Про практику розгляду судами процесуальних питань, повязаних із виконанням судових рішень у цивільних справах

25 вересня 2015 року на засіданні пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ було обговорено та взято до відома інформацію про узагальнення практики розгляду судами процесуальних питань, пов'язаних із виконанням судових рішень у цивільних справах.

У зв'язку з цим надсилаємо витяг із зазначеного узагальнення.

1. Процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб), регулюються розділом VI Цивільного процесуального кодексу України ( ЦПК).

Крім того, під час розгляду питань, пов'язаних із виконанням судових рішень у цивільних справах, суди мають керуватися, зокрема, положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року, Загальної декларації прав людини 1948 року, Конституції України, Цивільного кодексу України (ЦК), Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" ( Закон № 2453-VI), Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-ХІV "Про виконавче провадження" ( Закон № 606-ХІV), Закону України від 24 березня 1998 року № 202/98-ВР "Про державну виконавчу службу" ( Закон № 202/98-ВР), Закону України від 04 листопада 2010 року № 2677-VI "Про внесення змін до Закону України "Про виконавче провадження" та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)" ( Закон № 2677-VI), Закону України від 21 січня 1994 року № 3857-XII "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України" ( Закон № 3857-XII), Закону України від 22 вересня 2011 року № 3773-VI "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" ( Закон № 3773-VI), постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2006 року № 952 "Про виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей" (постанова КМУ № 952), Порядку взаємодії органів державної виконавчої служби та органів Державної прикордонної служби України під час здійснення виконавчого провадження, затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Міністерства внутрішніх справ України від 07 лютого 2014 року № 288/5/102, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 11 лютого 2014 року за № 273/25050, Інструкції з діловодства в місцевому загальному суді, затвердженої наказом Державної судової адміністрації України від 27 червня 2006 року № 68 (Інструкція з діловодства в місцевому загальному суді), Інструкції з діловодства у місцевих загальних судах, апеляційних судах областей, апеляційних судах міст Києва та Севастополя, Апеляційному суді Автономної Республіки Крим та Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ, затвердженої наказом Державної судової адміністрації України від 17 грудня 2013 року № 173 (Інструкція з діловодства № 173), Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5 (Інструкція з організації примусового виконання рішень), Інструкції про проведення виконавчих дій, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 року № 74/5 (Інструкція про проведення виконавчих дій), а також керуватися листом Міністерства юстиції України від 18 грудня 2006 року № 25-1/899/7 "Щодо порядку підготовки та надіслання державними виконавцями до суду подань і заяв".

Зазначений перелік нормативних актів, що регулюють порядок вирішення питань, пов'язаних із виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб), не є вичерпним.

Крім того, судам слід брати до уваги роз'яснення, що містяться у постанові Пленуму Верховного Суду України (ВСУ) від 12 червня 2009 року № 5 "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду" (Постанова ВСУ № 5), постанові Пленуму ВСУ від 12 червня 2009 року № 2 "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції" (Постанова ВСУ № 2), постанові Пленуму ВСУ від 18 грудня 2009 року № 15 "Про судову практику в справах про банкрутство" (Постанова ВСУ № 15), постанові пленуму ВССУ від 07 лютого 2014 року № 6 "Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах" (постанова ВССУ № 6), постанові пленуму ВССУ від 01 березня 2013 року № 3 "Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ" (постанова ВССУ № 3), постанові пленуму ВССУ від 30 березня 2012 року № 5 "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" (постанова ВССУ № 5), постанові пленуму ВССУ від 23 грудня 2011 року № 14 "Про практику розгляду судами заяв у порядку наказного провадження" (постанова ВССУ № 14), в аналізі судової практики ВСУ щодо вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України від 01 лютого 2013 року (аналіз судової практики ВСУ щодо вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України), Рішенні Конституційного Суду України (КСУ) від 27 січня 2010 року у справі № 3-рп/2010 за конституційним зверненням громадянина З.В.Г. щодо офіційного тлумачення положення п. 18 ч. 4 ст. 293 ЦПК у взаємозв'язку зі ст. 129 Конституції України (про апеляційне оскарження ухвал суду) (Рішення КСУ від 27 січня 2010 року у справі № 3-рп/2010), Рішенні КСУ від 31 травня 2011 року у справі № 4-рп/2011 за конституційним зверненням громадянки С.І.І. щодо офіційного тлумачення положень ч. 1 ст. 376 ЦПК у взаємозв'язку зі статтями 151, 152, 153 ЦПК (Рішення КСУ від 31 травня 2011 року у справі № 4-рп/2011), Рішенні КСУ від 02 листопада 2011 року у справі № 13-рп/2011 за конституційним зверненням військової частини А 1080 щодо офіційного тлумачення положення п. 28 ч. 1 ст. 293 ЦПК у взаємозв'язку з положеннями пунктів 2, 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України (Рішення КСУ від 02 листопада 2011 року у справі № 13-рп/2011), постанові ВСУ від 20 листопада 2013 року у справі № 6-122цс13 за заявою публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" про заміну сторони виконавчого провадження у справі за позовом публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк" до О.О.О., Т.Т.Т. про стягнення заборгованості за заявою О.О.О. про перегляд ухвали ВССУ від 10 червня 2013 року (постанова ВСУ від 20 листопада 2013 року у справі № 6-122цс13).

