ПРЕЗИДІЯ ВИЩОГО АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
Р Е К О М Е Н Д А Ц І Ї
14.04.2008 N 07.2-10/2 |
Адміністративні суди України
Про деякі питання практики застосування адміністративними судами законодавства про забезпечення права інвалідів на працевлаштування
З метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом (частина перша статті 17 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів" - далі Закон).
Для правильного та однакового застосування адміністративними судами законодавства про забезпечення права інвалідів на працевлаштування, відповідно до пункту 4 частини другої статті 43 Закону України "Про судоустрій України", президією Вищого адміністративного суду України прийнято наступні рекомендації.
1. Відповідно до пункту 1 Положення про Фонд соціального захисту інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.2002 N 1434, Фонд є урядовим органом державного управління, який діє у складі Міністерства праці та соціальної політики і підпорядковується йому.
Згідно з пунктом 9 зазначеного Положення для реалізації покладених на Фонд соціального захисту інвалідів завдань за погодженням з Мінпраці утворюються територіальні відділення Фонду (далі - відділення Фонду) в межах граничної чисельності його працівників.
Основним завданням Фонду соціального захисту інвалідів, відповідно до пункту 3 цього Положення є, зокрема контроль за виконанням підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, які використовують найману працю (далі - роботодавці), нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, установленого статтею 19 Закону. У відповідності до покладених на Фонд завдань останній здійснює контроль за сплатою роботодавцями адміністративно-господарських санкцій і пені (підпункт 3 пункту 4 зазначеного Положення).
Таким чином, Фонд та його відділення є органами державної влади, які у правовідносинах з роботодавцями, зокрема у зв'язку із здійсненням контролю за перерахуванням адміністративно-господарських санкцій, передбачених статтею 20 Закону, реалізують владні управлінські функції.
Право відділень Фонду на звернення до суду у відповідних відносинах визначено в законодавчому порядку (частина 9 статті 20 Закону) .
З огляду на викладене та відповідно до пункту 1 частини першої статті 3, пункту 4 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), справи за позовами суб'єктів владних повноважень - відділень Фонду до роботодавців про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені за кожне робоче місце призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте ним, є адміністративними.
Враховуючи правовий статус відділень Фонду та приписи частини другої статті 60 КАС, прокурори у зазначеній категорії справ мають право звертатись до адміністративного суду з позовними заявами в інтересах відповідних відділень Фонду.
2. При розгляді справ про працевлаштування інвалідів адміністративним судам необхідно виходити з положень Конституції України, додержуватися приписів Конвенції про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів N 159, ратифікованої Законом України "Про ратифікацію Конвенції про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів N 159" від 06.03.2003 N 624-IV, Законів України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21.03.91 N 875-XII, "Про реабілітацію інвалідів в Україні" від 06.10.2005 N 2961-IV та нормативно-правових актів, що конкретизують норми зазначених законодавчих актів. До них відносяться:
- постанова Кабінету Міністрів України "Про реалізацію статей 19 і 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 31.01.2007 N 70, якою затверджено:
- постанова Кабінету Міністрів України "Про реалізацію статті 18-1 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 27.12.2006 N 1836;
- постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Положення про індивідуальну програму реабілітації інваліда" від 23.05.2007 N 757;
- наказ Державного комітету статистики України "Про затвердження Інструкції зі статистики кількості працівників" від 28.09.2005 N 286, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 30.11.2005 за N 1442/11722;
- наказ Міністерства праці та соціальної політики України "Про затвердження форми звітності N 10-ПІ (річна) "Звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів" та Інструкції щодо заповнення форми звітності N 10-ПІ (річна) "Звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів" від 10.02.2007 N 42, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 13.02.2007 за N 117/13384;
- наказ Міністерства праці та соціальної політики України "Про затвердження форм звітності та інструкцій щодо їх заповнення" від 19.12.2005 року N 420, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 21.12.2005 за N 1534/11814;
- наказ Міністерства праці та соціальної політики України "Про затвердження Порядку нарахування пені та її сплати" від 15.05.2007 N 223, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 30.05.2007 за N 552/13819.
