особи, засуджені до покарання у вигляді позбавлення волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або обмеження волі (всі види правових послуг, передбачені у ч. 2 ст. 13 Закону України "Про безоплатну правову допомогу").

Таким чином, реалізація права на правову допомогу за призначенням засудженого до покарання у вигляді позбавлення волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або обмеження волі гарантована в межах Закону України "Про безоплатну правову допомогу".

За приписами ст. 536 КПК відстрочка виконання вироку не застосовується у разі до засуджених за вчинення особливо тяжких злочинів незалежно від строку покарання, а також тяжких злочинів, крім окремих винятків (п. 2 ч. 1 ст. 536 КПК).

Виконання вироку може бути відстрочено у разі засудження до таких видів покарань: 1) виправні роботи; 2) арешт; 3) обмеження волі; 4) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; 5) позбавлення волі.

При цьому відстрочка виконання вироку може бути застосована за наявності однієї із визначених у ст. 536 КПК умов:

1. тяжка хвороба засудженого, яка перешкоджає відбуванню покарання (може бути застосовано до його видужання). Наприклад, ухвалою Зачепилівського районного суду Харківської області від 31.07.2014 прийнято рішення про відстрочення виконання вироку Зачепилівського районного суду Харківської області від 12.06.2014, яким О. засуджено за ч. 2 ст. 185 КК до 1 року обмеження волі до 30.09.2014, оскількина час розгляду клопотання О. мав черепно-мозкову травму, забій головного мозку важкого ступеню зі стисненням підгострою субдуральною гематомою правої гемісфери мозку, стан після операції кістково-пластичної трепанації черепа в правій скронево-тім'яній ділянці, що підтверджувалося відповідною медичною документацією.

В іншому випадку ухвалою Хотинського районного суду Чернівецької області від 31.07.2015 задоволено клопотання захисника про відстрочку виконання вироку суду щодо засудженого Г., якого вироком Хотинського районного суду Чернівецької області від 04.09.2014 визнаний винним у вчиненні злочину, передбаченому ч. 2 ст. 389 КК, та призначено покарання у виді 2 місяців 5 діб арешту, оскільки засуджений в період з вересня 2014 року по липень 2015 року був тяжко хворим та 28.07.2015 був оглянутий консиліумом лікарів Хотинської ЦРЛ, яким було визначено на підставі відповідного діагнозу, що за станом здоров'я Г. не може утримуватися в місцях позбавлення волі та потребує стаціонарного лікування в хірургічному відділенні Хотинської ЦРЛ.

Проте у випадку встановлення, що наявні відомості про хворобу засудженого не перешкоджають відбуванню покарання та в установах виконання покарань забезпечується належна медична допомога у взаємозв'язку із виявленими хворобами суди відмовляли у відстрочці виконання вироку. Так, ухвалою Ковпаківського районного суду м. Суми від 03.02.2015за результатами розгляду клопотання відмовлено засудженому С. у відстрочці виконання вироку, яким йому призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 1 місяць. Засуджений заяву мотивував тим, що перебуває на обліку та лікуванні в Сумському клінічному центрі по боротьбі зі СНІДом, а також перебуває на обліку у Сумському обласному наркологічному диспансері. Суд першої інстанції відмовив засудженому в задоволенні його заяви з тих підстав, що згідно з Порядком організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі, затвердженим наказом Міністерства юстиції України, Міністерства охорони здоров'я України від 15.08.2014 (№ 1348/5/572), засуджені забезпечуються медичною допомогою у закладах охорони здоров'я державної кримінально-виконавчої служби (лікарняні заклади (спеціалізована туберкульозна лікарня, спеціалізована дерматовенерологічна лікарня, спеціалізована психіатрична лікарня, багатопрофільна лікарня, багатопрофільна лікарня для інвалідів I та II груп, які потребують постійного медичного нагляду та реабілітації), амбулаторно-поліклінічні заклади (амбулаторія, амбулаторно-профілактичні відділення, медична частина установи виконання покарань, пункт охорони здоров'я, аптеки) та надається відповідно до системи стандартів у сфері охорони здоров'я, клінічних протоколів надання медичної допомоги в порядку, передбаченому законодавством. Також у розділі 2 цього порядку передбачено порядок надання медичної допомоги ВІЛ інфікованим та наркозалежним особам;