2. Згідно з частинами 1, 2 ст. 8 Закону № 606-ХІV сторонами у виконавчому провадженні є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа, на користь чи в інтересах якої видано виконавчий документ. Боржником є фізична або юридична особа, визначена виконавчим документом.

Статусу стягувача і боржника сторони набувають після відкриття виконавчого провадження як в разі виконання рішення суду, яким закінчується судовий розгляд справи, так і в разі виконання ухвали суду про забезпечення позову (Рішення КСУ від 31 травня 2011 року у справі № 4-рп/2011).

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону № 606-ХІV примусове виконання рішень покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.

Згідно із ч. 1 ст. 3 Закону № 202/98-ВР визначено органи державної виконавчої служби.

Суддям при перевірці того, чи належний суб'єкт звернувся до суду з поданням, пов'язаним з виконанням судових рішень, слід враховувати ст. 4 Закону № 202/98-ВР.

3. Жодна зі статей розділу VI ЦПК не містить певних вимог до форми та змісту заяв із питань, пов'язаних з виконанням судових рішень або рішень інших органів.

З метою забезпечення єдиної практики підготовки та контролю за розглядом подань і заяв, які надсилаються органом державної виконавчої служби до суду, Департаментом державної виконавчої служби підготовлено відповідні методичні рекомендації, викладені в листі Міністерства юстиції України від 18 грудня 2006 року № 25-1/899/7 "Щодо порядку підготовки та надіслання державними виконавцями до суду подань і заяв".

Трапляються випадки, коли суди залишали відповідні заяви без руху, посилаючись на ст. 119, ч. 1 ст. 121 ЦПК, і в разі неусунення зазначених в ухвалі суду недоліків визнавали такі заяви згідно з ч. 2 ст. 121 ЦПК неподаними та повертали їх заявнику.

Торезькій міський суд Донецької області, залишаючи без руху заяву П.Ю.В. про заміну способу виконання рішення цього суду від 03 липня 2013 року, зауважив, що відповідно до вимог ст. 119 ЦПК у ній не зазначено, чим підтверджується неможливість виконання рішення суду щодо зобов'язання боржника надати вугілля на побутові потреби в кількості 5 900 кг, не зазначено вартість вугілля, яку П.Ю.В. просить стягнути з боржника (справа № 247/2951/13-ц).

Враховуючи, що без наведення доводів з посиланням на відповідні докази розглянути цю заяву неможливо, суди повинні застосувати положення статей 119, 121 ЦПК у контексті відповідної норми глави VI ЦПК аналогічно до п. 13 постанови ВССУ № 6.

Відповідно до п. 29.36 Інструкції з діловодства № 173 листування щодо виконання судового рішення підшивається до матеріалів відповідної справи. В разі відсутності у суді цивільної справи, що перебуває на перегляді в суді апеляційної або касаційної інстанції, суд, отримавши заяву боржника про відстрочку виконання рішення суду, має повідомити про це заявника листом та роз'яснити, що його заява буде розглянута у передбачений ст. 373 ЦПК строк, але після повернення до суду відповідної цивільної справи.

У жодній зі статей розділу VI ЦПК законодавець не зазначив, які процесуальні дії має вчинити суддя, отримавши заяву чи подання, пов'язані з виконанням судових рішень.

У судах це питання вирішується по-різному.

Системний аналіз норм ЦПК свідчить про те, що при надходженні заяв, подань, пов'язаних із виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб), суд має постановити ухвалу про прийняття заяви, подання до свого провадження та призначення судового засідання.

Виконання рішення, ухвали суду є невід'ємною частиною судового процесу, нове провадження за заявою, поданням щодо виконання судового рішення не відкривається. Не передбачено законом проведення за такими заявами, поданнями попереднього судового засідання, метою якого відповідно до ст. 130 ЦПК є врегулювання спору до судового розгляду.

4. Питання, пов'язані зі зверненням судового рішення до виконання, вирішує місцевий суд, який розглянув справу (ч. 1 ст. 368 ЦПК).

Слід зазначити, що VI розділ ЦПК стосується лише примусового виконання судових рішень, тобто у разі звичайної реалізації судових рішень втручання органів держаної виконавчої служби не відбувається.

Звернення судових рішень до виконання відбувалося в порядку, визначеному розділом 16 Інструкції з діловодства в місцевому загальному суді, що втратила чинність з 01 січня 2014 року.

