Узагальнення судової практики розгляду судами деяких питань, які вирішуються судом під час виконання вироків

Відмовляючи в задоволенні подання суд виходив з того, що встановити можливе перебування Л. в Торезькій виправній колонії № 28 неможливо, оскільки установа знаходиться на окупованій території та на цей час з нею відсутній будь-який зв'язок (№ 310/7939/14-к).

За аналогічних підстав Бердянський міськрайонний суд Запорізької області ухвалою від 20.03.2015 відмовив у задоволенні подання Торезької виправної колонії управління Державної пенітенціарної служби України в Донецькій області (№ 28) та спостережної комісії при виконавчому комітеті Торезької міської ради про умовно-дострокове звільнення Б. від відбування покарання у виді позбавлення волі(№ 310/7932/14-к).

Разом з тим кримінальне процесуальне законодавство не передбачає такої підстави для відмови у задоволенні клопотання про умовно-дострокове звільнення як відсутність можливості всебічно розглянути відповідне подання. Проте не можна лишити поза увагою те, що суд не мав змоги встановити зв'язок з виправною установою, яка перебувала на території проведення АТО, повідомити засудженого та адміністрацію зазначеної установи, а також отримати від установи виконання покарання належні документально підтверджені дані для підтвердження або спростування наведених в клопотанні обставин. При цьому варто зауважити, що за відсутності доступу до відповідної установи виконання покарань сумнівною є вмотивованість та обґрунтованість відповідних подань адміністрації установи та спостережної комісії при виконавчому комітеті місцевої ради з огляду на те, що засуджений відбуває покарання на тимчасово окупованій території.

З огляду на викладене зазначене процесуальне рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області є обґрунтованим.

При цьому варто зазначити, що під час розгляду питання про визнання законним умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, або ж визнання засудженого таким, що відбув покарання в установах виконання покарань, що розташовані в районі проведення антитерористичної операції, слід визнавати явку засудженого обов'язковою з метою з'ясування усіх обставин, пов'язаних із відбуванням покарання на тимчасово окупованій території України.

Відповідно до ч. 2 ст. 86 КК особи, які вчинили злочин, можуть бути повністю або частково звільнені від кримінальної відповідальності чи покарання законом про амністію. Також правові засади застосування амністії регламентуються Законом України від 01.10.1996 № 392/96-ВР "Про застосування амністії в Україні" та щорічними законами про амністію.

Результати аналізу судової практики свідчать про те, що у переважній кількості випадків суди правильно застосовували законодавство про застосування амністії. Разом з тим в окремих випадках суди за результатами розгляду клопотань (подань) про амністію постановляли безпідставні та необґрунтовані ухвали про задоволення таких клопотань (подань). При цьому складнощі у суддів викликали застосування положення пункту"в" ч. 1 ст. 1 Закону України "Про амністію у 2014 році", яким передбачено, що амністія не застосовується до осіб, які звільнені судом від відбування покарання з випробовуванням і до закінчення визначеного судом іспитового строку знову вчинили умисний тяжкий або особливо тяжкий злочин.

Так, ухвалою Великолепетиського районного суду Херсонської області від 12.05.2014 задоволено подання інспектора Великолепетиського РП КВІ УДПтСУ в Херсонській області про застосування ст. 1 Закону України від 19.04.2014 "Про амністію у 2014 році" стосовно засудженої С. та її звільнення від подальшого відбування покарання за вироком Великолепетиського районного суду Херсонської області від 26.06.2013. Зазначену ухвалу було скасовано ухвалою Апеляційного суду Херсонської області від 16.06.2014. В обґрунтування своїх висновків колегія суддів зазначила, що відповідно до ст. 1 Закону України "Про амністію у 2014 році" звільняються від призначеного судом покарання у виді позбавлення волі на певний строк та від інших покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, особи, засуджені за умисні злочини, які не є тяжкими абоособливо тяжкими відповідно до ст. 12 КК. Згідно з вироком Великолепетиського районного суду Херсонської області від 26.06.2013 С. засуджено за ч. 1 ст. 263 КК до 3 років позбавлення волі, із застосуванням ст. 75 КК, із звільненням від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік. Злочин, передбачений ч. 1 ст. 263 КК належить до категорії тяжких злочинів. Таким чином, підстав для застосування до засудженої Закону України від 19.04.2014 "Про амністію у 2014 році" немає.