2. вагітність засудженої або за наявності у неї малолітньої дитини - на час вагітності або до досягнення дитиною трьох років (може бути застосовано за вчинення тяжкого злочину). Так, ухвалою Комінтернівського районного суду м. Харкова від 19.02.2015 задоволено клопотання А. про відстрочку виконання вироку від 23.12.2014 до досягнення малолітньою дитиною трирічного віку (до 04.12.2015);

3. якщо негайне відбування покарання може потягти за собою винятково тяжкі наслідки для засудженого або його сім'ї через особливі обставини (пожежа, стихійне лихо, тяжка хвороба або смерть єдиного працездатного члена сім'ї тощо) - на строк, встановлений судом, але не більше одного року з дня набрання вироком законної сили.Так, ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 29.07.2015 в задоволенні клопотання про відстрочку виконання вироку в частині виконання стягнення із засудженого сум за цивільним позовом відмовлено, оскільки засуджений не навів у клопотанні обставини, які мають характер особливих чи виняткових, а наведені ним обставини, зокрема, несприятлива фінансова ситуація, пов'язана з перебуванням на його утриманні хворої матері, що не підтверджено належними документами, неможливо вважати надзвичайною подією чи обставиною, яка виключала б можливість виконання рішення суду.

В іншому випадку, ухвалою Ковпаківського районного суду м. Суми від 19.12.2014 відмовлено у задоволенні клопотання адвоката про відстрочку виконання вироку Ковпаківського районного суду м. Суми від 22.07.2014 та ухвали апеляційного суду Сумської області від 27.10.2014, щодо засудженого Б., якого визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 368 КК, та призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 1 рік шість місяців з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з здійсненням владних повноважень у правоохоронних органах строком на 2 роки. Адвокат клопотання мотивував тим, що у засудженого Б. на утриманні перебуває малолітня дитина, яка не досягла 3-річного віку, та мати, яка страждає на психічне захворювання та потребує стороннього догляду.

Судове рішення про відмову у відстрочці виконання вироку суду, мотивоване тим, що мати мешкає в окремій квартирі від родини засудженого Б. Крім того, у засудженого є дружина та повнолітній син, які є працездатними особами та такими, що в змозі надати матері засудженого необхідну допомогу. Малолітня дитина, яка не досягла 3-річного віку, проживає з матір'ю, мати дитини працює та отримує державну допомогу на дитину. Суд дійшов висновку, що вказані обставини не є особливими в контексті вимог ст. 536 КПК, які б тягли за собою відстрочку виконання вироку.

Відповідно до положень ч. 2 ст. 67, ч. 2 ст. 130 КВК заміна невідбутої частини покарання або умовно-дострокове звільнення від відбування покарання є заходом заохочення, що застосовуються до осіб, позбавлених волі, або до осіб, засуджених до обмеження волі.

Під час розгляду клопотань (подань) про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання або заміну засудженому, що відбуває покарання, невідбутої частини покарання більш м'яким судам необхідно враховувати, що відповідно до статей 81, 82 КК в редакції із змінами, внесеними згідно із Законом від 14.10.2014 № 1698-VII "Про Національне антикорупційне бюро" (набув чинності 25.01.2015) умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване після фактичного відбуття засудженим: 1) не менше половини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або середньої тяжкості, крім корупційних злочинів, а також за необережний тяжкий злочин; 2) не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за корупційний злочин середньої тяжкості, умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі.

