Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів та внесення змін і доповнень до деяких інформаційних листів

У порядку інформації доводиться до відома позиція Вищого господарського суду України з деяких питань, пов'язаних із застосуванням у вирішенні спорів норм чинного законодавства.

1. Питання, пов'язані з виконанням судових рішень.

1.1. Яким господарським судом розглядаються скарги на дії чи бездіяльність органів Державної виконавчої служби у зв'язку з виконанням рішень, ухвал, постанов господарського суду?

Виконання рішення, ухвали, постанови господарського суду є невід'ємною частиною судового процесу, отже нове провадження за скаргою на дії чи бездіяльність органів Державної виконавчої служби порушуватись не повинно. У зв'язку з цим зазначені скарги підлягають розгляду тим господарським судом, яким вирішено спір у першій інстанції, без сплати державного мита і інших судових витрат.

1.2. Чи може господарський суд зобов'язати орган Державної виконавчої служби здійснити певні виконавчі дії, якщо він ухиляється від їх виконання?

Відповідно до статті 121-2 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) за результатами розгляду скарги на бездіяльність органів Державної виконавчої служби господарським судом виноситься ухвала, якою він зобов'язує відповідний орган здійснити певні виконавчі дії, якщо останній ухиляється від їх виконання без достатніх підстав.

Крім того, у разі виявлення недоліків у діяльності органу Державної виконавчої служби господарський суд виносить і надсилає окрему ухвалу у порядку, передбаченому статтею 90 ГПК.

1.3. Чи вправі органи Державної виконавчої служби змінити спосіб та порядок виконання рішення господарського суду про стягнення грошових сум?

Зазначаючи у наказі про стягнення грошових сум найменування стягувача і боржника, їх адреси, найменування і номери рахунків у банках (пункт 3 частини першої статті 117 ГПК), господарський суд встановлює певний спосіб і порядок виконання рішення.

Вирішення питання про відстрочку або розстрочку виконання, зміну способу і порядку виконання рішення є прерогативою суду чи іншого органу, який видав виконавчий документ ( стаття 33 Закону України "Про виконавче провадження"). Тому державний виконавець не вправі самостійно вирішувати питання про зміну способу і порядку виконання судового рішення, про звернення стягнення на кошти боржника за рахунок його майна.

2. Спори за участю державних податкових органів та органів Пенсійного Фонду України.

2.1. Чи підлягають поверненню апеляційні скарги органів державної податкової служби у зв'язку з відсутністю доказів сплати державного мита?

Чинне законодавство, у тому числі Декрет Кабінету Міністрів України від 21.01.93 N 7-93 "Про державне мито", на даний час не передбачає справляння державного мита з апеляційних скарг, що подаються до господарських судів органами державної податкової служби. Отже до внесення відповідних змін та доповнень до названого Декрету повернення апеляційних скарг названих органів з мотивів неподання документів, що підтверджують сплату державного мита, здійснюватись не повинно.

2.2. Що слід вважати "недоплатою" у розумінні підпункту 17.1.3 пункту 17.1 статті 17 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами"?

З огляду на приписи підпункту 17.1.3 пункту 17.1 статті 17 названого Закону недоплатою у розумінні цього підпункту є сума податкового зобов'язання, яку контролюючий орган донараховує самостійно. Слід враховувати, що штрафні санкції застосовуються у розмірі п'яти відсотків від суми недоплати за кожний з податкових періодів, встановлених для сплати податку, збору (обов'язкового платежу), починаючи з податкового періоду, на який припадає така недоплата, та закінчуючи податковим періодом, на який припадає отримання платником податкового повідомлення від контролюючого органу, але не більше двадцяти п'яти відсотків названої суми та не менше десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Наявність переплати податку не звільняє суб'єкта підприємницької діяльності від відповідальності за порушення законодавства про податки, оскільки закон пов'язує застосування штрафних санкцій до платника податку з виявленням факту порушення законодавства про податки.

Штрафні санкції не застосовуються у разі, коли платник податку до початку перевірки органом державної податкової служби самостійно виявив порушення в обчисленні податку, письмово повідомив про це податковий орган і здійснив відповідні розрахунки з бюджетом.

2.4. Чи вправі органи Пенсійного Фонду України звертатись до господарського суду з позовами про стягнення витрат на виплату та доставку пенсій?

Згідно з абзацом четвертим пункту 1 статті 2 Закону України "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування" (у редакції Закону України від 17.02.2000 N 1461-III) фактичні витрати на виплату і доставку пенсій, призначених відповідно до пунктів "б" - "з" статті 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення", є об'єктом оподаткування за ставкою 100 відсотків.