При цьому адміністративні суди повинні враховувати, що відповідно до статей 19, 20 Закону розрахунок кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, розрахунок та сплата штрафних санкцій здійснюється наступного року за роком, в якому відбулося порушення нормативу. В зв'язку з цим зазначений розрахунок здійснюється на підставі законодавства, чинного протягом звітного періоду, а їх сплата та подання звітності - на підставі законодавства, чинного на момент вчинення відповідних дій.
3. Відповідно до пункту 2.3 Порядку нарахування пені та її сплати адміністративно-господарська санкція - це грошове зобов'язання, альтернативне зобов'язанню самостійно здійснити працевлаштування інвалідів відповідно до Закону, сплачується у порядку і розмірах, передбачених Законом та постановою Кабінету Міністрів України "Про реалізацію статей 19 і 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні".
Виходячи із наведеної дефініції та завдань Фонду стосовно здійснення контролю за виконанням роботодавцями нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів та сплатою ними адміністративно-господарських санкцій і пені, фактом вчинення правопорушення є несплата адміністративно-господарських санкцій.
З огляду на викладене, судам слід мати на увазі, що право звернення до суду у відділень Фонду виникає після встановлення факту несплати адміністративно-господарських санкцій.
Відповідно до пункту 2 Порядку сплати підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, суми адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, роботодавці сплачують суму адміністративно-господарських санкцій відділенням Фонду за місцем їх державної реєстрації як юридичних осіб або фізичних осіб - підприємців на балансовий рахунок 3510 в установах Національного банку, відкритий в органах Державного казначейства, або на балансовий рахунок 2510 в установах комерційних банків до 15 квітня року, що настає за роком, в якому відбулося порушення нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів.
При розгляді справ зазначеної категорії суди мають враховувати, що з набранням чинності 01.01.2006 Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо професійної і трудової реабілітації інвалідів" від 06.10.2005 N 2960-IV до спірних правовідносин потрібно застосовувати строки звернення до суду, визначені статтею 99 КАС з урахуванням вимог статті 103 КАС.
Стаття 250 Господарського кодексу України стосовно строків застосування адміністративно-господарських санкцій застосовується до правовідносин, які існували у 2003, 2004 роках.
4. Визначаючи предмет доказування у справах зазначеної категорії, адміністративним судам потрібно враховувати наступне.
4.1. Згідно з частиною першою статті 19 Закону для роботодавців установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.
Відповідно до частини другої зазначеної статті роботодавці самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів.
Згідно з частиною першою статті 177 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання зобов'язані за рішенням місцевої ради за рахунок своїх коштів відповідно до закону створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку.
Відповідно до підпункту 12 пункту "б" частини першої статті 34 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" до кола делегованих повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать, зокрема, бронювання в порядку, встановленому законом, на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форм власності робочих місць, призначених для працевлаштування осіб, які відповідно до законодавства потребують соціального захисту і не спроможні конкурувати на ринку праці, визначення нормативів таких робочих місць; прийняття рішень про створення на підприємствах, в установах та організаціях спеціальних робочих місць для осіб з обмеженою працездатністю, організація професійної підготовки цих осіб; погодження проведення ліквідації таких робочих місць.
Частиною другою статті 17 Закону передбачено, що підприємства, установи і організації за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів або за рішенням місцевої ради за рахунок власних коштів, у разі необхідності, створюють спеціальні робочі місця для працевлаштування інвалідів, здійснюючи для цього адаптацію основного і додаткового обладнання, технічного оснащення і пристосування тощо з урахуванням обмежених можливостей.
Таким чином, розрахунок кількості робочих місць для інвалідів здійснюється роботодавцями самостійно, а розрахунок спеціальних робочих місць та їх створення - за рішенням місцевої ради.