Заміна невідбутої частини покарання більш м'яким можлива після фактичного відбуття засудженим: 1) не менше третини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або середньої тяжкості, крім корупційних злочинів, а також за необережний тяжкий злочин; 2) не менше половини строку покарання, призначеного судом за корупційний злочин середньої тяжкості, умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі, коли особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона була засуджена до позбавлення волі. Також за приписами ч. 4 ст. 86 КК особи, визнані винними у вчиненні корупційних злочинів, вироки стосовно яких не набрали законної сили, не можуть бути звільнені від відбування покарання, а особи, вироки стосовно яких набрали законної сили, - не можуть бути повністю звільнені законом про амністію від відбування покарання. Зазначені особи можуть бути звільнені від відбування покарання після фактичного відбуття ними строків, встановлених ч. 3 ст. 81 КК.При цьому згідно з приміткою до ст. 45 КК корупційними злочинами відповідно до цього Кодексу вважаються злочини, передбачені статтями 191, 262, 308, 312, 313, 320, 357, 410, у випадку їх вчинення шляхом зловживання службовим становищем, а також злочини, передбачені статтями 210, 354, 364, 364-1, 365-2, 368 - 369-2.

Згідно з положеннями ч. 7 ст. 539 КПК у разі набрання законної сили ухвалою суду про відмову в задоволенні клопотання щодо умовно-дострокового звільнення засудженого від відбування покарання або заміну невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням розгляд повторного клопотання з цього самого питання щодо осіб, засуджених за тяжкі та особливо тяжкі злочини до позбавлення волі на строк не менше п'яти років, може мати місце не раніше як через рік з дня винесення ухвали суду про відмову, а щодо засуджених за інші злочини та неповнолітніх засуджених - не раніше як через шість місяців.

Заміна невідбутої частини покарання більш м'яким застосовується судом щодо осіб, які відбувають покарання у вигляді обмеження або позбавлення волі (ч. 1 ст. 82 КК), лише після фактичного відбуття засудженим строку призначеного судом покарання, передбаченого ч. 4 ст. 82 КК, а головною підставою прийняття такого рішення є доведеність того, що засуджений став на шлях виправлення. При цьому більш м'яке покарання призначається в межах строків, установлених у Загальній частині КК для цього виду покарання, і не може перевищувати невідбутого строку покарання, призначеного вироком (частин 1 та 3 ст. 82 КК). У разі заміни невідбутої частини основного покарання більш м'яким засудженого може бути звільнено від додаткового покарання у вигляді позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю (ч. 2 ст. 82 КК). Клопотання (подання) про вирішення питання про заміну невідбутої частини покарання більш м'яким подається до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого засуджений відбуває покарання.

Результати узагальнення показують, що судами при вирішенні справ цієї категорії переважно враховувалось такі обставини: чи стала особа на шлях виправлення, чи прагне засуджений до такого виправлення, чи є позитивні зрушення в його поведінці і ставленні до праці, які свідчать про успішне здійснення процесу виправлення, а саме: зразкова поведінка, сумлінне ставлення до праці.

При цьому необхідно зазначити, що висновки про становлення особи на шлях виправлення слід робити не лише за період, що безпосередньо передує настанню строку, після відбування якого можливе застосування заміни невідбутої частини покарання більш м'яким, а за весь час відбування покарання або принаймні протягом значної частини цього строку.

Аналіз матеріалів узагальнень судів апеляційної інстанції показав, що одним із проблемних питань, що не сприяє єдності судової практики із питання, що розглядається є недосконалість правового регулювання правил призначення в порядку заміни виду більш м'якого покарання. Узаконодавстві не встановлено спеціальних правил переходу суду до виду більш м'якого покарання, що надає суду в порядку виконання вироку широкі повноваження в питанні індивідуалізації покарання.

Окрім цього, в судовій практиці наявні випадки подання клопотань про заміну умов тримання засудженого в порядку ст. 537 КПК, а не заміну призначеного покарання більш м'яким. Суди обґрунтовано відмовляли у задоволенні відповідних подань. Зокрема, ухвалою Ленінського районного суду м. Полтави відмовлено засудженому у задоволенні клопотання про заміну невідбутої частини покарання більш м'яким - заміну режиму утримання, оскільки ці питання не входять до компетенції суду за ст. 537 КПК, а зміна умов тримання засудженого здійснюється або ж постановою начальника колонії (в межах виправної установи), або ж центральним органом виконавчої влади з питань виконання покарань, але не судом.

