Отримання стягувачем виконавчого листа або судового наказу після закінчення строку для пред'явлення його до виконання є поважною причиною пропуску строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання.
Досить часто суди, не повною мірою з'ясувавши обставини справи та докази, якими підтверджувався пропуск строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання, доходили помилкових висновків.
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 06 березня 2014 року скасовано ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 16 січня 2014 року про поновлення ПАТ "Банк" пропущеного строку для пред'явлення виконавчого листа № 2-1143/10 до виконання.
При вирішенні цього питання суд першої інстанції не врахував лист державної виконавчої служби від 03 вересня 2012 року, згідно з яким відповідно до даних Єдиного державного реєстру виконавчих проваджень виконавче провадження за виконавчим листом № 2-1143/10 закінчено на підставі п. 8 ч. 1 ст. 49 Закону № 606-ХІV (справа № 754/22456/13-ц).
Окремі суди, поновлюючи строк для пред'явлення виконавчого документа до виконання, взагалі не зазначали причин, які визнавали поважними.
Вирішуючи питання про поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання, суди мають перевіряти, чи не переривався строк давності пред'явлення його до виконання.
При цьому слід розрізняти поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання від поновлення строку давності для пред'явлення виконавчого листа до виконання після його переривання.
Відповідно до ст. 23 Закону № 606-ХІV строки пред'явлення виконавчого документа до виконання перериваються:
а) пред'явленням виконавчого документа до виконання;
б) частковим виконанням рішення боржником;
в) наданням судом, який видав виконавчий документ, відстрочки або розстрочки виконання рішення.
Після переривання строку пред'явлення виконавчого документа до виконання перебіг строку поновлюється. Час, що минув до переривання строку, до нового строку не зараховується.
У разі повернення виконавчого документа стягувачу у зв'язку з неможливістю в повному обсязі або частково виконати рішення строк пред'явлення виконавчого документа до виконання після переривання встановлюється з дня його повернення, а в разі повернення виконавчого документа у зв'язку із встановленою законом забороною щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, а також проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, - з моменту закінчення дії відповідної заборони.
Задовольняючи заяви про поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання, більшість суддів у резолютивній частині ухвал зазначають про поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого листа, виданого у цивільній справі.
Харцизький міський суд Донецької області задовольнив заяву ПАТ КБ "Н." та постановив поновити пропущений строк для пред'явлення до виконання виконавчого листа № 2/0550/402/2012, виданого Харцизьким міським судом Донецької області на ім'я Б.Б.Б. у цивільній справі за позовом ПАТ КБ "Н." до Б.Б.Б., І.І.А. про стягнення заборгованості за кредитним договором.
При цьому до заяви про поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого листа до виконання долучено два виконавчих листа стосовно боржника Б.Б.Б. (справа № 0550/258/2012, провадження № 6/248/60/2014).
Проте таке формулювання не є правильним, оскільки суд вирішує питання про поновлення пропущеного строку для пред'явлення конкретного виконавчого листа до виконання, а тому в ухвалі слід зазначати, за яким саме виконавчим листом поновлено пропущений строк (дата його видачі, яким судом видано, зміст резолютивної частини рішення тощо).
В одних випадках судді в резолютивній частині ухвали про поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання зазначали строк для пред'явлення виконавчого документа до виконання, наприклад, терміном "на три місяці з дня набрання ухвалою законної сили", "до 13 квітня 2015 року", "з дня набрання чинності цією ухвалою". В інших випадках судді обмежуються фразою "поновити строк пред'явлення виконавчого листа до виконання".
На нашу думку, це зайве, оскільки строки поновлено, а строки пред'явлення до виконання визначено законом.
Згідно з п. 19 ч. 1 ст. 293 ЦПК ухвала суду про поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання підлягає оскарженню в апеляційному порядку.
8. Відповідно до частин 2, 3 ст. 12 Закону № 606-ХІV стягувач має право подати заяву про відмову від стягнення і повернення виконавчого документа. Сторони мають право укласти мирову угоду про закінчення виконавчого провадження, яка визнається судом.
На підставі ч. 1 ст. 372 ЦПК питання щодо визнання судом мирової угоди або відмови стягувача від примусового виконання може вирішуватися судом лише в межах виконавчого провадження, тобто після винесення державним виконавцем постанови про відкриття виконавчого провадження. Отже, суд не може визнавати мирові угоди або відмови стягувача від примусового виконання, укладені в проміжок часу між набранням законної сили рішенням суду і до моменту відкриття виконавчого провадження, після закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа стягувачеві, зокрема у випадках, коли виконавчого провадження немає чи воно вже перебуває в архіві органу державної виконавчої служби.
Відповідно до пунктів 1, 2 ч. 1 ст. 49 Закону № 606-ХІV виконавче провадження підлягає закінченню в разі: визнання судом відмови стягувача від примусового виконання рішення суду; визнання судом мирової угоди між стягувачем і боржником у процесі виконання.
Згідно з ч. 1 ст. 50 Закону № 606-ХІV завершене виконавче провадження не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом. При цьому знімається арешт, накладений на майно боржника, скасовуються інші вжиті державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв'язку із завершенням виконавчого провадження.