Разом з тим доцільно наголосити, що зі змісту ст. 1 "Про амністію у 2014 році" від 19.04.2014 випливає, що за амністією підлягають звільненню від відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк та від інших покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, засуджені за умисні злочини, які не є тяжкими або особливо тяжкими відповідно до ст. 12 КК, та за злочини, вчинені з необережності, які не є особливо тяжкими відповідно до ст. 12 КК: 1) особи, які на момент вчинення злочину були неповнолітніми; 2) жінки, вагітні на день набрання чинності цим законом; 3) особи, не позбавлені батьківських прав, які на день набрання чинності цим законом мають дітей, яким не виповнилося 18 років, дітей-інвалідів та/або повнолітніх сина, дочку, визнаних інвалідами; 4) особи, які на день набрання чинності цим законом в установленому порядку визнано інвалідами першої, другої чи третьої групи, а також хворими на активну форму туберкульозу (диспансерні категорії 1-4), онкологічні захворювання (III, IV стадії за міжнародною класифікацією TNM), СНІД (III, IV клінічні стадії за класифікацією ВООЗ) та інші тяжкі хвороби, що перешкоджають відбуванню покарання та підпадають під визначення Переліку захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання, затвердженого наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров'я України від 18.01.2000 № 3/6; 5) особи, які на день набрання чинності цим законом досягли пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування"; 6) ветерани війни (учасники бойових дій, інваліди війни та учасники війни, які підпадають під дію Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту"); 7) учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи - осіб, які підпадають під дію Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" та аналогічних законів інших держав-колишніх республік СРСР; 8) особи, які на день набрання чинності цим Законом мають одного чи обох батьків, які досягли 70-річного віку або визнані інвалідами першої групи, за умови, що в цих батьків немає інших працездатних дітей. Тобто амністія застосовується не до усіх засуджених за умисні злочини, які не є тяжкими або особливо тяжкими та за злочини, вчинені з необережності, які відбувають покарання у виді позбавлення волі на певний строк та інші покарання, не пов'язані з позбавленням волі, а лише виключно ті з них, які мають ознаки, передбачені пунктами 1-7 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про амністію у 2014 році". З огляду на це суд апеляційної інстанції прийняв правильне по суті процесуальне рішення, але належним чином не мотивував його, неповно застосувавши положення відповідного закону.

У судовій практиці також були випадки, коли суди безпідставно відмовляли у задоволенні клопотань про застосування амністії, що ставало підставою для скасування відповідних ухвал судом апеляційної інстанції.

Так, ухвалою Голопристанського районного суду Херсонської області від 04.06.2014 відмовлено у задоволенні клопотання захисника Д. про звільнення засудженого від відбування покарання, призначеного вироком Голопристанського районного суду Херсонської області від 24.12.2013 за вчинення злочину, передбаченого ст. 246 КК.

Суд першої інстанції послався на п. "в" ст. 1 Закону України від 08.04.2014 "Про амністію у 2014 році", відповідно до якого підлягають звільненню від відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк та від інших покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, засуджені за умисні злочини, які не є тяжкими, або особливо тяжкими, відповідно до ст. 12 КК, та за злочини, вчинені з необережності, які не є особливо тяжкими, відповідно до ст. 12 КК, особи, які на день набрання чинності цим законом в установленому порядку не позбавлені батьківських прав, і мають дітей, яким не виповнилося 18 років. Згідно із п. "в" ч. 1 ст. 8 вказаного Закону амністія не застосовується до осіб, які звільнені судом від відбування покарання з випробуванням і до закінчення визначеного судом іспитового строку знову вчинили умисний тяжкий або особливо тяжкий злочин. З огляду на викладене суд першої інстанції вказав, що Д. вчинив тяжкий злочин в період іспитового строку за попереднім вироком, а, отже, немає підстав для застосування амністії. Під час апеляційного перегляду колегія суддів Апеляційного суду Херсонської області дійшла висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права, в зв'язку з чим ухвалу суду першої інстанції скасовано із постановленням нової ухвали про задоволення клопотання в частині застосування до Д. п. "в" ч. 1 ст. 1 Закону України "Про амністію у 2014 році", оскільки Д. вчинив злочин, передбачений ст. 246 КК до набрання чинності вказаним законом, злочин, передбачений ст. 246 КК не є тяжким або особливо тяжким, а також те, що засуджений має двох неповнолітніх дітей, стосовно яких не позбавлений батьківських прав.

Таким чином, відмовляючи у задоволенні клопотання про застосування амністії, суд першої інстанції неправильно визначив ступінь тяжкості злочину, за вчинення якого засуджений відбував покарання, внаслідок чого безпідставно відмовив у задоволенні клопотання.

Також у практиці судів мало місце інше проблемне питання, пов'язане зі змістом п. "в" ст. 8 Закону України від 08.04.2014 "Про амністію у 2014 році", зокрема в частині підстав для відмови у застосуванні амністії.

Ухвалою колегії суддів Апеляційного суду Херсонської області від 02.10.2014 скасовано ухвалу Білозерського районного суду Херсонської області від 07.08.2014. Зазначеною ухвалою відмовлено у задоволенні подання про застосування Закону України від 08.04.2014 "Про амністію у 2014 році" до засудженого Л. В ухвалі суд першої інстанції зазначив, що Л. неодноразово притягувався до кримінальної відповідальності за вчинення тяжких злочинів та, будучи звільненим від відбування покарання з випробуванням, і до закінчення призначеного іспитового строку знову вчинив умисний тяжкий злочин, що згідно з п. "в" ст. 8 Закону України "Про амністію у 2014 році" унеможливлює звільнення його від відбування призначеного покарання. Не погоджуючись з вказаною ухвалою, колегія суддів Апеляційного суду Херсонської області зазначила таке. Л. був засуджений вироком Білозерського районного суду Херсонської області від 27.04.2007 за ч. 3 ст. 185 та ч. 2 ст. 289 КК з застосуванням ст. 69 КК до 3 років 6 місяців, на підставі статей 75, 104 КК звільнений від відбування покарання з випробовуванням із встановленням іспитового строку тривалістю 1 рік.