Отже у разі несплати такого збору у встановлений строк відповідні кошти є податковим боргом (недоїмкою), здійснювати заходи з погашення якого згідно з підпунктом 2.3.1 пункту 2.3 статті 2 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" мають право лише податкові органи.

Що ж до права органів Пенсійного фонду звертатися до господарського суду з позовами про стягнення заборгованості за названими витратами, яка виникла до набрання чинності Законом України від 17.02.2000 N 1461-III, тобто до 15.03.2000, коли такі витрати не мали статусу об'єкта оподаткування, то відповідне питання повинно вирішуватись з урахуванням приписів частини другої статті 1 ГПК.

3. Спори, що виникають з перевезення вантажів залізницею.

3.1. Якими доказами може бути засвідчено факт очищення, промивання вагонів засобами залізниць у разі пред'явлення останньою позову до вантажоодержувача про стягнення штрафу, передбаченого статтею 123 Статуту залізниць України (далі - Статут)?

Факт непромивки, неочищення вагонів від залишків вантажу та сміття після вивантаження засобами одержувача засвідчується залізницею актом загальної форми, який підписується особами, які беруть участь у засвідченні обставин, що стали підставою для складання акта.

Відповідно до статті 35 Статуту та підпункту 1.3 пункту 1 Правил перевезення вантажів навалом і насипом, затверджених наказом Міністерства транспорту України (далі - Мінтранс України) від 20.08.2001 N 542, промивання вагонів після вивантаження забруднювальних вантажів здійснюється одержувачем у спеціально обладнаних місцях. Перелік таких вантажів зазначено у додатку 2 до названих Правил.

У разі відсутності в одержувача умов та можливостей для промивання вагонів залізниця може виконувати ці роботи з оплатою за договором, виходячи із ставок зборів за промивання вагонів, затверджених відповідною залізницею. Статут не передбачає обов'язку вантажоодержувача оплачувати залізниці витрати, пов'язані з промиванням вагонів, лише у разі подання документів, що засвідчують факт промивання вагонів. Тому вимоги щодо представлення таких документів є неправомірними.

Чинним законодавством на залізницю не покладено обов'язку надання розрахункових документів, що підтверджують розмір витрат, пов'язаних з промиванням вагонів, оскільки відповідно до статті 60 Статуту ставки зборів з вантажоодержувачів за очищення, промивання та дезінфекцію вагонів засобами залізниць у випадках, передбачених вищеназваною статтею Статуту, затверджуються залізницями.

Підставою для здійснення розрахунків за надання залізницею додаткових послуг, зокрема промивання вагонів, згідно зі статтею 62 Статуту та з підпунктом 2.6 пункту 2 Правил розрахунків за перевезення вантажів, затверджених наказом Мінтрансу України від 21.11.2000 N 644, є підписана працівником станції та платником накопичувальна картка.

Слід враховувати, що передбачену статтею 123 Статуту відповідальність за здавання неочищеного рухомого складу або контейнерів порти несуть не тільки у випадках, коли вони виступають вантажоодержувачами, але і у випадках, коли вони не є вантажоодержувачами, а лише здійснюють вивантаження вагонів (при перевалці вантажу в прямому змішаному сполученні, відвантаженні імпортного вантажу тощо).

3.2. Хто несе відповідальність перед залізницею у зв'язку з використанням вагонів (контейнерів) вантажовідправниками, вантажоодержувачами, які не є власниками під'їзних колій?

Згідно зі статтею 119 Статуту за користування вагонами і контейнерами залізниці вантажовідправниками, вантажоодержувачами, власниками під'їзних колій, портами, організаціями, установами, громадянами - суб'єктами підприємницької діяльності вноситься плата.

Порядок визначення плати за користування вагонами (контейнерами) та звільнення вантажовідправника від зазначеної плати у разі затримки забирання вагонів (контейнерів), що виникла з вини залізниці, встановлюється Правилами користування вагонами і контейнерами, затвердженими наказом Мінтрансу України від 25.02.99 N 113.

Під користуванням вагонами (контейнерами) слід розуміти використання відповідного рухомого складу певним суб'єктом господарської діяльності, у тому числі власником залізничної під'їзної колії, який безпосередньо приймає вагони (контейнери) від залізниці для виконання з ними подальших операцій, а потім повертає їх залізниці.

Час користування, за який цим суб'єктом господарської діяльності вноситься відповідна плата, визначається від моменту прийому вагонів (контейнерів) від залізниці до моменту їх повернення залізниці. Що ж до взаємовідносин суб'єктів господарської діяльності з третіми особами-контрагентами, яких вони обслуговують (тобто безпосередньо з вантажовідправниками і вантажоодержувачами), то вони визначаються і реалізуються без участі залізниць. Відповідальність перед залізницею у зв'язку з використанням вагонів (контейнерів) несе суб'єкт господарської діяльності, який приймає від неї цей рухомий склад.