На підставі ч. 2 ст. 372 ЦПК, визнаючи мирову угоду чи приймаючи відмову стягувача від примусового виконання у виконавчому провадженні, суд зобов'язаний перевірити, чи не суперечить це закону і чи не порушує права або свободи інших осіб.
Відповідно до ч. 1 ст. 372 ЦПК мирову угоду або відмову стягувача від примусового виконання в процесі виконання рішення до суду для визнання передає державний виконавець.
Тобто виключним суб'єктом звернення до суду з цього питання є державний виконавець, до якого звертаються сторони виконавчого провадження.
У ст. 372 ЦПК не визначено процесуального порядку розгляду судом питання щодо визнання мирової угоди чи прийняття відмови стягувача від примусового виконання у виконавчому провадженні. Така невизначеність не сприяє однозначному застосуванню норм процесуального права.
Проте, враховуючи права осіб, які брали участь у цивільній справі, суд повинен розглядати питання щодо визнання мирової угоди чи прийняття відмови стягувача від примусового виконання у виконавчому провадженні у судовому засіданні з повідомленням сторін виконавчого провадження для роз'яснення наслідків затвердження мирової угоди чи прийняття відмови стягувача від примусового виконання.
Згідно з ч. 1 ст. 372 ЦПК мирова угода або відмова стягувача від примусового виконання в процесі виконання рішення подається державним виконавцем до суду за місцем виконання рішення для визнання.
Отже, відповідно до ч. 1 ст. 372 ЦПК розгляд питання про визнання мирової угоди і прийняття відмови стягувача від примусового виконання рішення є підсудним тому суду, що розташований за місцем виконання відповідного рішення, тобто загальному місцевому суду, розташованому на території відповідного підрозділу державної виконавчої служби, за місцем проведення виконавчих дій.
Норма ст. 372 ЦПК поширюється лише на цивільні справи, оскільки відповідні норми містяться і в КАС (ст. 262), і в ГПК (ч. 4 ст. 121).
Закон № 3674-VI не передбачає оплату судовим збором мирової угоди, укладеної між сторонами виконавчого провадження, або відмови стягувача від примусового виконання в процесі виконання рішення.
Згідно з ч. 3 ст. 372 ЦПК за результатами розгляду мирової угоди або відмови від примусового виконання суд постановляє ухвалу, яка має відповідати вимогам ст. 210 ЦПК.
Слід зазначити, що ЦПК не містіть вимог щодо форми та змісту мирової угоди, укладеної між сторонами виконавчого провадження, або відмови стягувача від примусового виконання в процесі виконання рішення.
У мировій угоді, укладеній між сторонами виконавчого провадження, повинні міститися конкретні умови врегулювання виконавчого провадження, зокрема, в ній має бути зазначено суму, яку зобов'язується сплатити боржник; майно, визначене індивідуальними чи родовими ознаками, яке зобов'язується передати боржник; дії (роботи, послуги тощо), які зобов'язується здійснити боржник; строки виконання зобов'язань боржника.
Умови мирової угоди, укладеної між сторонами виконавчого провадження, мають бути чітко викладені, щоб не було непорозумінь та спорів щодо її змісту при виконанні.
Під час перевірки укладеної між сторонами виконавчого провадження мирової угоди суддям слід також враховувати багатосуб'єктність учасників із тієї чи іншої сторони виконавчого провадження з огляду на те, що в разі відмови хоча б одного з учасників виконавчих правовідносин укладення мирової угоди суперечитиме законодавству України. Виходячи з характеру та змісту мирової угоди, укладеної між сторонами виконавчого провадження, необхідно, щоб волю до її укладення виявили обидві сторони виконавчого провадження, оформивши її письмово.
Частиною 1 ст. 372 ЦПК передбачено певний порядок вирішення питання визнання мирової угоди, укладеної між сторонами виконавчого провадження, або прийняття відмови стягувача від примусового виконання в процесі виконання рішення, а саме: мирова угода, укладена між сторонами, або відмова стягувача від примусового виконання в процесі виконання рішення подається в письмовій формі державному виконавцеві, який не пізніше триденного строку передає її до суду за місцем виконання рішення для визнання.
ЦПК не встановлено строків розгляду судами мирової угоди, укладеної між сторонами виконавчого провадження, або відмови стягувача від примусового виконання в процесі виконання рішення, тому, як правило, розглядалися такі процесуальні питання у строк до 15 днів.
Разом із тим усі інші процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень, розглядалися судами протягом 10 днів (ч. 3 ст. 369, ч. 2 ст. 371, ст. 373 ЦПК). Тому судам слід дотримуватися саме цього строку.
Положення ст. 175 ЦПК визначає порядок укладення мирової угоди сторін на стадії судового розгляду справи, а в разі перевірки мирової угоди, укладеної між сторонами виконавчого провадження під час примусового виконання рішення суду, підлягає застосуванню спеціальна норма, якою є ст. 372 ЦПК.
Згідно з ч. 2 ст. 372 ЦПК за наслідками перевірки мирової угоди, укладеної між сторонами виконавчого провадження, або відмови стягувача від примусового виконання в процесі виконання рішення суд має право не визнати мирову угоду або не прийняти відмову стягувача від примусового виконання.