Проте Вироком Першотравенського міського суду Дніпропетровської області від 09.08.2007 Л. було засуджено за ч. 3 ст. 185 та ч. 2 ст. 289 КК до 5 років позбавлення волі та на підставі ч. 4 ст. 70 КК шляхом поглинання, за сукупністю злочинів з урахуванням вироку від 27.04.2007, остаточно призначено покарання у виді 5 років позбавлення волі, на підставі ст. 104 КК звільнено від відбування покарання з випробовуванням із встановленням іспитового строку тривалістю 2 роки. Згідно з ч. 4 ст. 70 КК, якщо після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку, то призначається покарання за сукупністю злочинів.

Колегія суддів Апеляційного суду Херсонської області вказала, що Л. вироком Першотравенського міського суду Дніпропетровської області від 09.08.2007 було також засуджено і за злочини, які було ним скоєно ще до винесення першого вироку (27.04.2007), тобто фактично Л. до постановлення вироку від 19.10.2010, за яким він відбуває покарання, мав судимість за ч. 3 ст. 185 та ч. 2 ст. 289 КК. Відповідно до вироку від 19.10.2010 Л. відбуває покарання за скоєння злочинів, передбачених ч. 2 ст. 185 КК, та на підставі ч. 1 ст. 71 КК йому частково приєднано покарання за вироком суду від 09.08.2007 і остаточно до відбуття призначено 5 років один місяць. Тобто з останнього вироку, за яким Л. відбуває покарання, вбачається, що його засуджено за вчинення злочинів, передбачених ч. 2 ст. 185 КК, які відповідно до вимог ст. 12 КК належать до злочинів середньої тяжкості. Злочини, за які Л. відбуває покарання, скоєні ним в період іспитового строку, що підтверджено останнім вироком.

Пунктом "в" ст. 8 Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо застосування амністії в Україні" передбачено, що амністія не застосовується до осіб, які звільнені судом від відбування покарання з випробовуванням і до закінчення визначеного судом іспитового строку знову вчинили умисний тяжкий або особливо тяжкий злочин. Статтею 2 Закону України "Про застосування амністії в 2014 році" передбачено звільнення від відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк та від інших покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, осіб, засуджених за будь-які злочини, які не поєднані з насильством, небезпечним для життя і здоров'я, якщо вони на день набрання чинності цим законом відбули не менше однієї чверті призначеного строку основного покарання.

Оскільки Л., будучи засуджений вироком Першотравенського міськсуду Дніпропетровської області від 09.08.2007 за ч. 3 ст. 185 та ч. 2 ст. 289, ч. 4 ст. 70 КК до 5 років позбавлення волі, з застосуванням ст. 104 КК, з випробуванням на два роки, та в період іспитового строку скоїв нові злочини, передбачені ч. 2 ст. 185 КК (які відповідно до ст. 12 КК не є тяжкими), він відповідно до вимог ст. 2 Закону України "Про застосування амністії в 2014 році" є суб'єктом амністії, оскільки на час розгляду клопотання відбув 1/4 частину призначеного вироком суду, строку основного покарання. Суд першої інстанції при розгляді клопотання адміністрації виправної колонії, не врахував вище викладені норми закону, та дійшов помилкового висновку, що засуджений не є суб'єктом амністії.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що Л. відповідає критеріям, встановленим законом для застосування амністії відповідно до Закону України "Про амністію у 2014 році", про що постановив відповідну ухвалу.

Також у судовій практиці виникало питання про те, чи належать питання застосування амністії до предмету регулювання норм, закріплених у розділі VIII КПК "Виконання судових рішень", та предмету касаційного оскарження.

При вирішенні зазначеного питання необхідно враховувати правову позицію Верховного Суду України, викладену у Постанові від 11.02.2016 по справі № 5-331кс16. Так, амністія в Україні оголошується спеціальним законом (стаття 92 Конституції України) і в кримінальному праві є складовою частиною інституту звільнення від покарання та його відбування (розділ ХІІ КК), отже, питання застосування амністії підлягає вирішенню в межах кримінальної процедури. Порядок і процедура застосування амністії регулюються відповідним законом, із урахуванням положень Закону України від 01.10.1996 № 39296-ВР "Про застосування амністії в Україні". Проте ці нормативні акти не визначають порядку оскарження ухвалених на їх підставі судових рішень. КПК теж не містить норм, які б спеціально регулювали порядок оскарження таких рішень. Згідно з ч. 2 ст. 1 КПК кримінальне процесуальне законодавство України складається не лише з цього КПК, але й з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, що обов'язкові для України, та інших законів.

Таким чином, положення ч. 2 ст. 424 КПК необхідно тлумачити цілісно і питання про те, чи підлягають оскарженню в касаційному порядку судові рішення щодо застосування амністії, слід вирішувати, виходячи з положень Конституції України, згідно з п. 8 ст. 129 якої повнота касаційного перегляду обмежена лише випадками прямого, недвозначного виключення (заборони) на рівні закону.

Оскільки КПК не встановлює прямої заборони на оскарження в касаційному порядку судових рішень щодо застосування амністії, то такі рішення підлягають касаційному оскарженню.