У зв'язку з набранням чинності наказом Державної судової адміністрації України від 17 грудня 2013 року № 173, яким затверджено Інструкцію з діловодства № 173, порядок звернення судових рішень до виконання починаючи з 01 січня 2014 року регулюється цією Інструкцією.

Отже, незалежно від того, що у справі в порядку перегляду апеляційним чи касаційним судом ухвалено власне рішення, а також якщо воно допущено до негайного виконання, виконавчий лист видається судом першої інстанції, оскільки саме цей суд ухвалив рішення суду, а інші інстанції переглядали рішення суду. Крім того, це впливає на визначення суду при оскарженні дій державного виконавця.

За загальним правилом відповідно до ч. 2 ст. 368 ЦПК за кожним судовим рішенням, яке набрало законної сили, за заявою осіб, на користь яких воно ухвалено, чи прокурора, який здійснював у цій справі представництво інтересів громадянина або держави в суді, видається один виконавчий лист. Якщо на підставі ухваленого рішення належить передати майно, що перебуває в кількох місцях, або якщо рішення ухвалено на користь кількох позивачів чи проти кількох відповідачів, суд має право за заявою стягувачів видати кілька виконавчих листів, точно зазначивши, яку частину рішення треба виконати за кожним виконавчим листом.

Отже, виконавчий лист видається за заявою стягувачу або прокурору, який здійснював представництво інтересів особи.

Стаття 367 ЦПК передбачає вичерпний перелік випадків, у яких суд допускає негайне виконання судових рішень.

Якщо судом ухвалено рішення про негайне виконання, то згідно з п. 29.32 Інструкції з діловодства № 173 цей суд одночасно, тобто у день постановлення рішення, повинен видати і виконавчий лист.

Разом із тим нерідко траплялися випадки, коли резолютивна частина судових рішень у категоріях справ, передбачених ст. 367 ЦПК, не містила відомостей про допуск до негайного виконання, чим порушувалися права позивача і, окрім того, вимоги процесуального закону, тобто для вирішення цього питання не потрібно заяви чи клопотання позивача.

Рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 30 жовтня 2013 року у справі № 592/8473/13-ц задоволено позовні вимоги працівника П.П.П. до Сумської регіональної державної лабораторії ветеринарної медицини про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць, проте рішення суду не було допущено до негайного виконання.

На жаль, невиконання вимог ст. 367 ЦПК трапляється дуже часто.

Питання про допущення до негайного виконання рішень у справах про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб судами взагалі не вирішувалося.

Суддям слід пам'ятати, що у п. 15 постанови пленуму ВССУ від 30 вересня 2011 року № 10 "Про судову практику в цивільних справах про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб" зазначено, що рішення суду в справі про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, підлягає негайному виконанню.

Як встановлено проведеним узагальненням, деякі судді, вирішуючи питання про примусову госпіталізацію хворих на заразну форму туберкульозу до протитуберкульозного закладу, не зазначали в резолютивній частині рішення про його негайне виконання.

Рішенням Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 28 лютого 2013 року задоволено позов Новомиргородського протитуберкульозного диспансеру про обов'язкову госпіталізацію С.П.Р. до Кіровоградської обласної протитуберкульозної лікарні для проходження стаціонарного лікування строком на три місяці. Питання про негайне виконання рішення суд першої інстанції не вирішував, незважаючи на приписи процесуального законодавства та загрози, які несе для оточуючих особа, стосовно якої вирішено питання про примусову госпіталізацію.

Трапляються також випадки, коли резолютивна частина судових рішень не містить відомостей про конкретну суму платежу за один місяць, стягнення якої допущено в порядку негайного виконання, що призводить до ускладнення їх виконання.

Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 22 травня 2013 року задоволено позов Ж.І.Г. про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати, стягнуто з ПАТ "К." на користь позивача заборгованість із заробітної плати в сумі 14 314 грн та зазначено, що рішення суду в частині стягнення заробітної плати в межах суми платежу за один місяць допущено до негайного виконання, проте, яка саме сума підлягає стягненню в порядку негайного виконання судом першої інстанції, не зазначено.

Як правило, у суддів виникали питання щодо правильного застосування пунктів 1, 2 ч. 1 ст. 367 ЦПК. Суди повинні звернути увагу на те, що вимоги за ст. 117 Кодексу законів про працю України ( КЗпП) та стягнення неустойки за аліментними зобов'язаннями не підлягають негайному виконанню.

Із матеріалів, надісланих для проведення узагальнення, встановлено, що різною є позиція суддів апеляційних судів щодо застосування положень ст. 367 ЦПК на стадії апеляційного розгляду при ухваленні нового рішення.

Вважаємо, що в разі ухвалення апеляційним судом рішення по суті вимог, якщо є підстави для виконання вимог ст. 367 ЦПК, суд повинен допустити рішення суду в цій частині до негайного виконання.