Відповідно до положень п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26.04.2002 № 2 "Про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м'яким" особи, яким покарання було замінено більш м'яким, можуть бути умовно-достроково звільнені і від цього більш м'якого покарання за правилами, передбаченими ст. 81 КК. Так, наприклад, ухвалою Новоукраїнського районного суду Кіровоградської області від 28.10.2014 відмовлено у задоволенні клопотання захисника - адвоката К. про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання Г., засудженого вироком Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 14.02.2013 за ч. 2 ст. 205 КК на 3 роки позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами на 3 роки.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що відповідно до ухвали Полтавського районного суду Полтавської області від 28.02.2014 Г. замінено невідбуту частину покарання більш м'яким покаранням у виді виправних робіт із залишенням додаткової міри покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами з відрахуванням 20 % заробітної плати на користь держави. При заміні засудженому невідбутої частини покарання у виді позбавлення волі на виправні роботи, засуджений відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 81 КК повинен відбути не менше половини вказаного строку покарання, який рахується з моменту його фактичного відбуття. Проте Г. відбув менше половини вказаного строку, а саме 8 місяців покарання у виді виправних робіт.

Таким чином, клопотання не відповідало вимогам ч. 5 ст. 82 КК згідно з якою до осіб, яким покарання замінене більш м'яким, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення за правилами, передбаченими ст. 81 КК, та ч. 3 ст. 81 КК щодо фактичного відбуття строку заміненого у порядку ст. 82 КК покарання.

Згідно з вимогами ч. 8 ст. 154 КВК особи, звільнені від відбування покарання з випробуванням або в порядку заміни невідбутої частини покарання більш м'яким, якщо вони були направлені у місця обмеження волі або позбавлення волі у випадках, передбачених законом, можуть бути знову представлені до умовно-дострокового звільнення від відбування покарання або заміни невідбутої частини покарання більш м'яким не раніше як через один рік з дня винесення ухвали про направлення у місця обмеження волі або позбавлення волі. Аналіз наданої апеляційними судами судової практики показує, що суди в цілому дотримуються вимог ч. 8 ст. 154 КВК. Так, наприклад, ухвалою Устинівського районного суду Кіровоградської області від 26.05.2015 (№ 403/346/15-к) відмовлено у задоволенні клопотання начальника Устинівського ВЦ-37 Кіровоградської області та заступника голови спостережної комісії при Устинівській райдержадміністрації Кіровоградської області про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання С., засудженого вироком Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області за ч. 2 ст. 286 КК на 3 роки позбавлення волі з позбавленням права керування транспортними засобами на 3 роки.

Відмовляючи у задоволенні клопотання, суд правильно мотивував рішення тим, що відповідно до ч. 8 ст. 154 КВК, особи, яким невідбуту частину покарання замінено більш м'яким та направлено в місця обмеження волі, можуть бути знову представлені до умовно-дострокового звільнення або заміни невідбутого покарання більш м'яким не раніше, як через один рік з дня винесення ухвали про направлення в місця обмеження волі або позбавлення волі. Разом із тим з дня винесення ухвали Машівського районного суду Полтавської області від 12.01.2015, про заміну засудженому С. невідбутої частини покарання у виді позбавлення волі більш м'яким на обмеження волі ще не минуло одного року, а тому, відповідно до вимог ч. 8 ст. 154 КВК, останній не може бути умовно-достроково звільнений від покарання, призначеного вироком.

Проте в окремих випадках судами першої інстанції допускалось довільне тлумачення положень ч. 8 ст. 154 КВК у взаємозв'язку із ст. 81 КК. Так, наприклад, ухвалою колегії суддів апеляційного суду Харківської області від 20.08.2015 у справі скасовано ухвалу цього ж суду від 14.06.2015 щодо умовно-дострокового звільнення Р., призначено новий судовий розгляд кримінального провадження в суді першої інстанції. Як зазначено в ухвалі апеляційного суду, згідно з протоколом № 78 засідання спостережної комісії Харківської районної державної адміністрації, комісія не погодилася з поданням про умовно-дострокове звільнення Р. з посиланням на ч. 8 ст. 154 КВК. Суд першої інстанції вважав таке рішення необґрунтованим, однак до цих висновків прийшов передчасно. Відповідно до вимог ч. 8 ст. 154 КВК, особи, звільнені від відбування покарання з випробуванням або в порядку заміни невідбутої частини покарання більш м'яким, якщо вони були направлені у місця обмеження волі або позбавлення волі у випадках, передбачених законом, можуть бути знову представлені до умовно-дострокового звільнення від відбування покарання або заміни невідбутої частини покарання більш м'яким не раніше як через один рік з дня винесення ухвали про направлення у місця обмеження волі або позбавлення волі.