Щодо вирішення питанняпро те, чи відноситься до предмету касаційного оскарження судова практика щодо застосування норм, закріплених у розділі VIII КПК "Виконання судових рішень", варто звернути увагу на Постанову судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 01.12.2016 № 280 кс (15)16, в якій вказано про відсутність правових підстав для оскарження в касаційному порядку судового рішення, пов'язаного із виконанням вироку, зокрема і про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, яке належить до питань, пов'язаних із виконанням вироку і регламентованих нормами розділу VIII КПК "Виконання судових рішень".

Стаття 84 КК передбачає звільнення від покарання осіб, які під час його відбування захворіли на психічну хворобу, що позбавляє їх можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До таких осіб можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру. Особа, яка після вчинення злочину або постановлення вироку захворіла на іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, може бути звільнена від покарання або від подальшого його відбування.

Результати аналізу досліджених під час підготовки узагальнення матеріалів дають підстави для висновку про те, що в окремих випадках під час розгляду клопотань (подань) про звільнення від покарання за хворобою виникали спірні питання, пов'язані з застосуванням підзаконних правових актів, у яких закріплено перелік хвороб, які становлять підстави для звільнення від покарання за хворобою.

Потрібно звернути увагу на те, що перелік захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання, до 15.08.2014 визначався наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров'я України від 18.01.2000 № 3/6 та стосувався засуджених до всіх видів покарання. Проте з 15.08.2014 такий Перелік визначається Додатком № 12 до наказу Міністерства юстиції України, Міністерства охорони здоров'я України від 15.08.2014 № 1348/5/572 "Про затвердження Порядку організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі" і стосується лише засуджених до покарання у виді позбавлення волі. Згідно з Додатком № 12 до зазначеного наказу до переліку захворювань, які є підставою для подання до суду матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання належать: туберкульоз, інфекція вірусу імунодефіциту людини (ВІЛ/СНІД), лепра, новоутворення, хвороби ендокринної системи, психічні розлади, хвороби нервової системи та органів чуття, хвороби органів кровообігу, хвороби органів дихання, хвороби органів травлення, хвороби нирок, хвороби кістково-м'язової системи та сполучної тканини, хвороби обміну, анатомічні дефекти внаслідок захворювання чи травми, променева хвороба.

Також відповідно до положень п. п. 9, 10 Розділу VІ (Порядок підготовки та подання до суду матеріалів для вирішення питання про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання за хворобою) Порядку організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі, затвердженого наказом Міністерства юстиції України та Міністерства охорони здоров'я України від 15.08.2014 № 1348/5/572, у разі прийняття судом рішення про відмову у задоволенні подання про звільнення засудженого за хворобою такий засуджений з урахуванням його стану здоров'я продовжує лікування у лікарняному закладі або закладі охорони здоров'я чи повертається до УВП, з якої він прибув. У разі погіршення стану здоров'я засудженого, якому суд відмовив у звільненні від подальшого відбування покарання за хворобою на підставі відповідного висновку комісії, подання про звільнення від відбування покарання протягом трьох діб погоджується з начальником територіального органу ДПтС України, яким створено комісію, та повторно подається до суду.

Так, встановивши, що хвороба засудженого не передбачена у відповідному Переліку, суди у переважній більшості випадків відмовляли у задоволенні відповідного клопотання.

Прикладом відмови у задоволенні клопотання адвоката про звільнення від відбування покарання засудженого саме за таких підстав є ухвала Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 17.03.2015.

Так, 25.06.2014 захисник Б. звернувся до Орджонікідзевського районного суду м. Харкова з клопотанням про звільнення від відбування покарання за хворобою В., засудженого за ч. 2 ст. 307 КК до 6 років 2 місяців позбавлення волі з конфіскацією майна. В поданні зазначено, що засуджений В. з 27.05.1998 стоїть на обліку у зв'язку з встановленням діагнозу ВІЛ-інфекція. Згідно з консультативним висновком Харківського обласного центру з профілактики та боротьби із ВІЛ/СНІДОМ у В. встановлено діагноз ВІЛ-інфекція 4-3 клінічна стадія. Крім того, В. страждає ще на хронічний вірусний гепатит С", хронічний остеомієліт нижньої щелепи. Однак в судовому засіданні представник кримінально-виконавчої установи проти задоволення клопотання заперечував, заявивши, що 16.01.2015 В. було обстежено фахівцем ОЦПБС та постановлено діагноз ВІЛ-інфекція-3 стадія, тоді як до Переліку захворювань, які є підставою для звільнення засуджених від подальшого відбування покарання відповідно до наказу Міністерства юстиції України та Міністерства охорони здоров'я від 15.08.2014 № 1348/5/572 належить - 4 клінічна стадія ВІЛ/СНІД. Відповідно до ухвали Орджонікідзевського районного суду від 10.07.2014 В. направлявся до спеціального відділення лікувального закладу при кримінально-виконавчій установі, де він пройшов обстеження, але у засудженого В. не було встановлено діагнозу, який би підпадав під Перелік захворювань, які є підставою для звільнення засуджених від подальшого відбування покарання.

Враховуючи викладене, та керуючись ст. 84 КК, наказом Міністерства юстиції України та Міністерства охорони здоров'я від 15.08.2014 № 1348/5/572 "Про затвердження Порядку організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі", суд відмовив у задоволенні клопотання захисника про звільнення засудженого В. від подальшого відбування покарання за хворобою.