Проте в судовій практиці траплялися випадки залишення мирової угоди без розгляду, тобто у спосіб, не передбачений ст. 372 ЦПК.
Жовтневий районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області, ознайомившись із мировою угодою, переданою Жовтневим відділом державної виконавчої служби Криворізького міського управління юстиції, дійшов висновку про залишення без розгляду мирової угоди, укладеної між сторонами виконавчого провадження - С.В.М. та ТОВ "Х.", пославшись на порушення державним виконавцем встановленого cm. 372 ЦПК триденного строку передання її до суду для перевірки та визнання і неподання до суду її оригіналу та відповідних документів, які надійшли від сторін виконавчого провадження у зв'язку з її укладенням (справа № 212/8385/13-ц, провадження № 6/212/344/13).
Частиною 2 ст. 372 ЦПК передбачено дві підстави для відмови у визнанні мирової угоди, укладеної між сторонами виконавчого провадження, або неприйняття відмови стягувача від примусового виконання в процесі виконання рішення: суперечливість таких дій закону; порушення прав чи свобод інших осіб, тобто на стадії виконавчого провадження.
Сторони виконавчого провадження намагаються шляхом укладення мирової угоди здійснити перехід прав власності на нерухоме майно.
У таких випадках правильною є практика тих судів, які виносили ухвалу про відмову у визнанні відповідної мирової угоди на підставі того, що нерухоме майно не було предметом судового спору.
Суди мають звернути увагу на те, що внесення у подальшому змін чи доповнень до укладеної і затвердженої судом мирової угоди законодавством не передбачено.
9. Законодавець, надаючи можливість встановлення відстрочки та розстрочки виконання, зміни чи встановлення способу і порядку виконання рішення, безпосереднього визначення згаданих правових категорій не наводить, у зв'язку з чим вони залишаються поняттями оціночними, що нерідко призводить до ускладнень їх застосування.
Під відстрочкою виконання рішення розуміється перенесення строку його виконання на новий строк, визначений судом.
Розстрочкою виконання рішення є встановлення періоду, протягом якого рішення суду виконується частинами з певним інтервалом у часі. Строки виконання кожної частини мають визначатись судом. Це стосується виконання рішення суду щодо предметів, які діляться (грошей, майна тощо).
Зміна способу та порядку виконання рішення - це визначена законодавством послідовність і зміст вчинення виконавчих дій державним виконавцем, а також права і обов'язки суб'єктів виконавчого провадження під час їх вчинення. Тобто судом вживаються нові заходи для реалізації рішення суду в разі неможливості його виконання у порядку і спосіб, що встановлені раніше.
Спосіб виконання рішення визначається на підставі встановлених у ст. 16 ЦК способів захисту цивільних прав. Зокрема, способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Зміна способу і порядку виконання рішення полягає у заміні одного заходу примусового виконання іншим.
При вирішенні питання про зміну способу виконання суд повинен з'ясувати обставини, що свідчать про абсолютну неможливість виконання рішення.
Відповідно до ст. 373 ЦПК за наявності обставин, що утруднюють виконання рішення (хвороба боржника або членів його сім'ї, відсутність присудженого майна в натурі, стихійне лихо тощо), за заявою державного виконавця або за заявою сторони суд, який видав виконавчий документ, у десятиденний строк розглядає питання про відстрочку або розстрочку виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання рішення в судовому засіданні з викликом сторін і у виняткових випадках може відстрочити або розстрочити виконання, змінити чи встановити спосіб і порядок виконання рішення.
Це питання врегульовано і ст. 36 Закону № 606-ХІV, яка передбачає, що за наявності обставин, які ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, державний виконавець за власною ініціативою чи за заявою сторін, а також самі сторони мають право звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про відстрочку або розстрочку виконання, а також про встановлення або зміну способу і порядку виконання.
Тобто вирішення питання про відстрочку, розстрочку, зміну способу та порядку виконання можуть ініціювати лише державний виконавець та сторони виконавчого провадження. Із цього переліку не може виключатись прокурор у разі, якщо він здійснював представництво сторони у справі.
Згідно з п. 8 ч. 3 ст. 11 Закону № 606-ХІV державний виконавець у процесі здійснення виконавчого провадження має право звертатися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою, зокрема, про встановлення чи зміну порядку і способу виконання, про відстрочку та розстрочку виконання рішення.
Така заява має розглядатись в межах розглянутої судом справи.
На підставі ст. 373 ЦПК питання про відстрочку, розстрочку, зміну способу та порядку виконання вирішує лише суд, який видав виконавчий документ, тобто суд, що розглянув справу у першій інстанції.
У практиці є випадки, коли виконавчий документ видано апеляційним судом, який, скасовуючи рішення суду першої інстанції, ухвалив власне рішення або допустив негайне його виконання і видав виконавчий документ. Проте це не змінює підсудності такої заяви.
Зі змісту частин 1, 3 ст. 36 Закону № 606-ХІV випливає, що відстрочка або розстрочка виконання, встановлення чи зміна способу і порядку виконання допускаються лише щодо судових рішень, а щодо інших рішень не допускаються.