Суд першої інстанції зазначеної вимоги закону не врахував, припустившись довільного тлумачення її в сукупності з іншими нормами, дійшов передчасного висновку про те, що стаття 81 КК не має обмежень щодо застосування умовно-дострокового звільнення у разі попереднього застосування заміни покарання більш м'яким, якщо особа сумлінною поведінкою та ставленням до праці доводить своє виправлення. Пославшись на відсутність в матеріалах кримінального провадження ухвали про заміну покарання більш м'яким, суд не вжив заходів щодо встановлення, коли саме було прийняте рішення про заміну невідбутого покарання більш м'яким та не перевірив чи минув рік з моменту прийняття такого рішення.За таких обставин рішення суду про умовно-дострокове звільнення є передчасним.

Згідно з ч. 5 ст. 82 КК до осіб, яким покарання замінене більш м'яким, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення за правилами, передбаченими статтею 81 КК. Відповідно до положень п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26.04.2002 № 2 "Про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м'яким" особи, яким покарання було замінено більш м'яким, можуть бути умовно-достроково звільнені і від цього більш м'якого покарання за правилами, передбаченими ст. 81 КК. З огляду на наведене правильною є практика тих судів, які під час розгляду клопотання про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання після заміни покарання, ухваленого вироком, більш м'яким покаранням, обраховують строк відбутого покарання (зміненого в порядку виконання вироку). При цьому у таких випадках судам необхідно дотримуватися положеньч. 8 ст. 154 КВК, відповідно до якої особи, звільнені від відбування покарання з випробуванням або в порядку заміни невідбутої частини покарання більш м'яким, якщо вони були направлені у місця обмеження волі або позбавлення волі у випадках, передбачених законом, можуть бути знову представлені до умовно-дострокового звільнення від відбування покарання або заміни невідбутої частини покарання більш м'яким не раніше як через один рік з дня винесення ухвали про направлення у місця обмеження волі або позбавлення волі.

Відповідно до положень ч. 3 ст. 154 КВК стосовно засудженого, щодо якого відповідно до статей 81, 82 КК може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання або заміна невідбутої частини покарання більш м'яким, орган або установа виконання покарань у місячний термін надсилає клопотання до суду у порядку, встановленому кримінальним процесуальним законодавством. Адміністрація органу або установи виконання покарань після відбуття засудженим установленої Кримінальним кодексом України частини строку покарання зобов'язана в місячний термін розглянути питання щодо можливості представлення його до умовно-дострокового звільнення від відбування покарання або до заміни невідбутої частини покарання більш м'яким.

Щодо порядку розгляду подань (клопотань) про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання у судовій практиці виникли спірні питання, пов'язані із суб'єктами звернення до суду з відповідним клопотанням. За умови необхідності встановлення обставин, визначених ст. 81 КК, а саме, факту відбуття засудженим певної частини покарання, поведінки засудженого, обставин, які можуть свідчити про доведеність виправлення засудженого, виникає питання чи повинен суд розглядати звернення не тільки органу або установи виконання покарань, що передбачено ч. 3 ст. 154 КВК, а й інших осіб, зазначених в ч. 1 ст. 539 КПК, чи остання норма є загальною, в якій вказані усі особи, які можуть звернутися до суду стосовно розгляду усіх можливих питань, зазначених в ст. 537 КПК, однак необхідно враховувати і норми інших законодавчих актів (КВК), які регламентують розгляд цих конкретних питань, що виникають під час виконання вироку.

Відповідно до ч. 1 ст. 539 КПК питання, які виникають під час та після виконання вироку, вирішуються судом за клопотанням (поданням) прокурора, засудженого, його захисника, законного представника, органу або установи виконання покарань, а також інших осіб, установ або органів у випадках, встановлених законом.Потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та інші особи мають право звертатися до суду з клопотаннями про вирішення питань, які безпосередньо стосуються їх прав, обов'язків чи законних інтересів.