Результати дослідження направлених для узагальнення матеріалів свідчать про те, що суди, оцінюючи хворобу як тяжку та таку, що перешкоджає відбуванню покарання, керувались Переліком захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання, затвердженим наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров'я України від 18.01.2000 № 3/6, а починаючи з 15.08.2014 переліком хвороб, які є підставою для звільнення від покарання на підставі ст. 84 КК, визначеним Додатком № 12 до наказу Міністерства юстиції України, Міністерства охорони здоров'я України від 15.08.2014 № 1348/5/572 "Про затвердження Порядку організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі". Разом з тим під час проведення узагальнення виявлені поодинокі випадки, коли суд, звільняючи засудженого від покарання за хворобою, посилається на нормативний акт, який втратив чинність.

Так, 06.03.2015 ухвалою Вільнянського районного суду Запорізької області у зв'язку з хворобою С. звільнено від подальшого відбування покарання у виді позбавлення волі, призначеного згідно з вироком Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 18.12.2013. В ухвалі суддя як на підставу прийнятого рішення посилався на Перелік захворювань, які є підставою для подання в суд матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання, затверджений наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров'я України від 18.01.2000 № 3/6, який з 15.08.2014 втратив чинність (№ 314/954/15-к).

Результати аналізу судової практики дають підстави для висновку про те, що суди також посилались на Перелік захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання, затверджений наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров'я України від 18.01.2000 № 3/6, не лише під час розгляду клопотань (подань) про звільнення від покарання за хворобою, але й під час розгляду клопотань про відстрочку виконання вироку.

Так, 23.04.2014 Червоноградський міський суд Львівської області відстрочив виконання вироку цього ж суду від 28.01.2014, яким К. було засуджено за ч. 2 ст. 164 КК до двох років обмеження волі - до видужання засудженого.

При цьому судом було враховано: а) наявність тяжкої хвороби; б) те, що хвороба перешкоджає відбуванню покарання; в) той факт, що хвороба виліковна. Наявність у засудженого хвороби, що перешкоджає йому відбувати покарання, була підтверджена довідкою з лікувального закладу. При вирішенні питання про те, чи перешкоджає зазначена хвороба відбувати покарання засудженому, суд керувався Переліком захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання. Також судом враховано, що засуджений не належить до визначеного ч. 2 ст. 536 КПК кола осіб, щодо яких відстрочка не допускається (№ 459/114/14к).

Проте з такою практикою не можна погодитись з огляду на те, що Перелік захворювань, закріплений у чинному на час розгляду клопотання підзаконному акті, передбачав захворювання, які невідворотно виключають можливість відбування покарання, що зумовлюють саме звільнення від його відбування, а не відстрочку від покарання, яке має тимчасовий характер.

Відповідно до положень ч. 5 ст. 154 КВК одночасно з клопотанням про звільнення від відбування покарання внаслідок іншої тяжкої хвороби до суду надсилаються висновок лікарської комісії й особова справа засудженого. Тобто ця норма закріплює обов'язковість підтвердження хвороби засудженого саме таким медичним документом. Тому рішення суду про задоволення клопотання (подання) має право прийняти виключно за чіткого дотримання ініціаторами відповідного клопотання вищевказаних вимог закону.

Разом з тим під час проведеного узагальнення встановлено, що не усі суди неухильно дотримуються зазначених вимог закону. Так, до Чутівського районного суду Полтавської області звернувся інспектор Чутівського РП Чутівського МРВ КВІ УДПтС України в Полтавській області (надалі КВІ) з поданням про звільнення Т. від покарання, призначеного за вироком Чутівського районного суду Полтавської області від 08.06.2015 на підставі того, що після постановлення вироку та взяття Т. на облік у КВІ стало відомо, що останній до фізичної праці не придатний за станом здоров'я, оскільки згідно з довідками Чутівської ЦРЛ від 31.08.2015 № 1614 та від 02.09.2015 № 93 він хворіє і має діагноз відкритий перелом правої гомілки, стан після остеосинтезу, а тому громадські роботи відбувати не може та підлягає звільненню від призначеного покарання. Ухвалою Чутівського районного суду Полтавської області від 17.09.2015 подання задоволено, звільнено Т. від відбування покарання, призначеного вироком Чутівського районного суду Полтавської області від 08.06.2015 за ч. 1 ст. 185 КК у виді громадських робіт. В апеляційному порядку вищенаведене рішення місцевого суду не переглядалося.

Як вбачається з копії судового рішення, в порушення вимог ч. 5 ст. 154 КВК, до подання не було надано висновок лікарської комісії. Крім того, належність наявної у засудженого хвороби до Переліку, затвердженого спільним наказом Міністерства юстиції України, Міністерства охорони здоров'я України від 15.08.2014 № 1348/5/572 в судовому засіданні не перевірялася, з огляду на це з ухвалою Чутівського районного суду Полтавської області від 17.09.2015 не можна погодитись.