Відповідно до ст. 17 Закону № 606-ХІV іншими рішеннями є виконавчі написи нотаріусів; посвідчення комісій по трудових спорах, що видаються на підставі відповідних рішень таких комісій; постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом; постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу; рішення інших органів державної влади, якщо їх виконання за законом покладено на державну виконавчу службу; рішення Європейського суду з прав людини з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".
Згідно з п. 20 постанови ВССУ № 3 за правилами ст. 373 ЦПК регулюються питання відстрочки і розстрочки виконання, зміни чи встановлення способу виконання судових рішень у цивільних справах, і на подання державного виконавця про зміну, наприклад, способу виконання вироку суду про конфіскацію майна вони не поширюються. Процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у кримінальному провадженні, вирішуються відповідно до розділу VIII КПК.
Питання, які виникають під час та після виконання вироку у потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача та інших осіб і стосуються цивільного позову, розглядаються судом за правилами КПК (ст. 539).
Слід зазначити, що ст. 373 ЦПК не обмежує відповідне право суду певним строком: воно може бути реалізоване в будь-який час після набрання рішенням суду законної сили і до його фактичного виконання, але в межах строку пред'явлення виконавчого документа до виконання.
Процесуальною особливістю розгляду питань про відстрочку і розстрочку виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання рішення є виклик сторін у судове засідання.
Суди, розглядаючи заяви про відстрочку і розстрочку виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання рішення, не завжди дотримували вимоги ст. 373 ЦПК щодо виклику сторін.
Оскільки питання про наслідки неявки сторін у судове засідання ст. 373 ЦПК не врегульовано, то судді часто застосовували загальні правила ст. 169 ЦПК про наслідки неявки в судове засідання осіб, які беруть участь у справі.
Мар'їнський районний суд Донецької області, залишаючи без розгляду заяву С.С.С. про надання розстрочки виконання рішення суду, послався на те, що заявник двічі не з'явився у судове засідання та від нього не надійшло заяви про розгляд за його відсутності (справа № 6/237/3/2013).
На нашу думку, в цьому випадку застосовуватись мають вимоги ст. 11 ЦПК.
Суди здебільшого дотримуються визначеного ст. 373 ЦПК десятиденного строку розгляду питань про відстрочку або розстрочку виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання рішення.
Під час розгляду заяв державного виконавця чи сторони про відстрочку або розстрочку виконання рішення, встановлення або зміну способу й порядку його виконання суду потрібно мати на увазі, що відповідно до ст. 373 ЦПК їх задоволення можливе лише у виняткових випадках, які суд визначає виходячи з особливого характеру обставин, що ускладнюють або виключають виконання рішення (хвороба боржника або членів його сім'ї, відсутність у нього майна, яке за рішенням суду має бути передане стягувачу, стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо).
Слід зазначити, що наведений у ст. 373 ЦПК перелік найбільш характерних виняткових обставин, що можуть враховуватися судом під час розгляду питання про відстрочку або розстрочку виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання рішення, не є вичерпним.
Стаття 373 ЦПК не пов'язує суд зі згодою сторони на вжиття передбачених законом заходів.
Згідно з вимогами статей 10, 60, 373 ЦПК саме заявники зобов'язані довести зазначений локальний предмет доказування.
Скрутне матеріальне становище не завжди має характер особливих або виняткових обставин.
Ухвалою Фастівського міськрайонного суду Київської області від 18 вересня 2013 року в задоволенні заяви ДТГО "П." про розстрочку виконання рішення Апеляційного суду Київської області від 27 листопада 2012 року відмовлено. Суд виходив із того, що заявник не надав доказів, які підтверджували б винятковість причин неможливості сплати коштів за цим рішенням суду, а скрутне матеріальне становище, зокрема, посилання заявника на дефіцит коштів на підприємстві у зв'язку з виплатою кредитів та частковим фінансуванням підприємства шляхом оплати працівникам лише проїзду, не є винятковою обставиною. Крім того, з моменту набрання рішенням апеляційного суду законної сили заявник не здійснив жодної виплати на погашення заборгованості перед працівниками, чим порушив їх законні права щодо своєчасного отримання заробітної плати.
Суди, задовольняючи заяви про розстрочку та відстрочку виконання рішень, не враховують, що матеріальний стан боржника не є безумовною підставою для невиконання судових рішень, які набрали законної сили, та не є обставиною, що утруднює виконання рішень суду.
Рогатинський районний суд Івано-Франківської області ухвалою від 12 серпня 2013 року відстрочив строком на 6 місяців рішення суду про стягнення з Д.Л.Д. солідарно на користь ПАТ КБ "Н." заборгованості в сумі 162 461 грн 16 коп. із тих підстав, що перебування заявниці Д.Л.Д., яка є інвалідом 2-ї групи, на лікуванні із хворобами серця є виключними обставинами, які утруднюють виконання судового рішення.
Мали місце випадки звернення до суду із заявами про зміну способу і порядку виконання рішення, в яких фактично йшлося про зміну сторін виконавчого провадження.