4. У розгляді справ про банкрутство суб'єктів підприємницької діяльності виник ряд питань, що наводяться нижче разом з відповідями на них.

4.1. Чи підлягають включенню до реєстру вимог кредиторів такі вимоги, що випливають із виконання зобов'язання в натурі?

До реєстру вимог кредиторів можуть бути включені й такі, що випливають із виконання зобов'язання в натурі, за умови заявлення цих вимог у грошовому еквіваленті відповідних зобов'язань (наприклад, у розмірі вартості продукції, що підлягає поставці).

4.2. Чи може порушене провадження зі справи про банкрутство бути підставою для застосування статті 79 ГПК щодо розгляду справи за позовом про стягнення заборгованості за зобов'язаннями боржника, що виникли під час проведення процедур банкрутства?

Статтею 12 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" визначено вимоги кредиторів, на які не поширюється дія мораторію. До таких вимог віднесено, зокрема, вимоги кредиторів, що виникли у зв'язку з зобов'язаннями боржника в процедурах розпорядження його майном та санації.

Отже порушене провадження зі справи про банкрутство не може бути підставою для застосування статті 79 ГПК щодо розгляду справи за позовом про стягнення заборгованості за зобов'язаннями боржника, що виникли під час проведення процедур банкрутства.

4.3. Чи підлягає стягненню заборгованість з відповідачів, щодо яких порушувались справи про банкрутство, провадження у яких припинено у зв'язку із затвердженням мирової угоди, якщо позивачі не звертались з грошовими вимогами до боржника?

У разі припинення провадження зі справи про банкрутство у зв'язку із затвердженням господарським судом мирової угоди умови цієї угоди є обов'язковими лише для кредиторів, вимоги яких було включено до реєстру вимог кредиторів. Кредитори, вимоги яких не підлягають задоволенню у межах провадження зі справи про банкрутство, або не були заявлені згідно зі статтею 14 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", або заявлені після закінчення процесуального строку, передбаченого цією статтею, який не відновлено господарським судом, можуть подати позов із зазначеними вимогами у порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України.

6. Яка дата видачі повинна бути зазначена у наказі господарського суду?

Відповідно до статті 116 ГПК наказ видається стягувачеві або надсилається йому після набрання судовим рішенням законної сили. Отже дата видачі наказу має співпадати з датою набрання рішенням господарського суду законної сили згідно з вимогами статті 85 ГПК.

7. Чи можливе продовження встановленого статтею 121 ГПК десятиденного строку розгляду заяви про відстрочку або розстрочку виконання рішення, зміну способу та порядку виконання рішення, ухвали, постанови і розгляд такої заяви іншим суддею?

Стаття 53 ГПК не надає господарському суду права продовжувати строки, встановлені ГПК. Отже передбачений статтею 121 ГПК строк розгляду питання про відстрочку або розстрочку виконання рішення, ухвали, постанови, зміну способу та порядку їх виконання не може бути продовжено. Стаття 121 ГПК не вимагає такого розгляду саме тим суддею, який вирішив спір.

8. Чи застосовуються приписи частин третьої і четвертої статті 85 ГПК до ухвал господарського суду?

Відповідно до статті 86 ГПК ухвала виноситься господарським судом, якщо спір не вирішується по суті, тому приписи частин третьої і четвертої статті 85 ГПК не можуть застосовуватись до ухвал господарського суду.

9. Чи вправі місцевий господарський суд відмовити у прийнятті апеляційної скарги на ухвалу господарського суду, яку не може бути оскаржено в апеляційному порядку?

Відповідно до частини першої статті 106 ГПК ухвали місцевого господарського суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку у випадках, передбачених названим Кодексом та Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Отже у разі подання апеляційної скарги на ухвалу, яку не може бути оскаржено, апеляційний господарський суд відмовляє у прийнятті такої скарги і виносить з цього приводу відповідну ухвалу з посиланням на названу норму ГПК та вирішує у необхідних випадках питання про повернення державного мита (стаття 47 ГПК України). Місцевому господарському суду відповідних повноважень законом не надано.

10. Чи підлягають розгляду в господарських судах України справи за позовами до відповідачів, місцезнаходження яких за межами України, якщо сторонами укладено угоду про вирішення спірних питань в господарському суді за місцезнаходженням позивача, тобто в Україні?

У ГПК відсутній інститут договірної підсудності, тому господарський суд не вправі приймати до провадження справи за позовами до відповідачів, місцезнаходження яких за межами України, крім випадків, встановлених цим Кодексом, або коли міждержавними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, передбачено інше.

Відповідний пріоритет міжнародного договору заснований на приписах частини третьої статті 4 ГПК, згідно з якою у разі встановлення такими договорами інших правил, ніж ті, що передбачені законодавством України, застосовуються правила міжнародного договору.