Згідно з п. 21 постанови ВССУ № 6, перевіряючи додержання строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання, суд має враховувати як положення ст. 22 Закону № 606-ХІV, так і інші акти законодавства, якими врегульовано це питання. При цьому відповідно до п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 2677-VI виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, пред'являються до виконання у строки, встановлені на момент їх видачі.

Статтею 22 Закону № 606-ХІV передбачено строк пред'явлення виконавчого листа до виконання протягом року.

5. Згідно з ч. 1 ст. 369 ЦПК виконавчий лист має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом № 606-ХІV.

Згідно з абзацом 2 п. 21 постанови ВССУ № 6 вимоги до виконавчого документа, визначені у ст. 18 Закону № 606-ХІV, є єдиними. Іншими нормативно-правовими актами може бути встановлено додаткові вимоги до виконавчого документа, проте їх звуження не допускається.

Згідно з абзацом 6 п. 21 постанови ВССУ № 6 при невідповідності виконавчого документа вимогам, передбаченим ст. 18 Закону № 606-ХІV, заявникові роз'яснюється право на звернення до суду, який видав виконавчий документ, щодо приведення його у відповідність до закону. Зазначене питання вирішується судом на підставі ст. 369 ЦПК, а якщо відсутні відповідні відомості в судовому рішенні, то відповідно до вимог ст. 220 ЦПК.

Відповідні заяви розглядаються у межах розглянутої судом справи.

Так, згідно з ч. 2 ст. 369 ЦПК суд, який видав виконавчий лист, може за заявою стягувача або боржника виправити помилку, допущену під час його оформлення або видачі, чи визнати виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню, та стягнути на користь боржника безпідставно одержане стягувачем за виконавчим листом.

При цьому не повинен змінюватися загальний висновок і суть судового рішення, що виконується.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 26 Закону № 606-ХІV державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження у разі невідповідності виконавчого документа вимогам, передбаченим ст. 18 цього Закону.

Відповідно до ч. 3 ст. 26 Закону № 606-ХІV у разі відмови у відкритті виконавчого провадження на підставі п. 6 ч. 1 цієї статті державний виконавець роз'яснює заявникові право на звернення до суду чи іншого органу (посадової особи), які видали виконавчий документ, щодо приведення його у відповідність із вимогами ст. 18 цього Закону.

Проблемним для судів було питання оформлення виконавчого листа за відсутності ідентифікаційного коду суб'єкта господарської діяльності стягувача та боржника (для юридичних осіб), індивідуального ідентифікаційного номера стягувача та боржника (для фізичних осіб - платників податків).

Це пов'язано з неправильними діями державних виконавців, які при цьому застосовували відповідні роз'яснення Міністерства юстиції України.

Переважно державні виконавці за відсутності цих відомостей у виконавчому листі відмовляли у відкритті виконавчого провадження.

Майже в усіх судах перебували на розгляді заяви стягувачів про виправлення помилки у виконавчому листі шляхом зазначення ідентифікаційного номера боржника.

У більшості випадків суди відмовляли у задоволенні таких заяв, виходячи з того, що ці дані суду не відомі, а їх відсутність не може бути достатньою підставою для відмови державного виконавця у відкритті виконавчого провадження.

Інші суди затягували звернення судових рішень до виконання для з'ясування індивідуального ідентифікаційного номера боржника.

Судам при вирішенні зазначеного питання слід враховувати правовий висновок ВСУ, викладений у постанові від 25 червня 2014 року (справа № 6-62цс14), в якому зазначено, що ч. 1 ст. 18 Закону № 606-ХІV містить вимоги до виконавчого документа, у якому, зокрема, має бути зазначено й індивідуальний ідентифікаційний номер боржника (фізичної особи). Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 26 цього Закону в разі невідповідності змісту виконавчого листа вимогам ст. 18 цього ж Закону державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження.

Разом із тим п. 3 ч. 3 ст. 11 Закону № 606-ХІV надає право державному виконавцю при здійсненні виконавчого провадження з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від органів, установ, організацій, посадових осіб, сторін та учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, у тому числі й конфіденційну.

Тому відсутність у виконавчому листі ідентифікаційного номера боржника не є підставою для відмови у відкритті державним виконавцем виконавчого провадження.

Згідно з ч. 3 ст. 369 ЦПК суд в десятиденний строк у судовому засіданні розглядає заяви про виправлення помилки у виконавчому листі та визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, з повідомленням стягувача та боржника і постановляє ухвалу.

Проте часто суди не повідомляли учасників виконавчого провадження про час і місце судового засідання щодо розгляду цих заяв, що є порушенням процесуальних норм і може бути підставою для скасування таких ухвал.

Ухвалою Вишгородського районного суду Київської області від 08 жовтня 2013 року відмовлено у задоволенні заяви ДП "Н." в особі відокремленого підрозділу "З." про виправлення помилки у виконавчому листі, виданому цим же судом на виконання рішення про визнання недійсною та скасування постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії та зобов'язання вчинити нотаріальну дію.

Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 21 січня 2014 року ухвалу суду першої інстанції скасовано та передано питання на новий розгляд до суду першої інстанції, тому що заява про виправлення помилки у виконавчому листі була розглянута з порушенням ч. 3 ст. 369 ЦПК, оскільки ні стягувач, ні боржник не були повідомлені про час і місце судового засідання.

Виправлення до виконавчого листа мають вноситися з урахуванням вимог ст. 219 ЦПК та не можуть стосуватися судового рішення, на виконання якого видано цей виконавчий лист.

Частиною 2 ст. 369 ЦПК передбачено, що суд, який видав виконавчий лист, може за заявою стягувача або боржника визнати виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню, та стягнути на користь боржника безпідставно одержане стягувачем за виконавчим листом.

Підстави для цього зазначені у ч. 4 ст. 369 ЦПК.

Наслідком визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 49 Закону № 606-ХІV є закінчення виконавчого провадження.

Проте у зв'язку з відсутністю чіткого визначення "інших причин" для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню у ч. 4 ст. 369 ЦПК, у суддів виникали труднощі під час її застосування.

При цьому словосполучення "або з інших причин" не стосується припинення обов'язку боржника, який підлягає виконанню, а є іншими причинами, наприклад, в апеляційному чи касаційному порядку скасовано чи змінено рішення суду, або ж у зв'язку з нововиявленими обставинами, а виконавчий лист ще не виконаний.

Наведені підстави для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, можна поділити на дві групи: матеріально-правові та процесуально-правові.

Обов'язок боржника може припинятися з передбачених законом підстав. Підстави припинення цивільно-правових зобов'язань, зокрема, містить глава 50 розділу І книги п'ятої ЦК.

Так, зобов'язання можуть припинятися внаслідок добровільного виконання обов'язку боржником поза межами виконавчого провадження, припинення зобов'язань переданням відступного, зарахуванням, за домовленістю сторін, прощенням боргу, неможливістю виконання.

Процесуальними підставами для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, є обставини, що свідчать про помилкову видачу судом виконавчого листа, зокрема:

- видача виконавчого листа за рішенням, яке не набрало законної сили (крім тих, що підлягають негайному виконанню);

- коли виконавчий лист виданий помилково за рішенням, яке взагалі не підлягає примусовому виконанню;

- видача виконавчого листа на підставі ухвали суду про затвердження мирової угоди, яка не передбачала вжиття будь-яких примусових заходів або можливості її примусового виконання і, як наслідок, видачі виконавчого листа;

- помилкової видачі виконавчого листа, якщо вже після видачі виконавчого листа у справі рішення суду було скасоване;

- видачі виконавчого листа двічі з одного й того ж питання у разі віднайдення оригіналу виконавчого листа вже після видачі його дубліката;

- пред'явлення виконавчого листа до виконання вже після закінчення строку на пред'явлення цього листа до виконання.

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 49 Закону № 606-ХІV скасування рішення суду, на підставі якого видано виконавчий документ, є самостійною підставою для закінчення виконавчого провадження. У зв'язку з цим у разі, якщо виконавчий лист вже пред'явлено до виконання, необхідності звертатися до суду із заявою про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, немає. Виконавче провадження в цьому випадку буде закінчене на підставі зазначеного.

За аналізований період у судовій практиці траплялися випадки звернення боржників до суду із заявами про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, після того, як рішення, на виконання якого видано виконавчий лист, набрало законної сили.

Ухвалою Березанського районного суду Миколаївської області від 16 травня 2014 року відмовлено у задоволенні заяви З.С.Є. в інтересах Ж.І.М. щодо визнання виконавчого листа № 2-617/2006, виданого цим же судом, про стягнення аліментів з Ж.І.М. на користь М.Г.В. на утримання сина таким, що не підлягає виконанню.

Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції, посилаючись на безпідставність зазначених вимог та виходячи з того, що виконавчий лист виданий на виконання рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 03 листопада 2006 року, яке залишено без змін та є таким, що набрало законної сили.

Згідно з ч. 4 ст. 369 ЦПК, якщо стягнення за таким виконавчим листом уже відбулося повністю або частково, суд одночасно на вимогу боржника стягує на його користь безпідставно одержане стягувачем за виконавчим листом.

Для цього боржник до заяви має додати доказ виконання рішення суду (платіжні документи, акт державного виконавця тощо).

6. Відповідно до ч. 2 ст. 368 ЦПК за кожним судовим рішенням, яке набрало законної сили, за заявою осіб, на користь яких воно ухвалено, чи прокурора, який здійснював у цій справі представництво інтересів громадянина або держави в суді, видається один виконавчий лист. Якщо на підставі ухваленого рішення належить передати майно, що перебуває в кількох місцях, або якщо рішення ухвалено на користь кількох позивачів чи проти кількох відповідачів, суд має право за заявою стягувачів видати кілька виконавчих листів, точно зазначивши, яку частину рішення треба виконати за кожним виконавчим листом.