Основні методологічні положення щодо визначення середньої кількості працівників визначено пунктами 3.1 - 3.3 Інструкції зі статистики кількості працівників.
Виходячи з положень зазначених приписів, адміністративним судам слід мати на увазі, що роботодавці при розрахунку кількості робочих місць повинні використовувати штатну чисельність працівників за основним місцем роботи. Звітним періодом для обрахування чисельності працівників є календарний рік.
Показники кількості працівників у формах державних статистичних спостережень відображаються у цілих одиницях (пункт 1.9 зазначеної Інструкції) . Тому роботодавцям слід визначати середньооблікову чисельність працівників та чисельність працівників за встановленим Законом нормативом у цілих числах, округлюючи дробові числа відповідно до встановлених правил математики.
4.2. Відповідно до частин другої, третьої статті 19 Закону роботодавці самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць, виходячи з вимог статті 18 цього Закону.
Забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості (частина перша статті 18 Закону) .
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України "Про зайнятість населення" інваліди, які не досягли пенсійного віку, не працюють та зареєстровані як такі, що шукають роботу, визнаються безробітними.
Згідно з частиною п'ятою пункту 1 статті 7 зазначеного Закону працевлаштування інвалідів здійснюється відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації і знань, з урахуванням його побажань.
Абзацом четвертим пункту 2 статті 19 Закону України "Про зайнятість населення" визначено право державної служби зайнятості направляти для працевлаштування на підприємства, в установи і організації всіх форм власності при наявності там вільних робочих місць (вакантних посад) інвалідів, які звертаються до служби зайнятості, відповідно до рівня їх освіти і професійної підготовки та рекомендацій МСЕК, наявних у них кваліфікації і знань та з урахуванням їх побажань.
З огляду на викладене, обов'язок по працевлаштуванню інвалідів відповідно до встановленого Законом нормативу покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості.
4.3. Обов'язки роботодавців стосовно забезпечення прав інвалідів на працевлаштування визначені частиною третьою статті 18 Закону, а саме:
а) виділення та створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальних робочих місць.
Поняття робоче місце інваліда, спеціальне робоче місце інваліда визначено статтею 1 Закону України "Про реабілітацію інвалідів в Україні" і розуміється як:
робоче місце інваліда - місце або виробнича ділянка постійного або тимчасового знаходження особи у процесі трудової діяльності на підприємствах, в установах і організаціях;
спеціальне робоче місце інваліда - окреме робоче місце або ділянка виробничої площі, яка потребує додаткових заходів з організації праці особи з урахуванням її індивідуальних функціональних можливостей, обумовлених інвалідністю, шляхом пристосування основного і додаткового устаткування, технічного обладнання тощо.
Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи (частина друга статті 18 Закону) .
Виконанням нормативу робочих місць вважається працевлаштування роботодавцями інвалідів, для яких це місце роботи є основним (частина п'ята статті 19 Закону) ;
б) створення для інвалідів умов праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про реабілітацію інвалідів в Україні" індивідуальна програма реабілітації - комплекс оптимальних видів, форм, обсягів, термінів реабілітаційних заходів з визначенням порядку і місця їх проведення, спрямованих на відновлення та компенсацію порушених або втрачених функцій організму і здібностей конкретної особи до виконання видів діяльності, визначених у рекомендаціях медико-соціальної експертної комісії.
Частиною третьою статті 23 зазначеного Закону визначено, що індивідуальна програма реабілітації інваліда є обов'язковою для виконання органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, реабілітаційними установами, підприємствами, роботодавцями.
Відповідно до пунктів 5, 8 Положення про індивідуальну програму реабілітації інваліда індивідуальна програма розробляється протягом одного місяця з дня звернення інваліда до МСЕК і розробляється за участю інваліда.
З огляду на викладене, створення роботодавцями для інвалідів умов праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації неможливе без наявності інваліда;
в) забезпечення інших соціально-економічних гарантії, передбачених чинним законодавством.