Красноармійський міськрайонний суд Донецької області, відмовляючи у задоволенні заяви державного виконавця про зміну способу та порядку виконання рішення цього суду від 01 листопада 2013 року про стягнення з П.Р.О. та Ч.Д.Р. на користь Державної казначейської служби України збитків, завданих державному бюджету України в сумі 225 271,17 грн, шляхом заміни стягувача на Міністерство юстиції України, суд правильно виходив із того, що вимоги заявника не ґрунтуються на законі (провадження № 6/235/168/13).
Заміна сторони виконавчого провадження не регулюється ст. 373 ЦПК. Притягнення до участі у виконавчому провадженні іншого стягувача не є зміною способу та порядку виконання рішення суду.
Суди мають звернути увагу на таке: якщо у боржника відсутнє присуджене стягувачу майно в натурі, що підтверджено, наприклад, актом державного виконавця, то суд може змінити спосіб виконання рішення на стягнення вартості цього майна, при цьому суд має виходити з його вартості, визначеної в рішенні суду, і, навпаки, в разі відсутності коштів у боржника суд може змінити рішення суду на звернення стягнення на його майно. В наведеному прикладі такої потреби немає, а судове рішення повинно виконуватись за загальними правилами закону про виконання.
Як встановлено з матеріалів, надісланих для проведення узагальнення, розглядаючи в порядку ст. 373 ЦПК питання про відстрочку або розстрочку виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання рішення, суди не перевіряли, чи відкрито виконавче провадження щодо примусового виконання рішення суду, що є обов'язковою передумовою для розгляду заяви згідно зі ст. 373 ЦПК.
Слід звернути увагу на те, що згідно з ч. 5 ст. 36 Закону № 606-ХІV законом можуть встановлюватися особливості щодо надання відстрочки або розстрочки виконання рішення.
Такі особливості встановлено ч. 4 ст. 39 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV "Про іпотеку" ( Закон № 898-IV), відповідно до якої відстрочка виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки не допускається в разі, якщо: іпотеку включено до іпотечного пулу; відстрочка може призвести до істотного погіршення фінансового стану іпотекодержателя; проти іпотекодавця чи іпотекодержателя порушено справу про банкрутство.
На підставі п. 45 постанови ВССУ № 5 відстрочка чи розстрочка виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки може бути надана судом за заявою іпотекодавця безпосередньо під час ухвалення самого рішення (ст. 217 ЦПК, ст. 39 Закону № 898-IV) або після його ухвалення за правилами, встановленими ст. 373 ЦПК.
У разі якщо за судовим рішенням з відповідача стягнуто кредитну заборгованість, то в порядку ст. 373 ЦПК суд не може змінити спосіб виконання такого рішення на звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки виконання рішення суду про стягнення заборгованості відповідно до Закону № 606-XIV має виконуватись за рахунок усього майна, що належить боржнику.
Відповідно до ч. 1 ст. 39 Закону № 898-IV в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду зазначаються, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої ст. 38 цього Закону; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.
Згідно з ч. 1 ст. 41 Закону № 898-IV реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом № 606-XIV, з дотриманням вимог цього Закону.
Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя від 19 жовтня 2011 року за заявою АТ "Банк" змінено порядок виконання рішення цього суду від 02 листопада 2009 року, яким у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернуто стягнення на предмет іпотеки - нежитлову будівлю, що належить А.А.А., шляхом її продажу ПАТ "Банк" за початковою ціною не нижче 1 963 489 грн.
Пізніше цей же суд у цій же справі за заявою ПАТ "Банк" знову змінив порядок виконання рішення від 02 листопада 2009 року, враховуючи посилання заявника на те, що початкова ціна реалізації була визначена станом на 22 квітня 2009 року і на сьогодні є завищеною та втратила актуальність, встановив порядок виконання рішення суду шляхом реалізації предмета іпотеки з прилюдних торгів за початковою ціною реалізації не нижче за звичайні ціни на цей вид майна на підставі оцінки суб'єкта оціночної діяльності, здійсненої у процедурі виконавчого провадження (справа № 265/7063/13-ц).
Ураховуючи, що предметом позову в цій справі є звернення стягнення на предмет іпотеки, то спосіб реалізації предмета іпотеки та початкову ціну його реалізації, які мають зазначатися в рішенні суду, слід вважати порядком виконання рішення суду, який відповідно до ст. 217 ЦПК та ст. 39 Закону № 898-IV визначається в рішенні суду, а тому може бути змінений в порядку ст. 373 ЦПК.
Разом із тим змінити спосіб виконання рішення суду із стягнення кредиту на звернення стягнення на предмет іпотеки і навпаки неможливо, оскільки це є зміною рішення суду по суті, що не допускається. Крім того, зазначений спосіб - це вирішення конкретної позовної заяви, яка доводиться позивачем за різними нормами права, і кожна така заява має свої особливості.
У п. 7 Постанови ВСУ № 2 зазначено, що відповідно до ст. 217 ЦПК визначення порядку виконання рішення суду, надання відстрочки або розстрочки виконання, вжиття заходів для забезпечення його виконання за наявності для цього підстав зазначається безпосередньо в рішенні суду під час його ухвалення.
Заяви сторін або державного виконавця про вчинення судом таких самих дій під час виконання рішення суду за наявності для цього підстав розглядаються в порядку, встановленому ст. 373 ЦПК, за результатами вирішення яких постановляється ухвала.