Доцільно наголосити, що відсутність у матеріалах клопотання (подання) висновку лікарської комісії про наявність психічної або іншої тяжкої хвороби в ряді випадків становила підставу для відмови у задоволенні клопотання про звільнення від відбування покарання за хворобою. Так, ухвалою Чутівського районного суду Полтавської області від 08.08.2014 відмовлено в задоволенні клопотання інспектора Чутівського РП Чутівського МРВ КВІ УДПтС України в Полтавській області щодо звільнення Д. від відбування покарання у виді 120 годин громадських робіт за хворобою. Зазначене клопотання було мотивоване тим, що Д. хворіє на туберкульоз, що становить загрозу для здоров'я інших осіб та є обставиною, що перешкоджає відбуванню покарання. Проте в наданому інспектором клопотанні з додатками відсутній висновок спеціальної лікарської комісії, у зв'язку з чим судом відмовлено у задоволенні клопотання про звільнення Д. від відбування покарання за хворобою.

Разом з тим в судовій практиці мав місце інший підхід до вирішення питання, пов'язаного з відсутністю у матеріалах, доданих до клопотання про звільнення від покарання за хворобою, висновку лікарської комісії. Так, у 25.03.2016 до Машівського районного суду Полтавської області надійшло клопотання засудженого С. про звільнення від покарання за хворобою, яке обґрунтоване тим, що він під час тимчасового виїзду за межі Машівської ВК-9 в кінці 2015 року, перебуваючи за місцем проживання був госпіталізований до неврологічного відділення Хмельницької міської лікарні у зв'язку з погіршенням стану здоров'я. Зазначає, що ряд наявних у нього хвороб згідно з додатком № 12 до "Порядку організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі", затвердженимнаказом Міністерства юстиції України, Міністерства охорони здоров'я України від 15.08.2014 № 1348/5/572, належать до захворювань, які є підставою для подання до суду матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання. У зв'язку з наведеним він просить звільнити його від покарання за вчинення злочину, передбаченого ч. 3 ст. 286 КК увиді позбавлення волі строком на 6 років. Проте в порушення вимог ч. 5 ст. 154 КВК висновок лікарської комісії до клопотання додано не було. У зв'язку з цим ухвалою суду від 25.03.2016 розгляд клопотання С. було відкладено, натомість судом було доручено спеціальній лікарській комісії територіального органу ДПтС України в Полтавській області провести медичне обстеження засудженого С.та надати висновок спеціальної лікарської комісії про медичний огляд засудженого щодо наявності захворювання, визначеного Переліком захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання.Також зазначеною ухвалою начальника Машівської ВК № 9 зобов'язано забезпечити проведення медичного обстеження спеціальною лікарською комісією територіального органу ДПтС України засудженого С., а засудженого С. - у місячний строк з дня винесення ухвали з'явитися до спеціальної лікарської комісії для медичного обстеження.

Проте зі змісту ст. 539 КК вбачається, що суд за результатами розгляду клопотання (подання) про вирішення питань, пов'язаних з виконанням вироку, має постановити ухвалу про задоволення клопотання (подання) або про відмову у його задоволенні, з огляду на це, з ухвалою Машівського районного суду Полтавської області не можна погодитись.

Варто зазначити, що з набранням чинності наказу Міністерства юстиції України та Міністерства охорони здоров'я України від 15.08.2014 № 1348/5/572 "Про затвердження Порядку організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі", Перелік захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання і стосується лише засуджених до покарання у виді позбавлення волі. Тому з 15.08.2014 до судів стали надходити подання про звільнення осіб від покарання за хворобами, перелік яких не визначено жодним нормативно-правовим актом.

Так, 11.02.2015 ухвалою Токмацького районного суду Запорізької області за поданням Токмацького МРВ КВІ УДПтС в Запорізькій області звільнено від покарання за хворобою С., засуджену вироком Токмацького районного суду Запорізької області від 20.10.2014 за ч. 1 ст. 185 КК до покарання у виді громадських робіт на строк 150 годин. Суд послався на висновок лікарської комісії Токмацької районної лікарні, згідно з яким С. встановлено діагноз "Перфоративна виразка препілоричного відділу шлунку з стенозом, розлитий фіброзно-гнійний перитоніт", з огляду на це їй протипоказано підняття тяжкості більше 6 кг, нахили тулубу та перебування на ногах більше 1 години. Відповідно до п. 1.8 розділу II наказу Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства внутрішніх справ України від 19.12.2003 № 270/1560 "Про затвердження Інструкції про порядок виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань" громадські роботи виконуються не менше 25 годин на місяць. Згідно з п. 6.7 Інструкції особам, засудженим до громадських робіт, надається робота, не пов'язана зі шкідливим виробництвом, ризиком для життя та здоров'я. Перелік суспільно-корисних робіт, що виконуються засудженими до покарання у виді громадських робіт, встановлений рішенням виконавчого комітету Токмацької міської ради від 22.01.2015 № 14. Відповідно до переліку всі роботи є некваліфікованими та пов'язаними з фізичними навантаженнями.

Таким чином, судом встановлено, що засуджена С. за станом здоров'я не може відбувати покарання у виді громадських робіт у зв'язку з тим, що це пов'язано з ризиком для її здоров'я і тому її необхідно звільнити від покарання за хворобою (№ 328/3201/14-к)

Таким чином, Токмацький районний суд Запорізької області, вирішуючи питання про звільнення за хворобою від покарання, непов'язаного з позбавленням волі, обґрунтовував своє рішення, посилаючись на наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства внутрішніх справ України від 19.12.2003 № 270/1560 "Про затвердження Інструкції про порядок виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань". У наведеній Інструкції відповідно до ст. 13 КВК визначаються порядок виконання покарань у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських робіт і виправних робіт та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань, здійснення контролю за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, звільнених від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, організації роботи підрозділів кримінально-виконавчої інспекції щодо направлення осіб, засуджених до покарання у виді обмеження волі, до кримінально-виконавчих установ відкритого типу.