Відповідно до частини третьої статті 17 Закону відмова в укладенні трудового договору, звільнення за ініціативою адміністрації, з мотивів інвалідності не допускається, за винятком випадків, коли за висновком медико-соціальної експертизи стан його здоров'я перешкоджає виконанню професійних обов'язків, загрожує здоров'ю і безпеці праці інших осіб, або продовження трудової діяльності чи зміна її характеру та обсягу загрожує погіршенню здоров'я інвалідів;
г) надання державній службі зайнятості інформації, необхідної для організації працевлаштування інвалідів.
Відповідно до абзацу другого пункту 2 статті 19 Закону України "Про зайнятість населення" державна служба зайнятості має право одержувати від підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності, адміністративні дані про наявність вакантних робочих місць, у тому числі призначених для працевлаштування інвалідів, характер і умови праці на них, про всіх вивільнюваних, прийнятих і звільнених працівників та інформацію про передбачувані зміни в організації виробництва і праці, інші заходи, що можуть призвести до вивільнення працівників;
Процедуру подання інформації про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування інвалідів центру зайнятості визначено Порядком подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування.
Інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування інвалідів роботодавці подають центру зайнятості за місцем їх реєстрації як платників страхових внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття за формою, затвердженою Мінпраці за погодженням з Держкомстатом;
д) звітування Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Правила подання роботодавцями звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів відділенням Фонду та інформації про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) передбачено Порядком подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування.
Звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів роботодавці подають (надсилають рекомендованим листом) щороку до 1 березня відділенням Фонду, в яких вони зареєстровані, за формою N 10-ПІ (річна) "Звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів". Порядок складання звіту встановлено Інструкцією щодо заповнення форми звітності N 10-ПІ (річна) "Звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів".
4.4. Таким чином, при розгляді зазначеної категорії справ адміністративним судам потрібно встановлювати такі обставини:
- створення робочих місць відповідно до встановленого нормативу;
- інформування центру зайнятості про наявність вільних робочих місць (вакантних посад);
- спрямування центрами зайнятості інвалідів до роботодавців та випадки безпосереднього звернення інвалідів до роботодавців з питань працевлаштування;
- причини непрацевлаштування роботодавцями інвалідів.
Статтею 71 КАС визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
При вирішенні питання про правомірність стягнення адміністративно-господарських санкцій слід виходити із загальних норм права відносно відповідальності за порушення зобов'язань та встановлення в діях або бездіяльності роботодавця складу правопорушення з метою застосування юридичної відповідальності у вигляді адміністративно-господарських санкцій.
При цьому слід враховувати, що елементами правопорушення є вина та наявність причинного зв'язку між самим порушенням та його наслідками. Вважається, що застосування принципу вини як умови відповідальності пов'язане з необхідністю доведення порушення зобов'язання.
Якщо при розгляді справи буде встановлено, що роботодавець вжив усіх необхідних заходів для недопущення господарського правопорушення, то адміністративним судам потрібно визнавати незаконним застосування адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць і відмовляти у задоволенні позову.
5. Відповідно до частини другої статті 19 Закону норматив робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, порядок його встановлення визначається виключно цим Законом. Якщо іншими законами встановлюються нормативи робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, або порядок їх встановлення, відмінні від зазначених у цьому Законі, застосовуються положення цього Закону. Таким чином, на законодавчому рівні імперативно визначено єдиний для всіх роботодавців норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів та порядок його обчислення.
Виходячи з вимог зазначеної норми, частина четверта статті 15 Закону України "Про залізничний транспорт", частина п'ята статті 16 Закону України "Про поштовий зв'язок", частина четверта статті 41 Закону України "Про телекомунікації", частина восьма статті 21 Закону України "Про електроенергетику", які встановлюють інші нормативи, до спірних правовідносин застосуванню не підлягають.