У разі задоволення заяви в ухвалі суду, крім відомостей, передбачених ст. 210 ЦПК, зазначається строк дії відстрочки (розстрочки), а в разі надання розстрочки, крім того, розмір періодичних платежів, які підлягають стягненню для погашення присудженої суми. Межі дії відстрочки (розстрочки) можуть бути визначені не лише датою, а й настанням якоїсь події (зміна матеріального становища відповідача, видужання тощо).
Якщо обставини, через які особі було надано відстрочку (розстрочку), припинили існування раніше, ніж було зазначено в ухвалі суду, суд за заявою заінтересованої особи або державного виконавця може вирішити питання про припинення дії відстрочки (розстрочки).
Заява про надання відстрочки (розстрочки) виконання рішення суду на новий строк або про припинення її дії повинна розглядатися в такому ж порядку, як і первинна заява.
Суди повинні враховувати, що неможливо змінити спосіб і порядок виконання судового рішення у немайнових справах, за якими боржник присуджується до вчинення певних дій, оскільки це призведе до зміни самого рішення суду, а згідно з ч. 2 ст. 218 ЦПК після проголошення рішення суд, який його ухвалив, не може сам скасувати або змінити це рішення.
Слід зазначити, що право, передбачене ст. 373 ЦПК, не обмежується на повторне звернення з позовною заявою, якщо воно судом вже розглядалось, якщо змінювались обставини.
Відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 293 ЦПК ухвала суду щодо відстрочки і розстрочки, зміни чи встановлення способу і порядку виконання рішення суду підлягає оскарженню в апеляційному порядку незалежно від того, задоволена така заява чи в її задоволенні відмовлено.
10. Питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу виникають у зв'язку з виконанням рішення суду про відібрання дитини.
Згідно зі ст. 374 ЦПК питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу вирішується судом за поданням державного виконавця. Суд у десятиденний строк розглядає це питання в судовому засіданні з викликом сторін та за обов'язковою участю представників органів опіки та піклування. Неявка сторін не є перешкодою для вирішення питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу.
Такі рішення ухвалюють у справах про передання дитини від однієї особи до іншої (статті 161, 163, 167, 170 Сімейного кодексу України (СК)), про передання дитини на піклування до органу опіки та піклування (статті 161, 167, 170 СК), про позбавлення батьківських прав (ст. 167 СК), про скасування усиновлення або визнання його недійсним (статті 236, 238 СК).
У ч. 2 ст. 77 Закону № 606-ХІV міститься вказівка на те, що в разі необхідності державний виконавець може звернутися до суду з поданням щодо вирішення питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу.
Разом із тим Закон № 606-ХІV і ЦПК не вирішують питання про те, до якого суду державний виконавець може звернутися з поданням про вирішення питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу.
За змістом ч. 1 ст. 368 ЦПК державний виконавець може звернутись із поданням про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу до суду, який розглянув справу, оскільки це випливає зі змісту ст. 77 Закону № 606-ХІV.
Згідно з ч. 2 ст. 77 Закону № 606-ХІV суд у десятиденний строк розглядає питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу в судовому засіданні з викликом сторін та за обов'язковою участю представників органів опіки та піклування.
Виходячи з цього, можна зробити висновок, що неявка сторін до судового засідання, належним чином повідомлених про час його проведення, не є перешкодою для вирішення питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу.
Судам під час розгляду питання щодо тимчасового влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу необхідно враховувати письмовий висновок органу опіки та піклування про відібрання дитини. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Відповідно до п. 21 ч. 1 ст. 293 ЦПК ухвалу суду про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу може бути оскаржено в апеляційному порядку.
За аналізований період суди рідко вирішували питання щодо оголошення розшуку боржника або дитини.
Згідно з п. 10 ч. 3 ст. 11 Закону № 606-ХІV державний виконавець у процесі здійснення виконавчого провадження має право звертатися до суду з поданням про розшук боржника - фізичної особи або дитини.
На підставі ч. 1 ст. 40 Закону № 606-ХІV в разі відсутності відомостей про місце проживання, перебування чи місцезнаходження боржника - фізичної особи, а також дитини за виконавчими документами про відібрання дитини державний виконавець звертається до суду з поданням про винесення ухвали про розшук боржника або дитини.
Тобто питання про оголошення розшуку боржника або дитини суд розглядає лише за поданням державного виконавця. Сторони та інші заінтересовані особи не мають права на звернення до суду з цього питання.
Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК розшук боржника або дитини оголошується за місцем виконання рішення або за останнім відомим місцем проживання (перебування) боржника або дитини чи місцезнаходженням їхнього майна, або за місцем проживання (перебування) стягувача.
Враховуючи встановлені ст. 375 ЦПК особливості розгляду подання про оголошення розшуку боржника або дитини (суд розглядає подання державного виконавця про оголошення розшуку боржника або дитини протягом десяти днів), вважаємо правильною практику тих суддів, які повідомляють державного виконавця про час і місце розгляду подання без виклику сторін виконавчого провадження у судове засідання. Не буде зайвим повідомити стягувача як заінтересовану особу, який по суті і звертається з питанням до державного виконавця.