Відповідно до пунктів 29.34, 29.35 Інструкції з діловодства № 173 виконавчі листи реєструються в журналі обліку виконавчих документів, виданих судом.

У справах про стягнення аліментів, про відшкодування збитків, завданих злочином, про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я або втратою годувальника, про стягнення грошових сум із посадових осіб, винних у незаконному звільненні чи переведенні працівників або у невиконанні рішення суду про поновлення на роботі, виконавчий лист передається судом на руки стягувачу за його заявою або на вимогу стягувача надсилається за місцем його проживання.

У разі постановлення рішення про зменшення розміру аліментів виконавчий лист передається судом на руки боржнику за його заявою після набрання рішенням суду законної сили або на його письмову вимогу надсилається за місцем його проживання.

Згідно з ч. 1 ст. 370 ЦПК замість втраченого оригіналу виконавчого листа або судового наказу може бути виданий дублікат цих документів.

Дублікат виконавчого листа чи судового наказу видається на підставі ухвали суду і його зміст має повністю співпадати з оригіналом, тобто відповідати резолютивній частині рішення суду. Навіть у разі часткового виконання рішення суду змінювати в дублікаті загальну суму стягнення не можна. Це враховується під час подальшого виконавчого провадження.

Частиною 1 ст. 370 ЦПК визначено, що звернення до суду за видачею дубліката виконавчого листа або судового наказу здійснюється або за заявою стягувача, або за поданням державного виконавця. Суд, який видав виконавчий лист про стягнення аліментів, має право за поданням державного виконавця у разі встановлення кількох місць роботи чи отримання доходів боржника видати дублікат виконавчого листа.

Тобто ч. 1 ст. 370 ЦПК визначено вичерпний перелік суб'єктів звернення до суду за видачею дубліката виконавчого листа або судового наказу.

Виключним суб'єктом звернення до суду за отриманням дубліката виконавчого листа про стягнення аліментів у разі встановлення кількох місць роботи чи отримання доходів буде державний виконавець.

Червоногвардійський районний суд м. Макіївки відмовив у задоволенні заяви стягувача В.В.В. про видачу їй дубліката виконавчого листа, виданого на виконання рішення про стягнення з Р.Р.Р. аліментів на утримання дитини, у зв'язку із встановленням другого місця отримання доходу боржника Р.Р.Р. - пенсії.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні заяви, послався на те, що згідно з ч. 1 ст. 370 ЦПК стягувач не має права на звернення до суду з такою заявою, в цьому випадку право на звернення до суду з поданням про видачу дубліката виконавчого листа має лише державний виконавець (справа № 271/1137/14-ц, провадження № 6/271/58/14).

В окремих випадках у порушення вимог ч. 1 ст. 370 ЦПК державні виконавці зверталися до суду із заявами про видачу дубліката виконавчого листа, а не з відповідними поданнями.

Слід зазначити, що законодавець не визначив вимог до форми та змісту заяви про видачу дубліката виконавчого листа або судового наказу.

Результати аналізу матеріалів, надісланих для проведення узагальнення, свідчать про те, що заяви про видачу дубліката виконавчого листа або судового наказу не містили необхідних відомостей для вирішення цього питання. У заявах не зазначались назви сторін виконавчого провадження; не викладалися підстави для видачі дубліката виконавчого листа або судового наказу; не було посилання на докази, якими підтверджувалась би втрата виконавчого листа або судового наказу.

Деякі судді заяви та подання про видачу дубліката виконавчого листа або судового наказу, що не містили необхідних відомостей, на підставі статей 119, 121 ЦПК залишали без руху та надавали заявнику строк для усунення недоліків.

Торезький міський суд Донецької області з посиланням на норми статей 119, 120 ЦПК постановив ухвалу про залишення без руху заяви управління Пенсійного фонду України в Донецькій області про видачу дубліката виконавчого листа, оскільки в заяві не зазначено сторін виконавчого провадження; не наведено доказів, які підтверджували б, що цей виконавчий лист не виконується. У встановлений судом строк зазначені недоліки не були усунуті, а тому судом першої інстанції винесено ухвалу про повернення заяви заявникові (провадження № 6/247/27/2014).

Такі дії суду є правильними.

Інші судді заяви та подання про видачу дубліката виконавчого листа або судового наказу, що не містили необхідних відомостей, повертали для належного оформлення листами, що не передбачено процесуальним законом.

Процесуальною особливістю вирішення питання про видачу дубліката виконавчого листа та судового наказу є те, що за видачу стягувачу дубліката виконавчого листа або судового наказу справляється судовий збір у розмірі, встановленому законом (ч. 3 ст. 370 ЦПК).

Згідно зі ст. 370 ЦПК обов'язок щодо сплати судового збору виникає винятково у стягувача, який звертається з заявою про видачу дубліката виконавчого листа або судового наказу.