6. При розгляді справ зазначеної категорії за участю роботодавців, що обрали спрощену систему оподаткування, адміністративні суди мають враховувати таке.
Статтею 92 Конституції України встановлено принцип пріоритету закону в регулюванні податкових відносин, зокрема у встановленні системи оподаткування, податків і зборів.
Частиною сьомою статті 1 Закону України "Про систему оподаткування" встановлено, що податки і збори (обов'язкові платежі), справляння яких не передбачено цим Законом, сплаті не підлягають.
Внесок до відділень Фонду не відповідає визначенню поняття "податку і збору (обов'язкового платежу) до бюджетів та державних цільових фондів", наведений в частині першій статті 2 Закону України "Про систему оподаткування" і не міститься в переліку податків та зборів (обов'язкових платежів), наведених в статтях 14, 15 зазначеного Закону.
Спрощена система оподаткування за своєю природою є економічним явищем і полягає в заміні сплати передбачених звичайною системою оподаткування податків сплатою єдиного податку, а тому Указ Президента України "Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва" від 28.06.99 N 746/99 не розповсюджується на спірні правовідносини, які виникають між відділеннями Фонду та роботодавцями, що обрали спрощену систему оподаткування.
7. Відповідно до частини другої статті 20 Закону порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.
Механізм нарахування пені встановлено Порядком нарахування пені та її сплати.
8. Частиною третьою статті 20 Закону встановлено, що сплату адміністративно-господарських санкцій і пені роботодавці проводять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов'язкових платежів).
У разі несплати адміністративно-господарських санкцій або пені чи неможливості їх сплати за рішенням господарського суду їх стягнення в примусовому порядку може бути звернено на майно роботодавця, в порядку, передбаченому законом (частина п'ята статті 20 Закону) .
Системне тлумачення приписів частин третьої та п'ятої статті 20 Закону в їх системному взаємозв'язку надає можливість дійти висновку про те, що Закон не ставить в залежність сплату санкцій від наявності чи відсутності прибутку, а вказує лише порядок сплати штрафних санкцій.
8.1. При з'ясуванні питання про наявність прибутку в підприємства за наслідками звітного періоду адміністративним судам слід враховувати таке.
Відповідно до частини першої статті 142 Господарського кодексу України прибуток (доход) суб'єкта господарювання є показником фінансових результатів його господарської діяльності, що визначається шляхом зменшення суми валового доходу суб'єкта господарювання за певний період на суму валових витрат та суму амортизаційних відрахувань.
Статтею 3 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" визначено, що об'єктом оподаткування є прибуток, який визначається шляхом зменшення суми скоригованого валового доходу звітного періоду, визначеного згідно з пунктом 4.3 цього Закону на:
Згідно зі статтею 11 зазначеного Закону для цілей цього Закону використовуються такі податкові періоди: календарні квартал, півріччя, три квартали, рік.
Оскільки звітним періодом зі сплати штрафних санкцій, передбачених статтею 20 Закону є календарний рік, то визначати наявність прибутку слід також за податковим періодом у календарний рік.
Відповідно до абзацу другого пункту 16.4 статті 16 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" платники податку у строки, визначені законом, подають до податкового органу податкову декларацію про прибуток за звітний період, розраховану наростаючим підсумком з урахуванням від'ємного значення об'єкта оподаткування минулих податкових періодів у разі його наявності відповідно до пункту 6.1 статті 6 названого Закону. При цьому за звітні квартал, півріччя та три квартали платники податку подають спрощену декларацію, а за результатами звітного року - повну. Форми декларацій з цього податку встановлюються центральним податковим органом за узгодженням з комітетом Верховної Ради України, що відповідає за проведення податкової політики.