Варто зазначити, що згідно з положеннями ст. 407 КПК 1960 року умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміна невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням відповідно до статей 81 і 82 КК застосовувалися суддею районного (міського) суду за місцем відбуття покарання засудженим за спільним поданням органу, що відає відбуванням покарання, і спостережної комісії або служби у справах неповнолітніх. При цьому у ст. 539 КПК не міститься таких вимог щодо суб'єкта звернення з поданням про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміни невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням.

Разом з тим згідно ч. 3 ст. 154 КВК стосовно засудженого, щодо якого відповідно до статей 81, 82 КК може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання або заміна невідбутої частини покарання більш м'яким, орган або установа виконання покарань у місячний термін надсилає клопотання до суду у порядку, встановленому кримінальним процесуальним законодавством. Адміністрація органу або установи виконання покарань після відбуття засудженим установленої КК частини строку покарання зобов'язана в місячний термін розглянути питання щодо можливості представлення його до умовно-дострокового звільнення від відбування покарання або до заміни невідбутої частини покарання більш м'яким.

Таким чином, нормами КВК визначено суб'єкта звернення до суду з відповідним поданням - орган або установа виконання покарань.

Аналіз практики розгляду подань (клопотань) про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання показав, що на підставі ст. 539 КПК до суду звертаються засуджені безпосередньо з клопотанням про застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання. Суди, як правило, відмовляють у задоволенні таких клопотань з підстав необґрунтованості. Аналізуючи зміни в процесуальному законодавстві в порівнянні із нормами КПК 1960 року у взаємозв'язку із ст. 154 КВК, слід зазначити, що підставою для розгляду подання (клопотання) про умовно-дострокове звільнення є відбуття засудженим установленої КК частини строку покарання, після якого адміністрація органу або установи виконання покарань зобов'язана розглянути питання щодо можливості представлення його до умовно-дострокового звільнення від відбування покарання або до заміни невідбутої частини покарання більш м'яким.

Таким чином, у законодавстві визначено суб'єкта звернення з відповідним поданням до суду. Вимоги до матеріалів про умовно-дострокове звільнення, які подають органи та установи виконання покарань, передбачені наказом Міністерства юстиції України від 08.06.2012 № 847/5 "Про затвердження Інструкції про роботу відділів (груп, секторів, старших інспекторів) контролю за виконанням судових рішень установ виконання покарань та слідчих ізоляторів". Згідно з вимогами п. 6.8 зазначеного наказу подання має містити анкетні дані, у тому числі про наявність чи відсутність непогашених та незнятих судимостей, про відбуту частину строку покарання, поведінку, ставлення до праці та навчання за весь час відбування покарання, до якого долучаються висновок комісії установи (СІЗО), характеристика на засудженого, дані про достроково не зняті або не погашені у встановленому законом порядку стягнення, та особова справа.

За правилами ст. 154 КВК засуджений не наділений правом самостійно подавати клопотання про застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання або заміни більш м'яким. При цьому положення ст. 539 КПК щодо визначення суб'єктів звернення до суду в порядку виконання вироку є загальною, в якій вказані усі суб'єкти, які можуть звернутися до суду на підставі ст. 537 КПК, однак щодо кожного конкретного положення ст. 537 КПК необхідно виходити з норм інших законодавчих актів, які регламентують розгляд цих конкретних питань, що виникають під час виконання вироку. В контексті розгляду клопотань про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання або заміну невідбутої частини покарання більш м'яким, таким суб'єктом є адміністрація установи виконання покарань та спостережна комісія виконавчого органу місцевої ради або служби у справах неповнолітніх.

Враховуючи наведене, клопотання про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, подані засудженими не підлягають задоволенню з огляду на неможливість у визначений законодавством спосіб встановити факт того, що засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення (ст. 81 КК) або ж встановити, що засуджений став на шлях виправлення (ст. 82 КК). Разом з тим питання про можливість розгляду та задоволення відповідного клопотання, поданого засудженим залежить від таких обставин, як: виконання/невиконання органом або установою виконання покарань обов'язків, визначених ч. 3 ст. 154 КВК, встановлення під час судового розгляду факту бездіяльності суб'єктів, визначених у ч. 3 ст. 154 КВК щодо своєчасності звернення до суду із відповідним поданням про умовно-дострокове звільнення засудженого або заміни призначеного судом покарання більш м'яким, що порушує права засудженого на вирішення питання про можливість застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання тощо.