Отже у випадках, передбачених такими міжнародними договорами і за наявності угоди про договірну підсудність між суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності та іноземним суб'єктом господарської діяльності, сторони мають право звернення з позовом до місцевого господарського суду.

11. Чи можливе обмеження господарським судом розміру відшкодування витрат, які підлягають сплаті за послуги адвоката?

Вирішуючи питання про розподіл витрат, які підлягають сплаті за послуги адвоката, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування названих витрат не повинен бути неспіврозмірним, тобто явно завищеним. За таких обставин суд з урахуванням матеріалів конкретної справи, зокрема, ціни позову може обмежити цей розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи.

12. Чи можливе звернення стягнення на майно місцевої державної адміністрації?

Відповідно до статей 1 і 47 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади, входить до системи органів виконавчої влади, фінансується за рахунок Державного бюджету України і має закріплене за нею на праві управління майно, що є державною власністю.

Таким чином, майно названого органу підпадає під ознаки, наведені у статті 39 Закону України "Про власність", яка регулює правовий режим майна державної установи (організації).

Згідно з пунктом 3 згаданої статті Закону України "Про власність" державна установа (організація) відповідає за своїми зобов'язаннями коштами, що є в її розпорядженні. Отже закон не передбачає можливості звернення стягнення на майно цих установ (організацій) за їх зобов'язаннями. Не допускається і безспірне списання коштів з рахунків, на яких обліковуються кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів, в рахунок погашення зобов'язань бюджетних установ (стаття 25 Бюджетного кодексу України).

13. Чи можливе відчуження векселів шляхом їх продажу?

Встановлений Уніфікованим законом про переказні векселі та прості векселі, запровадженим Женевською конвенцією 1930 року, порядок передачі векселів не передбачає відчуження їх шляхом здійснення цивільно-правових угод, зокрема, купівлі-продажу. Водночас чинне законодавство України не забороняє торгівлю векселями, але у цьому випадку послідовну передачу векселя слід вважати перерваною, і, якщо на векселі відсутній індосамент, питання, пов'язані із стягненням заборгованості за векселем, регулюються нормами цивільного права, а не вексельним законодавством, оскільки у таких випадках вексель втрачає свою силу і набуває статусу боргового документа (стаття 216 Цивільного кодексу України).

14. Внести такі зміни і доповнення до деяких інформаційних листів Вищого арбітражного (господарського) суду України:

14.1. Інформаційний лист від 06.08.97 N 01-8/277 "Про облікову ставку Національного банку України" доповнити такими словами і цифрами:

14.2. Інформаційний лист від 23.04.2001 N 01-8/482 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Декрету Кабінету Міністрів "Про акцизний збір" (з доповненнями, внесеними інформаційним листом від 06.05.2001 N 01-8/550 доповнити абзацом чотирнадцятим такого змісту:

"Законом України від 13.12.2001 "Про внесення змін до Декрету Кабінету Міністрів України "Про акцизний збір" статтю 1 Декрету доповнено абзацами, у яких наводиться визначення понять "давальницька сировина" і "давальницькі умови";

14.3. Додаток "Розмір мінімальної заробітної плати (МЗП)" до Інформаційного листа від 31.05.2000 N 01-8/252 "Про розмір неоподатковуваного мінімуму і розмір мінімальної заробітної плати" доповнити пунктами 16 і 17 такого змісту:

14.4. Абзац перший підпункту 1.2. пункту 1 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 29.11.2001 N 01-8/1305 "Про внесення змін до деяких Інформаційних листів та про відкликання Інформаційного листа Вищого арбітражного суду України" після слів "у підпункті 1.4 пункту 1 Інформаційного листа" доповнити словом і цифрами "від 24.09.99 N 01-8/451";

14.5. Абзац другий Інформаційного листа від 04.12.2001 N 01-8/1321 "Про анулювання Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України деяких ліцензій на право провадження діяльності арбітражного керуючого" викласти у такій редакції:

"Це анулювання здійснено відповідно до наказів названого Міністерства від 26.01.2001 N 20, від 28.02.2001 N 48, від 19.11.2001 N 277, від 20.11.2001 N 280, від 23.11.2001 N 285, від 03.12.2001 N 297, від 29.12.2001 N 324, від 16.01.2002 N 16, від 03.01.2002 N 3 стосовно таких осіб: Сачко Людмили Володимирівни, Карпова Сергія Вікторовича, Підгурського Івана Івановича, Репіна Олександра Михайловича, Рябчука Сергія Миколайовича, Годованника Олександра Юрійовича, Станкевич Елеонори Зіновіївни, Шлапака Володимира Івановича, Гуліди Дмитра Миколайовича."