Іноді в разі неявки державного виконавця в судове засідання суди залишали подання про оголошення розшуку боржника без розгляду на підставі п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК.
Мар'їнський районний суд Донецької області ухвалою від 11 листопада 2013 року залишив без розгляду подання державного виконавця відділу державної виконавчої служби Мар'їнського районного управління юстиції про оголошення розшуку боржника, оскільки державний виконавець, повідомлений про розгляд справи, про причини неявки у судове засідання не повідомив і заяви про розгляд справи за його відсутності не надав (справа № 237/3988/13-ц).
Вважаємо, що в силу ст. 11 ЦПК така норма за аналогією підлягає застосуванню під час розгляду подання про оголошення розшуку боржника або дитини.
Відповідно до ч. 1 ст. 40 Закону № 606-ХІV підставами для звернення державного виконавця до суду з поданням про оголошення розшуку боржника або дитини є відсутність відомостей про місце проживання, перебування чи місцезнаходження боржника - фізичної особи, а також дитини за виконавчими документами про відібрання дитини.
Згідно зі ст. 42 Закону № 606-ХІV (в редакції Закону № 2511-VІ від 09 вересня 2010 року) державний виконавець зобов'язаний звернутися до суду з поданням про винесення ухвали про розшук боржника або дитини в разі відсутності відомостей про місце проживання або перебування чи місцезнаходження боржника за виконавчими документами лише щодо стягнення аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я або у зв'язку з втратою годувальника, а також дитини за виконавчими документами про відібрання дитини. За іншими виконавчими документами державний виконавець міг звернутися до суду з поданням про розшук боржника або дитини за наявності письмової згоди стягувача відшкодувати витрати на розшук та авансувати зазначені витрати відповідно до цього Закону.
Отже, є обов'язкові і факультативні підстави для звернення державного виконавця до суду з поданням про винесення ухвали про розшук боржника або дитини.
Із 09 березня 2011 року відповідно до ч. 1 ст. 40 Закону № 606-ХІV на державного виконавця покладено обов'язок звертатися до суду з поданням про винесення ухвали про розшук боржника або дитини за всіма категоріями справ у разі відсутності відомостей про місце проживання, перебування чи місцезнаходження боржника - фізичної особи, а також дитини за виконавчими документами про відібрання дитини.
На підставі ст. 40 Закону № 606-ХІV суд оголошує лише розшук боржника - фізичної особи та дитини за виконавчими документами про відібрання дитини.
Згідно з п. 3.12 Інструкції з організації примусового виконання рішень розшук боржника - юридичної особи та розшук майна боржника здійснюється безпосередньо державним виконавцем без звернення до суду шляхом направлення запитів до органів державної податкової служби, Державної реєстраційної служби України, банків, Державної автомобільної інспекції Міністерства внутрішніх справ України, Державної казначейської служби України, Державного агентства земельних ресурсів, бюро технічної інвентаризації, нотаріату, органів статистики тощо або перевірки інформації за даними електронних баз даних та реєстрів, що містять інформацію про майно чи доходи боржника, а також за даними інших джерел інформації як офіційних, так і неофіційних (засобів масової інформації, мережі Інтернет тощо). Крім того, державний виконавець здійснює вихід за місцезнаходженням (місцем проживання) боржника.
Частиною 2 ст. 375 ЦПК передбачено право суду витребувати від державного виконавця всі необхідні документи для вирішення питання про оголошення розшуку.
Відповідно до п. 3.12 Інструкції з організації примусового виконання рішень перед зверненням до суду з поданням про винесення ухвали про розшук боржника - фізичної особи або дитини, який здійснюється відповідно до ст. 40 Закону № 606-ХІV, державний виконавець має вжити заходів, спрямованих на встановлення фактичного місцезнаходження боржника - фізичної особи або дитини.
Отже, не завжди суди звертали увагу на те, що перш ніж звертатись до суду, державний виконавець повинен самостійно вжити заходів щодо встановлення місця проживання боржника.
Судді переважно не звертали уваги на форму та зміст подання про оголошення розшуку боржника. Проте іноді суди повертали такі подання державному виконавцю для належного оформлення без постановлення ухвали про залишення їх без руху, що є порушенням норм ЦПК.
Ухвалою Іллічівського районного суду м. Маріуполя від 21 листопада 2013 року повернуто для належного оформлення подання Іллічівського відділу державної виконавчої служби Маріупольського міського управління юстиції про оголошення розшуку боржника П.Т.Л. за виконавчим провадженням із примусового виконання рішення цього суду від 26 квітня 2013 року про стягнення з П.Т.Л. на користь УПФУ Іллічівського району м. Маріуполя 170 грн, оскільки державним виконавцем не надано відомостей щодо місця реєстрації боржника, довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо майна боржника (справа № 264/8237/13-ц).
Суди обґрунтовано відмовляли в задоволенні подання про оголошення розшуку боржника, якщо: державний виконавець не надавав суду достатніх і достовірних доказів про відсутність відомостей щодо місця проживання, перебування чи місцезнаходження боржника - фізичної особи; через відсутність даних про ухилення боржника від сплати боргу; відсутність відомостей про привід боржника; відсутність доказів, які підтверджували б вичерпність заходів, вжитих державним виконавцем щодо встановлення місця знаходження боржника; відсутність відомостей щодо відкриття виконавчого провадження; відсутність відомостей про те, що боржнику відомо про відкриття виконавчого провадження та що він викликався до відділу державної виконавчої служби; на виклик до суду боржник надав заперечення на подання державного виконавця та надав докази, що місце свого проживання не змінював, ніяких повідомлень про наявність виконавчого провадження не отримував.