У судовій практиці траплялися випадки звернення із клопотанням про умовно-дострокове звільнення від додаткового покарання. Суди обґрунтовано відмовляли у задоволенні таких клопотань з підстав того, що звільнення від додаткового покарання можливе тільки одночасно із звільненням відбування основного покарання і що окремо від основного покарання звільнення від додаткового виду покарання чинним законодавством не передбачено. Наприклад, ухвалою Вовчанського районного суду Харківської області від 11.02.2015 відмовлено у задоволенні клопотання засудженого К. про умовно-дострокове звільнення від відбування додаткового покарання у виді позбавлення права керування транспортним засобом. При цьому суд виходив з положень п. п. 7, 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26.04.2002 № 2 "Про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання та заміни невідбутої частини покарання більш м'яким" щодо того, що при вирішенні питання про умовно-дострокове звільнення засудженого від відбування основного покарання він може бути повністю або частково звільнений і від відбування назначеного додаткового покарання. При цьому вироком Вовчанського районного суду Харківської області від 29.10.2012 К. було засуджено за ч. 2 ст. 286 КК до 5 років позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 3 роки. На підставі ст. 75 КК його було звільнено тільки від відбування основного покарання з випробуванням строком на 3 роки з покладенням обов'язків, передбачених ст. 76 КК.

В іншому випадку, ухвалою Кіровського районного суду м. Кіровограда від 03.12.2014 (№ 1-в/404/399/14) відмовлено у задоволенні клопотання З., засудженого вироком Знам'янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 03.08.2011 за ч. 2 ст. 286 КК на 4 роки позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами на 3 роки,про умовно-дострокове звільнення від відбування додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на 3 роки. Суд мотивував своє рішення тим, що згідно з вимогами ч. 1 ст. 81 КК та роз'ясненнями Постанови Пленуму Верховного суду України від 26.04.2002 № 2 "Про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м'яким" єдиним додатковим покаранням, від якого можливо звільнити достроково засудженого, є позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, а тому законні підстави для умовно-дострокового звільнення засудженого від відбування додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами відсутні.

Окремі аспекти реалізації права на умовно-дострокове звільнення осіб, звільнених з кримінально-виконавчих установ, розташованих на територіях Донецької та Луганської областей, непідконтрольних Україні

З наданих для узагальнення матеріалів вбачається, що на розгляді судів перебували клопотання про визнання умовно-дострокового звільнення, подані засудженими, які відбували покарання у кримінально-виконавчих установах, розташованих на території проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, з яких вони були звільнені в окремих районах Донецької та Луганської областей за рішеннями незаконних органів "ДНР" та "ЛНР".

Результати аналізу судової практики дають підстави для висновку про те, що суди відмовляли у задоволенні таких клопотань з різних підстав.

Так, наприклад, до Красноармійського міськрайонного суду Донецької області звернувся А. з клопотаннямпро визнання законності його умовно-дострокового звільнення від відбування покарання. Клопотання мотивував тим, що відбував покарання в ВК-120 м. Донецька, та 27.10.2015 був звільнений умовно-достроково згідно з постановою Будьонівського суду "ДНР".

Судом встановлено, що А. було засуджено вироком Апеляційного суду Донецької області від 26.12.2006 за п. 2 ч. 2 ст. 115 КК до 13 років позбавлення волі, відбував покарання з 13.04.2006 по 27.10.2015 і його звільнено умовно-достроково на 3 роки 5 місяців 24 дні на підставі постанови Будьонівського суду "ДНР". Посилаючись на те, що ст. 81 КК та ч. 3 ст. 154 КВК передбачають порядок застосування умовно-дострокового звільнення, якого у випадку з А. не було дотримано, суд вказав, що факт знаходження виправної установи на території, непідконтрольній Україні, не може вплинути на процесуальний порядок розгляду питань, які вирішуються судом під час виконання вироків. Також відповідно до ч. 1 ст. 26 КПК сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених цим кодексом. Тобто засуджений А. звернувся з заявою, що не передбачена КПК, а тому не підлягає задоволенню. На підставі викладеного ухвалою Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 12.11.2015 відмовлено у задоволенні клопотання ( № 235/9374/15-к).