Натомість спірною є ухвала Великобілозерського районного суду Запорізької області від 06.10.2015 про звільнення В. від подальшого відбування ним покарання у виді громадських робіт. Так, засудженого В. звільнено від подальшого відбування призначеного йому покарання у виді громадських робіт строком сто п'ятдесят годин за вироком Великобілозерського районного суду Запорізької області від 09.06.2015 у зв'язку із хворобою, що перешкоджає відбуванню покарання. При цьому суд послався на те, що відповідно до повідомлення комунального закладу "Великобілозерський центр первинної медико-санітарної допомоги" В. хворіє гіпертонічною хворобою II високого ступеня ризику, йому протипоказані польові роботи на сонці при температурі +18 С та важка фізична праця. Роботи, перелік яких затверджений рішенням сільської ради та погоджений з КВІ, В. за станом здоров'я виконувати не може. Проте за матеріалами провадження наявність у В. тяжкої хвороби, яка була б підтверджена висновком лікарської комісії, в матеріалах провадження відсутня.

Згідно з ч. 2 ст. 78 КК, якщо засуджений не виконує покладені на нього обов'язки або систематично вчинює правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про його небажання стати на шлях виправлення, суд направляє засудженого для відбування призначеного покарання.

За приписами ч. 2 ст. 166 КВК, якщо засуджений не виконує покладені на нього обов'язки або систематично вчинює правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про його небажання стати на шлях виправлення, кримінально-виконавча інспекція вносить до суду подання про скасування звільнення від відбування покарання з випробуванням і направлення засудженого для відбування призначеного покарання.

Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 537 КПК під час виконання вироків суд має право вирішувати питання про направлення звільненого від відбування покарання з випробуванням для відбування покарання, призначеного вироком.

Підставами звернення до суду з поданням про направлення звільненого від відбування покарання з випробуванням для відбування покарання, призначеного вироком суду, є:

а) невиконання засудженим протягом іспитового строку покладених на нього судом обов'язків;

б) систематичне вчинення правопорушень (трьох і більше), що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про небажання стати на шлях виправлення (ч. 2 ст. 78 КК, ч. 2 ст. 166 КВК).

Невиконанням обов'язків вважається, якщо засуджений не виконав хоча б один з обов'язків, які було покладено на нього судом (ч. 3 ст. 166 КВК).

Варто зазначити, що суди не завжди дотримувались вимог кримінального законодавства в частині розмежування правових наслідків систематичного вчинення правопорушень (трьох і більше), що потягли за собою адміністративні стягнення як підстави для скасування іспитового строку та вчинення злочину під час іспитового строку, що тягне за собою настання наслідків, передбачених ч. 3 ст. 78 КК. Так, наприклад, ухвалою колегії суддів апеляційного суду Херсонської області від 06.10.2014 скасовано ухвалу Комсомольського районного суду м. Херсона від 28.08.2014, якою задоволено клопотання прокурора Комсомольського району м. Херсона і скасовано звільнення засудженого Г. від покарання з направленням для відбування покарання, призначеного вироком Суворовського районного суду м. Херсона від 28.03.2013 у вигляді 5 років позбавлення волі через те, що Г. в період іспитового строку вчинив новий злочин.

В обґрунтування своїх доводів колегія суддів суду апеляційної інстанції вказала, що ч. 3 ст. 78 КК за підстав, наведених у клопотанні прокурора, передбачає призначення покарання в разі вчинення нового злочину протягом іспитового строку, за правилами, передбаченими статями 71 та 72 КК, а тому вирішення питання про призначення покарання за новий злочин, вчинений засудженим під час іспитового строку, є виключно компетенцією суду, який ухвалює вирок за новий злочин, а, отже, після постановлення вироку такі питання не можуть розглядатися судом в порядку розгляду клопотання, пов'язаного з виконанням вироку.

Неоднозначно вирішуються у судовій практиці і питання розгляду подань кримінально-виконавчої інспекції про направлення звільненого від покарання з випробуванням для відбування покарання, призначеного вироком у випадках, коли відсутні дані про місцезнаходження засудженого.

Результати аналізу судової практики дають підстави для висновку про відсутність серед суддів єдиної позиції про процесуальну можливість повернути клопотання (подання) про вирішення питання, пов'язаного з виконанням вироку, заявнику, на підставі відсутності у такому клопотанні (поданні) відомостей, необхідних для вирішення питання по суті або відсутності доказів, які не додані до клопотання (подання).