Відповідно до підп. 2 п. 4 ч. 2 ст. 4 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI "Про судовий збір" ( Закон № 3674-VI) ставка судового збору за видачу дубліката судового наказу та виконавчого листа становить 3 грн.

На підставі ч. 1 ст. 370 ЦПК дублікат видається лише судом, який видав виконавчий лист або судовий наказ, і лише у цивільній справі.

У поодиноких випадках суди розглядали подання державних виконавців про видачу дубліката виконавчого листа, виданого на виконання вироку в кримінальній справі.

Ухвалою Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 30 січня 2014 року задоволено подання державного виконавця про видачу дубліката виконавчого листа у кримінальній справі № 1-763 (справа № 320/552/14-ц).

Згідно з ч. 2 ст. 370 ЦПК заява про видачу дубліката розглядається в судовому засіданні з викликом сторін і заінтересованих осіб. Їхня неявка не є перешкодою для вирішення питання про видачу дубліката. Тобто під час розгляду питань про видачу дубліката виконавчого листа чи судового наказу явка сторін виконавчого провадження є їх правом, а не обов'язком.

Проте вони повинні бути належним чином повідомлені про дату судового засідання (ст. 74 ЦПК) і лише за наявності таких даних суд може розглянути заяву без них.

Згідно з ч. 1 ст. 370 ЦПК підставами для видачі дубліката виконавчого листа чи судового наказу є:

втрата виконавчого листа чи судового наказу;

встановлення кількох місць роботи чи отримання доходів боржника у разі стягнення аліментів.

Підставою для видачі дубліката виконавчого листа у Кіровському районному суді м. Донецька стало те, що стягувачу П.П.П. було видано виконавчий лист на виконання рішення про поділ майна без зазначення в ньому даних про ідентифікаційний номер боржника І.І.І. (провадження № 6/258/173/13).

Це неправильно, оскільки для таких обставин є ст. 369 ЦПК.

Серед підстав для видачі дубліката виконавчого листа, зазначених у ч. 1 ст. 370 ЦПК, така підстава відсутня.

При вирішенні питання про видачу дубліката виконавчого листа або судового наказу у зв'язку з його втратою заявники повинні подати докази, а суди мають обов'язково перевірити, чи не було виконано втрачені судові рішення, судові накази, чи не втратили вони законної сили.

Результат аналізу матеріалів, надісланих для проведення узагальнення, свідчить про хибну практику тих судів, що не з'ясовували підстав, за якими стягувач чи державний виконавець звертався за отриманням дубліката виконавчого листа, та обставин втрати виконавчого листа, не перевіряли дані про існування виконавчих проваджень за цими виконавчими листами або судовими наказами. Матеріали справ взагалі не містили інформації про будь-які дані щодо виконання судових рішень, а тому постановлені ухвали таких судів про видачу дубліката виконавчого листа або судового наказу не мотивовані.

Ухвалою Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 21 січня 2014 року задоволено заяву стягувача К.П.М. про видачу дубліката виконавчого листа, виданого на виконання рішення про стягнення з З.В.Б. боргу. Проте в матеріалах справи не було доказів втрати заявником виконавчого листа, хоча саме на цю підставу для видачі дубліката посилався заявник (справа № 440/77/14-ц, провадження № 6/440/15/2014).

Основними підставами для відмови у задоволенні заяв про видачу дубліката виконавчого листа обґрунтовано слугувало те, що такі виконавчі документи або перебували на виконанні у відповідних органах державної виконавчої служби, або із цими заявами звертались особи, які не були стягувачами за виконавчими провадженнями, або ці заяви надавалися без доказів на підтвердження втрати оригіналу виконавчого листа.

Слід відмітити, що із заявою про видачу дубліката виконавчого листа або судового наказу можна звернутися лише в межах строків пред'явлення їх до виконання. У разі пропуску такого строку одночасно із заявою про видачу дубліката слід подати і заяву про поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання.

Стаття 371 ЦПК надає право на звернення із заявою про поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого листа до виконання до суду, який видав виконавчий лист, або до суду за місцем виконання. Проте суд за місцем виконання виконавчого листа не має права видати дублікат виконавчого листа, оскільки це суперечитиме ч. 1 ст. 370 ЦПК.

Згідно з п. 18 ч. 1 ст. 293 ЦПК на ухвалу про видачу дубліката виконавчого листа може бути подана апеляційна скарга.

У Рішенні КСУ від 27 січня 2010 року у справі № 3-рп/2010 також зазначено, що в аспекті конституційного звернення положення п. 18 ч. 1 ст. 293 ЦПК стосовно можливості апеляційного оскарження ухвали суду щодо видачі дубліката виконавчого листа у взаємозв'язку з положенням п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України необхідно розуміти як таке, що передбачає право оскаржувати окремо від рішення суду в апеляційному порядку ухвалу суду першої інстанції як про видачу дубліката виконавчого листа, так і про відмову у його видачі.