Згідно з підпунктом 4.1.4 пункту 4.1 статті 4 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" податкові декларації подаються за базовий податковий (звітний) період, що дорівнює:
календарному року, крім випадків, передбачених підпунктом "г" підпункту 4.1.4 цього пункту, - протягом 60 календарних днів за останнім календарним днем звітного (податкового) року;
календарному року для платників податку на доходи фізичних осіб (прибуткового податку з громадян), - до 1 квітня року, наступного за звітним.
Якщо податкова декларація за квартал, півріччя, три квартали або рік розраховується наростаючим підсумком на підставі показників базових податкових періодів, з яких складаються такі квартал, півріччя, три квартали або рік (без урахування авансових внесків) згідно з відповідним законом з питань оподаткування, така декларація подається у строки, визначені цим пунктом для такого базового податкового періоду. Для цілей підпункту 4.1.4 цього пункту під терміном "базовий податковий період" слід розуміти перший податковий період звітного року, визначений відповідним законом з питань оподаткування, зокрема календарний квартал для цілей оподаткування прибутку підприємств.
З огляду на викладені положення чинного законодавства України в їх системному взаємозв'язку наявність чи відсутність прибутку у підприємства за наслідками календарного року встановлюється за даними форми повної декларації про прибуток за календарний рік.
8.2. Застосовуючи частину п'яту статті 20 Закону, адміністративні суди повинні враховувати, що відповідно статті 2 Закону України "Про виконавче провадження", примусове виконання рішень в Україні покладається на Державну виконавчу службу. Зазначений Закон визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, зокрема порядок звернення стягнення на належне майно боржника.
9. Відповідно до частини першої статті 20 Закону від сплати штрафних санкцій звільнено установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.
У розумінні пункту 6 статті 2 Бюджетного кодексу України бюджетною установою є орган, установа чи організація, визначена Конституцією України, а також установа чи організація, створена у встановленому порядку органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим чи органами місцевого самоврядування, яка повністю утримується за рахунок відповідно державного бюджету чи місцевих бюджетів. Бюджетні установи є неприбутковими.
Відповідно до підпункту 7.11.1 пункту 7.11 статті 7 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" неприбутковими організаціями є:
а) органи державної влади України, органи місцевого самоврядування та створені ними установи або організації, що утримуються за рахунок коштів відповідних бюджетів;
б) благодійні фонди і благодійні організації, створені у порядку, визначеному законом для проведення благодійної діяльності, в тому числі громадські організації, створені з метою провадження екологічної, оздоровчої, аматорської спортивної, культурної, освітньої та наукової діяльності, а також творчі спілки та політичні партії, громадські організації інвалідів та їх місцеві осередки, створені згідно з Законом України "Про об'єднання громадян", науково-дослідні установи та вищі навчальні заклади III-IV рівнів акредитації, внесені до Державного реєстру наукових установ, яким надається підтримка держави, заповідники, музеї-заповідники;
в) пенсійні фонди, кредитні спілки, створені у порядку, визначеному законом;
г) інші, ніж визначені у абзаці "б" цього підпункту, юридичні особи, діяльність яких не передбачає одержання прибутку згідно з нормами відповідних законів;
д) спілки, асоціації та інші об'єднання юридичних осіб, створені для представлення інтересів засновників, що утримуються лише за рахунок внесків таких засновників та не проводять господарської діяльності, за винятком отримання пасивних доходів;
е) релігійні організації, зареєстровані у порядку, передбаченому законом;
є) житлово-будівельні кооперативи, об'єднання співвласників багатоквартирних будинків, створені у порядку, визначеному законом;
ж) професійні спілки, їх об'єднання та організації профспілок, утворені в порядку, визначеному законом.
Пунктом 2 Порядку подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування встановлено, що роботодавці, які утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів, подають (надсилають) копію довідки органу державної податкової служби про включення їх до реєстру неприбуткових установ. Оригінал довідки пред'являється під час подання звіту про зайнятість і працевлаштування інвалідів. У разі надсилання звіту поштою копія довідки засвідчується нотаріально.
Голова Вищого адміністративного суду України | О.Пасенюк |