Водночас суд не наділений процесуальними повноваженнями повертати клопотання про скасування звільнення від відбування покарання з випробуванням і направлення засудженого для відбування призначеного покарання. Так, за результатами розгляду окремих клопотань (подань) суди постановляли ухвали про повернення цих клопотань (подань) заявнику. Наприклад, представник Гадяцького РП Гадяцького МРВ КВІ УДДУ ПВП в Полтавській області звернувся до суду з поданням про скасування звільнення від відбування покарання з випробуванням стосовно С., мотивуючи тим, що 29.04.2015 на виконання надійшов вирок з Жовтневого районного суду м. Полтава щодо засудженого. За викликом до інспектора на 06.05.2015 засуджений не з'явився. Була здійснена перевірка за місцем проживання засудженого С. та встановлено, що за зазначеною адресою останній не проживає. Також були вжиті першочергові розшукові заходи, для встановлення місця знаходження засудженого. Ухвалою від 07.07.2015 подання повернуто заявнику для здійснення подальшого розшуку засудженого С.

Варто зазначити, що питання про можливість розгляду подання про скасування звільнення від покарання з випробуванням та направлення засудженого для відбування призначеного покарання за відсутності засудженого належить до спірних питань у судовій практиці.З метою дотримання вимог щодо забезпечення права на захист слід зазначити, що вирішення питання щодо визнання обов'язковою участь засудженого у розгляді питання про направлення звільненого від покарання з випробуванням для відбування покарання, призначеного вироком, залежить від необхідності встановлення фактичних обставин стосовно умисного ухилення засудженим від виконання покладених на нього обов'язків, передбачених ст. 76 КК. До таких обставин слід відносити наявність або ж відсутність відомостей щодо: фактичного місцезнаходження засудженого; даних про оголошення засудженого в розшук; наявності відомостей щодо виконання засудженим обов'язків, визначених ст. 76 КК протягом певного строку або ж невиконання таких обов'язків тощо.

При цьому слід враховувати, що організація розшуку засуджених за правилами Розділу 6 (Організація та проведення розшуку осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, та звільнених від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, місцезнаходження яких невідоме) Інструкції про порядок виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань, затверджений наказом Державного Департаменту України з питань виконання покарань МВС України від 19.12.2003 № 270/1560, покладається: 1) початкові заходи (опитування родичів, сусідів та знайомих засудженої особи, установлення можливого місця перебування засудженого і зв'язків за межами місця проживання, направлення відповідних запитів за місцем проживання родичів та знайомих засудженої особи, до адресно-довідкового бюро, ЖЕКу, селищної, сільської або міської ради; перевірка медичних установ за місцем проживання, моргів та перевірка за обліками органів внутрішніх справ проводиться інспектором кримінально-виконавчої інспекції; 2) розшук засудженого здійснюють органи внутрішніх справ.

Враховуючи наведене, суд має право розглянути подання про скасування звільнення від покарання з випробуванням та направлення засудженого для відбування призначеного покарання за відсутності засудженого у виняткових випадках, коли у судовому засіданні буде поза розумним сумнівом доведено, що засуджений умисно ухилився від виконання покладених на нього судом обов'язків.

З наданих матеріалів узагальнень апеляційних судів вбачається, що серед причин подання відповідних клопотань про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку, які перебували на розгляді у місцевих судах у 2014-2015 рр., були такі:

1) виправлення описки у вироку суду. Зокрема, це стосується усунення суперечностей і неточностей при написанні прізвища, імені, по батькові чи інших біографічних даних засудженого. Наприклад, ухвалою Перемишлянського районного суду Львівської області від 17.09.2015 виправлено описку у вироку Перемишлянського районного суду Львівської області від 16.06.2015 стосовно А., засудженого за ч. 1 ст. 125 КК до покарання у виді 200 годин громадських робіт, в частині невірного зазначення дати народження засудженого;

2) про зарахування досудового тримання особи під вартою в строк відбування покарання, якщо таке зарахування не проведено судом або допущена неточність при його обчисленні. Наприклад, ухвалоюДрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 12.02.2015 вирішено усунути неточності, допущені у вироку Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 11.07.2015 стосовно Н., зазначивши, що в строк відбування покарання засудженому слід зарахувати час перебування під вартою з 25.02.2012 по 06.03.2012 року;

3)про скасування запобіжних заходів, якщо вони не були скасовані судом при ухваленні вироку. Такі випадки стосувалися,як правило, повернення застави, внесеної у кримінальному провадженні, у випадку, коли суд під час постановлення вироку не вирішив питання щодо заходів забезпечення кримінального провадження або ж вирішення питання про скасування арешту майна. Наприклад, ухвалою колегії суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного судум. Києва було задоволене клопотання від 08.10.2014 таповернуто М.грошові кошти в сумі 344 100, 00 грн, внесені на розрахунковий рахунок Апеляційного суду м. Києва у вигляді застави щодо Д.відповідно до ухвали Апеляційного суду м. Києва від 20.08.2013;

4)про долю речових доказів і документів, якщо їх не вирішено вироком суду, скасування заходів забезпечення кримінального провадження.Наприклад,постановою Голосіївського районного суду м. Києва від 03.07.2014 скасовано арешт, накладений постановою слідчого СВ Голосіївського РУ ГУ МВС України в м. Києві від 26.10.2010 на все майно Л. В іншому випадку, ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 04.09.2015 (№ 754/11055/15-к) задоволено клопотання засудженої А.про скасування арешту майна, накладеного ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування кримінального провадження (при постановленнівироку стосовноособи судом не було вирішено питання щодо заходів забезпечення кримінального провадження).