Іноді суди, вирішуючи питання про оголошення розшуку боржника, помилково керувалися ст. 78 ЦПК, що регламентує розшук відповідача у справі та не поширюється на оголошення розшуку боржника під час виконання судового рішення.
Відповідно до п. 29.35 Інструкції з діловодства № 173 в разі постановлення судом ухвали про розшук боржника копія цієї ухвали надсилається до органу внутрішніх справ за останнім місцем реєстрації боржника для виконання.
Розшук боржника - фізичної особи або дитини здійснюється органами МВС України відповідно до п. 5 Інструкції з організації розшуку обвинувачених, підсудних, осіб, які ухиляються від відбування кримінального покарання, безвісно зниклих осіб та встановлення особи невпізнаних трупів, затвердженої наказом МВС України від 05 січня 2005 року № 3 ДСК, та Порядку розшуку боржника - фізичної особи, затвердженого наказом МВС України від 27 серпня 2008 року № 408.
Згідно з п. 1.5 Порядку розшуку боржника - фізичної особи розшук оголошується, відповідно, за місцем виконання рішення або за останнім відомим місцем проживання (перебування) боржника або за місцем проживання (перебування) стягувача. Ухвалою суду визначається підрозділ внутрішніх справ, на який покладається розшук боржника.
На підставі п. 4.1 Порядку розшуку боржника - фізичної особи розшукова справа у визначених випадках закривається.
У такому разі стягувачеві рекомендується подати відповідні документи до органу державної виконавчої служби для вирішення питання щодо стягнення боргу за кордоном відповідно до Конвенції про стягнення аліментів за кордоном від 20 червня 1956 року, Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року або інших міжнародних актів із зазначених питань.
Тобто суд може постановити ухвалу про припинення розшуку лише в разі надходження до нього заяви стягувача про відмову від стягнення. В решті випадків розшукова справа припиняється і, відповідно, припиняється розшук боржника постановою про закриття розшукової справи, яка затверджується начальником органу внутрішніх справ згідно з пунктами 4.2, 4.3 Порядку розшуку боржника - фізичної особи.
На підставі п. 4.2 Порядку розшуку боржника - фізичної особи про закриття розшукової справи виноситься постанова у двох примірниках, яка затверджується начальником органу внутрішніх справ. Перший примірник постанови долучається до розшукової справи, а другий - надсилається до управління (відділу) ГІРФО ГУМВС, УМВС за підлеглістю. До зазначеної постанови також долучається інформаційно-статистична картка про припинення розшуку.
Згідно з п. 4.3 Порядку розшуку боржника - фізичної особи до У(В)ІТ у триденний термін надсилається інформація про закриття розшукової справи для внесення змін до централізованого обліку.
Проте Совєтський районний суд Донецької області ухвалою від 23 серпня 2013 року скасував ухвалу цього суду від 27 січня 2009 року про оголошення розшуку боржника Л.Л.Л., оскільки боржником надано суду докази, що спірних питань щодо аліментних зобов'язань на цей час немає і від стягувача надійшла заява, що заборгованість боржником повністю сплачена.
Суд розглянув та задовольнив заяву боржника про скасування його розшуку у зв'язку з виконанням ним боргових зобов'язань зі сплати аліментів, що не передбачено нормами ЦПК. У матеріалах справи заяви стягувача про відмову від стягнення немає, є лише заява стягувача про погашення ним заборгованості з аліментних зобов'язань. Крім того, процесуальним законодавством не передбачено можливості скасування судом, що оголосив розшук боржника, ухвали про оголошення розшуку.
Згідно з ч. 3 ст. 40 Закону № 606-ХІV витрати органів внутрішніх справ, пов'язані з розшуком боржника - фізичної особи, дитини за виконавчими документами про відібрання дитини, стягуються з боржника за ухвалою суду.
Відповідно до ч. 4 ст. 40 Закону № 606-ХІV незвернення державного виконавця до суду у випадках, передбачених ч. 1 цієї статті, а також інші дії та бездіяльність державного виконавця, пов'язані з розшуком боржника або його майна, можуть бути оскаржені в десятиденний строк у порядку, встановленому цим Законом.
З огляду на те що обов'язок державного виконавця здійснити певну дію прямо передбачено законом, але строки її вчинення не зазначені, бездіяльність державного виконавця щодо оголошення розшуку може бути оскаржена в будь-який час, коли особа дійде висновку, що ця бездіяльність порушує її права чи свободи, оскільки правопорушення є триваючим.
У порядку ст. 375 ЦПК розглядаються не лише подання державних виконавців про оголошення розшуку боржника за виконавчими провадженнями, що відкриті на підставі виконавчих листів, виданих за судовими рішеннями у цивільних справах, й за виконавчими провадженнями, відкритими на підставі рішень інших органів (посадових осіб).