Отже, у зазначеній ухвалі суд мотивував своє рішення про відмову у задоволенні клопотання про визнання законності його умовно-дострокового звільнення від відбування покарання: 1) недотримання регламентованого КК та КВК порядку застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, внаслідок чого засудженого не можна вважати умовно-достроково звільненим; 2) непередбаченість кримінальним процесуальним законодавством клопотання про визнання законності умовно-дострокового звільнення від відбування покарання.

В іншому випадку, відмовляючи у задоволенні клопотання про визнання факту умовно-дострокового звільнення Б., застосованого "Центрально-міським районним судом м. Горлівки ДНР", Артемівський міськрайонний суд в ухвалі від 11.12. 2015 зазначив таке.

Згідно зі ст. 1 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" судова влада в Україні здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними згідно із законом. Судову владу реалізовують професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні шляхом здійснення правосуддя в рамках відповідних судових процедур. Відповідно до ст. 5 цього Закону правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Також в цій ухвалі суд обґрунтовано послався на положення частин 2 та 3 ст. 9 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" про те, що будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи були створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом. Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків.

Враховуючи зазначені положення законів України, Б. не є особою, умовно-достроково звільненою від відбування покарання, оскільки створення і діяльність на тимчасово окупованій території України так званого "суду ДНР" є незаконними.

Вважаємо останній приклад відмови в умовно-достроковому звільненні обґрунтованим, оскільки відмова з підстав непередбаченості кримінальним процесуальним законодавством клопотання про визнання законності умовно-дострокового звільнення від відбування покарання може порушити право на справедливий суд засудженого в аспекті відмови в доступі до правосуддя. У п. 14 ч. 1 ст. 537 КПК визначено, що суд має право вирішувати інші питання про всякого роду сумніви та протиріччя, що виникають при виконанні вироку. Таким чином, законодавцем визначено відкритий перелік питань, що можуть бути розглянуті під час виконання вироків.

Зважаючи на наведене, судам слід розглядати клопотання про визнання законним умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, або ж клопотання про визнання засудженого таким, що відбув покарання в установах виконання покарань, що розташовані в районі проведення антитерористичної операції за п. 14 ч. 1 ст. 537 КПК.

Доцільно наголосити, що в ряді випадків суди відмовляли у задоволенні клопотань (подань) про умовно-дострокове звільнення або заміну невідбутої частини покарання з огляду на відсутність об'єктивної можливості розглянути таке клопотання (подання).

Відповідно до ч. 1 Закону України "Про здійснення правосуддя та кримінального провадження у зв'язку з проведенням антитерористичної операції" розпорядженням ВССУ від 02.09.2014 № 2710/38-14 "Про визначення територіальної підсудності справ" на підставі подань Державної судової адміністрації України на зміну територіальної підсудності судових справ, підсудних розташованим у районі проведення антитерористичної операції місцевим загальним та апеляційним судам, було змінено територіальну підсудність Торезького міського суду Донецької області та Шахтарського міськрайонного суду Донецької області та визначена територіальна підсудність Бердянського міськрайонного суду Запорізької області. У зв'язку з цим до Бердянського міськрайонного суду Запорізької області надходять подання про умовно-дострокове звільнення засуджених з виправної колонії, що знаходиться на тимчасово окупованій території, у задоволенні яких судді відмовляють з таких підстав.

Так, 20.03.2015 ухвалою Бердянського міськрайонного суду Запорізької області відмовлено узадоволенні подання Торезької виправної колонії управління Державної пенітенціарної служби України в Донецькій області (№ 28) та спостережної комісії при виконавчому комітеті Торезької міської ради про умовно-дострокове звільнення Л. від відбування покарання у виді позбавлення волі.