При цьому КСУ зазначав, що особливість ухвали про відмову у видачі дубліката виконавчого листа полягає в тому, що вона приймається на стадії виконання судового рішення й оскаржити її одночасно з оскарженням рішення суду неможливо, тому ця ухвала може бути оскаржена лише самостійно.

7. Виконавчі документи повинні бути пред'явлені до виконання в строки, встановлені ст. 22 Закону № 606-ХІV.

Згідно з ч. 1 ст. 24 Закону № 606-ХІV державний виконавець відмовляє у прийнятті до провадження виконавчого документа, строк пред'явлення для примусового виконання якого закінчився, про що виносить відповідну постанову.

Відповідно до ч. 2 ст. 24 Закону № 606-ХІV стягувач, який пропустив строк пред'явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення строку пред'явлення до суду. Таке право стягувача передбачено також ч. 1 ст. 371 ЦПК.

Зазначений строк є процесуальним, а отже, може бути поновлений.

Тобто виключним суб'єктом звернення до суду з цього питання є стягувач.

Процесуальний порядок поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання встановлений ч. 2 ст. 371 ЦПК, а саме: заява про поновлення пропущеного строку подається до суду, який видав виконавчий лист, або до суду за місцем виконання.

Судді мають пам'ятати про те, що норма ст. 371 ЦПК поширюється лише на цивільні справи, оскільки відповідні норми щодо поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання містяться і в Кодексі адміністративного судочинства України (КАС) (ст. 261 КАС), і в Господарському процесуальному кодексі України ( ГПК) (ст. 119 ГПК). При цьому щодо виконання виконавчих документів, які судом не видавалися, ця норма ЦПК не поширюється.

Торезький міський суд Донецької області, відмовляючи стягувачу К.К.К. у задоволенні заяви про поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого листа до виконання, правильно зазначив, що заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки виконавчий документ виданий на виконання рішення суду, постановленого за нормами КАС, а норми ст. 371 ЦПК на ці правовідносини не поширюються. Отже, заява К.К.К. не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (провадження № 6/247/54/13).

Разом із тим суд повинен був відмовити у прийнятті заяви (аналогічно до п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК).

Згідно з ч. 2 ст. 371 ЦПК заява про поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання розглядається в судовому засіданні з повідомленням сторін, які беруть участь у справі. Їхня неявка не є перешкодою для вирішення питання про поновлення пропущеного строку.

Тобто заява може бути розглянута судом без сторін, які беруть участь у справі, але лише у разі їх попереднього повідомлення. Звертаємо увагу суддів і на те, що при розгляді заяви про видачу дубліката особи викликаються (ч. 2 ст. 370 ЦПК), а не притягаються.

Отже, повідомлення сторін, які беруть участь у справі, про час і місце розгляду заяви про поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання повинні здійснюватися відповідно до статей 74 - 76 ЦПК.

Відповідно до ч. 2 ст. 371 ЦПК та ч. 2 ст. 24 Закону № 606-ХІV суд розглядає заяву про поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання в десятиденний строк.

Багато заяв про поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання розглянуто судами з порушенням згаданого строку.

Слід зазначити, що ЦПК не містіть вимог щодо форми та змісту такої заяви, а тому практика судів при прийнятті до розгляду заяв про поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання, як і інших заяв із процесуальних питань, пов'язаних із виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб), є різною, про що вже зазначалося.

Одні судді не звертали уваги на зміст і форму заяв стягувачів, інші застосовували вимоги статей 119 - 121 ЦПК, що є правильним.

Закон № 3674-VI не передбачає стягнення судового збору як оплати заяви про поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання.

Згідно з ч. 1 ст. 371 ЦПК підставою для поновлення строку пред'явлення виконавчого документа до виконання є поважність причин пропуску такого строку.

Перелік причин, які слід вважати поважними, законодавцем не зазначено, а тому суддя відповідно до ст. 212 ЦПК дає оцінку поважності причин за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у заяві доказів.

Ухвалою Авдіївського міського суду Донецької області від 10 січня 2014 року відмовлено у задоволенні заяви ПАТ КБ "Н." про поновлення пропущеного строку пред'явлення виконавчого листа до виконання.

Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції виходив з того, що 10 жовтня 2012 року Авдіївський міський суд Донецької області супровідним листом № 1208-1211 на адресу стягувача направив копію рішення суду та виконавчий лист, згідно з повідомленням про отримання поштового відправлення зазначені документи вручено представнику ПАТ КБ "Н." 16 жовтня 2012 року, строк пред'явлення до виконання виконавчого листа закінчився 20 серпня 2013 року, але виконавчий лист до виконання не був пред'явлений, заявником не доведено поважність пропуску строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання, посилання заявника на те, що виконавчий лист не пред'являвся до виконання у зв'язку з наміром боржників добровільно виконати рішення суду, не є поважною причиною пропуску строку (провадження № 6/217/1/2014).